Повість про двох журналістів.
Уолтер Дюранті, Ґарет Джонс і Пулітцерівська премія

Професор Джеймс Мейс, консультант «Дня»

24 червня Пулітцерівський комітет отримав листа від доктора МарҐарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Лист занадто довгий, щоб наводити його повністю, але текст можна знайти на colley.co.uk/garethjones/soviet_articles/duranty_revocation.htm. Ця пані — племінниця такого собі Ґарета Джонса (1905 — 1935), журналіста, який насмілився сказати правду про те страхіття, яке побачив в Україні весною 1933 року. За свою сміливість він заплатив професійною репутацією і на багато років практично канув у забуття. А «негативний герой» у цій історії — такий собі Уолтер Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію 1932 року за репортажі з Радянського Союзу, які, як він сам признавався, «відображали офіційні погляди Радянського уряду», а не його власні. І ось тут і починається повість про журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню. Повість, яка має прямий стосунок як до журналістської етики, так і до української історії.

Журналістам часто подобається думати про себе як про безстрашних борців за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, окрім правди. Щоб винагородити тих, хто справді дотримується цього принципу, американський журналіст угорського походження Джозеф Пулітцер заповідав використати частину своїх статків на заснування премії свого імені за досягнення у театральному мистецтві, літературі, музиці і журналістиці. Ці премії, скромні у грошовому вимірі, але які роблять величезну честь своїм власникам, присуджують щорічно з 1917 року. У реальному житті журналісти, як і інші люди, рідко абсолютно вірні ідеалам, які проповідують. І премії, навіть такі престижні як Пулітцерівська, іноді здобувають негідники. Доктор Коллі вимагає анулювати Пулітцерівську премію мерзотника, який вів кампанію на підтримку сталінського Радянського Союзу зі сторінок найпрестижнішої газети у США, «Нью-Йорк таймс», дискредитуючи її дядька за спроби чесно виконати своє призначення як журналіста — розповісти людям правду.

Уолтер Дюранті, народжений у Ліверпулі (Англія) 1884 року, завжди був таким собі негідником і відверто насолоджувався своїм умінням виходити сухим із води. У прекрасній біографії С.Дж. Тейлор «Апологет Сталіна. Уолтер Дюранті — людина «Нью-Йорк таймс» у Москві» (Оксфорд Юніверситі Прес, 1990) йдеться про те, що він брехав навіть про власне походження, стверджуючи у своїй автобіографії, що був єдиною дитиною в сім'ї й осиротів у 10 років (і те, й інше є неправдою — його мати померла в 1916, а сестра — через 14 років; батько помер у 1933, залишивши всього 430 фунтів). Закінчивши університет, він вирушив до Парижа, де присвятив себе сатанізму, опіуму та сексу. На початок Першої світової він працював репортером у «Нью- Йорк таймс» і таким чином зміг уникнути призову. Очевидно, Дюранті знав, що часто ключ до успіху в журналістиці — вміння визначити, що потрібне читачам, і підібрати відповідні факти. Його репортажі завжди були живими, легко читалися і зазвичай — але аж ніяк не завжди — певним чином стосувалися справжніх фактів. Проте він розумів, що в американській вільній пресі призначення газети полягає у тому, щоб приносити власнику прибуток, і завдання репортера — написати щось таке, щоб читачі захотіли купити газету його роботодавця та прочитати це. Такі класичні відносини між працею й управлінням у ринковій економіці: чим ефективніше найманий працівник допомагає роботодавцю заробляти гроші, тим більше він має шансів отримати вищу зарплату, кращу посаду й інші атрибути запаморочливого успіху.

У випадку Дюранті ця система чудово спрацювала. Після війни його відправили до нових незалежних прибалтійських держав, а в 1921-му він став одним із перших журналістів, допущених до Радянського Союзу. Останнє досягнення дечого варте, оскільки Радянський Союз ніколи не соромився жорстко контролювати, кому дозволити приїхати чи поїхати, а кому — ні. Західний репортер у СРСР завжди знав, що, якщо написати що- небудь образливе для радянської влади, тебе негайно видворять і не впустять назад. Тому їхнім найсильнішим професійним прагненням було не виявитися такою персоною. Дюранті розумів це краще, ніж будь-хто інший, але на випадок, якщо хтось із іноземних журналістів забував цю просту істину, радянський чиновник завжди готовий був їм про неї нагадати. Під час першої п'ятирічки главою радянського управління преси був Костянтин Уманський.

Юджин Лайонс, який знав Уманського ще з тих часів, коли той був кореспондентом ТАРС у США і пізніше главою її Іноземного бюро, ймовірно, не гірше за інших іноземних кореспондентів знайомий із цим невисоким кучерявим чоловічком, говорив, що цю систему будували на принципі «ти — мені, я — тобі», — інколи журналістам вдавалося примусити цензора піти на поступки, демонструючи професійну солідарність (зрештою, для Радянського Союзу було б занадто великим конфузом вислати відразу всіх іноземних кореспондентів), і в цілому все базувалося на компромісах. Та без дозволу Уманського телеграф просто не передавав телеграми кореспондентів. Більш того, багато західних інтелектуалів, упевнених у тому, що радянський експеримент має величезну перевагу перед дуже очевидними страхіттями капіталізму, відчайдушно хотіли бачити у ньому промінь надії. А у світі, де доступ до «творців новин» часто є визначальним моментом у тому, чи матимете ви що написати у газету, доступ до влади сам по собі стає перевагою. Як сам Лайонс писав у своїх мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937), «Справжнім купівельним засобом у Москві, здатним купити те, чого не можна було придбати ні за рублі, ні за долари, була влада. А влада означала — товариш Сталін, товариш Уманський, віртуозний комбінатор, чий дядько був кращим приятелем двоюрідного брата члена колегії ГПУ. Запрошення на прийоми у «вузькому колі», на бридж із «великими людьми», компліменти у «Правді», задоволення соціальних амбіцій дружини — усе це діяло набагато краще, ніж примушувати кореспондента прикусити язик з допомогою погроз… У Москві або в Берліні, в Токіо чи в Римі — спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс-у- ніс із розгніваним цензором і дверями кабінетів, що зачиняються перед тобою».

Як Лайонс, так і Дюранті були настільки добре обізнані з правилами цієї гри, що їх удостоїли ще до початку Голодомору інтерв'ю з самим Сталіним — Священним Граалем іноземної преси в Москві. Уманський знав, як нагороджувати і карати іноземців. Можливо, саме завдяки цьому пізніше він увійшов у вашингтонський дипломатичний бомонд.

Лайонс, приїхавши до Москви американським комуністичним підлабузником і перетворившись потім на позбавленого ілюзій антикомуніста, заплатив свою ціну. Його перекладачка звернула його увагу на статтю в «Молоті» — газеті, виданій у Ростові-на-Дону й, очевидно, не призначеній для очей іноземців, де повідомлялося про депортації трьох українських козацьких станиць із Кубані. Через дев'ять місяців після того, як він написав про це, його попросили забиратися геть із СРСР.

У цей світ і потрапив молодий англійський соціаліст Малькольм Маггерідж, який одружився з племінницею Сіднея і Беатріси Вебб, на яких тоді буквально молилися у Радянському Союзі за їхні заслуги у перетворенні радянського експерименту на ікону для західних соціалістів-інтелектуалів. Походячи з такого середовища, юний Малькольм та його дружина навіть продали свої меблі, впевнені, що залишаться у Радянському Союзі, про що Маггерiдж і написав в «Манчестер гардіан». Та після приїзду він швидко зрозумів, що п'ятирічний план не зовсім схожий на те, як його розписували. Ймовірно, перше уявлення про те, у який паноптикум потрапив, він отримав на прийомі у британському посольстві в Москві восени 1932 року, де він сидів між апологетом Радянського порядку Анною-Луїзою Стронг і Великим Дюранті, найвідомішим іноземним кореспондентом того часу, який щойно отримав свого Пулітцера. Міс Стронг, пише Маггерідж у своїх мемуарах «Хроніки витраченого часу», «була огрядною жінкою з дуже червоним обличчям, густим сивим волоссям, й обличчя її виражало дурість настільки досконалу, що це додавало їй своєрідної краси». Далі він пише: «Дюранті, енергійний дотепний чоловічок, був набагато більш суперечливою особистістю; я би сказав, що у Москві про нього говорили більше, ніж про будь- кого іншого, принаймні серед іноземців… У його будинку, який я відвідав один чи два рази, жила така собі російська жінка Катя, у якої, наскільки я знаю, був від нього син. Я завжди насолоджувався його товариством: у його безпринципності було щось енергійне, живе до абсурдності, що робило його постійну брехню напрочуд захоплюючою. Думаю, ніхто, навіть Луї Фішер, не слідував кожному повороту і вигину лінії партії так старанно, як він. В очах Уманського він був непогрішний і його постійно ставили всім нам у приклад.

Звичайно, у його матеріальних інтересах було писати те, чого від нього хотіла радянська влада — що колективізація в сільському господарстві триває добре і ніде немає голоду, що чистки виправдані, признання — справжні, а судова процедура — бездоганна. Завдяки такій поступливості, настільки безглуздій і фальшивій, що вона була об'єктом насмішок інших кореспондентів і навіть Подольський (радянський цензор. — Авт. ) кепкував над ним, у Дюранті ніколи не було проблем із житлом, візою чи отриманням інтерв'ю у кого він хотів».

Таку надслухняність режиму, на позначення якого найчастіше використовували термін «тоталітаризм», було прикрито позолотою об'єктивного аналізу, певно, не без участі інтуїції: він першим «зробив ставку на Сталіна», як він сам висловлювався, і йому навіть належить честь винаходу слова «сталінізм» для позначення зароджуваної Системи, — крім того, його завжди цікаво було читати, не кажучи вже про те, щоб розмовляти з ним. Він був найвідомішим іноземним кореспондентом свого часу; фешенебельна квартира у Москві, коханка, з якою він справді прижив сина, східний слуга для куховарства і прибирання; він був у центрі світського життя іноземців у Москві і часто їздив за кордон — як він казав, щоб нагадати собі, що таке новини.

Водночас із якоюсь дивною щиросердістю він сам визнавав себе апологетом. У 1980-х, досліджуючи Голодомор, я наткнувся у Національних архівах США на вельми цікавий документ, меморандум такого собі А. В. Кліфота, співробітника американського посольства у Берліні, від 4 червня 1931 року. Дюранті зайшов туди продовжити термін дії свого паспорта. М-р Кліфот вважав, що для Держдепартаменту може бути цікавим той факт, що журналіст, чиїм репортажам так вірили, сказав йому, «що, «за узгодженням із «Нью-Йорк таймс» і радянською владою», його повідомлення відображають офіційний погляд Радянського уряду, а не його власний». Зазначимо, що консульський чиновник вважав за особливо важливе для свого начальства, що фраза «за узгодженням із «Нью-Йорк таймс» і радянською владою» була прямою цитатою. Ось за таку журналістську прямоту Дюранті й отримав Пулітцерівську премію в 1932 році.

У світ московської журналістики, світ, де кожному доводилося самостійно вирішувати моральну дилему, позначену Лайонсом як «писати чи не писати», приїхав такий собі Ґарет Джонс, перспективний юнак, який вивчав російську мову, випускник Кембриджа, радник із питань зовнішньої політики тогочасного прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд- Джорджа. У віці 25 років, у 1930-му, він приїхав до СРСР, щоб повідомити своєму роботодавцю про те, що там відбувається. Його репортажі вважали настільки чесними, що їх публікувала лондонська «Таймс» за підписом «Нотатки спостерігача». Наступного року він повернувся й опублікував кілька матеріалів під власним іменем. Заробивши репутацію своєю послідовністю у спробах чесно докопатися до суті, у 1932 він написав правду про ситуацію з продовольством, про людей, які запитували: «Чи буде ще коли- небудь у нас суп?»

До ранньої весни 1933 про те, що голод лютує на Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти, і навіть прості люди. У відповідь на «викриття» Лайонса, що грунтувалися на регіональній радянській пресі, іноземним кореспондентам заборонили їздити до району лиха. Розпитавши колег у Москві — зрозуміло, на умовах, що їхні імена не будуть згадані, — він вирішив, що варто порушити заборону і купити квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборонялося. Потрапивши туди, він знову використав свій простий, але логічний метод — зійти з поїзда та йти пішки, поки не пересвідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати розмовляти з місцевими жителями.

Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію і написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…» («Манчестер гардіан», 30 березня 1933).

Юний Маггерідж, якому випало дожити до поважного віку і стати одним із найшанованіших журналістів ХХ століття, зробив приблизно те саме — посилав свої повідомлення з британською диппоштою, публікував приблизно те саме раніше за Джонса, але під анонімним підписом «Нотатки спостерігача», і це навряд чи справило якесь враження, тому що його оповідь була нічим не підтвердженим репортажем невідомого спостерігача. Зовсім інакше це звучало з вуст молодого містера Джонса, конфідента прем'єр-міністрів і мільйонерів, людини, якій вдалося взяти інтерв'ю в Гітлера і Муссоліні. Тут пан Уманський та його начальство зіткнулися з проблемою, яку не можна було проігнорувати. Але у радянського чиновництва був козир у запасі, здатний привести до тями непокірних представників корпусу іноземної преси у Москві, заражених вірусом чесності, — принаймні, на час їхнього перебування у СРСР.

За пару тижнів до того ГПУ арештувало шістьох громадян Великої Британії і кількох росіян за обвинуваченням у промисловому шпигунстві. Було оголошено, що готується публічний суд. Це була справжня новина. Одне — саджати на лаву підсудних своїх громадян, але звинувачувати білих людей, англійців, у шахрайстві — це вже щось зовсім інше. Процес обіцяв стати процесом століття, і всі кореспонденти англомовного світу розуміли, що це історія якраз така, за висвітлення яких їм платять. Бути відрізаним від інформації у такий момент — рівносильне професійному самогубству. Дилема «писати чи не писати» ніколи ще не поставала так гостро.

Уманський чудово розумів ситуацію, і Лайонс описав її так точно, що переказ не потрібен: «Вибравшись із Росії, Джонс зробив заяву, яка, як би приголомшливо вона не звучала, була не більше ніж резюме того, що йому розповіли кореспонденти й іноземні дипломати. Щоб захистити нас і, можливо, підвищити автентичність своїх репортажів, він подав усе так, неначе його набіги на українську провінцію, а не наші бесіди, були основним джерелом його інформації…

Спростовувати Джонса було для нас не більш приємним заняттям, ніж роками підтасовувати факти на догоду диктаторському режиму, але ми його все ж спростували, одноголосно і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідолаха Ґарет Джонс, мабуть, невимовно здивувався, коли факти, які він насилу з нас витяг, було поховано під валом наших спростувань.

Сцена зречення Джонса американським прес-корпусом і до сьогодні живе у моїй пам'яті. Це було ввечері; Костянтин Уманський, сама люб'язність, погодився зустрітися з нами у номері одного з кореспондентів. Він знав, що він має стратегічну перевагу перед нами через історію з Метро-Вікерс. Він міг дозволити собі бути люб'язним. Тоді ми вимушені були підігравати чиновникам, і говорити про голод було б професійним самогубством. Ми довго торгувалися в дусі джентльменського «ти — мені, я — тобі», осяяні золотозубою усмішкою Уманського, і нарешті виробили формулу спростування.

У досить інакомовних висловах, щоб потішити нашу совість, ми визнали, що чортів Джонс — брехун. Покінчивши з брудною справою, хтось замовив горілку і закуски, Уманський приєднався до святкування, і компанія не розходилася до ранку. Головний цензор був у такому приємному настрої, у якому я його не бачив ні до, ні після. Тієї ночі він здійснив велику справу для зміцнення більшовицьких позицій».

Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах журналістики як приклад майстерного лавірування між правдою і брехнею. Вона називається «Росіяни голодні, але не помирають із голоду» і починається з викриття Джонса у контексті, який прояснює все: «У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів, в американській пресі з'являється «страхітлива історія» із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть».

Стаття, здавалося, розставила все на місця. Британці сердиті, і тому навіть поверхневі спостереження цього розумного, але зухвалого наївного юнака впали на благодатний грунт. Такі «страшилки» з'являються регулярно, а правда полягає у тому, що становище справді важке, в управлінні сільським господарством справді були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання. «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, — пояснював Дюранті, — але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть». Так, це, звісно, пояснювало все — принаймні достатньо для того, щоб США визнали Радянський Союз у листопаді того самого року. Більш того, на обіді, даному на честь радянського міністра закордонних справ Максима Литвинова у розкішному нью-йоркському готелі «Уолдорф-Асторія», коли настав час віддати данину Дюранті, оплески були такими оглушливими, що американський критик і бонвіван Олександр Уолкотт писав: «Справді, складалося враження, що визнали не тільки Росію, а й Уолтера Дюранті».

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства». Маленькому англійцю, здавалося, все сходило. Але його подальша кар'єра стала поступовим зануренням у бідність і забуття. Його московська Катя лаяла його за відсутність цікавості до освіти їхнього сина і вимагала присилати більше грошей. Він одружився, будучи на смертному одрі, у вересні 1957. Через тиждень, 3 вересня, він помер від внутрішнього крововиливу, ускладненого емфіземою легенів, у віці 73 років. Про його сина більше нічого не відомо.

Джонс спробував захистити себе у листі до «Нью-Йорк таймс»; Малькольм Маггерідж, виїхавши з СРСР, відмовився написати листа на його підтримку, хоч Джонс публічно хвалив анонімні статті Маггеріджа у «Манчестер гардіан». Проте багато організацій, переважно правого спрямування, взяли участь у спробах розповісти світу про Голодомор 1932—1933 рр., але протягом двох-трьох років це питання відійшло на задній план і було практично забуте.

Ґарет Джонс і сам був спантеличений. У листі до товариша, який мав намір поїхати до СРСР, Ґарет писав: «Шкода! Ти повеселишся, дізнавшись, що маленький «Джонський», який і мухи не зачепить, удостоївся честі потрапити до чорного списку ОГПУ, і йому заборонено в'їзд до Радянського Союзу. Я чув, що у секретній поліцейській папці з моїм іменем зберігається довгий список моїх злочинів, у тому числі, як це не смішно, шпигунство. Насправді, Литвинов надіслав спеціальну телеграму з Москви до радянського посольства у Лондоні, щоб вони як слід поскаржилися на мене містеру Ллойд-Джорджу».

Джонс і ті, хто підтримав його, були поховані під вагою спростувань. Один за іншим покидаючи Радянський Союз, американські журналісти писали книги про те, що бачили. Маггерідж написав роман «Зима у Москві» (1934), у якому імена було змінено, але було цілком зрозуміло, хто є хто. Здається, як слід він замаскував тільки Джонса: персонаж, списаний із нього, старший, він палить і п'є, чого справжній Джонс не робив. Здається, Маггерідж у своїх мемуарах забув про того, хто насправді підняв історію українського Голодомору під своїм власним іменем. Можливо, він почувався трохи винним за те, що у нього виявилося менше хоробрості, ніж у валлійця, якого вбили у Китаї в 1935 році, можливо, щоб перешкодити йому розповісти світу, що нова держава Манчжоу-го не настільки чудове місце, як хотіли це подати його японські спонсори.

А ось історія, чимось схожа на історію Ґарета Джонса. У 1981-му іншого молодого 29 річного чоловіка, якийщойно отримав докторський ступінь у Мічиганському університеті, найняв Гарвардський Інститут україністики для дослідження Голодомору. Через приблизно 10 років, коли Комісія з Голодомору закінчувала свою роботу, йому повідомили, що стипендію, яку йому запропонували на академічний рік, урізали до одного семестру. Не маючи жодних альтернатив, він погодився і на це. «Ми чекали, що він відмовиться, але він погодився», — сказали його колезі. Наступного року його запросили на рік до Іллінойського університету. Україно-американський фонд готовий був пожертвувати мільйон доларів, щоб цій людині надали кафедру. Проте тамтешні викладачі російської і східноєвропейської історії дали йому зрозуміти, що, хоч гроші вони з радістю візьмуть, кафедри йому не бачити.

Невідомо, хто зіграв роль Уманського у цьому конкретному випадку і чи подавали потім горілку, але метод батога і пряника тут очевидний: доступ до наукових джерел у Москві проти заборони на будь-які дослідницькі проекти. У світі, де деякі вчені підтасовують факти у своїх статтях і монографіях не менш вправно, ніж Дюранті, я маю вельми сильну спокусу написати свою «Зиму в Москві», грунтуючись на опублікованих роботах, чиїх авторів так легко пізнати. Тому що тим юнаком був я. Але, на відміну від Джонса, я знайшов місце, де я живу, де одружився з жінкою, яку кохаю, де я можу викладати і маю трибуну, з якої мене час від часу можуть почути.

Замість епілогу

Не зважаючи на пророцтва Дюранті, українці не забули, що сталося з ними у 1933, і через 70 років Україно-Канадська асоціація громадянських свобод і Всесвітній конгрес українців за підтримки інших провідних організацій української діаспори організували кампанію, щоб переглянути присудження Уолтеру Дюранті Пулітцерівської премії з метою її анулювання. Вони надіслали тисячі листівок і листів до Пулітцерівського комітету (Columbia University, 709 Journalism Building, 2950 Broadway, New York, NY, USA 10027). «День» пропонує читачам нашої газети приєднатися до них (зрозуміло, писати слід англійською мовою). Тим часом ми надсилаємо текст цієї статті всім членам Пулітцерівського комітету з надією, що це допоможе їм прийняти рішення.

Вся історія із запереченням злочинів режиму, якi обійшлися в мільйони життів, — одна з найсумніших в історії американської вільної преси, так само як Голодомор був, безумовно, найсумнішою сторінкою в історії нації, чия поява на карті світу була настільки несподіваною, що була навіть досить популярна книга англійською мовою «Українці: неждана нація». Та було б тільки справедливо, щоб цей народ, який так довго ігнорували і який з'явився так непередбачено, висловив свою думку щодо долі людини, яка виявилася жертвою так само несподівано, всього лише за спроби чесно докопатися до правди і розповісти про неї. Зарубіжні українці хочуть, щоб перемогла справедливість і в головного гонителя Джонса відібрали Пулітцерівську премію, яка виглядає насмішкою над усіма мислимими ідеалами журналістики. До них приєдналися багато шанованих західних журналістів. Хіба не правильно буде, щоб на їхню підтримку прозвучав і голос народу України, який найбільше постраждав від подій, у яких боротьба між правдою і фальшивкою, між ідеалізмом і цинізмом настільки очевидна?


Це текстова копія сторінки http://www.day.kiev.ua/22285/ з кешу Google, створена 6 трав. 2007 12:57:03 GMT.
Сторінку збережено в кеші Google у тому вигляді, в якому її було знайдено під час сканування Інтернету («День», №120, середа, 16 липня 2003).

Див. також:
Дмитро Дроздовський, Ґарет Джонс повертається в Україну. «День», №95, 31 травня 2008
Станіслав Кульчицький, Роль Джеймса Мейса у розкритті найбільшого злочину Сталіна. «День», №98, 9 червня 2004
Станіслав Кульчицький, Слово про Джеймса Мейса. «День», №126, 19 липня 2008
До головної сторінки

web hosting counter

Hosted by uCoz