Case History LH02

Anonymous male narrator, b. 1917 in the village of Liakhivtsi, Andrushivka district, Zhytomyr region, the son of a village schoolteacher who became a priest with about 5 desiatynas (one desiatyna = 2.7 acres) of land. Narrator shows extreme hostility toward Soviet system ("hostile from the very beginning") but admits the existence of rural support for the Bolsheviks during the revolution among "backward" villagers and describes women's resistance to collectivization in his village. Narrator was able to leave the village to study in a technical school (tekhnikum) in the city of Zhytomyr and was there during the famine. He describes the famine in Zhytomyr, counting bodies on the roads outside the city, and tells of starvation deaths in the city.


Питання: А де і коли Ви народилися?
Відповідь: Це було в маю 21-го, 17-го року.
Пит.: В якому районі?
Від.: Це що, по-українському?
Пит.: Так.
Від.: Андрушівський район, село Ляховці.
Пит.: А де Ви жили при кінці 20-их, на початку 30-их років?
Від.: Там жив, там же значиться, я вчився в Житомирі, в автодорожному комбінаті — так званий технікум.
Пит.: А, яка була професія Ваших батьків?
Від.: Я студент був тоді.
Пит.: А Вашого батька?
Від.: Він був вчителем, а потім священиком.
Пит.: В автокифальній?
Від.: Ну, в тій церкві, тоді одна була церква — всіх. В тих роках, тільки одна церква, там не було так як зараз, як тут всяких. Була одна церква.
Пит.: То значить, він ще до революції.
Від.: Ні, він був вчителем. А як у 14-му році (у нього було п'ятеро дітей, у нас) в 14-му році війна почалася — Німеччина з Росією. Він не хотів іти на війну, на фронт, не хотів іти. То він пішов на курси священиків, став священиком в селі, в тому самому де і народився я. Там він був священиком, де там я народився.
Пит.: А скільки землі було в Вашої родини?
Від.: Давали священикам, хто там був на приходах у селах, давали п'ять десятин. Це трошки більше, як п'ять гектарів. Давали участок такий для всіх священиків. Такщо, він мав всього п'ять десятин землі.
Пит.: А що люди говорили про революцію й громадянську війну в Вашій околиці?
Від.: То я не знаю, бо я тоді малий був.
Пит.: А що говорили пізніше? Нічого, чи боялися?
Від.: Ну, громадянська війна, як звичайно, проходила. Там переходили і денікінці і махновці і Петлюра потім зайняв. І всякі, всякі влади мінялися. Так, що люди ніколи не знали — що завтра буде. Оце такий час був тоді непевний, що люди просто так — кожний для себе жив і не знали. Менше в політику вступали, бо не знали що завтра буде. Так, що кожний боявся висказати свою думку, бо завтра прийдуть інші й можуть його розстріляти за те. Так, що, люди мовчали і вижидали — чим воно скінчиться. Просто вичікували, коли вже скінчиться — якась постійна влада буде.
Пит.: А чи хтось із Вашої родини був у якій-небудь армії?
Від.: Ні, батько як був священиком, він не міг бути ніде, його в 21-му році розстріляли. Такщо, більшовики прийшли і розстріляли в 21-му році. І то, мені було тоді три роки.
Пит.: А яке було Ваше наставлення до совєтської влади в дитинстві?
Від.: Абсолютно вороже, вороже з самого початку.
Пит.: З самого початку?
Від.: З самого начався. Ніколи доброго життя не було за моєї пам'яті.
Пит.: А що в той час думали в 20-их роках — що Ви думали про таких українських політичних діячів, як наприклад Петлюра?
Від.: Я не міг думати, бо мені було три роки.
Пит.: Пізніше вже, як виросли.
Від.: Ми нічого не знали про те в школах нам ніколи про це не говорили — хто були українські діячі, чи не були. Я тільки взнав аж за кордоном, як уже на еміграції. А тоді ми нічого про те не знали. З нас там все зривали, ми не знали. Ми знали, що Петлюра був бандіт, казали, та й все. Був такий бандіт, отаман Петлюра — та й все. Так як ото казки такі — був такий великий бандит Тамбо. Або співають "Был Кудеяр и 12 разбойников, Был Кудеяр атаман таке вот что." Отако нам казали. А більше, що він хотів той Петлюра, ми нічого не знали. Ми тільки закордоном, як уже виросли. А то
Від нас скривали. Там же більшовики цього не хотіли, цього казати, щоб хтось знав.
