Case History LH10

Anonymous female narrator, b. December 26, 1926, in Zaporizhzhia region, tells of her mother's death during the famine, leaving four small children. Her father, not knowing what to do, took his wife, also with children, to the Donbas, in order to get some barley for soup. Unfortunately, narrator's stepmother was closer to her own children and looked after them first. Knowing this, narrator's father took the children from his first marriage to live with him. Then the latter, unable to bear the sight of his daughters' starvation, buried them, including narrator, alive. After being rescued, the police took narrator and her siblings to an orphanage near Berdians'ke. There the children's stomachs swelled up like balloons. Later, narrator was transferred to another orphanage in Dnipropetrovs'ke, where she remained until the age of fourteen.


Пит.: Свідок зізнає анонімно.
Від.: Я не можу багато розказати! Бо це дуже тяжко пережити. Я не можу говорити, згадаючи. Моя мама померла під час голоду, й осталися четверо малих дітей. Батько незнаючи що робити, взяв собі дружину, також з кучою дітей, а сам поїхав на Донбас заробляти крупу на суп, щоб переслати дітям, щоб наварили кулішу. На жаль наша мачуха ставилася до нас дуже погано, тому що свої дітки, своя ложка ближче. Батько, взнавши про це, забрав свою маму і нас маленьких діток до Донбасу, і ми там жили в маленькій кімнаті. Я це пам'ятаю. Але не пам'ятаю того дня, що сталося жахливе. У мої роки, коли я зустрілася в 40-ім році із своєю тіткою, то вона мені розказали, який тяжкий шлях, і тяжку годину, перенесли ми, діти нашого батька. Я мала меншу сестру, три рочки — мені було тільки п'ять рочків — то батько, дивлячися, що ми немали — що ми вмираємо з голоду — не мав що дати, нам сказати, забрав нас у досвіта, щоб ніхто не бачив, закопав нас у гній, щоб ми там горіли, померли, і ніхто нас не бачив. Але знайшлися люди які побачили, і витягли нас, та й привезли до батька. Батько сказав: — Не можу я дати раду. Забрала нас міліція, та й відправила нас до дитячого будинку, як називали „притулок." Мою меншу сестру відділили від нас, щоб не були сестри однієї родини разом. Старша сестра, якій було тільки дев'ять років, вона втекла з того будинку. Були ми там у приюті, біля Бердянського. Пам'ятаю дуже! Дуже! Дуже! Далеко бачу, як ті скелети дитячі ходили голенькі! Животики! Були неначе, бальони, напхані, бо дадуть смоктати солоні бички. Водички! Понапиваємося, й то й були мало, та ходимо! Попід тинню, попід стінами, відпочиваємо, та качаємо, та качаємося на підлозі. Із Бердянського нас вивезли, багато дітей, до Дніпропетровської області в приют, був — який був організованний за одним містом, був — там було — був хутір поміщика. Його виселили й там зробили приют. Там були школи й лекції — і ми все мусили працювати на городі, в саду, й кімнати свої тримати. Нас було 20-ро, або, 30-ро дітей в одній кімнаті. Після цього, я там кінчила чотири кляси народної школи. Після цього нас виселили на утримання колгоспу — тому що в цьому приюті школа була тільки до четвертої кляси. Мене і мою подругу уставонили жити з одною родиною, де була тільки бабця, мама, і їхня дочка, нашого віку. Дуже мені мило було, хоч чужу жінку називати мамою, і приймати від неї ласки, якої я незнала довші роки після смерти моєї мами. Кінчила я сім клясів, і колгосп сказав мені: — Ти вже доросла. Мусиш іти на свій хліб. Я знаю, що ще маю тільки 14 років. Знаючи назву села мого народження, я хотіла поїхати, щоб узяти метрику народження, тому що при собі я ніяких паперів не мала. Колгосп відділив мені обмежену суму грошей, і я поїхала. Поїхала я там узнати, дістати свою метрику народження, але дізналася я, що в тих краях жив — живе мій батько, вже з другою дружиною і з моєю сестрою, яка втекла, коли була мала дев'ять років, із приюту від мене, із моїм братом. З усіма я там зобачилася. І зобачилася з батьком, який ішов з роботи — худий! Але він мене обняв, поцілував усюди і сказав: — Доченько прости. Доля винувата, не я винувата. Пропонував мені, щоб я лишилася в нього, що він мені вже дасть освіти, але на мій дитячий розум і знаючи із розмов моєї сестри, недобрі відносини мачухи, я йому відповіла: — Тато, дуже дякую. Я виросла між чужими людьми. І між чужими людьми й згинаюся до сьогоднішного дня. Але в світі не без добрих людей, не без доброї країни. Узнаючи Америку, допомогла нам, розбудувати нашу щасливу родину, життя, і ця родина розростається й буде розростатися на вільній землі Вашінґтона.
Пит.: Дякую за розмову. Буть ласка, чи можете подати де й коли Ви народилися?
Від.: Я народилася 26-го грудня, в 1926-му році в Запорізькій області.
Пит.: Дякую.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz