Case History LH05

Mykhailo Lysenko, b. 1902 in Semenivka khutir (Russian khutor, farmstead outside a village), Hryhorivka sil'rada (village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively wealthy family ("My father had only 50 desiatynas [135 acres] of land.") of colonists from Zaporizhzhia. In 1930, narrator moved to the city of Torez in the same region. Narrator's recall of specific names and details is remarkable. In Russia before the revolution, "Russian people were very poor. They had nothing there. It was very cold and, you know, they had only a desiatyna or two [2.7 to 5.4 acres] of land. They planted rye." Four of narrator's brothers served in the tsarist army in World War I, the eldest being a lieutenant "or some kind of officer." Narrator tells of the revolution, including his own involuntary participation in the Red Army artillery ca. 1921. Various warlords, like Marusia, "killed the Communists," and "the people supported them" because "they didn't steal anything." Narrator relates anecdotes about civil war otaman Nestor Makhno. In the 1920s, narrator would yearly go to work in the mines to earn money in order to pay his taxes of 480 rubles. An acquaintance was a shoemaker who supplemented his income by making traditional felt boots (burky), which sold for 15—20 rubles a pair. Local party members are described as holota (loosely, white trash). There were some in the village but none in the khutir. This khutir was destroyed in the 1930s. Narrator describes dekulakization, collectivization, and the flight of persons expecting to be dekulakized. The latter, including narrator, went to work in Donbas mines. Narrator recalls that "in the villages, many people died," sometimes as many as 50—70% of the inhabitants of a given village, including narrator's first cousin, a female collective farmer. The rest of narrator's family by then had left the village, and after his cousin's death her children fled the collective farm. Narrator himself, however, did not personally see peasants dying in the villages of the Donbas. Many peasants came to the city to seek food. A loaf of bread in the bazaar cost 60 rubles, narrator's monthly wage. One 18 year-old coworker, who missed a day of work, was fired by his supervisor for absenteeism and starved to death. During the famine one Party member, who seized livestock from poor peasants, was decapitated with a stone, such that he had to be buried without his head. Narrator relates several such accounts, some of which he probably heard from others, including some cases of cannibalism, and some of which he witnessed himself. Narrator beleives the famine was artificially created by seizures of foodstuffs and used by the authorities as a means of coercion and control.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше прізвище.

Відповідь: Михайло Лисенко.

Пит.: Де Ви народилися?

Від.: На Донбасі, Донецька область, місто Юзівка. Тепер воно називається Донецьке. Я родився в Донецькому. Не Донецька була область тоді, як я родився. Тоді вона називалася область Війська Донського-Таганрізького округу, як я родився. Була Маріївська волость. Село Семенівка, а хутор, то Семенівська сільрада. Григорівська сільрада. Хутір Семенівка. А це вже при радянській владі то different вже стало. Вони мінялися (наш хутір переходив); було з одного района в другий район переходили. Він був і також Кривдишевського район і Чистяківський був район і Голодаївського був район, а потім вже по кінці вже став там російського район — то Сталінська була область. А тоді Сталін здох чорти, то він другим вже став — Донецьким, то Донецька область.

Пит.: Звідки Ваша родина?

Від.: Батьки? Батьки самі з Запорізької області.

Пит.: А як вони опинилися на Донбасі?

Від.: Купили землю там в Донецькій області, батьки. Це давно. Купили землю. Тридцять господарів купили, цебто, 2.400 десятин похатної землі у пана. Це всю економію панську купили. Там були такі хати — все закупили були. А потім ті хати ламали, та собі хати робили з того всього.

Пит.: А скільки землі було у вас?

Від.: У мого батька було тільки 50 десятин землі. Мій батько мав артільну цегельню. Десять мужчин мали свою цегельню. Цегельня була така здорова, черепицею покрита. Робили цеглу. Червону цеглу робили. То десять господарів було. Кожний мав свій ріе. В цегельні було четверо пічок, де випалювали цеглу. Хата була там, де жили ті люди, де були росіяни, які приїжджали люди на працю. Весною приїжджають, туточки живуть. Скуповують собі сало старе таке аж жовте, і мішки вішають, у цегельні висить. А тоді як осінь уже, кінчив працю, перед Різдвом їдуть додому. Виїжджають додому. І то беруть зі собою, на мішок, на плечі сало, й назад до Росії. Росіяни були дуже бідні. Там у них нічого не було. Там дуже зимно буває і вони мали одну-дві десятини землі. Там рож посів. Знаєш що це рож?

Пит.: Жито.

Від.: Жито. Ну, то так жили. А потім як прийшла революція, то це все прийшлось ламати. Порозбирали. Цегельні порозбирали. Із тих цегелень самих робили хати. Синам робили. Тоді мій брат збудував хату. Черепицею був покрив. Черепиця роблена з цегли, то з землі випалюється черепиця. Дуже добра була черепиця.

Завод називався Підковирівський завод. Він від нас був там, де ми жили, десь кілометрів 50. На південь від нас. Я там був також, і там на заводі, бо ми їздили по черепицю туди.

Пит.: А що ще пам'ятаєте про революцію в Вашій околиці?

Від.: Про революцію? Так революція була. Люди на початку її чекали. Бідніші люди чекали, що буде ліпше, буде поліпшуватися. А воно не так попуталося. Все почали забирати. Вже в 30-му році (може не в 30-му году), а в 20-му році вже землю позабирали. Вже не було землі. Позабирали і давали землю на душу. У нашій сільраді була земля дана на душу три десятин із четвертю на кожну душу — скрізь! У цілій сільраді. Всі були — чи бідний, чи багатий (були такі, що казали, що в нього мав три пари волів, а в нього тільки три душі. Він получав тільки дев'ять десятин землі — так на волів, що поле. Казали, що можна волів продати. Людину ж не продасиш! А волів продасиш!) Нічого. Добре жили. Жили нічого, добре. Хліб був у нас, земля була добра. В нас гною ніколи не возили на степ. Скотина тільки паслася на степу. Кидалася. В нас було П'ятиполля називалося. Оце одні гони від цього буде цей рік толока. А на цих гонах буде пшениця, а там буде кукурудза, там соя, бакші. Знаєш, що це бакші?

Пит.: Не знаю.

Від.: Бакші садили — watermelon, дині — от таке. Так хто горох садив, трохи там гороху. А більше садили, найбільше було — кавуни, кавуни називалися в нас. Кавуни, дині. Такі пахучі дині, не такі як тут у store-i білі лежать. Вона зелена вирвана, у неї ніякого смаку. В нас було так як ти ідеш, вона отам лежить, то вже чути, що пахне вона. Бо вони такі були білі, були жовті. Були качанки, так називалися. В середині зерно, так як качан. Маленьке, не дуже здорове. От так. Так тільки зубами, так шкірку обдиреш, як то варена картопля, й їси її. Дуже солодкі були. А це все зерно так як качан, кругле. Ну, там зерно то розділяється воно в йому як уже воно висохне, так тоді можна розділяти. То саджали. А там вже буде ячмінь, там овес. Там далі то соя. А називалася п'ятіполка. Потім та земля, що під толокою була, де скотина ходила, на зиму.

А весною садилася пшениця. В нас зимове жито не було, жито не садили, бо в нас вимерзало воно. Зимове жито вимерзало.

У нас такий клімат був, що перед Різдвом, або на Різдво, перед Різдвом упаде сніг здоровий. І лежить, може там тижня два лежить сніг. А на Різдво, або на Новий рік упав сніг і був дощ. Дощ. І цей увесь степ стане як (в нас рівний степ, так як оце тут місто є, рівна земля була). То цей весь сніг зробиться льодом. Так, що виїжджай на ковзунах і можна їхати яких 15 км на ковзунах. Не потрібно ні на гору їхати, нічого. На рівному, все по рівному.

І тоді під цим, під льодом під цим, задихається озима, або жито, пропадає. Бо вона не має повітря, щоб вона росла. Через те ні жита, ні озими не садили. Ніде. Там хтось у городі посадить таку малесеньку смужку, то тримали для квасу, жито для квасу. А так у нас ярова тільки була пшениця називалася — гарновка, пшениця. Дуже здорово розвивалася. Хліб з неї дуже добрий. Добрий хліб був.

Пит.: А що пам'ятаєте про Центральну Раду? Про гетьмана Скоропадського?

Від.: Я про те нічого не говорив, бо там нічого в нас про те не говорили. Ніхто нічого не згадував. Я ходив стільки в школу, нічого й про це не чув. Щоб про кого згадували.

Казали тільки, коли я чув, що говорили про Тараса Шевченка, що був Тарас Шевченко поет та сидів. Та і то дуже мало було. Бо люди були старі, люди були не надмірно майже неграмотні. В нас було 300 родин, може таки два таких або троє осіб були такі, що могли трохи писати. А то ніхто нічого! Старі люди ніяк не були грамотні. Абсолютно неграмотні були.

Мій батько не був грамотний. Нічого він не знав. Міг тільки розписатися. А читати не міг нічого. А рахувати він рахував, знаєш на що? Були такі рахівниці назвалися. Рахівниці, знаєш? Ти йому кажи скільки він так на рахівницях, він зразу тобі скаже скільки на рахівниці. Зразу. Раз, раз, раз — уже порахував на рахівниці. А так — неграмотні були, бо не було школи, не вчилися. Не було школи.

Вже як в Донецькій області, були там у Донецькій області, то там уже вчилися. Школа була в селі. Також було треба багато платити. У школу гроші треба платити. Багато за те, що ходили до школи. То ходили, де-хто один рік, де-хто два роки ходив. А я вже як був найменший, то я три роки ходив у школу! І мій старший брат — Іван —він тут помер, в Рочестері помер. Він зі мною також був. Він був в Геркімері. Він кінчив школу в 13-му році, кінчив школу. Трьох-клясну школу кінчив. Він дуже хотів, щоб його вивчили на агронома.

Ну, то батько й каже, "Підемо до священика, може священик дасть трохи грошей. Будеш ходити в школу на агронома." Він любив цю штуку.

Пішли до священика, а священик подивився та й каже: — Знаєш що, каже, Дмитре Якович, іди, каже, хай він ліпше волам хвости крутить. — Ну, та й пішов батько додому. Мати питає: — Ну що ж там за Івана? —

— Чорт патлатий, що ж там зробить?! Каже хай іде волам хвости крутити.

Все. Не дали далі вчитися. То так він остався. Ніде не учився. А як війна настала, так зразу забрали на службу.

У мене четверо братів служили в царскькій війні. Четверо братів було на службі.

Пит.: На якому фронті?

Від.: Тут на німецькому фронті були всі. Один був тільки в полоні. Один був. Один, найстарший був чи лейтенантом, чи віддільним якимсь. Він ходив, там був при війську, в школі був. Якимсь офіцерщиком.

А один попав зараз в полон. Він був, ще війни не було і він був мобілізований. А тут війна почалася і він служив у місті Симферополі в Криму. І його зразу відправили на фронт. І вони там побули не дуже довго. І його ранили в ногу. А в нього була тут кістка побита в нозі. І він так остався в полоні. Остався. То вже його двоюрідний брат писав, що він остався, бо не могли його забрати. А як німці не доб'ють, то може буде живий. Ну, німці не добили. Він остався живим. Бо вже як кінчилася, після війни вже, в 18-му році, він приїхав додому. Як вже кінчилося, з Німеччини приїхав.

Ну, трошки на ногу хромав. Таке ж було.

Пит.: А що пам'ятаєте про громадянську війну в Вашій околиці?

Від.: Про громадянську війну? Я такого нічого не знаю. У нас там часто приїжджали ті, в тих роках, то 20-ий, 21-ий роки, то в 20-му році прорвався був із Криму якийсь, висадився дезертир з Білої Армії, висадився й він ішов в керунок через Україну на Донбас. А за ним там гналося, скільки там цих було росіянів — то страшне скільки їх було!

В їх там була одна тільки артилерія така, що на тих... на ...

Пит.: Кулемет?

Від.: Ні, ні. Артилерія була на тому, як на танках була, чи чорт його знав на чому вона була та артилерія. Бо вони підскачуть, було починає стріляти. А потім росіяни тікають.

Я також там був у обозі. Не був я в тих, а це вже в радянській армії. Забрали коней. Я в артілерії їхав. Віз російську, чи радянську вже, російську артилерію віз.

Ну, ми доїхали також якихсь, від хати, 120 кілометрів — Новочеркаське називається. Там також у Донській області. Місто Новочеркаське. Там дуже багато шахт.

Ми туди доїхали. І мої коні вже майже поприставали, їсти ж ніхто не дає. А я також не став давати їсти, щоб швидше пристали. І вже отак, сонце майже заходить, а один кінь шляхом не іде, падав! Пристав. Ну, й вони кажуть, випрягти. Паси їх туточки. А потім, підпасеш трошки, буде обоз їхати, і ти за нами поїдь.

Думаю: — Чорт з вами. — Вони тільки проїхали, а я в валку спустився і валкою помало поїхав. І втік від них. Вони поїхали далі, а я виїхав — уже сонце майже заходило — із тієї валки. Люди пасуть. Косять на степу сіно. Я й питаю людей, чи можна мені де в них переночувати. А він каже: — Чого ж? Можна.

А я віз із артилерії не дві снаряди, а двоє тих, що були снаряди в них. Такі гільзи, такі мідні. Я й кажу тому дядькові: — Я тобі дам оцю одну мідну гільзу, щось і зробиш з нею. А він каже: — О, це добрі будуть кухлі!

То я йому дав один кухоль. То там біля них я осівся. Вони мені дали повечеряти. І то він мене тоді направив. Каже: — Іди в оце село. Так показав, куди поїсти.

Так і було. Я проїхав може якихсь кілометрів 10, по степу їхав. Заїхав у село. Коней там напоїв. А одна бабка вийшла туди до колодязя, і питає звідкіля я. Я їй сказав. А вона каже: — Добре! Та ж Ви синку і не їли!

— Так, не їв.

— Так, не їв.

Так вона винесла мені пиріжків і ще на дорогу дала. Та я й поїхав. Та їхав додому три дні їхав. Ото степом і степом. Не їхав шляхом, бо там військо йшло російське туди — там було ті з Білої Армії може якихсь 200 осіб. А вони їхали, може вже 20.000 було. Все гналися. І так не догнали. Вони десь туди на Туреччину пішли десь. Ото так було.

Пит.: А в Вас Махно був?

Від.: Махно. В нас Махна не було. Був Марусіне відрядження було.

Пит.: Маруся була?

Від.: І Каменева відрядження було. То такі, що вибивали комуністів. Марусіне відрядження й Каменєве були. Ну, вони приїдуть. Це в тій, у Запорізькій області. Там був Махно. Все було і з запорізьців, Махно, що ставив.

Вони так були, їздять на тачанках. Троє коней, тачанки-кулемети.

І то як де вони заскочуть, комуністів багато виловлювали, комуністів вбивали. Комуністів вибивали.

Як попадаєте в військо, і військо вибивав також.

У село як заскочуть, за ними ганяються. Через 10 заручних коней, ніде не знайдеш нічого!

Все було поховане і коней не має. І вони вже йдуть. Той іде з лопаткою на степ. Той іде з граблями. А той іде з косою на степ. Як ідуть косити. На вечір приходять. Як солдати, вони їх ноччю починають бити. Російських тих солдатів. Махновців. І цей Каменєв також таким був.

Каменев людей простих не трогав. Він нічого не трогав, а тільки вибивали комуністів. Виловлював і вибивали. Бо це комуністи все забирали.

Часами була найперша босота.

Пит.: Чи люди підтримували Марусю і Каменева?

Від.: О, yeath! Люди підтримували, бо ж вони людям нічого не робили. Вони ж їх не грабили. Нічого не грабили. Вони їх підтримували.

Пит.: А яке було Ваше наставлення з початку до радянської влади?

Від.: Та всі думали, що це буде дуже добре. Не було ні багатих, ні бідних. Усі були однакові. Бідному дали землю. Бідного прикріпили до багатого. Багатий йому обробляв землі. Значить, там чи три чи чотири роки. За три, чи чотири роки, він мусив собі нажити тягло.

О тут у нас також був один чоловік. Називався Вертала. Петро Вертала. Такий, що ми йому обробляли землю. Він робив у нас, а ми йому землю обробляли. Він за один рік купив двоє телят, малих бичків, маленьких таких, що іти по воду.

Вже він у нас чотири роки пробув. Уже його воли осталися. Уже він на п'ятий рік не пішов до нас робити, бо він мав вже свої воли. Вже й бричку собі купив.

Й так у кожного в багатших людей, бідні робили таких, що не було в них маєтку ніякого.

А потім, як підійшла уже ця колективізація, так вони все позабирали — і в бідних позабирали, а багатих порозкуркулювали з початку. Забирали в багатих і продавали на аисtіоп.

Розкуркулювали так. Накладуть на тебе гроші. Ти мусиш заплатити. Так як тут кладуть, накладуть school tax, як він називається?

А там наклали на тебе сьогодні 1.000 рублів, щоб ти заплатив. Ти заплатиш 1.000 рублів. Завтра ж до тебе принесуть 3.000, щоб ти заплатив. А в тебе вже немає грошей, щоб заплатити. То вони в тебе все чисто забирають. У тебе корови, коні — все забирають на аисtіоп.

Продають пару волів за п'ять долярів. За п'ять рублів, пару волів! Корову —півтора рубля. Кінь — півтора рубля, або два рубля. Коні такі як змії. І тоді ще кажуть, що це їм не хватило — і хату продають — все! А та куди хочеш, то йди. Торбу бери в руки, і можеш куда хочеш відправлятися.

Забирають усе. Хліб. Нічого не оставляють. Були такі люди, що забирали — у вас все забирали. Чоловік просить: — Дай хоч горстку муки, коржа спекти!

Розумієш, що це таке корж?

Пит.: Так.

Від.: Корж, горщ, значить. Отаку горщ муки, оставте для його дітей. У його троє дітей! А йому нічого не дали. Все забрали. Він ранком устав. Забрав дітей й пішов.

Це в нашім хуторі всі, всі ці люди, що я тобі оце кажу, і я сам також такий був, і я також так, ноччю забрав своїх дітей й жінку, й виїхав на шахту. На шахтах робив.

На шахтах я на всіх посадах був. Вже останній час перед війною був директор такий, українець був директор — Чорноп'ятко називався, прізвище Чорноп'ятко. Він дуже мене любив. Все хотів, щоб я був його помічником. Кажу — Ні — Я думаю, як попаду, тільки помічником побуду пару місяців, може місяць і зразу скажуть, що кулак і що відправлять на Сибір до чорта. Кажу — Ні, товариш Чорноп'ятко, я не можу цього робити. — Не схотів. А тут війна почалася і так остався.

Пит.: А ще до колективізації, що мали до діла з совєтською адміністрацією, або партійною групою в селі? Чи мали які-небудь контакти або клопоти?

Від.: З совєтами?

Пит.: Так.

Від.: Но, таких контактів. Вони накладали, хліб накладали гроші, то ми во время все время платили до колективізації. Вони ж тоді накладали, так назвалося — розгортання.

Вони знають скільки ти землі посіяв, знають усе скільки в тебе є. Розгортання значить, що ти мусиш стільки то хліба вивезти на станцію. Як у тебе погано вродило, то ти мусиш, все рівно мусиш вивезти. А в тебе осталося що їсти, чи не осталося — то їх не обходить нічого. Так воно було.

Ми землю добре обробляли, завжди виповняли, і ще й собі осталося і на насіння і на харчі — все оставляли.

А ми літом, ще до колективізації, ми кожне літо, і було весною, це при кінці травня, в цьому місяці — я виїжав з волами на шахти, на копальні.

Там робив двома парами волами, двома бричками — камінь возю. Нас троє. То я пороблю там три тижня, коли чотири тижня. Я зароблю грошей. На все хватить. І податок заплатити, й водягнутися, і взутися — хватить. За місяць зароблю волами, двома парами.

А брати вдома робили на степу там. Коні в нас ще були. Двоє коней і ті дві пари волів.

Ми жили всі три брати в місті вісім років. Одна хата була. Тільки в нас хати були здорові. Три rоот-и здорові були. То кожний в однім rоот-і жив.

Все було. У місті робили. Старший був як господар. Ще й мати була. Мати також була. Рекомендувала, що потрібно робити.

До колективізація, я кажний рік їздив на шахти заробляти.

А то як хліб вже вродив, змолотимо. Вивозили на станцію те, що накладали. Хліб, що накладали.

Вугільники заробляли вугілля також на шахтах. Поїдемо, повивозимо, де почуємо, потім вони приїжджали було. Так шахта була одна з може яких 18 км. Кольберг називалася шахта. Там було дуже багато жужельниці такої. То возили ту жужельницю.

Вона була дешева, але все рівно вивозили її, висипали понад залізні дороги, висипували. То ми там робили кіньми і волами. Пару коней було. Брат робив на конях, а я на волах робив.

Ми там за дві, за одну неділю, заробили вугілля, що ми ще й продавали вугілля.

Там було дуже багато такого шахрайства. Можна було дуже дешево всього нажити, якби в тебе було трохи грошей.

От ми виписали вугілля чотири тони. А ми привезли додому може 15 тон. Привезли. Візник жінка була. Вона там сидить.

Ми їдем. Повезем їй пуд муки. Завезли їй на помешкання пуд муки, або там курку, там ще пару яєць.

Заїжджаємо туди. Набираємо вугілля на бричку, скільки влізе! Більше тони. От приїхали, вона пише — 20 пудов. І поїхав додому. Через пару днів знову, поїхали ще раз там. Через день, через два, поїдем і возим, і возим. І ми навозили може тон 15 вугілля. А тоді продавали вдома. Все таємним упливом можна було. Так і вже, як і на шахтах були. Також таємно. Я як на шахті працював, я вдома був так як шевцем. Я робив все чисто. Шив вдома чоботи. Учився там в одного. Так як дядько був. Він був кривий на ногу. А він був швець. А я в нього вчився на шевця. Шив чоботи, все шив. Шив, що не попадало. Все шив.

А як на шахти переїхав там, шив людям бурки. Я все заготовлю і построчу. А коли не строчу, тільки заготовлю, а жінка понакладає вати, то ранком прийду з праці, пошию. Там пару, дві пошию. Так заробляв коли 15 долярів, коли 20 долярів.. Не доляри, а рублі властиво. Вони дешеві були. Я вже в останній час, з 35-го року, я робив уже в шахті, був запальщиком. Палив бурки. Динамітор рвав.

Мій оклад був 480 рублів. Оклад получав. Я за місяць робив 30 виходів. Нас було на участку троє. На кожний один іде. Як ти відпочиваєш, за тебе роблю. Або той відпочивав, я за нього роблю.

І вони такі були хлопці, що один був із села; ходити йому було шість кілометрів із села. Кожний день іде до праці — шість кілометрів іде до праці й шість кілометрів назад іде. Кожний день. Не було ж ні ровера, нічого. Тільки треба було пішки іти.

От шахта була, і назвалося село Мануйлівка. У тім селі колгоспу не було. Там ні один чоловік не пішов у колгосп. Село здорове було. Може дворів. Все покинули й відказалися від всього, і ніхто не пішов у колгосп. Всі працювали на шахті. А то ж вони кожний день ідуть на працю шість кілометрів, тоді треба ще шість кілометрів іти додому.

То він вийде на працю. А він був запальником. Так як мій колега був. То він не вийде, я за нього роблю. То я виробляв 30, коли й більше, так я виходив. Як піду я сьогодні в другій годині, то я завтра прийду аж у другій годині, або ранком вилізу з шахти. Коли як було. Коли три стіни зразу роблю, а коли дві. То мені за це, що я робив більше, вони нараховували мені так як премія. Двадцять процентів, коли 25% премія, за добру працю. За добру працю. Я добре робив, так мені 25%. То я отримував добрі гроші. Коли 700, 800, 900 рублів получу чистих. Але все рівно, не хватало. Я мав двоє дітей. Двоє дітей ходили до школи обоє.

Голос іншої особи: Ще й корову мав! Корову мав і своїх свиней.

Від.: А це все було дороге. У store-ах. нічого не раз. Треба все було купити на базарі. Підеш купити чоботи. Так їх привезуть, положать чоботи в store-ах, так їх там вони називають магазини. Ну, в магазин привезуть чоботи. Десять пар чи скільки пар чобіт привезуть. Люди стоять в очереді днів чотири, п'ять у очереді. Хоче кожний чоботи купити. А тоді виходити директор і каже: — Через три дні чи через скільки — вже розсерк, бо немає розсерки скільки вони стоять.

Виходить директор storе-у й каже: — Товариші, можете розійтися. Чоботи розпродані. — Він візьме одну пару, та одну пару візьме парторґ, та сторож, а вони стояли може 20 карбованців, 22 карбованців. А як він їх винесе на базар, то надав за 100-120 карбованців взяти за них.

А він цей сторож, він там получав тільки 30 рублів на місяць грошей. То вони мусили йому давати, щоб він робив там. А сторож потрібний ноччю, щоб стеріг, щоб в двері хтось не вліз, не розбив, не побив вікна, тощо.

То він ж візьме та днів два походить в них, і тоді виносить на базар — і на базарі вже 120 рублів бере. А купив за 20. І так усе. Це в 37-му році так було. Привозить три ровера, три ровера привезли в кооперативу — три ровера привезли. То Боже мій! Два тижня люди стояли в черзі! Кожний хотів ровера купити. А директор store-у виходить і каже: — "Товариші можете розійтися. Ровера розпродані". Той взяв одну, він взяв одну, сторож взяв одну. І все. Готове. Всі пішли додому.

Пит.: А це що Ви продавали вугілля, то совєти вам не мішали?

Від.: Та вони нічого не знали. Ніхто нічого.

Пит.: А з яких людей складалася партійна група у Вашому селі? Чи були большевики в Вашому селі?

Від.: Ну, так. Вони скрізь займали. Скрізь.

Пит.: Я знаю, але чи були члени партії в Вашому селі?

Від.: У нас не було. У нас не було. В селі були, в селі були члени партії.

Пит.: А місцеві, чи приїжджі?

Від.: Ні, місцеві були. Місцеві. Місцеві були. Така голота, що не хотіла робити.

Такі, як землю їм роздали, цим самим, що я тобі кажу, вони були партійні, землю як їм роздали, так вони хотіли ніде робить. Лежить вдома. А в нього там була грушка на городі. Так він ціле літо лежить під грушкою. А як уже уродить, так він каже: — О, твою мать — в його мові, хліб є і те є, і те єсть, а в нього немає нічого. Він лежав під грушею, і нічого й не робив.

А як стали людей розкуркулювати, то він перший прибіг розкуркулювати, щоб забрати. Там є кожухи, там є чоботи. Там те можна забрати, і так. І забрали.

А в нас у селі — в хуторі — не було єдиного партійця, не було. Вже в 30-му році, наш хутір остався пустим. Осталося тільки шість родин! Всі бросали, і виїхали всі на фабрики. І пороз'їздилися — той туди, той туди. Пороз'їжджалися. Покинули все!

Були такі люди, що були коні в нього, так він коней закрив та виїхав, а коней лишив. Коні прийшли додому самі, а він десь став.

Пит.: А Ви також виїхали?

Від.: Я виїхав. Я ж тобі казав. Я виїхав і жінку та діток забрав.

Пит.: В якому році?

Від.: Жінку й дєтей. Всі мої брати. Один брат, правда, жінка його жила в хуторі довший час, а він робив в радгоспі. Він в радгоспі робив; радгосп був вісім кілометрів від нас. А він в радгоспі робив "полеводом" у радгоспі. Цей що тут був, вже в Америці був. Був "полеводом" там.

А потім прийшов якийсь партієць з полівод, то його зняли звідтіля з поліводцтва. То він почав возити молоко з радгоспу; возив молоко аж на шахти — якихсь 35 кілометрів.

Возив кожний день. Ноччю везе молоко. Дві пари волів запрягав. То понадоюють молока в can-і. Він то волами цілу ніч везе. До ранка привезе він туди молоко. Там і здасть молоко. Назад приїде волами. Трохи відпочине. Знову ніччю, то ранком надоїть молока і вечером здоїть молоко в can-і й в п'яті ноччю везе молоко —кожний день. Так возив молоко волами. Дві пари волів. І так кожний день. Воли міняються, а він не мінявся.

Пит.: А чи Ви мали які-небудь клопоти з Чека або ГПУ?

Від.: Ні, я не мав. Я нічого не мав.

Пит.: А до колективізації, яку частину Вашого збіжжя віддавали державі?

Від.: Хліба чи як?

Пит.: Яку?

Від.: Я то Тобі не скажу. Вони там рахували скільки десятини, ну, гектара. Чи шість пудів, чи дев'ять пудів. Мені здасться, що півтора центнера хліба. Гроші вони не брали.

Гроші платили то там, як вони називали внеску по-їхньому — "само-обложение" по-російському. Так як тут school tax називається, а вони казали, що "само-обложение." На тебе стільки наклали, а тому стільки, ну тому стільки, а той бідний — на того, нічого немає. О так, знаєш. То назвалося "само-обложение."

А так, на гроші, вони не збирали. Кооператива була. Кооператива. Кожний був член кооперативи. Мусив payday платити, так як членські вкладки. Я не пам'ятаю, щось 14 чи 20 рублів, вкладка була. Кажний рік мусив платити.

Чи там було що-небудь в тому store-і чи не було, а гроші мусив платити, як кооперативний називався, що член кооперативи був. А там ні чорта ніколи не було в кооперативі.

Пит.: А чи в Вас був Комітет незаможних селян?

Від.: Був! Ну, в нас не було. В селі був комітет незаможних. Вони там робили засідання.

Вони ж такі були, що тільки ж розкуркулювали, то ж вони постановлювали і тоді ходили розкуркулювали.

Пит.: А які там були люди?

Від.: Всі були тільки з села, селяни. Бідні були люди. І бідних відбирали також. Вони з початку в багатих позабирали, а потім і в бідних позабирали. Ті що бідні були, також незаможні були, і в незаможних позабирали.

Так получилося, що їх було таких незаможних аж шість хлопців, шість чоловік, шість родин. Здорові всі хлопці були. А незаможні були. Вони служили в царській армії. А потім поприходили. Робили там. Мали своє маленьке господарство — трохи там, мав корову.

І дойшло до того, що в них корови позабирали. У цих самих, у незаможних позабирали корови.

Так вони в 33-му році зібралися й прийшли в хутір. І того, саме голівне, хто забрав корову, його забили ноччю. Він ішов додому, з колгоспа ішов додому. Так вони його ноччю зловили, забили, голову відбили на камені. І його поховали без голови.

Пит.: А хто це зробив?

Від.: Ті самі незаможні. Партійця забили. Голову відрубали в ночі, на камені. Положили на камінь, каменем голову відрубали. І його заховали без голови. Не було голови. Без голови заховали, а голова чорт його знав де ділася.

Ну, а їх тоді в пізніше знайшли. Я не пам'ятаю в якому році. Здається в 37-му. Чи в 36-му? Понаходили їх. Так їх понаходили й їх постріляли. А один утік. Одного не знайшли. А один так десь виїхав на Кубань із жінкою. Там жив. Казали, що за ним все слідили, ходили ті НКВДисти, шукають. А не знаю, чи знайшли, чи ні. А цих постріляли. Понаходили і постріляли. Побили.

Пит.: А чи до Вашого хутора приїздили 25.000-ники? Чи чули про таке?

Від.: Ні не було. Не було.

Пит.: А чи в селі були селянські кореспонденти, так звані "сількори?"

Від.: Ні, цього не було. Там не було ні газети, нічого. Та там маленька сільрада була. Там секретар був, президент був, тільки так, як сільрада. Та й все. Більш нічого не було.

Пит.: А чи до села приїжджали уповноважені Центрального Комітету? Уповноважені ЦК?

Від.: З ЦК? Yeah, були, приїздили. Вони приїдуть, побудуть там пару годин. Зроблять мітінґ якийсь, як збори. Починає там казати. Казав і був такий, та нема. Приїжджали. Часто приїжджали, їх прислали. Як перед колективізацією, то їх до чорта при... Через стільки часу, то їх п'ятеро приїжджає — той, і той, і той. Їх до чорта. Сьогодні один, а через тиждень другого якогось прислали. Вони там change-ували, чи чорт його мав.

Пит.: А якою мовою говорили до Вас?

Від.: Вони більше говорили по-російському.

У мене також акцент російський, бо я весь час виключно майже з росіянами знаходився. З малих літ. У школу ходив — по-російському вчили нас. В нас не було по-українскькому, щоб вчили. Як уже підріс, був на службі два роки. Там тільки також по-російському. Я служив в Києві. Але все рівно, служив по-російському. Після служби то також робив, то волами, то там також скрізь тільки по-російському треба було говорити. Як ти будеш говорити — як я вже робив у шахті то було сказав „казав." Як я скажу, що я „казав," то вже росіянин буде тебе перебивати, що "казал, казал" — він каже, значить, думав, то такий то хохол. Тоже — "говорил". По-російському значить треба казати "говорил". А як то тільки одним словом помилися, то такий "хохол." Такі штуки були.

Пит.: А що чули про український радянський уряд?

Чи чули про таких, як Скрипника? Про Думського?

Від.: Не чув. Нічого. Нічого не чув. Там про тих ніхто не згадував. Абсолютно!

Пит.: Не цікавилися?

Від.: Ніколи. Нічого. Була цензура. Російська цензура була. Навіть у шахтах працювали. Я в шахті працював. Там ніколи нічого про це не згадували, що якийсь там був. Абсолютно ні.

Пит.: Починаючи від 26-го року, сільські ради заявляли деякі господарств експертними і брали такий спеціяльний податок. Чи то від вас брали? Чи чули таке "експерти?"

Від.: У 26-му році?

Пит.: Від 26-го.

Від.: Перед 26-им?

Пит.: Ні, від 26-го.

Від.: Від 26-го. Не пам'ятаю. Мені здасться, що ми не платили нічого. Один податок платили. Більше податків не було.

То тільки як розкуркулили були, так тоді вони так забирали усе. І ходили скрізь по містах, штрикали в землю. Може десь в когось в землі закопано, знаєш.

Люди такі були, що на степу зерно закопували, ховали. На степ поїде, на свойому пайку викопав яму, і в яму висипить там п'ять, шість мішків соломи — засипав зверху, а потім землею засипав на горку трошички. А тоді весною відкопав і в зерно і в хліб.

Так і мій брат робив. Старший від мене. 1900-го року був. Той також таке робив. Бо він не їхав зразу ніде. Не виїжджав, нічого. А потім почали розкуркулювати. Як я починав робити в шахті. Це вже з 33-го року. У 33-му році, як було. Я робив в одній шахті. Я забої робив до 35-го року.

В нас були молоді люди — 18 років хлопці були. Були й менші. Сімнадцять років, що були в шахті. Дівчат було дуже багато.

Пит.: Дівчат навіть?

Від.: Дівчат дуже багато було. Робили також в шахті, дівчата.

То було, що один хлопець не пішов на працю. Захворів, голова в нього почала боліти. Називався — Петро Терещенко, з Київської області сам.

І не пішов на працю. Це було в червні. Не пішов на працю. Не пішов ранком. А йому треба було ранком іти на працю. І не пішов по обіді. І не пішов в ночі на працю.

На другий день вийшов на працю. Голова участку, Пісковий назвався — Марк Микитович Пісковий. Той йому зразу і каже: — Здохнеш! Сукин син, і більше ти не підеш на працю! — І не прийняв його на працю. І що Ти думаєш? Вісім днів хлопець полежав. На дев'ятий день, хлопець помер з голоду. Молодий хлопець! Вісімнадцять років! Іще був цей Пісковий, вони ж з одного села були. З Київської області. З одного села. Його прізвище Терещенко було. Так і помер.

Таке використання було на шахтах! Нам потрібно було, представимо, в другій годині спускатися в шахту. Я прийшов в першій годині. Поки вбрався, значить, зі себе одежу чисту скинув, шахтерки надів, лямпу взяв. Дочекаюся другу годину. Гудок в другі годині загудів, а в шахту не пускають.

Вийде голова частини й гукав на відкатку, "Откатка! Сколько накачали?" Він і каже, "что скелько," і пішов.

Значить, що ще скільки годин покачали, ми мусим сидіть нагорі годину. А тоді більше треба часу сидіти в шахті, в шахті треба годину сидіти йще. Таке було використання людей.

Й це не один раз! А майже кожний день так. Як на одну годину сидиш, дочекаєшся поки в шахту вирішать іти, або, півтори години. Дочекають поки норму дадуть. Значить, представимо, треба було з шахти видати, там 50, чи 60, чи 100 вагонів. А вони видали тільки 60. Так значить, чекають. Людей не пускають у шахту, поки ще видадуть, щоб було 100 вагонів. Щоб норму виповнить.

А там чорт з тобою! Чи де ти є, чи ти їсиш, чи не їсиш, чи ти голодний — того нічого ніколи не питали.

Уже в Бельгії було different. Я в Бельгії робив чотири годи з половиною в шахті. Це вже після того, після німецької окупації. Я приїхав у 51-му році в Бельгію. У Бельгії, як ти ідеш у шахту, як у тебе нема фляжки, тебе не пустять у шахту. Мусиш фляжку мати, хоч і пусту.

Поробили дев'ять годин, чи там скільки часу, десятник стукав по pipe-і такою залізякою — Вилазьте всі чисто звідти, де вугілля беруть, з лави — вона називається по-російському "лава." — з лави вилазь. Сідайте і відпочивайте. Хоч, ти їш, ти не їш, ти сидиш 15 хвилин.

Глянув на годиник — 15 хвилин. — Соте on, boys-и, allez, traivailler — ідіть на працю. Знову пішли на працю.

Кінчається праця, за п'ять, за десять хвилин, стукав вдруге — всі, щоб вилазили. Чи ти зробив працю, чи ти не зробив працю, чи ти кінчав:

"Вилазь!"

Всі вийдуть. Ідуть попереді. Він іде зі заду, саме останній. У Радянському Союзі цього не було. Десятник утече, а люди сидять у шахті. Особливо такі, як свята підходять — Жовтнева революція, або 1-го травня. Ніччю, люди працюють ніччю в шахті. До ранка мусять працювати. І спуститися там у 12—ті, чи в 11—ті годинах, а до ранку мусять працювати в шахті.

Він прийде до клітки, а вона на ремонті. Два дні буде свято — два дні будуть ремонтувати клітку. А ти стій в шахті.

То ми мусили попід земльою іти, на другу шахту, десь попід земльою кілометрів чотири. Поки знайдеш вихід, ходи правда. Тільки це треба було, щоб вийти на другу шахту. Ми ж робили на Киселівці, а треба було вийти на 25-ту шахту, 25-та шахта! Була 23-та, 24-та, 25-та шахта. Вони один пляц брали. І то треба було туди вийти.

А Жовтнева революція, це 7-го і 8-го листопада і вже холодно! Вже морози ранком, знаєш. А ти вийдеш із шахти, в шахті тепло, а треба пройти кілометрів чотири по верху. І нема ні дороги, нічого. Так у 37-му році, дуже багато забирали шахтерів із шахт. Не тільки з однієї шахти, а з цілого району. На станції Чистяковій, загнали багато вагонів, пустих таких, що вугілля возять туди. Й цілу ніч возив туди чорний ворон людей. Із шахти забирали одних шахтерів, і вивозили туди в вагони і відправляли.

А де їх відправляли? Скільки людей не добивалися, скільки не їздили і до Сталіна, тільки де не їздили, і ніхто ніде нічого не знайшов. Так як укинули у воду тих всіх людей, ніхто ніде нічого не найшов, ніхто нічого не знав.

Знаєш з нашої шахти взяли 28 чоловіків молодих!

Пит.: А скільки всього було?

Від.: Із усього району було взято більше чим 400 чоловіків. Повний ешелон людей набрали. Це тільки з нашого району! З Чистяківського району. А він же був і Сніжнянський район, і Ксрдачевський(?) район, і Сталінський район. Там їх до чорта було шахт. Макіївка назвалася і там їх до чорта шахт було. Це не одна тільки. Чистяківський район. В Чистяківському районі було 47 шахт. Це з однієї шахти 27, та з другої 27 або й 30.

Бо в нас був один робив в шахті — десятником був. Молодий парень, здоровий такий. Безхлібний, назвався, Безхлібний прізвище.

Ніччю з шахти вибрали, забрали. Він тільки спустився в шахту працювати, і треба було забрати. І його визвезли з шахти, й не дали передягнутися. В шахтерках забрали і повезли. То так було.

Пит.: А що Ви особисто знаєте про сексотів і донощиків, в селі, на хуторі?

Від.: Донощиків? А чорт знав з ними. Я такого з ними ніколи нічого не говорив. Я придержувався. Я знав людей, тих, хто яким духом другим дихав, так я навіть і його не чую. Що він каже, я не чую. Став та й пішов. Я готовий було.

Пит.: А що то були за люди донощики?

Від.: Донощики були більше партійці, або комсомольці. Донощики були. Ну, я з ними не знався. Я від них цілком відділився. Я знав, що він такий, то я цілком відділявся. То я цілком відійду. Думаю, якщо він що почне питати, я скажу — Я нічого не знаю. І все, більше нічого. Я ніколи з ним нічого не говорив, їх до чорта було! Цього остерігався дуже.

Пит.: А коли почалося розкуркулення у Вас?

Від.: Розкуркулення почалося в 29-му році. В 29-му році розкуркулили людей і забирали. Молодих людей частину вивозили в Вологодську губернію. Вологда місто, Вологда чи чорт його, Вологодська вона називалася губернія.

А друга було розкуркулення, то тих людей забирали вже на Урал. Урал. Це буде там за Уралом, за рікою, козаки гуляли. То так співали.

У Вологодську губернію забирали якраз у 30-му році. У лютому місяці вивозили їх туди. Ну, туди й вивозили старих людей. Так вивезли старих людей. Старих людей на станції не прийняв директор станції. Старих людей туди не треба було. Тільки молоді, щоб були там. Молоді. Діти. Яких там 35, 40 років — отакі. Забирали туди. Чи там більше чим під 50 чи може більше, вже я 75,72 — тих голова станції не прийняв.

То їх повертали назад. А молодих забирали в Вологодську губернію. Вони жили в місті Вологда, де там колись були якісь монастирі. їх вивезли в февралі місяці в ліс. У лісу скидали. У лісу були ще 2 метри товщини снігу.

Отам був, із нашого села, назвався Андрій Пізик. Він туди попав. Батьки в нього осталися. Батько був старий уже і мати стара була. Вони осталися.

Так тих стариків оставили, фарма була така здорова, їх там оставили. Вони там старі люди лазили біля скотини. Там коні були трошки, і вони там лазили біля тих коней, доглядали, і вони їх там годували.

А потім і те все забрали й їх цілком звідтіля вигнали. Куди хочете, туди йдіть.

А там другий був Олійник старий, Олійник. То той нічого не робив. Узяв торбу на плечі та й пішов. Старший чоловік був. Багатий був чоловік.

Він мав 25 штук коней, вісім пар волів, 240 десятин землі. Построяка в нього була громадив! Вся зроблена з червоної цегли й каменя.

Він був дуже добрий чоловік. Він ніколи не ображував бідних.

У нього було, як машина працює, так із села люди пруть до нього на працю. Бо він понаходжував їх всіх. У нього все було — і сало, і шинки і водка. Тільки працюйте! Він з тим не рахувався. Поставить пляшку на стіл: — Пийте. — Шклянка. — Пийте. — Кожний, пийте, значить горілку. Ну обід, борщу, борщу там наварить м'яса — заріже там барана чи двох баранів — їжте. Солонина — скільки хочеш їж.

То його люди не ображали. А були, правда, такі люди, що позабирали в нього все і вигнали. І він чоловік страждав. До того достраждався, що він їв усе — і кішок і собак їв. І так і помер. На базарі, так. Сніжна називається. Базар був. Він був там, де базар — під лавками помер. Отак у травні місяці, при кінцю травня помер. Пряму на степу. То базар окремо, за селом. Там він помер.

Пит.: То цей Олійник?

Від.: Yeah. Цей самий, Олійник. Уже він помер аж у 35-му. То він стільки часу ходив, бродив. Вошей у нього було так багато, що не можна було розібрати скільки він вошей мав.

А других було вивезли, уже розкуркулили в 31-му році. Та цих других вивезли на Урал. З тих, що вивезли на Урал, ніхто не вернувся, ні один! Всі там погинули. І скоро погинули, бо там тропічний клімат. Дуже багато тих, комарів. Комарів дуже багато. І комарі малярійні. То кусають і дають такий яд, що люди хворіють на малярію. Знаєш що це за малярія?

Пит.: Знаю.

Від.: Лихоманка трясе. І вони там, скільки їх не було, вони всі осталися. Одна жінка з них тільки прийшла. Ішла рік і три місяці пішки з відтілля ішла — з Уралу на Донбас. Сама йшла і ще й дитину несла — півтора року хлопця. Рік і три місяці ішла пішки! Ніде, казала, ніде не їхала. На піхоту ішла, і прийшла. А ті всі померли. А вона одна осталася, з хлопцем малим. А тут біля нас був степ. Колись село займало його, той степ. А його ніхто не займав. Вже як колгосп застав, так ніхто його не займав, бо там землі так дуже багато було, що його ніякий чорт ту землю не займав.

У тому селі уже не було кому робити. Багато людей вмерло з голоду в селі. Пусті хати осталися.

А там земля була панська, то вони на панській землі асигнувалися. Там як сілгоз був, то вони там на ті землі осталися. А свою землю ціликом покинули.

Вона така земля була — трошка хрущовата була, і чорнозем. Ну, ячміні добре родили там. Хліба добре родили на тій землі.

Посередині тієї землі був такий рівчак. Розумієш, що це за рівчак? Водою вимитий. Глибини може на два, може на три метри, глибини. У ньому була вода. Ішла вода. Тоді на вскіс ішла і та вода сходила. Там така як маленька річка була, малесенька, нездорова річка була. То та вода із того рівчака сходила. То це туди в 31-му році вивезли якихсь 30 чи 34 родин туди. Старих. У степ. У той рівчак. Нема ніде нічого, тільки є де-не-де, кущик терну. Знаєш, що це за терен? Таке дерево, кущем росте, чорненькі такі ягоди ростуть на нім, на дереві. У степ вивезли тих людей і там бросили. І живіть як хочете! Оце ваша хата — рівчак. У рівчаку робіть собі хати в рівчаку, а нема ніде ні дерева — нічого немає.

Деякі були з них сильніші, то ті пішли. Тільки їх вивезли, вони там побули може пару днів у степу, і почали двигатися на шахти. А на шахти прийде, знаєш як? Нема ні документів, нічого. Треба десь устроїтися робити. Щоб працювати, треба документи. Нема праці. То люди старі вже були — такі що під 60, під 70 років, а він ліз куди попало, що кусочок хліба...

Там такі наші родичі були. Моєї жінки невістина сестра була там. Вони називалися Коломийці.

І з другого села від нас, було сім кілометрів. Там їх було тих селян — у селі, в хуторові, так називався — може яких 20 дворів було. Всіх як одного вивезли! Нікого, ні однієї душі не осталося. Всіх вивезли! І то вивезли їх у степ. Куди хочеш, туди йди. Що хочеш, то їж. Де хоч то й бери. Чим хочеш, тим ка...

Отам багато їх померло. Пооставалися самі кістки. Хробаки поїли, а пооставалися самі скелети.

А які були сильніші, то ті пішли шукати собі працю. То понаходили, то доживали.

Страшне було знущання над людьми.

Пит.: А чи був у вас колгосп до колективізації, чи був добровільний?

Від.: Ні. Колгосп. Вони так, забрали все в колгосп. Не було ніякого добровільного колгоспу. Мусив іти в колгосп! Хоч так, хоч так. Не підеш — все рівно.

У нас ніхто не був, з наших хуторян, в колгоспі. Всі повтікали. Осталося, я тобі кажу, шість родин тільки осталися. І старі жінки пооставалися. Та були такі, що вдови, що також не було чоловіків, осталася вдова. В неї було двоє дітей. Діти такі, що були; хтось їх народив. Тоді прийде з района, так ж ото Ти казав, що прийде якийсь агент, прийде. Та до неї. Зробив дитину та й поїхав. Народився не додай.

А другий приїхав, зробив дівчину. Також чорт зна хто зробив. То такі були. Пооставалися. А то всі були, нікого не було.

Пит.: Чи Ви так договорилися, щоб втекти разом? Чи то кожний окремо?

Від.: Ні, ніхто. Ми з села були молоді ж, хлопці. В нас було з села зібралося, напевно чоловіків якихсь, більш чим 20. Ми були зразу всі вийшли — самі, хлопці. Самі хлопці були — вийшли на шахту. Нічо. Документів нема. Що ти зробиш? Ніде не можна нічого. Без документів ніде не приймають.

А потім почали придумувати якимсь способом треба з документів розжитися. Це треба було в село. В селі був президент сільради. А туди підеш просити документ, а вони не дають. Кажуть — що роби. Іди роби в колгосп, або щось.

Значить, так ми більше розживалися документами таким способом. У мого брата був зять київської області, з Білої Церкви сам. Василь Загниборода назвався. Він був комсомолець. І він був у сільради президентом. Президент був сільради.

Бо він документів так не давав. То ми так робили. Племінниця. Моя племіниця, рідна. Дам їй папірці, і щоб вона наробила печаток, розумієш? Він ляже спати, а вона печатку візьме з його кишені, починає бити, наробить — там скільки — чи п'ять чи шість печаток зробить. На кожнім листку по печатці. А тоді нам віддає. А ми тоді вже самі пишемо. Свідоцтва робили, самі. Що такий то громадянин — прізвище, таке то. І все.

І йдеш тоді на шахту, то поступаєш на працю. В тебе документ є. А за президента розпишемося, а за секретаря розпишеться хтось другий. І все готове. Таким способом більше виходило з того. І були такі — це вже і він. Після його був другий — Прокопенко. Так той також був, що підсунеш йому 20 чи там 30 рублів, він тобі дасть печатку. Тільки приложить, а там, що хоч роби. Чорт з тобою. Він за це не відповідав, що ти хочеш — пиши. Все. Ну, більше таким способом то робили.

І так ото всі роз'їхалися по шахтах. Були такі, що боялися в шахту робити, іди. А я не боявся в шахту робити. Я зперша — я ще робив в шахті ще в 19-му році — робив у шахті. Ще мені було 17 років тільки — я робив уже в шахті.

Це робилося тоді — на оборону рахувалося. Значить, щоб не іти до війська, так іди в шахту працювати — то на оборону. То я вже всі роки не боявся шахти, бо я вже працював у шахті. Хоч я й не багато працював, а працював. Ми там попрацювали три, чотори днів, попрацювали тиждень, а потім поїхали додому і цілий тиждень вдома, а потім знову ідемо туди та працюємо. А що? Ми там доробили, вони там гроші не платили, все рівно. Прийдем, попрацюємо чотири дні. Він не платить нам нічого. Поїдем додому, вдома живемо цілий тиждень. Потім знову поїдемо туди. А нам платить — там нічого не платили.

А це вже після цих років, після 30-го року, то мусили робити в шахті. Мусив, бо нічого не було.

Пит.: А що совєти робили з тими людьми, які не хотіли іти в колгосп?

Від.: Нічого. Ну, не хочеш — нічого. Що вони йому можуть зробити? Не хочеш робити — іди де хочеш. Мусиш здихати. Не пішов, там хоч дадуть, а так мусиш здихати.

Були такі люди, що багато померли з голоду. Не хотів ніде робити. І в колгосп не хотів іти, а до шахти не приймають.

От був мій колега, вмісті ми ходили з ним. Він такого року як і я. Разом ішли до служби. Тільки його прізвище — Дмитро Носовий, а я Веселий.

І він не хотів. Він боявся, страшно боявся до шахти йти. Весь час там десь лазив по радгоспах, а там його викинули були з радгоспу — може не хотів робити — я не знаю чого.

І так помер. У степу помер!

У нього жінка була і троє дітей було. То його жінка і мати знали, що він вмер на степу. Так прийшли, знайшли десь лопатку, то там його на степу заховали, загорнули, ямку викопали та й загорнули, і пішли.

То так заховали. Більше його привезти нічим не було. Ніде не було, нікого не було, щоб взяти. На це треба було десь знайти коняку. Та щоб його привезти, це треба було багато заплатити. А в людей не було ніяких грошей абсолютно. То як вона може заплатити?

Так я почав робить у шахті. Буханка стояла на базарі 60 рублів, на базарі буханка. А я 60 рублів заробляв за місяць, грошей, 60. Тридцять получив авансу, а 30 получки. Шістьдесять рублів на чотири душі. А хліб стоїв три рублі буханка. Чи то три рублі кілограм хліба. А буханка два кілограма. То треба було шість рублів заплатити. А я не заробляв шість рублів на день, о! А ще треба було там ще щось купити, так вже не купиш, бо треба заплатити rent, на rent де живеш, треба було заплатити. Воно хоч не багато —10 рублів — а треба заплатити.

Я ходив якихсь сім років, більше кілометра до праці, ходив. Кожний день іду до праці. Більше кілометра! Я іду до праці так на гору, так весь час на гору й на гору, і на гору. Шахта була на горі. Як вже з роботи іду, то я вже йду з гори. Ото так. А чи зима, яка би то не була погода, мисиш іти.

А знаєш ще яке взуття було? Не було нічого, не було. То добре, що я шив сам, бурки шив, в шахті робив, то дадуть калоші. А так поїдь на базар купити калоші! Треба заплатити 70, 80 рублів за одні калоші, треба заплатити!

А нам видавали на шість місяців пару калош давали, таких робочих. А я можу проходити в них цілий рік! Як шість місяців пройшло, я ще потребую — давай мені калоші. Мені полатають калоші. Давай. Вони робочим давали. Треба було, то давали.

А який робітник погано робив, тому й не давали. Каже: — То нащо йому дати калоші? Он і так нічого не виробляв.

Були такі штуки — це вже в 34-му році. Ми вийшли з шахти. От і питав начальник — Пісковий: — Чому так мало далі? — Це ж він спитав, десятник.

Той каже: — Той стільки дав, той стільки дав каже, на мене, той стільки дав, той стільки дав. А Балабуха тільки дав три вагони.

— Балабуха, чому ти так мало дав?! Іди віддавай!

А він так руки склав: — Та куди я піду? Я вже готовий. Дай мені хрест, я вже готовий.

Він такий був худий, сухий, як патик. І він вже так руки складав і каже: — Куди я піду? Я вже готовий. — І лається. — І вже готовий. Дай мені свічки і хрест — я вже нікуди не піду. — О то така штука була.

Як я думаю, то аж страх бере як над людьми знущалися. — Куди я, каже, піду? Я вже, каже, готовий.

Пит.: А чи в Вас був спротив колективізації?

Від.: Я тобі за то не скажу. В нас нічого не було такого.

Пит.: Повстання не були ніколи?

Від.: Ні, ніколи. Хто там буде повстання робити?! Приїдуть, виб'ють, і то все. Що ти зробиш!

Скільки було повстань тепер в Радянському Союзі? То що знаю — скільки їх там де робили повстань, я не пам'ятаю в якому році, вже це від тепер, після війни.

Пит.: В 63-ім було, в Новоросійському було в 63-му році.

Від.: В 63-му — ото здається в Новочеркаському. Там же також було здорове повстання. Там також багато шахт, шахтерів. То вони може повстали, щоб більше грошей платили.

Нічого не можеш зробити. Що ти можеш зробить? Абсолютно нічого не зробиш!

Зброю ти візьмеш стільки — ніде не було зброї! Тільки воєнні мали зброю. Й то воєнні тільки коли на службі. Поліцай. Поліцай на службі, він має при собі пістоль. Іде він із служби, туди де передівається, воєнне все скидає. Пістоль кладе. Удягає цивільне і йде.

Там немає цивільних щоб мали хібна спеціяльно — НКВД-істи мають пістолі.

Поліція вся мусить розбиратися до гола. Скинув зі себе все і пістоль положила, своє надів, і пішов.

Прийшов ранком на працю, чи коли там, після обіду пішов на працю — своє скинув, та надів і пішов на працю. Бере пістоль. А там не було.

Я пам'ятаю, що село там де я жив шість років — на все село було двоє берданок — двоє мисливців було. І то вони були комуністами, ці самі два. Вони такі були революціонери. Так вони мали. В одного була двостволна. Я не пам'ятаю, чи 24-ох чи 16-ти калібра стрільба була. То він ходив на полювання. І також до чорту.

Пішов на полювання. Ходив осінню на полювання. А там у степу була така криниця. Дуже вода холодна була. І він напився. Був гарячий і напився води. Горло застудив. Шість днів полежав і готово. Горло. Туберкульоз горла получив. І пішов до чорта. Заядливий комуніст був. А так цивільному не дадуть ніколи ніякої зброї, не дадуть. Куди там?

Пит.: А коли розгромили Марусін загін біля Каменєва? Чи знаєте як довго вони ще ходили?

Від.: Я думаю, що в 23-му році вже їх не було. Ні, в 23-му році ще були! Кілька проскакували в 23-му. А вже в 24-му році не було. Ні Махна не було, нічого. Вже були вони ліквідовані. Так тільки військо за ними ходило, їх 100 осіб там чи 150, а за ними їде 2.000, чи 3.000 солдатів гониться. Кругом обступають.

Пит.: А що сталося з священиком у Вашому селі?

Від.: Священика з нашого села — він був вибрався на шахти.

Пит.: В якому році?

Від.: Я тобі не скажу, коли він вибрався — в якому році.

Пит.: Тоді коли всі?

Від.: Я думаю, що він зразу після колективізації. Може в тих роках, може в 32-му, а може в 33-му. Бо я побачив його один раз тільки. У нього було двоє синів. Один був старший син. Так він як вибрався, той син робив у шахті. Священики. А вони були, він старий чоловік і пані матка, старі були, то вони були в нього на втримці. Син мав утримувати батька й матір як вони старі. Як їм було більше, як 65 років, так він не міг брати. Йому дають пайок також, їм дають по 400 грам хліба на день. Батькові 400 і матері 400 грам. І як брат молодий є, то також 400 грам дадуть хлібу. То він був там де я й робив на шахті, так він там був священиком. Бо це я вже його побачив коли, як вже німці прийшли. Так він приходив по воду. Тут біля нас був кран, той з якого воду брали, і він прийшов туди.

А я дивлюся — його прізвище було Сімкин. Питаю: — Чи Ви може не Сімкин прізвищем?

— А Ви хто такий? — по-руськи стогне. Я кажу — З Семенівського хутора.

—Так я Сімкин. Син мій тут працює.

І він ото остався вже. При німцях він знову приїхав у село, у селі був священиком знову, вернувся назад при німцях.

Пит.: А що зробили з церквою?

Від.: Там хліб був, висипали хліб. Пшеницю, жито, кукурудзу — все в церкві було. Так як за амбар ужили, амбар був. З церкви зробили амбар.

А потім вже як приїхали німці, при німцях, знову поставили іконостас новий і служили.

Я був пару разів у церкві. Я був як ще на хрещенні. Так було людей багато, що страшне! Повна церква була! Непролізеш!

Вона здорова церква була. Ну, може не було лавок, тільки треба було стояти. Повно було людей, набито! Я пару разів тільки був. Я не був там, мало ходив.

Пит.: Повторіть те що раніше говорили про братський цвинтар.

Від.: У Чистяковім?

Пит.: Так.

Від.: Про братський цвинтар. Ну, я казав тобі, що в Чистякові, якихсь 20, я думаю, що більше там, чим 20-ти гектарів землі, було все зложене людьми з всього района, звозили туди й ховали. У вас там хтось умре, привозили й ховали. А тут біля цвинтаря була церковна хатка і церква була. То вони цей цвинтар розрівняли там, де були ті пам'ятники — всі забрали — де залізні були. Огороди залізні — все те позабирали, їм було потрібно на хутір, залізо потрібне було. А це все розрівняли, зорали, а потім посадили сад і зробили по середині такий клуб літній, де літом грали і танцювали. На людях танцювали, грали й танцювали. А сад увесь обгородили таким забором. Він же так був, так ішов під гору ішов той цвинтар. То вони робили так забор, що там вище, тут нижче, так як сходи. Літом вони ставили такі чаші з квітами. І кругом був sidewalk, вони зробили кругом sidewalk, і де sidewalk, там дерева посадили.

А в церкві була пивниця, то вони з цієї пивниці зробили в'язницю, там біля того цвинтаря.

Чистякове. Вони тепер називають по-їхньому. Вони тепер не називають Чистякове, а називають місто Торез — ім'я французького комуніста.

Здорове стало місто. Більше чим два мільйона населення стало, те місто. Він о цей сполитився(?). Стільки шахт було — Коновалівка(?), Латунна(?), Кішілева(?), 23 Солена, шахта 23-а, 24-а. Двадцять третя, це вже все забудовано, скрізь самі люди живуть. І великий завод побудували. Вісімнадцять цехів у заводі. Бо моя донька приїжджала сюди в 77-му році.

Я не бачив її 32 роки! Це в 45-му році ми розсталися, то я не бачив доньки. А син десь так помер. Його забрали. Він був ще в армії в радянській, як у Німеччину забрали. Із армії десь відправили — чи на Урал, чи в Сибір, чорт його знав. Нема. Десь пропав. Нема. Донька робила в шахті, довший час робила в шахті. А потім стали діти. Вона дістала на поверхні робити. Був чоловік, вона заміжня була. Було шестеро дітей — чотири дівчат і двоє хлопців. Одному хлопцеві було півтора року, коли помер, а другий помер, коли було 21 рік йому. А два роки тому назад, доньку забили на Алясці. На Алясці, там є Магаданська область. Це там золото російське добувають. Туди потягів немає. Залізної дороги немає. Вони проїжджають якось, річка є. Це вони називають Камчатка — від Аляски 120 кілометрів. Там золото добувають. І вона там працювала де золото добувають. І її задавило. А привезли поховати в Донецьку область. У Донській області її поховали. Де мати живе, тут її заховали. Ростилася в неї дівчинка, осталася. Батько є й дівчина, тільки п'яничка. П'є, дуже здорово п'є. Ну, як вона працювала там, там може так брат, що страховку можеш брати на дітей. Ти робиш а випадок тебе може заб'є або що-небудь, то ти на стільки береш; тоді твої діти получать ті гроші. Я сам як працював у шахті, я брав на 25.000, на доньку й на сина. Брав такий insurance. Це все пропало. Гроші платив і пропало. Нічого.

У Бельгії поробив пів року і получаю гроші. А там нічого не получаю і не получиш.

Пит.: То Ви жили в самому Донецькому?

Від.: Ні, не в Донецькому. В Чистяківській області. Вона називався раніше Честяківський район, а тепер називається місто Торез.

Пит.: То Ви жили в Торезі.

Від.: Торез. Остання назва. Він тоді раніше називався Чистяківскький район. Він же також Донецьке називається, тільки місто Торез називається.

Пит.: Чи був голод в самому місті? В Торезі.

Від.: В 33-му році? Ні, там мало було. Люди не мерли на шахтах. Знаєш там different. Хоч і трошки, а люди заробляли. Це по селах. По селах у 33-му році багато погинуло людей.

Пит.: Чи в вас залишилася родина в селі, чи ні?

Від.: Ні, в мене не було. Наші всі виїхали були. Нікого не було. Брати мої, всі на шахтах робили. А моєї матері сестри донька була. То та померла з голоду там в селі. Мала дітей. Нічого не получала. В колгоспі жили. А їсти в колгоспі не давали. І померла з голоду. А діти в неї були, вже двоє було більших, так вони покинули колгосп. Хлопець Дмитро називався, а прізвище — Житенко. То такий, що робив що хочеш, зробить які хочеш документи сам зробити, і печатку зробить, і документи. І він таким ділом зайнявся і його засудили щось на сім років чи що, забрали. Робив віддільні документи, робив. Приїде, на шахту поступить працювати, по фальшивих документах. Зробить чеки на гроші, там дістане 300 чи 400 рублів грошей, нелегальних. І був такий, та й нема. Так робив. А так поки попався. Попався, забрали в нього, посадили його. Добрий хлопець був. Казав, що він нічого не боїться — попаду, то попаду.

Пит.: А чи селяни приходили до міста, чи шукали за хлібом у 33-му році?

Від.: О, yeah! 3 пару яєць розживеться, куриця знесе пару яєць. Несе на базар, щоб купити кусок хліба. З колгоспів! І приїжджають на базар, щоб купити хліба. І то такі колгоспи, що не було ні чорта там. Все забирають. Скільки не вродить, все забирають. Я вже казав, як ми робили. Та сама ж земля. Ми робили. Все в нас було і оплачували й ще й нам хватало і на насіння оставилося й ще й продавали. Ми продавали, багато муки продавали. Було, що ми весною — це перед масляну — намелемо муки, яких 12 мішків, змелемо муки і відвезли на базар. Все попродаємо. А в них хватало, чи вони не хотіли робити, люди не хочуть робити. Бо в них там такий закон, там пишуть, що в Київській області, село Василівка. Там так було. Люди кажуть, так як зустрічаються з тобою, то він кричить, не каже, — Добрий день — кричить, що "дурно робиш." А той відповідає йому. — Правду кажеш.

Від Києва може було якихсь 25 кілометрів. По Дніпру. То там був такий закон. Ранком іде чоловік, зустрічав свого кума та кричить йому: — Дурно робиш. — А той відповідає: — Правду кажеш.

І за це їх почали судити. Були такі активісти, почув, що той сказав, так зразу заявив, і садять. Посадять, як не на п'ять років, то на сім років, шість років в'язниці, за те що сказав: — Дурно робиш.

Пит.: А хто це оповідав?

Від.: Колега. Він хвастався в Бельгії. Молодий. Міша Козачок. Він був чудаковатий. Каже, почали садити. Він був весь час в колгоспі. Дід його працював у Києві на станції. Дід у нього був. А він у колгоспі був так.

Він користався тим, що дід заробляв гроші добрі на станції. А він жив у колгоспі. То так каже: — Дурно робиш, правду кажеш. — П'ять років, шість років в'язниці.

Пит.: А як селяни приходили до міста, чи поліція їх чіпала?

Від.: Ні. Там не було того, щоб поліція зачіпляла. Він прийшов, продав свої там яйця, чи dozen — вони там не кажуть на dozen, а на десятку — продав десяток яєць, купив собі чи хліба кусок, чи що, і пішов. Та то ніхто нічого не казав. Хіба поліція не знала, що люди голодні? Поліція також щось знала, що люди голодні.

Пит.: А як міліція ставилася до голодних селян. Взагалі не звертала уваги?

Від.: Ніяк. Нічого. Це як їм щось скажуть, щоб користав, то він користає.

Пит.: А чи бувало, що голодних людей зганяли?

Від.: Ні, не було. Не було. Цього не було.

Пит.: Чи був достаток хліба у Вашому місті?

Від.: Вони ж давали на картку. Вони знали скільки треба давати. На картки ж давали. І то не так давали хліб, а на картки. Вони знають скільки людей, скільки хліба. Той продавець, він нікому більше не дасть, як тобі полагається. Тобі полагається 2 кіла, 200, хліба, тобі дасть 2 кіля, 200. Як буханка важить більше, вона відріже кусок там від тієї буханки. Як не хватає, може менше буханки, вона тобі відріже кусочок, добавить. А мусив ти норму получити, що тобі полягалася по картках. Більш тобі не дадуть ніколи. Цс вже стало аж в 35-му году, 36-му году, тоді можна брати хліба скільки хочеш. Я робив там на шахтах, так я не ходив по хліб. Мені одна дівчина приносила хліб сама, до хати. Принесе. Я скажу, сьогодні вона принесе нам дві буханки. Я кажу. — Завтра принесеш дві, знову буханки.

— Вона принесе, ми їй гроші заплатимо. Мішок у неї на плечах. Така спеціяльна, щоб розношувала хліб, щоб не ходили люди, щоб не стояли в черзі, їй за те платили; коли даси 20 копійок, коли 30 копійок.

Пит.: А чи бачили мертвих селян в місті в 33-му році?

Від.: У 33-му році? Ні, я не бачив. Я тільки одного й того бачив, що той казав: — Здихай під лісом, все рівно не дам праці. То Терещенко хто помер з голоду на шахтах.

На шахтах different було, чим у селі. У селі люди вмирали, майже 50% людей вимерло по селах. Це які ближче біля шахт, ну ще не так. А як далі від шахт — там 50-60 кілометрів — десь 70% вимирало від голоду. Нікого не було.

Візьми так, як було у Харківській області, то було поприїжджають люди, та питають. Каже, що осталося в селі тільки двоє родин. І вона осталася, і вона втекла. В яку хату не зайдеш — всі лежать. Вимерли люди!

Пит.: А ви це читали чи...

Від.: Ніхто не ховав. Нікого не ховали. Хто їх ховав? Як їх можна ховати? Зайде в хату, подивилися — всі вимерли. Нема нікого. Всі з голоду померли. Вся родина. Не то, щоб одна душа, а вся родина. У всіх родинах вимирали люди в Харківській області.

Пит.: Це вам оповідали?

Від.: Yeah, оповідали. Така жінка, що звідтіля приїхала і каже: — Все село, ціликом, всі хутора повимирали. Ні однієї душі не остається, вимерли, мало осталося. Вона мала хліб, вона в тому була десь, в приюті. Батьки може померли з голоду, а вона осталася і попала в приют. Вона сама десь, чи кажеться, в Миколаївській області?

Пит.: Так, Миколаївській.

Від.: Миколаївській, так. Я був в Миколаївській області як евакуювався. Я переїжджав Миколаївську область. Там село, на хуторах побув.

Пит.: Чи Ви чули про випадки людоїдства?

Від.: Ей! Хо-хо! Того скільки хочеш було! У нас один парень працював у шахті з нами, зі мною працював. Він мав vacation і поїхав в Запорізьку область, поїхав у гості до брата і до сестри. А як приїхав, він привіз там зі собою буханку хліба, привіз, навістить брата і сестри. Та він і вона були пів голодні. Вони не чисто голодні були, а пів голодні. Так, вони там повечеряли. Потім він ліг окремо в кімнаті спати, а вони там. А він чув, що вони кажуть, що він дуже гладкий. Давай його заріжемо, уб'ємо ніччю, і будемо їсти. Ге-ге!

Так він у вікно виліз, не чув коли він вікно відчинив, забрав своє барахло і втік. І приїхав відтіля й то розказував. А були такі люди, що мати дітей їла своїх. В неї було двоє дітей — один був Петька, а один Ванька. Ванька був старший — може років сім, вісім було. А Петька менший був. Так вона зарізала мати Петьку. Петьку зарізала й їсть. Варять там чи суп, чи що, й їсть. А той Ванька втік від матері в друге село. А вони питають його: — Чого ж ти втік від матері? — А він каже: — Мати ж Петьку зарізала й вже кінчає їсти, то й тоді мене заріже. — Хе-хе!

Пит.: Це Ви чули чи...

Від.: Yeah, так люди розказують. Хіба люди будуть брехати, чи що? Не будуть брехати. Тс що було, те люди кажуть. А як не було б цього, то не казали б.

Каже: — Петьку кінчає їсти, тоді буде й мене їсти. — Хе—хе!

Страшне яка бідність була! О це там де село було, де я казав, то наш хутір Комишуваха було. Люди всі були привезені з Чернігівської області, Чернігівська область. Вони відтіля приїхали, так вони їм казали, що там нема нікого. Люди не хочуть робити. А вони людей тих всіх порозкуркулювали. їх привезли туди. Ну, що він відтіля міг привезти? О таке горнятко привіз. Не то каструлька, а таке як то що чепляють, що можна було підспід, казани такі, чи як вони називалися? — чорт — казаночка, що можна поставити на триніжку і причепити на бичовочку, або що-небудь, і тут буде горіти дрова, а там буде кипіти одне, і в нього більше нема! Нічого! Ні цеберки, нічого не має. Пару ложок. Він у ньому й їсти готовить, і в ньому варить і пере, і сорочку там кипить, бо воші до чорта, то вкине сорочку там, щоб прокипіла, щоб воші поварилися. Я сам це бачив. То я туди, як зайшов до нього, до тих людей, а у них часто був, то казав: — Я у Вас нічого не можу їсти, крім яйця, щоб тільки було зварене, і щоб ціле було. Ха-ха. То він знав, як я тільки прийду, то він знав, що я нічого не буду в нього їсти. Тільки може дати яйце зварити. Бо в нього нічого нема, посуди ніякої! У тому посуді, в якому варить їсти, в тому й пере, в тому же все робить. То така біднота була. Так люди жили. Це ж він не один був. Мільйони таких було, що не було ніде нічого? Візьми, я проїхав усю Україну аж до самого Кракова, кіньми проїхав! Зі самої Донецької області через Запорізьку область проїхав, Кам'янець — ну як? Ну, в Вінницьку область, всю Вінницьку область, потім переїхали в Вінницьку область через річку Буг, і поїхали ми — Камінець-Подільський — чорт його знав.

Пит.: Кам'янець Подільський?

Від.: Ні, ні, Кам'янець Подільський, ми доїхали в Кам'янець Подільський, а то ще там якийсь за кордоном, чи понад Румунським кордоном, чи чорт його знав.

Пит.: Чернівці?

Від.: Там десь проїжджали. Я вже не пам'ятаю. Такі гори там, страшні які гори, здорові. То ми там проїжджали. Тоді вже ми попали в Камянецьк-Подільську область. А вже з Камянець-Подільської області, перебралися на Галичину. З Кам'янець-Подільської області їхали — там ще одне село було — а потім переїхали через міст. Нас німець перепустив на Галичину.

Ми переїхали в Галичину вже, вечором, на захід сонця. Це так було мабуть в квітні місяці.

Я заїхав у один двір, щоб переночувати. Вона каже, жінка, що можна. Глянув, вікна побиті. — А що це в Вас, що вікна побиті?

— Та це, каже, були партизани, та вікна побили.

А я заїхав у двір обвернугися, такий двір, що обвернутися ніяк. Я, кажу, зараз коней випрю, заду ланцюгом зачепив, бричку. Жінка виводить коней, витягав бричку, а я дишлом повертаю, щоб бричку витягти. І поїхав до чорта. Може від'їхавши пару кілометрів, і в одного там галичанина переночував. А там вже я не остався. Подумав, приїдуть тут партизани й можуть і мене забити до чорта.

Бо воно там так було — то польські партизани, то українські партизани ходили. Я собі думаю, тут прийдуть то ще й я тут попаду. Так я зразу до чорта.

Вся Україна розбита! Нічого не було! Вони тільки кажуть, совєти, що то німці розбили. Брешуть! Це вони все розкололи.

Наш хутір був першоклясний. У кожного була огорожа зроблена з каменю на вулиці. У кожного був ряд дерев посаджений. То були білолистки, такі здорові дерева, бо більше людей садили акації. Вона не пускав так багато відростків, і ж вона виросте, можна що-небудь із нього зробити. Ряди акації, а потім сади були.

Городи — садьби — здорові були. Були по десятині, були по дві десятини, і були по півтори десятини. В нас було двоє десятини в усадьби. Садок здоровий був. На городі була криниця. В дворі був колодязь також.

Це були акації. З акації можна все зробити. Якщо товста була акація, можна зрубать її, зробити насад у бричку, або в гарбу насад. А як висока, довгі ростуть, то можна зробити дишло або вінце для волів. Дерево дуже виносливе, акація. Воно кріпке дерево. То його скрізь садили, те дерево.

А вже, ж вони прийшли, так сади були повирубувані, бо там люди чужі жили, знаєш. І ці забори всі були розвалені. Бо брудно. Людина йде, він майже босий іде, то поставили камінці, щоб не ставати в воду або в бруд. Самі це зробили. З тих огорож зробили кучу, кучу камінь з рижівкою перемішано. Й скрізь так. По всій Україні так.

Я вже приїхав, я ще був у тридцять — у тих роках — з 10-го року до 13-го в Запорізькій області жив. Приїхав туди, це вже при німцях, як евакувався. Заїхав в те село, де батько мій родився. Село Бурчак. Був там.

Таке саме там. Все було розвалено. А хата мого прадіда, ще стояла. Так, що я живу в неї в ті роки. Ще стояла хата.

А ці всі огорожі, все чисто було розвалене. Можна вільно — куди хочеш, туди й іди. Все було розвалено. І скрізь так. По всій Україні.

Вже як переїхали ми на Галичину, то вже не те була. Вже туточки different було. Видно, що тут недавно тільки почалися комуністи. Тут ще не було так розвалено. Розвалено ніде нічого не було.

Пит.: А може ще поговоріть про Першу світову війну. Як було Вашим братам, батькові?

Від.: Про Першу світову війну? Ну, брати всі служили при війську. Я ж казав. Старший брат не був при війську. Він був, його не забрали зразу — старшого брата — бо вже батько був старий. Господарство здорове.

Ми жили в Донецькій області. А він мусив їхати в Запорізьку область на службу, приймають його, розумієш? У Донецькій області його не приймали до війська. Йому з Запорізької області прийшли документи, щоб він ішов тут до війська. То батько з ним поїхав туди.

І відставили. Бо батько старий. Батько служив вісім років у армії, при царській Росії. То його оставили, при господарстві оставили, бо батько вже був старий.

А тут війна почалася. Перед війною, другого брата були забрали, перед війною. То він служив у правдиві службі, як війна почалася. Він служив у Севастополі й його забрали з Севастополя зразу на фронт. Він пішов. Він не багато був на фронті, щось пару місяців побув на фронті. Він був ранений в Австрії, як йому ногу було побило. Це тут кістка була побита чисто. Йому хотіли німці ногу відрізати в госпиталі. А він не дав ногу відрізати. А кривий був весь час; шкандибав.

А цей брат Іван був забраний в 16-ім році вже в військо. В 16-м році він пішов до війська. То також забрали в Новочеркаське. Там три місяці чи скільки там, а потім зразу на фронт.

Четвертий брат був, 1900-го року, то його забрали вже в 18-му році. У армію забрали також і в армію забрали його раненим. Його вдарила куля в оцей палець, і ось сюди, і сюди вийшла. На фронті так ранила. Отак ударила сюди, так русниця поробила сюди, і сюди вискочила куля. То в нього рука отак була. Не робила. Вона робила, ті пальці робили, але тільки тут вона не згиналася. Рівна не була, весь час була.

А я був молодий. Я не пішов до війська. Я вже пішов при радянській владі. Я був вже аж в 24—ім році, до війська пішов. Вже мені було 22 роки, як я пішов до війська при радянській владі. Я служив у Києві, місто Київ. Перший кордонний батальйон. Місто Київ.

Пит.: Якою мовою командували?

Від.: Та, російською.

Були такі частини, що до нас один раз приїжджав один солдат із Білої Церкви та й казав, що в них по-українському командували, по-українському. Я не знаю яка то може частина була, а в нас по-російському, тільки по-російському.

Ну, ввесь Київ не один раз об'їхав. Я перший рік служив у армії, де мене зразу були назначили в школу. Я не схотів у школу, я зразу написав рапорт, що я не хочу в школу іти, відказав. Хотіли, щоб я був відділеним командиром. Я не схотів. Зразу написав командиру батальйона прохання, що я просив щоб мене відставили від школи. Я малограмотний, написав. І вони мене не відставили в школу, я так був.

А другий рік, як я служив, я був при команді чорником. Господарська команда була — я там справляв їм хомути і сідла, отаке все справляв. Там було все таке розбите, страшне! А я це все міг робити, бо я вдома робив. В господарстві було тоді, що ботяги плетемо, то шлейки справляємо, то хомути, то ярма треба було підправляти. А чоботи я шив. А вони були в сідлах, добрі, тільки попорені. Таке, купив у тих, дратви купив, там шило купив, і почав їм з-repair-ував. Одне сідло з-repair-ував. Командир батальйону як приїхав, глянув: “Молодець, Лисенко, працюй!

Нікуди не йдіть, тут працюйте. Я тебе нікуди не пушу, тільки тут працюй. На конюшні.

Як нема нікого, я залізу туди на конюшню, туди вверх, ляжу й сплю, і роблю. Ха-ха!

Тільки я їздив один раз на місяць, як займалися гарнізоном, гарнізонну службу займав наш батальйон, так я їздив у гарнізонну службу, так як ординарцем. Коли командир батальйона не їде, а директор школи або командир льоти(?) однієї, або командир другої, або директор школи — дижурний по гарнізону. Це на весь Київ, Київ округ. То ми їздили пости — Лиса Горі, де став, то я все знав, їздив. Раз на місяць.

Пит.: А чи до війни готовилися, чи ні?

Від.: Вони весь час готовилися.

Пит.: А з ким думали воювати?

Від.: А чорт його знав! Того нічого не казав. Вони весь час.. В них такий закон. Вони так кажуть, що ми війни не хочимо, а до війни готовимося. Такий закон. Вони так кажуть.

І в їх так кажуть: — "Шаг вперед, назад не надо одступить." — Як ступив, значить це в них. Це, що вони позаймали, то вони рахують, що то вже звідтіля ніколи не вийдуть. Оце вони скільки в Афганістані не б'ються, вони відтіля ніколи не вийдуть. Вони туди мільйон солдат своїх упруть, а все рівно те все заберуть. Хоч там не буде ні чорта, а вони заберуть, мусить забрати. Такий закон.

Пит.: А це що ви говорили, що були в облозі як ішли на Білих?

Від.: О, то давно, це ще в 22-му році. То в Криму якийсь прорвався з Білої Армії, чорт його знав — я не пам'ятаю як називався — чи Черкасов, чи якийсь генерал. У нього там було війська щось чи 14—150 чоловік. Вони з Чорного моря десь висадилися в Криму, й там як висадили своїх, то там були і коні і все чисто. Вони їхали і добірали коней собі. А за ними росіяни гналися, їх було там, здається, 150 чи 140 росіянів гналося. Там тисячі їх було!

Я пам'ятаю. Ну, ті проїхали, а вони тоді нас брали в обоз, щоб везли їхню зброю, росіянів тих. Коней даже не було, щоб везти зброю. Косовиця. Від разу треба було косовиця, а вони коней позабирали. Ну, в нас було шестеро коней, а двох забрали. А четверо осталося. Я поїхав, а брати вдома осталися. Четверо коней, треба ж косити було, хліба багато було, землі було тоді ще багато, що було косити. То я їздив, їздив з ними — два тижня. Поки то вже поприставали коні. Я вже не став давати їсти, щоб приставали. Пристав один, а він тоді каже: — Випрягай, каже, даси хай тут отдохнуть а тоді, каже, нас догониш. Думаю, я тебе нагоню, і чорт. Вони відпочинуть, а я балкою і пішов, пішов втікати і втік від них. А ті наші, які не повтікали, так і покидали своїх коней, поприходили з батіжками. А я привіз був коней.

Пит.: А чи хтось з ваших братів був в якій-небудь іншій армії — радянській може?

Від.: Ні, не були.

Пит.: Там української армії не було?

Від.: Не було.

Пит.: А про Петлюру чули в той час?

Від.: Ну, так, тоді казали про Петлюру, чули, тоді ж була вона так як голосування було. Я не пам'ятаю. Тоді якесь було голосування, що мусили голосувати. Якісь там нумера були. Я не пам'ятаю. Це дуже давно. Це здається в 18-му році, так, в 18-му році. Тоді якраз вони були, бо я пам'ятаю, що мого батька вже не було. Батько в мене вмер вже був. Була мати. І я був. А братів також не було. Брати були на службі. А я був один вдома. Дядько приходив. Все казав матері, що треба голосувати. Брат помер один, то два, номер два, а не за чотири. А я не пам'ятаю, за кого було два, а за кого чотири. Я не можу, я не мав поняття, що воно таке було, чорт його.

А я знаю, що був Петлюра. Про Петлюру тоді казалося. Петлюра був. В 18-му році.

Пит.: А добре про нього говорили, чи погано?

Від.: Ні, люди хотіли, щоб була Україна самостійна, хотіли її.

Пит.: У той час?

Від.: У той час хотіли люди. В той час хотіли люди, щоб бути самостійними. Україна. Це багата країна, хліба, що ти думаєш? А тепер нема хліба. Купують хліб. У Америці кукурудзу купляють. А там нема чого їсти.

Пит.: А гетьмана Скоропадського пам'ятаєте?

Від.: Ні, не пам'ятаю.

Пит.: А німці не дійшли до вас в 18-ім році?

Від.: В 17-ім?

Пит.: В 18-ім.

Від.: Були в нас, були. Ну, то я ж не знаю, як то получнлося. Вони в нас нічого не робили. Вони побули дуже мало, може місяць побули, а може не побули місяць. І вони скоро виїхали. Вони ж понавозили якийсь спиртний напиток — чи шнапс, чи чорт його знав — що воно таке, що від нього люди хворіли. Якусь горілку вони були понавозили. Бо я знаю, що в нас люди ту горілку пили, то троє осіб померло від їхньої горілки. А я не пам'ятаю за горілку, чи може якийсь яд був, чи чорт його. Я знаю, що в нас у хуторі, три померло. Один був повіз був німцям на станцію, вони ж тоді хліб брали, німці.

Пит.: На силу брали?

Від.: Ні, люди довозили, за гроші, за німецькі гроші. Хіба людина знає? Ніде взяти грошей. Повіз на станцію, а йому там дали того шнапсу, та дали німецьких марок, дали. За той хліб, знаєш? А він дорогою напився того шнапсу, і через два дні помер. Ге-Ге! І так троє осіб померло від тієї водки. Я не пам'ятаю як вона звалася — чи шнапс чи чорт зна.

Пит.: Є таке шнапс, чи то воно?

Від.: Я знаю, що є шнапс, але я не пам'ятаю. О таке, о щось як чи шнапс чи чорт його зна яка вона була — що люди померли, троє осіб у нас у хуторі померло, від неї. В той час, ж німці саме були. Понапивалися тієї водки їхньої й померли.

Пит.: А що люди говорили про Леніна в той час?

Від.: Тоді в нас не згадували.

Пит.: Не згадували?

Від.: Ні, ні.

Пит.: А когось з Червоних знали?

Від.: У нас у селі? Не було. У селі не було нікого. Були такі хлопці, що у Махна служили, були такі хлопці, а тих не було. Махновці були — два було. Поприходили. Такі були, поприходили, повлазили в сільраду, робили. Один секретарем був, а один був як президентом сільради. Два поприходили, такі волохаті були. Так вони в степу жили, поки їм попривозили одежу і постригли їх, бо в них волосся було довге. І вони носили такі шапки — чорна шапка каракулева, синій верх. Так як ті носили, кубанські, кубанські солдати, смужечок, а верх синенький, смужка. А волосся в них було брудне, патлаті були. Так вони на степу їх постригли, одежу поприносили і вони тоді поприходили в село. Один був Микита, а другий був Никифор. Селяни були.

Пит.: А щось оповідали про Махна?

Від.: Вони казали, що добре було в того Махна. То молоді були ще хлопці, вони були якихсь там по 25 років.

Махно не таких людей брав. Він таких брав людей. О це поставить тебе туди, так задом, у тебе ззаду стрельне тако. Як ти струснув, ти негодишся. Ти не солдат. Він стрельнув, ти не здригнувся — значить, зараз дав тобі зброю і — то солдат.

А то не солдат. Як він зі заду стрельнув, а ти струснувся, що боїшся, каже: — Ти не годися біти солдатом. Ти не гідний, не будеш солдатом. Хе-хе! То такі були.

Пит.: А коли в Вас появилися банди Марусі, Каменєва?

Від.: У тих роках, в 21-му, в 22-му були, в тих роках. А Каменева загін, це був в 20-му, що висадився з того, чи Каменєв чи чорт його, то, що з Чорного моря висадилися були. Ті були в 20-му році. А ті вже були в 21-му, то Каменевий загін, Марусін загін. Махно до нас не прилазив. Махно там на Запорізькій області більше там, бо вони там всі були відтіля, з Запорізької області.

У них такий там грунт в Запорізькій області. Викопав це тут яму глибоку — два метри. Починав копати тунелю, пробивати. Пробити тунель можна на два кілометра, не треба нічого. Ні цементу, ні нічого. Ні одна грудочка не впаде землі. О такий зробить ход як пивниця, знаєш, попід землею, яких на два метри глибини. Ні одна грудочка не впаде! Буде 20 років стояти, ні одна грудочка не впаде! Й іди лазь там. О то така там земля.

Ще мій дід, може прадід робив той погріб, що я тобі кажу, що там у Запорізькій області. Тільки оце виход зроблений із того, з цегли, із червоної цегли. В середині нема нічого. Так викопаний, так викопаний. А там уже на кінці дірку пробивають, щоб повітря виходило, знаєш, як вентиляція, пробивається дірка. Сто років буде стояти, і одна грудочка не впаде.

І то вони там так і робили. Ці самі Махновці, вони знали де. Вони туточки влізуть, а туди можуть вилізти.

Пит.: Так нападали?

Від.: Yeah. Так, як їх хто шукав. Вони тут можуть спуститися, тут заховатися, закрилися, все — нема ніде нічого. А вони під землею всі можуть бути. Там страшні погреби, попід землею.

Я ніколи не думав. Я як їхав оце вже, як евакуювався, заїхав біля Бурчака був, там таке називається хутір — Зелений Гай, Василівського району. Зелений Гай. Там мій двоюрідний брат був крамар. У колгоспі він був крамар і при німцях він був крамар. Це він такий мені двоюрідний брат. Моя мати й його мати були рідні сестри, а він мені так як двоюрідний брат був.

То я заїхав до нього, там був у нього пару тижнів. То він водив мене по погребах, яких в них погреба є. Там можна заховати в тих погребах 200 штук коней, і ніхто не найде! Цілі тунелі пороблені! О так як почнеш іти, так тунель, так як до тієї хати, пороблено, так хід іде. А тут на бік, на ту сторону — другий хід, і туди хід є, і так хід — кругом самі ходи. Двісті штук коней можна заховати і ніхто не буде знати, що вони там є коні. Все під землею. І ніколи не завалиться.

Пит.: А що ще скажете про Марусін загін?

Від.: Я ж тобі кажу, що я не знаю. Вони приїжджали до нас, але вони нічого не чіпали. Нічого не трогали, Марусін загін. Нічого не трогали. Приїхали, у нашому хуторі комуністів не було. Приїхали, подивилися, і поїхали. Вони більше там були, де село здорове, де багато комуністів є. Так вони комуністів виловлювали і вибивали, комуністів. А в нас в хуторі не було.

А в селі яка була босота, так ті знали, так ті зразу втікали. Вони отримали. Там так — "Известия" приходила вранці. Можна було людям телеграмою взнати вранці.

Ото село літом, жінки виганяють скотину на пасовисько, на краю села, там пастух буде займатися, гнати пасти. Там та не знала, там та тій сказала — уже все село знає.

Бо там у Радянському Союзі ніколи не опишуть скільки де вмерло, або вбито, або що. Там ніколи не напишуть. У газеті й нема ніде ніколи. Чи шахта завалилася, чи згоріла, чи там люди побиті в шахті — ніколи не напишуть, нічого! А люди знають. Там завалиться, а тім уб'ють чотири осіб — вже на другий день все село знає, що там убито стільки тих людей.

От шахта в нас там. Я робив в шахті. Чоловіка вбито і ніхто не знав, що його вбито. Його видадуть зразу — все готове. Ніхто нічого ніколи ніде навіть не напишуть, що чоловік убитий, або там, що вмер. Ніхто ніколи не напише про це. Все добре, і все.

Скільки в них там є, що вирили, скільки там познімалося, позривалося тих хат, бомби позривали — цілі поля, є такі поля, що туди ніхто не ходить вже. Позривані. А вони ніколи не напишуть, що там стільки людей погинуло. Не так як в Америці, тільки ще, може тільки зірвалася, вже читаєш, що ще тільки свято буде, а вони кажуть вже що скільки вб'ють, убитих буде на дорозі. Хе-хе! Правда? Два представимо буде свят — такий й такий Fourth of July і там ще одне буде свято, два свята буде чи там три свята — вже вони представляють, що тільки людей буде вбитих, що там 600 осіб буде вбито. А як трошки менш, то вони пишуть — трохи не вгадали. Значить менше вбито. Хе-хе. А там цього ніколи немає. Там не пишуть ніколи. Скільки б то не було вбитих, ніколи нічого не напишуть.

Пит.: А ви разом з братами обробляли землю?

Від.: Yeah.

Пит.: Ввесь час?

Від.: Yeah, весь час. Поки повтікали все робили землю. В нас було три брати, два було вже оженені. Жили в місті.

У нас було двоє пар волів і троє коней було. Волами орали, а коні були вдома. Тут кукурудза осіння. Кукурудзу ми садили багато — шість, сім гектарів кукурудзи кожний рік садили сої — чотири, п'ять гектарів сояхів садили. З сояхів масло робили, олій. Дуже добра олія з сої. А кукурудзу годували коням і волам давали, і свиней годували. Ми мали багато свиней, тримали. Ми кожний рік вже, брати в нас були, а ми кожний різали на рік п'ять, шість штук свиней, різали на рік. На Різдво двох заріжемо. А там після Різдва заріжемо, перед Паскою — на Тройцю — одного молодого, щоб солонина була добра на степу їсти. В нас свиней багато було, ми багато свиней тримали. Кожний рік багато свиней тримали. І продавали. Ми оставляли на зиму двоє свиней. Як якась свиня опороситься, що приведе нам поросята осінню, то перед Різдвом, то ми двох поросят не будем тримати. Всі продаємо. Як вона пороситься в травні або квітні, або в березні, ні одного не продамо. Ті всі будуть, вони будуть пастися на степу. А ті що осінню, вона як приведе перед Різдвом, треба всю зиму кормити. То треба й кукурудзу молоти, кормити. А як вона в березні опороситься, або в квітні місяці — вони там два місяці побудуть, а тоді вони вже йдуть, вся хотина іде пастися, і свині підуть пастися на степ. Так назвалося — черідка. Пастух є такий, що пасе їх спеціяльно. Ми там платили гроші, що він пасе. Виганяємо, а він їх цілий день тримає. Там болота є такі, там комиш росте, огіз, там осока, та він туди їх виганяє і там вони лазять по болоті. І то вони вилазять. Ранком виганяємо. Там дадуть їм молока, там кисеровика, там різне мішають трохи, дадуть випити, тоді сплять цілу ніч. А ранком знову виганяють туди. А ті, що є на зиму, свиня приведе, то треба було кормити. То ми їх ніколи не тримали. Всі продаємо.

Пит.: А відразу після революції, то большевики не старалися створити у Вас комуну?

Від.: Ні, в нас не було. Це по здорових селах, там робили комуни, по здорових селах. Я знаю там у тому, від нас було якихсь вісім кілометрів Артимівка, називалося село. Вона так називалася Янівка, а так писалося — був пан Янош, він може був поляк, а вона називалася Артимівка. Так там вони зразу зробили з цього панського господарства, з фарми цієї панської зробили комуну зразу.

Там у нього була і мельница і була маслобійня. Там була так у нього як скотина, і коні і вівці, а садок був здоровий. І вони зразу зробили з неї комуну. Селяни. Так як комуну зробили.

Пит.: А хто туди пішов?

Від.: Селяни. Селяни робили.

Пит.: А які?

Від.: Біднота, сама біднота. Сама біднота. Та там, те що я тобі кажу, село те, про яке я тобі кажу — Артсмівка — виключно були самі, можна сказати, такі конокради. Це такі люди були, жили, виключно займалися тільки уровством. І вони тобі можуть пособити, яку в тебе вкрадуть, вони можуть пособити. Як ти заплатиш, вони тобі пособ обтинають. Ти можеш найти. Тільки щоб заплатити гроші. Вони найдуть тобі назад, вернуть. Скажуть, що там і там буде лежати.

Украдуть волів, представимо, украдуть пару волів і будуть тримати десь. І той дядько, йому треба заплатити, тільки давай, каже, там 20 чи 30 пудів пшениці, я тобі найду волів. Ну, дядькові ж треба, воли ж до росту. Не 20 пудів пшениці, і не 30 пудів пшениці стоїть, а вона стоїть 200 пудів. Такі воли, що верха не достанеш! Дядько заплатить. Він каже: — Поїдь туди й туди, то вони там будуть. Поїхав і привіз волів.

Пит.: Чи чули, чи ті люди голодували в 33-му році в тому селі?

Від.: В селі.

Пит.: Артимівці.

Від.: Усі! Ті що працювали в колгоспі, вони були напів голодні. Вони те, що сіяли те й їли, розумієш? Пшеницю пересипали, так називається — синій камінь. Ти не знаєш, що це за синій камінь?

Пит.: Не знаю.

Від.: Синій камін такий пересипали, його мелять як на муку і ним пересипають хліб, пшеницю цю, щоб пшениця росла, щоб не було в неї чорних колосків. Бо то зона називається. Хворе зерно було, розумієш. Від того зерна вийшов весь колосок, і все зерно чорне получається. Зона — воно не мука, а чорне, зона називається. То цю пшеницю пересипали цим самим чорним тим, камінем. Синій камінь називається. Він мелеться на дрібно, пересипається це все. На кучу насипле — там дві тони чи скільки. І там скільки його треба, може кілограм чи пів кілограма, на всі кучі висиплять. А тоді лопатками його перекидають з міста на місто, щоб все помішалося, розумієш.

І тоді як виїжджають на степ сіяти, в сіялки, знаєш які садки, що садять? Ти не знаєш які садки? Тут в американців немає. Така є називається, по-нашому називали, дріль. У неї сушники є, ті що в землю лізуть. А туточки, такі пружини гумові, такі шланги в ті сушники входять. Тут ящик такий здоровий. Там тряпки є. У кожний сушник іде зерно. Скільки там зернин пшеничнин, вже там п'ять один трибок тягне, розумієш? Як кукурудза, то вона кукурудза кругла, то тільки буде одну тягти, як поставиш. Можна дві поставити, можна три часами буде тягнути. А пшениця вона тягне, значить один зубок там тягне зразу три зернини, то мало. Треба пускати, щоб п'ять, шість зернин було. Як шість зернин буде і ти в кожний зубок цей, і він же йде і то розсипається й йде, а в кожний зубок, а воно іде — рядком. Рядком буде пшениця. Вона значить не буде ні густа, ні рідка.

Так вони ці колгоспники, що там робили пів голодні, так вони що сіяли пшеницю і пшеницю їли. Серу! Вони зуби поз'їдали! В них зуби почалися тільки біля самих ясен, як пеньки поставали.

Бо був один мій земляк там, працював в колгоспі. А я питаю: — Іще в тебе зуби є?

— О це та пшениця, каже, та як ми садили, я їв пшеницю. Собі поз'їдав зуби, каже. Самі пеньки пооставали від пшениці.

Сіяли ячмінь, ячмінь їли.

Їли сирими. Ніхто нічого не готовив їсти.

А ще в радгоспі було так. Мій брат як в радгоспі працював політводом, то казав так. Дадуть по шість пудів на гектар, пшеницю, а вони важуть тільки й з половиною. А то кожний хоче вкрасти. Кожний же голодний! Той собі в мішечок, накладе в торбинку, а той собі, а на степу сховають, поховають. А тоді як приїдуть додому, а ніччю іде мішочок той шукає, щоб мішочок той знайти зі зерном, додому принесе, водою намочить його, а тоді варять. І з тієї пшениці, що треба було садити, вони зварять її собі на кашу й їдять кашу.

І ще були такі випадки, що ось один молодий хлопець поступив у радгосп робити. Ну, що він робить? Він скотину годує. Скотина така була голодна. Вже березень місяць, ще не можна було пускати на степ. Казав, що як би чоловіка замотав би в солому, чоловік замотав, і кинув в ясла чоловіка щоб з'їла скотина. Така скотина голодна! Хе-хе. Яку солому не кинуть, все поїдять. Нічого не останеться. І та солома, о такі здорові ті, і як страшно голодна скотина, то поїсть. Поїдять все чисто і нічого не останеться.

І цей вже чоловік молодий, що поступив працювати туди, що ж він їв? Йому давали там 100 грам хліба на день і супу там маленьку чашечку. Він може вижити? Ні! Що він робив? Він ніччю піде в стайню, корови лежать. Він ляже біля корови і сосе корову. Сосе корову! Висосує молоко з корови.

І дивляться, що то таке, що Іван не худає? Уже березень прийшов, квітень, май, травень місяць, вже скотина на пашу ходить, а Іван гладкий. А Іван ляже під корову та й сосе. Як вона ляже, він тоді ляже біля неї, та й висосує корову. Іван зробився. І узнали, і вигнали його відтіля.

Ще одна штука значить, така була. Один був німий, молодий хлопець. Може 17, 18 років, молодий хлопець, прийшов у колгосп у 33-му році, і проситься, показує, чи йому не дадуть працювати. Він німий, показує на пальцях, що він би робив що-небудь, але не говорить нічого.

А той колгосп де шахти, коней багато, а робітників нема. Давайте, приймемо його до праці. Він написав як він називається. Він написав, що він називається Іван. Грамотний. Значить, написав, але німий. Ну живе Іван — два місяці, три, чотири, п'ять, і сім, і дев'ять місяців уже Іван прожив. Уже осінь. Жовтнева революція підходить, а бригадир каже президентові:

— Я, каже, замічую, що Іван німий, а не глухий. — Німі люди, каже, бувають глухі.

Ну, давай же узнаєм, що буде. От, вони, значить, так роблять. Купили водки, купили там різної booze-и, принесли на конюшню їсти й пити. Біля конюшні був такий room, що можна було випити. Там Іван жив утім room-і.

Ну, почали пити, випили одну там літру горілки в трьох. Мало, й каже бригадир Іванові: — Іване, ану піди подивися, як там коні.

Іван пішов подивився. З кіньми все добре.

Як він відступив, бере мішалку, вдаре його мішалкою, щоб не відступав, щоб не насрав на дорожку ту. І мовчить і нічого не каже. Випили другу літру. Вже Іван добре п'яний. Президент каже, колгоза, що він піде ще водки принесе. А тому каже, Іванові, щоб Іван пішов подивися на коні. Той пішов на коні подивився. Подивився Іван на коні, все добре. Дав їм там їсти і приходить знову. Приходить президент, приносить ще одну горілки. І вони зговорилися. Той ж прийшов, а бригадир пішов у конюшню та під корито підліз, під кінське. Приліз та й сидить. Чекає поки Іван прийде, а той, як випили ще, там налив по чайній шклянці. Випив Іван чайну шклянку ще горілки, вже добре п'яний. А президент і каже до Івана:

— Іване, піди подивися, як там коні, подивися там.

Іван іде, а там світло було електричне. Зачепив світло, бере вішалку, він каже "Брр" йому. А той вилазить і каже: — А! Так ти Іване не німий! Гм-гм-гм.

А Іван тоді каже: — Я мусив це робити. Як би я цього не зробив, я здох би з голоду. — Хе-хе-хе! О то так. Хе-хе. О такі стучки були.

Пит.: А ще щось про такі штучки пригадуєте такого?

Від.: А ну, так! Робив я в шахті, так один був в нас, такий чоловяга був, що програвав. Молодий парень був, може 22 роки. Басула був Київскький хлопець. Він у мене був в напарнику, в моїм напарнику. Я був овідбійщиком, а він у мене вугілля забирав, кидав на риштаки такі.

А ми ходили із шахти, другий був щурх, може яких 200 саженей було, може більше. Дальше трохи чим ота хата біленька, далі трохи від шахти шург був, де нам було спускатися в шахту.

От Басула отримав гроші, а грошей нема. Програв гроші. І програв картку, ту шо на хліб була в нього.

Він не розраховував грати в карти там. То вони беруть лямпи, такі, що в шахті світять, і виходять, а там були кукурудзини. І вони в кукурудзу яку-небудь забирають, і там сидять і грають в карти і світять лямпами.

І Басула програв і картку і гроші програв ті, що получив, і книжки ті що получив, що на місяць, і книжки програв. Осталося в нього тільки 200 грам на день.

Більш нема. А працювати потрібно. І грошей нема.

А я тоді курив тоді. То він оце прийде так: — Пане Лисенко, дайте закурити.

Покурить. І він до того дойшов, що він вже голодний, вже в нього нема чого їсти. Сили нема в нього робити.

А ми йдемо. Вже соняхи були такі, що вже наливалися, зернятко вже було. То там люди садили город. Він вирве соняхи, починає їсти. Целяком їсть, усе те зерно, з лушпинням. А я кажу — Що ти їсиш, що ти робиш, Басула, що ти робиш?

— Соняшник їм.

З усим його їсть! Не то, щоб саме зернято, а всим їсть, бо він голодний. Дивлюсь, пропадає хлоп.

То я кажу: — Знаєш що, Петро, я завтра принесу тобі гроші. Щоб ти не грав більше в карти! Як будеш грати, ти здохнеш до чорту.

— Так, так, пане, я так, пане, думаю, я так, пане, думаю.

Він такий був добрий хлопець. Дуже добре працював. Але програвав, у карти програвав. В карти програв все чисто.

Так воно було: — Я соняшник їм.

Він увесь їсть соняшник! Той круг, він усе їв. Він голодний. Соняшник їв.

Пит.: Чи вас розкуркулювали, чи Ви забралися з відтіля?

Від.: Ні, я раніше виїхав. Брата мого розкуркулювали, того старшого. Ні він також утік. Осталася одна мати. Він виїхав. Мати осталася. Нічого в неї не було вже — ні скотини, нічого не було. Було там пару голубів у хаті, не в хаті, а в конюшні — пару голубів було. І то забрали в неї. Все чисто позабирали. Стара жінка була вже, мати мала більше як 75 років.

Це в тому, були вже забрали, уже після 33-го року. В 34-му році забрали в неї. Усе забрали. І хату розвалили. Хата здорова була, і добра була хата. І конюшня була. І свинник був. І потім був такий, називався в нас секскот, де свиней годували. Цей був дерев'яний зроблений, підсподом не було таке пусте. Це спеціяльно зроблене для таких свинок, що тільки годувати на сало. Підлога зроблена, і тут були з переду такі двері, гіля откривається на шість штук, щоб свині не влазили ногами в корито. Вона тільки голову простромить і їсть. А ногами вона не може.

То все забрали, на хаті черепицю забрали, і все розвалили, та все забрали. І сарай, де були свині, і те забрали — все забрали. І в матері позабирали сундук, позабирали, ліжко, машинка була ножна — все позабирали.

А тоді брат приїхав з шахти, як вже батька забрали. І мати померла вже в 36-му році.

А я не попав під розкуркулених. Ми раніше повтікали, ми раніше повиїжджали. Рахували, що не потрібно робити, нащо робити, як нема за що робити?

Я хоч там робив майже на дурно робив, хоч не голодний, правда? Получиш там той кусок хліба, так в кусок хліба. В колгоспі дурно працювати, ні хліба нема, нічого і працювати, на чорта то кому?

Пит.: Чи брат Вам оповідав як його розкуркулювали?

Від.: Я ж знав! Я не далеко жив від нього, від брата. Брат жив в однім районі, в Сніжнянськім районі. Я в Чистяківськім. Там усього З кілометра. Там на шахтах. Всього може 3 кілометра. Бо він в Сніжнянськім районі, а я в Чистяківському, а вони тут один біля одного, З кілометра, якраз майже на кордоні. Я також вже рахувався Чистяківського району, а де він працював, це шахта Безчинська називалася, то вже Сніжнянського району. Два райони було — Сніжнянський.

Пит.: Ви говорили, що Ваш брат ховав збіжжя в степу?

Від.: Збіжжя? Ховав! О цей про якого я Тобі кажу, він ховав. Він же не пішов зразу в колгосп. У нього було пару коней. Йому землі тут не дали. Йому дали землю далеко від хутора. Не хутірянську землю, а далеко далі. А він там посадив скілько він там землі мав, пшениця в нього була. І він молотив котком. Як змолотив він котком, то скільки йому припускалося, він то вивіз, на станцію здав. А в нього осталося. Так він там де молов, ти не знаєш, які це котки, що це за слово, коток?

Пит.: Ні.

Від.: Коток зроблений із каменя. Вісім зубців, так як є трубки залізні, знаєш? Зі зубками, знаєш? Так із каменя робиться, такий в більшки, о такий в ширину, кам'яний. Отак у вишки. На вісім зубців. Тут у середині, посередині, в центрі в такі ті, закладається як шварні, куди входить сама рама, щоб його могли коні тягнути, а він іде, і то стукає самими зубками тільки бух-бух-бух. Так як камінь. Він саме молотить. Цим можна пшеницю молоти, ячмінь, не потрібно машини, а кіньми можна молоти.

Ось, робили такі котки. Із цементу можна зробити, із каменю можна робити. Із сірого каменя можна робити, можна із білого каменю робити такі котки. То в нас це так і називали — котки. Тут рама йому така, надівається і то тоді там цеп причіпають, туди коні тоді запрягаються, і він коні тягне від цього.

Такий тік, тут насипається пшениця. Тік зроблений, щоб не було нічого, тільки рівно як оце земля, як це, і не було ні травички, нічого. І ця земля вбита, як ото в дорога вбита, так ця земля вбита.

На це наставляється хліб і тоді кіньми і тим котком молотиться. Останеться тільки сама солома, яку тоді граблями вигрібають, витрушують солому, викидають. А це тоді згортають, така віялка є, і віють. Полова одлітає, а пшеницю зарубаєш собі, розумієш? Котком. Ото називається котками молоти.

То він там, де молов, там і викопав і яму. Те що відвіз, відвіз, що потрібно йому відвезти на станцію. А те закопав. Там 12 мішків був закопав у яму і половою засипав. А потім зверху землею і знову закотив, тими котками покосив, так як було. А що осталося в нього хліб, то він перед тим, що його скоро були вже розкуркулили, він хліб забрав і виїхав на шахти.

А мати осталася в хаті. Не схотіла їхати. Так вони хату розвалили, то все забрали, а потім вже на другий рік весною, брат приїхав, і я з ним поїхав, і ми місце те знайшли, відкопали, все забрали, ніччю винесли, і поїхали. Ніччю. Він мав коня. Він конем весь час робив, поки німці прийшли. Кіньми робив. На шахті робив кіньми. У нього був один кінь. Він від шахти возив вугілля, робітникам. Йому платили гроші. Давали коням овес, шахта дає. І платять йому там скільки він заробить. А він возить, розвозить робочим вугілля. По наряду.

Предложим, оце там потрібно стільки відвезти, туди треба тону відвезти, туди дві тони відвезти, то він тут приїхав, накидав і їде возити. Приїхав, не було так, щоби був ящик такий, щоб так закладний, це такі дошки закладаються. І тоді як він приїздить, він не лопаткою, не кидав. Він то підняв цю дошку — вугілля посипалося сюди, другу підняв — сюду посипалася, тут саме середину струснув — все, поїхав далі. Далі починав возити. Отак він це возив. І він уже таким способом додому привозив вугілля. Привезе додому вугілля. Так він вже в останню бричку накладав вугілля, і він махне йому рукою — вези додому. Він уже нікуди не буде везти. — Вези додому. — А він то привезе додому. А там були такі люди, що приїжджають, купити. То продав, або проміняють то за то.

То тяжко було жити, знаєш? Землі не можна було. Не давали, щоб земля була, щоб можна було садити що-небуть собі. А все треба було купити. А все було дороге. Ні помідора не можна було садити, нічого не можна було садити, бо землі нема, не було. Землі є багато, тільки не давали землі, щоб садили люди землю. А все треба купувати. А вони привезуть ті там помідори, чи що, на бричці, що то — два помідори, карбованець. Або там підеш на базар купувати так як насіння, отака малесенька, таку малесеньку шклянку, то там шість, сім унцій в тій шклянці, треба заплатити карбованець двадцять за ту шклянку насіння. А його хочеться, знаєш? Так як тут ті різні ріжки, а там перше діло, то насіння в Радянському Союзі. В нас було прийнято насіння. Кожний день, насіння, насіння! А тут кукурудза, бачиш? Купляють кукурудзу, продають кукурудзу.

Пит.: Чи селяни в 33-му році продавали свої речі за хліб?

Від.: Yeah! Продавали.

Пит.: Приходили до міста?

Від.: О, Yeah. До нитки продавали! І приносили і машинки продавати, такі швейні машинки приносили продавати на шахти, на базар. Навіть були такі люди, що корови понавозили продавати, щоб за хліб продати корову.

Пит.: А чи золото продавали, чи то не мали?

Від.: Я тобі за те не скажу, бо я не бачив ніколи. Золота не було. Не бачив. Я й не бачив там у Совєтському Союзі золота. Я вже як побачив золото, перше, я тобі скажу де. Як я був вже в Америці і був в госпіталі, Онеанта. А я отримував листи з краю.

А мені прийшов лист з краю, і заказний лист був. Я мусив розписатися, що я отримав. А там пошта була в госпиталі. Такий госпиталь був, туберкульозних. А я хворий був на kidney, мені признали, що туберкульоз нирок.

А я пішов туди дістати листа, а той що там на пошті працює, показує мені п'ять карбованців, золотих російських. Та й каже мені: — Хочеш купити?

А я кажу: — Скільки тобі? Я тобі дам доляра за його.

А він каже: — Ні, ні доляра. Давай три.

Я йому дав три доляри, за п'ятку, за золоту. Хе-хе. Він мені віддав і слова не сказав. Я йому три доляри дав. Так ото я перше побачив тут золоті гроші. А були в мого брата в найстаршого гроші золоті. Я пам'ятаю, що як у 20-му році, то вже майже голод був, то мій брат купував хліб у торгсині, такий назвався торгсин. Це як закордоні були продукти, продавалися. То він за 10 карбованців золотих купив 10 пудів пшениці, йому дали 10 пудів пшениці за 10 карбованців золотих. То я знаю, що було. Це в 20-му році.

Пит.: А чи хотіли б ще щось додати, що пригадуєте?

Від.: Ні.

Пит.: Ну, то дуже дякую за розмову.



Зміст першого тому


Hosted by uCoz