Голодомор 1932-1933 рр. у політико-психологічному ракурсі
Український народ був засуджений на знищення диктаторським режимом Москви. Усі плани і дії на вимирання українців розроблялися у Москві
Тема Голодомору 1932-1933 рр. - складна, багатоаспектна і невичерпна. Відомі науковці з'ясовують його економічні, демографічні, соціокультурні наслідки для українського народу. Однак для більш глибокого осмислення причин, характеру і масштабів цієї трагедії потрібно проаналізувати її у політико-психологічному ракурсі. Є всі підстави стверджувати, що саме злочинна державна політика, яку проводило керівництво СРСР на початку 30-х років, стала визначальною в організації Голодомору 1932-1933 рр.
Сталін - головний організатор і натхненник Голодомору
І. Політичні аспекти
Після проголошення Й. Сталіним політики "великого перелому" почалися примусова колективізація, розкуркулення, форсована індустріалізація і масові репресії. Спочатку партійна верхівка СРСР нав'язала селянам завищені плани хлібозаготівель з врожаю 1932 р.; 7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК було ухвалено так звану постанову "Про п'ять колосків" (з дозволом застосовувати найвищу міру покарання - розстріл з конфіскацією майна). У листі Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р. було підкреслено (тут і далі цитуємо в перекладі з рос. - Ред.): "Якщо не візьмемося негайно за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити". 22 жовтня 1932 р. Сталін відрядив комісії з надзвичайними повноваженнями під керівництвом Молотова і Кагановича в Україну і на Кубань для термінового виконання плану хлібозаготівель. У селян вилучали раніше розданий за виконану роботу хліб, а також м'ясо, картоплю, інші овочі. Відповідно до директиви ЦК ВКП(б) від 29 жовтня посилились репресії за "розкрадання, злочинне розбазарювання і приховування колгоспного хліба" та боротьба "з куркульською агентурою, що розкладає колгоспи". У жовтні-листопаді 1932 р., після телеграми Й. Сталіна М. Хатаєвичу щодо розгляду на політбюро "питання про те, як поставити на коліна українського селянина" та постанови ЦК ВКП(б) від 18 листопада "Про заходи до посилення хлібозаготівель", яка санкціонувала повальні обшуки селянських садиб із метою вилучення хліба у хліборобських районах України і Кубані (де компактно проживали етнічні українці, які становили 62% населення Кубані), почались конфіскації будь-яких продуктів харчування. Ці конфіскації у листопаді - грудні 1932 р. були частковими, а з січня 1933 р. стали повномасштабними.
А 15 листопада 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення "Про паспортну систему та звільнення міст від зайвих елементів", відповідно до якої видача паспортів селянам не передбачалась. 27 листопада 1932 р. на об'єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) Сталін закликав "викоренити саботаж і антирадянські явища", відповідаючи на удар саботажників "нищівним ударом". ГПУ УСРР чітко виконувала поставлене Москвою завдання: "викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах". Партійне і радянське керівництво забороняло людям виїжджати в інші регіони для пошуку хоч якихось продуктів харчування. Були створені "трійки" та ОСО, яким надавалося право розгляду "хлібних" справ у прискореному порядку і застосування смертної кари. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня запровадила практику занесення сіл і колгоспів "на чорну дошку" (що автоматично означало винищення голодом усіх мешканців цих сіл). Режим "чорних дощок" запровадили лише в регіонах, населених українцями. Такі заходи в інших регіонах СРСР не використовувались. З лютого по серпень 1933 р. смерть від голоду набула в Україні та на Кубані масового характеру. Дітей, батьки яких померли від Голодомору, передавали у радянські інтернати, тобто мала місце "насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу", що підпадала під Конвенцію ООН про визнання геноциду (1948 р.).
Штучно створений Голодомор поєднувався з політичними репресіями проти української інтелігенції, націонал-комуністів та припиненням і засудженням політики українізації (яка доти була офіційною політикою СРСР і фінансувалася з державного бюджету).
Таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. повністю змінили національну політику щодо українців, посилили політичні репресії та поклали відповідальність за продовольчу кризу на українську політичну еліту, на провідників і активістів українізації, яких звинувачували у змові із селянами (прикметно, що стосовно інших етносів, які були залучені в загальний процес "коренізації" в СРСР з квітня 1923 р., таких постанов не було ухвалено). У цих постановах чітко простежується зв'язок між політикою хлібозаготівель і результатами українізації, хлібозаготівлі мали стати засобом придушення опору українського селянства. 20 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У ухвалює рішення про збільшення поставок зерна; 29 грудня з'явилося рішення ЦК КП(б)У про здачу всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєвий (що позбавляло селян останніх запасів хліба). 1 січня 1933 р. Сталін (який мав вичерпну інформацію про результати попередніх повальних обшуків) дає телеграму-ультиматум: або селяни здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. 22 січня 1933 р. директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) впроваджується блокада голодуючих України й Кубані та вводяться "загородзагони" для недопущення виїзду селян до інших регіонів СРСР у пошуках продуктів харчування.
Реалізація цих та інших рішень і директив є прикладом умисних дій, спрямованих не тільки на організацію штучного голоду, а й на заборону виїзду селян із регіонів, охоплених голодом, з метою позбавлення голодуючих будь-яких можливостей знайти хоча б якусь їжу. Отже, для подолання опору селянства примусовій колективізації були використані як надмірні обсяги хлібозаготівель, так і терор голодом, що поставило хліборобів на межу виживання.
У 1932-1933 рр. було заарештовано більш як 1999 тис. осіб, репресовані, як "вороги радянської влади", найкращі представники української політичної, інтелектуальної, господарської та культурницької еліти, що відігравали провідну роль у соціально-економічному та національно-культурному розвитку українського народу. Понад 62 тис. кубанських селян були відправлені на північ "за саботаж". Українізацію було тут припинено, а українське національно-культурне життя у місцях компактного проживання українців знищене. 22 листопада 1933 р. в резолюції Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У український націоналізм названо головною небезпекою в національному питанні. Таких рішень не було у жодній з республік СРСР. Загалом у 1932-1933 рр. на 69 своїх засіданнях Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло 270 питань щодо "упокорення України". І насильницька колективізація, і примусове розкуркулення, і ліквідація найкращих селянських господарств, і винищення селянської господарської еліти та найініціативніших організаторів сільськогосподарського виробництва спрямовувалися на поневолення і закріпачення українського селянства, на позбавлення українців почуття господаря, на ліквідацію економічної самодостатности українського народу. Відомо, що чисельність сільського населення за період між двома радянськими переписами (1926, 1939 рр.) скоротилась на 20%. За даними Е. Лібанової, у 1932-1933 рр. загальний коефіцієнт смертности серед міського населення підвищився у 2,3 разу, а сільського - в 7,4 разу, сягнувши 157,3%.
Голодомор спричинився до цілої низки катастрофічних зрушень в етнічному складі населення України. Оскільки сільське населення України в ті часи на 96% складалося з етнічних українців, то штучно створений Голодомор став одним із потужних чинників примусової зміни її етнічного складу. Адже після голодного вимирання величезної кількости українців майже відразу здійснювалось заселення вимерлих сіл представниками інших національностей, здебільшого росіянами. Почалася штучна фрагментація української спільноти, дестабілізація її етнічної єдности та лінгво-етнічна міксація. Частка українців серед населення України зменшилась більш як на 20%, а неукраїнського населення - зросла більш як на 5,5 млн.
Внаслідок Голодомору було порушено міжпоколінну передачу
етнокультурної інформації, соціокультурного досвіду, що перервало
історичну пам'ять, етнокультурну й етнопсихологічну спадкоємність на
постгеноцидних українських теренах. Україна втратила не тільки цінні
етнокультурні надбання минулого, а й багатовіковий самоорганізаційний і
суб'єктний досвід українського селянства. Були деформовані процеси
етнозбереження та націєтворення. Знищення української інтелігенції
практично унеможливлювало нові спалахи національного духу. Почалася
цілеспрямована денацієзація, насильницька русифікація і сов'єтизація
українців у СРСР. Культурно-історичне підґрунтя для збереження і
розвитку української ідентичности системно нівелювалось і руйнувалось.
ІІ. Психологічні наслідки Голодомору 1932-1933 рр.
Для відтворення адекватної картини деструктивного впливу Голодомору 1932-1933 рр. на гуманітарний розвиток українського народу дослідницька група Центру українознавства КНУ імени Тараса Шевченка (до якої входили студенти, аспіранти і науковці трьох факультетів) протягом 2003-2008 років провела обстеження 1000 громадян України, яким у 1932-1933 р. було від 1 до 7 років. 500 із них жили на українських теренах, де був Голодомор (перша група), і 500 - мешкали на українській етнічній території, яку Голодомор не зачепив (друга група).
Між Леніним і Горьким: тіні забутого комунізму. Світлина Олекси Ващенка
Оцінка психологічних наслідків Голодомору 1932-1933 рр. базувалась на використанні відомих психологічних методів та спеціально розробленого опитувальника. Основною метою цього дослідження було виявлення психологічних особливостей членів першої групи і порівняння двох груп респондентів. Результати проведеного дослідження засвідчили, що представники першої і другої груп відрізняються за такими характеристиками:
- наявність неусвідомленого комплексу меншовартости - 78% респондентів з першої групи і 32% - з другої;
- респонденти пережили смерть своїх батьків, братів і сестер у роки Голодомору - 76% і 0% (відповідно);
- наявність радянських стереотипів ("бути, як усі", "не висовуватися", "не бути націоналістом", радянська одностайність, вірність ідеалам "пролетарського інтернаціоналізму") - 75% і 23%;
- схильність до конформізму - 75% і 20%;
- високий рівень тривожности - 73% і 12%;
- низький рівень суб'єктности - 72% і 19%;
- низький рівень самоактуалізації - 69% і 35%;
- низький рівень домагань - 66% і 33%;
- неадекватна самооцінка - 65% і 46%;
- відчуття відчужености від України та її національних інтересів - 63% і 7%;
- наявність українофобських настановлень - 63% і 3%;
- домінування поведінкових тенденцій до уникання - 60% і 21%;
- домінування депресивних настроїв - 59% і 11%;
- низька самоефективність - 57% і 17%;
- респонденти виховувались в інтернатах та дитячих будинках - 56% і 8%;
- наявність фобійних розладів - 55% і 7%;
- наявність внутрішньоособистісних конфліктів - 53% і 10%;
- наявність "втечі від реальности" - 52% і 33%;
- регресія поведінки (перехід на попередній рівень розвитку), що унеможливлює адекватність дій у нових умовах - 51% і 20%;
- наявність психосоматичних розладів - 50% і 20%.
Таким чином, Голодомор спричинив цілу низку політико-психологічних, соціально-психологічних та етнопсихологічних наслідків. Величезні людські втрати значно підірвали інтелектуальний і творчий потенціал України. Катастрофічно зменшилась життєздатність і життєстійкість українського народу, який засобами штучного Голодомору намагалися перетворити на безправного раба, що мусить лише покірно працювати в колгоспах. Нівелювались людська гідність, національна гордість, сміливість, ініціативність, наполегливість та інші суб'єктні риси. Було суттєво підірвано життєвий потенціал населення України, для відновлення якого потрібно два-три покоління (масові вияви колективної суб'єктности українського народу були репрезентовані найяскравіше в 1989-1991 рр. та в листопаді - грудні 2004 р., тобто в період життя третього постгеноцидного покоління).
Отже, Голодомор не тільки фізично знищив від 6 до 10 млн українців, а й зруйнував суб'єктність українського народу в суспільно-політичній, соціально-економічній, національно-культурній сферах, деформував політичну й громадянську активність тих, хто вижив, актуалізував меншовартість, конформізм, покірність, слухняність, угодовство, страх перед владою, які передавалися від покоління до покоління через поведінкові й ментальні стереотипи. Це було системне (фізичне і духовне) нищення української нації. Голодомор (у поєднанні з політичними репресіями, знищенням української інтелігенції, масовим відокремленням дітей від батьків, ліквідацією Української православної автокефальної церкви, забороною українізації та перекладанням усієї вини за голод на провідників українізації) став однією із найтрагічніших гуманітарних катастроф у новітній історії українського народу. Адже у тих, хто пережив Голодомор, до реальних вітальних загроз (неймовірних страждань, виснажливих і принизливих пошуків їжі, згадок про випадки людоїдства) на рівні підсвідомости були жорстко прив'язані "українські націоналісти" (нібито винні в Голодоморі) та процес українізації, утворивши певний смисловий "вузол". Дія захисних механізмів спричинила поступову заміну негативних травмуючих переживань протилежними, які дозволяють уникнути таких травмуючих ситуацій. Як наслідок - люди схилялися до підсвідомої згоди із забороною української мови і культури, адже це було "закріплено" функціонуванням найсуттєвіших вітальних потреб. Цей смисловий "вузол" і нині негативно впливає на українське суспільство. Адже страх смерти від голоду несвідомо переносився на ситуацію, пов'язану з відродженням та функціонуванням української мови і культури. Саме тому досить велика частина громадян України, які мешкають на постгеноцидних теренах, і сьогодні "про всяк випадок" розмовляють не українською, а російською мовою (адже остання не була пов'язана у їхній пам'яті з травмуючими переживаннями). Глибина й масштаби штучно створеного Голодомору виявилися такими значними, що його психологічне "відлуння" відчутне і в наші дні. Отже, є всі підстави твердити, що саме злочинні дії тоталітарного сталінського режиму призвели до таких психологічних наслідків.
ІІІ. Оцінка Голодомору 1932-1933 рр. нашими сучасниками
Як сьогодні оцінюється політика радянської влади 1932-1933 рр.? Проведений нами аналіз різних бачень подій 30-х років засвідчує, що необ'єктивна оцінка Голодомору пов'язана з упередженістю тих, хто її дає. Одні дослідники (а їх - більшість) справедливо вважають, що Голодомор 1932-1933 рр. є геноцидом українського народу, інші ж (яких - меншість), переконані, що голод у 30-ті роки хоч і був, але не мав антиукраїнського спрямування. Отже, вважають останні, можна вести мову лише про голод, який не підпадає під визначення поняття "геноцид". До найактивніших і найчисленніших прихильників несприйняття Голодомору 1932-1933 рр. як геноциду українського народу треба віднести російських великодержавників та їхніх прибічників в Україні. Тобто, власне, усіх тих, хто виступає за повернення до СРСР або створення нової держави у складі трьох "братніх народів". Саме вони докладають неймовірних зусиль, щоб довести: геноциду в Україні не було, а голод якщо і був, то не тільки в Україні, а й у багатьох регіонах тодішньої країни Рад.
Під час панахиди по жертвах Голодомору.
Таких сімей, у яких в 1932-1933 роках голодною смертю загинули найрідніші люди, в Україні - мільйони
Особливо активно сьогодні перекручується термін "геноцид" (у перекладі з грецької - вбивство роду, племени, тобто винищення окремих груп населення за расовими, національними або релігійними мотивами). Нагадаємо, що найповніше визначення геноциду міститься в Конвенції ООН (від 9.12.1948 р.) про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (від 9 грудня 1948 року). У Статті 1 цієї Конвенції зазначається, що геноцид, незалежно від того, здійснюється він у мирний чи у воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого треба вживати заходів запобігання та карати за його здійснення. У Статті 2 визначається зміст геноциду, під яким розуміються дії з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) убивство членів такої групи; б) спричинення серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які спрямовані на її цілковите або часткове фізичне знищення; г) заходи, спрямовані на запобігання дітонародженню всередині такої групи; д) насильницька передача дітей однієї людської групи в іншу. Особи, що здійснюють геноцид, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими або приватними особами.
У 1988-1989 рр. при Конгресі США працювала Міжнародна Комісія з розслідування причин та наслідків Голодомору в Україні. Вона дійшла висновку, що в Україні у 30-ті рр. було вчинено акт геноциду. Науково-дослідну роботу цієї комісії очолював проф. Джеймс Мейс. Західні дослідники оцінюють кількість померлих від Голодомору 1932-1933 рр. в Україні у межах від 7 до 10 млн людей. Вітчизняні дослідники називають цифру від 3,5 до 6 млн громадян України. Визнали Голодомор 1932-1933 рр. 14 держав світу. Знаковим є визнання Європарламентом Голодомору 1932-1933 рр. в Україні злочином проти людяности.
Останнім часом в Україні почали більше уваги приділяти дослідженню Голодомору. Верховна Рада визнала Голодомор в Україні геноцидом. Президент оголосив 2008 р. в Україні "Роком пам'яти жертв Голодомору". Багато зроблено в Україні у плані доступу до наявних архівів з Голодомору, зібрано немало свідчень учасників тих трагічних подій. Праці вітчизняних учених - С. Кульчицького, В. Сергійчука, В. Марочка, В. Верстюка, В. Борисенко та інших є значним внеском в осмислення проблеми геноциду українського народу.
Для багатьох людей в Україні і поза її межами є очевидним, що Голодомор 1932-1933 рр. потрібно досліджувати у контексті того політичного курсу, який проводило компартійне керівництво у країні переможного соціалізму. Якщо це так, то стає очевидним, що великодержавники Росії та їхні прибічники в Україні у майбутньому прагнутимуть захищати той політичний курс, який проводили компартійці 30-х років під керівництвом Й. Сталіна. Сьогодні можна стверджувати: у найближчій перспективі політика Російської Федерації щодо України буде жорсткою. Підтвердженням цьому - те, що президент Росії з нагоди 75-х роковин Голодомору категорично відмовився від приїзду в Україну: мовляв, "голод на початку 30-х років використовується нині в Україні для досягнення скороминучої кон'юнктурної політичної мети".
Антиукраїнською слід вважати політику можновладців у самій Росії щодо відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-1933 рр. українцями діаспори та українцями, які тимчасово перебувають у Росії. Без особливих на те пояснень російські чиновники з самого початку пропонували скасувати проведення акцій "Незгасима свічка" у Посольстві України в Росії, а потім росіяни зажадали проведення планових заходів у відповідності з позицією РФ, тобто без акцентуації на тому, що Голодомор 1932-1933 рр. був геноцидом українського народу. По суті влада РФ заборонила вшановувати пам'ять жертв Голодомору в широкому форматі. Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ, перший заступник голови РНБО Костянтин Грищенко з цього приводу заявив: "Ми зібрались тут (у посольстві) хоча планували провести набагато ширше зібрання. На жаль, сьогодні влада країни перебування не надала нам підтримки в проведенні такої масштабної акції".
МЗС України виступило із заявою, у якій, зокрема, зазначено: "У такий спосіб українським громадським організаціям РФ пропонується навіть не згадувати про найбільшу гуманітарну катастрофу в історії України, що спричинила багатомільйонні жертви серед українського населення". Представники федеральної влади Росії в областях, де планувалися акції "Незгасима свічка", чинили тиск на активістів української громади та залякували їх. В Оренбурзі та Уфі з українськими активістами місцеві чиновники провели "роз'яснювальну роботу". "Російська влада просто дала зрозуміти, що не видасть дозволів на проведення таких заходів, оскільки для неї є неприйнятним не те що термін "геноцид", а й навіть "зловживання" словом "Голодомор", - розповів секретар Посольства України в РФ О. Волощук. - Тож нам довелося відмовитися від попереднього гучного і централізованого проведення акції в регіонах за участи посла".
IV. Ставлення російських студентів до Голодомору 1932-1933 рр.
20-22 листопада 2008 р., коли Україна вшановувала пам'ять жертв Голодомору під промовистим гаслом: "Україна пам'ятає, світ визнає", дослідницька група Центру українознавства провела російською мовою опитування 100 студентів (політологів, істориків, філологів) двох університетів Москви і двох університетів Санкт-Петербурга. Відповіді на запитання 1 - "Чи погоджуєтесь Ви з тим, що кожна держава повинна підтримувати історичну пам'ять свого народу?" - розподілилися таким чином: "Так" - 87%, "Ні" - 4%, "Важко сказати" - 9%.
Сталін, який убив тільки голодом близько десятка мільйонів українців, і по сьогодні - бог так званих "українських комуністів". Світлина Олекси Ващенка
Відповіді на запитання 2 - "Чи правильно робить РФ, вшановуючи пам'ять людей, які загинули від голоду в блокадному Ленінграді?" - були такими: "Так" - 91%, "Ні" - 0%, "Важко сказати" - 9%.
На запитання 3 - "Чи правильно робить Україна, вшановуючи пам'ять людей, які загинули від Голодомору 1932-1933 рр.?" - студенти відповіли таким чином: "Так" - 34% петербурзьких студентів і 4% московських студентів, "Ні" - 18% петербурзьких студентів і 84% московських студентів, "Важко сказати" - 48% петербурзьких студентів і 12% московських студентів.
Відповіді на запитання 4 - "Чи повинна РФ також вшановувати пам'ять людей, які померли від штучно створеного голоду в часи радянського тоталітаризму?" - були такими: "Так" - 78% петербурзьких студентів і 46% московських студентів, "Ні" - 6% петербурзьких студентів і 52% московських студентів, "Важко сказати" - 16% петербурзьких студентів і 2% московських студентів.
На запитання 5 - "Чи правильно називати геноцидом штучно організовану голодну смерть 6-10 млн людей?" - студенти відповіли таким чином: "Так" - 32% петербурзьких студентів і 2% московських студентів, "Ні" - 20% петербурзьких студентів і 82% московських студентів, "Важко сказати" - 48% петербурзьких студентів і 16% московських студентів.
Відповіді на запитання 6 - "Чи відомо Вам, що Православна церква Московського патріархату визнала український Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом?" - були такими: "Так" - 4% петербурзьких студентів і 0% московських студентів, "Ні" - 86% петербурзьких студентів і 92% московських студентів, "Важко сказати" - 10% петербурзьких студентів і 8% московських студентів.
Відповіді на запитання 7 - "Чи відомо Вам, що Україна не звинувачує росіян у Голодоморі?" - розподілилися так: "Так" - 6%, "Ні" - 50%, "Важко сказати" - 44%.
Відповіді на запитання 8 - "Чи підтримуєте Ви діяльність українських студентів, спрямовану на ретельний збір інформації про загиблих родичів і земляків в роки Голодомору?" - були такими: "Так" - 42% петербурзьких студентів і 28% московських студентів, "Ні" - 14% петербурзьких студентів і 34% московських студентів, "Важко сказати" - 44% петербурзьких студентів і 38% московських студентів.
На запитання 10 - "Чи може об'єднати Росію і Україну спільне вшанування пам'яти жертв тоталітарного режиму, щоб унеможливити повторення подібних трагедій у майбутньому?" - студенти відповіли: "Так" - 64% петербурзьких студентів і 46% московських студентів, "Ні" - 12% петербурзьких студентів і 26% московських студентів, "Важко сказати" - 24% петербурзьких студентів і 28% московських студентів.
Отже, опитування показало, що студенти Санкт-Петербурга є більш демократичними і співчутливіше ставляться до проблеми Голодомору, ніж московські студенти. Це можна пояснити глибшими демократичними традиціями Санкт-Петербурга та тісним спілкуванням петербурзьких студентів із родичами, знайомими і близькими людьми, які на власному досвіді знають, що таке мученицька смерть від голоду в блокадному місті.
V. Спроби манкуртизації масової свідомости громадян України
Але повернімося в Україну. Деструктивну позицію щодо Голодомору 1932-1933 рр., рівно як і інших радянських насильницьких, антинаціональних актів займають політичні партії, зокрема комуністи та прогресивні соціалісти. Ці партії ідуть у фарватері політики великодержавників Росії. Тому то завжди й підтримують усі антиукраїнські акції російських націоналістів в Україні. Не стала винятком і 75-та річниця Голодомору в Україні.
Жертви Голодомору (с. Городище Бахмацького району)
Подібна позиція широко висвітлюється на сторінках шпальт комуністичних газет "Рабочая газета", "Киевский вестник", де, зокрема, публікуються статті Дм. Табачника, який не стомлюється поливати брудом Президента В. Ющенка. Цей новоявлений комуністичний ідеолог без будь-яких об'єктивних підстав звинувачує В. Ющенка в тому, що той нібито (цитуємо) "переступив через усі межі цинізму і людської мерзотности. Загибель під час великого голоду українців, росіян, молдован, євреїв він (Ющенко) намагається оголосити етнічним злочином. Це страшна наруга над пам'яттю людей, які загинули від голоду". "…Етнічна концепція голоду антиісторична, аморальна і підла за своєю суттю стосовно тих людей, які стали жертвами цієї трагедії" ("Рабочая газета", 14.11.08).
Що можна сказати у відповідь п. Табачнику? Звинувачувати Президента України в тому, що його позиція збігається з визначенням національної і етнічної групи Міжнародним кримінальним трибуналом по Руанді та Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії, не варто нікому, у кого є здоровий глузд. До того ж відомі на Заході вчені Я. Крейчі та В. Велімскі ще в добу СРСР зарахували українців до повномасштабних націй. Тобто таких, які є одночасно і етнічними, і політичними. В. Ющенко не раз підкреслював, що він є Президентом усіх українців, тобто українців, росіян, молдаван, євреїв і т. ін. Отже, звинувачення Дм. Табачника притягнуте "за вуха" для підтримки все тієї ж комуно-більшовицької ідеології, яку так активно захищають прихильники ідеї великодержавництва.
Чого ж бояться українські комуністи? В одній із статей "У що може перевтілитися тема Голодоморів у реальній політиці", опублікованій у "Рабочей газете", її автор О. Попов пише, що (цитуємо тут і далі у нашому перекладі з рос. - Ред.) "програма-мінімум - це створення тертя з Москвою з приводу Голодомору". Програму-максимум тов. О. Попов не визначає. Однак у цій же статті наголошує, що "педалювання теми Голодомору… підриває легітимність існування України в нинішньому вигляді". Як бачимо, комуністичні "теоретики" надто далеко заходять у своїх прогнозах у разі прийняття ідеї геноциду світовим співтовариством. "А головне, - веде далі тов. О. Попов, - постає проблема легітимности перебування в Україні західних областей, які увійшли в УРСР у 1939 р. під час Другої світової війни. Адже якщо Україна вважає, що Голодомор 1933-го має нинішні правові наслідки, то логічним буде вважати, що правові наслідки мають одержати і багато інших дій режиму, який осуджують за Голодомор. Приміром, "пакт Молотова - Ріббентропа"". Отже, як бачимо, Голодомор 1932-1933 рр. сьогодні використовують для того, щоб залякати громадян тими згубними наслідками, до яких буцімто може призвести визнання Голодомору геноцидом.
Проте не всі політичні партії України та їхні прибічники стоять на позиціях невизнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Аналіз програмних засад політичних партій передвиборчих блоків 2007 р. наочно засвідчує, що найпослідовнішу позицію щодо визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом займає Всеукраїнське об'єднання "Свобода". Цитуємо витяг із передвиборчої програми цієї політичної сили на парламентських виборах 2007 р.: "Добитися від Верховної Ради України, ООН, Європарламенту, парламентів країн світу визнання геноциду українців у ХХ столітті… (20,5 млн знищених) злочином проти людства". У п. 5 "Геноцид українців ХХ ст." Об'єднання "Свобода" вимагає "від Москви офіційного вибачення та компенсацій за геноцид українців". Якщо й хтось вважає пункт 5 дещо емоційним, однак сама постановка проблеми щодо боротьби за визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом заслуговує на всіляку підтримку. Позитивним у цьому контексті є і те, що напередодні відзначення 75-ї роковини Голодомору в Україні Всеукраїнське об'єднання "Свобода" провело серію пікетувань амбасад держав, які не визнали Голодомор геноцидом українського народу.
Відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-1933 рр. в Україні та ряді зарубіжних держав світу вселяє впевненість, що спільними зусиллями буде збережено та посилено позиції Української держави щодо визнання світовим співтовариством подій початку 30-х років ХХ ст. актом геноциду українського народу.
Т.С. Воропаєва, кандидат психологічних наук, доцент.
Джерело: Українське слово, ч. 17-21, 29 квітня — 2 червня 2009 року
До головної сторінки