Пит.: А що думали про царський режим?
Від.: О, тоді батьки розказували — я наслухався, що тоді було дуже добре. Все було, хватало їсти. Все було — більш-менш політичної свободи багато більше чим, чим при комуністах. І люди просто жаліли за тим режимом. Жаліли, просто, казали: — Well. — Не всі підтримували цей комунізм, тільки частина людей. Большевикам просто влада валялася, просто на дорозі вони її підібрали. Така розруха була, а наш народ не був с
Відомий. Не лише національне с
Відомий україйнської с
Відомості, а взагалі державності — вони були дуже далеко
Відсталі в цьому. Вони політикою ніколи не цікавилися, особливо на селах. Тільки маленька групка інтелігенції займалася політикою, а народ сам був темний. Абсолютно не знав що таке — якщо, то свобода, що то? Але поступово в Росії вже були почали вводити ті земства. В поміщиків вже була та реформа — забирали землю і ділили і т.д. А особливо як комуністи прийшли зразу до влади, то людям сподобалося — тому що забрали поміщицьку землю, розділили. Ніхто не знав, що будуть ті колгоспи робити.
Пит.: А потім?
Від.: Потім вони їх задушили всіх.
Пит.: Чи Ви мали що-небудь до діла з совєтською адміністрацією, або партійною групою в Вашому селі?
Від.: Ні, я в селі навіть не був, бо я вчився в Житомирі.
Пит.: Там жили?
Від.: Yeah, а батьки мешкали. Пішов на працю під Києв. Між Києвом і Черніговим працював. Так, що я ніяких посад партійних, або юнійних, або іще інших не займав.
Пит.: А чи Ваша родина мала клопіт?
Від.: Ніхто нічого не мав, бо один брат (я наймолодший з братів,) один пішов зразу в армію. Одного забрали (який приїжджав сюди мене
Від
Відувати,) то він в Москві в танковій школі. А середній брат (старший за мене тоже,) то він скінчив кооперативний технікум і працював бугалтером у місті.
Пит.: У якому році Ви виїхали з села?
Від.: У 34-му я виїхав, уже в Житомирі жив у 33-му, як той голод саме був. Я втік у Москву під час голоду. З Москви вже вернувся в Житомир.
Пит.: Чи пригадуєте які люди були в партійній групі в Вашому селі? Чи, значить, то місцеві були?
Від.: Ну, місцеві, звичайно місцеві. Всі місцеві, в нас нікого не було з чужих — всі місцеві.
Пит.: Чи Ви мали який-небудь клопіт? Чи Ви, або Ваша родина мали які-небудь клопоти з Чека, або ГПУ в 20-их роках?
Від.: Ну, батька розстріляли в 21-ому році. Це не було Чека, не було ГПУ — просто комуністична банда зайняла село і розстріляли священика. Вони таке робили. І там старосту, може, розстріляли, я не знаю — я тоді малий був. Але знаю, що це так було.
Пит.: А Вашу матір переслідували?
Від.: Переслідували весь час. Ми втікли з того села, з
Відти. Втікли де я родився, з того села ми втікли в Дениші — це на другу сторону Житомира, це вже Троянівський район.
Пит.: А яка була школа в Вашому селі?
Від.: Семирічка, а пізніше десятирічка.
Пит.: Яку частину Вашого збіжжя
Віддавали державі? Чи пам'ятаєте — в 30-их роках?
Від.: Я цього не знаю. Я не знаю, як то було там у той час — скільки хліба здавали, я нічого не знаю. Мені було три роки, я був у 20-их роках. Пізніше я знаю, як я вчився вже, то ми вже не жили в тому селі. Я вже не знаю, як — скільки там накладали на тих людей, нічого не знаю. Чув, що для того, щоб люди йшли всі в колгоспи. Хто не хотів іти, то обкладали його такими податками і хлібом і всім (щоб він здав,) що в 10 разів більше, як та земля могла дати, яку він мав. Так, що йому виходу не було — він мусив або йти або
Віддавати все в колгосп. Так вони заставляли йти в колгосп селян.
Пит.: Що пам'ятаєте про Комітет незаможних селян?
Від.: Був такий. Це, це я пам'ятаю добре. Це в той час, як
Відбувалася колективізація села. Вони організували той самий Комнезам — Комітет незаможніх селян. І ці комнезами — це батраки переважно бувші, які ніколи ніхто не хотів в них працювати. Собі ціле літо лежали, спали попід яблунями, попід грушами, о! І тоді вони організувалися й большевики таких шукали, їх організували і вони ото всіх цих селян заставляли йти в колгосп. Хто не хотів, вони забирали
Від нього все — збіжжя, все його майно, всю його робочу худобу — і зганяли всіх до купи. Оце їхня праця була, цих Комнезамів. Вони були, як би сказать, верховодами в селі тоді Комнезами.
Пит.: А що знаєте про так званих 25.000-ників? Вони агітатори були.
Від.: Я чув про них, що вони збирали, вони організовували колгоспи там. Ну, але я мало знаю — я тоді ще в селі не був. Я не знаю як, чув про них — що вони скрізь там.
Пит.: Чи були селянські коресподенти, так звані „сількори" в Вашому селі?
Від.: Ні, такого не бувало. Там була така система — як була районна газета (сільських газет ще не було тоді,) як була районна газета — районний кореспондент газети їде в село і пише, що він хоче, щоб заслужити похвалу
Від директиви. Ніколи правду вони не писали.
Пит.: Між іншим, які газети і журнали доходили до села?
Від.: Не пам'ятаю. То вже давно. Знаю, що були районні газети, вже не пам'ятаю назв.
Пит.: З Харкова, з Києва не доходили?
Від.: Ні, дуже мало, дуже мало.
Пит.: Чи в Вашому селі були уповноважені ЦК?
Від.: Уповноважені чого?
Пит.: ЦК? Центрального комітету?
Від.: Та де в село вони поїдуть! Вони даже в район і область не їхали. Вони такі крайкоми великі, вони не вилазили з Кремля. ЦК — де! Та то завеликі тузи, щоб вони їхали по селах.
Пит.: А що Ви знаєте особисто про сексотів, донощиків у Вашому селі?
Від.: Кожний третій, другий були донощики в селі. Всіх поробили донощиками і ото така система. Зразу більшовики завели — кожне на одного доносити. Кожний колись мав якісь — хтось комусь там порося забив, або може переїхав те порося, або курку десь задушив. Хто на кого яку злобу мав, то доносили і так за ніщо людей висилали і арештовували. Отаке було, творилося — багато винний в цьому ділі сам народ. Хто з ким посварився, то він на нього (ті часи які давали йому змогу помститися) — то він доносив. Просто донос такий брехливий робив, аби так помститися, є. А, НКВД — це — це розпорядка. Їм треба було страшно багато робочої сили будувати Північ — там оті всі заводи, оті залізниці, там усе. У них була така розпорядка — КГБ давав, та НКВД тоді, чи ГПУ тоді називалося. Ось з цього села ми мусимо мати найбільше — 100 людей. Нам треба на концтабір, туди послать робочу силу. І ото такими донощиками вони користувалися — забирали людей за ніщо! І забирали і північ висилали. Під час колективізації, то не треба було доносів. Хто мав уже дві корови, то вже рахувався куркуль. То їх забирали — цілі родини з дітьми і висилали на Північ. Там половина перемерли. А пізніше вже, після колективізації їм треба була робоча сила на ці всі заводи. І вони ото ж в 37-му, в 38-му роках найбільше. То вони, я вже тоді в армії був, але я знав — тоді брали просто поголовно всіх! Якраз в той час, як я йшов в армію в 37-му році — забирали поголовно всіх в прикордонних районах. Там я жив в німецькій колонії — Гохщик називався. Німецька колонія — всіх мужчин забрали, абсолютно всіх, не те, що там кого оставили. Старих, молодих — всіх забрали, жінки одні осталися. Прийшлось, час уборки урожаю, значить там — клевер був там, все то. Всі ті хто — я тоді там був таким як ніби урядовцем. Не урядовець, а дорожним техніком. Зовсім нічого спільного не мав з сільським господарством. І нас мобілізували, хто близько жив — учителів, всіх — збирати те зерно і той клевер там, ті клопи. Бо не було людей — всіх виарештовано в прикордонних районах. А далі
Від кордону також арештовували, так само за цими доносами.
Пит.: Так до війни готовилися? До війни готовилися, що всіх в прикордонних районах арештовували?
Від.: Це перед війною, так перед війною, перед війною. Геть вичищали всіх.
Пит.: А коли почалося розкуркулення в Вашому селі?
Від.: Там началося приблизно в 29-му році. В 20-му році началося вже — колективізація й розкуркулення. Ще до 29-го року то навіть таких великих господарів, які мали гарні коні (багато коней, багато корів,) то навіть в газетах писали про них, вихваляли їх. Давали їм премії, як образ — взірцевий господар з якого треба брати приклад, взірець. І зразу вже на другий рік їх всіх виарештовували і вислали на Сибір.
Пит.: Чи був колгосп у Вашому селі до 29-го року?
Від.: Ні, ні.
Пит.: Не було?
Від.: Приїхав агітатор (це в такому селі, себто в Цікорки, це село,) щоби організувати колгосп. З району. Так його жінки побили, вигнали і розігнали те зібрання. Перший раз нічого не зробили з колгоспом. Потім уже приїхало під охороною 10-ох, 20-ох НКВДистів, тих гепеушників і міліція — і аж тоді організували колгосп.
Пит.: Ну, а що робили з тими людьми, що не хотіли всту
Пити в колгосп?
Від.: Накладали величезні податки. Він не міг їх сплатити, його арештовували і висилали на Сибір. Так, що то було — йому не було куди йти — або в колгосп, або на Сибір.
Пит.: А багато з Ваших сусідів було заслано в той час?
Від.: Ну, я не жив в селі тоді, не знаю там де. Я в селі не жив уже в той час, як колективізація.
Пит.: А Ви до Житомира в 33-му році виїхали?
Від.: Ні, ні — я раніше ще.
Пит.: Раніше? А в якому році?
Від.: Ми виїхали до села Дениші десь, я не знаю в якому — 30-му, до 30-го ще, може 28-му, 27-му році. А з
Відтіля вже, з Денишів я поступув вчитися в Житомир. Такщо, я не знаю цього, бо я вже в Житомирі жив. Як там на селах творилося, не мав
Відомості.
Пит.: А чи чули про якийсь збройний спротив колективізації?
Від.: Спротиви були — багато. Я ж Вам кажу цей випадок в Ляховцях. Ми вже не жили там. Але там ще хата була мого вітчима, то він туди їздив. То він прийшов туди якраз вечором, якраз те зібрання було — жінки розігнали те зібрання. Побили того представника, що хотів колгосп організувати і таке інше. Колгосп великий спротив робив.
Пит.: А чи було повстання? Були повстання?
Від.: Були повстання також, були — багато повстань. Тільки, що там про такі речі газети не писали. Вони замовчували. Якщо
Відомості десь поступали, то тільки через людей —
Від людей.
Від села до села — що там було повстання. Там багато виарештовували, там то зробили, там то. Тільки слухи ходили, бо в пресі ніде цього не було — вони замовчували це все. А то факт, що були повстання.
Пит.: А чи ці повстанці мали який не-будь зв'язок чи тягліст з...?
Від.: Не мали, не мали ніякої організації — спонтанно.
Пит.: Спонтанно?
Від.: Спонтанно. То в тому, то в тому селі — не було організовано нічого.
Пит.: Чи Ви коли-небудь були або старші члени Вашої родини були арештовані?
Від.: Ні, ні.
Пит.: Заарештовані, заслані?
Від.: Ні.
Пит.: Коли почали напливати селяни до міста шукаючи за хлібом?
Від.: В 32-му, 33-му році. Тоді ж голод почався.
Пит.: А що Ви думали, як Ви їх бачили?
Від.: А що ж я міг думати? Голодні, вмирають та й все — що я міг? Я й сам голодав, сам голодний був.
Пит.: А в місті такого...?
Від.: Yeah, тому що то було все зроблено так хитро. Я вже казав там у другому інтерв'ю, я не знаю — очевидно вони не надрукували точно, як то було. Бо є багато видумок, є багато просто не дійсних фактів — ось с
Відчить в пресі — як то голод, для чого він був. Вони, більше скажім українська преса, все висвітлює це — як спробу вирішити український, скажім національний рух, чи щось такого. Такого руху не було — українського національного, в 32-му році. Ніхто про те не думав і нічого цього не було. Якщо були якісь там арешти, як скажем Спілка Визволення України, то-то все було зфіксоване НКВД. То була провокація, не було такої організації в дійсності. Не було промпартії — то вони все зфабрикували, НКВД, щоб знищити українську інтелігенцію. В тих, тих 30-их роках — оце Скрипник, Любченко — дійсно вони вчили українізації. В школах виключно українська мова, в містах українська мова, скрізь. І Москві це не сподобалося, вони хотіли русифікувати Україну. А як почати русифікацію? З верхів, з інтелігенції. Вони вирішили всю інтелігенцію українську — а для того, щоб була причина арештувати, видумали всякі такі партії як СВУ повидумували. І під тим, значить, під тією umbrella-ю — всіх забрали, арештували і деяких порозстрілювали, деяких на великі терміни заслали в Сибір. А з селянством вони поступили так. З колективізацією — об'явили сільську колективізацію. Хто не хотів — вони, значить, у Сибір висилали. І от вони зробили таку колективізацію й наклали на кожний колгосп. Вони привикли так — як селяни давали хліб, здавали до держави (під час) до колективізації — щоб таку саму суму хліба здавали й далі, бо вся Росія, вона хлібом кормилася з України. Україна була найбільше хлібна держава. А як організувалися колгоспи, ніхто не пішов на працю до них, до колгоспів. Бо то ніхто не привик до того, то ніколи, то незвичайно для селян було. І поля заросли бур'янами, ніхто нічого не сіяв. А треба хлібозаготівку осінню здати. Де його того хліба взяти? І ось з Москви приказали: — Де хоч беріть, а здайте! — Ото в селах організували групи людей таких — ті комнезами. Ходили
Від хати до хати й обшуки робили і забирали все що є — насіння, все забирали! Забрали до цурки в всіх людей все і люди лишилися без хліба і тому начався голод. Почали вмирати в 33-му році вже. О, так голод і був через те.
Пит.: А, Ви як давали інтервью для газети, то опо
Відали — що Ви ходили дорогою коло Житомира.
Від.: Так, і бачив і нарахував до 100 трупів і перестав рахувати. То правда, сам бачив.
Пит.: Це вже був 33-ій рік?
Від.: Це був 33-ій рік, літо 33-го року.
Пит.: А як міліція ставилася до голодних селян?
Від.: Що вони могли робити? Вони його в в'язницю можуть взяти, бо треба було годувати його. А вони не хотіли годувати. Лишали вмирати на вулицях. Нічого не робили. Ну, то приходили селяни, як прийшла ніч — особливо ранньою весною 33-го року, ще холод був — треба було десь спати. Вони так під будинками, де ті такі є загальні двері — вход в будинок. То вони туди заходили в ті коридори, там лягали і вже до ранку вони вмирали. Рано, ранесенько (ще перед світом) такі великі бетюги — їх називали бетюги — коні такі як ото німецькі, возили такі квадратові, такі чотирокутні вози без драбин — нічого такі, така площадка. І туди кидали трупи і вивозили на — коло Житомира там були такі кар'єри де брали пісок, глину. І то такі ями там і туди скидали всіх тих мертвих. Страшно було дивитися рано, як вивозили ці трупи всі. Скрізь по вулицям лежали трупи.
Пит.: То щодня вивозили?
Від.: Студентам давали, давали їжу, студенти хоч голодали страшно, але не вмирали, бо їжа та ще таки була — таки була, дуже малою. Але все-таки не можна було вмерти з голоду. Давали 400 грам хліба. Давали в студенческих їдальнях, давали так як ложку квасолі зварити, скажем. Бо то юшку давали, як перше блюдо, а та ложка квасолі — друге. Оце таке. Ну, і там якийсь дуже ріденький суп вечором, і щось таке в студенських столовах. Оце так студенти жили, що вони не вмирали з голоду, але й пухли з голоду.
Пит.: А як міліція приказувала Вам трактувати голодних? Чи забороняла давати їм хліб?
Від.: Та там міліції зовсім дуже мало було. Не видно було навіть тієї міліції. Ніхто її, я її не бачив навіть. Вони там ховалися, ну що міліція може робити — як все, все місто вимирає з голоду? Так? Та там міліції було дуже мало в той час. Міліціонери не так. Я не знаю як тут поліцаїв багато, бо то crime. Там crime-у не було ніякого, як умирали всі з голоду. Там можеш пройти все місто, міліціонера не побачиш.
Пит.: А чи бувало, що голодних зганяли до купи, чи вивозили?
Від.: Може десь, якось — я не знаю. А в цьому районі — я слухав — всякі, всякі були випадки під час цього голоду. Особливо на Кубані — села вивішували чорні прапора перед селом, що вмирало. Там села — нічого! Там дико було, пусто в селах. Дуже тяжко всі ці
Відомості зібрати, бо такими голодними люди далеко ходити не могли.
Відомості, значить — пошта така —
Від села до села — не була. Бо, що людина, як іде — пів села пройде та й вмре, падає на дорозі. Все замерзло, все замерло. Все скрізь, скрізь — трупи лежали. Аж під осінь 33-го року, як дали вже комерційний хліб — тоді люди почали оживати і картопля й хліб був уже. Бо в 33-му році був дуже великий урожай, добрий. Але не було кому збирати. Але ті, що вижили, то вже в колгоспах почали давати їм юшку з картоплею — таку зварять і хліб уже був комерційний, так званий — 90 копійок кілограм. Продавали скрізь по магазинах, то вже люди почали, перестали мерти з голоду.
Пит.: Чи ходили жебраки по місті?
Від.: Чи що?
Пит.: Жебраки?
Від.: Всі жебраки були тоді. Всі жебраки. Бо до хто що мав, по містах ходили — де, хто, що може дати. Але хто міг дати, як ніхто нічого не мав? Тоді всі були жебраками.
Пит.: А старалися продавати? Селяни старалися продавати свої речі, так?
Від.: Так, хто мав. Не селяни, а міщани.
Пит.: Міщани?
Від.: У селян нічого не було з одежі, з речей. А міщани деякі мали одежу ліпшу і все — то на селах вимінювали за хліб. Але в селах тоді вже нічого не було. Це вже, це вже пізніше — як вже село ожило. Вже почали цей хліб комерційний бути по містах. То навпаки, селяни з сіл ішли в місто купляти хліб. Місто не йшло вже в села. А ці роки (я їх не пам'ятаю, але я чув як мені розказували) — в 20-их там були голода, на Поволжі голод був. То всі міщани йшли в села і вимінювали за одежу хліб. А в голодовку 32-го — 33-го селяни втікали в міста шукати за хлібом. І в першу чергу крамниці були в містах і там хліб продавали. Селяни всі з сел ішли в місто купляти той хліб.
Пит.: Як би сказати, чи був великий недостаток в самому місті, в Житомирі? Недостаток хлібу?
Від.: Ні, як уже почався комерційний, тоді вже...
Пит.: А до того?
Від.: До того було — давали кукурудзяний хліб на карточки, на талони. Як студентам — 400 грам на день. Він не був такий правдивий, той кукурудзяний, з кукурудзяної муки.
Пит.: Чи були випадки, що міщани вмирали з голоду?
Від.: Дуже багато. Вимирали цілі родини, жили в підвальних мешканнях у великих будинках. Всі родини вимирали, а потім вони вже починають пахнути. Бо воно літом, почало ж там ото розкладатися. Тоді вже почали такі санітарні їздити і збирали мертвих, вивозили туди, на ями. Це весною 33-го року це було. За зиму вони повмирали, ніхто їх там не знав, що вони й живуть. Всі вимерли родини. Дуже багато і в місті померло. І в місті і в селах померло багато.
Пит.: А які то були люди в місті, що мерли?
Від.: Прошу? Пнт.: Які то були люди, чи робітники, чи хто?
Від.: Ну, хто його знає? Вони жили перважно така біднота, кустарі. Десь жило в таких підвальних мешканнях — де не могли, не могли позволити собі жити в ліпших мешканнях. Такі дешеве мешкання — там все вмирали, вмирали.
Пит.: Чи там були серед них колишні так звані буржуї?
Від.: Так, там могли бути колишні куркулі, які повтікали в міста, як було розкуркулення. То вони. То вони повтікали в міста, так? І де могли, там жили — де в підвалах, де поселилися. Як почався голод, то їм також не було виходу.
Пит.: Чи бажаєте ще щось сказати до цього що Ви вже сказали?
Від.: Ну, що ж я можу Вам сказати?
Пит.: Чи пригадуєте, що було дуже таке...?
Від.: То таке — як був кошмарний сон. Бо зараз тяжко це... Кажеться самому мені, що я бачив на власні очі і пережив — мені кажеться, що це неможливо. В теперішньому світі б це неможливо було б, а тоді це було можливо. То була, то була дійсність, а мені кажеться, що то був сон якийсь поганий — то була дійсність. Найгірше те, що молодому — коли здорове росте (мені було яких 15-16 років) — їсти хочеться! Кожний день знав, що я голодний. Кожний день голодний. Вся мрія була про те, щоб тільки великий буханець хліба десь дістати, кусок сала. Це була, так сказать, мрія найвищого щастя. Щоб не попасти в цей й наїстися!
Пит.: А як Ваша родина спаслася?
Від.: Ну, родина так — я ж тоді студентом був, а брат працював бухгалтером. Був у тому, у кооперативі й там діставав хліба потрошки більше, як норму. І таким чином і спас матір і там сестру, що була коло матері й другу сестру. А я в Житоморі вже вчився, студент. Голодав, але принаймні не міг умерти, тому що давали 400 гр. хліба на день. А якби я не був студентом — то я б не вийшов.
Пит.: А казали, що самі студенти пухли з голоду?
Від.: Прошу?
Пит.: Казали, що самі студенти пухли з голоду?
Від.: Пухли, так. Бо та їжа була не насичною. Дуже мало, але вмерти не можна було, то пухли з голоду. Бо, як людина дуже голодна — багато п'є. А як багато нап'ється, вода стає. Щоб не чути голоду, то пили всяку воду, все. Їли зілля — як ото весною вже в 33-му році наросло зілля всяке — кропиви всякі, все то їли. І то посолять його і тоді ноги пухнуть, бо багато солі в тому. Спочатку їли толокно таке було — я не знаю, як воно називалося. Таке штучне какао, толокно його називали, їли те. Всі магазини — де, що таке було — то забрали, повикуповували. Залежане таке, що вже роки лежало. Потім все повичищали і не було нічого такого — що можна було їсти. Аж тоді весною вже поросла трава, будь-які — то все ходили по полях шукали. А пока земля не замерзла — осінню — шукали таку картоплю, яка на полях не викопана була. Буряки, таке все збирали. По полях люди ходили, собі шукали з іншого — де б то дістати щось.
Пит.: Чи Ви в той час цікавилися політикою на верхах, чи читали?
Від.: Ну, в совєтів хто жив там — там ніхто політикою не цікавився. Ніхто не знав тієї політики. Тому, що з самого дитинства школи в мозги вбивали — якщо твої батьки говорять проти совєтської влади — ти мусиш докозати вчителю! Або здери сам ті ікони! О, таке, о — з самого дитинства людям, дітям брехали. Що колись було дуже зле, що колись цар був, що колись було визискування — зараз ми йдем все до ліпшого й ліпшого. Так брехали весь час в школах і забивали так мозги. Крім того — що, які інші партії, чи що — де то політику можна було почути? Не було ніяких газет в селах. Районна газета — все. Як була і сільська — то вона тільки на пропагандою була напхана. Нічого не було. Ну, і про життя закордоном ніхто нічого не знав, не дозволяли. Казали, що там безробіття, голод таке все. Не було свіжого доступу повітря, свіжої інформації, хоч би з-за кордоном або принаймні з більших культурних центрів. В селах жили так, як ото ізольовані
Від усього світу. Шо хотіли вони — таку, скажем пропаганду вели. Не було ніякої опозиції, не було другої партії. Так, що там політикою ніхто не займався, абсолютно. Все вірили в те, що говориться. Чи віриш, чи не віриш — а мусили слухати то, що кажуть в школах, скрізь на зібраннях. Тяжке було життя і затуманене. Видно було, що то все брехня, що то все пропаганда. Кому скажеш? Де дістанеш інформації, що інакше? Як переконаєшся — що інакше? Ніде не можна було. Тільки час
Від часу — ще в кого було радіо — то міг підібрати з Польщі. Були такі речі, як ото готовить рецепт. Скільки муки, скільки яєць, скільки того... То кажуть: — А де ж вони то все беруть? — Значить чули по радіо. Пробивалися, значить, паростки якоїсь інформації правдивої — що люди, все таки, мають муку й яйця десь там у Польщі. Бо ми жили близько польського кордону, то по радіо можна було почути як поляки давали рецепти всякої їжі по радіо. Ото так, то всі почували, що вони мають з чого робить. Тоді ж дивувалися, що вони так добре живуть! А тут в совєтів все пишуть, що там голодують в Польщі! Польща добре жила до війни. Оце таке, бач. Ти щасливий, що родився тут у цій країні, що не бачив те, тієї мізерії — що там було!
Пит.: Так. Дякую за розмову.
Від.: Okay.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz