Oleksander X., b. 1916 near Kaniv, one of five children of a Ukrainian Nepman (a private businessman of the 1920s) who was expelled from his house in 1931. In the 1920s, when narrator's father had a large restaurant, his father made him learn Yiddish. After his father was expelled, narrator fled to Kam"ians'ke (now Dniprodzerzhyns'k) where he took various technical courses until 1933. In Dniprodzerzhyns'k he saw dekulakized peasants, especially children, who had fled their villages and lived in caves or dugouts on the outskirts of town. In 1933, narrator entered the city's industrial institute, where the head of the Party committee was Leonid Brezhnev, who lived three houses away from narrator's grandmother, and the dekulakized living in holes of embankments were visible from Brezhnev's home. Narrator evinces a rather positive opinion of Brezhnev. In 1933, narrator got a week's advance warning from a classmate, who worked for the police, that the peasants living in the embankment would be rounded up. "And there were so many of those unfortunate children, who had fled their villages to save their lives, and we did not know whether they escaped death or fell into its clutches."
As a student, narrator did not starve but had a bread ration of 800 g. but had to buy still more and pay 10 rubles a month for housing. "I knew much misery," he states. Narrator also saw swollen, starving beggars in the city. Beginning in 1934, he worked in a factory kitchen. The bulk of the interview is on the Second World War. Narrator later took part in the Soviet occupation of Galicia and was sentenced to eight months in a disciplinary battalion in Shepetivka. His brother was executed for Ukrainian nationalist activity by the Gestapo in 1943. Also some information on the execution of Kiev Jews, for whom narrator shows sympathy.
Пит.: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Від.: Я, Олександер, народився в 1916-му році, на Кам'янщині. Я даю свідчення, те що я пережив особисто і те, що я бачив. Мого батька вигнали з хати в 1931-му році. Пішов я в світ, бо батько сказав мені: — Сину, вас є п'ятеро дітей, іди хоч ти старший та спасися, і я остався в живих.
Пішов я. Поїхав я з підробленими документами в фабзавуч в Кам'янське, дитиною. Мене прийняли, бо люди були співчутливі та й знали, що багато таких людей як і я, і з такими документами приходять. Провчився я там до 1933-го року. Бачив я страшенні жахіття в Кам'янському, де люди розкуркуленні мусили тікати з сіл. Жили в пещерах, це було коло Романкова близько Кам'янського — один кілометер, які повиривали кручі, в кручі повиривали нори, як щурі і ютилися там з дітками. Це було жахіття і страхіття. Це було жалко дивитися навіть, те що вони переживали. Хочу ще Вам сказати, що після закінчення фабзавучу в 1933-му році, я поступив в Інститут Індустріяльний в місті Кам'янському, де був Брежнєв партголова партійного комітету. Я ніколи не був членом комсомолу, бо я боявся подати свою відомість, бо ітак мене б узнали, що я не є приналежний до того клясу, який мусить належати до комсомолу. Знаю Брежнєва про те — не знаю, може інші люди скажуть — але я бачив, що він проходив по тих дорогах, де я проходив, і він жив у третій хаті від моєї бабці і він бачив, де жили в норах ті розкуркулені й обіжені люди, але не знаю з якої причини, але їх не зачипали. Але після того коли Брежнєв став директором вагонно-будівельного заводу в Кам'янському, він не жив уже там, він жив зручно, мав уже своє авто. То тих людей виселили, а де виселили я й не знаю. Оце, що я можу сказати. Це було в 1936-му році. І де їх виселили, й чи виселили, я не знаю, бо я уже в Кам'янське більш не вертався. Хочу Вам сказати тільки одне те, що люди які були зі мною, дурні ще були, молоді люди зі мною в фабзавучі, різних, різних поглядів, але в той час ми були діти і ніхто нікому жодних поглядів не висказував. В моїй клясі, де я вчився, нас було 37-ро осіб. І один який зі мною за столом сидів, був дорослий, гарний і здоровий українець. І він мені признався, що він належить до таємної поліції дружинників і його викликали в поліцію, міліцію і сказали, що завтра буде облава. Отже він мені розказав про цю облаву вже через тиждень. Облава була на березі Дніпра в Кам'янському. Була велика копиця сіна. Те сіно привозили із лівобережжя України на правобережжя України. І там скільки було багато нещасних дітей, які тікали зі сіл, тікали зі сіл для збереження свого життя, і не знали, чи втечуть від смерті, чи попадуть на смерть. Отже мій той колега — не колега але сидів зі мною рядом за столом в фабзавучі — дорослий і великий хлопець признався: — Будем мать облаву.
І отже признався потім, що була облава. Усіх їх вийняли з сіна, бо ж діти ховалися десь переспать у ночі, не під відкритим небом, їх вивели, поставили в ряди, а міліція потім окружила й повели — а де куди повели — то певно, що я й не знаю. А то все. Будучи в фабзавучі в Кам'янському, я не голодував. Я був на половину голодний лише. Бо нам давали 800 грам хліба. Але за ці 800 грам хліба, то я ж мусив купити ще собі і штани і взуття і заплатити квартиру, 10 карбованців на місяць, порою переспати. Я зазнав багато біди. Отримував я 400 грам хліба по талону. Сам би його не тільки з'їв би а й ковтнув би. І пішов до товариша, несучи хліб під пальтом, бо ж неможна нести хліб у руці, бо його ж вихватять. Пішов до товариша. Товариш вийшов до мене, і сіли ми рядом. А йде хлопчина, пухлий. Я вийняв із жакета кусочок хліба, відломив шматок і даю йому. І він з'їв, ніби ковтнув його. А потім подумав може, що може більш не дам, вихватив у мене, обернув двома руками і ніби ковтнув його. Упав і заклубився. Ми до нього, а він не живий. Я був ще дитиною, я бачив очевидячки, коли з базару в Кам'янському за ноги, за руки тягли людей до цеглевого заводу. Це було на лівій стороні терка, того толкучки. А потім звалювали їх на гарби і везли, а де везли я й не знаю. Може в кручу.
Мені дуже прикро і обідно, що я читаю й українську пресу і російську і різні видання, різних письменників навіть ті, що емігрували але ніколи не зустрічав, щоб хтось написав про життя і переживань засуджених військовиків які були в Галичині, визволяли братів. Отже я один із них який потрапив під кримінальний суд у Галичині і був засуджений на два роки дісціплінарного батальйону. Перших вісім місяців я відбував в Іллінцах а потім нас зібралося 2.200 людей. Нас перевезли в Шепетівку, це в Славуту, ні в Шепетівку, вірніше. Там був кар'єр, де добували граніт для укріпільної зони між Польщею й Німеччиною. Там люди працювали і зривали граніт динамітом, і потім коли нас привезли, арештованих червоноармінців, то ми добували той граніт, ломами. Стояла кузня на горі і заточували наші ломи. Але, щасливий був та людина, яка мала обмотки на ногах, після черевиків, бо то ж була така форма радянська. Обмотував руками той льон та й немав кровавих мозолів. Страшне було пережиття. І коли іде командир угорі комісар, на перевірку, чи все є в порядку на каменоломні, то йому рапортують: — Все в впорядку — і нам кричать: — Смирно вирівнювання на право чи на ліво — там де появляється комісар. І ото було, один, дві хвилини нашого спочинку, а то все в рух, в рух, в рух і то все бігом. Отаке було наше пережиття. Нас було там уже через місяць 3.000. Півтори тисячі була манєжа, шість кілометрів навколо, яка обганялася вишками поліційними військовими і собаками і дротами. Були там люди, які були ранені й в польській компанії і як ішли на Польщу і Фінляндію, але медицинської допомоги зовсім небупо. Людина гнила, гнила — під нарами вмирали. За ноги, за руки її витягали й хоронили в кінці манежи, викопували яму і загортали. В ночі як людина хоче оправитися, то збирають по 20, 30 людей з бараку й в білизні — а в якій білізні? В тій, що в Польщі завоювали трофеї. Навіть ми мали на білизні печатки, червоні — польські на сорочках. І нас оправляли в уборну і то бігом і бігом назад. Отаке було наше життя. Я ще згадаю.
Пит.: Чи можна Вас запитати на якій підставі Вас увязнили?
Від.: Я Вам скажу. Я є син розкуркуленого батька, 1916-го року народження. Я призивався в військо в 1937-му році. Мене не взяли тому, що батько немає права виборчого голосу. Отже, в 39-му році я мав уже права їзди автом і мене взяли яко шофера на компанію, не знаю на яку компанію, але призвали в ночі, з ліжка підняли і взяли. Повезли на Печерську вулицю в Києві, дали велике авто, якого я навіть не бачив у житті й не видно було навіть, що то за авто. Велике. І отже, сів я на те авто й мені кажуть:
— Сліди за нами.
Ну я й поїхав, по світлу на платформу. А коли розвиднилося то я й зобачив, що це був пів понтон. Погрузилися ми. Ніхто нічого не каже, для чого й куди ми їдемо? Але приїхали ми до містечка Устечка(?), потягом. Ешелоном привіз це наче пів-пантони. А там зізвали комісари, командири, нараду. І сказали: — Ми йдем визволяти наших братів українців у Західній Україні.
Ну та й пішли. Переїхали річку Збруч. То було містечко Устечко. І зразу посипалися на нас кулі. А я ще ж такого в житті не бачив. Летить і жовте і зелене і червоне і біле. А в моєму авті, яким я керувати, то сидів доцент індустріяльного Інституту Києва, Баранов. Розумна людина. Він був приписаний офіцер в запасі. І мав зі собою револьвер. А в нас 33 авта було в зводі. І нікому не дали рушниці. А мені й чобіт не дали, бо не пасувало для мене жодні чоботи. То я так і остався в своїх домашних черевиках. І ось коли обстріл почався, в містечку Устечки, і ми зразу кинулися в побічну дорогу. А Ви ж знаєте, що в Польщі то завжди є побічниу при вулицях. Та й залягли. І доцент Баранов зі мною ліг, лейтенант нашого зводу. Мав револьвер. А я кажу: — Володимир, стрельни хоч раз, вони на нас стільки стріляють, а ти хоч раз стрельни. А він каже: — Сашко, як ти хочеш стрельнути то ось візми та й стрельни. А я не знаю як його стріляти. Та й не взяв, кажу — Ти стрельни, — і так ми трусилися і лежали.
А Ви повірте мені, що то було страхіття. То перше в житті, що я бачив і воно ніби не стріляє на мене але здається, що прямо на тебе летить. Ми встали рано, побачили, наші пантони подірвані кулями, але зрештою все обійшлося добре, що тільки була одна жертва і троє ранених.
Поїхали ми далі, по дорогах Галичини. Українці дуже були щедрі, дуже гостеприємні. Виходили з молоком, з яблуками, вгощали нас, приймали нас як рідних братів. Далі, коли ми приїхали до міста Станіславова, почався вистріл. Це вже було через три дні. Я був ранений нещасно, може і якоюсь шаленою кулею, бо я думаю що на мене не треба було стріляти. Я був ранений під паху, в праву паху. Був я в шпиталі, мене привезли туди радянські офіцери й зі мною привезли ще одного офіцера, політрука. Він був ранений під руку. Робив операцію мені польський лікар, але під наглядом радянських лікарів, двох і трьох медсестер. Після цього мене положили в палату й я дуже, дуже щось мені, чи снилося, чи бредив, чи я не знаю що зо мною було. Але мені здавалося, що — так у сні — рано проснувся і кажу що: — Що було? — бо знаю як мене привезли в палату то поставили червоноармійців на дверях, щоб охоронили мене. Але ж мене не треба було охороняти. Кому я потрібний мене вкрасти? І на ранок я просипаюся, медсестра сидить коло мене. Я питаю: — Сестро, що було в ночі?
А сестра і каже: — Було таке, що тут був один ранений офіцер, польський генерал і його хотіли викрасти і було наступ поляків і вони обстріляли госпиталь.
Ну, то тоді я зрозумів, що то мені не снилося було, а то було на справді. Поправившись з хвороби в військову службу, але я був резерват і мене мається право кожного дня додому. Але я хотів зобачитися з українцями, бо коли ми проходили Збруч, то нас так гарно вітали українці, а я хотів забачити й ще більше як вони живуть, як їхнє українське сумління, як їхнє національне свідомість. То я й ходив з хати до хати коли я був вже в Ніжневі, це було над Дністром. Я ходив і дуже цікавився цим. Я навіть був перед тим їздив ровером до містечка Коропці, де був голова просвіти Пан Тимків. І я забачив, що українці такі свідомі в Галичині. Більше свідомі ніж наші на східній Україні. Чому? Тому, що їх було вільніше думати і вільніше сказати. А в нас не було чого щось сказати. І повірте мені, мої друзі, ті, що будуть читати ці мої рядки, то любіть Україну і будьте свідомими українцями, я тільки впізнав від галичанів.
Отже, я старався завжди мати відпустку і своєї військової частини, навидити українців, родини українські, молодь і поговорить з ними. Я був на вечорницях. Я перше в житті забачив коли в Галичині в вечерниці де йснують куделі, то чудово! І ось був один такий Микола. Він був ковалем при нашій частині. Він кував ресори до авт. То він мені каже: — Сашко, ходи зі мною на вечерниці.
Кажу, я пішов з ним і він каже: — Бери любу дівчину, яка тобі подобається. Я кажу — Миколо, я не можу це зробити, бо я є солдат. Тут уже дівчата мають своїх хлопців, хлопці мають дівчат. Я ж не можу того собі дозволити, бо я сьогодня тут, а завтра мене десь відправляти. А я є українець, я не хочу робити шкоду українцям.
А Микола каже: — Ти не турбуйся, ходи зі мною. Я тебе поведу до однієї дівчини, яка має тільки батьків і одна живе під лісом.
Це було в Коропцях.
Пішли ми. Пішли ми під ліс. Сидить Ольга, чудова дівчина, 17 років. І пряде куделя. А я зайшов, я зайшов із Миколою. А вони знають Миколу, а перед тим правда ми заходили до Миколиного батька, то Миколиний батько гостив нас гарно і горілкою й свіжими яблуками. А я й питаю батька: — А чого ж, батьку, Ви не навчили Миколи грамоти?
А батько й каже: — А тощо я маю його вчити грамоти, щоб він був розумніший мене?
Ну так пішли ми до Ольги. А в Ольги дуже приємно було. Людина була освічена, голова Просвіти. Посиділи ми, правда, я тоді був військової форми, виглядав на лиці дуже молоденький, навіть і мав пару зубів золотих з переду, і мене сприймайли, ніби я розумна людина. Бо раз золоті зуби, то значить, то не є дурний. Але я думаю, що вони в цьому помилилися, тому що то було тільки для прикраси. То зрештою я й не вважаю, що я є дурний. Але нас гарно прийняли й запросили прийти і ще колись, то я зі собою ще брав друзів та й возив з собою, не возив а ходив. А потім вже навіть і возив, тому, що Ольга приїздила великою бричкою з пару кіньми й забирала мене й моїх колег. Бо наші старші офіцери знали, що ми привезем і горілки й яблука. І так ми жили. Так, що я Вам скажу, що в Галичині люди, абсолютно національне свідомі. І таких людей як в Галичині, то я думаю, що не зустріти ні на еміграції ні де, тільки в Галичині. А то вони є. Я хочу Вам сказати, чому я потрапив під військовий трибунал у Галичині. Це було в Ніжніві, в 1939-му році, при кінці року, в грудні. Мене судив військовий трибунал за відлучку від частини, бо тоді перед тим був виданий приказ призидіюм верховного совєта під зверхніством маршала Тимошенка, за відлучку на одну годину від частини військової, то й людина мусить стати перед трибуналом, військова людина, і має бути засуджена від шести місяців до двох років кари. Я Вам хочу сказати, що ця кара яку я отримав, то це не була пов'язана ні з якими ніби політичними справами тому, що я ходив по хатах українців і я просив українців які мали багато землі, десь сім, вісім чи п'ять, шість чи чотири морги землі й мали дітей. То я їх просив: — Тепер у вас буде радянська влада й ви йдіть в колгоспи, ідіть перші, не сперечайтеся, тому що нічого не буде з вашого сперечання. Перший хто буде сперечатися, то буде відправлений на Сибір.
Тому що я знав те що відбулося в нас на Великій Україні. Я був у місті Коропці де один господар мав шестеро моргів землі, Михайло Тимків, він вже помер, царство йому небесне. І я йому сказав: —Ти маєш донечку, маєш дружину, маєш сина. Хай твої дітки йдуть в комсомол. А ти віддай своїх шестеро моргів в колгосп. І тобі буде легше прижити, то все рівно не вуде по його, а вийде так як диктує радянська влада, яка тут уже зайняла. Було так, на Йордан 1940-го року, приїжджає Ольга, донька Тимкова, Михайла Тимкова, приїжджає двома кіньми, гарними саньми, до частини де я служив. А я ж був тільки рядовий, і мене старшина пускає, бо знає, що я привезу зі собою й яблук йому і горілки і пирожків. Та й поїхав я, і що я зробив. Я не зробив вредного такого нічого. Тільки я що зробив? Передівся в цивільну одежу та й пішов на річку на Йордан. А коли опісля приїхав до частини, то мене зразу і під зброю. Під рушницю й на гауптвахту. І судили. І дали мені два роки військового трибунала. Військовий трибунал, судив, вільна сесія Станіслава. То було в Ніжньові. Якраз було в неділю. Коли люди виходили з церкви, а мене вели під штихами, два і з штихами військових, при чому ті військовики були такі — вузькі очі. Я думаю, що то були узбеки якісь, а не наші українці. І мене судили. Коли мене посадили, комісар нашої частини, Френкін, дав показ і сказав на суді: — Товарищ суджёний, красноармеец Минченко, абсолютно грамотний и читал газеты приписнякам и он нарушил постановление Маршала Совєтського Союза, Тимошенка, и я предлягаю присудить его на два года тюрьмы.
А мені ж такому дурному треба було сказати, я ж був молодий, незрозумілий. І сказав, піднявся кажу, що я вмів розписуватися тоді коли цей був безграмотний Френкін. То, то зразу припинили слідство, припинили слідство й пішли на вирок. І винесли мені два роки дисціплінарного батальйона. Далі, хочу Вам сказати, що то було пережити. Що то було пережите в тому дисциплінарному батальйоні. Я вже здається Вам казав про це.
То було страшне. То було страхіття. І я дуже є disapointed, незадоволений, що до цього часу, ні українська преса, ні російська преса, ні різні національності ніколи не написали, що відбувалося і яке пережиття було в дисциплінарному батальйоні. А я був в батальйоні тільки черга 20 а їх же було багато. Прошу Вас, дорогі, зверніть увагу і опублікуйте в пресі, хто був ще в батальйоні черга 20, Славута Шепетівка. Там був і я.
Пит.: Раніше говорили, що Ви в дитинстві навчилися по жидівському. Чи можете розповісти як це сталося?
Від.: Бачите справа єврейської мови, що я українець володів єврейською мовою, тепер правда, трохи забув. Це була справа в тому, що в 1920-му році, мені тоді було десь 13 рочків, і мій батько мав великий ресторан у місті Кам'янскому. Був багата людина. І ось, узяв мене зі собою піти до євреїв, розплачуваться з ними за те, що вони привезли якісь товари спожитку з Києва чи з Черкас. Ну, та й розплачувався з ними й вони вгощали чаєм, батька і мене і самі себе вгощали і сміялися. Та й мій батько сміявся. А потім коли прийшли ми додому, то батько сів край столу, обняв мене і каже: — Сину, це все що я маю, це ж буде тобі.
То ти мусиш знати єврейську мову, бо ми сьогодні як прийшли до них, сміялися, і як ми сміялися, то ж може я сам зі себе сміявся. То ти мусиш знати єврейську мову.
Хочу Вам сказати те, що батько постарався, найняв на другий день учителя, це було в 25-му році, 24-му чи 25-му році. Найняв учителя, бо тоді ще були єврейські школи в місті в нашому. І я вивчив азбуку. А через два тижні я вже писав навіть диктовку по єврейському. А жили ми в місті великому, то діти вважали, що єврейський учитель ходить та й вчить мене євреської мови. Та й стали кидати на нього камінці. Звертав на це він до мого батька і каже: — Яків Тимофієвич, що ж мені робити? Я ж не можу більше вчити дітей бо всі діти на мене обізлені.
Ну, то батько йому дав великі гроші й він поїхав до Харкова. А потім діти, коли взнали, що я вчив єврейську мову, то й почали звертатися до мене на єврейській мові. Так я взнав єврейську мову. Єврейська мова мені пригодилася. Тому, що коли я закінчив фабзавуч в Кам'янському в 1933-му році, від 1934-му року, я працював при фабриці-кухні в Кам'янському. Я отримав продукти з складу великого, де були євреї, два які видавали й вони хотіли мене обдурити, не на багато лише на 32 кілограм муки. Але коли б я привіз ті продукти, то було два авта, на які вантажили, а мене ж теж приймають і перевіряють у фабриці-кухні. Не хватило б то мене всудили б і дали б мені три роки в'язниці. Отже я звернувся до євреїв, на єврейській мові і кажу, що: — Ви не маєте права мене так обідити, бо я ж молодий, чого ж я маю сісти в в'язницю? Вони зразу мене забрали в свою канцелярію, чи кантору там маленьку таку, й почали угощати й горілкою і рибою дорогою, бо я кажу, що я зразу піду до ГПУ і заявлю, що ви хочете мене обдурити Правда, що пробачилися, і на другий раз коли я приїздив, то мені вже давали трохи більше, як мені належилося. Отже, так, що я можу сказати, то навіть цього не треба було казати. Отже я хочу з цим сказати, що бачите коли так трапилося, що я визволився від криміналоного обов'язку, що я мусив сидіти в в'язниці, і батькові бути вдячному, моєму покійному, царство йому небесне — він помер в 73-му, на 73-му році життя. То, я хочу сказати тільки те, що як людина незалежна від національності, українець, чи росіянин, чи німець, чи хто б він не був, то як людина знає одну мову то вона тільки раз людина. Але, як людина знає дві, три, п'ять мов, то п'ять раз людина. Отже я хочу призвати українців, що вони вчилися мов. Мов і мов. Щоб ця людина, українська, незалежно де вона народжена, чи на Україні, чи в Німеччині, чи в Англії, чи в Австралії — де я був 11 років, чи в Америці, незалежно де, але призиваю всіх українців, щоби вони вчилися мов. Бо мови то є багатство людське. Я хочу лише одне сказати, що коли я був у Кам'янському, і в той час Брежнєв був голова райпарткому, й він бачив страхіття людей розкуркуленних які тікали до Кам'янського. Бо в Кам'янському все ж таки давали кілограм хліба, тяжко працюючим людям. І вони виривали в кручах нори і жили там. Далі, десь може через пів року, він став директором вагоннобудівельного заводу, теж в Кам'янському. І я не можу сказати, щоб за його проводу в Кам'янському причинилося зло оцим нещасним бідним людям. Я не можу сказати. Але про це й думаю, що є люди, які були після того в Кам'янському й можуть посвідчити, як він поводиввся. Може я й не правий, тому що я знаю дуже добре його маму, його батька, тому що вони жили тільки три хати від моєї бабці. Вони були дуже бідні люди. І тоді ще автом не возили. Так, що я не знаю, я не хочу його оправдувати, я тільки хочу сказати те, що влада комуністична, яка б вона не була, чи там був Брежнєв, чи там був Хрущов чи що, то є узурпаторська влада. То все.
Пит.: Дякую за розмову.
Від.: Я хочу ще добавити, про цей дисциплінарний батальйон де я відбув вісім місяців, то людина засуджена там від шести місяців до двох років. Два роки пережити не можна. Там такі узурпаторські умови життя, що людина за вісім місяців перебування там вже знемагає. Були випадки, що люди, які були там, ранені в Польщі й в Галичині 39-му році, абсолютно не було ні жодної медичної допомоги. Люди гнили — рани, і вони знемагали й від ран вмирали, і за ноги і за руки витягали й ховали їх в відкритій ямі в край манежи, де були вишки з стрілками й собаки бігали. У 1934-му році, я вдостоївся працювати в фабриці-кухні в Дніпродзержінському, в Кам'янському. І надзвичайно хтось як був розумна людина, намалював портрет Сталіна, який тримав за керівницю великого корабля. І написано було внизу «Сталін є керівник рад рад." І то були ці портрети на всіх трьох сторонах. А люди стояли тисячами за мискою супу поїсти. І то був такий портрет Сталіна. Коли люди ввірвалися раз, було раз, другий раз колись було, то в вестибюлі на праву сторону був поставлений в виставі великий Ленін з рукою до гори. То його звалили, розбили. А це, що я можу сказати.
Пит.: А що було написано на цьому портреті? Сталін керівник?
Від.: "Сталін Керівник країн рад!" Yeah.
Пит.: Дякую.
Від.: Такщо, я хочу сказати, що люди були тоді в ті часи, це було в 33-му, 34-му роках, що люди не дрімали й знали, що писати і знали що намалювати. Показать людям.
Після війни, уже в Німеччині я чув вістку, але нікого не зустрів із того батальйону. Але були вістки, що цих людей 20-го дисциплінарного батальйону в Шепетівці евакуювали совєти на лівий беріг Дніпра. І зразу всіх розстріляли. Так, що я не маю жодного тепер колеги з яким я перебував, який міг би доказати це все, що я переживав з ними разом.
Пит.: А як Ви опинилися в Німеччині?
Від.: Я розкажу я був призваний на дійсну військову не на дійсну військову службу, а на війну. В той час, коли я був у дисциплінарному батальйоні і мене звільнили, я приїхав до хати і мене зустрів директор військового відділу району й сказав: — Добре, ми тобі найдем гарну військову службу.
І мене поставили на пів-військову службу, я гарно мав був забезпечений, а чому, а тому, що мій рідний брат 21-го року народження був призваний на військову службу і возив його на авті. О через те, мене його приділили на гарну військову службу на Дніпрі. Yeah. То називається Спасительна станція людей на воді. Освод, скорочено. О я не хотів би це казати. Але що я маю сказати — я можу сказати, те що було. Але коли почалася війна, то мене призвали в військо. Певна річ, що я мусив би бути в резерві, бо то ж війна йде і на морі мусять бути, на Дніпрі мусять бути спасительні служби якісь. Але мене забрали, ну то я поїхав, мене направили в Берестя-Літовське. Але Берестя було першого, третього дня зайнятий німцями, то й зупинився в Шепетівці. Та й пішов навідати своїх друзів там у Шепетівці з якими я сидів в неволі. То я тільки там зустрів одного з ім'ям Василя з Києва, якому привіз як я розповідав про це, так. Ну то що я можу більш сказати?
Коли в 1941-му році я попав у полон, я був в шостій армії, в підвисовських лісах. Три рази я був оточений але на четвертий раз попали в таке оточення, що вже далі ми вийти не могли. Я ніколи не надіявся, що я змушу попасти в полон до німців. Я взагалі не любив полону, а вважав, що ворог буде над тобою знущатися. Я ніколи нікого не стрельнув, бо я зброї не мав. Отже, ми йшли в оточення по три кілометри на годину, залягали, але голосники вжиті чи з дерева — голосували нам: — Українці, не йдіть, не сперечайтеся німцям, бо все рівно ви будете покарені. Вертайтеся до хат своїх рідних батьків, матерів, де будете молитися в церквах, вільно і спокійно.
І отже, зрештую на третій раз ми з полону не вийшли, наша армія. Ні 11-та ні шоста ні 12-та. Попали в полон. Там відібрали жидів, як вони їх пізнавали я не знаю. Я стояв в обороні бо трошки по німецькому розумів. То мене прикладами німці штовхали. Не твоя справа, а потім мені штани скинули — але ж у мене не обрізане, то мене і знову лишили в спокою. Я не міг дивитися спокійно коли євреїв, отак безневинно, нізащо, вербли навіть не тільки там голівний лікар в медсанбаті, бо я був при медсанбаті шостої армії шофером, але були і рядові, санітари. То чому ж так знущатися над євреями? Я дуже обороняв їх. Обороняв їх. Обороняв і навіть коли їх вели від нас то я біг за ними та, я молю Бога, що я не попав з ними разом. Повернувся я до рідного краю в Україну. Брата ще не було, молодшого. Я застав лише руїну та живих моїх родичів. Я дуже був вдячний. Причина в тому, чому мене забрали з дому, з України рідної батьківщини, це було 13-го червня 1943-го року. Приїхала жадармерія з українською поліцією і підвода. Був день святочний. Ніде руху не було. Всі люди були по хатах. Тільки й в церкві навіть не правилося. І ось жандармерія зайшла і каже: —Ти є арештований. А я кажу: — А чого ж поліція тут є і чого ж я є арештований? Мені не дали зрозуміти чому і не дали поняття чому я є арештований. Не дали пояснення навіть. Тільки сказали моїй дружині: — Дай дві пари білизни й на два дні харчів.
І то все. Мене забрали, підвода вже стояла коло хати. Мене повезли до Корсуня, то був Gebiet. Привезли туди і зразу в буцигарню гестаповську. Правда, вийшло чотири українців в німецькій уніформі з смертю на плечах, то я подумав, що це мені буде вже і смерть тут, так як моєму братові рідному, 21-го року народження. І я хотів тікати. Але ж зі мною ще був один колега і я кажу — Федоре, я буду тікати. А він каже: — Чекай, не тікай, може все буде добре.
А потім ці українці у гестаповські уніформі кажуть: — Ви їх привели не туди де потрібно — й дали адресу де повести.
Ну, то я вже здихнув, що може життя буде. Нас повели тоді в шести-поверховий будинок де було багато військовиків. Але я там зустрів військовиків які розмовляють і по-українському і по-російському, по-узбецькому й на різних мовах. І нас зразу поселили на четвертий поверх. У солому. Навіть не в сіно, в солому поселили. І ось ми там жили. А рано підводять і треба копати окопи, за цим будинком. Ну кажу Федорові, а він зараз в Канаді є, мій Федор — земляк. Кажу — Федя, оце будем копати рови і для нас. Бо нас тут і поб'ють.
А він каже: — А може ж і ні.
І так ми копали. Але виходило так, що нас там не закопали. Прожили ми там тиждень і на ранок, після тижня, охорона була велика. Не можна було втекти, бо стояло гестапо, стояла жандармерія й українська поліція стояла. І навколо навіть по вулицях навіть не можна було попроїздити нікому. Не то, що автом бо авт тоді ще не було — навіть підводою не можна було під'їздити. І ось на ранок нас підводять, виводять у двір в п'ятій годині ранку, вистроюють і виводять до нас і ще шістьох у жандармерській уніформі — українців і трьох росіянів. Три українці і три росіяни. Побиті, змучені, але виглядають так як німці в уніформі. То і построїли нас і охорона обільшилася. Надзвичайно велика. Ну, кажу — Федоре, бачиш, ти мені казав, що не тікаймо, а тепер оце нас там у ті рови положать.
А вийшло так, що й не положили. Перерахували нас і зразу підійшов ешелон, вагони, три вагони броньовані й нас туди уштовхнули і повезли. Везуть а я кажу — Федоре, а тепер і попробуй втікти. Ти ж не втічеш бо все броньоване.
І довезли нас до Києва. Кажу — Федоре, а тепер може будем ми і вільні. Аж від залізничої станції до Бабиного Яру. Будем вільні а потім нас поб'ють, бо ми ж чули це, бо в Києві б'ють людей в Бабиному Яру і євреїв б'ють і всіх неповинних б'ють і всіх тих, що їм неповинуються і не підтримують їх, то б'ють. Всіх б'ють.
Але зрештую нас не побили. Нас опреділили в школу на розі Червоноармійської вулиці. І зразу велика охота стала. Під'їхали авта, криті. Ну кажу Федорові: — А це нас оце завантажуть і відвезуть десь до ями. Але так не вийшло. Не вийшло. Нас построїли, на третий день у ряди серед великого двору чотирьохкутником, і виходить один німець який розмовляв по-російскькому, колись був у попоні, кажуть, у Сибірі, та й каже: — хто має зброю, то викиніть на середину.
Правда, один револьвер полетів: — А хто зброю буде таять, то того зразу як знайдем, будем розстрілювати.
Так і вийшло. Що один мав потайнику в валізці револьвера і знайшли, то зараз вивели і розстріляли, серед нас. Далі, що ж вийшло. Дали нам уже і паси, щоб штани підвязали, бо зразу ж привезли то забрали. І кажуть що: — Ви їдете у велику Німеччину. І будьте чемні. Виповняйте те, що вам буде належно виконувати. Далі. Вас будуть везти під великою охороною. У право і в ліво від вагону буде розстріл. Ну, ми повинувалися. Зразу на залізнодорожній станції нас помили, дали по жмені рідкого мила. Ми помилися і нас у вагони завантажили. У вагонах було по 30-40 людей. Нас було всього 499 осіб з України. В той час, це було 29-го червня, 43-го року. Але охорони було. То як порохувать то на кожних 4-ох був один. Бо сиділи на дверях, ноги спустили. Сиділи між, я не знаю як то сказать — буфери, чи що, то на між вагонами і навіть на вагонах стояли, з кулеметами охороняли. Я, не знаю що, чи везуть таку цінність як ми. То абсолютно цінність ні до чого. Але, що я знав в собі цінність, що я був націоналістом. Мене забрали, бо перед тим як мене забрали, перед тим пару днів, я мав нараду, з яким був присланий на Україну з Галичий, який організував українську національну організацію в нас, в моїм місті, де я жив. Пішов із своїм колегою на лівобережжя Дніпра. І він його там згубив і вернувсь — голий, босий, голодний. То людина була забита там, і не знаю, чи це часто споминається в газетах ім'я мати, може рідня, але то була надзвичанйно цінна людина. Він прийшов і ми зорганізували. Я обіцяв, що я маю зв'язки з німцями, які співпрацюють і які співчувають українцям. І мав дістати зброю. Підтримати. Хто доказав, бо нас було тільки 18 людей. Хто доказав це, коли в нас було зібрання, я не знаю. Але певно провокатор був. І зразу через два дні мене не стало, арештували й відправили. А це, що я можу сказати. Коли нас погрузили в ешелоні в Києві, 499 осіб, усіх 499 осіб ішли не лише української поліції, старости, переводчики на німецьку мову. Туди входили всі ті, які не були довірені німецькій владі. І їх завантажили і відправили. Але що нас повезли другою лінією, бо вже з Києва ми чули в Німеччині, що з Києва було повідомлено в Галичину, що наш ешелон має пройти тією дорогою і нас уже мали зустріти українські повстанці і забрати до себе. Але нас повезли другою дорогою. Абсолютно нас не дозволяли, не зупинявся вірніше наш ешелон на станції для оправки людей, тільки в полі й то під вагони. Ніде ні в право ні в ліво не відходять один крок. І ми були дуже не задоволені, що нас не повезли другою дорогою, але навіть у Німеччнині між Бременом і Гановером, то двоє людей відійшли із нашого вагону, бо побачили Ost і дівчаткам махають руками. І по українськи розмовляли і вони підійшли до них, та зразу старший шивороти забрал і постріляв. Перед людьми постріляв. Але в той час проходили люди, над залізничою лінією, де стояли наші вагони. Проходили жінки і діти і бачили це страхіття, що він стріляв людей. То вони плакали і кричали до того жандарма, другі жандарми забрали і ми його більш не бачили. А тих двох померших, що він постріляв привезли з нами за 50 кілометрів до Ольденбурга і там похоронили.
