Case History LH09

Anonymous male narrator, b. 1900 in the village of Shyshlivka, later Brovarkiv, a Cossack village now inundated by the Kremenchuk Reservoir. Narrator was one of three children of a middle peasant. Narrator gives substantial information on the Civil War, the 1920s, and penetration of the village by the authorities. At the outset of the revolution, "people wept for the tsar." Then various forces were active. Under the New Economic Policy (1921-1928), "then people lived well!" Later, there was armed resistance to collectivization because "people did not want to give over their land." Even the loose SOZ form of collective farm provoked resistance. Narrator states that strongest resistance to collectivization came from former Red Partisans who had fought for land and freedom. The wealthiest peasants were the first to join the collectives, probably in hopes of avoiding dekulakization. Also various outsiders came to the village. Narrator and his family all joined the collective farm during the first wave in 1929. Dekulakization lasted "not just one year" but longer, and many fled to escape it. During the famine whole families died out, including the families of former Red partisans. Narrator went briefly to the Kuban before famine, where during the famine the situation became, if anything, worse than in Ukraine. In narrator's village in 1932-1933, all the food was taken away from the villagers, and in the spring there was another requisition for seed. People buried food and seed. Narrator's father-in-law was sent to Siberia. Narrator also lost a number of other relatives, and his own legs were "terribly swollen." In the collective farms, "There was bread, but people still dropped dead." Narrator described the komnezam as "the first Soviet weapon," but its members also died. Gravediggers were assigned to pick up bodies and bury them in pits. Narrator estimates mortality in his village at 25-50% and attributes the famine to a deliberate attempt by the state to crush Ukraine by starving its people.


Питання: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь: В 1900-му році.
Пит.:А де Ви народилися?
Від.: В селі Шишлівка. А тепер село Броварків. Як затопили наші села понад Дніпром, моє село було 10 кілометрів від Дніпра, і село за 10 кілометрів затопили.
Пит.: Ви пам'ятаєте, як це сталося?
Від.: Ну, як. Будували Дніпрогес на Кременчуку.
Пит.: А Ви це самі бачили?
Від.: Ні, де ж я то там був тепер? Як затопили, то ми на еміграції. Ми того не бачили, нічого. Це тільки знаємо, це нам писали, що нема сіл і все.
Пит.: А Ви раніше казали, що Ви з козацького роду.
Від.: Усі села наші то козаки. У нас село було козаче. Із сходу козаки, козацьке суспільство було й побудували собі школу. А потім, пізніше через декілька років (не пам'ятаю скільки це років пройшло), що держава відібрала, за царизму. Цар забирав козачу цю школу й зробили державні.
Пит.: А Ви козачу школу пам'ятаєте?
Від.: Ну, пам'ятаю. Ми ж ходили в ту школу. Тепер оце як затопили все понад Дніпром то і школу затопили. Зліквідували. Перенеслися в другі села і виїхали люди хто куди хотів. Не забороняли. Можна було їхати хто куди хотів, аби розійтися.
Пит.: А хто вчив у козачій школі?
Від.: У козачій школі вчив учитель державний, не селянин.
Пит.: Як Вам жилось до революції?
Від.: Ну, до революції не однаково жили всі. Хто мав землі більше, той ліпше жив, хто меньше, той бідніше жив. А так то жилося добре, так як було. А для таких людей, що малоземельні були, то для їх було, сказати б то трудновато трохи жити. Вони ж не думали, що то буде гірше. А як радянська влада пропаганду робила, що земля буде селянам, а фабрики, заводи — робітникам у містах. Ну, то багато пішло в червоні партизани, щоб добитися землі й волі.
Пит.: Чи можна Вас спитати скільки землі було в Вашої родини?
Від.: Ну, як про садибу — 10 десятин було в моєї родини землі.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Ну, для нас хватало. Родина не була велика. Нас було троє — два брата і сестра, і батько і мати. П'ятеро осіб.
Пит.: А що пам'ятаєте про 17-ий рік?
Від.: Сімнадцятий рік — тут треба цілу книгу писати, розказувати. Треба коротше щось нам робити. Сімнадцятий рік як прийшов, то одні пішли до червоної влади, а другі пішли набрали загіни, та воювали з червоними, поки перемогла Росія. Бо Росії помагали американська й англійська держави. І вдягали, і вбирали, і годували — все! Все умундурування, всі лікі, все на світі давали Англія й Франція і ті, щоб установити колгосп, щоб установити совєтську владу! А ті, що воювали проти совєтської влади, то що ж?! То були загіни малі, не мали більше сили. Коли вже двинулися росіяни сюди, то набирали тих, які хотіли землі і волі. Молодих.
Пит.: Чи в Вас були такі, які хотіли Україну самостійну?
Від.: Ну, аякже! Та ж всі хотіли самостійну Україну, що не ішли до совєтів, й партизанку.
Пит.: А в Вашому селі яких було більше?
Від.: У нашому селі було більше цих бідніших, як багатих. То ті всі й пішли за землю й волю туди, а ті, що осталися то були такі, що пішли таки, що поїхали на першу еміграцію ще пішли, ж не витримали то пішли. А багато таких, що їх побили там, як де захватали ті загіни. То побили всіх.
Пит.: А Центральну Раду пам'ятаєте?
Від.: Центральну Раду? Та це далеко трохи від нас було діялося в Києві — 150 кілометрів було нам, так, що до нас мало що доходило.
Пит.: Значить, вони не мали влади в Вас, Центральна Рада?
Від.: Центральна Рада в селі не мала нічого, тобто, це в селах, що далеко від Київщини. Церкву хотіли то й то не могли. Ми хотіли свою церкву, щоб по-українському правили, щоб була вже українська церква. Не могли зробити, бо багато наїжджало російських священиків і пропагувало проти нашої української церкви. А чиста річ, батьки і діди наші й то й друге всі кричали за царя: — «Боже царя храни, сильный, державный, царствуй и на славу нам. Царь православний, царствуй, и на страх врагам."
Пит.: Це Ваш...
Від.: Це гимн такий був царський.
Пит.: А це співали Ваші...
Від.: Батьки і діди наші співали й хотіли, щоб воно так і було.
Пит.: А хто хотів української церкви?
Від.: Та хто ж?! Селяни хотіли, ті що вже молодші таки. Батьки не хотіли, а я ще молодий був, може молодший за Вас. Скільки Вам тепер?
Пит.: Двадцять два.
Від.: Ну, то мені так було — як революція стала, то мені було 17. Брат старший був на три роки від мене, то вже йому 20 було. То він був цілком за новою владою, за петлюрівською. Він був в петлюрівських командах і вже як емігрували, а ті осталися тут у Київщині, Полтавщині, а вони через Дніпро перейшли туди, а там вже був той Холодний Яр — вони і ще воювали там з партизанами, з червоними.
Пит.: То Ваш брат там був?
Від.: Брат там був, а потім, як прийшли взяли цю Лівобережню Україну, то Київщина вільна була, той бік її Правобережжя. Ну, то ті що мали можливості, і брати і всі, то в Холодний Яр туди повтікали і там ще то вони скільки сили мали, стільки трималися. А як уже тут упоролися, то червона армія тоді перевалила Київщину і захватала те все й їх там усіх тих. І відтіля оголосили амнестію — хто амнестувався, то значить, і брат тоді амнестувався і прийшов додому і нічого вони його не розстріляли. Аж уже пізніше він побув у 29-му році, чи в 28-му році? — він емігрував аж у Донську область, сам. Пізніше забрали й жінку й доньку, (в них дівчина була) туди і там жив уже аж поки німці прийшли. А ми тут жили, то ми ще осталися живі так само тут.
Пит.: Вас не переслідували?
Від.: Нас не переслідували. Так у колгосп вже пішов та робив у колгоспі день і ніч.
Пит.: А чи пам'ятаєте владу гетьмана Скоропадського?
Від.: Майже не пам'ятаю бо вона тільки стала і тут зараз незадовго її зліквідовано. Петлюра організував війська й також гетьман — він емігрував.
Пит.: А чи хтось з селян підтримував Скоропадського в Вас?
Від.: Тут підтримували, підтримували. Ті всі, що мали багато землі, більше підтримували. А ті, що малоземельні, то ті пішли до червоних, а ті що середняки — ті що по 10, по 15, так трималися петлюрівської.
Пит.: Які були отамани у Вас? Значить, від петлюрівських загонів?
Від.: Від петлюрівських загонів, то отамани були такі, що я знаю, що Єфремов там був уже. я їх не знаю всіх прізвищ, тих, що були в Центральній Раді.
Пит.: Ні, я маю на ввазі в Вас, у Вашій околиці?
Від.: У нашій околиці не було таких, щоб вони були командирами української армії.
Пит.: А як довго в Вас продовжувалася боротьба проти большевиків?
Від.: До 20-го року. Вже в 20-ім році то вже вони емігрували ті всі російські війська. А ці вже люди хто де куди, а хто не емігрував то остався, то совєти позабирали та подобивали.
Пит.: Чи пам'ятаєте похід Петлюри і поляків на Київ? Чи в Вас знали про це?
Від.: Про поляків на Київ?
Пит.: Двадцятий рік. У вас не чули?
Від.: Я не знаю. Це далеко дуже від нас. Може вони були якісь там відбувалися. Я не знаю.
Пит.: Чи Махно дійшов до Вас?
Від.: Ходив по селах наших Махно і Середа, і Тютюнник і всі. Оце понабирали. Якби же вони зробили одне були, то можна б було боротися. Як вони одні проти другого воювали, сам себе й бив.
Пит.: Чи знаєте якісь цікаві анекдоти чи оповідання про тих всіх? Тютюнника?
Від.: Ну, такі оповідання, то такі ж оповідання були поки ми тоді їх більше знали, тепер уже позабували. Як то казали, що то не можливо тут сказати зразу. Я не знаю. Тепер вже позабував оці всі ці приклади. Це уже 60 років минуло. Були. Кожні загони якісь мали. От такі всі прихильні до Тютюнника і до Середи і до всіх. А так, тепер що — то там напутати, то Вам таке не потрібне.
Пит.: Та багато часу вже минуло.
Від.: За Петлюру то я не пам'ятаю які ми мали припіви, або щось таке. Взагалі, найбільша була біда, найбідніша була та справа, що могли б ще були триматися. Що неосвідомлений був нарід ніяк — про петлюрівську, скажемо всю програму й то й друге, як то програма — то майже ніхто не знав. Щоб народ був свідомий, яка то програма — то могли б вже були підтримувати більшість. А в селі, як бідне село таке було — наше село велике не було, бо як ми в школу ходили, то 350 дворів було тоді, так учитель казав нам — то я пам'ятаю, що 350 дворів. А тепер як вони вже розкуркулили, повивозили людей на Сибір там то що, то постріляли — багато постріляли, тих що були взагалі проти радянської влади. І ті середняки, всі вони були проти радянської влади. У нас землю, якої було 10 десятин тієї землі, як 10 гектарів не так як акер, це два акра треба на гектар. То всі вони не бажали радянської влади, а підтримували більше Петлюрівщину й Гетьманщину. І тепер гетьманців багато. Підтримують гетьмана. І то нам нічого неварта, бо вона тільки пошкодила. Щоб вона була і гетьманщиною, то було б зовсім інакше. А то що? І так їх похоронили всіх тих, ті що мали яких по 20, по 30, по 40 десятин, були такі й що до 100 мали — то пропащі люди зразу. Совєти повинищували всіх.
Пит.: А що думаєте про Білих?
Від.: Білі ішли через наші села так само. Їхній генерал — Денікін. Проти того ніхто (проти їх) нічого не мав. Взагалі, він нічого не міг робити, нічого, а тілько пройшов. А таки воювать треба було знати, із совєтами, треба було. І через це найгірше було отриматися. Що і той, і той за цілу, неділиму Росію. А Росія взагалі (чи ж Червона Армія) і ленінська тоді ж була, ще тоді сталінська ще не була програма, то Ленін ж тоді був. Земля і воля селянам. Пішли батьки і були й такі, що й син і батько пішов в Червону Армію, щоб мати землі і волі. А тоді, пізніше вже казав мені сусід той, він і не був у партизанах, а тільки бідненький такий був чоловік, та тепер вже аж казав, а це уже при радянській, як ось німці вже прийшли. То він казав, що ліпше вже ходи, бо в нього землі вже майже нічого не було, а він один тільки був, а він ходив усе тоді з Яконовим, ще були там — Херсонщина, там Таврійська губернія, Херсонська. Там були великі маєтки, страшні. Туди наші селяни ходили і він ото ж ходив. То він же каже: — Я ж ходив тільки шість місяців, кожний рік він піде оце весною, 9-го травня й до Покрови. Шість місяців не робив, а шість місяців гуляв тоді вдома. За нічого. Робив щось вдома. А тепер каже, як уже в колгоспи стали, уже, тепер живе кожний день, день в день, рік у рік. А тоді же тільки шість місяців. А вони ж воювали за ту волю, оці бідні. А вона така воля їм лягла на шию, що вони раді якби вернувся той час, що давав їм шість місяців. Він заробив гроші, купив собі хліба і топлива і всього. А шість місяців гуляв. А були такі, що робити вміли і любили робити, то він ліпше жив, як той багатий. Він там заробить гроші, а мав професію таку — одежу добре шив. А другий чоботи шив добре селянам. То він цілу зиму сидить у Вас, дядьки беруть до себе додому, щоб він шив у вас у хаті. І платять йому гроші за працю, що він зробить, і все годує його. Без грошей не береться, ні защо. І в нього гроші. І ті, що заробив цілі, а тут же він кожний день працює й харчів не треба йому, то в нього позичали. Такі були дядьки, що позичить у того грошей з заробітників, бо він ж цілу зиму заробляв і ціле літо робив там.
Пит.: А чи було таке що в Вашому селі, сусіди між собою билися? Червоні проти петлюрівців?
Від.: Та були ж сусіди. В нашому селі був той червоний загін, той, що організував, то ще був командиром великим, він це був офіцерщика заслужив ще поки війна була.
Пит.: Як називався?
Від.: А потім оце революція стала, то він набрав зарядів. О це було наше село то звалося партизанське село. Він набрав загонів і то воював з ними, із тими всіма. Одні других гонили. Ті ж були гетьманці, ті або як їх називали — гайдамаки. Гайдамаки то їздили з німцями. То ще й німці, ще б були то ті гетьманці, з німцями то хотіли встановити неділиму Україну. Така програма була гетьманська, щоб взяти федерацію. З Росією можна було б федерацію брати?! Дурний такий гетьман, не знав, що то.
Пит.: Як називався той офіцер у Вас?
Від.: Зосімович. Зосімович його було прізвище. Він мав червоний орден, і то привілей страшний був, бо він воював добре на право цих землячих селянів, батьків і синів і все. І то червоний орден, то йому був привілей. І потім радянська влада встановилася. О його зчистили, як тих брали як куркулів, тих, що розкуркулювали. І його так само. Він показував орден, що я ж воював. І з тим орденом і пропав. Забрали його десь у в'язницю і там він згинув.
Пит.: А за що?
Від.: За те, що хотів свого порядку, своїх порядків, не тих, що він думав. Він же думав, що він воював за-для волі, за-для волі я ж воював, то я мушу жити на неї. А то ж забрали все. А він не хотів цього. Вже не став проти. Він же не воював за колгоспи.
Пит.: А коли це його забрали?
Від.: Його забрали уже тепер, як уже колгосп був.
Пит.: Аж тоді?
Від.: Так. То тоді вже його забрали. Він в колгоспах не робив уже, а тільки отак у тюрмі десь тримали поки і то зліквідували, партизани червоні. Та й все.
Пит.: А як радянська влада установилася в Вас, як то було? Із самого початку?
Від.: З початку, як радянська влада установилася то ж був НЕП — Нова Економічна Політика.
Пит.: А що Ви думаєте про НЕП?
Від.: То тоді люди жили добре! Получили землю, так як ото казав Ленін, що земля буде селянам, а фабрики, заводи для місцевих міських працівників. Ну, отримали землю, працювали. Хто працював, умів працювати добре на землі, то жили дуже добре. І тих колгоспів ніхто не хотів, страшне. Ті партизани, що воювали за цю владу червону, за цю землю і за волю, то вони кричали, що я ж воював за ту землю! А його гонять, відбирають землю, гонять у колгосп. Я ж воював! І погинули всі. Оце як у 32-му, 33-му році, то ті погинули. Погинули всі оці партизани, що воювали. Вони ж не хотіли, щоб землю віддавати. Вони ж воювали за неї, щоб мати ту землю, а тут відбирають. А він кричить — що я ж воював! А то нічого. І погинули. Були такі, забрали. Він воював. Один був, значить, також партизан такий червоний, а не хотів іти в колгосп, до останнього часу не хотів іти. Всі пішли, а він ще не хотів іти. І ходив він, у центрі жив уже, побудував маленьку хатинку собі, це ж червоні дали йому ту землю, на хату. І там він ходив у центрі в селі коло кооперативи тай співав пісню: Чого мухи не гудуть? Чого не рояться? Того бідні в ЦОЗ не йдуть, голоду бояться. І його як прибрали за цю пісню, то ніхто не чув й не бачив де він дівся. — Чого мухи не гудять? Чого не рояться? — Або не мухи, а бджоли: — Чому бджоли не гудять, чого не рояться? Того бідні в СОЗ — або в колгосп — не йдуть, голоду бояться. — І за цю пісню його забрали, пропав.
Пит.: А за що вони не йдуть? Ви казали „бідні."
Від.: Ни тут: — Чого бджоли не гудять? Мухи не гудять, а бджоли не рояться. Того бідні в СОЗ, в колгосп не йдуть, бо голоду бояться. — Він так придумав, де він взяв це? А він ходив і собі співав: — Того бідні в колгосп не йдуть. Перше вони гонили не то в колгосп, а то як заснували то перше і назвали СОЗ — суспільна обробка землі — СОЗ. То він так і назвав, що того люди в СОЗ не йдуть, бо голоду бояться. Значить, бо то вони зразу, щоб зорганізувати людей трохи, і зблизити їх, щоб вони покинули свою власність трохи, найперше оголосили для селянів СОЗ. Значить, набирайте кого Ви хочете собі одні других, як куток на кутку, всіх, які вміють працювати добре, і ті які не хотіли працювати, то їх не приймали до себе, а він шукав своєї може партії, чекав колгоспу то чи що, а тут СОЗ. То люди набиралися, а ті не хочуть. То ж не так скоро організувалося як в один день. То роки проходили, скільки поки організували ті колгоспи. В 33-му році то знищили скільки мільйонів, сім мільйонів українців.
Пит.: Чи Ви вступили в СОЗ?
Від.: В СОЗ ми не вступали, ще нічого. Ми йще жили так одноосібне. Аж колгоспи як почали вже будувати, то тоді вже почали СОЗ, бо то так СОЗ організувався, взяли дядьки де найліпше собі землі і то чудо було. І вони жили там добре. Чого? Того що всі робити вміють, зібралися такі добре. Землю де найліпшу взяли собі, бо сказали: — Де хочете, там беріть собі, Ви ж перші, бо ніхто ж не хоче. — Вони ж взяли землю ті дядьки собі. Там скільки їх? Двадцять господарів, чи 10 набрало. І на тих накладають селян, що не пішли в СОЗ, і в колгосп не хочуть і в СОЗ не організовуються — то цих дядьків накладають зерном, щоб вивозили державі податки — зерно. А тому СОЗові нічого не дають. Тільки те що накосили, то їх — і все. То тоді то подивилися всі ті, що хотіли землі ж, ті ж партизани, що воювали за ту землю — а його ж обкладають, що в нього не остається хлібу. Він виконав раз, то ще другий раз накладають, щоб же загнати всіх у колгосп. Ну, і тоді пішли вже всі. А то найперше пописалися такі середнячки, що вміли добре робити землю — земельку мали. То вони тоді тільки жили проживаючи собі в тім СОЗі, бо податків їм не накладали й з ціллю, щоб загнати в січ.
Пит.: А як довго так жили?
Від.: Та то довго не прожилося, може рік, два, більш не пройшло, поки ті роздивилися. Що ж вони? Із тих беруть, що не ідуть у СОЗ — податки, а у тих нічого не беруть, і живуть собі. А тоді як зайшли всі вже в СОЗ, ті побачили, ті бідняки, що землі й волі хотіли, що їм треба іти туди найперше. Та й пішли всі перше, а тоді вже пізніше повикидали тих усіх, що були в СОЗі найперше, бо то ж середняки, та де такі, що більше мали, повивозили на Сибір, а деяких і порозстрілювали, як загнали цю бідноту всю. То історія така, що не описати. Ну, і так вони в колгосп ішли, а потім як то в 33-му році, то майже нікого не осталося з цих червоних партизанів, із дітей, цілі родини пропали.
Пит.: Із голоду згинули?
Від.: З голоду. Це найперше. Бо вони були такі, скажім, не він вже в нього діти, як оце Ви — молоді хлопці, може молодші ще за Вас, такі вже в комсомол поступили. То ж вони пішли в тих, що обдирали в Вас, накладали податки на кожного. Ходили по хаті й дивилися — в тебе хліб є й забирали. Ці молоді вже комсомольці. Й що понаписували. Дівчата й хлопці понабирали, з ними і старі ще були і ходили. Повідбирали де що в Вас на насіння, де що осталося — теж забрали. Щоб квасоля чи ще там щось таке — аби нічого не осталося. Десь може хтось умів закопати, десь так, що не найшли, бо копали і долівки, і все на світі, і печі розвалювали, бо були такі дядьки, що поробили собі поза печами... Ви же знаєте які в нас печі були, в нас у хатах, які будували печі, щоб палили дровами, соломою, то так будували хати, займала ще піч, тільки поставить ту буду, може коли Вам розказували, може батько знав, як то, бо я сам робив піч собі, оце вже при німцях, сам піч робив. Бо вже та негодна була, стара, хата була, хто зробив піч. Й то добре пекла! Мені один десь робив піч, такий також молодий був, що зробив дуже погано. Не пекла добре. Високу дуже буду зробив, високу, і вона не пекла хлібу так як той, бо тяжко її нагріти, бо висока дуже була буда. Ну, то така ж сарака, то треба було в тих хатах жити, і палити, і пекти і все на світі. Господи милий! Тепер вже не знаю, як вони там живуть, бо соломи нема, нічого вже, кажуть, що вугіллям палять. Купують. Не знаю, як вони там можуть варити, я тілько де родина більша, то там більше дають. Оце в мене дві сестри там двоюрідні, то вони до мене почали писати. Я б їм не написав і досі. Вони відтіля, вони з дому написали перше — бо там коло одного жили, що він там емігрував. Також разом. Вони там недалеко жили коло Літовзен, але він написав, що хто тут є, я то не писав ще й до сьогодні. А він написав, що тут є такий, до своєї родини, дружину, додому. А ті дівчата ж мої ходили тут до сестри, то взнали, та давай писати до мене з дому. А тоді я відповідь дав, чому я виїхав. Пиши до нас, до своїх не пишеш, каже, то пиши до нас. Ну, то я писав до них, а потім вже перейшло, що вже став писати й додому. Вже ж моя дружина написала, а той каже: — Пиши до мене додому, і все. Хлопець той вже не писав мені ніколи. А ті вже дівчата, внуки ці вже мої, то писали. Дівчата, хотілось матерії там або що якої, то — чи може б Ви прислали нам і то — й друге, то я посилав посилку їм додому. До баби, до своєї дружини писав, а не до їхніх, ніколи до неї.
Пит.: Ще тоді в 20-их роках, то з яких людей складався радянський уряд у Вашому селі?
Від.: Складався уряд із тих уже, яких район прислав, такого не прислав, що не член партії, або кандидат уже партії хоч був — це тільки з таких присилали. Як не було в селі такого, то присилали з другого села когось у Ваше село.
Пит.: Чи в Вас було, своїх?
Від.: Були свої. З початку більшість то були свої. А потім був такий момент один, що забрали тих наших керівників і тих, які займалися дурницями. Вечорами збиралися та й пили і гуляли, а брали із колгоспної (а вже колгоспи були), косори брали харчі: м'ясо, сало й всего на світі, та збиралися в якійсь хаті, визначили, та ще збиралися і піячили там. Гуляли собі. А голову прислали до нас чужого, з другого села. Член партії. Так як він побачив, підслідив хтось, хтось його уже направив напевно, не він сам це придумав, вже хтось направив, де це вони збираються купою. Так він тих усіх партизанів, тих червоних, що воювали за ту владу, як зібрав осіб, мабуть, штук п'ять чи шість тих було, а так опинилися аж на Колимі, тобто, в Сибірі всі. І ото вже пізніше, ото вже прислали більше, ж не було свого, то прислали з чужого району прислав, визначив з якого села, кого до Вас призначив. А були такі, що призначив, а він не годився нікуди. Та й було таке, що заберуть геть, так знову присилають другого.
Пит.: А чи були чужинці?
Від.: Чужинців не було. Чужинців таких. А такі десь з іншого села, сусіднього, або що такого.
Пит.: Чи були люди других національностей? Росіяни? Жиди?
Від.: Жиди ж були. Оце я ж кажу, що це жид один у нас був. Він же національності жидівської. А жив де? Жив він десь далеко від нас не в нашому селі, а то десь може яких 200 ... на суперлуках, десь з відтіля присланий до нас. Вирощував тютюн.
Пит.: Це агроном?
Від.: О, то такий як агроном. То він казав, як гонив в колгосп, що на Ваших кістках колгоспи побудують.
Пит.: Можна це повторити?
Від.: Можна повторити, як гонили в колгосп. Можна повторити, що як гонили в колгосп, то був такий уповноважений — чи його назвати жидом, чи євреєм, чи як?
Пит.: Все одно. А що казав, що на ваших кістках колгоспи побудують. То Вам це може і казав хтось? Я ще такого не чув.
Від.: — На Ваших кістках колгоспи побудують.
Пит.: А що люди на це?
Від.: Та, що! Люди нічого не сказали, взагалі, противного ніхто ні слова не писав.
Пит.: А чи Ви коли-небудь мали клопоти з Чека, ГПУ?
Від.: То брата, ото я історію Вам почав, брат він був уже в петлюрівськім загоні. Як. вона осталася, не емігрувала, в Холоднім Яру, а осталася, то він же амністувався. І перейшов сюди додому. Як він з Київщини прийшов додому то пожив якихсь років два. Я не складу вже як точно було. Прийшов він із Київщини сюди додому, то він тут зразу, що не так. Він прийшов два рази, а приходив бодай тоді. Він прийшов із Київщини. Його привезли сюди, на цей бік Дніпра, бо там тиф був у Холоднім Яру, там скрізь уже в Київщині. То на нього напав тиф. Так його переправили через Дніпро сюди. В село через Дніпро помістили в одного дядька, щоб він за ним дивився. І напевно приказали, щоб же він його не видав ніде — ті які його привезли. Ну, й вони оберегли його скільки могли. А потім прийшла дівчина відтіля, 107 кілометрів до нас, від того села, що ми не можемо нічого зробити, бо він мав дуже велику температуру і вискакує. А як люди побачать, то же вони пропали. Ну, прийшла і сказала батькові, що Ваш син у нас і ми не можемо нічого зробити. Або заявила, та заберуть його. То батько поїхав у ночі та забрав його відтіля. Ідучи додому, якраз там по дорозі була наша нива, та він набрав снопів, на свого воза наклав і його у снопах. Приїхав додому з снопами. О то ж він хворий на тиф. То ми його помістили в хаті, він у нас не був уже. То сарай був там, було на горі, що ми там з одного боку можна ще лізти сюди, на гору, на дах. Жнива якраз були. То ми всі на жнива поїдемо на поле, треба ж робити! Жнива ж! А двері замкнемо. А вечір тут, щоб він не вискочив. Замкнені з надвору. То він там, що хоче роби, то він не вискочив ніде. Ніхто не знав, що він у нас дома є.
