Anonymous female narrator,b. June 10, 1906, іn Maidan Labun', now in
Kheml'nytskyi region, where she continued to reside until the Second World War.
Narrator's father was a well-to-do peasant with 10 desiatynas (27 acres) of
land: “My father lived quite well almost up to deculakization, but after was
deculakized, they took everything, and he starved to death”. About
dekulakization, she continues, “Well, my father was kulak. First they
dekulakized these people. Everything in the house was taken and sold. And some
were glad and bought these things, but then it came the turn of those who were
poorer than we were”. Narrator and husband were very religious and opposed to
Soviet power from the start, and the husband managed to avoid joining the
collective farm but underwent persecution. Her brother was arrrested. Narrator's
religiosity sometimes has an apocalyptic air as when she describes the closing
of the village church. Narrator mentions local rebellion against the collective
farm after collectivization. Concerning the participation of local peasants in
the Party and local state organs, narrator describes such people as those “who
did not believe in God and mocked other people”. Such people, she added, did
participate in deculakization and the comnezam, thereby enriching themselves.
Some of the worse tormentors were local activists related to narrator by
marriage. There were also “many” twenty-five-thousanders
(dvadtsiaty-piaty-tysiachnyky, urban workers mobilized in a 1929 campaign to
recruit 25,000 for permanent work in the countryside): “Yes. They came, honey
(holube), they came every morning…” During the famine, adults and children ate
leaves and died on the side of the road. Ultimately, narrator, who atates she
thought of nothing but keeping her four children alive, did work in the
collective farm in order to get some borshch with sorrel to eat but received
nothing else for her labor.
Пит.: Будь ласка скажіть, в якому
році Ви народилися.
Від.: Ну, то я народилася в Майдані Лабунь.
Пит.: А якого це району?
Від.: Кам'янець Подільского.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: Коли я народилася? Я
тобі скажу, 10-го June-я 1906-го року.
Пит.: А де Ви жили при кінці
20-их років? На початку 30-их?
Від.: Там само, де я народилася.
Пит.: Аж до німецької окупації там?
Від.: Так.
Пит.: А чим Ваша родина займалася?
Від.: Я нічим не
займалася, тільки була господиня в хаті.
Пит.: Хліборобством.
Від.: Yeah.
Пит.: А скільки землі було в Вашої родини?
Від.: В мого тата було 10 десятин землі.
Пит.: А як вже
вийшли заміж?
Від.: Як я вийшла заміж, то я за біднішого господаря.
Він не мав так багато, мій тато жив досить добре, поки не розкурлкулка, а
пізніше розкуркулили, забрали все, що було, і з голоду вмер.
Пит.: А
що люди говорили про революцію в вас? Чи щось пригадуєте?
Від.: Ну,
що говорили, як розкулачували, то вони завжди зробили так — бідняк, середняк,
куркуль. Ну, то мій тато сам куркуль. Найперше й розкуркулили тих. Тоді все
забрали в хаті, і продавали. А деякі раділи, купували, а як прийшлося до них, то
їм була ще гірша біда, як нам. Ну, й що ж будеш, то було дуже тяжке життя, як
подумати собі, дуже тяжко. А мого чоловіка вони дуже страшно на нього нападали,
бо він не пішов до колгоспу.
Пит.: А як Ви ставилися до советської
влади?
Від.: То ми ставилися так, щоб можна було як-небудь жити.
Пат.: Ви були проти того?
Від.: Yeah, ми були проти; мій чоловік
страшно був.
Пит.: Від самого початку?
Від.: Yeah, то мій
чоловік, то знаєш що, його й батько такий самий був. Він такий був дуже, дуже
страшно проти тієї власті. Але що він міг зробити сам? Нічого. Він тяжко
працював і тяжко добував кусок хліба і то прийшов, вже казав: — Жінко, вже мене
сьогодні заберуть. — То тоді якраз людей забирали; мого брата забрали, і одного
і другого. Один вернувся;я його бачила, їздила на Україну — висидів 10 років
в'язниці й без ноги остався. Ну що тобі більше сказати?
Пит.: Ще
можна дещо розказати. А чи хто-небудь із Вашої родини брав участь у війні, в
революції, чи в громадянській війні?
Від.: Та мого чоловіка були
брали.
Пит.: Чи хтось був у армії петлюрівській?
Від.: Ні.
Пит.: Чи в червоній?
Від.: Ні.
Пит.: Які люди
брали участь в партії, в сільському уряді чи то місцеві, чи приїжджі?
Від.: Багато було місцевих? Такі, що в Бога не вірили то вони
знущалися над тими людьми, приходили, забирали, а ми ще, слухай, сходилися так і
говорили, бо я кажу, брали, корову забрали, все, сказати, в тих куркулів, а ми
були бідняки, декотрі вже були бідніші, казали, що будем сходитися, будемо його
бити, як він прийде за коровою, то ми його заб'єм, а якби ти заб'єш, як
заставили мого брата, мого шваґра: — Іди, забери ту корову в стайні. То прийшов,
якраз — я заколола кабанця і поклала в — я думаю, що ти не знаєш — такий лід був
і річка, а там хвиля, як ішла, то вона вибивала таку діру, а я заколола того
кабанця і взяла його в торбу і занесла туди, щоб вони не забрали, і кожний вечір
ходила собі, кусочок сала взяла і принесла, а ну другий якось може було. Там я
його тримала місяць чи кільки, бо то вже докучило мені звідти його тягнути, й я
його принесла до хати. Принесла до хати, а тут ідуть якраз. Ну, я за те сало.
Якось то іде мій кум, мій шваґер, іде забирати в мене те сало, шукає, що е. Ну,
й я швидко те сало занесла, і я мала чоботи, бо мій чоловік шив, і вони хотіли
ті чоботи забрати. Але я така була жвава, що я одного взула, а другого щось
держала в руках, як узяти його тобі не дам. Я тобі його не дам. Хустка така
лежала під танею великою, груба, що я мала ще одну. Вони хотіли ту хустку, взяли
і я тієї хустки теж не дала.
Пит.: То вашому шваґрові, якому ви
нічого не значали?
Від.: Як то не візьмеш, то вони тебе заб'ють.
Пит.: Так
Від.: То вони так робили. Й вони вже, як
приходили до когось, він ще плакав в хаті, що в мене нема нічого, в мене нема
нічо, то вони казали, вже в нього є, ще ти знайдеш що взяти. І як уже сміялися
люди, вони так звірили наших людей, каже в його вже нема нічого, він сміється.
Він вже нічого не боїться.
Пит.: А яку частину Вашого збіжжя мусили
віддавати державі, як ще до колецтивізації?
Від.: Віддавали все до
зерна, викупляли все твоє господарство, але викупляли до тих пор, поки вже не
зробилося нічого, що не могли нічого зробити.
Пит.: А чи в Вас був
комітет незаможних селян — комнезам?
Від.: Yeah, був.
Пит.:
А хто брав участь в тому?
Від.: Свої люди; хто брав?
Пит.:
Що Ви про їх думаєте?
Від.: Що я про них думаю? Як тобі сказати?
Що про них думати? Недобрі люди та й все, бо вони знищили, все, все, всій світ
та такий голод зробили.
Пит.: А чи до Вас приїжджали якісь, що
називалися 25.000-ники, то комуністи з міста?
Від.: То я так думаю,
що там дуже багато їх приїжджало, як вони звалися, то я тобі не скажу. Пиг.: Але
приїжджали? Кд.: Так, приїжджали, голубе, приїжджали кожний ранок, приїжджав на
коні такий, що дивився, де він повертався, мій чоловік... Але він дуже, я тобі
скажу, він євангелію, він не пускав з рук так він читав. Він читав ту євангелію
і він то сказав собі, шо вб'ють не вб'ють — в колгосп не піду. Він дуже страшно
був віруючий чоловік.
Пит.: А через те не пішов?
Від.:
Так, і через те не пішов, бо він казав, що це є не добре, що я там не можу
бути і не пішов. Він страдав, я тобі кажу, що він так мучився, він ще мав той
улькус, то так і він пішов, слухай, рак причинився і так він з того пішов, бо
його були, як він їхав, як ударили йому в груди...
Пит.: А чи в
Вашому селі було багато донощиків?
Від.: За це тобі не скажу, бо ти
знаєш що, я дуже мало ходила десь, дуже мало, бо я більше з родиною в хаті була.
Я не дуже була така цікава дивитися на то все, тільки дивилася, де той куско
хліба тим дітям десь взяти.
Пит.: А чи пригадуєте собі, коли почалося
розкуркулення в Вас?
Від.: То десь у третьому році не було голодівки
вже тоді, не можна було нічого ніде достати їсти. То як ти думаєш, в якому році
почалося, може в другому.
Пит.: Так.
Від.: То тривало не
дуже довго, як вони все то знищили.
Пит.: Як то відбувалося, значить,
розкуркулення?
Від.: То розкуркулювали, кожну людину брали, забирали,
куди вони брали, то не знаємо. То мій же тато такий був багатий, він мав все, що
він не мав на світі, то в його було. А через це також багато він постраждав, бо
ми, як вже до нас прийшло, то ми до нього заносили і муку і все, бо думали, що
вже до нього не підуть, а вони так дозналися,що так і там і в нас забрали і до
нього пішли й останнє забрали.
Пит.: Значить, Вас також
розкуркулювали?
Від.: О yeah.
Пит.: Навіть, що були...
Від.: Бідняк, то також пішов.
Пит.: Розкуркулили?
Від.: Так.
Пит.: А хто Вас там вибрав, сільська рада чи
хто? Хто рішав, хто куркуль і хто ні?
Від.: Та, то всі рішали? Той
хто хотів когось знищити; самі недобрі люди робили.
Пит.: А чи був
колгосп у Вашому селі? Добровільний, але ще Перед колективізацією?
Від.:
Ні.
Пит.: Не було. А коли совєти почали примушувати людей в
колгосп? Якраз після розкуркулення? А що робили з тими людьми, що не хотіли,
наприклад, з Вашим чоловіком?
Від.: Ну то що, я тобі скажу, що його
викликали до сільради кожний вечір, і мучили, і мучали, упиралися, що він там їм
відповідав, то я не знаю; тільки одне, що вони його дуже багато питалися, чого
ти не йдеш. А він що там казав? І він таки не пішов, він витримав і не пішов.
Пит.: А то свої питали?
Від.: Так. Ті, що були, якби то
сказати, голова там чи сільради чи там виконавець, я знаю, як їх називали?
Пит.: Так
Від.: То ті питалися весь час.
Пит.:
А як Вашого чоловіка брали, то як довго тримали? Цілу ніч?
Від.:
Так, яких пару годин, не цілу ніч, але він все казав, що прийдуть і
заберуть, прийдуть, мене заберуть. Але його якось не забрали, дякувати Богу.
Його до війська були послали, він з війська якось там вистрибався.
Пит.:
А в якому році?
Від.: Це вже, здається, в 34-му році. То він
також, Боже, як він мучався, як він мучався.
Пит.: А чи в Вашій
околиці були повстання проти колективізації?
Від.: Пізніше вже були,
як вони побачили, що це недобре.
Пит.: Як то виглядало?
Від.:
Як виглядало? Всі проти, всі демонстрували, брали вила, брали граблі, брали
все й йшли воювати.
Пит.: Зі совєтами?
Від.: А то же вони
зроблять, що можуть зробити. А я Тобі кажу так як сьогодні Ти з ними зробиш там?
Та тут питають президента, чи ти не можеш з ними говорити чи помиритися? Тяжко.
Пит.: А що совєти робили з тими людьми, які повстання робили?
Від.: Що ж Вони робили? Забрали одного, забрали другого, та й, що
Вони побачили, щось трошки. Мій брат пішов за те, що він пішов на працю в
колгосп, казав, що він тяжко працював, казав, хто цей колгосп видумав, щоб він
на страшний суд не став. Його на другий день кум забрав, виказав. Осталося
четверо дітей, а він пішов і-до сьогодня загинув; нема його. Вже одне сховане,
його забрали.
Пит.: А що в Вас сталося з церквою, священиком?
Від.: Ну то розкинули церкву та й свій хлопець поліз, хреста скинув,
свій чоловік, і він і не витримав, так він і здох, вибачте. Не вмер, а здох, бо
така людина, то я його не рахую, що він вмер.
Пит.: А коли він помер?
Від.: Та я не знаю, якось його стало щось дуже боліти і я не
пам'ятаю, коли він вмер, як довго він був, але він згинув.
Пит.:
Скоро після того?
Від.: Так не жив.
Пит.: А
пригадуєте, що сталося зі священиком?
Від.: Та за священика я не можу
тобі сказати, чи він десь виїхав, чи він десь втік, я не скажу тобі за те, бо як
сталось, то вони боялися страшно, то вони десь собі шукали якесь місце інакше,
то я не можу тобі сказати, як там воно було.
Пит.: А Ви таки ніколи
не стали членами колгоспу?
Від.: Ні.
Пит.: Ніколи?
Від.: Ні.
Пит.: А в Вас був голод в той час?
Від.:
Так.
Пит.: А коли почався?
Від.: Десь коло 34-го року,
скажім, голодівка страшна була.
Пит.: А що люди робили?
Від.:
Вмирали, їли листя, що бачили і так падали по дорогах, дітей своїх вбивали,
також їли.
Пит.: А чи люди шукали за працею?
Від.: Де ти
підеш? Вони повирізували всі садки, знищили, щоб той чоловік ніде нічо не
дістав, то яблука нігде не було, ні грушки, нічого. В нас садовини було страшне,
але все повирізували, знищили, щоб люди не мали нічого. У наших людей було, та
слухай, та холодець варили, продавали.
Пит.: А чи люди продавали свої
речі за хліб?
Від.: Ні. Та ніхто не може. Де ж Ти купиш, як там не
було нігде нічого?
Пит.: А що в той час соввти робили?
Від.:
Та вони мали.
Пит.: Комуністи мали?
Від.: Так. Вони
здали собі в заміну.
Пит.: А так, наприклад, ті, що в Вашому селі,
комуністи, то там ніхто з них не помер?
Від.: Та чому ні? Померли
люди.
Пит.: Комуністи також? А то як Ваш кум чи шваґер, ні?
Від.: Він ще робив в колгоспі. Та, слухай, так писано в Євангелії, що
хто не піде Колгоспу, то брат не буде любити Тебе і сестра не буде любити.
Ніхто, відкажеться Тебе, вся родина. І там було. Мого чоловіка ніхто не хотів
любити, бо він не був в колгоспі. Усі вороги на нього напали. Каже, чому Ти не
ідеш, я пішов, та Ти, каже, йди. Але він не хотів іти. Він заробляв кусок хліба,
він йшов, такі во, що він будинки в, всіх нас годував і там він доставав той
кусок хлібу і приносив і нас годував.
Пит.: Так до самої війни?
Від.: Так.
Пит.: А Вас коли-небудь допитували або
затримували, міліція або хтось інший.
Від.: Ну, так мене то вони дуже
мало. Я тому більше до нього не чіплялися, а до мене то так не дуже. Мене ще в
колгосп викликали садити картоплю, то я ходила, але я ходило садити картоплю
дуже радо, бо я брала відро ціле гарної картоплі і засипала, так в кінець біжу і
там засипу, а ввечері десь так в 10-ті, 12-ті годин йду забирати і шукаю, і так
я тіх дітей годувала.
Пит.: То є добре?
Від.: Так я
годувала, я так давала раду собі. Принесу та й борщу наварю з щавльом. Щавлю
було багато, бо його не знищили і так я тим рятувалася.
Пит.: А як
Вам платили за працю в колгоспі?
Від.: Нічого.
Пит.:
Нічого?
Від.: А вони нічого не платили. То тільки що я могла там
скомбінувати. Якби мене там зловили, то там би і забили, але то така, що я могла
йти і не боялася, а, що вже, Бог дасть, то те буде.
Пит.: А були
сторожі на колгоспних полях?
Від.: То приїжджий був, той
виконаванець, то він там вже дивився, сидів на коневі все.
Пит.: А
озброєні?
Від.: Та щось там мав на собі, чи я знаю, що він там...
Пит.: Чи Вам відомі які-небудь випадки людоїдства в Вашій околиці? Що
люди їли або що самі знаєте?
Від.: Ну, та знаєш, не знаю, то багато
людей, знаєш, говорило, але я тобі кажу, що дуже багато участі не мала, щоби я
так десь тим цікавилася знаєш, як наші люди були, І не такі розвинуті, як
сьогодні в Америці люди розвинуті. Бідою забиті.
Пит.: Такі обставини
були...
Від.: Що я могла, голубе, там зробити, як я мала тих четверо
дітей і я тільки думала про своїх дітей, щоб вони не померли. А щось там більше,
то я не могла сьогодня так, як на Україні сьогодня живуть, вони закриті, вони
мають нічого. Ми є відкриті, ми маємо television, маємо радіо, маємо все. Ти
вмієш говорити, читати, то Ти можеш все знати, що робиться в світі. А там темні
люди. Я там побачила своїх — мою сестру, донька прийшла, вона забита жінка, не
має що говорити. Так і я там жила. А Ти знаєш, як я поїхала, то мені
здається,щож там то все чуже... А це моя Україна. Така вже мені якась дичина.
Пит.: Чи Ви бажаєте ще щось додати?
Від.: Ну я не знаю,
вже думаю, що може вже закінчимо. Досить багато наговорила.
Пит.: То
дуже Вам дякую.