Anonymous female narrator, b. 1905 in Dnipropetrovs'ke, formerly Katerynoslav, one of seven children of a railroad conductor who in 1911 was crippled in an accident. Narrator's father then took his pension and bought 30 ha. of land near the town of Lozova, now a district seat in Kharkiv region. Narrator's Her father was dekulakized, his property seized, and he himself sent to the Solovki Islands. She also speaks of mothers eating their children and of human sausages and head cheese in urban marketplaces along with other instances of cannibalism. Her husband was arrested, and she went to various relatives seeking a place to live. Torgsin (abbreviation of torgovlia s inostrantsami in Russian, "trade with foreigners") made an especially strong impression on narrator. She lost several uncles and aunts during the famine, but her own children survived. In general, "people died like flies." Narrator witnessed an anti-collectivization uprising before the famine. In her view, only the poor peasants took part in the komnezam and Party, the rest of the peasantry being solidly in favor of an independent Ukraine, while Russians also supported the Soviet system and had strong dislike for Ukrainians. Many of the "illiterate komnezam-holota" also died in the famine. Narrator also gives some information in response to specific questions on the revolution and about local historical lore.
Питанння: Будь ласка скажіть в якому році Ви народилися?
Від.: В 1905-му.
Пит.: А в якому місті?
Від.: Дніпропетровському, в місті Дніпропетровське.
Пит.: В самому місті?
Від.: В самому місті, батьки мої були робітники залізної дороги, батько був кондуктором і ми мали там свою хату, дім, великий будинок мали, але батько попав на accident, був великий accident потягу й він попав, його так занищило, в Дніпропетровському там є таке, знаєте, Дніпропетровьск там будуть піски багато, великі там як дощ піде то там такі знаєте піски, що воно вивертає то рейки під залізницею і він попав, йому кинуло далеко, бо він стояв на буфері в той час, то його всього покалічило, знаєте цілу половину поламав, руку поламало, ногу і ребра, все, і він лежав шість місяців в Бердяньскому, місто Бердяньске, в шпиталі. Ну, його там вилікували, але рука була на, більш як на inch коротша і нога, він дуже шкандибав. За це він дістав із уряду, ушкодження, пенсію таку, ушкодження, дістав пенсію, що він нездалий до праці й так як інвалід то дістав гроші. Ну і рішили, що ж у нас було три сестри, чотири, а брат один такий був батяр, такий дуже знаєте був недобрий, що як вийде на вулицю то тому там щось зробить, знаєте як хлопчика, ну що ж вони рішили, дуже любили сина одного і рішили їхати в село й купити землі. Ну поїхали в село, купили землю і так малий фільварок мали такий один там другий.
Пит.: А можна запитати, в якому селі?
Від.: Лозове, Лозове, село Лозове.
Пит.: Якого це району?
Від.: Це є Харківський район, ну й знаєте, з того всього почалося, що моя мама поїхала, найшла землю, купили землю й переїхали туди. Ну але, як знаєте, ми ше малі були, а батько й мама вже були старші, то вони на сезон людей наймали й тримали там декілька людей цілий круглий рік, й тоді ж коли то прийшла радянська влада, це ж то революція почалася й наше, це ще було, це ще було в 1917-му році, ше була війна, Перша світова, ще не кінчалася в той час, навіть ще вона тоді почалася якраз, що тільки купили землі й війна почалася, ну ж так довго не тримала, ну так війна кінчалася, це ж після зразу війни почалося таке, то козаки прийдуть, то Червоні прийдуть, то почалося, ну й так пішло, пішло, пішло, 17-ий рік, як уже більшовики взяли більш-менш в свої руки, все тоді давай тих поміщиків розганяти — все вигнали їх, землю розділили, роздали людям, ну й ті люди пожили, як вони вміють робити комуністи, вам сьогодні все пообіцяють на декілька років, а тоді ось візьмуть отак то вже й не писнете, ну й так воно, пожилося, по ту землю, тоді, після цього НЕПу, десь 20, після 20, в 22-му році, в 22-му почали оце ділити людей на три категорії, забирати, давати бідним, давати бідним, ну й тоді так знаєте, поволі, поволі нищили цю першу категорію, забирали в них, репресовали їх, не давали жити, тому бомбу вкинуть в хату, того знищуть, того поб'ють дуже, були такі випадки, що вони їздили, їздили по хатах і били людий так що до смерти вбивали знаєте, і це ж були тоді вони як почалася радянська влада, то вони вже почали, таково взяли більш-менш так, ше була війна але вже вони, знаєте, Червоні, більш-менш перебороли всіх і білих козаків і тих, то вони тоді так знущалися з людей, оцих першої категорії, вони били їх, вбивали приїхали до мого брата збили так що кров'ю підплив і нізащо, кажуть що, що, знаєте що вони сказали? Ти, каже їхав на такій фурманці і бачив як той революціонер тікав, а я там була з своїм братом, я ще була дівчина, і ми бачили що біг, а він каже до мене брат: — Дивися якась дурна баба, каже, в провалля біжить, знаєте, такий рів, і ми так пожартували, пожартували так обидвоє, поїхали, нічого і за тиждень, два приїхали, мого брата так збили, що він кровію підплив. Ну, що ж, потовкли, ну, і так почалося, то почалося, почалося, почалося, почалося, до того дійшло, що вже землю почали забирати від нас, дали нам поганої землі, а ми таки ще там трохи посіяли, знаєте, як посіяли, то там жито таке вродило, що як почали молотити то саме зерно було, то всі казали, що це Божа ласка. Що я ще можу вам казати, що далі, ну тоді як звичайно почався, почалося розкулачування, почали висилати на Соловки. І то так, приїжджали в хату, до хати, і цілі шість, сім з рушницями заходять у хату й забирають. Так мою маму забрали і повезли до Харкова, а брат вже в в'язниці був, а вони забрали й повезли в Свердловськ і там вони були в Свердлові алеж брат утік звідтіля на Донбас і там був на Донбасі, а тоді якось його попали, більшовики на Соловки і його там знищили. Ну мама була в вдові-сестри бо вона вже була в колгоспі в той час, то вже колгосп був, це вже було 39-ий чи 29-ий рік, то мама там була, а тоді вони її хотіли знову назад вислати, але моя сестра старша була за бідним, батько не хотів віддати;
казав, вмру, тоді ти підеш там, ну і так і вийшло, ну, то він каже, що я хочу її, щоб вона мені за няньку була, ну то вона там в нього була аж до Другої світової війни а тоді вже то німці її забили, це така довга історія, не можу то вам багато говорити, що Ви хотіли за голод черпнути? Давайте, за голод.
Пит.: Ми можем навіть вернутися так до революції, чи пам'ятаєте як це виглядало в вас, коли цар зрікся влади?
Від.: О, та ж цар не зрікся, вони ж їх забрали, заарештували, це було в Москві, це в Москві було, і коли вони їх там постріляли то тільки чутка була, що одна його донька Анастасія осталася живою, ніби її постріляли, а тоді її ніби перевіз той її знайомий якийсь до Франції і тут було чути, що вона є жива але чи то правда була, то я не знаю. А що цар зрікся, Ви ж знаєте, Ви ж же письменні, Ви знаєте про це.
Пит.: А я питаюся, як люди про це думали, чи тішилися?
Від.: Люди, біднота, дуже чекала цього, вони дуже хотіли революції.
Пит.: Так.
Від.: А тоді що сталося? Розкуркулення, як я Вам казала, як поділили на категорії людей, то обкладавали таким податком збіжжя, що вивіз збіжжю стільки й стільки, як тих маєш тих, фільварок, маєш хліб, ти ж маєш зерно то мусиш вивезти або грішми мусиш дати і заплатити. І то так накладали й накладали й накладали й нарешті то так до, це вже вони почали накладати, це вже я Вам казала, це вже за совєтів, і була викачка по всіх селах. І то вже до того понакладали, що приходили, вже не було, люди не мали вже, що давати, це був 38-ий і 29-ий, 28-ий роки. Вже не були що давати, бо вже нас розкуркулили, вже в нас усе забрали, і так забрали все, що ми нічого не мали, до того дійшло, що ми якоїсь квасолі чи гороху мусили заховати десь і навіть там знайдуть, прийдуть. Бо чого ж, як в нього заберуть, а мені дадуть, чого ж я не буду, це ж буде все наше, ми ж будем мати, ну й так воно почалося. І ось, до того дійшло, що вже позабирали всіх першої категорії, а тоді й на другу категорію почали накладати так само, і так само, вже цих на Соловки вивезли, і коли вони приходили до останнього забирати ту квасолю в людей, бо то все накладали план до двору, оце вони так називали план, вже й ту квасолю позабирали. Ну й коли вони вже забрали всю першу категорію на Соловки, вигнали, а тоді другу категорію забрали, ну, і почався голод.
Я мала в Кіркові братову жінку. Знаєте, бо мої батька зіслані були, але я мала цю і ще мала хлопця, і мене залишили з тими малими дітьми, не вислали, знаєте, на Соловки через те, що коли пішли перші транспорти на Соловки, то багато пішло малих дітей сидіти до нас і померли. Уже тоді більшовики сказали що, це ж наше покоління, ми мусим його, вже як хтось є з рідні то хай забере тих дітей, а як хтось має, не висилати матки з дітьми, ось чоловіка вислати але її не висилати бо хай вона дітей, бо то наше покоління. Це було в 29-му році, 28-му, і так воно поволі, поволі йшло поки дійшло до 32-го року, але то було тільки по колгоспах, по селах страшний голод, а вже хто був у місті, то той міг дістати в черзі хліба, купити два кілограма хліба й вже він мав, щоб прожили двоє, троє осіб, вже вони не могли здохнути, померти з голоду, а села всі мерли, так мерли по селах, що, Ви знаєте, нічого, ні душі не осталося, який остався то втік на Донбас або кудись, бо на Донбасі там якось було таке, шахти й там був тоді, знаєте, такий порядок, що хто працював в шахті, то діставав приділ. І вони там багато повиживали людей, але які осталися, всі вимерли, як мухи. І до того було, що
мама своїх дітей, мерли діти малі то клала у села, різала по куску і варила. І це є дійсна правда. А на базарі в Харкові то ковбаси людинячі, холодці продавалися. Ні кота, ні пса ви не побачите ніде, все поїли і тих, як то по-російському називають — „суслики" — ховрашки по-нашому, що то на полях, і то їли, і миші їли люди, все поїли і до того дійшло в 32-му році в зимі почався такий страшний голод з осени, що почали ото люди самих людей їсти, а большевики все робили, кожної ночі приходили, арештували і всі пішли. В Харкові були такі в'язниці заповненні до неможливості і цими людьми, бідними, що не хотіли до колгоспу йти. І вони оце припинили.
І коли мене з хати вигнали, була ця мала дитина, а я мала ще хлопця, на руках тримала, мене вигнали цілком, чоловіка в в'язницю забрали, батьків на Сибір зігнали, а мене залишили з дітьми і виганяли з хати. Я вийшла отак як стояла, але жінка мого брата в своїй хаті жила, то прийшла мені допомогти; я пішла до братової, але в братовій я також не могла, пішла до другої сестри й в тій я не могла жити. Ну, я пішла бо брата, сестра моя була за бідним, то я там була трохи в сестри, а тоді сказали сестрі, що як вона буде в тебе то й тобі те саме буде. Ну що ж, сестра каже — іди куди-небудь — і куди я піду з малими двома дітьми, ну, то я собі пішла десь. Там в одніх одна хатка була десь край села, то я туди пішла жити. І приходять до мене, а в мене так було трошки муки в хаті; люди мені давали, щоб я не вмерла з голоду. Вони прийшли, троє їх було, ці ж НКВДисти називалися вони, приходять у хату — Чим то живеш? — каже! Я кажу. — Бог дав — що я буду казати? Тоді взяли там ту муку, взяли торбинку, висипали, отак вигортали, а ця моя мала півтора року щось чи рік, девять місяців, та каже до них:
— Для чого ви наше борошно забираєте, що ж ми будемо їсти? —
Ну, загребли, забрали і пішли, а люди сусіди, приносять мені, принесуть мені їсти, то я так що зроблю, а якщо то десь заховаю, що як прийдуть знову перевіряють чим же вони годуються, але бачуть, що друга категорія нас годує тих, яких не вислали, які не пішли на Соловки, то вони тоді й другу ж категорію так само взяли, і те саме зробили й другій категорії. Ну, а третя категорія, прийшов голод, то вмерли всі. І то так, зайдеш і там, тоді вже мій чоловік вийшов з в'язниці, випустили його, тримали пів року, нічого його не спитали, він ще молодий був, двадцять, 26 шість років, я також така сама, ну, прийшов він, де ж він буде, що ж він буде робити? Почалися радгоспи, почалися радгоспи такі колгоспи були, то пішов в радгосп, пішов в радгосп, туди, ну там був пару років, якраз до 32-го, ні, до 31-го року, пішов до радгоспу туди, і там був, а також люди мерли, як не знати що. Ну, а пізніше знайшов він собі працю де там відкормлювалася скотина, годувалася, то він там собі знайшов працю, він там пристроївся, а то був одного поміщика син директором то він таких людей підбирав собі, ну, й ми там примостилися, і я там коло його, ну і це вже якраз почався й голод, цей 32-ий рік, ну, а там на тій фабриці, то спирт гнали, отже в Радянському Союзі в той час коли був страшний голод, оце Вам цікаво буде, коли був страшний голод, 32-ий рік то їх у Радянському Союзі було 36 таких фабрик, що тільки спирт гнали, горілку робили, спирт гнали, тоді робили з неї горілку. Отже, коли було за поміщиків, то ці заводи йшли три місяці і всього в рік, і горілку робили з картоплі, пшона, проса і ячменю, знаєте що це є, може ви його й не знаєте ячмінь.
Пит.: Я знаю таке.
Від.: Знаєте ячмінь? То це три місяці тільки поки ту картоплю вживуть, бо то спеціяльна була картопля для горілки садилася, ці поміщики садили а як прийшла радянська влада, то в 32-му, що вони спеціяльно хотіли голод зробити. А ми були на тій фабриці, мій чоловік там скотину годував, бо там була, знаєте, то ж як вони забирали від людей, накладали хліб, накладали м'ясо, вже тоді на колгоспи, на людей на тих, що в селах, то купували такі фабрики, і корову чи бика і здавали, і там на тих фабриках було як горілку женуть, то там такі стайні були, що скотину відгодовували, і тоді їх на Москву, й робили консерви з того. Отже, ми там жили, то мій чоловік там працював, то ці в 32-му році на весні, ці фабрики, 36 спиртових фабрик спинили тільки на два тижні, щоб почистити рури, І привозили робити, з станції йшли оті вантажні, везли звідсіля житню муку і пшеничну муку, як ми тут хліб їмо з них, і це все йшло на солодощі, і ці фабрики цілий рік ішли, і то кукурудза йшла й вся мука, все зерно йшло на горілку й це було, фабрика, оця фабрика, тут була та річка, де воно, на річці ці фабрики стояли а там за міст, за річкою може пів кілометра було село, то люди з голоду мерли. Приходили до тієї фабрики де то сходили, там вони називали, брага, бо спирт же відбирали а брага виходила в такі великі ями, то ті люди приходили з села, в одній лузь положці(?) було, це було в травні місяці вже, це вже було 33-ій рік навесні, поприходили, в цій цибулина а в цій ложка і ту брагу їв, цибулину кусав, де розжився тієї цибулинки там і повмирав. І то так було, що оця моя донька каже: — Мамо, ходи до того діда подивися, що він був, каже на городі, на колгоспному і пильнував помідорів, він зараз умирав — і вона мене повела туди. Ми пішли подивитися, ціла родина, п'ятеро осіб, всі поскидали зі себе все і вже доходять. І отак люди мерли, а дехто ще ходив на ногах, то приходив до тієї фабрики й там кукурудзу привозили в качанах, і там були такі шеретовки, що вони вбирали їх, або привезуть у чул, таких мішках ту кукурудзу, це все йшло на горілку. Ну, ті люди приходили зі села, якось пролізе там, знаєте, в жородку і вибирає з жужелиці ті зернятка з кукурудзи, а ті що з червоними шапками околицями прикладом вдаре, скине його на truck-а, бо ж вже truck ішов на станцію, вже спирт віз у бочках, кине його туди й пішов, отаке робили, і це не я брешу, це є дійсна правда.
Пит.: Це дуже важні інформації, чи можете сказати, де ця фабрика була?
Від.: Їх 36 по Радянському Союзі було.
Пит.: А це де Ви були?
Від.: Воно скрізь було так само, де не було село, то вони скрізь це робили, я не буду Вам казати, що це спеціально там але це скрізь так було, де тільки було село коло фабрики то те саме було бо вони їх не спиняли цілий рік, це спеціально гнали горілку і голод зробили в селах і то мучили, вони тільки хотіли вимучити весь український нарід.
Пит.: Дійсно Ви не бажаєте сказати де ця фабрика була, щоб люди не казали, що це видумане?
Від.: Артемівка біля Харкова, Віднодівка(?), це ці недалеко були, тепер ще чекайте, я вже то забула де ж то було ще, ну так, вони були по районах, бо це і в харківському районі було двоє Артемівок і Віднодівок.
Пит.: Це Ви оповідали про одну із тих?
Від.: Так, про одну з цих і це є дійсьна правда, я там жила, я на свої очі бачила. Але так як ми були, то знаєте оставили мене там з дітьми, а мій чоловік прийшов з в'язниці, він же ж нічого не міг, абсолютно ніде нічого невинен, він молодий, 26 років, то він працював на тій фабриці, де цей спирт гнали, то я мала братову в Харкові то я їздила туди час-від-часу до Харкова, то я бачила, що там робилося по містах, так як Харків, Полтава, в Полтаві не знаю, Харків, Ленінград, то були такі склепи торгсини називалися, ви чули про це?
Пит.: Знаю.
Від.: Чого його туди, пишуть про торгсини не згадують? Торгсини де збирав вони від цих бідних людей, що з голоду вмирали, вони несли кульчики, перстні несли хто мав, срібло, золото і ці торгсини були в Харкові, і туди люди несли й здавали в ці торгсини, а це золото й срібло йшло до Швайцарії в банк.
Пит.: Мені декотрі вже згадували про торгсини.
Від.: Про ці торгсини? Бо це є дійсна правда, це дійсна правда. І я поїду було в Харків, я не була в колгоспі, мене не приймали, я не мала права туди йти бо не то, що я могла б піти там працювати й заробити собі, я туди не хотіли йти бо то вже чоловік працював, а я мала діти, я не могла, я ходила десь там помагати від фабрики, на поле, там ми щось робили, помагали де то вони мали поля трохи там від фабрики, то ми ходили там робити, жінки, але як я поїду в Харків до братової то, ми мали, ми тоді всі робітники мали приділ по фабриках, по заводах, де б яка фабрика не була, чи цукрова чи спиртова, то люди які працювали то мали приділи, отже ми діставали, чоловік діставав 12 кілограм муки на місяць і діставав і на мене на мене вісім, і на мою доню було вісім а хлопець вже був помер, не вижив того всього, бо я була в в'язниці, я три дні сиділа з своєю дитиною, воно простудилося й так воно пішло на той світ, так що ми мали цей пайок і ми могли жити, ми з голоду не померли, і нетільки ми, всі які працювали на фабриці, то всі мали приділи, ті а ті бідні колгоспники, ото приїжджали, приходили й їли ту брагу, їм ніхто нічого не давав, бо їх спеціально хотіли вимучити, якби вимучили прикладом майже всі села, тоді прийшов би може ряд і до нас робітників, бо нас українців хотіли всіх знищити.
Але це є дійсна правда, я не брешу таке, я Вам розказую як воно було. І я поїду в Харків, стану, можу стати в чергу й можу дістати два кілограма хліба, пшенишний, гарний хліб, колгоспник не мав права, бо йому не давали, не давали йому картки, щоб він поїхав, не пускали їх цілком, розумієте, не пускали їх цілком до міста, а який пробрався і став у чергу, то його видно, що він вже такий бряклий й все, то то ж брали зразу на підводу і в провалля вивозили, просто з черги так брали, бо бачили, як деякі убраний, брали й вивозили в провалля, і вивозили туди де жидів закопували в Другій світовій війні, там на трактобудівельні в Харкові, там в вкінці міста і під містом, є такий трактобудівільня, де виробляли трактори, й вони їх туди вивозили, а тоді жидів туди там везли і там мордували жидів.
Пит.: А Ви самі бачили як цих голодних колгоспників?
Від.: Та сама ж бачила, аякже ж. Маруся моя бачила як вони їли ту брагу й все й вмирали там, я ж бачила, хіба ж не, якби я не бачила я б Вам не сказала цього, я ж бачила. І за що? Що вони хліб робили, вже ж були тоді колгоспи, вже ж вони були ж в колгоспах, але ж вони працювали від зорі до зорі й їм давали в колгоспі хліба стільки, що вони не могли за те, за ті трудодні стільки давали, що вони ж не могли вижити, а то все держава забирала, то держава забирала в них до того, а їм давали якийсь, я Вам не можу сказати точно, які вони проценти діставали, скільки вони діставали на трудодень, стільки грам, що ці грами вони з'їли до Різдва а після Різдва вже в них більш нічого не було, вже то страшний голод почався після Різдва, ото вже 33-ій рік, то вже такий голод був до неможливості, вже всі вони мерли за порядком, від Різдва, то вже все. До Різдва то ще буряки мерзлі там їли, чи щось там по полю збирали, то ж були вже колгоспи ж, тепер кажуть, що вони не хотіли йти в колгосп, то за те голод зробили, ні, вони вже були в колгоспі, вони мучили, вони мусили їх вимучити бо то українець, він хотів свою державу, він хотів вільно жити, він хотів, щоб його ніхто не чіпав, то українці хотіли цього, вони не хотіли бути в москалі які сидять, що купу дітей тільки мав і тоді їде на Україну просити, це українці, вони трудолюбиві люди, вони вже мали колгоспи тоді, це нехай вони не кажуть, що то вони спеціально робили голод, щоб в колгосп загнати, ні, люди вже були в колгоспах, це спеціяльно зробили. Вони робили, бідні люди від зорі до зорі, а як прийшло Різдво, то вони вже з голоду мерли, бо вже ті грами з'їли, це не є правда, що вони не хотіли в колгоспи, вони вже були в колгоспі.
Пит.: Оце як ще була колективізація чи було повстання в Вас?
Від.: Було, я сама була там.
Пит.: Чи можете це описати, бо це дуже важне?
Від.: Це було коли вони почали цю колективізацію і цю землю, то ще ми, ще тільки вони першу категорію розібрали, розкуркулили, вони казали розкуркулили то завели весною і почали колгоспи робили, почали вже говорити, що земля буде оратися вся гуртом і будуть колгоспи, і це вони вже почали в тридцять, у 28-му році вони це вже почали, і вони тоді загнали людей до колгоспу, бо вони сказали, що буде в одну борозну все поле оратися, люди йшли й хто не приїхав з району по селах то люди брали, що попали й тих гнали більшовиків, били й було, так що в ночі коняці до хвоста привяжут — там йому смерть. Тоді приїжджали з району, забирали пачками людей, а люди йшли в повстання й вони пачками забирали людей, за це але одного разу то так було, що таки пішли вони на поле ці НКВДисти і людей гнали, щоб орали й робили, це весною було якраз у 29-му році. Пішли всі бастувати, демонстрацію робити, так як тут, і не хотіли то вони, арештували, мене арештували в той час і коли вони, бачите що, прийшов, то було так, ж повстання було в полі, я не була тоді в полі, бо я не мала чого йти, бо в мене все ж забрали, я була в людей, знаєте, жила на квартирці маленькій, але мені прийшов один чоловік і каже: — Ти на них не дивися, піди їм нароби там у своїм дворі, каже, тим гадам, каже, що-небудь.
І я пішла, взяла собі корову на залигач і привела там де я була в кімнаті. Ну, і це ж бідняк, що в нашій хаті, а бідного посадили в нашу хату, в будинок, все йому віддали, то я час-від-часу ходила туди, то недалеко я була, то я ходила пса годувати, бо пса не допускали, ніхто не міг його нагодувати, то я ходила його нагодувати того пса, ну, й то повстало, почалося повстання і я пішла ту корову взяла, привела ту корову, поставила її тут де я була на квартирі. Ось приїхало НКВД, може вісім осіб, вивели мене з хати, поставили до стінки і „розстрелять сволочь" отак. А я, знаєте, вибачте, я просто зі страху, впісялася але другий якось вхопив його чи за руку чи що: — Что ти делаешь? Она имеет ребёнка, она имеет дитей малых, что ти делаешь?
Ну, і я осталася жива, але мене зразу забрали, я три дні сиділа так, це було в лютому, в лютому десь 28-го, 27-го лютого, це було вже, це було якраз у 28-му році. І вони мене там потримали і випустили, й та дитина пішла на той світ — то ж холодне було, то ж ніде не топилося, я з тією дитиною. Але мене пустили, я пішла геть із тієї в'язниці, а тих всіх жінок і мужчин, найбільше жінки пішли це повстання робити, то вони всі по дві, отак по дві й погнали їх, може з 200 жінок, всіх погнали. І погнали і посудили їх на 10,12 років на Соловки. А голівне, що там були такі, як я, то тим дали по 15 років Соловків, отак і цих жінок засудили й якби я не мала дітей, я б туди пішла, то я осталася через дітей. Оце була одна допомога мені, що в мене були малі діти. І я то наробила. Як мені ту корову забрали і віддали йому назад, але я пішла так як усі в повстання, то й я йому щось нароблю, кажу, та я пішла, наробила та й мене чуть не розстріляли, в мене ж діти і я пішла, але куля так і в стіну в попала. Але багато, багато робили повстання, багато робили і то як вони в колгосп людей заганяли ще то тоді, вони тільки ночами робили, вони приходили в першій, 12-ій годині і тягнули їх, щоб вони писалися до колгоспу, вони ж таки пішли, вони зробили аж у 32-му голод, а це було ще в 28-му, що ж вони кажуть, що люди не хотіли до колгоспу, це неправда, вони просто хотіли вимучити Україну. Це була одна ідея знищити український нарід, це все.
Пит.: А чоловіки так дуже не брали участі в повстаннях?
Від.: Чоловіки боялися, то жінки більше брали, то бачите, чоловіків вже майже й не було, вони всі поарештовані були, й мій чоловік був у в'язниці тоді сидів. То ті які бідні були ті мужчини а ну, таких зажиточних вже як ми, то не було нікого, вони всі були в в'язницях сиділи, вони сиділи в в'язницях, бо ж вони позабирали їх покарати, вони забрали чоловіків для того, щоб налякати, щоб загнати до колгоспу, а жінки йшли в повстання, то вони й жінок посудили. А вже в 32-му році то це ж уже колгоспи були, і вони тільки забрали від колгоспників все, щоб спеціяльно видушити їх, а в 33-му році вже те, що було посіяно, воно вродило, вродило, а ще ж вони не мали права того, воно, вродив хліб, знаєте, і люди йшли, колосочки рвали деякі зелені колосочки їли жито там, то їх за це судили, на Соловки виганяли або стріляли, розстрілювали. Якби я пішла по ті колоски, мене б розстріляли, бо я є репресована, я не мала права голосу. Так що то неправда, що вони не хотіли йти в колгосп, то неправда, то ж колгоспи вже були й радгоспи були, як вони зробили голод. Вони спеціяльно зробили голод, зробили торгсини, щоб зібрати золото й срібло.
Пит.: То в Вашому селі, українці брали участь в партії, чи в комнезамах?
Від.: Були з бідноти, бідноти, переважно біднота бо тих зажиточних усіх забрали, і ті на Соловки пішли.
Пит.: А хто керував партією? Чи то місцеві, чи ті що?
Від.: Ну, в краю райони керували тим, але ж були в селах такі дурачки, що він вас не хоче, то пішов, набрехав на вас і прийшли, вас забрали, пішов в них. То ж вони були люди, я не знаю, що то було в світі, що то так, то їхня праця. Вони хотіли просто, одинаково, одинокаво, щоб знищити Україну й це все. Це голівне те, що було український нарід знищити.
Пит.: Так як була колективізавія, чи до Вас приїжджали агітатори всякі?
Від.: О, ja, а як же, і тепер нічого людина нічого не чула і не знала. Як дістала газету Правду московську то там нічого не писалося, тільки писали, що ж колгосп, що по колгоспах робиться і колгоспи ж були вже до 33-го, ще 28-го року вже колгоспи почалися, ну, що ж вони, що то я чую, що багато людей кажуть не хотіли йти в колгосп то за те голод зробили; ні, я ж там була, то на моїх очах все робилося, я ж Вам розказую як мене хотіли розстріляти, я вже б була нині не жила, а я не знаю чи він руку відтягнув, чи той спеціально налякав мене, я не знаю як то сталося, а моя мама вже була на Соловках тоді, брат мій в в'язниці, чоловік мій в в'язниці був.
Пит.: А скільки землі було в Вашої родини, що так переслідували?
Від.: Я, Вам скажу, може було яких 30 гектарів, не більш 30-ти, 40 було може, не було багато, бо в нас мала родина була, і ми не мали багато, може в літі десь так на сезон, то брали десь 15, 20 людей молоти, жнива робити, то люди робили, а в нас же було, що в нас же було тільки двоє дітей і брат, троє нас було, батьки були, були такі двоє; три особи в нас було часами двоє осіб, що стало, цілий рік жили, худобу годували, там доглядали.
Пит.: Це батько купив за ці гроші, що дістав як був скалічений?
Від.: Так що дістав, таке ушкодження і бачите.
Пит.: Це не то що поміщик?
Від.: Ні, поміщиків вони ж розібрали ще до 20-го року, ще тоді почався НЕП, поміщики до НЕПу пішли.
Пит.: Кажете при НЕПові добре було?
Від.: При НЕПі було добре, то пару років було добре. Дали землю але й бідним дали землю, але вони не хотіли робити, вони не хотіли, так само від тих жили, від тих, від нас жили, ми їх годували тих бідних, всі давали їм їсти, бо не хотіла робити біднота.
Пит.: А як це було з худобою, що від Вас брали?
Від.: Бо кажуть, що сказали, що вона не твоя, треба тим, треба порівняти людей, то вони брали й бідним давали, а в бідних не було чим годувати, бо бідні не хотіли ту худобу, тоді її ту худобу всю в колгосп загнали, ну ж то вже в 27-му році почали, 28-му то вже колгоспи, в 28-му то вже колгоспи були, що вони таке говорять, я не знаю хто то видумав. Ну то колгосп 33-ій рік то був спціально голод зроблений видушити Україну.
Пит.: А чи люди ховали хліб?
Від.: Ховали.
Пит.: А як?
Від.: У піч ховали, і тоді тих дров накладе зпереду в печі, по селах, вони й там діставали, забирали. Квасолю до фунта забрали, де в кого горох, квасолю, все забрали бо вони наложили на вас такий план до двору а в вас нема чим, вони приходили, все забрали.
З кулаків багато людей також погинуло, бо молоді то вони ше якось собі пробилися десь, а старші, їх вже ніде не приймали, то так само з голоду померли. Та мій дядько помер також так само, багато людей померло, мої батьки, мої дядьки і з маминої сторони і батькової сторони, всі померли з голоду, старші всі померли.
Пит.: Скільки це було людей?
Від.: Якскілько?
Пит.: Підрахувати просто так?
Від.: Я Вам не можу за це сказати але сім мільйонів, більше як сім мільйонів.
Пит.: Я кажу в Вашій родині?
Від.: О, в нашій родині, ну наша родина була, моя тітка була дуже багата, мій батько не був багатий, бо він був провідник при залізній дорозі, й мого чоловіка батьки були трохи багатіші, багатші, більше мали поля, більше всього мали. Мого чоловіка батько мав шестеро синів, мав багато, більше поля мав так само, то все вони поразганяли, порозкуркулювали, поразганяли всіх так що і не були дуже багаті, я Вам кажу з чого мій батько землю купив. То просто було, то просто було, як я Вам кажу, ще третій раз, що то була спеціяльно зроблено видушити українців. І було, я не бачила, але я чула, як була вдома, як німці брали жидів і садили, це було місто Ізюм, в городі Ізюмі, це було близько Харкова, місто Ізюм, і там забрали одну родину і садили на фурманку чи на авто, німці вивозили їх туди на тракторбудівельню, їх щось 14.— чи 16.000 жидів в Харкові замордували німці.
Ну знаєте, кажуть сім мільйонів, більше їх вимерло, це значить, тільки по статистиці, а скільки їх таких незнаних, де вони згинули, по полі скрізь люди лежали, по дорогах мертві, скрізь, і то тільки підбирали тих, які ще ходили, підбирали і на цвинтар вивозили, викопали яму і прямо так з фурманки всіх турляли, як тих жидів у піч так тих у яму, не було різниці.
Пит.: Страшні справи.
Від.: То страшне було, то страшне було, що робилося, то я вам кажу, шо я грішниця, хай мені Бог простить, кажуть, мусиш прощати, але я все кажу Бог, то таки десь є якась сила на світі, що воно таки відімстило їм ще гіршим як ми. Я не вмерла з голоду, і моя родина, ніхто не вмер з голоду, брат утік, із Холодків то десь там на Донбасі.
Пит.: Були священики в Вашому селі?
Від.: Нашого священика, я вам розкажу зараз, у нас був такий священик, називався Єрусалимов і він приходив до школи нашої, закон Божий вчити, і знаєте як то хлопці збиточники, ми то дівчата повчимо, вивчемо а хлопці десь побігав там, чи на кавзунах чи десь, не вивчив, то коли приходив до школи, на лекції на другий день то як не вивчив закону Божого то цей Єрусалимов, священик він так їх збивав в долоні тими що тами, що ті долоні отак напухали. І от коли прийшло, в день Жовтневої Революції, в день восьмого марта, Жіночий День, але це було, це було ше з початків було, це було якби вам сказати, це було, 12-му, 13-му році і вони знаєте ці хлопці мали зло на того священика і от коли був день жіночий день восьмого березня, а поміщицький будинок ще стояв, так може скільки, шість кілометрів, були то, і вони нас учнів погнали вчителі туди до того будинку, бо там була велика така пропаганда, совєти пропаганду пускали при молоді, так як і тут було, по школах так і там було, коли ми пішли туди, і мій іще батько був живий, ми ще жили в своїй хаті, це ще ми, ще нас не зачіпали, це було 13-ий, я Вам скажу як, зараз Вам скажу який це рік, це був, 13,14, це було в 15-му році, ну і вони а вже в 17-му була ж революція в нас і ми пішли туди, до того будинку, то було вже, можна сказати, друге село, але там то було поміщицьке, було поміщицький маєток, там був же Левинець так називався, Левинець, Левінець прізвище. Він керував цим спиртовим заводом, що ми вже на нього пізьніш попав мій чоловік там працювати, й коли вони нас туди погнали і вони цього священика, Єрусалимова, затягнули на третій поверх будинку й хотіли ці хлопці кинути його з третього поверху але ми почали кричати, як діти, кричали — не чіпайте його, не кидайте — й вони його залишили але після цього він зник, і я не знаю де він подівся, не знаю.
Пит.: Більше його не було в Вас?
Від.: Білше його не бачила, і то почалося зразу ж тоді, почалося, так що оце тут було по школах, як тільки так поза вуглами шу-шу-шу, шу-шу-шу, то вже настроювали дітей, як служба Божа в церків правилася то вони починали, роги надівати, кричати, музику грати біля церкви, а в церкві «Христос воскрес» співався й я тоді в хорі вже співала: я ще мала була, але в хорі вже співала в шкільному. Ну, то виробляли страшне, але де він подівся той Єрусалимов, я не знаю, не знаю але вже в другому селі я знаю то вже був, були також священики й то, то ті більш-менш вже як стала революція, то вони пообрізали волосся своє і деякого не заслали то вони то бухгалтерами працювали, то секретарями, отаке, священики такі, але вже, знаєте, по великих містах так як в Київсько-Печерській Лаврі, то там уже більше, вже, знаєте, за священиків бралися в отих роках.
Пит.: Не було діючої церкви в Вас?
Від.: Ну, то, поки була та церква, за якийсь час вони все знищили, знаєте, все розібрали і зробили там такий, як то казали совєти, мануфактурний склеп, що продавалося там усе, харчі там, там білизна продавалася, там таке, отаке во, а церкву все, і коли знімали ту, і коли знімали ті дзвони, то ще моя мама була там у тому селі, як вона бідна плакала, ну й вона була в останній час, вона все ту церкву тримала але ж і їй попало за ту церкву, также вони її зіслали.
Пит.: За церкву?
Від.: Так, так що і тоді вже церкви не було, таке саме робилося в школах як оце й тут, бо оце тут було, це й в нас тут було скрізь по школах ото, було я прийду сюди додому, а в мене ж два внуки, два хлопці були, ходили до школи тут, то прийдуть, я кажу. — Юрічку, знаєш, що Юрічку, таке саме і в нас було як революція починалася, таке саме, билися, кажу, робили щось таке в школі, щоб діти будувалися, щоб то, кажу, мордувало одне другого, щоб одне на другого говорило деякі погані слова, набріхував, кажу, таке саме й в нас.
Пит.: Як була революція чи хтось із селян хотів самостійної України?
Від.: Аякже, всі вони хотіли а та тільки біднота більша була що, що думали, що це їм дадуть, знаєте, і це воно буде їхне, вони думали, що так як ці зажиті люди Українці годували їх, то вони думали, що як прийде радянська влада, бо ж вони сказали, большевики, так буде твоє й моє, як має жінка десять суконок, то має бути всім по одній роздати, і ще я Вам щось скажу ще, в якомусь році це було, це після 12-го року десь, 20, ну, це було 17-ий рік, бо вже не можу сказати докладно, бо то мука була моє життя, що я ночами не спала, я позабувала точно коли воно було, в яких роках, що вони зробили так: приїхав із того, з району й зібрав людей і казав, щоб по 13 списалися і будете такими колгоспами працювати, комуни такі маєте робити, це ще не було колгоспів а ще такі комуни вони пробували зробити ці, і коли в неї люди поселилися, і вони пішли тоді комуною працювати й вони весною пішли, а в осени розбилися, розбіглися, й та комуна розпалася, розпалася і тоді то почалися колгоспи після того, і з тих комун нічо не вийшло, знаєте, ну й вони все обіцяли бідним, що то будете, ви будете, буде все їм, всі будете одинакові, не буде багатих, не буде бідних. А ті, знаєте, що попало так як мене вигнали з хати, а все ж в хаті щось осталося, і він прийшов у наш будинок, і там став жити а, а він нічого не мав і бідняк, тільки він був членам комнезаму. Це означає, що він не мав нічого, і це йому дала радянська влада й вони думали, що це воно так і буде, але так як я Вам казала, що було кулакам то те буде й голоті, отже вони їх цих усіх, що вони наше майно давали вони в 33-му році, всі вимерли з голоду, всі вимерли з голоду, бо ж вони були всі в колгоспах а в колгосьпі трудодень, мало їм дали, до Різдва не хватило харчів, а тоді вони всі почали мерти, а то, що вони заробили в колгоспі решту мусила держава забрати, держава не виповнила плану, так як вони план до двору давали, вони не могли вопивнити в колгоспі і тоді пішов голод; а голод, я же вам кажу, це штучний був, щоб тільки їх видушити, нас уже вигнав на Соловки, там мільйони згинуло, знаєте, ну, а бідноту як здушити? Голодом.
Пит.: Як це в Вас шукали хліб і брали хліб?
Від.: Як шукали?
Пит.: Ходили?
Від.: Ходили по хатах, я ж Вам кажу як.
Пит.: Так але чи це комнезами ходили?
Від.: Ці самі комнезами ходили, але ними керували з міста, їх мобілізували для викачок, і вони поїхали по селах, бо люди на селах неграмотні ж були переважно.
Пит.: Чи в селі було багато донощиків?
Від.: Аякже, та за стіною може бути донесе, це страшне було донощиків, це ж всі донощики робили, біднота ця, вони були такі може й середняки з тих. Було, знаєте, бо радянська влада, бачите з чого вона починається? Вони як приходять у державу й як починають, вони це робити то вони вам обіцяють святі гори, золоті гори Вам обіцяють, розумієте, і Ви вірите, і в них така політика, хто її не пережив ніколи не може повірити, щоб нізащо прийти до людини яка за, напрацювали тяжким трудом собі будинок, чи там землі придбала чи худобу, щоб її вигнати нізащо, знаєте, розумієте, то перший раз вони вам все обіцяють і Ви вірите, що значить, буде добре життя. Вони вже першу категорію знищили, але вони вже обіцяють тим, бо кажуть, що це, ви, каже, не могли жити через них, тепер, каже, першу катергорію треба знищити, бо вони намовляють бідних людий, і ці бідні їм вірять. Отже вони їм казали, що ви їх не слухайте, ми цю першу катергорію знищим, а вам буде золоте життя, і люди це думали, що це й це в кожній країні, де вони не приходять, знаєте, так само в Польщі було. Я була в Польщі, під час війни, я ж з поляками сиділа як з вами, за машиною, шила в госпіталі, то як вони поїдуть поляки додому, то вони привозили ще все тобі, дівчата, такі ж мобілізовані були, в Польщі, їх на працю німці брали, то вони на свята їздили, привозили там собі то то тісточок, і всього навезуть від батьків, то вони цілий час мені казали: — Poco pani przyjechala, swoje zostawila, poszla do niemcow, to pani z niemcami pracjuwala, to pani byla z niemcami — і вони до мене заявили німцям і мене Гестапо забрало до уряду й привели мене туди, і ці дві польки, що ніколи не забуду, Яся й Казя називалися, а там була з Харкова перекладачка, я ж по-німецькому не знаю, й я їй, а я мала свої папери, що радянська влада, як мене знищила, що я мала, розкуркулена і лишена виборчих прав, я ці папери тримала, як приїхала до Німеччини, і я їй показала, ось хто я така, вони мені сказали іди на місце і працюй, не слухай нікого. Бачите що і так само чехи нам то саме казали: — Поцо від своїх тікаєте?
А я їм тільки казала, полькам казала і тим, і чехам казала: — Я нічого не бажаю, тільки того життя, що я пережила. Що поляки мають, що поляки мають, так чи ні?
А що ж вони мені робили, не хотіли мене, підшивали мені, що я з німцями? А як була в 57-му році, ми жили в Ню Йорку і мені снилося в ночі, що Яся ця і Казя мені кажуть: — Але ж ти правду mowila і правду mowila, — в 57-му році. Я ніколи не забуду, а я їм казала: — Тільки то бажаю вам, Яся, й жила, а більш нічого. Як прийду то ваші чи наші, кажу, то пізнаєте.
І що тепер Польща мас?
Ну, я пережила, я ж Вам кажу, я була так само, як я в перші роки пішла до школи, то це починалося таке, я це все знаю ж воно було.
Пит.: Кажете в Вас то навіть бомби кидали?
Від.: Так, нам хотіли бомбу вкинути в хату, хотіли бомбу вкинути але ті люди, які в нас хлопці працювали, то прийшли й сказали: — Не ночуйте вдома, ми каже, боронили — а ці хлопці, що в нас працювали вони пішли в комнезам, прийшов і сказав, і ще один був — мого дядька син — і він прийшов до мами і каже: — Дядино, сьогодні ви в хаті не ночуйте, якщо ми вас не відстоїмо, то ви згините, бо вам наміряється бомбу вкинути в хату.
Але ці хлопці, які в нас стало жили роками, літо й зиму, то вони сказали ж, що ті люди держували, де вони їли то й ми з ними, так що ми Вас дуже просимо не чіпайте тих людей, й він прийшов і сказав. Ми тоді вдома не спали, ми пішли по сусідах, якщо не тільки нам, але всім це так було, а декому дійсно вкинули бомбу й там вони померли, це все робився страшний жах один, і я була 25 років під большевиками, і я ні однієї ночі спокійно не спала, я думала як не сьогодні, то перша година відходе, то приїдуть, заберуть мого чоловіка, або мене заберуть, ніколи спокійно не спала я. Аж як я приїхала до Німеччини в 44-му році на Пшеворск, на Шльонську я була з дітьми, ну це з тією, там ще була в мене, вона є в Ню Йорку одна дочка, то я там думала, тут я буду спати спокійно, я нікому нічого не зробила й мені німці нічого не зроблять, то було на Шльосньку, отак жити було під комуністами, так спокійно не було жити. І тут люди в американці їх хочуть. Я Вам скажу, я Реґана дуже хвалю, одинока людина яка їх ще трохи спиня є.
І ми коли сюди приїхали в 49-му році, ця моя дочка працювала зі мною на машині, зять пішов до школи, а вона в літі працювала, вони мали працю побоці, заробляли там трохи.
Пит.: А так, як у Вас в селі, чи Петлюру дуже шанували?
Від.: Ні, не було так дуже. Знаєте чого? Це ж коли ж Петлюра, скільки ж він уже там був, скільки ж? Ні не було, за совєтів не було, не було.
Пит.: Я кажу за родину.
Від.: Моя мама була дуже велика патріотка, що ж вона могла зробити, не багато, вона не мала, в нас у хаті було по-українському всі говорили, але ми до школи ходили тільки по-російському, шкіл ж не було українських, сестри мої покінчали в місті, вони тільки в російській мові, шкіл не було, це за НЕПу почалася українська школа і то почалися, знаєте, лекції тільки давати в школах українську. Ця моя вчила українську і російську вчила в школі, за НЕПу стала тільки українська школа.
Пит.: А що в селі думали про білих?
Від.: Білих хотіли, не хотіли комунізму, червоних росіянів не хотіли, хотіли козаків і білих хотіли, козаків хотіли.
Пит.: Чи в Вас ходили всякі отамани?
Від.: Аякже, були отамани, козаки були, під час приходило так, сьогодні були білі, а завтра приходять в ночі червоні і забирали хлопців то взабнрали собі, а махновці собі, козаки собі, то совєти червоні на тому, на санках їхали, а козаки на тачанках їхали, а махновці кругом обвішані були, і як приходили до нас ночувати, вони ж приходили в ночі, то ті прийдуть, то махновці прийдуть, білі партії, то білі козаки прийдуть, то прийдуть червоні, тоді червоних страшно боялися, бо ж ми були більш забідні то ми боялися дуже, а як приходили махновці й то козаки, то мій батько сидів з ними говорив. А ті махновці, то вони були такі озброєні, такі молоді хлопці, як то співають: — Іде Махно з тими, з партизанами, що вони не хотіли, вони ж були проти комуністів, вони були проти росіянів всі й козаки були проти них, і ті були проти них.
Пит.: А як довго проти них?
Від.: Але то тільки тоді такі люди більше були такі грамотні, зажиті, по селах же переважно були неграмотні люди, знаєте.
Пит.: А як довго тривала війна проти більшовиків у Вас?
Від.: У нас? То як тривала?
Пит.: Чи повстанці були?
Від.: Були, були, ховалися, не хотіли йти до Червоної армії до козаків більше йшли, до Махна пішли переважно і то ж я Вам кажу, такі, які вже мали, вчені, хоч сільську школу мав, але ті, що мали господарки то вони всі діти мали школи, деякі більші, вищі школи, але в нас там були, бачите, це було від Харкова і Лозова, туди пішло на Донбасу сюди через південь, то там були такі, знаєте, по 100, бо, по степах, такі фільварки окремі, то там різні були, люди жили, німці мали фільварки свої, і поляки мали, українці мали, ну, то там всі вони люди мали, всі були діти освічені, вони зажиті були такі, то так само оце в нас так і тих всіх забрали, так що я Вам кажу, що то тільки, хто хотів? Ніхто не хотів, бо кожний знав, що то шантрапа кацапська йде, так і їх звали в нас кацапи, шантрапа кацапська.
Пит.: Що значить шантрапа?
Від.: Шантрапа, це, як то, ледацюги, обідрані ледацюги, шантрапа називали їх, і це ж у нас там було, що сюди і то кажуть, то вони ті росіяни, вони не хотіли працювати, вони дуже такі всі кучами жили, в хаті сплять, а там свині, то вони так по селах жили, але що в них ще було, це біля Харкова там було багато сел таких, що були українські села бо це, за Катерини Великої вона помішала, вона росіян послала туди, в степи, туди на Сибір, до японського кордону давала, казала, що там гарна земля але ж, Січ туди всю зіслала і там українці зажилися, а вона сюди понасилала росіянів, то так були села російські а друге село самі українці й Україна не виходила за тих росіянів, ні в селах, Боже борони, то так відрізано було, вулицями, що там такий самий пісок і сидять куча дітей а тут так гарно садочки вишневі, то все так гарно, всюди і від кордону, росіяни, як вони в селах жили, то вони такі як тільки, щось таке то вони казали: — А бомки без поля і то один другого так палив. Як тільки що підпалив уже ж горить а тоді восени він якусь клячу запрягав й їде на українські села, на погорелое „просить а жертвуйте на погорелое" в Україні, знаєте, які, йому стільки надають, що йому на два роки вистачить, отак вони жили. І їх це кацапів ніхто не любив з українців, їх ненавиділи, а як революція почалася то вони б їх порізали якби могли і було таке, що різали. Вони ж пішли зразу туди, пішли до комнезама, то тоді революціонери пішли, а наші українці натіло виробляли також, вбивали їх і все було. Кацапи страшно українців не любили. І що то, то була ненавість одна проти других.
Пит.: А росіяни підтримували більшовицьку владу?
Від.: Так, росіяни більшевицьку підтримували, то ж Москва, знаєте.
Пит.: Чи хлопці з Вашого села були в червоних?
Від.: Були, бо вони забирали і були такі, що пішли добровільно, біднота вся йшла добровільно переважно. Я ж Вам кажу, що в них політика така, що як ви не переживете, ви не повірите. Вони обіцяють вам золоті гори до шість, сім років, п'ять а тоді вас отак притиснули і все, ви вже не маєте нічого, тоді вже не можете писнути, то є страшна політика. А чи Ви не бачите як вони роблять тепер? Що вони в Афганістані зробили? Тепер кричать на Реґана, що він то й то, а що ж Картер? Поцілувався та й віддав Афганістан, це ж Картер зробив, а це ж Мондайл, а це ж ще дурніший. Що то є? То є жах, то один жах, я Вам кажу, то є жах. Так що, Америка золота країна й її треба тримати, не вибирати демократа того, що зараз є, доброго, Кеннеді був добрий демократ, нема, що Кеннеді був okay, я була за ним, але Картер і Труман ні до чого, і Картер ні до чого і Труман віддав усе. Не вірять, думають, що то є і з ними треба брататися, ні, з ними не можна брататися, з ними ви ніколи не дійдете ні до чого. То є така політика в них, що як той каже: — Що, ми своєї землі ні кроку нікому не віддамо, — і це в них є поставлено, це вони з першого кроку, це в них, це в них і вони мусять двигатися, і двигатися вперед і вперед, бо йнакше вони сидіти не будуть, це їхня політика.
Пит.: Так, перейдемо до другого питання, чи можете дещо розказати які були порядки в радгоспі, чи як жилося, яка робота була?
Від.: У колгоспах?
Пит.: Ні, в радгоспі?
Від.: У радгоспах, як Ви читали «Морозів», Ви читали «Морозів»?
Пит.: «Морозів хутір» Уласа Санчука?
Від.: Так, ото точно воно. Якщо Ви читали то вони точні, я читала і то точно так було. Не буду Вам казати, бо то є правда дійсна. Вони використовували цих людей, використовували зажиточних, бо люди мали голод, і вони цих людей взяли використати, а поволі вони їх знищили, бо в них такий плян був, що їх треба використати поки молода покоління підніметься, і вони вже це покоління виховають у своїй політиці, тоді вони цих знищуть, вони так і зробили. Якщо Ви то читали то буду казати, то є дійсна правда. То не є, що Морозів хутір то точно, то всі хутори такі, вони в всіх так робили і це де мій чловік працював перший рік на тій фабриці, що він там знайшов працю, знайшов, дістав, то це тільки завдяки того, що той директор був Добринін, поміщика син. Вони мусили мати, бо не було кому заступити, вони поміняли свої прізвища якось пристосуватися, вони були всі освічені, всі були багатих людей діти, мали школи, й їм це треба було, бо інакше завалилася їхня комуна, ця радянська влада, отже вони примусово цих тримали і цими використовували. У нас на тій фабриці де ми це жили на спиртовій, там був один чоловік, який він був інженер, який він цю фабрику знав як своїх п'ять пальців, він її мав пустити, він мав усе робити, він ту фабрику добре знав, знаєте, і от вони його використовували, декілька років, цього чоловіка, а одного разу так, приїхав трактор, той трактор такий, що возе із того, із станції зерно сюди, збіжжя на горілку, а відсіля горілку на станцію, й приїхав один раз цей truck і навантажують ці бочки з тим спиртом, і хтось намалював свастику німецьку із-заду на тому авті намалював свастики німецьку. Що ж Ви думаєте? То того самого інженера взяли, й зразу як узяли, то так якби крізь землю провалився. В нього був зять партійний й він ходив шукати, й він не знайшов зле де він був, він був у Харкові. Було якраз коло тракторбудівельні недалеко від станції, то була фабрика ХПЗ, хемічна, і там близько була політв'язня, одна була на Холодній Горі а це друга була там. І та фабрика, ота в'язниця була якраз у парку. Отже ця фабрика політичних вязнів бо було багато в нас підпілля в той час, страшно багато підпілля по 30, по 40 людей, вони збиралися, підпілля було, повстання вони робили, бо вони хотіли ту владу мордувати, як то було в УПА, то це таке саме було в нас, але вони тільки крадькома, збиралися по хатах, і отже там у Харкові була політична в'язниця, отже, сюди це було місто, то тут фабрики була, а сюди був великий такий парк, і той парк, як я було поїду до своєї братової, то ми вечором йшли в парк пройтися, а то одного разу я поїхала, а вона мамі каже: — Знаєш що? Вже сюди через парк не можна ходити.
Я кажу: — Що ж сталося?
Та каже: — Подивися, вже один ряд дротів, другий ряд дротів і ходить той з червоною обколицею сюди й туди, «Подальше, подальше» від парку, від тих дротів. Ну, що ж ми, знаєте, бачимо, що то таке, ну то йдуть люди як то, як то велике місце так від парку, від в'язниці, то було місця ще багато, вулицю широку лишили. Ну, ми ж не знаємо, що то є все замкнене від нас хоч й їздили до міста, хоч читала газету "Правду", діставала, бо ми при фабриці жили, там ж була та кантора то ми могли діставати там і газету „Правду", там нічого не писалося ні про голод, ні Америку, ні про що, то все замкнене було, той парк загородили й то, за якийсь час я поїхала туди на валах, а вона до мене каже братова: — Ходи, подивимося, там, каже, посадили овочні дерева, там багато.
Це вже після, перед, перед, перед Другою світовою війною. Це було в 37-му році. — Ну, каже, подивися, вже дерева насажені, овочеві дерева, мій зять часто каже: — Мамо, та що ж то ви взяли?
Ну, нічого, тоді знаєте, як уже то в Вінниці відкрили, аж тоді я собі думаю, ага, це ж та сама Вінниця, але ж то ж була 14.000 політичних в'язнів, і там цей чоловік був, що то я Вам казала за ту свастику взяли, й там мій був кум з яким я кумувала ще, й я з ним товаришувала, він в підпілля пішов, їх було 30 осіб, вони їх раз забрали й всі туди в в'язницю пішли, більшовики виловили їх, викрили, викрили якось, їх 30 осіб забрали в тому містечку тих, де це мій кум, а це вже в другому селі було це біля фабрики то вже за свастику взяли, і також донька їздила то сказали, що він там у в'язниці.
Пит.: А ці що?
Від.: Так що це політична в'язні були, політичні в'язні і, що ж вони зробили як прийшли німці? Вони запалили її, облили бензином більшовики як відступали і підпалили ту в'язницю, де то політичні в'язні були. Вони їх всіх там не вимордували там у тому, в тому овочевому, то всі вони там були так, як ото в Вінниці, так вони й там були, бо казала вона, що моя братова, що вони там ходили то вони часами ночами чули, недалеко жили від того, від того, від тії, від того парку, то вона казала, чути було, дехто, пішов вечером на роботу йшов то, каже: — Чув що там якісь стрілянини були коло того, коло тієї в'язниці, каже.
То тоді як у Вінниці відкрили вже при німцях то тоді ми вже знаєм, що це вже та сама Вінниця. Ну й вона розказували як, ото підпалили більшовики й відступали, то було Содома й Гомора.
— Ми, каже, пішли до міста, щоб щось розжитися, німці, ті, совєти відступили, а німці ще не прийшли, вони підпалили цю тюрму, то вони, каже, кричали, скакали а то
горіла бензина, то ми так вуха позатикали, обернулися й вже не пішли, каже, нікуди кроку, вернулися до хати. Вони запалили й то всі згинули там: там було 14.000, а на Холодній Горі це була вже така в'язниця, це була Холодна Гора в Харкові, то на Холодній Горі, то були оці кулаки всі, оце оті всі, знаєте, оті, всі, що були проти власті, то була в'язниця для тих а це була політична. Ну що це я аж тоді ми довідалися, що це Вінниця, як ми почули, що в Вінниці зробилося, що то та сама Вінниця була в Харкові. Харків це велике місто в Україні.
Пит.: А це справді, дійсно було таке підпілля в Вас?
Від.: Аякже, та ж мій кум був в підпіллі, пішов, було підпілля.
Пит.: Чи він вам щось говорив про це?
Від.: Ну, він був в другому містечку, в другому селі жив, але я вже від людий довідалася, що й він пішов і то було, що їх 30 осіб викрили й забрали більшовики.
Пит.: Вони думали радянську владу знищити?
Від.: Знищити, та хто її хотів, слухайте, хто їх хотів, ніхто їх не хотів але шо могли зробити? Бачите, Ви читали може про козаків, той "Тихий Дон," Шолохова?
Пит.: Читав, так.
Від.: Ож, як вони боронили свою Донщину, боронили, не вборонили, то що могли зробити, як то була сила, та що ж люди можуть зробити, сила була, біднота пішла вся до них.
Пит.: Чи знаєте які люди були в цьому підпіллі, де Ваш кум, чи це селяни були?
Від.: Е, вони були селяни але вони були освічені селяни, вони були освічені та то в селі ж також були, вони мали школи також так само і вчилися, були зажиті люди такі, що віддавали дітей своїх вчити трошки науки, знаєте, так що були, а ці що були, як то казали в нас, такі отрубами жили окремо, свої землі мали то ті були добре освічені люди.
Пит.: Ну, чи бажаєте ще щось додати до цього що вже сказали?
Від.: А, чекайте, ще Вам щось хотіла таке важне сказати.
Пит.: Скажіть.
Від.: Вже забула, бо то вже пам'ять пройшла давно, тоді я така була цікава, я все скрізь ходила, і все то моя то донька, то все вона ходила і я також скрізь була, ти ж ходила але що ж з того вийшло, нічого, тепер уже все забулося, я вже старша, мені вже 80 років скоро.
Пит.: Але виглядаєте багато молодші.
Від.: Багато працюю, багато працюю, я й город маю працювати й ходжу багато, я не їжджу автом, ми жили зі своєю донькою в Ню Йорку й ми не мали нагоди, нам непотрібно було, там працювала, непотрібно нам авта було, так що ми, я Вам багато ходила й зараз багато ходжу то може то я й так тримаюся ще трохи. А, я думаю, що багато дечого але так, знаєте, все не пригадаєш не один раз, багато було дечого, там треба пожити й побачити, що то було на світі білому. Кажуть Галичани з Галичини. Чого ви не йшли, ми то як жили вже, знаєте, при фабриці, ми рахувалися як робітники. Цей директор дуже нас любив, і призналася вона мені хто вони а ми призналися їм хто ми й ми були друзі, ми були друзі і ось коли вони дозналися в районі, що він назбирав таких людей й дав їм працю, то його геть забрали, за два роки його не стало — Чорнобриніна — а він такий був добрий, він бачив, хто хоче робити, хто чесний і як то він таких людей мав. Ну, то це було на тій, то ми таки діставали приділ, а біля цієї фабрики то як на селі голод, люди ж мерли з голоду й далі від села Лозова було таке місто, село, я читала в газеті "Свободі" якась жінка про це село написала, не жінка, якась жінка тільки дві літери і вона оповідає ці самі слова, і оповідає так як подібні до мене, і я щось думаю, що то з того містечка, що я його знаю але ж вона не каже, хто вона, але з того містечка тут в Америці люди, то я була туди піду, то вони до мене вітаються, бо я там ще жила, ще як мого розкуркулили, то я ж там жила в тому містечку, то як й туди піду, поїду, то я йду туди, вони до мене вітаються, вони мене знають через батьків, а їх не пізнаю, бо вони всі пухлі, та я було йду туди й думаю: — Боже мій, Боже мій, та що з вас людоньки зробили?
Ну й прийду, а там моя сестра жила й вона була за бідним, і вони були в колгоспі, то вони в той час вижили, вони не померли, вона сестра моя, діти всі вижили. А чого вижили? То що він був різником у колгоспі, різником, різав худобу для колгоспу, там для кухні, для діточого садочку, бо то ж був дітячий садок, де жінки здавали дітей, а самі йшли в колгосп робити, то вони вижили, то вони там то трибухи дістане, він собі там то якось ще то вони вижили, то траву їли то, то трибухи ті їли, ну й то вижили, ну то я казала до своєї мами: — Я не можу, до сестри, я не можу до тебе йти, як гляну на тих людей, кажу, в мене серце болить — знаєте, то були самі пухлі, не пізнаєте ви його, хоч би й знали, вони до мене вітаються, кажуть така й така справа, ти тієї доньки, ти тих донька, а я на них дивлюся. І то бачите яка політика, спочатку вони робітникам дали пайок то вже не тому пайку, що ми діставали, він 12, я вісім і на дитину давали вісім, вісім кілограм на місяць муки, ну й там, ще до того було ще пшона було трошки, там ще м'яса було трошки ще а в тіх людей забирали до того, до фунта, до фунта, а це було, якраз перед голодівкою, в 32-му році було, знаєте, то ми ж були розкулачені, але чому мого чоловіка прийняли? Він був молодий, він міг, міг десь дійти. А ж у Харкові сидів на біржі, там де дають працю, то він місяць був і його не взяли в Харкові ніде аж цей прийшов сюди, і той Добринін взяв його до праці, то що ж він робив? Скотину годував оту, що відгодовували їх на м'ясо, а тоді відправляли в Москву і це все, шкіра, то й йшло на м'ясо. І цією брагою відгодовували скотину, а скотина ця, худоба ця, корови там, бички оце, як у колгоспі, колгоспникам накладали збіжжя й накладали м'ясо, розумієте, це їхній план, вони мусили виповнити його, розумієте, і вони тоді декілька дворів збиралися і купували в когось там корову чи бика, бо так в колгоспах же були, вони ж мали корови там, вони багато не мали, корови мали, ну а корова теля народила та й виросло, то теля там. Ну, і вони, декілька дворів купували, чи там корова така, що треба було її на м'ясо здати, то вони купували цю корову в одного. Купували там де чи п'ять господарів, чи скільки колгоспників і тоді це, це м'ясо, що на них наклали. То вони державі здавали живу скотину, на це м'ясо, вони мусили купити, як у нього було, в нього було там може 40 кілограм, він мусив м'яса здати і другий 40 кілограм, то вони купували тварину й тоді здавали і ця худоба приходила до таких фабрик, де цей спирт гнали, і з під того спирту виходила ця брага в яму, й вони там побудували те, щоб в ями йшло, а збоку побудували такі стайні, де цю скотину відгодовували, то просто з фабрики такі були ринви, що ця брага йшла за потребою скільки треба було туди в ті стайні, розумієте? А що решту то йшло в ями, знаєте, такі жирні були від того, бо тож із хліба все було, і вони тоді декілька разів на місяць як уже тварина зажиріла відправляли їх усе на Москву, просто такими товарними вагонами йшло це і в Москві йшли вони просто ці до бойні ці вагони, до бойні й в цій бойні цю скотину били й робили консерву й частину відсилали, а шкіра переважно йшла до Німеччини й решта була й решта пшениці української, що забрали від колгоспників, також ішла до Німеччини в той час до Гітлера йшла.
Пит.: Ви таке чули?
Від.: То це правда, це правда була, німцу хліба дала сама голодна Україна, моя хлібородна, німцу хліба дала сама голодна.
Пит.: Так співали?
Від.: Так співали і це ж є правда і так воно й було. Ішла та шкіра туди, та й пшениця йшла, і частина тієї консерви йшла до Німеччини. А з чого ж німець озброївся був собі, таку армію велику, кожний мав ровера, кожний мав, та вони йшли як козаки на Україну. А Україна хотіла воювати? Україна руки підняла, вона не йшла воювати. Якби була радянська добра Україна б Гітлера спинила, вони не хотіли воювати, вони всі пішли в полон, вони думали, що Гітлєр їх підтримав, а Гітлєр, що зробив? А Гітлєр який клич дав? Такий, що як прийдем ми на Україну ми Росії не хочем, Росії ми не хочем, і німці плянували тільки забрати Україну, вони б у Росію не пішли, вони тільки пішли до Ленінграду, щоб подалі зробити фронт, їм Росія непотрібна була. Вони хотіли забрати Україну, німці, експлуатувати якто кажуть, щоб використувати нас. Ми б били рабами в Гітлера, ну й через те наші українці підняли руки всі, без зброї, вони не хотіли воювати; через то вони попали до Гітлера туди, а Гітлер кидав гірше, казав, що буде, вже вам повернуть, всім землю повернуть, усе що більшовики забрали. Це була неправда. Вони зразу в Києві почали розстрілювати, а наші українці хотіли Україну, а вони, що поробили, почали робити? Так що Гітлер ішов також, думали ми самі, ми коли ті афіші читали, то ми плакали, ми думали, що це дійсно йде, йде щось таке, воно не йшло те, що ми думали. Що? То політика була. Це є правда, що пішла скотина туди на м'ясо. Мій же чоловік відправляв цю скотину; він знав, він там був в Москві. Я також хотіла їхати в Москву, бо ми могли з тією скотиною поїхати, подивитися на Москву, але якраз зібралися жінки їхати декілька штук, хотіли, ми там хотіли, коров тих годувати чи биків у вагоні трохи там щось робити, щоб тільки на Москву подивитися, ми зібралися, тут війна вибухла. Чуємо вже голосники кричать Гітлер війною пішов, ми тішилися всі, ми тішилися, ми чекали, всі люди чекали, що то прийде зміна й буде життя, то нічого не вийшло, ще гірше, ще гірше, Гітлер замкнув школу в нас, послав усіх дітей до колгоспу, корови пішли в колгоспи, погнали корів, щоб там орали в колгоспах, та то страшне було при Гітлеру також.
Пит.: Хотів з українців худобу зробити.
Від.: Yeah, то він хотів українців.
Пит.: Вертаючись до голоду, чи в Харкові були накази від міліції такі як міщани мали трактувати тих колгоспників що приходили?
Від.: Ні. Знаєте, скажу Вам, люди не були проти того, бо люди бачили, що то є біда, вони не були настроєні проти, це тільки була влада настроєна винищити людей, а люди як люди були, то вони в Харкові жили, вони працювали там, вони не були, бо це ж села годували міста, вони не були на бентоні, вони не були люди цього, я Вам скажу, ніхто не був за нами, це тільки були партійці які мали посади великі, вони й зараз і тоді так само. А ті що працювали біля них, заробляли кусок хліба, вони не були задоволені. Отже тут на фабриці, де ми працювали, де мій чоловік працював, біля цієї фабрики, як ми вже жили тут, жили на цьому спиртовому заводі, то тут також був, після цього то прийшов Гусьов такий директор, був Гусьов, був Добринін, тоді прийшов Гусьов прізвище, в того Гусьова жінка була така як я, батька її замордували, а жінка ж була розкулачена, в батька донька, а він був росіянин і він був партійний, він керував цим, після того то він керував цим пунктом, відкормошним пунктом, це називався відкормошний пункт біля фабрики для спиртової фабрики відкормошний пункт, що відгодував цю худобу, він тут був директором. В нього жила теща, жінкина мама, вона мала ікони в куточку й там рушником завісені були, то він до мене приходив і каже до мене, каже: — Ну, по що ти їх тримаєш?
А я кажу — Запитай в твоєї тещі.
Що ж Ви думаєте? А мій чоловік, він же був розкулачений і там були з тим директором добрі і з цим директором, а більше того, що я багато шила, я їх обшивала переважно, я шила, вони мені платили, я шила все, бо я кравчиня була добра, а біля того ж були партійці вже ж багато, комуністи ж які, позаписувалися то сторож був такий, що пильнував там, був там якийсь тесляр чи що, також партійний, й вони, в трест подали то, в Москві був трест цих усіх відкормільних пунктів і цих спиртових заводів пунктів, це Москва відала, в Москві був пункт цілий, отже, вони туди подали на цього ж Гусьова знова що він з кулаками, каже: — Братається, ну, й що ж, і його перевели, його забрали від нас, прислали другого. Так що, отаке було, наклепи були бо заздрість, що як його знищили, що він такий, і він працює, що кусок хліба має. А вони, радянська влада використовувала тих що мудріші були, то використовувала, то той Гусьов, він був росіянин, а він жонатий був з розкулаченою донькою, то вже на нього пятно падало, хоч він був і росіянин. Він партійний, мав партквиток, вони йому дали добру працю, він директор, директор того кормільний пункт, але вони його перевели деінде, бо вже він там не може з тими, він хотів мого мужа послати на такі курси, що як відгодовувати, це щоб він би не працював, він би побув на курсах, то він би не працював, а ходив тільки там завідувати, то ви думаєте, що його допустили? Ні, не допустили, вони подали в трест, що він такого й такого хоче послати, то його забрали відтіля. Якщо то було таке, знаєте, але то все було зі заздрості, але бачите, мій чоловік як він там не працював тяжко, що було то він заробив тисячу карбованців на місяць, знаєте, пошию, то щось зароблю, а ті були партійці сторожами, йому, сторожові платилося на місяць 300 рублів, а він мав п'ятеро дітей, чи він міг прожити на ці гроші? Ні. Ну, то що було? Там на тім відкормлену пункті кожний робітник, який працював міг мати корову яка би там годувалася тією брагою, в другому місці, правда, та брага була, та брага була така що піди налити корові чи свині, і воно вже за декілька місяців буде саме сало і корова жирна. Отже, ми були розкулачені, але ми вже в 36-му році і 37-му році ми могли це мати корову цю, й я її мала, і я мала свиней, й я мала кури, й я мала качки. Ці качки йшли на воду, бо там брага була і вода, качки там жили ціле літо, свиня, я набрала тої браги, налила й корові й свині, і я до Різдва таке сало знімала з того. Так як скотина відгодовувалася так і свині відгодувувалися за це, що воно там було, вираховувалося з платні. Ну, дуже мало, але вираховувалося, що був сторожом, п'ятеро дітей — він же міг мати корову, жінка не хотіла й ті діти тільки два тижні мали що їсти, по двох тижнях вони вже просили від людей і позичали гроші, то моя Маруся каже: — Мамо, дай молока, я понесу їм.
Вони називалися Шкляр і він був партійний. — Я їм, каже, понесу молока, мамо, дай їм. Вона, каже, дістала, виписала собі пшона, то куліш варе, а я їм понесу молока.
То вона кожний день їм молоко носила. І бачите, я розкуркулена була й я могла мати так і вона могла мати так само як і я, вона не хотіла це, а в мене були й качки, й кури, й свині й корова, бо я то все мусила встати і піти нагодувати і корову також вигнати в череду, але я мусила з тієї корови винести молоко скільки мені назначили літер. Я те молоко скоро винесла, по сімсот літрів молока ми мусили здати з корови для держави, і я те молоко здала і сама їла, і ще й людям продавала. В цих партійців, того Шкляра і того сторожа, вибачте, дідько брав, як так розкулачений мав й корову й свиню а хто ж вам де дав? Ну не хотіли бо посідають, горілки поналивають, платню дістануть, проп'ють, то хто ж винуватий? І так було той Гусьов директор каже: — Хто ж вам винуватий, каже, чи ж вона, не може мати так само як та жінка, що має корову.
Директорка, ця Гусявша зі мною разом ходила корові брагу наливати, і я ходила, а та сиділа з п'ятьма дітьми, не хотіла йти. І як ми ту корову дістали? Купили телятко маленьке і з того телятка виросла корова, значить, із малого треба до чогось доходити, бачите? Так як сюди приїхали люди ці самі як ми, вони ж і тут і землі, хати мають, все, так? Бо вони й там мали й тут мають, так воно робиться. Ледачий, вони думали в колгоспі ледацюги поїдуть. Так що то так є і радянська влада була, але як ти постараєшся, щось заробити то міг доробитися вже в 36-му році вже куркулів не було, так що держава сказала всі молоді люди кулацьких батьків діти уже вони не є, а вони вже можуть десь працювати, кусок хліба собі заробити, але голосувати ми не мали права йти вибирати в державу, цього ми не мали, цього ми не мали, до остатнього часу ми не мали, цього не мали.
Пит.: Чи можете розказати як Вашого батька розкуркулювали?
Від.: Ну, та ж я Вам казала як.
Пит.: Оце, що Ви говорили?
Від.: То що я Вам казала я перший раз забрали землю відібрали і зараз худобу брали і бідним віддавали і поволі, тоді дійшло до того, що план до двору наклали, але хоч ми той план і виповнили, то однаково ми впали в першу категорію, то нас вислали на Соловки і коли везли цих людей на Соловки тож у нас співали, — Соловки, на Соловки далека дорога, серце ноїть, грудь болить, на душі тривога, — це вони як їхали на Соловки. То коли їх оце забрали, перш мужчин забрали всіх переважно до в'язниці а жінок пізніше, бо в в'язницю не брали жінок, бо дітей мали то й вони так собі хиталися, але коли вже це нас до першої категорії, а вже другу категорію то мого брата забрали в в'язницю, а мамі сказали, що вона не має права ні в кого жити. І вона так то в Харків поїде то сюди, то туди і нарешті вони приїхали одного вечера, я вийшла, там мешкала вже то в одній хатинці там із дітьми, і моя мама до мене прийшла, бо вона не мала права ніде ні в кого жити, їй дали так називається вовчий квиток, що вона не мала права ніде бо вона була дуже довго коло церкви, і вона за церквою стояла, а тут як уже мого брата то в другій категорії, то його розпродали все, як з молотка все, його в в'язницю забрали, і тоді коли брата вже вивезли на Соловки з в'язниці, то тоді приїхали в першій годині ночі до мене, а якраз моя мама була там зі мною, приїхали вони на фурманці і заходять до тієї дрантивої, то таке як курінь було, можна сказати, колись там люди жили, і знаєте й так вони кинули його в полі, бідні як пішли до багатих в помешкання то кинули, прийшли в хату і кажуть до моєї мами збирайся, ну і вона, каже: — Ну, що ж буду робити, що ж я можу брати?
— Можеш, бабка, 30 фунтів узяти харчів собі.
Але вона та нічого. До цього вона ходила, їздила в Харків, їздила в бит той, їздила вона в Білгород, це недалеко, 70 кілометрів за Харковом, за Харковом це є кордон з Росією, якраз там місто Білгород. То мама наша, моя туди їздила, ще перед тим як її забрали, то вона звідтіля приїхала то тут у нас уже, знаєте, таке було що вже не було, що їсти, все таки, порозкулачене, люди бідні були то в колгоспи позаганяли, їсти нема, а вона поїхала й туди, приїжджає відтіля, привозить в торбочці сухарів, білі такі як у нас тут, і каже: — Дітки мої рідні в Білгороді нема, каже, що в Харкові люди живуть як жили в місті, каже, хліба скільки хоч, в Харкові то тут треба в чергу стояти а там черг майже нема, і то й як вона приїхала то її скоро забрали ж. Ну, коли приїхали забирати її, вона впала на коліна і мала ікону там, я мала ікону, вона впала там, знаєте, на коліна, христитися, молитися: — Господи, Цариця Небесна, губи цих грабителів, що вони прийшли мене забирати, як мені вже під 70 років, а вони кажуть бабка здуріла, збирайся, збирайся, я не маю, що збиратися.
Посадили її на ту фурманку, а їх шестеро чи п'ятеро з тими рушницями, везуть ту бабу, Боже ж мій, що ж та баба 70 років, а ще була мого брата там і дитина прийшла до мене, бо також і брат в в'язниці, жінка пішла десь у Харків, то малі діти, одне пішло туди там корову пасло, а друге прийшла та дівчина, і вони їй кажуть: — А ти собирайся, твой дед на станции тебя ожидает — так по-російському він — он тебе там конфетки даст.
А вона каже: — Конфекти, в в'язниці конфекти дають?
Отак вона їм сказала, і та дівчина каже і вони таки ту дівчину хотіли взяти, їй було п'ятеро років, вона зараз є в Донбасі, а вона впала на землю, просто як неживе зробилося: — Я нікуди тьотю не піду, тьотю заберете, тоді й мене беріть. — Так ми з бабушкою тебе заберем — я не хочу йти — впало на підлогу й кричить.
А моя мама каже: — Залишіть хоч ту дитину, по що ви, каже, нерви псуєте їй, хай ж вже, каже, я гину а воно ж молода, воно хоче жити і та дитина осталася.
Ну і як вони ото ж вивезли мого брата і вивезли мою маму на Соловки туди, це було в Свердлові, коли їх везли туди, вони їх везли в товарних вагонах, знаєте товарні, возять усе різне — там то скотину везуть, якесь збіжжя везуть в тих вагонах, що товарні вагони, чи не знаєте, що то?
Пит.: Знаю.
Від.: Не ті люди, а ті кого вони набили як оселедців — надівали як їх везли туди на Соловки, не було лягти ні сісти, стояли і дали їм оселедці їсти а води не дали, оселедця дали і оселедця камсу оту, а радянська така камса, таке завбільшечки, так дали їм їсти спеціально, то багато людей померло по дорозі, поки їх туди довезли, і коли їх довезли туди в Свердлов то їх просто везли ешалонами в ліс. В лісі там в Свердлові було і болота. Болото, вода й земля, комарі до неможливості й їх привозили туди в Свердлов у ліс і вивантажили й казали: — Оце кулацька харя, тут живи і наживайся — отак їм сказали — тут ліс рубайте і будуйте собі хату на зиму.
Отже, вони рубали той ліс, але ще як їх забирали то де кого забирали то казали як маєш пилки чи сокири, то забирай. То люди ше дехто брав і з тими, а вони сказали — люди, ми брати не будемо — але вони сюди приїхали, то вони їм дали це все там. То вони рубали ті дрова, той ліс і будували собі бараки такі, то ті бараки як вони будували то вони будували отак один в другому а в середині поставили залізні печі, і вони то так жили там, а комарі їм спокою не давали. Отже, вони як їхали туди то їм ото сказали, щоб вони своє принесли, дехто не мав, то їм люди назносили, як ще ті, знаєте, бідні, що поставалися, яких ще не вивозили, то перевезли їх туди, як привезли до сільради, то їм люди кождий їх туди, як привезли до сельради то їм люди, кождий хто кого знав приносили, то сухарів принесли, то ще щось принесли, надавали люди, але найбільше сухарі давали, ну, як раз вони там пожили, жили то їх годували, що, солоні огірки і трибуху їм варили, давали їсти.
Пит.: Шо це трибуха?
Від.: Трибуха то середина з корови, з конини, чи з чого і конина, яка конина там згине то-то вони давали їм їсти, зупу варили, ну й то там мій брат був і мама, то мама ходила до міста, місто Свердлов називалося, а це вже а їх вигрузили за містом в лісі, ну то вона ходила туди в місті, там дещо-небудь випросе, а звідки ми знаєм, то я вам пізніше розкажу, то дещо вона випросе то вона отак жила. Вони жили, знаєте, це від березня місяця десь до вересня там, і моя мама вже цілий час уже охлявала, у, охлявала, і брат каже, бачу, що мама моя вже цілком охляє, ну він знаєте, що зробив? А він трошечки вмів чобіт зашити десь, то він трошки брав, вчився ще дома, ще хлопцем був, ходив до школи і то трохи вчився, в сусіда, такі хлопці вчилися, і він там бігав вчитися, ну й він сказав, що він може там чоботи шити, й він там шив чоботи, сидів. Ну, і він одного разу каже: — Бачу, що моя мама вмирати буде, і він узяв найняв ванька, знаєте, ванько що це, то той як ось тут в парку в Ню Йорку возять там конункою, то найняв того ванька, купив мамі квиток, а їм все давали якісь гроші за це що робили і — прис — вислав маму звідтіля ніччю і мама приїхала до сестри моєї до тої, що й була за бідним, ну тож хотіли її назад вислати, але зять сказав, що мені треба няньку, бо я не можу йти до колгоспу з жінкою працювати і залишили, отже, коли вона повернулася звідтілля то вона розказувала, оце й я Вам, оце я Вам й кажу, що вона розказувала як вони там жили. А Різдво прийшло то мій брат також утік звідтіля із Соловків, втік із Соловків, відтіля з Свердлова й поїхав в Донбас але мав, але мав, я боюся, щоб це ці слова мені не були в кривді, але вони не будуть знати хто то, правда?
Пит.: Правда.
Від.: Я не буду ні призвища, нічого, це нетільки там моя мама була, багато їх, ну, то він там знайшов собі працю і там працював і той і працював там і тоді на Різдво, як він відтіля втік, то він ще заїхав до моєї сестри ніччю, крадькома до тієї бідної, була в колгоспі і розказав оце, як вони їх везли і мама розказала, як вони їх везли, і як вони там, чим їх годували, як вони там були, ну й брат, знаєте, на Донбасі там ще працював на залізній дорозі, а мама тут у сестри була аж до Другої світової війни, і вже в Другій світовій вона згинула, німці застрілили, такщо, вона тоді аж згинула, то була у сестри, жила, так що її не чіпали, бо вона дітей няньчила, сестра мала троє дітей, ну то вона там їх гляділа, ну й трохи там у садочку помагала їм ще те, що там так удень наньчила, так що вони там а брат то також він так у Донбасі дістав працю, як то Вам сказати, крадькома так, люди помогли йому то він там дістав, то жив там але вже після Другої світової війни, то він попав туди далі на Сибір і там він згинув, там він згинув в 46-му році, казали, що його розстріляли, але ніхто не знає докладно, так що ніби він так уже по слухах, так це вже ми довідалися так з листів від тих родичів, що там є, що ніби він усе тунелі копав.
Пит.: То поскільки Вам відомо не було такого голоду в Росії?
Від.: Не було, не було, не було, було де також Чернігів, трохи захватив це Україну також, то там захватило голодом а в Росії голоду не було то спеціально, як я Вам сказала ще раз, що то було зроблено, тільки для Українців.
Пит.: Чи Ви пригадуєте, чи можете, чи так сказати приблизно яка частина Вашого села вимерло, вимерло з голоду, скільки дворів?
Від.: Ото, я Вам не можу сказати за це, це тільки, я Вам скажу, що в селах може осталося яка, в таких скалах як оце близько, що я бачила то там може якась десята частина осталася, людей, більш там згинуло бо були такі такі, що ніхто не залишився десь які тільки втекли десь, то так вимерли, просто самий бурян остався, були такі містечка, що нічого не було, деякі осталися, а деякі, більше вимерло. Але знаєте, бо то так було, як я Вам кажу, що мужчин зразу брали, і ті що в колгоспі там як він десь щось там щось сказав, що недобре роблять то й той пішов туди в ту дорожку, шо й ті перші пішли, такщо то не можна було нічого проти совєтів сказати, якто я Вам сказала, що було куркулям, то буде й голоті, так вони зробили.
Пит.: Чи Ви чули про таке що колгоспні поля стерегли, щоб ніхто не міг звідтам брати хліб?
Від.: Так, як хтось брав, то крали люди, крали але як зловили когось, то пішов туди, хоч він і колгоспник і працював там, потім обливався і туди йшов також. Хтось сказав, що там зробив або щось то й той пішов туди. Всього було там, такщо але найсильніше, люди самі поміж собою також один на другого, бо був такий, що він в колгосьпі був там бригадиром чи там завпедом був в колгоспі чи там був керував дітячими яслами, чи ще чим він керував тоне його також так само другі на його ремствували, що він мав, а ми не маємо, якто було, також було між людьми бо знаєте, як людина є в достатку в неї нема заздросте ні на кого а як так, то й має, тому не хватає — то в заздрість і почина один на другого. Так само далі й далі йшло від тих бідних, також ішли вони куди й перші пішли. Щось на нього сказали, десь там щось сказав на уряд чи що то пішов туди, як то кажуть доведено, що було куркулям, те буде голоті.
Пит.: Дякую за розмову.
Від.: Вони приходили провіряти чи куркулі живуть, чим вони живуть бо вже в них все забрали, і вони приходили, що два тижні перевіряти і коли приходили то забирали все до каплі, що не найшли в хаті, що було звідоме і оце ця мука лежала там може, я Вам скажу, може пів фунта тієї і вони отак вигрібали в торбиночку, а вона стояла рік і сім чи дев'ять місяців, вона стояла і каже: — По що наше борошно забираєте, а що ми будемо їсти? От яка дитина й буде куркульська.
Пит.: Дякую.