Пит.: Як довго так було?
Від.: Поки він лежав. Мабуть, місяць. Поки він став поправлятися вже. Тоді він він став попоравляться, то я став до праці, як ми приїдемо ввечері з жнив, то я тоді йду до нього вже. Він став поправлятися і я тоді йду нагору до його на горищі. Він там сіна мав, насталив туди, було де спати. Щоб добре було лежати. І я туди полізу. А він закурював та й мені дає. Ну, то ж не можна бо одну цигарку він потягне та тоді мені дає. Однією цигаркою мене заразить... Після того ледве не курив. Він вже поправився, то він зібрався і пішов знову туди.
Пит.: В Холодний Яр?
Від.: В той загін де він був, через Дніпро. Вже як поправився, то він сам переплив, вже знайшов там, як перейти. Він сам. А потім то вже він, як совєти тут упоролися на Лівобережжі, то перейшли на правий бік на Київщину і ото також їх там відвозили десь, то значить, комуністи видали й сказали, що то там тоді прийшов. Який то рік був, я не можу сказати докладно. У якому році то він прийшов? Ну, я думаю, бо він вже жонатий був, як це він ото переїздив сюди й туди. Десь було може 20-ий, 21-ий рік, я не знаю. То він зібрався тоді і поїхав у Кубань, туди десь, Прохладна Станиця, десь там на Прохпадній Станиці жив. Поступив на залізні дороги та робив там якийсь знайомий знайшовся, такий, що він поїхав до нього і став в нього. І той на залізниці робив. І він там тримався ввесь час аж до 32-го року. А я в 32-ім році був там у нього також. В нас голодовка в 32-му році була. Вже почалася в 32-му. То я поїхав до нього, написав, що приїдуть — там же можна ж хліба купити. А там козаччина теж жила. Кабардинці, чеченці. Вільно там. Колгоспів не було, нічого ніяк. Та то він там жив. Я ніколи не знав, що там таке. Як приїхав, то побачив. Вони хочуть всіх з чисаками. Старі й молоді — всі з кинджалами. Я відтіля то привіз, купив собі — хліба там, три мішки хліба привіз.
Пит.: То було там?
Від.: Було. Базари повні хліба були на хурах. Колгоспів там не було. Позвозили меду бочки, вина, всього того, там виноград вони пахали. Позвозили. Я набрав, що я брав? Грошей не було, то я за жіноче набрав, які були найліпше — таке: рушники, там простирала, ковдри, коверти, що на стінах вішали — то жінчин був, то я взяв його і там продав, та купив хліба, та привіз, то в 32-му році, то ми доживали так. А в 33-му році й брат утік відтіля. Кубань розторощили ще гірше, як Україну. У мене нема нічого, ніяк! Тоді я й привіз хліба від нього. У нас уже нема нічого! То він приїхав вже відтіля, покинув, бо Кубань трусили. То він переїхав в Дніпропетровському. В Дніпропетроському там оце вже жив. Потім при німцях; аж тепер оце десь в 1965-му він номер. І то ж помер так, і нехворий, і помер. Вийшов на двір — мені так написали, ті дівчата, ці писали. Десь посковзнувся і впав, а там цвях був десь якийсь. Де він там узявся? І пробив собі бік сюди заіржавілим цвяхом. І зараження дістав. За три дні помер.
Пит.: А чого, кажете, він мав клопоти з Чека?
Від.: Ото з Чека приїжджали; як його мали забрати в в'язницю, скажім. І той загінчик де він був — він в Кременчуці служив вже — це до того вже, поки, як вони були, це я Вам розкажу вже пізніше. Поки вони в Холодному Яру були, оце, як я кажу, то він мав у загоні бути в Кременчуці, в радянському загоні. А потім, як він переїхав, десь їздив з командиром, а приїхав у ночі, то не знаю чи того командира заарештували, чи ні, а його арештували зразу і зачинили там. Бо то в ночі. То арештний дом був, такий тимчасово. А поки той приїхав, загіна того вже не було вже нікого, бо то всі селянські наші ж хлопці були, такі як і він, вони всі були вже зв'язані з якоюсь організацією. Може аж з Галичини і навіть і той, що їх викрив. Значить, вже щось найшли. Так було, що вони їздили по селах. Хто де не їздив по селах. І мені привозили рекламацію проти комуни.
Пит.: То з Галичини?
Від.: І билуплювали ми по селах у центрі, там де понад дорогами, де в селі разні такі, які вони написали — проти колгоспів і таке інше.
Пит.: А думаєте, що це було з Галичини? Чи не знаєте? Так догадуєтеся?
Від.: Я не знаю. Ну, відкіля ж? Вони ж тут; я там не знаю, що з Галичини там було. А то ж вони привозили тут з Кременчука, по селах розвозили ті всі, де хто жив.
Пит.: Це був 20-ий рік, чи 21-ий?
Від.: Це так 21-ий, 20-ий. Уже в 22-му то того нічого не було. То вже кінчило. То вже господарювали совєти на Кременчузі. Вже тих не було ніде. То ж він тоді відтіля. Він утік відтіля з того арештного дому. Якраз на різдвяні свята. У нас мороз такий був. Арештний дом, той такий був, що часовий стояв на дверях там. То він роздівся, уже спати, скинув усе на світі, тільки спідну білизну. А там туалетів не було ж у хаті, нічого, ніяк тоді, то він випустив його помочить за поріг же там. У хаті нема. А він босий. Він же знав, що його не випустять так. Він босий, розувся, тільки в спідній сорочці і кальсони. Ну, і випустув його на двір, то він як пішов, і втік. То в ночі було. І втік і тоді 17 миль біг, так то босий. І то в одній сорочці. Там був знайомий дядько в тому селі. Як в місто їздимо, то в нього ночуємо, бо то нам було 50 кілометрів до Кременчука. Було до нього доїдем то там переночуємо, а тоді їдем у місто і ще тут осталося якихсь 20 кілометрів ще було до Кременчука нам. Ну, то він 20 кілометрів біг до того діда, поки той дід його узув, і одів, і все, і він там у нього був. А до нас приїхали зараз на другий день, чи коли вже вони — Чека перекинули все на світі, і то шукали документи, чи фотографії, чи там були його фотографії — позабирали. Ну, мов свідоцтво було те, що кінчав і те й друге. Там були царі і вся родина царська була на тому свідоцтві, що видали нам тоді, як ми в школу ходили. То там були і доньки ті. Як би воно було, я б показав. Вони порвали зараз. Вони ж страшно проти царизму були, бо цар не давав їм свободи ніде. Вони в Росії не мали права жити ніяк. По наших селах, оце тут то вони жили скрізь. По наших селах, скрізь по Україні. У городах їх уже мало було. У Кременчуку тут ще їх було більше, що це в нас. А в Росії, там тяжко було дуже, тільки купці такі, що доїжджали, там то вже ярмарок, так само як і тепер. То значить, то такі купці були, що ще жили десь за Кременчуком і попереміняли багато тих прізвищ.
Пит.: То в Вас Чека складалося переважно з кого?
Від.: З жидів. То жиди з міста прийшли, з Кременчука, у нас не було їх у селі. То з города приїхали і перетрусили, забрали, то свідоцтво порвали, та фотографію його, ну, які там були ще були листи його, або що — те все позабирали.
Пит.: А знущалися?
Від.: Ні, нічого не знущалися. Ні, нічого. Якби його зловили, то уже відомо, що то було б. Ну, його ж не зловили. Він утік і тоді, що ж було! То не така історія, що втекти. Втік то втік, а потім він перейшов в село — немав де жити. Прийшов він у село і жив у сусіда, одного, бідненького сусіда. Помістився, значить, в загоні там коло корів. В ночі прийде, перегріється трошки, а в день все в загон. Отак до нього хтось прийде в день, або хтось то може в загон іти. А потім вже його, попросив його, щоб він десь змінив, або що. Бо він страшно боявся, як найдуть у нього такого, то пропав чоловік і той, що тримав його. То він перейшов до другого сусіда, недалеко там також було від того. А той сусід був головою сільради. Ну, то до голови сільради, хто прийде шукати?! Він же голова сільради, в селі найстарший. І він в нього перемістився туди. Він, той, господар не знав нічого. У нього також такий сарай був, де закачували вози. А тут комора з одного боку була і з другого, а посередині такі для возів закачували то, а там на горі щось накидане було — там сіно було. То він там у того дядька забрався на горище і там же і ніхто не знав, що він там є. А я вже в ночі носив йому, кожну ніч, мав принести з жінкою, то вона йому щось приготовить — тепленького чогось, чи спече, чи що. Ну, такого борщу не носив. Він же ж недалеко був, ото в ночі, я думаю, що він приходив додому, бо то недалеко було від нас. Яких там пів кілометра десь. Ну, то він приходив деколи в ночі, передягався. А потім там два хлопці у того дядька було. Той син пішов шукати на горищі там щось таке йому треба знайти; переважно в нас, якщо було, що курили хлопці, то тютюн ми садили для себе. То він там шукав щось там такого. А в нас як Зелені Свята, ось на Тройці, то в нас колись закидали, ми уквітчували колись у себе господарку, як на свята; тут ми не робимо уже бо все в нас — на вороті, не стайні — всі гілля понавішуване було. Тоді родина там накидала гілок туди на горище. Бо то як — скирдували хліб, або що там, то вони клали його туди на спід. Як хліб звозили до двору, щоб миші не їли, то гілку туди клали. То він узяв, там була на горищі та гілка, то він кинув. А там на горищі не було вікна, нічого — темно. Ну, а та гілка попала якраз туди, де брат лежав. Зачить, його ліжко там було в кутку. Та гілка туди попала до нього, а він подумав, каже, що може він побачив його, замітив, цей що зліз, що там хтось є таки. А він тоді... взяв ту, якби зразу вона відскочила то він би подумав, що вона пострибала, або що, а потім взяв ту гілку і кинув назад так само. А той перелякався, що щось тут є, що та гілка сюди скочила. То він запросив його до себе, і розказав. Він вже знав про це все, бо шукали ж його. Оце на кутку жив той дядько, коло нас не далеко. Ну, то він тоді йому розказав, тоді приказав йому добре видно. То-то родина, ніхто не знав, тілько той хлопець сам знав, що він там жив. Я годував його вже. Я тоді не носив із дому ніколи нічого. В нас уже колись було понапікають — я там ішов кожну неділю, чи суботу, було, що кожний день люди готовили собі там щось. Той що не зготовив, то в нього ніхто не був. Пирогів напекли, то таке. Іде правиться до худоби та й набрав горячих пирогів, чи що ж є, а ніхто не бачив, не знав.
Пит.: І як довго він був?
Від.: До весни. Тоді я з ним переїхав туди на Київщину. А тоді ото там в Київщині вже, тоді він попав до нас із тифом. З Київщини привіз уже тут другий раз тифу. Я ж Вам не доказав тоді. Тоді й мама моя померла і сестра померла від того тифу. Менша сестра за мене ще була. Бо тоді менша ще була за ту. То та померла і мама померла. А ми осталися — ця сестра, що молодша від мене. І то ми осталися і переїхали; батько доньку ту похоронив сам. Ми ще в лікарні лежали. А потім уже ми прийшли додому, то й мама померла. То поїхав батько забрав, та й маму похоронив. О то він привіз стільки нам з Київщини.
Пит.: Страшна хвороба.
Від.: О, так, а тепер він ще остався живим, а так помер. Він був здоровий. Трошки за мене ростом був, так сильної будови. І упав. Сковзнувся десь. А то воно там десь трапилося, де то воно було, що трапився цвях — чи то дошка може яка була з цвяхом чи що, не знаю.
Пит.: А совєти не переслідували Вашого брата, як уже після амнестії?
Від.: То ж там він жив, то ж його не переслідували в Кубані. Якби він в вдома був, його не було б! Хто в дома був із тих хлопців, що з його ровесників — або на рік менше чи два, чи старші — не осталось нікого! Їх забрали. Погинули всі. Повивозили то на Сибір, то, що тільки один остався. А він ото один тільки остався із таких, що виїхав на Кубань, аж вона була не колгоспна. Вона жила вільно. Я ніколи не думав, що він ніколи не писав, як сюди написав, що там нема колгоспів — нічого не писав такого. Я як поїхав то аж тоді побачив, що то, в 32-му році, як на базарі там їздили фури зі звіжжям, повно на фурах. В мішках повивозили. То бочки вина. То все проторгував. А це ж в другім, а уже в третім, місцеві — страшне. Кубань. Всі в паранжах ходили, як в 32-му році.
Пит.: Так ходили?
Від.: А в 32-му році?
Пит.: Якою мовою там говорили кубанці?
Від.: Вони говорили і по-нашому, а тільки ломаною такою мовою. У них своя мова була. Я не знаю, яка то мова. Чи вона така, як татарська, чи грецька, чи яка, не знаю, чи турецька, бо воно до Туреччини належало тоді. Я не знаю. От мені й цікаво і самому. Я тільки знаю, що так звали їх — чеченці, кабардинці.
Пит.: А козаки там були?
Від.: А може вам приходилося, де зустрічати таких із Кубані. Це ж воно може десь, то скажете як та місцевість взагалі звалася, значить, так як адресував листа, все то Станиця Прохладна.
Пит.: Я минулого тижня говорив з чоловіком, козаком з станиці Незлобної, то коло Пятигорська. Чи то далеко звідти?
Від.: То також десь недалеко, Пятигорськ. Оце там той — Краснодар там є. Наші люди жили там і тепер живуть, позаїжджали, ще там є, що живуть. Не знаю, як вони живуть, а ще є. Такі, що були там і є. І тепер оце ж ото в тій Прохладній Станиці, то там недалеко було уже до Баку. Баку, туди далі. Ото зустрінете таких, о там недалеко, то він Вам розкаже за Кубань.
Пит.: А так вертаючись до села, чи Вам щось відомо про донощиків і сексотів у Вашому селі?
Від.: Донощиків у селі — їх було, а ми їх не знали. Це так, були вони. Де ми робили на селі, на полі, скажім, робим. Сіємо у сільбар, як вже прийде весна, то в сільбар іде, треба посіяти поле. То ж ми сіяли там. Ми ж не знали хто він такий. А вони там були. І один знає, значить, він сіяв і взяв собі пшениці жменю. Та скільки він міг у кишеню взяти?! Як пшеницю сіяв, то в кишенню насипав собі. То думав може кашу якусь зварити, або що, не знаю. І там був вже сексот, що побачив. Подивився, там вже на тому, і виявив, на полі. І як забрали і пропав. За ту жменю пшениці! Пропав за те. Нема вже на полі нічого. У нас був голова з мого села недалеко, також на межі. А він був червоним партизаном. Батько господарював. То вже тільки їх було п'ятеро хлопців. І той думав, що батько як сам був, то як мав 10 десятин, то вже в нього досить. І для їх хватало і все. А як їх п'ятеро було, розділити по двох десятинах, то нема як жить! То він пішов, оцей, у партизани. Оце він. А він був і добрий хлопець. Ще й досі живий. Уже йому 92 роки, 93. Він же був у партизанах, утих других. Головою колгоспу. Він добрий голова був, а довго не був. Бо вже вивезли хліба багато до державу. А то треба було стільки процентів було вивезти, а тоді маєш право роздати трохи людям, на трудодень (бо голодні ж) роблять. Ну, і він: — Завтра, відвезем. — А сьогодні вже нам не іти. Ми завтра відвезем і то й друге, а для людей, щоб дати допомогу людям. Зерна, щоб було чим на працю іти. Чи можна й було млин, що він вже був, можна було на молотівки, та мукою треба було дати. Міг би там. Думав для людей, щоб добре зробити і то й друге. Та й роздати для людей допомоги. А там же ж сексоти були, ті, що знали все, що цього не можна робити. І скинули його зараз. Нічого йому не було, й так він ще й досі є. А тільки такого чоловіка не будуть тримати, щоб він для людей був добрий.
Пит.: А комуніст добрий був?
Від.: Тепер я Вам розкажу за нього історію за цього самого, за цього червоного партизана. Бо вони не належали були б до червоних та родина вся, а він вже пішов. Він був офіцерщиком. А дістав уже в 1918-му році, ще до революції. Він призваний був уже. Він в 1892му році народженний. То оце йому вже 92, 93, 94 роки. І він у партизанах, як був і той, попався до петлюрівських військ у полон, там їх було багато. Не знаю скільки їх там було. Як би поговорив з ним, то б розказав. Й їх вивели. Ну, все рівно то був полон. Ніхто не брав, не було куди. Ну, а звідти війська петлюрівські якісь були, то як забрали, мусили забрати до себе, хоч він з нами був. А вони не хотіли. То вивели їх стріляти. Бо в полон нема чого брати тоді. Хочеш, то з нами йди, а то постріляли. А він впав, як стріляли, й то вони там прийшли, як ті попадали всі, і хто хотів то чоботи зняв, чи там що то. І його і розули і пішли. А він ще живий був. Не попала в нього куля. А упав тільки тоді, й тепер ще й досі живий.
Пит.: Цікаво.
Від.: То цікава історія. Іще й досі живий. І ще старший брат за нього є, ще і той живий.
Пит.: То видно козача кров.
Від.: А середній був помер. Середній помер. Добра родина була та, робітники добрі були, взагалі, добра. А він пішов у червону партію, бо хотів, щоб землі й волі дали. Це ж вже мені дві десятини батько дасть, то що він на ній заробить, то ж нема чим жити. Тепер він уже казав: — Як би мені тепер та земля, коли оце вже тепер дали, що я мав, то я б вже жив і 10 раз ліпше, каже, бо ми її не вміємо обробляти так як треба, щоб вона дала щось-небудь, та земля. А уже тепер, оце, каже, як попробували оце оброблять землю уже, дали дещо, то стала земля дуже родити. Багато хліба. А Радянський Союз голодний і досі. Бачите.
Пит.: А скільки пудів хліба дає десятина?
Від.: Десятина — то було 200 пудів з однієї десятини.
Пит.: А ще як жили окремо, то яку частину Вашого хліба мусили віддавати державі?
Від.: Там не було обмежено. Наклали сьогодні, наклали, звезли сюди, туди, через якийсь час, і знову накладають. Знов накладають. І так беруть до кінця. І то ж так завели і доводять до голоду. Вже хіба вже людям, бо в людей хліба вистачив б, якби не забирали. Забирають. Приходять, не даєш, не приносять — приходять, забирають самі. Так, що ж, Ви будете з ними воювати? Не то — ще й приходять із залізяками з тими гострими й шукають, що яму може Ви десь маєте, чи в хаті, чи поза хатою, чи в городі, чи де. Там було хліба в нас на Україні закопаного стільки! Іще й досі, як би їх понаходив то — ями. І добре зерно ще й досі є, лежить. Так в одного дядька то вже такий сват був, то родич моєї жінки брата. Там була його сказать би тітка там за одним. І жили на полі вони так само. Близько коло їх нікого не було. Він мав свою землю. На своїй землі таки побудувався і там жив. А потім це таке як сталося, то він таки позакопував собі хліба. Ховав усе і. Він мав хліба. А в його забрали. Його вдома не було. Забрали на Сибір і він десь згинув із цілою родиною. А люди дехто знав. І оцей брат же мій, моєї дружини, то він, йому щось сказав. Бо він як племінник, хоч не родич був але ж брат моєї дружини, а уже через її матір, через жінку. То він похвалився. А вже весна була. Оце в 33-му році. Весна ж була. І він каже, цей же брат моєї дружини, щоб я прийшов туди, бо то мені треба було п'ять кілометрів туди йти, де моя дружина жила. То я пішов туди. Пішли ми шукати ж у того дядька, що його забрали на Сибір. А він же знав, що туди можна ходить, бо вже сніг розтав, і земля вже не грузне. Поки ще грузнило, то ми не ходили. Пішли ми і давай шукати хліба ж — де воно закопане. Він йому розказав, де все. А ми шукали і не знайшли. То кукурудза на полі була посіяна і на тім полі, де кукурудза була, там яма була закопана з хлібом. Ну, ми пішли, шукали, шукали, шукали. Ми пішли тоді, скільки ж нас? Чотири було. Чотири нас було. Там ще один був мій сусід. То я взяв того сусіда, а той взяв свого сусіда, той брат. То ми в чотирьох пішли і шукати давай. І той знав ще одну яму також. Від того дядька забрали, того дядька так само забрали, того другого сусіда. Десь нема його і не було. Ми пішли, що він знав де. А ми не знаєм же, бо ми п'ять кілометрів мені туди йти, де ж я знаю, де ті ниви, чиї були. А ті ж знали, бо ж там та земля була. То вони нас узяли уже бо то родичі вже були всі. В чотирьох пішли. Ну, та й ми пішли шукати. Шукали, шукали не знайшли. Пішли в друге місце. А назад іще, і там ми не знайшли нічого. Там ідемо, і хтось із нас каже, із тих двох, що вони там нижче жили: — Давай і ще зайдем на те саме місце, де ми вже шукали. Ми ідемо туди, доходим уже на те саме місце де ми шукали — а там вже собака гавкає. Гу-гу. О! То вже хтось прийшов відкопувати. Ще хтось знав про те саме. Там сусід був такий в нього. То той самий сусід, що то в того дядька. Ну, він утік. Злякався, то він утік. Бо він сам може був, не знаю хто, чи в двох, може з кимсь, свого десь сусіда узяв, чи кого. Ми не знаєм. Вони повтікали. Собака гавкала. Тільки повтікали. А вже ночами відкопати. Вони вже знайшли. Вже відкопали трохи. Так, що ми прийшли й уже не шукали вже нічого. То вони втекли. То ми відкопали, то ми набрали скільки могли нести, ми.
Пит.: А скільки пудів можна так сховати?
Від.: Що? Скільки там було? Там було стільки скільки ми взяли, ми взяли якихсь шість мішків. Бо то були в нас мішки такі великі, то ми по одному брали. А де такі, що менші, то ми брали по два. Один я візьму на плечі, а другий мені ще накладуть. Значить, тільки вже ті покладуть, а ті то вже возьмуть, ті два, самі понесуть, то ще по одному брали. То ми взяли те, ну, взяли там може якихсь пудів 10. Ну, то так як я брав то, то так по 50 кілограм, то це 3 пуди. То ми взяли три, шість, а там, значить, яких то були вісім по два мішки, то тих може по пудів чотири. То то вісім пудов, і то значить шість — 14 пудів. Чотирнадцять пудів ми взяли тоді зерна, як приблизно, як той набрав. А ще там осталося. То ми не забрали того і то покинули. Тоді прийшли. Як ми пішли, то ті вернулися то добавить.
Пит.: А чому збіжжя не гнило під землею?
Від.: Ну! Просто про я ніколи не міг подумати б, що так можна. Я не дав би віри, що так зерно зберігають. То старі люди колись так все зерно хоронили, колись давно. Викопана яма, тоді тільки біда вже, як де на такій місцевості, що в землі підійде, бо то вже пропало.
Пит.: Як дощ?
Від.: Як дощ то вона туди не доходить. Дощ не дійде. Забите то добре. То так соломою застелене добре дно. А тоді яма була кругла така. Кругла.
Пит.: Якої велечини?
Від.: Яма такої ширини.
Пит.: Метер, чи два.
Від.: Метер. Не менше як метер. О, ширина, ото яма кругла. І обставляв він соломою такою, як у нас молотили колись, щоб вона довга була, бо укривали колись і хати так. То звалося на околот. Перевезли крутити, щоб збіжжя то ставили кругом соломи. Вставляв обруч такий з лози, щоб якраз понад стіною, в середину. Поза той обруч, ставлять солому тоді, щоб вона ж не падала. Обруч тримав солому. Обставили обручем і вона не падала. Обставили кругом гарненько, і тоді вже можна насипати. Насипати туди зерна. Тоді добавлять другий. Солому обруч підніма і другий. Значить соломою обкладе так само. І гарно обставлено, а так щоб таки, щоб вона до землі ширше так не дотягло. І тоді насипали до ям. Зверху застелили добре також і соломою і може якоюсь шматиною ще той. І забивали вже тоді може так оце той столик у землі. Добре заб'ють. А якщо про те, чи може миша. І його було сто пудів сховано коло хати. То то вже він сам, значить. Він не для себе додавав то, пшениці. І проточив — чи хробак, чи миша, чи яка, поточила туди дірку. А зима. Як розстав сніг, затекла вода туди і вся сквасла. Скисло все. Нічого не осталося. Кваша така тільки долучилася, та й годі. То ніхто не скористав з неї. А потім після того вже радянська влада, вже вони й тоді були, та ми не знали тільки. Вже були дозволи в сільраді, щоб в нікого нічого не брали.
Пит.: А коли?
Від.: Та це вже весною.
Пит.: В 33-му році?
Від.: В 33-ім році, уже весною. І вже треба сіяти. Вже нове й то друге. Вже розпорядження прийшло до сільради, що в нікого нічого, не ходить уже по хатах, у нікого нічого не брати. То люди тоді, як кинулися на ту ниву, на отого дядька, що то ми відкопали там одну, а потім коло хати то вже загнила там вже. Уся нива його була в ямах. Бо ті його родичі які, чи знайомі, приятелі були — всі жили в селі в якомусь. Не можна мені закопати вдома було. Він на степу живе. В нього ж сусідів близько ж нема. То також люди просилися, бо вдома ніхто не може викопать такої ями, щоб не знайшли. Сусіди сусіди близько живуть. Не так, що кілометр один от другого. Не можна Вам закопать. То всі просилися в нього. Зачить, понасадили там пізніше тоді — там і мак був, квасолі, всього на світі позакопувано там було тоді. У торбах клали, туди все.
Пит.: А то свої знайшли, чи комуністи?
Від.: Ні, то вже хто хотів то йшов. З своїх ніхто не ходив. То вже тоді кинулися, та давай шукати. І знайшли ще багато хліба. А то так хоронили. А в цього дядька, в мого брата жінки, то в нього теж був вже то такий самий, і він помагав йому й закопувать, для тестя. І він беріг, думав, що там підем, ми наберем вже хліб. Бо там щось 30 пудів було пшениці. Тридцять пудов — та це вже ціла фіра! Закопано і то. І був загон у нього в господарці того, в його тестя. То він ходив туди, і він їм помагав. Копати ту яму. І закопував. А тестя забрали ж на Сибір з родиною — все. І пропав. Ніхто не знає де. А ми пішли відкопувати. Він сказав мені: — Ми пішли відкопувати, і ще там взяли двох, та й пішли відкопали, а там кваша, так само. Із низу пішло. Місцевість така була, що низько якраз приставала вода, пішла в землю із низу вже підійшла, що заквасила. Ми набрали тільки кислих. Ми набрали скільки могли нести.
Пит.: А можна було їсти?
Від.: Можна їсти було. Ну що ж, я набрав здоровий мішок такий вже напухлий. А як висушив, то тільки така коробка була, квадратова така. Та й все пропало. Але ж змолили, їсти можна було. Як би такого багато було, можна б жити. А потім пішов мій сусід отам, один жив. То він сказав їм, тому сусідові, щоб той добирав там собі, там у того дядька, в його тестя. Значить, там сусід був. То він покликався. Каже іди там. А проте той чоловік помер.
Пит.: А як тестя вивозили, то він сказав, що це в нього закопано?
Від.: Так, ну аякже! Як тестя вивозили, то цей же знав, бо він помагав закопувати. Зять, який доньку мав його. То він йому помогав і закопав. Добре знав він. І він вже як батька забрали, чи хоч його жінки батька забрали, то він знав про неї, де вона є і що. Тільки він якби був раніше був кинувся, поки ще вода не війшла в землю, то ми були б добри забрали. Тоді весна була така — багато дуже снігу було і стало розставати. А він на низькому жив і той його тесть. Йому треба було вибрати поки ще сніг не розтав. Тоді тільки можна було й то для тих, які нічого не берегли, то що тут — нема. Забирають від тебе то. Ми таку історію знали. Той сусід у мене був близько. Я вже пішов у колгосп, а він не хотів іще. А це ж як гонили, що на ваших кістках колгосп побудуєм. Ну, то що ж? Батько старий був. Він на працю вже не годився. Батько його остався, і так доживав. В 33-му році пішов туди до брата уже. А брат уже в Дніпропетровщині жив, в Дніпропетровську. То він до брата пішов і там помер. Батько.
Пит.: А коли Ви хотіли щось додати?
Від.: В 33-му році це було. Значить, той змолотив хліб, сусід. Ну, я вже в колгоспі, а він ні. Ну то, сьогодні змолотили, завтра приїдуть до нього забирати. Заберуть же хліб. Він приходить до мене і просить: — Можна в тебе що-небудь закопати? — Ну, і що ж, ми закопали в мене в хаті. Лежанка така була, що може і тут Ви бачили, що її палили. З цегли вона зроблена. На її головою плита тут була з каменя. Ну, то ми розібрали ту лежанку, цю зверху і цю сторону одну — цю не розбирали, а цю сторону розібрали і викопали яму тут. Під лежанку там. Під сподом, викопали яму, а тоді заклали її вже. І то він зробив такий здоровий мішок із мішків, з таких лантухів, порозпорював, здоровий, і в ту яму, яку ми викопали, поклали мішок. А в мішок насипали уже. Соломи теї не робилося, бо там не було такого місця. Ну, то ми уже в мішку так то. І засипали, заклали тоді дошкою тут, і все. В ночі це зробили і до рання і піч, і склали ту лежанку і все, і пропалили, замастили, навіть все побілували і запалили, щоб висохло і пересумувало і осталося. Ніхто не знайшов.
Пит.: А шукали?
Від.: Не знаю. І так то вже мені тоді він дав, щоб він забрав, а той мені дав якийсь пуд хліба, за те що тут крутили голову. То така праця була з тим хлібом. Так ратувалося, від того нещастя.
Пит.: А коли почали в Вас розкуркулювати?
Від.: То розкуркулювати почали це не ж в один рік! Це довго прийшло! Зразу, найперше, то це ж вони де найбільших забрали. Є такі, що повтікали самі. Повтікали десь, і то й друге, то емігрували. Перша еміграція. Це й деякі ті ще живі, ще живуть тепер. То багато наших хлопців молодих, що вони були в гетьманців, у гетьманців то переважно було, то в першу еміграцію найбільше їх пішло. То ці гетьманці, як ішли і я нікого ніде не знаходив, щоб дехто де питав, щоб таких. Один сказався аж в Аргентині, вже батько помер. Він із сином старшим емігрував. Тоді перша еміграція, а тепер, як ми їхали, як емігрували тепер, то найменший син його ще був там, то емігрував тепер. Та він же не думав, нічого. З дому їхав. Адресу мав батькову й нічого ж не взяв із дому. Не знав як воно буде. А потім сюди приїхали уже до Англії, то він подав до Червоного хреста, то знайшли в Арґентіні його батька і він поїхав до Аргентини. Той брат старший його, то вмер уже давно. Ще раніше за батька. А батько троха пізніше. А він помер, ну, не знаю за нього, чи ... він же молодший за мене багато — на років яких десять. Може й живий ще в Аргентині. А тих нікого не чули ніде, де вони поділися. Одного, такий багатий дядько був, то ж емігрував він тоді ж так само із гетьманцями тими і все і то. То в Румунію забили, совєти, комуністів там. А він був добрий і господар був і домом там господарював. Сам він емігрував без родини. А родина, хто зна де. Не знаю, не чув. Були хлопці його ще нежонаті. Чи є хтось, чи ні, я не знаю. Порозіжджали, богато в Донбас повиїзджали то живуть і досі. Із тих, що найперші роз'їжджали ще як то не схватили, не завезли на Сибір, то живуть в Донбасі. Працювали там у фабриках і тепер ще живуть.
Пит.: Що з їхнього землею зробили?
Від.: Та що ж?! Вона в колгоспі осталася. В колгоспі осталася, а завели колгосп, то колгосп забрав всі землі, в тих хто мали маєтки. То все колгоспне. А хліба нема. А тоді хліба хватало всім. Тоді пів Европи годувала наша Україна. І Німеччина купувала і всі з Західної Европи.
Пит.: А як пізніше розкуркулювали?
Від.: А пізніше як? Забрали в вас все на світі, колгосп забрав увесь ваш маєток та й все. А тих відвезли на Сибір десь. Привезли, казали, так розказували, то що я вже бачив, що там були. У ліси привезли. Нема ніде нічого. Привезли. Дали пилок, сокир і там всякого того. Рубай же це, будуй курінь який хочеш чи барак. У лісі ж хвата. Хто витрумав, то ще жив. А хто ні, то погинув.
Пит.: А багато людей з Вашого села взяли так?
Від.: Я не можу Вам перерахувати їх, скільки їх таких вивезли тоді. Багато їх не взяли тих тоді, бо їх багато порозїжджалося на Донбас найбільше. Мій дядько, рідний брат батька, то не міг дістати довідку, як би дістав десь таку, чи в сільраді, чи де, або натрапив на когось, на такого, як би були такі. Були такі хлопці, були такі, що робили документи, наші, помагали цим, що втікали. І тут мені розказував уже, тут в Англії, аж один — скільки ми зробили документів тих, і ще й сюди завіз ті бланки, які вони робили в Англії. Показував. То вони тут робили, тільки молоді хлопці, яко це ж Ви, то вони розвозили кому треба. Вийшли на базар чи десь у місто, та й вони вже бачили, що кому треба. Вже пізнавали. Може ти потребуєш допомоги? Хочеш допомоги? Завтра прийдеш тут.
Пит.: Платити треба було?
Від.: Платити вже щось як мав то заплатив, а як немав, то й так.
Пит.: Помагав?
Від.: Так. Як щось мав, то так. А то радий б він душу віддати, а нема. То він бідний дядько, та приїхав сюди додому, приїхав до нас, до батька. Бо я вже батькову покинув хату, то батько сам жив. А я жив у тій хаті, у братовій, ті що брат, як поїхав, а він покинув хату свою. А ключі в мене були. Замкнено. Він через рік забрав і жінку і доньку тоді, моя хресниця. То він забрав її. А потім хата вільна була, то вони хотіли забрати хату, бо порожня стоїть. Ну, а я тоді перейшов у ту хату братову, та й жив у ній. А батько уже остався сам у своїй. А дядько той їздив, батьків брат, та приїхав до його хати, забрав колгосп, вигнали з хати. Ну, то він жив тут у нас поки й помер. І вона померла, і син, хлопець ще був. Він жонатий був, то остався живий, тільки старший.
Пит.: Це з голоду помер?
Від.: Одного забили на війні. А це помер його син. А один помер тоді з голоду. Там три померло з голоду. То в тій хаті, де батько жив, брат дядька до того вже не годився. А вже бачу, що помирає, то не хотілося. Так погинув, їздив і ніякої не міг праці дістати. Ну і може якби без родини, то хоч би там десь щось, причепився вже. А так з родиною, то тяжко. І так вони померли вже всі. Батько то виїхав до сина, там помер. А матір була в нас друга. Батько, як мама померла, то він собі вженився на другій жінці, там взяв стареньку жінку. Та й осталася тут, та мама. То вже ми хоронили ще її. Бо батько там помер уже в брата, поїхав туди. А цю маму хоронили ще з сусідом. То я ще мав дошки. То все зробили, і труну і все. І похоронили ту маму. І так померла, як оце ми сидимо вдвох. А то моя дружина пішла з моєю сестрою, та прийшла. Та пішла відвідати ту бабусю. То нерідна мати вже була нам, а вже мачуха. А вона, отак о сиділа, розказували, тоді як вони прийшли. Розказала їм, що там в неї було. То вона роздала. Оте ти візьмеш. В сестри було двоє дівчат — школярки вже були там. Дівчатам хустинки, які були там, давали. І каже: — Я буду вмирать. — І при їх і вмерла.
Пит.: Це коли було?
Від.: Та це ж в 33-ім році було. Тільки ще не такий розжар, то ще все з весни. Чи з осенибуло? Я забув. Знаю, що голодні ми ж були вже так само. А як воно вийшло, що вони прийшли, то приїжджала ще до мене, і вона в Київщині вже пізніше жила. Сестра там в радгоспі знайшла з своїм чоловіком. І там двоє дівчат було. І вони тоді виїхали, бо їх так вигнали з хати. І вони поїхали в Київщину і там жили. І оце тепер ще там живуть. Сестра померла вже давно, ще в 36-ім році, після голодівки ще три роки. І померла, розумієте. А той ж чоловік її з тими дівчатами десь там досі там живе в Київщині. Значить, нема ніде нічого. Волочок у мене був такий, що можна ловити рибу. Бо в нас озера були такі, що ходили там і ловили рибу. Такі були хватки різні. А то значить, волочок взяли та витягли а там то нічого не було, самі то пуголовки, що то жаби з них виходять. Витягли здорові такі з хвостами, пуголовки. Та дали дружині їх. То вона пішла й порозпорювала їх та повикидала кишки ті всі, що в них були і насмажила нам, напекла їх. Мастила ж ніякого не було вже. То вона на помідорах, на тектоці. І ми тут з'їли з ним у двох тих жаб. І то так я його стрінув.
Пит.: Це в Вашому ставі зловили їх?
Від.: В нашому ставі а карасів там не було, а ті жаби самі тільки. Не було жаб таких живих — жаб таких ні однієї не було. Де ж вони були? А де ж ті взялися? А сама не їла і не попробувала нічого. А ми поїли.
Пит.: А Ви в той час вже були пухлі від голоду?
Від.: Ну, пухлий був, ходив я ж на працю кожний день. А ноги пухлі були страшено. Я не знаю, як я пережив. Я вже, щоб так подумати, скоро піти, або щось, підбігти, або що, я молодий був тоді — не міг вже. То так тільки позбирався, ходили і косили. Витримали отак, бо вже як ходили на працю то там же варили нам. Ті, що пішли на працю, та особливі, косарі, вже треба, а ось і жнива, ось і сіно вже. Перше сіно би косили. Ще жнива не, а то сіно треба косити. То ми косили, то нам тоді давали пайок вже сильніший з комори. Хліб був в коморі. Як померли люди, там в коморі було хлібу, тілько то засипані були на запас. На той. А людям не дали. Нічого того хлібу. А вже тоді намішали деякі посліди, які були відходи, які там мішали до того і давали готової муки нам додому. Щоб ми щось і зробили вечором там на завтра, щоб було з чим піти на роботу. А там варили щось і зробили вечором там на завтра, щоб було з чим піти на роботу. А там варили щось таке, чи там той, чи може коньдьор який, кашу, чи щось таке. І тим трималося, от то так. Там були такі в нас села близько, три кілометра від нас, що повимирали, а то тих вже подушили, повигонили, де раніше позабирали в господарів. А тут такі осталися, що видохли і нема кому ні косить, нічого. То ми ще їздили з нашого колгоспу. Ще в нас такі були, трималися, що їздили та там й косили сіна. На жнива вже ми не їздили туди косити, а сіно — попросили сільраду, і те й друге, і стали говорити в тих, другому, і той колгосп наш погодився, щоб ми вже як відобрали їздили. І вони нам тоді платили там тоже мукою. Колгоспи були в хлібі. Хліби були. А люди подохли, вони не ж подохли, то не можна того взяти. То не запас.
Пит.: Чи там були сторожі?
Від.: Ну, та ж сторожі в колгоспах були. В кожному колгоспі стерегли ж там. І конюшні там десь доглядали. Ну, а що, того боялися люди, вони вмерли, а туди не пішли, бо то все рівна смерть.
Пит.: А озброєні були сторожі?
Від.: Ні, не було озброєних.
Пит.: Чи в Вас були комнезами?
Від.: Аякже! То найперші! Скрізь! То найперша зброя совєтська. Комнезам то найперший. То ходили й мучили, поки і самі подохли. Вони ж ходили, бо той що, як би він ходив і думав, що мені ж треба, вони ж не знали, що їм скажуть, що ось не можна вже брати нічого. Цього ніхто не знав. Що прийде час той, що скажуть. Цього ніхто не знав. А потім прийшло вже зі сільради, що вже в нікого нічого. А ми ще нічого не знали. То як ми це тут яму викопали, то ми ж нічого не знали. А це можна було нам не боятися. Того ж ми не знали. А там були такі, що виходив і стріляв там один на нас, та й бо він може ще не знав. От. А стріляв. А ми йшли, не боялися. Вже як ми віднесли раз, бо ми за раз не могли всього, то ми покинули на полі трохи, а принесли частину сюди, щоб швидше тут тоді вернули, щоб забрати. А він вже ідемо по те, а він вже почав стріляти. Я не знаю хто то й стріляв.
Пит.: А коли в Вас почалася колективізація?
Від.: Та вона почался, сказати б із 29-го року, 30-ий, і 31-ий, і то не всі за разом, то поволі. То зайшли зразу найбагатіші. Найбагатіші зайшли.
Пит.: Найбагатіші?
Від.: Найбагатіші зразу тікали в колгосп, бо йому нема інакше, значить, як не заховаєш сюди, то тебе вже нема, заберуть. Сюди. А тоді бачуть уже і другі, і трошки бідніші, бідніші уже там — середняки. Та й ті туди. А біднота осталася, ті що воювали за ту землю. Бо ті, що в колгоспі, уже на них не накладають нічого і вони ще живуть. А на тих усе накладають, що не пішли в колгосп. Всі податки, всі на тих. А вони тоді давай, та давай, та всі сюди. А як ті зайшли, тоді почали: — Ми ж бідняки, ми воювали, — давай тих викидати. Викидати і тоді, геть куди хоч. Повикидали куди, той батька брат і той другий, вигнали його з хати, сестра ж моя замужем була, так само ж його виводили з хати. Батька то зліквідували ще раніше його, скажім то, а його вже пізніше. Той попав уперше, а він уже в друге, зять. І то він ходив уже по радгоспах і остався живий. А вона, як була, то забрали й воювали. Ще живий прийшов. Ще й тепер. А сестра вмерла в 36-ім році.
Пит.: Чи силували людей, щоб ішли в колгосп? Чи як це було? Опишіть як це робилося.
Від.: Ну, аякже? Ці пішли багаті, значить, туди. А це Вам не робилося. А ті, що бідніші, червоні партизани, вони ж воювали, щоб земля і воля була їм. Вони за неї воювали. Не хотіли іти. Ну, ці багаті зайшли, то на цих не накладають, що знайшли. А тих, що осталися за колгоспом, то на тих всі податки накладають. Тоді почали ті пхатися сюди в колгосп тоді тих, давай куркуль, то куркуль, то сюди. А той уже тоді в колгоспі вже всі, як ті зайшли, то вже.
Пит.: А агітатори приїжджали?
Від.: Ого! Аякже, приїжджали з району другого. О, оце ж агітатори, я кажу що в нас був. І кричить на зборах: — На ваших кістках колгосп будем будувати.
Пит.: Чи ви чули про таких, так називалися агітатори 25.000-ники?
Від.: То не те, що агітатори вони були, а були вони 25.000-ники ті. Я можу за їх розказати Вам, чого їх так назвали. Це вони, ті що були найперші — 25,000 набралося чи що. Ну, то це ж вони ж розсипані були по різних селах.
Пит.: У Вас було?
Від.: То в нас я не знаю, із нашого села хто в нас був навіть в тих 25,000-ників.
Пит.: Чи в Вас були такі?
Від.: Якби цікавився тим, то може б знав.
Пит.: Чи були такі селянські кореспонденти, "сількори?"
Від.: Та сількори які ж були? Найперші були сількори з учителів, які були отам і то друге, значить, і то. Ото ж найперші сількори.
Пит.: Й що Ви про них думаєте?
Від.: Ну, що вони? Тоді писали в газеті, в сільські газеті, о там писали. Там раз якісь надоліки були — то на працю не вийшов, хто пізно вийшов — то все таке. Такі сількори, назвалися.
Пит.: Чи бувало таке, що до Вас приїжджали уповноважені Центрального комітету?
Від.: Приїжджали, агітували. То ж було, постанова була така — Лицем до села. По-російському — Лицом к селу. То приїжджали з району ті ж керівники, чи з району черга. Ото ж зароблять. То 25 кілометрів треба було їм їхати до нашого села. Приїжджали і агітували, і то й друге. Ото в печатках так було. То ще до колгоспів. А то вони їздили "лицом к селу" та й друге й то. А потім і тих, що їздили, і тих повикидали, забрали.
Пит.: Чи був спротив колективізації в Вас?
Від.: Який же спротив?! Ви записалися, а як ні, ото ж, спротив. Він не хотів записатися, а потім побачив, що на нього все складають. Тоді давай в колгосп, тікати та й друге. А ставили гонити тих. Ну, це такий спротив. А який спротив?
Пит.: Чи збройний спротив?
Від.: А, збройний спротив. Збройних не було. Таких спротивів, щоб билися, або щось такого, не було, такого не було.
Пит.: То коли Ви стали членом колгоспу?
Від.: То коли ж, то десь в 29-ім році колгосп.
Пит.: Вас рахували середняком, чи куркулем?
Від.: Рахували середняком, і батька і всіх. І братів вже батькова — ще було три брати крім його ... або чотири, то найперший умер. Найстарший то ще десь у 20-ім році вмер. Їх було два сини, то цей один вдома помер, а другий в в'язниці. Там тоді як ото я розказував, що брат ото втік з в'язниці й його забрали. Тих, що забрали в день, то були всі в в'язниці. І всі померли там. Тільки він. Там тиф почав дусити і то ніхто не оставився. А той брат тільки оставився, що ото втік. Ото, з всіх тих оставився тільки він один. І то оце тепер помер, оце ті всі там погинули.
Пит.: Чи пам'ятаєте, що сталося з церквою і священиком?
Від.: Нашого священика забрали. Я ще працював, у нас радгосп будували близько, пів кілометра від села. То він жив у селі. Якусь хатинку там мала якась жінка і пустила того, що жив у селі. Поки ще до колгоспів, то він жив у нас на майданку, тут близько коло мене. А потім, як уже церкву замкнули цілком, то він там знайшов десь квартиру і жив. Робив в радгоспі. А пізніше не знаю. Вона, то померла, паніматка, його дружина. Казали. Я не бачив, щоб її хоронили. Казали, що вона померла. Вона в радгоспі робила також. А синів було в неї три, в них троє синів було. То два осталося там. А один, емігрував аж тепер, найстарший. І тут вже в Німеччині знайшов нас. Ми вже жили в бараках в Німеччині, як уже кінчилася війна. А він десь удругім, не дуже далеко десь був у містечку якомусь. Йому сказали, що там десь був польський. Нас 13-ро було осіб, хлопців, і то з нашого району. Ми разом їхали з дому і так 13 нас як осталося і разом осталися і в польському таборі. Бо нас взяли у німецький Tod, і везли на французький фронт, потягом, щоб закопувать, загортать ті хоронки, де бомбили. Ми доїхали туди десь недалеко французького кордону. А там вже містечко якесь було таке, позаганяли, та бомбили. Нема куди їхати. То ми вже не поїхали. А там тиждень якийсь постояли на станції там. Вагонів різних набито там у тій станції з всякими продуктами, всяким одягом, то німці впакували все, всякого одягу військового і цивільного, і матерії тієї в вагонах лежало, повні вагони. Ми там набрали і харчі собі, і квасолі, і гороху, і все, на тих вагонах. І також шкарпетків і там то вагони були стояли все таки, одяг — цівільний і військова була там у вагонах. Ну, ми їхали уже тоді назад. Їхали, бо нема тут чого робити нам. На Берлін уже розпорядження достали. На Берлін, бо ми з Берліну і виїхали. А потім на дорозі алярм. Налетіли літаки американські й англійські разом. І остановився, перестрочили вагон скрізь і паротяг. І паротяг спустив пару. Вони побачили, що вже парт пішов, коли ці поїхали. Вони кінчили, не довго то тримало. А ми там побули трохи і ми розсипалися, всі же з вагона вискочили і понад нас, то ті на той бік, ті на той бік порозсипалися. Нікого не забили там. А потім уже над вечір, то було так в обідню годину, так десь, година була така. А над вечір, вечоріє троха, було на годиниках п'ять може, приїхав. Ходять. Приїхав, потяг новий. Зачепив на боксір те все і потяг туди десь. На Берлін, казали. То нас забрали на Берлін. А ми вже не поїхали. Багато поїхало. А ми не осталися. Ті наші хлопці, 13 було нас, і ми ніхто ні один не поїхали далі вже. Тако нас а місто було Зезен ам Гарц, у горах. То ми з того містечка виїхали до Англії. В 47-ім році, перед Різдвом, я приїхав. То ми ще рубали ліс для англійців. Німецький ліс. Скільки ми виваляли там! І поляків було багато, набралося і українців. Валяли ліси для Англії.
Пит.: А що зробили з будинком, з церквою?
Від.: З церквою? Розвалили. Постояли трохи, та й не правили нічого. А потім почали будувати десятирічку в нашому селі, школу, таку гарну. На ту причину, що на будову школи, розбити церкву. Вона була дерев'яна, стара церква. Розібрали ту церкву. Що вони з тієї старої церкви? Нікуди воно туди не пішло, тільки бо на дрова. А розвалили. Ну, вона вже старенька була. Ми вже збиралися тоді до 14-го року ще то, 14-го, коли вона почалася. Ну, то ми вже цегли мали на церкву, бо то вона вложена була біля церкви, чи будувати нову. Осталася церква, незбудована, а розбили її, а цеглу люди розібрали на що кому треба було. Все. Не знаю чи вони продавали, чи так давали. Я не пригадую. Буду читати я, а вони будуть там а що таке поправить, ну, я не знаю як би Ви то. "Ні, так просто хай буде. Я вже розумію." "Так, Ви. А чи воно буде там для всіх зрозуміле?" "Я напишу. Я виясню." "А, ну то, гаразд." "В нашому селі... то було село невелике. Ну, було там яких 300 дворів. То я Вам казав. Бо як ходив я в школу то було 350. Й то вже їх не стало. А п'ять ... від'їздило кождий день, цілу весну. В 32-му началося, а в 33-му кінчилося. До жнив. Після жнив вже не їздили. В 33-му році. Й в кожну фуру брали не по одному, а скільки влізло в ту фуру. На кожду підводу було по 2-3 чоловіки, щоб було ж кидать тих людей, бо один нічого ... бо були такі, що розпадалися. Лежать вже не по одному. А то ж літо. І накладали ті, що лежали от там, не в ямі, то так само лежали по дні. Роз'їдали мухи. На цвинтарі були копачі, ті що копали, і вони не вспівали копати тих ям. То перевертали коло ями ту кучу, вивернули й поїхали по другу. А ті тоді вже як кінчили, то вкидали туди. А як була яма готова, то привозили до ями. Так стали і перекинули, висипали як буряки, або картоплю, із тої фури. Якщо була яма вже повна, то перевернули коло ями воза і поїхали по друге. Коли вже яма готова, то кидали так їх, що лежать коло ями, укидали. Якщо приїхала фура знову, то остановлялися ті, а кидали ті із воза і перекидали, доповнявали ту яму. Так було це кожний день, цілий рік аж до жнив. З 32-го року аж до жнив 33-го року. Копали і вкидали не поодному, а скільки влазило в ту яму. Десь якийсь один feet неповна була, то землею доповнявали. За день визбирають усіх, а за ніч знову лежать по всіх дорогах. І по полевих і по сільських дорогах. Де вони бралися? Відкіля? Хто? Бо вже ті, що в хатах, то сходили і забирали. А то ж по дорогах лежали. По селянських дорогах і по степових. І в середині в збіжжі то було так, що находили тоді як жнива вже аж були. То тоді тільки кістки понаходили, бо вони там вже їх може звірі, як собаку, порозтягували, може зісох. Ну, а за кістки самі ж тільки понаходили в жнивах. В середині ніхто не ходив шукати людей, бо ніхто не знав, де воно лежить. І ніхто ніякого рахунку не робив. Скільки за день поховали, щоб ніхто не знав. Були такі випадки. З району був, це приказ такий, щоб давали в район звернення таке. Що стільки тягла, кождий район знав колгоспний, скільки в тебе тягли є — коней, волів, чи вони всі в тебе роблять — то район знав. То давали звідку в район, стільки, де в тебе робить сьогодні худоба на полі. Чи вона використовує. Район вимагав. Дисципліну таку установили. І якщо один подав — він був тоді полеводом — бо то польоводи подавали то зведення, скільки в нього працює де робочої скотини. Він подав, що п'ять і дві звозять мертвих. То за нього він був червоний партизан. Як би не червоний може партизан, то він би був там десь також на Сибірі. А то ще його якось там і злекшили і за нього то не можна було, то була тайна, не можна було подавати про мертвих ніде нічого нікому.
Пит.: Такий був наказ?
Від.: Такий наказ. Ніхто, щоб не знав. Рахунку ніхто ж не робив, а він подав, що п'ять мертвих возить. І це ж він у район подає! І стоїть як оце Ви з тим. То його так притягли за те, що він подав, що мертвих возить. Така справа. Я хотів за це колись Вам сказати. Тепер це надумав. Чи молоді люди, комсомольці, ходили збирали, вибирали всі останні які були там з продуктів харчових, із зернових, чи хлібні, навіть із печі витягали й з горшків — що-небудь було і те забрали. У печі. А пізніше вони померли. Як уже сказали, що не можна брати, а в нього вже ж нема нічого й не було нічого. То ті, що десь ховали та шукали ще, то осталися живі. А ті що ходили і померли перші, ті що ходили збирали, комсомольці, молоді от. Вони не знали чого, чи поки воно буде, ніхто ж не обов'язував, ніхто їм. Вони, що брали та й їли може там. А потім же ж казали не брати, а в нього нема вже в дома нічого. І так вони і погинули. І ще й молоді люди такі колись ходили, вони виноваті, бо вони розуміли, що вони робили.
Пит.: А як почався в Вас голод?
Від.: Ну, це ж начався в нас голод — то ж не в один день, і не всі разом. Не в кожного, бо є такий, що він не відчував голод. Якимсь чином він так жив, що було в нього заховане собі, бо не до всіх і докопувалися. Не до всіх одинаково ставилися, і комісія та, що ходила і той друге, в когось шукала, розвалювала і той, а в когось не дуже й шукали.
Пит.: А чого ні?
Від.: Ну, так. Значить, чого ні, я не можу Вам сказати. Чи то по совісті їхній, чи по чому, чи може якби ж були такі що, комнезамів активні. Він десь ходив. А до нього прийшли. То вони ж знали, до кого прийшли. То в нього й не дуже шукали. А він ходив десь то і старався найти більше. Бо то не однаково. Не однаково скрізь ходили, не однакові люди, не однаково шукали. Ті так ходили. А ті не довірять уже своїм та викликали з іншого села, щоб ті прийшли сюди, а цих послати туди в те село. Бо тут же може бути то кум, то сват, то-то що, то будуть захищати. Значить, як до нас прийдуть з другого села, то він вже тут родичів таких немає, а наших пошлють туди, щоб не було, щось такого і щоб ліпше шукав. Це така практика була.
Пит.: Як у Вас виглядала посівна кампанія в колгоспі? Як почалася?
Від.: Та посівна кампанія, хто ще ходив, то ходив і сіяв і все. Як вона? Дуже, дуже погано! Бо ж худоба не годилася ж була. Довго вона тяглася та посівна кампанія, не в той момент, що було закінчилася, що було по району, було до якого числа скінчити. Так не могли вправитися, як було по розкладу, до такого терміну закінчити, бо ні худоба, ні люди не годилися, то затяглося. А потім, ще були такі, що поїхав сіять, а додому не прийшов, там і помер. Із тих, що сіяв, то так воно і тягло до весни. А жнива вже також як прийшли. Вже годували, давали пайки послані десь, що будуть косити і то треба було руками скидати. То-то вже давали ото. Таке й ще й в ночі косили, бо не вспівали за день. А нема кому. Нема кому! Бо всі безсильні вже. Десь когось трохи так підсилювали. Вже давали йому й муки і всього на світі. Годували і то сильніше, щоб було ж кому хоч сидіти на тій жниварці. Працювати. Бо були такі жниварки, що вони самі косили і складали. А в нас не було. А тільки ті, що треба скидати. То ж треба сили на те, щоб скидати. Збіжжя ж здорове поросло! Тоді в 33-ім році такий врожай був і то. А воно все поки трохи сировате зразу, поки то вже, як воно дуже поспіле, то воно легше вже тоді. А так як ще воно трохи готове, гільки що ломалося. То тяжке. Треба скидати. Дуже тяжко. Ну, тяглося вже то. Убиралося, вбирали. .Хоч не в ту пору, що було зазначено, а обрався в 33-му році той хлібець. Тільки, що було багато таких, що виїхали на поле, а додому не прийшли. Там десь на дорозі як ішли то й так і погинули. Де то люди бралися? Ходили, чужі люди є такі, що десь відкіля з того, що ми їх не знали, на дорозі. Не наш чоловік. Ходили ночами. Бо в день же їздили. А на ранок лежать скрізь по дорозі, і по полевих.
Пит.: Як відбувалася хлібозаготівка?
Від.: Хлібозаготівка то ж відбувалася раніше.
Пит.: Як то було тоді?
Від.: Та як же відбувалася?! Прийшли, накладали. Накладали на вас. Ти мусиш стільки дати. Ну, а це ж вони ходили цілу осінь і цілу зиму. Ну, прийдуть, нема в тебе нічого. Подивилися, нема. Ну, а там якийсь клунок стоїть. І вони таки готові, і такі були, що й забрали. Приходять і кажуть, що ти поховав. Хоч він нічого ніде на заховав, то забрали те. І так ото гинули люди тоді ж. То ще може жив би якийсь день чи тиждень, а то вже забрали. Є такі, що дітей поїли своїх. Діти не годилися жити, вмерли вже. То вони поїли дітей і самі померли. І то червоний партизан був. Він жив десь на хуторі, далі від нас. А то якраз посилився на моєму кутку недалеко. Я не бачив, щоб він їв їх. А тільки люди говорили, що поїли тих дітей. Двоє дітей було в нього. Я на очі свої не бачив, що їли.
Пит.: Чи хтось крім комсомольців забирав хліб? Чи то приїжджі були?
Від.: Були такі з комсомольців, що забирали хліб. Їх посилали прямо. Були такі, що або дідові, або до кого, послали. Внук був у комсомолі, та й послали, щоб у діда забрав у нього все, у свого діда! Посилали комсомольці. Він прийшов і забрав. Або не виконав щось, записав. Він комсомолець. То повинен показати комсомолець, свою ж преданність радянській владі. Ти же є комсомолець! Іди, свого діда опиши. Його знане виконання. Все забери. І тоді то виконай це все. Були такі люди. І то так робили в колгоспі.
Пит.: Як люди спасалися від голоду?
Від.: А як?! Не було. Як спасання було б, то не померли стільки. Не всім разом прийшло. Той сьогодня, а той завтра, а той ще остався. Я ніколи не думав, що я остануся живий. Ну, ще тестя мав. Він же п'ять кілометрів жив від мене. Він був здібніший трохи, тесть, то помагав, бо до нього вони не дуже вони докучали туди. А й в нього було закопано. Може де було закопано, не знаю. А він такий також був спеціяліст, що сам будував перше собі. А собі все робив сам, печі, що в хатах. То там робив він, поза печею тією зробив із цегли стіну, що від цієї стіни то було так може аж до гори. То він там у горі насипав. Покинув цеглину якусь в дірку. А в низу, тут покинув. Значить, була така місцева одна чи дві цеглини, що вибирав. То засипе собі туди. То він врятував мене ще. Ото вона піде туди й принесе хлібину коли-небудь. То пішла й принесла. То якби ще не та тещева піч, то мене б не було давно. А до нього не дуже то того не шукали в нього. Він з видніших ще був тоді. А це придумав собі таке то. То хіба тим рятували мене. А то він там засипа, а тоді тут покинув, тут вибере. А тоді там була кочерга якась, а може там і в другім мішку була якась цеглина, десь така, і відтіля відбирав. Не знаю. Знаю, що він там в горі десь покинув, то насипав. Я не знаю цілої цієї історії, як воно було. Я знаю, що було в нього комора така в хаті поза пічкою. То вона приходить, піде було, та все жнива, бо наша земля була аж коло їхнього села, та з нашого колгоспу. То ми ж на жнивах обід же варили, нам там обід дають — якусь то кашу, каньдьор якийсь. А вона піде вже та й принесе хлібину якусь, що мати дасть. Так то ратувалося. А то не було б мене давно.
Пит.: Коли Ви поїхали до брата?
Від.: До брата це я їхав у 33-му році, перед жнивами.
Пит.: Це вже як був голод? Це вже був голод у Вас?
Від.: Це в 32-му році. Вже не було чого в нас у 32-му році. А то якби я не привіз ото, то може вже в 30-ім році був би скінчив життя своє. Привіз там троє мішків, дешевшого. Кукурудза була.
Пит.: Вас пустили?
Від.: Пустили! Тоді вони не забороняли. Туди куди хто хотів, то йшли, ніхто не знав ні про кого. Ніхто не контролював того. Поїхав. Ніхто мене не питав, і ніхто не питав як я й приїхав. Де я був. А тільки, що там ми на Станиці Прохладній яких три дні стояли поки дістали потяга. Давали транспорт, щоб довести. Там на станції знесли хліба, ті селяни з України. Туди наїхало багато, не з нашого села, бо я там один був тільки з нашого села, а більш нікого я не бачив з нашого села там. А взагалі з України туди наїхало за хлібом. То на станції наклали яроси, так як оце під стелю, на пероні, де вільне місце було, щоб складати мішки. Яроси наклали і той, а нема вагонів. Нема. Не дають. Дзвонили до Сталіна і до Кагановича. Хто там дзвонив, я не знаю. А були ті, що не боялися дзвонити. Там були й червоні партизани, може і голови, може колгоспів і сільрад були. Бо ж дзвонили й до Кагановича й до Сталіна. То то два дні. На третій день дали ешелон. Набрали, забрали, ешелон дали і поїхали. Загрузили повні вагони. Спека ж така Господи, не можна витримати! Дах нагрівається. То залізом криті були ті вагони. Там були старіші люди, там уже під тим, лежать на мішках. А ми, де молодші всі, то в вікно на ходу. Потяг іде, а ми в вікно вилазимо і на дах. І лягаємо на дах і лежимо. Скільки було тих попаданих! Він впав. Заснув же там. А воно трусить, перекидається, лежали так край до краю на вагоні. Упав, переїхав. Збіжжя там його осталося, що він там купив. Ніхто не знав. А там родичі чекають, що він привезе щось. А його вже переїхав потяг. І такого було багато. Одному то вже й може не далеко додому було. Він не впав. А потяг стояв. А там було таке, що може були такі же люди, що ще щось мали попродавати. Виносили на станцію. Ще може які-небудь ґалатки, які-небудь там спечені з чого-небудь. Ну, на станцію. Ну, то він також став. Щось таке може хотів щось купити. А тут і ще мав закритий, і він рушив, потяг, їхати. А він тоді біг. І вже й добіг до свого вагону, то вхватився а потім впав і переїхало йому ноги. Так він остався там. Не забрали його десь. Це не знаючи чи він виліз там десь. А поїхало собі там. Хтось забере. Чи я не знаю, як воно? А його ж забрали. Нога в нього зразу спухла, страшна. П'яту от так переїхало, роздушило. Ото така була колективізація.
Пит.: Не забирали той хліб, що купили на Кубані?
Від.: Ні! Не відбирали нічого, якось нам повезло. Ніхто! То ж вже було, я вам казав вже що було, було що в нікого нічого не брали. То вже ніхто ніде не відбирав. То якось так пройшло, що з сусіднього села найшовся мені вже аж на дорозі то, що разом ми їхали вже сюди з Кременчуку, аж до Глобина. То тут було з Кременчуку десь 25 кілометрів, чи 30 кілометрів до Глобина. То ми їхали сюди, туди мені ближче, бо туди 50, а тут 25 було мені додому з Глобиниа. То ми виїхали потягом, товаровим таким на площадках. Поскладали в двох. Ніхто нас не гонив. Встиг, бо не брали ні квитків, поклали порожні площадки, приїхали з Глобина. А там нанялся фура така вільна, з конячкою, дядько з футалою. То привіз нас аж додому — 25 кілометрів мені, а йому то ще 3 кілометра було далі за мене в те село. Я навіть не знав того чоловіка. Молодий хлопець такий. Я ж тоді ще був 33, мені було вже в 33-му, тоді саме 33-ий. А він молодший був хлопець. Й він повіз туди ще 3 кілометра далі. Там такий чоловік, що мав конячку і тим то жив на станції, близько десь там жив. А в колгосп не хотів іти. То що, там можна було на станції, на станції можна було робити, там для станції підвозив. Ну, тримався і нас обрятував. А то чим би ми мали довезти?
Пит.: Тоді як люди говорили й думали? Чого забирають від них хліб?
Від.: Що ж люди думали?! Чого ж забирають? Забирають, щоб не було в вас. То ж зроблено, то ж було нарочно зроблено. Щоб у вас щось було, то не брали б. Хай буде, щоб ви жили. А як заберуть, вибирали все, щоб не жили.
Пит.: Ви тоді так думали також?
Від.: Так же інакше, ну яке ж то? Ну, ж у вас бачуть, що в вас нема ніде нічого. Розбили й пічку вашу. Були такі, що порозбивали й піч і все й не знайшли нічого. Були такі, що я заховували поза ніч, що там робили.
Пит.: Виказали...
Від.: О, то в другого знайшли, а в другого розбили а не найшли нічого. А якби знайшли, то забрали б. Все рівно, щоб ти не жив. Ну, все рівно ж воно, що по степах було повикопувано в людей, так, що тяжко знайти його. Ніхто не знав де. Далеко степ. А він собі там викопав яму, закопав собі. А його завезли на Сибір, а вони ще й досі там. Так, хліб там ще є в степах.
Пит.: Чия, по вашому, вина в цьому всьому?
Від.: Та чия ж?! Державна! То з ціллю зробили все. Щоб знищити людей. Україну знищити треба було. Її треба було на суслів знищить. Тоді були б ще вони, їм кінець приходив. Вони вже довго не дотримаються. Хоч може нас не буде, але Ви ще доживете. Їхній крах приходить оце, для їх життя тут нема. Бо цей Черненко, то такий він і я й той другий, що то є за володар? Бо то володар? Ніколи. Це, що вони тільки трималися доки ці мовчали. Ож оце почали стільки говорити. А то ж ніхто писком ще про цей голод ніхто не згадав ніде. А вони його зробили. Вони ж помогли те все зробити. Оці — американці, Англія, Франція, і всі, щоб там зробити комуну. Бо вона була в 1900-якомусь, в 67-му чи щось році в Франції. Сорок днів пробула комуна. Ви може де читали про неї. Сорок днів пробула. І вже стерегли. Тоді ж як цю комуну робили, то Англія і Америка мали свої війська. Там у Совєтському Союзу, яке місто забув.
Пит.: В Архангельскому?
Від.: В Архангельскому. Як же Ви знали? Вам хтось вже казав?
Пит.: Читав, таке.
Від.: Ну, то ж в Архангельскому там мій сусід оце вже був. Тепер я емігрував, а він вдома остався, то його взяли і він там також був десь таким запасним. Йому люди розказували, що війська американські пільнували, щоб як би Совєтський Союз подавали, Україна і там ті всі загони чи там Тютюнник, чи там Середа, чи гетьман, чи Петлюра, то ті війська стояли, щоб помагати. І вдягали, і взували, і годували — все! Радянську владу. А цих хто вдягав? На них напав і тіфи і що на світі. Вони вже викінчували самі себе. А тих підпирали, щоб тільки втримати. І це за 60 ріків виплекали оце таке нещастя. І то. А тепер аж почали, можна говорити. За Регена ще більш ніхто ще не говорив. Шістдесять років проіснували! І він ж тепер уже казав, що ми же годували й вдягали і взували і нема нічого. То що такий дурний Черненко ще хоче триматися, бо він ще хоче боротися з Америкою й з Західньою Европою. Такі дураки як ото. То їх оце незадовго, тільки ще мало вони ці всі говорять. То почнуть усі. Тут ще половина в таких в gouvernment-і, в тому, сенаторах, і в тому, половина, що їх треба вигнати геть, туди, до Радянського Союзу.
Пит.: Кажете, що до голоду в Вашому селі було десь 300-350 дворів.
Від.: Це ще тоді як я в школу ходив, 350 дворів. А тепер я не знаю скільки.
Пит.: А знаєте скільки було після голоду?
Від.: Та як же я можу знати? Я знаю тільки, я свої перерохував, своїх людей на списку, що я знав скільки їх було в родині й то друге, хто остався живий, а хто помер. То я нарахував 100 осіб. На моєму частку де я жив. Що померли, ті, що з всім померли й з дітьми. Є такі, що осталися. Може одне живе, або що. А то більшість, то нічого. Всі з цілими родинами. Сто осіб я нарахував на своєму частку, четверта частина села, скажім.
Пит.: А скільки всього було людей?
Від.: У селі?
Пит.: Ні, в Вашому частку?
Від.: Та не знаю скільки. Я тих, що живих не рахував. Я тільки тих, що померли. А скільки їх осталося живих, то я не цікавився цим. Може ж було їх приблизно перерахувати.
Пит.: Ну, чи то було якихсь 500 людей, 600, чи менше?
Від.: Більше їх по-моєму не було. Я думаю, що їх більш не буде як тих, що осталися.
Пит.: То половина вимерла?
Від.: Половина. Бо ж цілі родини осталися я знаю, а тут тих, що осталися тут, то так само мало. То половину майже в нашому селі вимерло людей.
Пит.: А хто з Вашої родини помер?
Від.: З моєї родини то тільки я один остався. А то ж батько там помер, поїхав до Дніпропетровська і там помер. А мама тут зостала, тут померла. А дядько тут умер. У моїй хаті батько і ціла родина, всі. Було в нього три хлопців тут і то померло. Два осталися, то, а цей один остався, воювали обидва. То цей остався живий, ще й тепер живий тільки не годиться нікуди, молодший десь на три роки від мене, на п'ять років від мене. Не годиться нікуди і не говорить нічого вже, такий зпаралізований. А одного десь у війні забили. Повмирало багато людей. А я ніколи не поцікавився скільки осталося. Я тепер колись перечитав приблизно. А половина не стала людей. Більш їх не осталося як померло. Така радянська робота.
Пит.: Чи Ви хотіли б ще щось додати до того, що Ви говорили?
Від.: Та що додати?! Нема такого нічого додавати вже в мене. Запитали б щось таке, щоб я знав, то сказав би. А так не пам'ятаю. Що ще таке можна ще додати до цього всього? Вона така справа, бачите, це дуже давна справа, це яких-небудь 50 років тому було, тільки Ви питаєте десь щось таке, то я можу, а так і придумати б не придумав собі, що не думати про таке.
Пит.: А наприклад, скільки платили за той хліб, що купили на Кубані? Чи то дорого було?
Від.: О, вже не пам'ятаю. Ви спитайте мене, то я не можу Вам сказати взагалі тепер нічого. Стільки я платив, за стільки я продав те все, що я й не можу сказати нічого тепер.
Пит.: А чи було дорого, чи нормально?
Від.: Ні, не було дорого. Якби дорого, то я б там не привіз би нічого там, бо що ж я такого багато не взяв. Грошей я не мав таких. А то що ж взяв, що жінка дала рушники свої які найліпші були, чи простирала були якісь такі вишивані. То карпет, який був на стіні, то вона сама ткала ще, вона училася ткати, то й ткали зі своєю сусідкою вони, і та ткала також. А вона вчилася в неї, в тієї сусідки. Там була вже братова жінка, там була сусідка — та ткала голівна, а ці вже вчилися в неї. То вже вони ткали дівчата обидві, то в двох ткали в цій моїй хаті, той карпет, як на цю стіну. А тепер коли ж я слав ото дівчатам, я хотів послати два карпета — двоє дівчат в цього меньшого хлопця є — то хотів послати два карпета. А вони беруть тільки один. Двох не можна. От я взяв один карпет і послав. Та й написав жінці, що це тобі за що я про дав в 33-му році, маєш ти тепер новий. Воно так якби послати колись і другий. Тепер вже і не можна слати. Совєти вже не допускають нічого. То було б другий послати, щоб було внукам. А двох не можна було заразом. Тільки один.
Пит.: Чи пам'ятаєте як в 20-их роках була така політика "українізації", що виключно українську мову вживали в уряді?
Від.: Тоді ж як тільки встановилася оце радянська влада, то українська мова пішла на повний хід! Українською мовою всі говорили, й то й друге, вчилися, де вони вчителі були такі, що він вже вчителював і говорив вже по-російському. Та він приїхав з війни і також по-російському хотів говорити, навчився трохи там. А дівчата в нас же тут усі говорили по-українському, такі молоді. А він приїхав з війська й тут говорить — горобців там багато в нас було в селі. А він прийшов і говорить: — „Как у вас много воробьев." Гм, гм, воробці. Дівчата як причепилися, так він поки то й вмер, то — „воробьев". Його інакше не назвали. „Воробьев." О це вже війна як стала, то німці як прийшли, та позабирали їх у полон, то в Кременчуку, там він погинув. Також дизинтерія захватила, там і все полонені. Вони ж там у таких відркитих відгородках жили. Не в приміщенню, на якомусь полі, і так під відкритим небом. Погинули, там багато людей, погинули, таких молодих.
Пит.: Ви казали, що в Вас також жили державні селяни, ще за царів.
Від.: В нашому селі були селяни, бо колись ж панщина була. За панщини, то були селяни, селянське суспільство було якесь таке, партія якась селянська, скажемо — о, і в Англії і тут вона є і в Америці. І також якесь таке, що селяни були і державні були. Державні були селяни. Ті, що були під панщиною, у пана робили. А козаки в панщині не були. Оце наше село було, що козаки, оце як трави були коло Дніпра, Петеролишанський острів, Самірланський, Задурне, то так урочиства так назвали. То все та Катерина ще понаділяла їх, то ваше все, козакам. То коли говорили тільки по-російському. Говорили, на дворі бігали, то говорили по-своєму, по-українському, як ми говорили в селі нашому, так говорили, кругом і вдома так само. А в школі тільки російська історія. Всі книжки російські. Ні одного слова українського не було. Тепер також починають так само. Не було. На Україні. Таке саме. За царизму в нас не було нічого, не можна було нічого. В слов'янській було, як Євангеліє, псалтирі, то що — це все на слов'янській мові було. То ми по-слов'янському читали.
Пит.: Чи селяни розуміли слов'янську мову?
Від.: Селяни ж не розуміли. Нам у школі то хоч учитель розказав, що це значить. А як ми прочитаємо там по-слов'янському, а чогось не розуміємо. Він запитував. То він пояснював, що це таке все. Було й таке, що російською мовою тільки вчилися всі. Все, щоб не було — все ми вчили — поеми всякі, все то тільки російською. Українського, ніхто, нічого. Це тільки так ми вже найбільше тепер це як тільки вже стало по-українському, то українські газети були виписували "Київські вісті" там було. То ми по-українському, чисто написано українською мовою. І люди повчилися. Читальниці повчили говорить по-українському. А то всі по-російському! Штокають і штокають. Були такі, що приїхали з війська давно ще і по-російському. По-українському не говорили. Мій брат уже двоюрідний, це батькового брата син. То також був у війську й той молодший. Помер він. То за німців. В полон як завзяки, козаче село. А то селяни, ті що були під панами. Як то воно було ж тоді ще за тієї панщини, що були панські люди, а були ті, що не панські так як тепер оце воно є. То католики, а то не католики.
Пит.: А як жили козаки з тими?
Від.: Козаки вільніше. Вони жили вільно. Воно не воювали ж. Помагали. Козаки воювали для царизму. Та ж найбільша охорона була, козаки. Вони страшно воювали всі, ті козаки, що це там їх росіяни половина тепер уже на Казахстан, там на Красноярск. Оце де я був — Таджик, Таджицька РСР. І там багато наших селян жило. Позаїжджали туди. І тепер в Англії було багато там таких, так як в Кременчуку. Своє козацтво вони страшно бережуть. З наших країв поїхало туди. А вони вже козаки!
Пит.: А як між собою жили козаки і ті державні селяни?
Від.: Ті, що між собою козаки жили то вони в селі козаки були, ті що, то хто як жив, тож не всі однаково жили.
Пит.: Які були відношення між ними?
Від.: Ніяких відношень, бо ж вони всі однакові були. Суперечок ніяких не мали між собою. Тільки було встановлено, от скажім, що то був порядок ще такий за царизму, бо батько мій мав офіцерщика якогось, також мав як він служив службу. Він служив службу п'ять років в музикальній команді. Кавалерійський ескадрон такий був. Ну, то він там значить, як заслуговував, то щось він мав як чотири тих нашийників тих, чотири. То як воно звалося, не знаю. А знаю, що то галоніти повишивувані були всякі, там таке срібне. Ті мундири, що я пам'ятаю. То він поотпорював уже, як уже вони, бо він не хотів носити, а поотпорював та складав і сказав, що як умру, то щоб мені із тих позолочених зробили хрести і все обшили на труні. А він умер в Дніпропетровщині. Заховали його там і ніхто й не знав де воно ділося, де оті всі позолоти ті всі, бо то обшивали ті ковніри і все, і рукав — обшиті були тим золотом, позолочені, так як ото ризи обшивають, чи фелони, то такі мундири там мали. Я пам'ятаю, ще як я був хлопцем, то ще носив ті мундири. Я ж малий, я не мав що вдягати, то надінуть якусь одяшину — рукава позакачують і то так діти в нас ходили. Тут то ніде не побачите, щоб так дитина ходила. А то в батьковий якийсь, або материн якийсь, отак ми жили там. Ну, то ж батько офіцером вже був, то був порядок такий. Не мали права наставити його десятником. Там такі були, що треба, щоб загадав на збори — назначали одного. Що на тому кутку, ви будете десятником тим, що загадати як треба зібрання якесь зібрати. А вже батька не мали права наставити тим десятником.
Пит.: Тому що офіцер?
Від.: Через це що він жив утих.
Пит.: Він ще до війни був?
Від.: В російській. Це тоді ще, за царизму. За царизму це як порядок. Поки цар ще володів. Ото не мали права його наставити на десь такі почотні посади там, або касиром він був, в суспільстві. О ті острови, о ці, там у нас були острови копо Дніпра — Самійлянський, Переволошанський — то ті хто ближче були там, то ми їх косили. Їздили кожне літо. Сіно ж треба косити, то косили. А зимою перевозили. Якось замерзло Дніпро вже, а ще тоді по льоду перевозили. А так ті острова два то наймали все кияни. Там близько Києва, кияни жили поза Дніпром трохи. То вони наймали, то до них зручно. То вони мали гроші, ото ж суспільство. І школу побудували державну. Як я в школу вже ходив то вже царі забрали. Застав державну школу. А то було козача школа, було написано, бо то козаки збудували за свої гроші, за ті що там наймали острови кияни. Побудували школу. А тоді селяни, оці, що в нас жили, то вони ж не козаки, то вони мали платити. То як їхні діти ходили до школи, то не знаю скільки вони платили, а платити мали козакам за це, що він не має участвування. А як хочеш, щоб дитина вчилася, то треба якось платити. Я не знаю скільки, яка то була, то не велика платня. А пізніше, як вже стала державна, тоді вже не платили. То вже забрали.
Пит.: А це як говорили про цього агронома, що сказав: — На ваших кістках колгосп побудуємо — чи пригадуєте його прізвище?
Від.: Там написано десь є. Я забув. Мені здасться там написано. Агроновський, здається мені.
Пит.: Агроновський?
Від.: Не знаю, як його звуть. Вже забув. А знаю, що то прізвище — Агроновський. Треба написати Вам.
Пит.: Так.
Від.: Я думаю, що в мене записано.
Пит.: Його немає там.
Від.: Нема? То був Агроновський, прізвище його.
Пит.: Як довго він був у вас?
Від.: Та то скільки він в нас — яких два-три роки був, я не знаю. Бо як ми ж пахали, він був ще поки НЕП був увесь час. Як нова економічна політика, вона побула яких чотири роки. То ж доводили кожному господарю, стільки вам треба посадити тютюну того. Ми садили його. А там вони вибрали місце таке, що зробили травники, то що виростили це в саду. То ми там працювали. Возили гній кінський туди. То платили гроші нам, що ми заготовили гній туди. Я продав свій гній, що стільки назбирав за зиму з коней. То міг продати бо туди треба було такого гною, що тільки кінського. Підспід сипали, а тоді зверху землею, а тоді він горить, той гній, гріється і дуже скоро виростала.
Пит.: А так...
Від.: То він потім як до колгоспів, це ж коли стало я Вам не можу розказати докладно. Ми сушили той його тютюн, вивішували на гілці. То вдома впорювали все. А тоді звозили. Там був пункт, що приймав і важив. А ми прасували, ходили, то платили нам за те що прасуєм. Прес такий мали. Зробили такий квадратовий. Отак увишки і так о вширшки. Квадратовий такий, у yard приблизно ширини. Кругом, накладали і прасували ж і важили. Доставляли десь то такі рогожі були, з рогожею, й обшивали. Тоді возили. Там в Кременчуку була фабрика та, що робила тютюн, махорку — із того простого тютюну, то ліпший був, як оце що тут, бо це забороняють, забороняють кругом лікарі, щоб не курив ніхто, бо шкодить. У нас курили — не мав ніяких там домішок, тут добавляють усяких парфумів там тощо, оте дуже шкодить. То найгірше. Я так тютюн курили, я курив також, ще малим таким хлопцем, тільки що я мало курив. Брат такий, що дуже страшно курив. А я такий, що й цілий день оце що я роблю сам вдома, я ніколи не закурю. А як прийшов хто-небудь уже я закурив, то тоді вже я хочу. А так то я не переймався. Я покинув тому, на працю я стільки ходив, і в Англії, я ніколи не курив на праці. Я тільки вдома, як то прийде хто-небудь. В Англії. Там компанія зійдеться. Ми самотні були. Два там нас взяли. То там багато хатів прожних осталося. То ми як приїхали до Англії то дешево ми платили.
Пит.: Я Вам дуже дякую за розмову.
Від.: Добре. Гаразд. Дякую й Вам. Ми вже поговорили. Наговорилися досить.
Пит.: За три години наговорилися. Дякую.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz