Maria Senyszyn, b. 1925 in the small village of Mykhailivka, Korosten' district, Zhytomyr region (only a few miles from the old Polish-Soviet border), one of five children of middle peasants with 7-8 desiatynas of arable land. The village had a standard seven-year school (semyrichka) and a komnezam (acronym for komitet nezamozhnykh selian — committee of non-wealthy peasants), the Ukrainian counterpart to the Russian kombed (committee of the village poor) of the Civil War period but which in Ukraine continued to exist until April 1933. The head of the komnezam was usually the most powerful figure in the village after the head of the village council, with which until mid-1925 the komnezam had shared the functions of state power. Narrator's father refused to join the collective farm, which he equated with Satan, but urged his sons to join because they were young and had to live somehow. In 1931 or 1932 activists — aktyvisty — members of the aktyv, which was the collective of active supporters of the Soviet system and Communist Party, upon which the authorities called to carry out officially-sanctioned policies. The village aktyv usually consisted of local and collective-farm officials, the head of the komnezam (committee of non-wealthy peasants), Party and Komsomol members, and the village schoolteacher came to the house in the middle of the night ostensibly searching for weapons and jailed the father for 3-4 days. Narrator relates a number of incidents of cannibalism and describes the general fear of cannibalism pervasive at the time.
Many, but not all, of the top local officials were Russians. Narrator gives information on the existence of seksoty (short for sekretni sotrudnyky — secret collaborators.) Seksoty were recruited by the political police to inform on their neighbors and associates, usually against their will. Also known as informers (donoshchyky) in the village, speaks at length on anti-religious campaigns and the purges of the late 1930s, and describes relations with Polish peasants and German colonists in the area.
Питання: Будь паска подайте Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Марія Сенишин.
Пит.: Де Ви народилися?
Від.: Село Михайлівна, Коростенський район, Житомирська область.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1925-му році.
Пит.: Де Ви жили при кінці 20-их років і на початку 30-их? Там в селі?
Від.: Так.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки.
Від.: Господаркою.
Пит.: Господаркою? А скільки землі було в Вашої родини?
Від.: Ні, я не пригадую. Мені здається сім чи вісім десятин. Але це вже було ніби то добре. Бо як добра земля, добре обробляли —їм уже добре вистачало.
Пит.: Ну, а що Ви чули про революцію і громадянську війну у Вашій околиці? Чи старші люди про ці справи говорили, чи?
Від.: Так, говорили. Але це вже так як мені, то вже не давалося нічого такого знати. Так як ось в школі у нас був учитель. Він мене ще вчив у першій клясі — Герасимович — я його пам'ятаю. Він мав сина Женю. То він ще мене в першій клясі тільки вчив. Але його відразу забрали. Пізніше сина забрали. Бо це він (таке говорили,) що він був, як в нас церква була (правда в нашому селі церкви не було, три кілометра, чотири — десь так). То він хором диригував., ніби-то диригентом був. Отже, його відразу, ніхто не знає де його поділи.
Пит.: За церкву?
Від.: За таке, шо він щось знав, за таке — я думаю. Він приходив до нас. Мій батько говорив з ним — ми нічого не чули, вони завше закривалися. Він говорив — які то в нас образи були, що то ціла була Ісуса Христа — як в обракінця. То він все розказував. Але нам не давали, бо батько боявся, і мати. Бо дитині не вірили, бо хтось може сказати — батьків можуть відразу забрати.
Пит.: Чи хто-небудь із Вашої родини брав участь у громадянській війні, по тій чи другій стороні?
Від.: Я не знаю. Я знаю, шо мій батько був при війську — але довго не був. Я знаю, шо він хворовитий, хворий був.
Пит.: А при якому війську?
Від.: Хворий, то йому додому.
Пит.: Червоному, чи не знаєте?
Від.: Я не знаю.
Пит.: Яке було Ваше наставлення до совєтської влади? Вас особисто, значить, в школі — як були зовсім ще маленькі? Як Ви на те все дивилися?
Від.: Як ми були в школі? Я знаю, шо мій батько все це, вже дуже не любили вони. Вони проти того були. Але нас у школі, як учили, то вчили — що це нема раю ніде такого по світі, Совєтський Союз. І ми, ті, як малі були і вірили. Шо це, ніби, ніде такого немає добра, як комунізм, що так не можна було образів мати, або викинути треба. Треба було Сталіна, Леніна почепити — так багато людей, так і робило. Дехто викинув, дехто ні. У нас усе в одній кімнаті, в кухні було. Бо якби хтось прийшов, та: — О, ви до школи ходите, а ви маєте ікони. — Але ми мали — багато повикидали, але ми мали. І ще що, як батьки хотіли щось сказати — це не було безпечно. Як ми щось вдома робили — таке навіть, маленьке — таке ось як у нас було трошки жита чи пшениці — треба було його зробити, або що. То мене завши наставили в вікно, щоб я дивилася — щоб ніхто не йшов. Або пригадую, як уже це вже ліпше було, ще тоді як батько жив, як ми свинку маленьку мали, чи що. Треба було її зарізати, це ніхто, щоб не знав. А вже, бо як хтось докаже — бо тоді накладали нам. Треба здати було молоко. І ми не мали. Хоч ви навіть одну корову мали — треба було 120 літрів здати молока. Я точно не знаю скільки кілограм треба було м'яса — чи 32, чи так. Я не пам'ятаю так того, але що ми так здавали. І в нас нікого не було. Братів потім до війська забрали пізніше, мама хвора — тільки сестра й я. Нам ніхто нічого не помагав, тільки з города жили.
Пит.: Коли, можна сказати, що Ваше наставлення змінилося, до совєтської влади? Що Вас розчарувало?
Від.: Це вже в 29-му році, як я бачила, що вже вивозили — все забирали, виганяли із хат. Тоді ще нас не чипали, нашу родину. Тільки тоді до того дійшло, що нам сказали, що треба в колгосп записатися. Батько сказав: "Ні!" Я не скажу точно який рік був — чи 31-ий, чи 32-ий, чи який. Тоді як то я Тобі казала, що в нас уночі прийшли в 12-ій годині постукали, відкрили і дали: — Мы будем оружие искать! — Батько каже, що ми не маємо зброї. Але батько вже знав, що це прийшли забирати все. Ми не мали доброго замка до комори. Мій батько послав першого брата там тримати комору, щоб вони не відчинили. Відчинили без ключа! Вони відбили там двері — все забрали, все переглянули. Моя сестра до школи ходила, я ще не ходила до школи. То вони все — папери порозкидали, щось шукали і батька до в'язниці забрали. Але батько був тоді три чи чотири дні в в'язниці, батько хворий був. Тоді — уже знаю який то точно рік був — батько прийшов. Тоді в нас, тоді казали пленум, на такі збори, я пригадую. І батько каже до старшого — ніби до мого брата — сина: — Ти йди на пленум. Почуєш, як там будуть плескати й „ура" казати.
Він то ненавидів. І як він прийшов, він каже: — Знаєте що, діти? Вас є п'ятеро і всі молоді. Запишітися до колгоспу, бо Вам треба жити. Але маму і мене не записуйте до сатани.
Він називав то „сатана." То в нас так забрали: ми мали один будинок, другий будинок, такий що в ньому коні стояли, корови, вівці, все подвір'я було величезне. І якби ми не пішли до колгоспу — то нам ще хату відрізали б. Тільки нам оставили б два чи три, чи одну кімнату. Те що комори, там далі — то все забрали. Це хто до колгоспу не пішов. Уже брат пішов і за нас (нас п'ятеро було всіх,) записав. Маму, тата — ні.
Іще, і другий тоді пленум був і мій брат пішов. Точно була 12-та година коли він прийшов. І кажем: — Що там було?
— О, то обговорювали, щоб всі люди йшли до колгоспу. Тих куркулів треба знищити, все забрати! — Батько помер, ще то запитався. І той, це вже ніби то батько помер після того як у нас все забрали. Він вже не міг витримать. Але він казав: — Діти! Ви молоді, Вам треба жити.
Пит.: А скільки років було Вашому батькові?
Від.: Сорок дев'ять. І вже нам прийшлося дуже тяжко. О, я ще таке одне пригадую. У нас там одні мали в Канаді сестру. І вона прислала — вони писали до неї, ще тоді можна було, — прислала там муки трошки, чи що. То я знаю, шо мій батько пішов. Я не знаю, за що він, як він купив. І то всім мама потрошки хлібу тоді давала. А в мене брат був, він тепер уже має так — 66 років. Він тоді мав 15 років, бо як батько помер — він мав 16. І йому дали трошки, а він кричить — хоче хліба! І то знаєш то, як уже ліс був. Як у лісі оце таке росте, вже оце таким ліс, деревом. То ми такі зародки рвали — то сушили. Бо то дехто жолудів мав. Знаєш жолудь гіркий, що свині їдять? То так само його розтирали. Або ті, бо ж весною, то вже ті дерева — його сушили, терли, й так пекли. Або полови, як була. То я знаю, що мама таких коржиків напекла. То ти потім затвердження дістав, ти можеш і так померти скоро. Так, що люди в нас страшно пережили! О, ще одне пригадую. Я з сестрою, як ішла — може я загубила колись, такий кусочок. Ми не знали, що то є. Кажу — О, дивись — що то є? Камінчик? Ні, то від дерева. — А то був кусочок хліба. То я знаю, що ми з сестрою ще билися за той кусочок хліба. Іще що — оце що як нам у школі говорили. Пізніше, як уже війна була, як я уже приїхала до Німеччини. І я думаю: — My gash, нам казали, що ніде нема в світі такого! — Я вже тоді взнала — як німці живуть, що вони все для себе мають. Ми нічого такого не мали. О, іще перед війною. Як війна була, то я знаю старі люди говорили (але дуже тихо, так — тихо) — Якщо не буде переміни, то вже далі жити не можна! — То це вже перед 30-им роком, в 29-му році. Я знаю, що казали: — Уже далі жити не можна, бо якщо не буде, кажуть, переміни... — І тоді війна. Так, бо думалося, що буде ліпше. А воно ліпше і не ліпше. Бо потім німці погано зробили. Якби вони поступили трошки ліпше з людьми. А то пізніше все забрали, так само не добре було.
Пит.: А так, до колективізації — чи Ваша родина мала що до діла з совєтською адміністрацією в селі? Чи з партійною групою?
Від.: Нічого. Нічого не мала.
Пит.: А чи пригадуєте собі — які люди брали участь у тому всьому — в уряді, в партії?
Від.: Переважно такі — багато були, що поприїжджали. Переважно. Або росіяни, бо по-російському говорили. Або шукали, як приїхали такі росіяни. Або що — то вони такі були бідні, бідні. Як нам казали — що не хотіли робити, що таке. То вони тоді, ж от таких людей ліпших розкуркулили і забрали — то вони те майно брали. Шафу, чи стола, чи хліб. Чи в ту хату пішли жити. То ставали — вони нічого за партію не знали, але їм ото говорили і вони то робили, що їм говорили. А так то, такі люди — то ні. Але ті, що перші до колгоспу пішли, то ж прийшов 37-ий рік — вони вже знали добре, шо то війна мала бути. Росіяни кажуть, що ні. Ми жили, то ми жили коло границі. У нас з однієї сторони мазури були — такі, таке поселення. А з другої сторони німців багато було. А зпівночі і з півдня — багато українців було. То так — мазури, це поляки. Або німець. І ж вони були однієї національності — їх у Казахстан забрали всіх. Бо то ми товаришували, до школи ходили всі разом. Або — вже як жінка була українка (або росіянка) — а він був поляк, чи німець — забрали! Але як наоборот — як чоловік був українець, а жінка німка чи полька — то їх не чіпали. То їх усіх забрали. Отже, вони вже предвижували що то, це вже перед війною цею другою світовою. А вони казали: — Ми нічого не знали! — Чого ж вони так чистку в нас зробили вже? То цих людей, шо перші пішли до колгоспу і були такими бригадирами — то їх у 31-му, 38-му роках так само забрали. Навіть невинних людей. Навіть, так як мій батько хрещенний (моєї хрещенної мами). Він старенький був, він тільки добре колись, тяжко працював. І мали хліб — і до хліба. То й його забрали.
Пит.: То можна сказати, що відколи пам'ятаєте — то було багато чужих у уряді?
Від: Так. Переважно голова колгоспу обов'язково приїжджий був, голова колгоспу. Голова сільради, то так — то міг бути свій, міг свій. Але голова колгоспу завше був у нас, переважно, був росіянин. Він говорив по-українському дещо. Один тільки був, то це я його знаю — був Учаніков, то цей по-російському говорив. Тоді Козлов був, останній був Берников. Всі по-російському говорили — так більш-менш такою — ломана мова російська і українська. Але то переважно росіяни були, переважно. Навіть шофера. Останній раз то був росіянин, що одного шофера мали в колгоспі, і то росіянин.
Пит.: А раніше жалували про сиріт і безпритульних.
Від.: О, це ці шо з голоду батьки повмирали.
Пит.: А це вже пізніше, значить?
Від.: Це вже пізніше, як уже голодівка — вже діти лишилися, то їх забрали. І їх виховали росіяни, як вони хотіли. То як дитина вже пішла — що вони говотили і вони вірили.
Пит.: Чи Ваш батько мав які небудь клопоти з Чека, або пізніше з ГПУ?
Від.: Бачиш, я не знаю хто то був. Але як ми ще мали господарку. Як вже сіно, конюшина, знаєш — як вже в копиці, як вже все зробили. Тут робите такі blok-и, чи як? А тоді ми складали і везли додому. Отже, до нас прийшов колгосп таки і все хотіли забрати. І забрали. І батько казав: — Я то не подарую! — Він думав, і він щось скаже (то він думав,) шо то йому поможе. Ось же мій батько поїхав до Бердичева, до прокурора. Тут як кажуть — до lawyer-а, чи як? Чи до судді?
Пит.: Так.
Від.: У нас казали прокурор, я пригадую. І щоби позволив, щоб нам віддали то, щоб ми забрали. Тато поїхав до Бердичева і привіз, і привіз документ, шо підписали — щоб вони у нас не забирали. Але це було все, ніби сміх — вони й так то забрали. Тоді нас усіх називали (як ми десь ішли,) кажуть: — О, то прокурорава донька, або син. Як нам щось, або як нам треба було щось допомогти, або щось зробити — вони нам нічого не давали. О, іще — як у нас уже забрали (тоді як я казала) все вичистили уночі! Тоді як ти хотів змолоти, як ми мали десятеро чи п'ятеро, кілька кіл пшениці чи жита — ти не можеш усе товкти. Така, була ступа. І то товкли. Такі не жорна, жорна — то треба було, то тяжко було. То така маленька, так стояла — може твої батьки знають. І тоді так товклося, то тяжко. Треба — то там собі муку зробиш, або крупи, або що. Отже, як ти хотів щось ізмолоти, ми хотіли щось ізмолоти — муку. Ми мусили йти в сільради, щоб голова сільради підписав нам — що нам у млині (знаєш, там де мелють) що нам змелють. Ось як ми пішли, нам не дали і ми не могли піти шоб нам змололи. Так, що ми ще щастя мали — бо ми завши город мали і картопля дуже уродила. Але тієї картоплі так дуже багато не було, щоб на цілий рік було.
Пит.: А яка була школа у Вашому селі?
Від.: Оце, тож як я вже пам'ятаю — то тоді була семирічка.
Пит.: Семирічка, скільки...?
Від.: Сім клясів.
Пит.: А скільки вчителів було? Пригадуєте?
Від.: Чотири кляс — це кожний є вчитель. Один вчить кожну клясу. А тоді п'ята, шоста і сьома то вчили так — кожний вчитель мав свої предмети. Чекайте, скільки було — один, два, три, чотири, здається п'ятеро вчителів. Бо це так: фізика, математика, алгебра (ніби то математика) і геометрія — один вчитель. А тоді — зоологія (це в 7-мій клясі,) в шостій — ботаніка, а тоді зоологія йде. Так як тут кажуть biology — це другий. Один вчитель учив, це є директор школи. В нас тільки один вчитель мусив бути комуніст.
Пит.: Один?
Від.: Один мусив бути, він директор школи. Це був — oh, boy — а на ім'я не знаю. Знаю, шо мій вчитель був Віктор Вигівський — це наш, моєї кляси був. Директор (але цілої семирічки) був той — Яків Федорів. Фісун — Яків Фісун. Фісун писався — а Яків називався. Він був комуніст, він мусив бути — я так думаю. Але він був українець, він по-українському говорив. Не знаю як він дійсно був, може він — був росіянин, але він по-українському говорив. То він викладав конституцію і географію. А другий мав ще в нас — я німецьку брала вдома. Ото в нас дехто німецьку, дехто англійську брав, дехто французьку. Але там, де я була, то ми німецьку брали. Але шо тих учителів потім всіх забрали, як уже війна почалася. Це ще я до війни. Так, що всіх забрали! Ні одного не лишилося. Але вчителі переважно всі по-українському говорили. Бо в нас, там де я до школи ходила — в нас все на українській мові було. Тільки три рази на тиждень ми мали російську граматику, російська граматика була чотири рази, а література три — на тиждень. А решта — так як алгебра, геометрія, оце і так як в менших клясах — це все було на українській мові.
Пит.: Це вже в середині 30-их років?
Від.: Цілий час так ми мали. Я не знаю, як вони тепер там мають, але цілий час так ми мали. Тільки, що ми мали граматику і літературу — це ми на цих лекціях, ми старалися і мусили говорити по-російському. Але ми не вміли, ми так ломано говорили. Одна тільки, голови колгоспу дівчина, говорила гарно по-російському.
Пит.: А до колективізації — який процент Вашого збіжжя віддавали державі? Приблизно яку частину?
Від.: Так як ми мали, то в нас все забрали! Все! У нас такі величезні бочки були. І такі закроми були. Як от скрині і так перегорожені так. Це таке було — усе мале: як горох, як просо, таке мале. А оце вже жито, пшениця там. Правда, в нас дуже, в нас тоді такі урожаї були, дуже багато. У нас все забрали, то ти не мав навіть права — коні забрали, корови — все. Пізніше, як вже мали, як вже батько помер, це вже цілий час як колгосп був — то ми мали здавати 120 літер на рік. І то ще мало молока, то добре, як хто мав таку корову, що багато молока давала і густе молоко було, добре. Ті хоч масло могли зробити і маслом давати, а ми — ні. Ми кожний день одну літру молока здавали, ну, нічого не лишалось — трошки. Але ми мусили 120 здати, й ми ж нічого не мали. А корову паслося, ми ж не мали поля. То так: або до лісу, або ми в лісі були. Або десь понад межою, або десь так. Я пригадую, як уже колгоспи — така на нашому полі пшениця була. Ще нічого не було, тільки зелена. Мама пішла тих листочків нарвать, щоб ніхто не бачив — знаєш, що з пшениці? То тут так само є. Мама насушила, порізала — вони такі зелені, як шпінат. Воно не було добре, бо воно ніякого смаку не мало. І з того робили такі pancakes — але таке, хоч у землю бий.
Пит.: Ага. А що пригадуєте про Комітети незаможних селян? Значить, у Вашому селі. Чи була така організація, чи пригадуєте собі?
Від.: Таких не було.
Пит.: Комнезамів? Може й „Комбедами" звали? Чи Комнезами?
Від.: О, так. Як ото збори робили, ті пленуми були там. Там кричали, щоб здавати стільки хліба там. Які ударники були, як казали — стахановці, ті що в колгоспах робили. Щоб чим більше, тим більше робили. І то люди думали, що так мусить бути. Переважно як уже молодь була, то так, що молоді. Так як у школі нас учили, що там — ось наприклад — що хто хрестика мав, чи що. То відразу з школи викинули. Це такий зі мною ходив один до школи, вони до колгоспу не пішли. Він дуже гарно вчився, я знаю, що він Іван називався й він дуже гарно вчився. Це було вже в шостій клясі, уже ми були, як я пригадую. І як стали провіряти і він сказав... Бо в жовтенята, то це як ото малі, то цим автоматично — вони всі є. У піонери так само всі. А він каже тоді: — Я не хочу бути в піонерах, я не записувався — викиньте мене. — А то автоматично, вони самі записували — всі діти йшли. Знаєш, що краватки носили червоні все. Ну і я так і була, бо то мусили бути. Не то, що мусило — мене з школи викинули б так. А він тоді сказав: — Викиньте мене. Я не хочу, я не буду. — І він дуже гарно вчився і його з школи викинули, його цілком з школи викинули. І вони не були в колгоспі й його брата викинули. Аби хто, як хрестика мав — це борони Боже! — як коли заглянули. Або, як ще церква була, як хтось до церкви пішов — то потім сміялися над тобою. Сміялися діти: що там, що то є, шо вони дурять людей, що вони забирають усе — а то було наоборот усе!
Пит.: Що знаєте про так званих 25.000-ників, тих агітаторів? Чи то в Вас було в колгоспі? Чи в Вас були так звані селянські коресподенти — сількори?
Від.: Я не знаю, що пізніше. Пізніше, то так наставляли так, як казали — депутати. Це ніби то, що вони говорили там. Наприклад, ось так, як ось у нас ця наша — тих два block-и чи три — хтось був тут, хтось там. Що так говорили за колгосп, за радгосп, за совєтське, ніби за комунізм, таке. А так, то я не пригадую то.
Пит.: То ще малі були. А чи Ви щось особисто знаєте про так званих сексот — „секретные сотрудники," чи то донощики, щоб були в Вашому сусідстві?
Від.: Так, за донощиків то я знаю. Як все мама й тато казали: — Діти, уважайте, бо стіни вуха мають. Ти не будеш говорити, а стіна буде чути. Треба так було вважати. Так, що ніхто — один другого боявся, бо то доношували. Так як — це від нас було далеко. (Як усіх розкуркулили.) Колись за першої світової війни, як ще десь вони... Я знаю, шо жінка була з польської якоїсь родини. Вона дуже гарна була і по-українському. Вони гарно жили і все. І вони мали — знаю, що цей Юрко був один. У них так само — все забрали. Все вже в копах було: жито, пшениця, все позв'язуване. І він у своєму полі пішов колоски збирати, то що вже попадало — бо не мали нічого їсти. На своєму полі і то, що вони насіяли? Його забрали, навіть ніхто й не знав. І мама не знала. Я знаю, як мама кричала за сином. Він молодий був, ще навіть малолітній був може, я не знаю. Так, як тут кажуть teen-ager. То його ніхто не знав.
У нас як забрали когось (вночі переважно,) то так як то крапля води — у море впав і втонув, ніхто не знав, навіть не видно. Так і то — ніхто ніколи не писав, ніхто не знав. Так, як це моєї кузинки чоловіка так забрали. Чоловіка, він молодий був — двоє дітей малих. Прийшли вночі й забрали. Це ще як була колективізація. Вони тяжко робили і трошки — гарну хатку побудували і все. Це вже в сусідньому селі, ми до церкви ходили там. Вони мали гарну церкву там. Вони біля церкви близько жили і вони в колгосп не пішли. Вони так у лісі трохи робили і так повиростали вже пізніше. Ще старша дочка, пізніше як здала 10-ти річку — вона здала, могла здати. В їхньому так селі (там велике було) — там 10-ти річка була. І вона пішла до технікуму, я не знаю — чи до Житомира, чи до Бердичева. І пізніше так робили такі донощики. Казали, наприклад, як то що поздаєш, чи що. То таке перше питання було: — Де ти родився, коли родився, фамілія, прізвище і чи то маєш когось за границею, якихсь родичів. Це було дуже важне питання. Як ти вже мав, як ми вже мав, як ми вже мали якихсь родичів за границею (залежить де,) чи в Америці, чи в Німеччині, чи в Франції, чи в Польщі — це вже було для нас дуже погано. Вони вже на того мали велику увагу і вас слідили. То її з школи викинули, хоч вона дуже гарно вчилася. Це вже моя третя кузинка.
Пит.: Хтось доносив на них?
Від.: Так, це дуже — як Тобі сказати — так як ось Великдень наприклад був. І ми яйця фарбували, все добре. Ми в школу брали, але ми ховали. І то потім, ті лушпині — можна було, видно. І то вчитель потім, що (хоч він то вірував і то, але) він мусив казати що: — То не можна. Що як когось побачу, то я дожену, дам. Або погану оцінку дам у школі. — Але діти брали.
Пит.: А тепер вже дійдемо до розкуркулення. Коли почалося розкуркулення у Вашому селі? І як це відбувалося?
Від.: Оце, що я пам'ятаю. Це знаю що був — 1929-ий рік — це вже, або може до 30-го більш. То я знаю, як насамперед тих найбільше таких, найбільше таких багатіших. А які там багаті були люди? Там, що мали два, три коня (або скільки там) дві, три корови. Щось за Україну трошки знали, щоб против колгоспу було, проти комунізму — то їх, я знаю, як фірами везли і вони дуже кричали і діти і все. Або декого так: викинули і так, як моєї мами дуже знайомі — це вони куми були. То їхнього батька забрали, діти викинули і її. Батька забрали і все забрали — а дітей і її не забрали. Але вони (хату забрали) таку маленьку комірку мали, там де картоплю зимою — вона така, як хатка маленька побудована була, тепла. Там вони жар сіпали. Такий, знаєш із дров, як жар такий був — з вугілля і там тепло було. То вони потім таку хатку зробили, то вони там жили. То він їх так само — все забрали і оце вони так жили. То я знаю, що в них так забрали. А нам казали, що ми середняки. Це вже середняки, ніби то куркулі, але не оті перші куркулі, а середняки. То до нас, то пізніше приходили.
Пит.: А скільки місяців пізніше? Чи то вже може років?
Від.: Я думаю, шо то вже був 30-ий рік, або 31-ий. Десь так. Тоді, як я Тобі казала — що то вночі прийшли і все забрали, оце в тих літах. Це вночі якраз, я знаю, що було зимно. Уночі — вони все робили серед ночі. Так — 11:30, 12-та — щоб ніхто не бачив. Але я думаю, що батько вже так і сподівався, як вони постукали. Ми відчинили двері, вони прийшли і кажуть: — Ми будем зброю шукати," ніби то чи не рушниці, хто там мав. Це так, неправду говорили. І тоді, і тоді вони стали все шукати — перше всі папери, всі книжки порозкидали. Дивилися, стукали всюди в стіни — чи там нічого ніде нема. Так як де підлога, чи земля була — то вони такими вилами — шукали, щоб нічого закопаного не було. І все, що ми мали забрали — всю пашню, всю муку, навіть шкіри такі з вівць (я пригадую, як вони так скидали). А тоді прийшли — корову, все й свині, коні — все забрали. Тоді будинки вже забрали, то два будинки (такі, що були там) що там молотили, там коні чи корови стояли, чи вівці (ми мали багато) — тоді забрали. І батька до в'язниці забрали, в той самий вечір. О, правда — бо батько ще сказав до брата, ніби до сина старшого: — Іди, тримай двері, бо я не відчиню комори там, де все стоїть. — Але вони розбили двері — то не треба навіть було робити, бо ми такий замок добрий не мали. Батько думав, що то таке буде, що він з тим спасе щось.
І тоді забрали батька до в'язниці. Батько був від нас десь 15 кілометрів — там таке містечко Городниця. Це ми тоді були Гордницького району, ото там. Колись був Ярунський, тоді Городницький, а тепер знову Новгород-Волинський. Ярунь — це стареча, стара назва, а тепер Новгород-Волинський. Отже, як мама передумала, все зробила, щоб мій найстарший брат батькові їсти повіз. І ми не сподівалися — і батько приїхав і мій брат приїхав. Так, що, батька з в'язниці пустили додому. Але, якби батько так жив до 37-го року — батька й так були б забрали вночі. Це ми вже знаємо, таких всіх забрали — товаришів мого батька. Може б він тоді жив. В 34-му році в восені мій батько помер. О, іще це дуже добре — батько, як умирав, то усе казав: — Без священника мене не ховайте, мусить бути священник! — Отже, як батько помер, уже церква була в нас закрита. Не в нас, а чотири кілометра.
Пит.: А коли закрили? Якраз тоді?
Від.: Це вже в нас тоді закрили церкву, я думаю десь 33-тій рік був, мабуть. Я так думаю, я так пригадую. Бо я ще дуже мала була, як я останній раз у церкві була, але я пам'ятаю дуже добре. Може я мала 8 років, я пригадую дуже добре. Отже, як мій брат поїхав (він мав 15 років, 16 років), як батько вмер. Де він уже не їздив? Може він був у священника, але він уже боявся і він не приїхав. Сказали, що нема. То мого батька хрещениий батько — так як був за священика. Правда, що ми хрест мали ще такий, як то переходить — такий величезний! Так, що все дуже релігійне було. А ще тепер — як церкву розкидали в нас, як церкву там у тому великому селі (це не в нас) — багато людей ходило. І ніхто не хотів першого хреста зняти (знаєш, найбільшого) бо то була церква, здається на три бані. Так думаю, бо я знаю, що то багато. Може мені, може вона була і на 5, але я так знаю — чи на п'ять, чи на три. То не свій, з того села ніхто не пішов. Це мусив бути приїжджий якийсь. Не знаю чи він був українець, чи він був росіянин. Мусив якийсь партійний бути або якийсь. То як він виліз (кажуть, я тоді якраз не була) на саму гору, на найбільшу баню і скидав хрест — то всі люди навколішки повставали і молилися. То був жах! Щоб нібито, щоб йому не вдалося. Але він зняв. І тоді церкву розкидали і побудували там комсомольський клюб, не колгоспний. То все розкидали, попалили, побили — так нищили.
Пит.: А чи в Вашому селі був колгосп до колективізації? Чи був добровільний колгосп ще раніше?
Від.: Це як вони зробили колгосп, це ніби то на початку — кажуть, щоб ішли добровільно.
Пит.: Це так 29-ий рік, чи уже?
Від.: Я думаю, шо 29-ий, бо тоді вже розкуркулювали, тоді вже якраз і воно все в повності началося.
Пит.: А до того не було ніякого? До того не було?
Від.: Я думаю, що ні. Бо тоді, тоді землю повидавали ще. Якраз тоді, я пригадую — тоді як Ленін став. Бо Ленін помер 24-го року. Ще до Леніна, як воно по революції — від 18-го, 17-ий, 18-ий роки. То вони дали кожному землю. По одному куску. Колись, колись то ти там мав (так, як і німці мали) — там одне поле, там одне, так. А він тоді дав усе разом. А я не знаю, чи то люди купували, чи дали — я не знаю. Як то називалося? То старші люди, як у нас тут тьотя й дядя — то вони знають, як то називалося. І люди за той рік, два, три — так стали працювати і набули багато. До того, до 29-го року. Як Ленін помер? Як Ленін — хто його знає — дехто каже, шо вони його отруїли. Бо він так само був у комуністах, але (бач) він трошки знаю. То тоді, відразу інакше стало. Як уже 29-ий рік був, то як ото вони розкуркулювали — то вони так казали, що то добровільно іти до колгоспу. Але ж то люди всі не хотіли.
Пит.: А чи хтось пішов?
Від.: Мало. Пішли, я думаю, пішли таки.
Пит.: А які люди, найбідніші?
Від.: Я думаю — так ці найбільше таки найбідніші перші. Або може хто навіть заможній ішов, той шо дуже боявся.
Пит.: Щоб перехитрити, чи як?
Від.: Щоб перехитрити. Що він думав, як він піде — щоб його не чипали. Але й так, вони так думали — але прийшов 37-ий рік і 38-ий, то їх всіх і так забрали, бо вони не довіряли. Бо ми біля кордону недалеко. Бо то так — Житомир, Шепетівка, Корець. Корець, це вже був за кордоном, ніби то в Західній Україні.
Пит.: А як Ви дивилися на тих людей, що пішли в колгосп? Чи Вам шкода їх було?
Від.: Це вже дуже цікаве. Я знаю, як мій батько казав. Він все казав, що то сатана. Ось де ми мали хату й землю і другі наші сусіди. Сусід від сусіда далеко був, бо то кожний на своїй землі будував хату. То в нас один, два, три — може яких п'ять, шість — господарів якраз там зробили, що вони колгосп будували. На коні, на свині, на таке все. Клюб недалеко був, недалеко школу побудували. Тоді далі, там маленька в нас така лікарня була. Це вже пізніше — кооператива, сільрада, це все біля нас недалеко — на нашій землі було. Це що льон (у нас льону багато сіяли,) така чіпальня була де сушили, там де били. Це все на нашій було, біля нас.
Все мій батько казав: — Сатана, сатана! — Ось же, як вони будували ті будинки, й як мій батько йшов, і в нас такі сироти були — що батьки повимирали, то їх брали. Ще тоді в приют не забрали всіх. Ось наприклад — та дитина лишилася, то в нас сьогодні була, їла. Завтра в нашого сусіда, і так вона ішла. Тоді в нас один хлопець був довго, сказали, щоб він у нас був. Йому щось там, якісь продукти йому давали. І він у нас був, мама моя варила і все. І він в нас був, сирота. Це ті знайомі, що я Тобі казала — що батько помер і мама. Що мій батько їм корову дорізав ще. І м'ясо вони таке сире брали і навіть не варене — і так вони повмирали. І то вони, як там такі люди робили, то вони казали до того хлопчика: — На тобі сірники, іди того кулака підпали! — До тата, щоб він пішов. Так, так сміялися. А мій батько, і ми сміялися з них. А мій батько таке про них казав: — То нечиста сила! — Але то не помагало нічого, все те перемогло. Пару людей в нас було, що не пішли до колгоспу — то їм так само тяжко було. Але вони в лісі робили, в нас ліс був. То вони там, як ось новий ліс садили і все. То називався "казенний", так у нас казали. То їм платили і так з того і жили. Маленькі такі хатки, що в них, що в них так підрізали, їм тільки — наприклад дехто мав дві кімнатки — а решта комору. Там може корову мав чи свиночку — то в них те все забрали. Але хатинку — так розрізали хату. То, то вони так і жили в тому.
Пит.: А то скільки людей, приблизно, не пішло в колгось? Чи хтось витримав до кінця?
Від.: Так. Вони, оці шо я знаю, що вони витримали там. Правда, що в нас скілька — дехто вмер з голоду. Я не скажу, чи 12 чи 13 осіб. У нас невелике село було і ми ще щасливі були — бо в нас ліс дуже родючий був. Тільки як воно в лісі стало — то в нас гриби всілякі були, річка проходила маленька. Бо то Случ була, а ми мали притоку Сере називалося. То Случ переходила через Городницю, Ярунь, Волинськ, Новгород-Волинський — то від нас було може сім кілометрів. То ми рибу мали, все ж таки могли ловити, там раки були. Хоч час від часу, але мало було. Жаб повно було, але ніхто жаб не їв у нас. Не знали, що то делікатес.
Пит.: Ну, а як режим примушав людей іти в колгос?
Від.: То мусили.
Пит.: А яким способом брали?
Від.: Оце так, як бач у нас — усе забрали і викинули нас. Або так як у нас одних — цілком, цілу родину забрали. Хоч їхній батько і пішов до колгоспу був (це була моя одна товаришка — вони Родіон Тимощук писалися). Вони гарно, батько пішов до колгоспу, все. Таке вуличне ім'я ми на нього — циган казали. Вони не були цигани. І його і так забрали. Родину забрали і викинули їх із хати. І ніхто не знав чому. Чи він чимсь може колись, чи може його дід був чимсь, чи його батько. Бо то так — брали під увагу. Наприклад — я не буду нічого винна, а може мій батько чимсь колись за Україну, чи може при церкві чимсь був. І вони то досліджували і тоді навіть дитину забирали, що дитина нічого не винна. Так, як я Тобі казала, цього вчителя забрали. Потім його сина забрали. Син нічого не був винен, ніхто не знав. Він дуже добрий був вчитель, по-українському вчив. Але вони йому не вірили.
Пит.: А чи в Вашій околиці був збройний спротив колективізації? Чи люди пішли в ліс, чи підпалювали колгосп? Чи стріляли, чи взагалі було щось таке?
Від.: Ні. Це вже, як була війна началася, тоді так.
Пит.: Аж тоді?
Від.: Це тоді втікали. В нас всі повтікали, ті що в війську були, переважно. Хто мав нагоду.
Пит.: То цікаво.
Від.: Як була світова війна — вони покидали всі, всі рушниці, все. І ніччю вже. То вони в лісі були і хто знав — туди їздив у селі, бо то небезпечно було. Дехто з кіньми втік, наш сусід. Тоді так — ми самі — ми спалили, побили всі гасла. У нас така кузня була, то до кузні вже господарі — кожний думав, що він собі буде робити. О, моєї невістки батько — він мав п'ятеро синів. І всі при війську, забрали. Переважно кожний при війську, я не знаю тільки за одного — він учителем був, він у нас не був. А в нас ще те, як я Тобі розказувала — в нас шофер росіянин був.
Пит.: Так.
Від.: Він, як пішов до кузні (це колгоспна кузня була) і збирав там собі якесь залізо — щоб собі віз зробити, або щось. Бо то була велика родина, бідні дуже були. І цей голова, цей шофер росіянин каже (а то такі ще банди переходили,) але то ще росіяни були. Так лишилося п'ятеро, шестеро і так ніхто не знав, хто вони, але вони по-російському говорили, навіть такі, може туркмени, оці азіати. І тоді той шофер каже так по-російському. І каже, що він мав п'ятеро синів і всі повтікали додому. То вони його вивезли в таку, біля річки — там жито було, чи ячмінь. Але він у фуфайці, оці росіяни такі, як тут теплі в, що ватою? Тому я їх тут не люблю, бо мені все показується. І в шапці був, бо він був щасливий. То вони його простріляли, ще й багнетами покололи. Але він такий сильний був, що ще понад річкою — бозна скільки кілометрів — утік і аж до ліса. І там у сіні (там сіна така копиця була) і він там. Хтось побачив і лісничий там такий, що той побачив. Ось вона тепер у Торонті, ця моя — це вона була тоді (вона мала тоді 13 років) і вона свого батька тоді знайшла там. Він весь в крові був. Але його (ми ще їхали до Німеччини) німці вилікували. Як німці перше зайшли до нашого села, вони вже знали. Це перші були — державне військо німецьке, не SS. Вони його вилікували, бо він так у серце мав. Ця Феня моя, вона казала, що цілий палець заліз, така дірка була. Вони багнетами тоді побили. То вони його тоді вилікували, він так лежав на землі, на соломі. Вони мали тільки одну кімнату велику і так у крові, але вони його вилікували, вони дали йому допомогу. Але пізніше, мене до Німеччини. Бо їх так (як моя сестра писала,) то кого не забрали до війська, то їх усіх забрали на Сибір. Але ніхто не знав куди їх забрали. Так, що їх знищили.
Пит.: Так, що під час колективізації, то партизанів-повстанців у Вас не було, в Вашій околиці?
Від.: Ні, я не пригадую, я не знаю.
Пит.: А що в той час сталося? Чи що-небудь сталося з Вашими вчителями, чи з агрономами? Чи в той час переслідували тих?
Від.: Агрономів дуже багато тоді стало. Це вже, як уже колектив був, як колгосп почав. Може, чи він знав, чи не знав — то хто його знав який він там агроном був. Оці, що ходили і той хто вони досліджували, чи б то вони посказували як треба садити, як треба там орати. А господар ліпше знав — колись повно було всього. Як став колгосп — ніколи хліба немає. Бо ніхто не хоче, бо то так: як я щось зроблю, а воно десь пропада, я не маю права підняти. Бо мене заберуть, то не моє, нехай пропадає. Ліпше хай пропадає, як тебе можуть забрати на Сибір. І то — як ти щось візьмеш. Але так виходить (так як тепер кажуть) як не вкрадеш, то й не будеш мати нічого.
Пит.: Так. А що сталося з Вашим священиком, чи пригадуєте?
Від.: О, то я це вже тоді, це нібито не там де я була. Там де я Тобі розказувала — церква.
Пит.: Так.
Від.: Це ніхто не знав. Чи його забили, чи забрали, чи він десь заховався — ніхто. Як я Тобі казала (як батько мій помер,) мій брат всіх там уже питався. Йому сказали: — Ми не знаєм, нема. — Він хоч би й був, хоч би він десь заховався, то він вже не прийшов би. Він вже боявся.
Пит.: А як у Вас відбувалися засівні кампанії в Вашому колгоспі, чи пригадуєте собі? Чи як їх назвати — засів, як відбували?
Від.: Так, Посівна кампанія в нас казали, посівна. Це вже в березні вони вже все орали, позасіювали. Чим більше ви працювали там, як уже ви там були ударником (то казали пізніше, називали стахановці) давали там нагороду. Або там якась більше молока надоїла доярка, або щось. Яка там нагорода була — ніяка нагорода не була. Але то ніби то як тут — як ви вчитеся гарно, чи що — то ви знаєте, що ви для себе. А там, я не знаю, яка там нагорода. Там більше, що вона більше вже мала трудоднів, це називалося трудодні. Скільки ви там виробили. Бо тоді, як я була — тоді грошей не давали. Тепер гроші дають, якісь там. Тоді грошей не давали. Як така тоді мала 120, чи 130, чи 500 трудоднів. То на один трудодень, то так у нас на один трудодень там давали — не знаю скільки там — кілограмів хліба, чи там картоплі, чи що. Я того не пригадую так. Бо я в колгоспі ще тоді не робила. О, із школи — оце як ми в школу ходили (а літом ми, оце літом діти не ходять,) ми за дурно робили. Нас усіх брали. І це ви мусили казати, що ви охотно ідете. То ми робили — ми льон збирали, або там щось загребали, або моркву виривали, або щось таке. Це все ніби то добровільно діти робили, ніхто дітям не платив.
Пит.: А як у Вас відбувалися хлібозаготівлі?
Від.: Okay. Це все ніби пішло в стирку — все зробили, усе помололи, усе відвезли. Але не знаю, що людям давали — дуже мало. Бо ж люди не мали. Пізніше, я не знаю як голодівка стала. Ніде хліба не було — а урожай великий був. То як казали — що в Чорне море висипали масу, масу пшениці, всього!
Пит.: Так люди говорили в той час?
Від.: Так, а людям не було. Де ж воно поділося? Наприклад, ми самі не мали. Ось у наших сусідів, це вони були колись сусіди. Але вони, як землю купили, то вони там розжилися, тяжко працювали. То я знаю, що біля нас (уже мама казала) що: — Жито й пшеницю привезли. Воно ще не було помолене, воно було в снопах. І то все поставили самі. А вони не мали нічого, а їхній син наймолодший (я не знаю, чи то був наймолодший, бо то було — дівчина і 3 хлопці) і мама стала шукати свого одного сина. Я так, я це пригадую дуже добре. А в них там, така була сажалка, так як в нас казали. Така не була річка, так самі собі зробили такий, що там вони гуси мали, чи качки. Чи там копали, може, рови, щоб вода сходила, і то — або викопали таку — у нас казали сажалка. Так, що там дехто рибу навіть собі завів. І мама взяла граблі й шукала дитини. Думає — може десь, він уже був опух. Бо як висохне людина, а часом опухне — сама вода. І мама думає: — Може він стояв, води хотів, чи що — посунувся і втопився. — І ніхто ніколи не знайшов. І як в 39-му році війна була, як росіяни пішли на Західню Україну, на Польщу — то він власне (я не знаю яким він чином перейшов кордон, нібито кордон) і там він жив. Він там вже родичів якихсь далеких знайшов за кордоном і він там уже жонатий був. Але мама не знала, бо мама вже повмирали з голоду була. Тільки одна донька лишилася була, Марія. А він — ніхто й не знав, то вже пізніше в 39-му році стали казати: — Той і той спасся. — Що він, ніколи мама не знала, що вона (каже) шукала вилами, граблями його там по кущах, по воді. Але як він тих пару кілометрів переліз — то невідомо.
Пит.: А скільки йому було тоді років?
Від.: Ну, я думаю що він тоді мав може якихсь 14, може 13, може більше. То вже більша дитина була. Я то вже не пригадую. Я знаю, що донька була — тоді як я їхала до Німеччини, то вона мала, здається, 18 років, уже тоді. Це була старша, це була молодша. Бо це в 42-му році, як я до Німеччини їхала.
Пит.: А чи брали хліб силою? Чи люди самі здавали, бо знали що мусили? Чи хтось противився тому?
Від.: То навіть теми не було, щоб хтось казав, що не дам. То навіть, це неможливо було. О, ви могли сказати так, як мій батько сказав: — Я не дам, це моє, я напрацював! — Але того ніхто навіть не слухав. Ще з того сміялися.
Пит.: А чи був голод? Чи був справжній голод у Вашій околиці з початку 30-их років?
Від.: Був. Правда, всі не голодували. Деякі не голодували, мали кусочок хліба. Але більшість того було, що голодували.
Пит.: А ті що?
Від.: Я знаю, що з голоду дійсно повмирало — може 12, 13 осіб — ті що дійсно вмерли, бо то маленьке село було. Але всі голодували. Бо я знаю, як ми нічого не мали.
Пит.: А яке було населення села, приблизно?
Від.: О, я не знаю приблизно скільки було господарів. Так можна назвати як великий хутір, але то село дуже маленьке було. То ми мали дві бригади, так як колгосп уже був, то бригади були. Так, як велике село було, то навіть п'ять, шість бригад було.
Пит.: А ті що мали хліб, то звідки брали?
Від.: О, це переважно ці, що перші пішли до колгоспу і вони ще працювали. Вони ніби-то перші пішли, там чимсь були. Або хто мав менше дітей, або хто не мав дітей, таке-во. То ті ще так, то ті ще мали.
Пит.: А коли почався голод у Вас, чи пригадуєте?
Від.: Той, найбільший почався голод в 32-му році.
Пит.: В 32-му, а в якій порі року?
Від.: Я знаю, навіть літом. Літом і жита повно було і все, а ми хліба не мали!
Пит.: А як старалися дістати його хліба? Які способи?
Від.: Такі як ми? Наприклад, деякі в нас, це наші ці ще знайомі, що другі, що трошки мали. Наприклад, вона мала скатерку, там одні наші сусіди, недалеко. Вона мала дуже гарну скатерку. То так, як уже вмирають, а вони знали, що одні мають ще трошки хліба і може вони дадуть. І вона взяла, занесла те, що вона мала і каже: — Дайте мені щось трошки. — Так само наші люди добрі. І вони не дали хліба, вони дали ті висівки, такі як полова. І вони принесли додому, і вони напекли там якісь коржі (як у нас коржі казали — так як ото ці в Індії, чи в Африці, вони так печуть). Не то що — дріждів тоді не було, нічого такого. За те треба забутися. Або якесь, щоб кисле тобі зробити — такий корж звичайний, прісний робили. То вони так — напекли і як вони наїлися, то вони і так повмирали. Тому що вони затвердження дістали. І вони, так як казали — скрут кишок, що вони не могли за сторону піти. Вони всі повмирали.
Пит.: А кажете, що Вас спас ліс родючий?
Від.: Так, оце що в нас оце як вже весна, як почнуть ягоди (це найскорше є ці полуниці, суниці — це лісові. Вони малі, це вони були перші. А тоді вже черниці пізніше були і тоді вже гриби були всякі. Це багато нас спасало. Тому в нас, так як ось по великих містах туди далі —то там селами гинули люди. Бо там ліса не було, нічого не було. А оце нас трохи спасло, бо в нас кругом ліс був.
Пит.: А чи хтось із Вашої родини шукав за роботою в місті, чи де інде?
Від.: Е, це було. Я не знаю, це ще тоді батько жив — то я думаю, що це був 33-ій рік, може. Я так думаю. Е, Ти може, Ти багато знаєш — Шепетівка (бо є дві Шепетівки), але це один біля нас, біля самого кордону Західної України. То там завод був (так, як тут кажуть —фабрика якась). Ось же мій батько, він не був такий здоровий, він знайшов працю. Пішли з моїм братом старшим Іваном. І він там десь працю знайшов у тому, в Шепетівці. Він там працював, йому платили. Він приносив додому таке пуделко як оця (трошки менше, коротше) заля, казали — „олой," як я Тобі казала — лій. Оце він що заробив. І то приносили додому, або може там десь батько вже ходив, щоб десь кусочок хліба хтось може буде продавати. Оце що я Тобі пригадувала, що батько був холодець купив. Таке м'ясо, і пізніше побачив, що то з людини зроблене, що то зварене — бо кістки були і солодке було, що то з людини було. І як батько там в Шепетівці був і там в одніх він хотів переночувати. Це в 33-му році. І одна жінка каже: — Ой, ходи! Я тебе заведу. — Це вже такі були по підвалах, так як тут каже батька веде й веде й каже: — Ходи, ходи, там переночуєш. — Він там пару центів може дістав. Може він, там десь брат — може йому дали там пару карбованців, заробив. Не тільки той лій, я не пригадую. Але добре, що такий знайомий один каже: — Де ти йдеш? — Він каже, що вона там десь переночувати може. Каже: — Вернись, бо ти вже не вернешся звідти. — І батько вернувся. А то вони такі — заманювали і там все забрали і людину забили і там, і все. Бо то лісом тоді не можна ніде було самому іти, страшно було.
Пит.: Навіть вдень?
Від.: Вдень, навіть вдень. Як ми наприклад пішли по ягоди (у нас черниці, ягоди — багато пізніше вже було, як уже вони вродили) то ми такими гуртами ходили. Ми боялися десь так на бік піти. Не то що від вовка, чи від чого. Ні, від людей — бо то могли забрати. Бо то багато таких з голоду, що їм розум мішався. Дехто їсти так хотів, що він не пам'ятав, що він робить.
Пит.: А чи Ви, чи Ваші знайомі різали худобу свою чи колгоспну в ті часи? .
Від.: О, я це, це ще пригадую. Ще в нас було лишилося — чи то все не забрали, чи то якесь теля було, чи що. То я знаю, то ми ще, як м'ясо — хліба не було. Хліба вже ніде не було. Але як зарізали, знаю, що ми м'ясо якесь трошки мали. І мама ту шкіру, я багатьом кажу — то не дурно, як Чаплін на горі (пригадуєш таке кіно?), шо він варив свого черевика?
Пит.: Так.
Від.: Бо то був шкіряний. Мама ту шкіру (я не пригадую так м'яса, може замала була, не знаю — де воно, що я їла), але — шкіру я пригадую. Що вони ту шкіру — телячу, чи коров'ячу, чи яку — обсмалили, гарно обшкребли, висушили і тоді як ти її намочив, намочили її в баняку; знаєш такий баняк, той, чавунний був? Вона така груба ставала. Ми їли і дуже добра була, це вже шкіра. І ми так жували, як chewing gum. І то ще добре, але то не було так довго.
Пит.: А чи Вам, або Вашій родині приходилося жебрати?
Від.: О, наприклад — як ми назбирали ягод коробочку. А є такі, були люді що ми знали, що вони мають трохи картоплі. Наші навіть сусіди недалеко. І хліба трошки мали. Або ми грибів назбирали, а вони може не пішли. То я набрала в коробочку (знаєш, як не хотілося йти, або моя сестра, або брат) і ми принесли їм, вони нам щось дали. Або пару картоплин, або хліба трошки. Цілу ту ягод, як то є — то все маленьке, бухирі. А так щоб то — соромно було, знаєш, жебрати, ніби то. Але до нас багато ходило.
Пит.: Ходили?
Від.: Приходило і ми нічого не мали. Один момент знаю, що в нас дві чи три картоплини було і хтось там із другого села прийшов і мама дала. І ми сварилися з сестрою: — Нащо Ви дали, бо ми нічого не маєм.
Але ще жебранків багато було, ходили.
Пит.: А вони здалека приходили, чи то з сусідніх сіл приходили? Чи не знаєте?
Від.: Із своїх. Переважно в нас такий хутір був, що я не знаю — там переважно їсти не було. Скільки я пам'ятаю, то там щось нічого не достарчало ніколи. В них земля там не була така добра, чи що — я не знаю. То там, звідтам найбільше тих, таких жебраків приходило.
Пит.: А то були старі, чи діти, чи всякі?
Від.: Е, які то? Вже 30 років, то вже ніби був старий.
Пит.: Тут не кажуть так.
Від.: Так, то так мені тоді було.
Пит.: Ну, то по 40-івці.
Від.: О, Ти хочеш щось спитати?
Пит.: Ні, то що Ви тепер говорили?
Від.: О, як уже став тоді трошки хліб, уже можна було купити. То по два, три кілометра, черга стояла. І як часом — стоять, стоять. І вже люди там і вмирали і мліли і все. І часом ви дійдете й вже хліба нема! Дістанете там — чи пів кіла, чи кіло, чи 100 грам — скільки вам уже було. Я навіть уже до того не ходила, бо це треба було до міста йти — до Городниці, або до Новгорода- Волинського. По селах не було. Отже, хто мав силу, як пішов — там у черзі стояв, то був щасливий, як він дістав кусочок хліба. Це вже як почався трошки хліб, уже стали якось давати. Де вони його перше діли, невідомо. То все було штучно, щоб знищити людей українських.
Пит.: І навіть в той час Вам так здавалося, що це навмисне?
Від.: Так, бо то навмисно. Бо де ж так хліба було багато, де він подівся? Це не можна навіть собі взяти до голови. Як це може бути? Або, як у вас забрали все і ви пішли збирати колоски — можна колосків було багато назбирати, бо вони не висушувалися дуже так. Отак, забрали і колосків багато. Отже, ви назбирали колосків — ви не мали права! Від вас колоски забрали, ще й вас могли забрати до в'язниці. Та й забрали, так як цей, що я Вам казала. Забрали і ніхто ніколи не бачив його.
Пит.: Чи були сторожі?
Від.: Так, це такі ходили, що дивилися.
Пит.: Озброєні, чи так?
Від.: Ні, ні. Він мав такий батіг. Таке з лози, що міг вас потягнути.
Пит.: А то в других околицях ходили озброєні сторожі. Так на степу, так?
Від.: Може хіба по степах, я не знаю. Бо в нас не було степів. У нас більше так було — поле, такий ліс, або кущі, або то знову поле. Навіть там де моя сестра вже була — 35 кілометрів від нас, то там вже ліса знову не було. Там поле і поле. Там саму пшеницю сіяв. А в нас ні. В нас і жито й пшениця, в нас льону багато було. То все колгосп забирав. Молоко наприклад — ось багато корів було в колгоспі, свиней дуже багато, вівців. Ми не знаємо, то все здавалося. Ніхто молока не бачив. Дітям не давали молока. Ось і тепер моя сестра пише. Каже: — Тепер ліпше жити, як Ти була вдома — як я росла вдома. А тоді пише, на кінець, бо її син має троє дітей маленьких, але молочко не дочекаєм, немає молока. Дитині молока нема. Але ніби-то ліпше тепер життя, як тоді як я була. Так і тоді, тоді ви молока не могли купити дитині. Це все йшло до міста десь.
Пит.: А чи можете повторити це, що оповідали про коня? Бо то не було записано.
Від.: О, то не було записано? О, це колись, як ми мали хату там. Це сусіди були. Я знаю, що вони мали двоє доньок і сина. Я знаю, що один син Кузьма називався, то я одного знаю. І батько і мама. Отже, в них так само все забрали. Вони не мали нічого. Чи вони бідніші були, чи як — але досить, що вони не мали нічого. Та в колгоспі кінь здох, такий що там вже ребра і кістки були. Його закопали. Вони пішли, його відгребли і вони їли те м'ясо. Те, і той кінь, то не був здоровий кінь. Але вони повмирали. Тільки син лишився і одна донька. А мати і батько і один син померли.
Пит.: Потрошки їли.
Від.: Так, хоч вони й їли той кінь, але вони не спаслися тим. Це в нас таке було.
Пит.: Чи були випадки людоїдства поза тим, що Ви досі розповіли?
Від.: О, це так як мій батько розказував. Або ось так наприклад — як моя хотіла сестру відвідати. Хоч моя мама не дійшла б туди — бо то 35 кілометрів. Це село було велике — Танки називалося. Але треба довго лісом було йти. І мама ж її відвідала б і що ми не мали, то мама могла б з сестрою рідною (бо то найменша була сестра) поділитися. Аж ми взнали (вже після голодівки,) як її донька сама старша прийшла до нас і розказала, що мама з голоду померла. Діти так порозлазилися, п'ятеро дітей було. А вона, так, що могла дітям дати, а сама не мала нічого і так пішла в комору (то так, як ми мали там де все складали) і там мама померла з голоду. Вона всього мала, я думаю 36, 37 років більше не мала, бо то діти дуже малі були. Це мамина, моєї мами рідна сестра. А дядько, це від нас п'ять кілометрів, то йому вже цей ячмінь (так, як я розказувала, ячмінь найскоріше дозріває). І як його в огонь поставити, те є. І ми йому так уже дрібили і давали і він то їв. Але то не спасло його, він кричав: — Дайте мені хліба! — І так помер.
Пит.: То страшне! А чи маєте ще щось розповісти, що Вам пригадалося в цей час, чи взагалі — якісь яскравіші моменти?
Від.: Це тільки, так уже не знаю. Знаєш, як я уже розказала — як батька забрали, як у нас уже забрали. Як ми не могли до млина, щоб нам змололи щось, не мали права. Бо треба, довідка була від Сільради. А як удома щось робилося, то це не можливо було. Бо якби хтось заглянув, то всіх на Сибір забрали б. Щоб ми щось, такі як ото були: що жито, чи пшеницю мололи самі, або терли, або що. Це все треба (якби щось трошки мали), треба все було вкрадьки робити. Але того не мали вже, бо не було. О, ще в нас багато — оце спасалися люди — щавель, знаєш? То ми тут маєм, я тут люблю той борщ. То нарвемо щавлю, й води накидаємо, і таку супу їли. А то добре, щавель, він багато заліза мав і то багато. Як уже, тільки, щоб щавель став рости. Оце дуже тяжко було поки щось виросте, або в лісі щось є. Або як хтось десь жолуді багато назбирав. Але жолуді дуже, дуже гіркі — неможливо їсти. Так само, як люди полову, чи щось таке — солому гречану, вона є м'яка — з гречки, її перетирали, мололи і як я казала — такі коржі пекли. Але де то, то хіба була їда? Або так, як я казала — що мама нарвала з пшениці, то не була пшениця, вона була маленька. Це тільки травичка, що росла. І то варили, і то терли, і то сушили і то такі коржики пекли. Такі зелені були. То так само їсти було неможливо, але укусили пару разів, води напилися та й мали.
Пит.: Ви говорили, що в 37-му році забрали провід колгоспу.
Від.: Так, це таких пару. Це в нас так було, три таких брати. Вони вже нічого не були винні. Це їхні батьки й діди були, доказують, що вони були богачі колись. Але вони, як стала колективізація — вони пішли перші до колгоспу і були бригадирами. Знаєте, що вони кликали — хто до праці має йти й казали вам, що ви мали робити. Іще один, їхній двоюрідний брат був, він мав сім дітей. То він був жонатий з моєю троюрідною сестрою. І його забрали. І він був бригадиром, вони перші пішли. То їх у 37-му до 38-го десь. Уже як люди встають рано, то ніхто не говорив голосно — тихо, один до другого. Там того вже нема Івана, вже Василя нема, уже того нема. А того, що то за моєю троюрідною сестрою жонатий був — він далеко від нас жив. Ото як після революції, як ото давали, стали землю давати (як ото я казала) і він там вже розжився. Хату собі побудував, хоч він до колгоспу пізніше пішов. Але в них дітей семеро було, дитина за дитиною. То як його забрали, то казали так, як ті хробачки, всі повставали і так кричали. Це ж друга його донька, то вона зі мною до Німеччини. Вона мала всього 13 років, бо старша була — з мамою лишилася й сестри. А в них батька забрали і таке пізніше вийшло — хто мав семеро дітей (це вже так комуністи зробили), хто мав семеро дітей і найменша дитина до шести років, то давали 200 карбованців, чи то 2.000 карбованців, чи 200, не пригадую. То їм ще дали гроші були. То так, така допомога. А батька забрали, але ніхто, навіть ніхто не знає де він подівся, ніхто. То їх усіх забрали, то тоді ці три брати забрали і цього того. І тоді вже багато забирали. Навіть моєї мами хрещенної чоловіка забрали. Він старенький був, нездібний до роботи був і його забрали. Массу забрали! Ото тому я кажу — якби мій батько ще, це з такого хутора — він був молодший за мого батька і він був головою колгоспу там. Але у голодівку вони писали такого листа до Америки (я не скажу — чи до Канади, чи до Америки), щоб допомогу дали.
Пит.: Це дуже цікаво.
Від.: І це ж вони писали те. Отже, як став цей 37-ий рік — його першого забрали. Хоч він був головою колгоспу.
Пит.: Це дуже цікаво.
Від.: Бо й він писав, мій батько писав іще там пару. Але ми нічого не дістали, тільки писали — щоб нам прислали щось. Може і прислали, але ми того не мали.
Пит.: А Ви казали, що в Вашій околиці жило, можна сказати, чужинці — поляки, німці.
Від.: Так через ліс. Якраз біля кордону недалеко, три кілометра. Ми казали — це поляки, мазури ми казали. А зараз за річкою в нас такий був хутір малий — там багато німців було.
Пит.: А як жили між собою?
Від.: Вони так — вони працювали, вони жили, вони в кологоспі не були. Мазури зовсім у колгоспі не було, аж пізніше зробили колгоспа, вони мусили піти до колгоспа. І вони мали тільки одну вчительку в тому, в їхньому селі. То такий був посьолок, і вона всі кляси вчила, дуже гарна. А пізніше — як п'ята, шоста й сьома — то в нас, бо їхні діти до нас ходили. Але, як першого травня було, або щось таке (переважно першого травня), то вони всі в нас виступали. Танцювали й все. Я не знаю, що вони думали.
Пит.: А ті люди між собою говорили своїми мовами?
Від.: Я думаю, що вони так по-мазурському, по-польському. А німці, е — бо як до нас хлопець прийшов до школи (зі мною один ходив,) той не розумів по-українському — деяке, яке слово. То він походив трошки й лишив.
Пит.: А по-російському?
Від.: Ні, ні. По-німецькому тільки. О, бо я не знаю — чи Тобі то потрібно — бо як ми мали похресників два (мого батька), що мама й батько померли, але то не з голоду, ще до голодівки. Я не знаю, що сталося. То в нас таке було, що батько хрещенний чи мама забере, як нікого не було. То хлопець у нас був. Як доріс до 16-ти, чи 17-ти, він пізніше до війська пішов. А дівчину німці забрали. Вони писалися Куяпи, Куяпи, тільки — Куяп. І вона вже говорила по-українському, Катя. Як її забрали, вона вже забула по-українському. Вона тільки по-німецькому вчилася. І як їх уже забрали в 37-му році, всіх німців. Вона забрала дитину, віддала назад до нас. Вона вже велика була. То вона не говорила по-українському, вона по-німецькому вчила. Отже, як вона пішла тоді до Городниці до жидів, так як була служниця — молода дівчина, вони потребували.
Пит.: А були служниці за совєтів?
Від.: Це в жидів вона, її забрали. Може вона там дітей бавила, чи що. Бо вона мала тоді — кільки років — 14,15? То я знаю, що вона там служила. Як її послали щось купити і жиди по-жидівському говорили і як вони щось їй неправду сказали, не віддали гроші, чи що — а вона по-німецькому говорила, а німецька мова з жидівською дуже була подібна. А вона тоді каже: — Я знаю, мені то й то треба ще. Мені там треба п'ять чи 10 копійок, ви не здали. — То я то знаю.
Пит.: Кажуть, що німці й поляки голодували в 33-тьому році?
Від.: Я того не знаю. Я знаю, що мій батько багато в німців міняв. Усе таке багато. Він машини. Німці багато машин робили. Ось наприклад — нам треба була — як то та що пересіває? Млинок такий, що ти сієш. Береш пшеницю, чи жито — вона туди полову і те...
Пит.: Чистить?
Від.: Чистить усе. Або такий верстат ми мали, що полотно ткали. Це все батько там купив, все німці робили. А мазури багато робили кожухів. Багато, бо вони в лісі жили — кошелів багато, то вони приносили. Так багато знайомих батько мав там.
Пит.: А коли там створили колгосп у поляків?
Від.: Там уже пізніше, як у нас. Бо вони всі в лісі робили. Вони всі по лісах робили. І мали своє поле там, собі самі були. Але все в них так само пізніше — в колгосп, вони мусили піти всі. Бо я знаю, усе на нашій, багато землі й наших сусідів — молочарня була, де молоко здавали. То вони все молоко носили, вони мусили здавати молоко. Дехто масло здавав. Так, як я казала, що на рік ви мусили здати 120 літер. Вони не дбають чи ви маєте молоко, чи собі лишили. Ви мали здати і в колгоспі було повно. Але ж ви корову, як ми корову одну мали — ми мусили здати 12 літер молока. Може всюди так не було, але в нас було. А від 39-го року, тоді ж вони кажуть ми визволили братів західних, так як то западні. То в нас ще прийшли і мусили яйця здавати. Прийшов до нас один і каже до мами: — Поклич кури! — А кури порозходилися. Там мали, я не знаю кільки там — шість, чи сім, чи вісім. Мама мусила покликати. Ті кури всі прибігли, навіть сусідні поприходили. Він тоді порахував курей й я не знаю — скільки він там записав, скільки ми мали яєць здати. І ще, до 39-го року, як ми ходили до школи, до семирічки — ми нічого не платили. Тільки книжки купували. А тоді, від 39-го року наприклад — я ходила вже до восьмої, моя сестра до 10-тої, якраз дев'яту скінчила. То ми мали 300 рублів дати, 15 від кожного. Не було де взяти. То ми так — ні яйця, як яйце ми мали — не мали права їсти нічого. Треба було здати. У нас так само книжка одна коштувала чотири, п'ять карбованців, три карбованців. Я пригадую, до семирічки — зоологія. Так як тут кажуть, е — як зачалося яйце.
Пит.: Біологія.
Від.: Біологія, чи як — то три карбованця, три карбованця була. Вона була десь до 300 сторінок. Це багато було на той час.
Пит.: А ще одне питання — які то журнали і газети доходили до села, чи преса?
Від.: Ми мали таку маленьку газету, що приходила. То ми не виписували, ото там десь там узялася. Більше нічого ми не мали.
Пит.: А там нічого такого не доходило?
Від.: Нічого там і не писалося. Там може яка бригада виповнила, скільки льону здала. Чи який колгосп скільки збіжжя здав, або що. Або там хвалили там Сталіна, чи Леніна, чи там когось. Чи там якась — вугілля багато, може в Донбасі там здобули, там. І то навіть не подавали дуже. У нас багато того не було. Але до школи, це що ми до школи ходили — то ми вчилися. То вчили, то все по українському. Тільки що, як я казала — граматика й література на тиждень граматика чотири рази, література три. А решта по-українському.
Пит.: А чи Ви хотіли би ще щось додати тепер?
Від.: Нічого такого нема, такого цікавого. Такого, дійсно, що я знаю, щоб воно пішло до книжки.
Пит.: Ну, то дуже Вам дякую.
Від.: Прошу дуже.
