Case History LH13

Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children, in a largely Cossack village of about 500 households in Velyka Bahachs'ka district, Poltava region. Before the Revolution, she lived on her maternal grandfather's farm of 40 desiatynas (108 acres). At that time: "Of course, Ukrainians were oppressed, just like under tne Soviets." The revolution occurred "because the poor people were very oppressed... It could not have been otherwise. There had to be a revolution. Only not like when the Bolsheviks came. Those Russians wanted an 'indivisible' (Russia), and 'indivisible' is all the same whether it's Red or White — it's still 'indivisible'... But if Ukraine had remained independent, things would have been different. Bolshevism came from Moscow, but in Ukraine there were people who had great faith in it, thinking that 'Aha, we will get land, we will get everything.' Because that was the orientation, land to the peasants and factories to the workers. But it didn't work out like that. It turned out that everything belonged to the state." Later, "Then came NEP. Under NEP it was better. For those who were not, so to speak, enlightened politically. Well, they gave a little bread, they gave the land, the gave a little to live on, and one could live. But they arrested those who wanted an independent Ukraine. My husband was arrested in '29 when the SVU (Spilka vyzvolennia Ukayiny, Union for the Liberation of Ukraine, an alleged conspiracy involving Ukrainian churchmen and scholars in a nationalistic terrorist plot against the state and the center of a show-trial in the spring of 1930) appeared. And I remained. My son was five years old, and my daughter was eight. No, she was eight months, still a baby in my arms. Collectivization had already started. Dekulakization had started, and the exiling of people to Siberia. But in '29 one could still live. You could make ends meet if you weren't engaged in politics. But for those who were, it was dangerous." After the revolution, the family kept 6 desiatynas (about 16 acres). During NEP, "everything was done in Ukrainian." People supported the Ukrainian church except for the wealthy, who continued to adhere to Russian Orthodoxy. Even in the 1930s, the village administration consisted of local Ukrainians, with more newcomers, including "foreigners" (Russians and Jews) sent in over time. The local aktyv and komnezam consisted of poor people "who didn't even have a potato." Dekulakization and collectivization was carried out under the direction of a plenipotentiary who came from Russia in 1930: "In the fall of 1930 they called a meeting every evening, every evening: to the collective farm. But people avoided joining, they didn't want to join. Everything had already been taken, their livestock and goods. Well, then people were silent. And they said, 'Well, that's it — a new serfdom.' And others said, 'No, it's not serfdom — it's only what is.' So the poor joined the collective farm very rapidly, and those who were about to be dekulakized joined very quickly." Narrator's husband was a deacon ordained by the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church and was one of the thousands arrested in 1929 and shot in connection with the SVU. The top of the church was removed, and the building made into a palace of culture. Narrator and her mother were expelled from the collective farm as class enemies and their house was seized in the spring of 1933. They had no food but did manage to sell their horse. Otherwise they had no food, "not even a potato." During the famine, "there was a crop, and they took it away somewhere." Narrator was able to sell hidden treasures (a cross, silver coins, etc.) to the torgsin and trade embroidery to soldiers for bread. Narrator's son was able to catch fish. In a very moving passage, narrator states that when her children had become swollen from starvation, she took a rope and was leaving her house to hang herself but was dissuaded by her son. That evening, narrator's mother returned from the torgsin, and the family survived. At this time human sausages began to appear in the marketplaces. Then, at the end of May and early June, people began to dig up unripe potatoes. Narrator's mother died in 1933 going to see narrator's aunt, who was imprisoned in Lubny. Another aunt died with her husband and four children. A cousin, who later died of starvation, was tempted to eat her dead child's liver but did not do so. Whole streets died out. Narrator emphasizes that all through this period, from the beginning of collectivization, there was no drought, and the crops were normal. After the famine there were many homeless children. Narrator also relates incidents she heard about from others.

Питаня: Скажіть в якому році Ви народилися?
Від.: В 1904-му, сьомого травня.
Пит.: А в якому місці? Район?
Від.: Сказати село?
Пит.: Не треба, як не хочете.
Від.: Великобагачанський. Полтавська область.
Пит.: Чи Ви щось пригадуєте про порядки до революції?
Від.: До революції? Трошки, трошки пригадую. Звичайно, що українці були пригнічені. Так само, як і за совєтів. Я з четвертого року, то як революція вибухла, було мені 14 років. Ну то, що я можу сказати? Тоді, до революції, то можна було жити, хто заможніші, хто хоч трохи землі мав. Поміщикам то, звичайно, жилося — розгулювали. Я скажу, що зробили революцію пани, поміщики. Чому? Тому, що був бідний народ дуже пригнічений і тому виникла революція. Іначе не можна було. Революція мусила бути. Тільки не така, як сталася, що більшовики прийшли. Ну, а що ті росіяни хотіли „недилимой," то „недилимой" їм однаково — чи червона, чи біла, аби „недилима." Хай вони тут не дуже кричать, що вони... їм аби недилима. А якби в той час Україна була самостійна, то воно б було іначе. Більшовізм прийшов з Москви. В Україні, то так, що люди, може, дуже повірили, що: — Ага, оце нам і земля, оце нам усе. Бо така була орієнтація, що земля селянам, а заводи робочим. А вийшло не так. Вийшло все державне. По революції, так від 22-го року, стало, ніби, поліпшуватися. Ну, село, я скажу, що село не так бідувало, бо село. А в місті тяжко було із продуктами. Я в місті не жила, не знаю. Але кажуть, що тяжко було з продуктами, з усім. А на селі тільки, звичайно, не стало ні гасу, ні солі, то тяжко було. Але огород був, хліб був, картопля була. Це я скажу — ті роки. Потім прийшов НЕП. За НЕПу було краще. Хто не був, ну як би сказати, хто не був обізнаний з політичного боку. Ну, от, мов, дали трошки хліба, дали землю, дали трошки жита, то й можна жити. Ну, а хто хотів самостійної України, то заарештовували. Мого чоловіка заарештували в 29-ім році, як виникло СВУ. І я осталася. Синові було п'ять років, а оця Андрієва мама, то вона мала вісім місяців, вона в мене осталася на руках. Ну, то це в 29-ім році. Уже починалася колективізація. Починалося, що вже розкуркулювали, на Сибір вивозили. Але до 29-го року, то ще можна було жити. Приблизно так, я ж кажу, хто не був заанґажований в політиці. А хто був, для того було небезпечно.
Пит.: А що закидали Вашому чоловікові?
Від.: А моєму чоловікові закидали самостійність України.
Пит.: Він був у Петлюри?
Від.: Він не був у Петлюри. Його рідний дядько був у Петлюри. І він тоді в 19-му чи 20-му році еміґрірував тоді, як Петлюра відступив. Як Петлюра відступив, то рідний дядько, чоловіка брат, відступив теж. І був закордоном. Довго він мовчав, не чути було, а потім став переписуватися. Ну то його за того дядька. Мій чоловік був дияконом, мав середню освіту.
Пит.: В селі був?
Від.: Так. Мав середню освіту, перше вчителював. А тоді, як в 21-ім році воскресла Українська Автокефальна Православна Церква, то він пішов на священослугу. Був висвячений дияконом. Ще не був висвячений в священники. І на тому пості його забрали. То багато було причин, політичних. І він у Полтаві сидів, а потім я їздила декілька разів, а один раз поїхала з дітьми то вже його не було. То мені сказав допитувач, такий Літвінов: —Пішов етапом на Харків, а ми не знаємо де в Харкові. Неправду казали. Бо вони ще в Полтаві розстріляли. Як виникло СВУ, то декого судили в Харкові, а тисячі порозстрілювала "тройка", без суду, без нічого. Оце, що до моєї родини.
Пит.: Чи можна запитати, скільки землі було в Вас?
Від.: У нас? До революції, чи по революції?
Пит.: У Вашої родини до революції.
Від.: До революції, то я жила в маминого тата, в дідуся свого. Ну, то воно, воно скомпліковано. Дідусь мій мав велику господарку. Господарка була на пополам — дідуся і племінників. У нього осталося двоє племінників і дідусь ними опікувався. То було 40 десятин. Але ті 40 десятин було на пополам, то 20 десятин було. Велика господарка була. Це було до революції. Я в дідуся й бабусі виховувалася. Вони так хотіли, щоб я осталася. А мій тато працював на залізниці. Спершу старшим робочим, а пізніше майстром. Тато з селянської родини. Теж були господарі. Тільки я жила в свого дідуся — маминого тата. Мій тато вмер у 20-ім році. Чи в 22-ім, з тифу помер. Тільки його призначили в майстра, то він не багато попрацював і вмер. Тиф тоді страшно ходив у нас. То як тато помер, то мама повернулася в село до свого тата, до мого дідуся, на ту господарку. Тоді, після революції, наділили нам шість десятин землі. А те відійшло. І ліси, і луги — все відійшло. Самого тільки дали поля.
Пит.: А кому віддали решту.
Від.: Луг і ліси пішли в державу, а поле дали малоземельним. У кого землі не було, тому дали. А як увели НЕП, я ж Вам казала попереду, то люди: — Ага, це, ніби, й нічого. Землю відібрали, але осталося, ми ж на шість десятин жили. А нас було п'ятеро дівчат, я найстарша, то ми працювали добре. Я ходила в школу, я маю семилітку. В нашім селі — початкова три кілометри від нас була, вища початкова, то я туди ходила чотири зими. Так, що й отаку освіту мала. З нашого села я одна. І хлопців, мабуть, мало ходило. Не ходили. Мій чоловік раніше ходив у цю, то вона тоді звалася, казали міністерська на неї, казали міське або вище початкове училище. То була уніформа така сіра. Сірі шинелі, сірі тужурки, сірі кашкети. Така була уніформа. І самі хлопці ходили. По революції, то приймали вже й дівчат. В революцію вже приймали дівчат, у 17-18-ім. У 17-му, 18-му, й 20-му то я ходила. А у 22-му то вже заміж вийшла.
Пит.: А як у Вас революція виглядала.
Від.: Знаєте, як на селі? Те раділо, те плакало. У нас на селі, у нас у селі ні вбивств, ні грабежів, я не буду казати, не було. По містах то всього було, по містах. А у нас на селі, то не було того, спокійно було. Ті, що бідні, то раділи. Думали: — От багаті пропали. А воно ж, як більші пани, поміщики, то вони зарані десь гроші в банки поза кордоном поклали і повтікали. Де мудріші. А ті, що полишалися, то їх порозстрілювали, позамучували. Маєтки позабирали. А на селах люди безграмотні були. Ну, може, як кажу Вам, як оце мій чоловік та ще кілька хлопців були грамотніші ще за того часу. То як революція прийшла, то бідні дуже раділи — землю дадуть. А більших землевласників не так від разу, може, деяких порозстрілювали, а деякі ще пооставалися, землю повідбирали, і вони пожили до 30-их років. А пізніше їх також. Вже мій дідусь помер, все забрали, землю забрали, худоби ще трохи забрали, але ще такого не було як у 30-их роках. А ми господарили за НЕПу. А в 29-ім році, мій чоловік не господарив, він до того абсолютно не мав нічого. А в 29-ім році забрали мого чоловіка, а в 30-их роках — то вже колгоспи. А за НЕПу люди жили. Не дивилися, чи радянська власть, чи яка, а дають жити, то й жили. І багатоземельні жили. І таки знову жили добре, робили. Робили й жили добре. А тоді — позносили — ніде нічого не осталося. Знаю такі родини, що всі погинули на Сибірі.
Пит.: Як була революція, чи були такі люди, що хотіли самостійної України.
Від.: Були, але не так багато, я вам скажу. Були, але я не можу Вам дуже того сказати. Були такі вийнятки, що хотіли. В нашім селі були такі, що як з Петлюрою пішли, то так чи вони згинули, чи вони закордоном, я не знаю. А мого чоловіка дядько то був у Чехословаччині. І ми, як ми попали в Німеччину, то ми зустрілися з ним. Я знала адресу. Не мала, а так якось в голові в мене осталася та адреса. І тут така адреса, я не знаю, як вона найшла та картка дядька. То була адреса: Поджебради, Ляжне, Прага й прізвище, і все. І дядько присилав листи в Берлін. Ми були в Берліні. Оце, що в мене осталося з чоловікових листів, бо я їх всіх знищила, як чоловіка забрали. Його забирали, пускали, а тоді, як забрали, то вже не пустили.
Пит.: А як у Вас було з церквами в селі? Чи в Вас було двоє церков, чи була тільки одна українська?
Від.: Одна була в селі церква. То верх знесли, а з того зробили культбуд. А в другім селі, в Устивиці, це де я в школу ходила, гарна церква була святого Михайла архистратига. Я часто в тій церкві була, бо як до школи ходила, то хоч вже революція була, а священик до нас приходив декілька разів у школу. То так із тієї церкви настоятель. То в мене була така товаришка Наталка, то ми з нею, тітка, мого тата сестра рідна, вона такі роки мала, як я маю, то ми з нею, як ідемо з школи, а церква відчинена, то ми заходимо. А то й спеціяльно ходили, і як у школу ходили, ходили у церкву. То священик каже: — Дуже бажано було б, щоб приходили в церкву. — До всіх каже. А ми ж учні з другого села, за три кілометра, то ходили. Вона на хуторі так жила, трошки за залізницею. Наше село до залізниці лежало, а через залізницю хутір Ткаченків. То я любила. Гарна була церква! Гарний хор, гарно правили. П'ятикупольна, гарна. Ой, така гарна! Пане Леонід, як я якось вже пізніше попала туди, вже з колгоспу. Як я ще ходила, то ще правилося, за НЕПу в нас ще правилося і правилося по-українському. Бачите, як вони підішли? Хто буде туди ходити і хто буде правити? А тоді все духовенство забрали. І як я пішла, так колись вже пізніше, щось мені треба було піти в Устивицю, я часто туди ходила, бо як я там чотири роки була, то я там, як вдома була. Пізніше у мене там сестра замужем. Я дивлюся: а то ізорано, нема містини, де була церква. Я отерпла. Я стала — на мені все подубло. Отаку велич, отаку святиню змести! Ну, кажу Вам, зарівняно і поорано. А то багато місцевості коло церкви було, і дерево було, такий простір великий. Все зоране, вигладжене.
Пит.: А як був ще НЕП, то люди підтримували українську церкву?
Від.: Підтримували! Деякі наші, ті, що багатші, то вони трошки помилялися. Вони були віддані цареві, монарху. А були такі; що вони дуже підтримували. У нас в селі ані одна душа не сказала, що це не наша церква, що не добре те, що по-україньскому. Ходили всі. І ще, сказав б, дуже ходили, більше любили, бо на українській мові правилося, все зрозуміло. Кожна людина зрозуміє, як правиться служба Божа. Любили! Я в хор ходила. І дівчиною, і заміжня була, то я ходила в хор. У Миргороді то всі церкви перейшли на православну автокефальну церкву, а одна така церква — собор була, там був один священик. І не пустив, мій же чоловік був тоді дияконом, то вони їздили з єпископом, де ще не зукраїнізували церков. То мій чоловік розказував, що замкнув сам оцей священик і не пустив, каже: — Це самосвяти. — Нікого не пустив у церкву. І так вона осталася. А там жили такі заможні люди. У них землю повідбирали, але вони жили ще на місці, і підтримували російську церкву. І так вона осталася. Так той собор остався. А тих п'ятеро церквов було у Миргороді, то майже всі перейшли, а тільки одна не перейшла. У нас, в Устивиці, такі Яреськи село, Сорочинці — околишні села, то я не чула, щоб був якийсь спротив. Ото тільки одна церква — собор.
Пит.: Хто в Вас був єпископом?
Від.: А знаєте, що я забула. Мені то так прикро, забула прізвище. Може хтось знав, але я не знаю; мало вже, мабуть, осталося з тих років. Хтось знав, але я просто забула. От, забула. Та я Вам скажу, що я ж тоді молода була, що мені 20 було років, чи скільки, то забула. І оце мене заставило думати: хто в нас тоді єпископом був? Кажеться, був Григорій. Не оцей Григорій, що тут, ні.
Пит.: Сільвестер?
Від.: Може, Сільвестер, але прізвище забула. На Миргородській вулиці, чи на Полтавській. Але за НЕПу була Автокефальна Українська Православна Церква. Ну, та ж вони трошки попустили. О, за НЕПу українізація була така, що навіть заставляли говорити по-українському. В установах все було по-українському. Навіть дуже перечили москалі, що такі були на таких відповідних постах на Україні, а їх заставляли говорити по українському, то вони навіть протестували, що їм тяжко вимовити рік, чи там що. Розуміється їм тяжко українська мова, москалеві. Нам то не була тяжка московська, бо ми в тому виросли. Я ж до революції в російській мові вчилася. У нас була вчителька така — от, бачите, не забула — Антонія Пилипівна Раєвська, я в третій кляс ходила, в третю групу, то казала, що не говоріть у школі так, як ви говорите вдома. Вона дуже була така зрусифікована. І сама ж українка. Раєвська така. А де там, дуже, дуже переслідували українську мову. Я Вам скажу, що я до революції не бачила книжки української ніде. Уже в революцію можна було. І Ви бачите, скільки ж там було уркаїнської держави, уряду? Не багато! Але набралося — Грінченка, Кащенка, всі, всі клясики наші українські, все було багато видання.
Пит.: Людям цікаво було?
Від.: Цікаво. Цікаво грамотним, а неграмотним то все рівно.
Пит.: Чи безграмотні люди розуміли російську мову?
Від.: Мало.
Пит.: А росіянина могли зрозуміти.
Від.: Могли зрозуміти. А от бачите, який наш народ український. Як появиться десь у селі десь якийсь, де він був, відкіля він? Прийшов, приписався й хоче тут жити, тому не було мови як "кацап." Ні, ні, хоч у нього було там прізвище, було ім'я — „кацап" і "кацап."
Пит.: Не любили?
Від.: Не любили. У нас була така родина. У нас у Сорочинцях одружився один, він уже був жонатий, розійшовся. Одружився, привіз її маму, сестру й його жінки дівчина була, ото їх троє привіз, ні, четверо, четверо пирвіз, так ось Ви повірте, пане Леонід, які наші селяни. І ото вони жили на нашій вулиці, ото оженився й всіх їх із Сорочинців привіз. А він з бідних і в якомусь активі там, а вона то пізніше була така активістка, що страшне. Він і її покинув, ту Марусю. То мама її була Тюрин, а вона по першому чоловікові була Гришко, а по другому — Никоненко, по цьому, що він її привіз. То корова була пасеться на лузі, у нас на один бік села луг, а на другий — поле, тільки садків не було, бо така земля, що не родила, а річка Псьол у нас протікала. Далеченько, але Псьол. То ото їх корова паслася в гурті на пузі, то як вона йшла, то хлопці казали: — Диви, он лапті пішли, — не корова, а "лапті," так не любили. Не корова, і не чиясь, чи там Марусина, чи бабина Тюришина, а: — Піди заверни, он лапті пішли. — Як появиться в нас десь якийсь москаль, хоч би він був інтелігентний, хоч би був найрозумніший — "кацап" і все. Ну тепер що ж?
Пит.: Це дуже цікаве.
Від.: Цікаве Вам це? Я вже багато наговорила. Але це все серйозне, це все правда, поважно. Ви знаєте, я тепер забуду, що в мене в другій кімнаті, а що робилося, я пригадую. Я ж тепер забуваю. Я ж сина поховала вісім років. То ж студіював у Мюнхені теологію.
Пит.: А це, що чоловіка арештували, чи він дійсно брав участь в якомусь підпіллі? Чи було якесь підпілля?
Від.: Брав. Та то воно було так дуже законспіровано. Але відкілясь воно, десь воно, він мав зв'язки, ніби дуже такі, я ж кажу, законспіровані. Та не без того, що свої не видали. У нас багато було сексотів, стукачів. Дуже багато.
Пит.: А що це були за люди?
Від.: Ну, такі, що вони піддержували большевізм. Були такі. І він з вами добрий друг, приятель і працював з ГПУ. То було ГПУ — "городское политическое управление" — по-російському.
Пит.: Чи то було так законспіровано, що навіть Ви не знали? Чи трохи знали?
Від.: Так. Знала. Я боялася, що мене теж візьмуть, бо ж — двоє дітей. Але я казала, що я нічого не знала. Навіть сам запитувач сказав: — Та, звичайно, вам чоловік таких речей не признавався. Двоє дітей. Я все боялася. А пізніше ж мого сина брали. Це ж все, що за батька. То вже було в 39-ім році, як сина мого брали.
Пит.: А в Вас уряд в селі, чи то були місцеві люди?
Від.: Місцеві. А потім вже стали присилати й чужих. Зразу були місцеві, зразу. Та, знаєте, були всякі. Були добрі й були недобрі. Але можна сказати, що були місцеві люди, поки непартійні були. А потім стали присилати й чужих. І тоді треба вже було бути обережним.
Пит.: Українці?
Від.: Українці. Наприклад, у нас головою сільради, та вони довго не були, вони, як рік-два побув, то багато. А я одного разу працювала, то вже в 30-их роках, працювала в кооперативі. Я працювала, як жила в мами. Я працювала на плодоовочі, я працювала й в колгоспі, я працювала, де я тільки могла впхнутися, там я працювала. Жінка ворога народу! І знаєте, що мені дійшло? Мені чоловік сказав: — Як тобі буде невидержка, то раді дітей бери розвід. Візьми розвід — чоловік мені сказав, як сидів, як був у Полтаві. Бо то було таке. Діти відрікалися. Я не відреклася, я ж не брала церковного, бо я ж брала шлюб, а цивільний. Каже, що вони не визнають того церковного, а цивільний можеш узяти розвід. І я то зробила раді дітей. Бо то мені він сказав, чоловік. Каже: — не думай, що я б подумав, що ти відреклася від мене. Ні! Бо церковний шлюб остався. Я як осталася, то я раді дітей жила, я ніколи заміж не думала. А мені ж було 25 років, як чоловіка забрали. Він мені каже: — Як вони тебе починають чіпати, то вони вже будуть тебе чіпати. І тоді ж я ніде праці не дістану. Бо ж, якби я не взяла того розводу, то я позбавляюся всіх прав. Я не маю права ніде праці дістати. Я не маю права жити. А двоє дітей! І я рішила. Воно мені було трошки на сумлінні. Бо ж колись цього не було. До революції був шлюб церковний і все. А цивільного не було.
Пит.: По-моєму, цивільний не рахується. Церковний рахується.
Від.: А вони тільки цивільний рахували.
Пит.: А це ж для них, а не для Вашого сумління.
Від.: Я ж кажу. То для мене було байдуже; добре, я візьму. Нехай буде так. Я не відрікаюся в душі і в серці своїм від чоловіка. А я тільки беру розвід, щоб могла хоч десь працювати. А то вони мене позбавляли виборчих прав, як вони кажуть. Там ті права — голосують тільки, кого вони намітять. Але — голосувати. А я не маю права.
Пит.: Чи ви чули про такі вовчі квитки?
Від.: Тоді вже того не було. То до революції давали в школах, переважно в університетах давали вовчі квитки, як він там щось провинив. Бо ж до революції були ж такі, що хотіли революції, але не такої як прийшла. Студенти того хотіли. Інтелігенція хотіла. Молоді люди хотіли. І скільки ще цар нагнав на Сибір людей. Але не такої революції. У нас, пане Леноід, мусила вже бути революція. То вже далі жити не можна було. То так поміщик дуже знущався. Тільки що бідний чоловік мусив десь заробити. А як йому не так було, то міг покинути й піти до другого пана. А кріпаки, як вийшла воля, кріпацтва вже не було, то багато кріпаків не хотіли брати землі. Вони боялися. Боялися брати землі, що казали: Ми знову будемо робити — бо давали на виплат на довгий термін, давали поміщики свою землю. Там скільки він собі оставляв, а решту давав наділи. А багато боялися мати й тому вони знову пооставалися безземельні й бідні. Але їх винуватити не можна, бо вони боялися: — Це ми знову на пана будем робити. Будемо робити, а з нас будуть вивертати, виплачувати. То, ніби, мала була плата, але треба було платити. Як кріпак пішов з голими руками, то він боїться тої землі. Каже: — Я знову буду робити та й панові віддавати. Буду знову панові відробляти за неї. То багато не брало. А козаки мали землю і козаки брали. Я так думаю, що це ті козаки осталися із запорізьких.
Пит.: У Вас багато було козаків?
Від.: У нас, в нашому селі, переважно були козаки. Кріпаки були, але мало. І знаєте, що, пане Леонід, характерно, що в них дуже осталося в крові в них, я б сказала, злоба. У поколінні осталося. Бо то невинні люди. У тих — кріпаків. То ж страшна річ, як продавали за собаку, міняли за щось. Грають у карти, як він уже програвся, віддає свого кріпака. То неможливо було. І в тих людей вже в крові ті нерви так закипіло, що навіть у поколінні воно ще жило в чоловіка, такий, як би сказати, те зло, такі нерви, у нас був один, на нашій вулиці жив, він вже тоді гарно жив, землю мав. Його чи дід чи прадід був кріпаком. Так було машина молотить, він мав машину кінну. У нього дві машини було. Вони якось купили машини і молотили людям збіжжя, хліб. То ото було, як йому хто, пізніше вже були парові машини, а то ще були кінні, то до великого господаря затягнуть на три чи на чотири дні, молотять. То оце дівчата прийдуть до машини, сусідські дівчата, ну до машини люди прийдуть на парцю, то дівчата мусять сніп отак розгорнути і йому подати. А він тоді кидав в барабан. То оце як не так вона йому дасть, так він їй назад в обличчя. Революція. То вже так було, таке нагнітення було, що вже не можна було так жити. Не дивлячись, що я не терпіла того, але я, якось, у мене так, що я не рахувала. І моя мама була така, що не рахувала; в неї однакові люди були, що бідні, що багаті. А вона ж рахувалася з багатої родини ніби. У мене всі дівчата бідні були приятельки.
Пит.: Як жили внуки кріпаків з козаками? Чи була ворожнеча між ними?
Від.: Ні, я б не сказала. Може трошки відрізнялися. Звичайно, що бідний не піде до багатого, чи багатий не піде до бідного посватати дівчину. А як піде, то з великим клопотом. Це я, скажу, було так. Так вони вже й бралися: бідний з біднішою, а багатші з багатшими. У нашому селі так переважно середньо жили люди. Не так бідно не так багато, ну середньо. Землі в кого було більше, в кого — менше. Щоб таких багатих, то в нас, я знаю, може 10 дворів було на село. У нас 500 дворів було.
Пит.: А чи в Вас були комнезами?
Від.: О, були. О, багато йшло в комнезами. Бідніші. Ну я ж кажу, що я не можу винуватити тих людей, бо люди, то як іти і заробляти, і зробляти, і своє мати, то велика різниця. У нас були, більш так середньо жили. А були й бідні. Були такі, що навіть не було на картоплю. Але вони жили непогано. У багатого заробить, то якось жили. Принаймі жили ліпше, як уже за колгоспу. І дуже багато бідних жаліло тих часів, що, ніби, казали — колись було погано. То дуже багато таких було, що жаліло: хай би вже ліпше було так, як тоді. Вони то дали поблажку, я ж кажу — за НЕПу, то можна було жити, а пізніше до 30-их років. А в 30-их роках то вже пішло. Там вже зрівняли всіх. Там під один гребінець всіх. Не було ні того, ні того. Тих уже повиселяли на Сибір, а то самі порозходилися, повтікали по містах, по працях. А ті, що осталися, то думали, що воно нас не відноситься, то ворогу видали. Хто остався, то чудом остався. Ну, 7.000.000.
Пит.: Ви пам'ятаєте, як розкуркулювали в Вашому селі? Як відбувалося?
Від.: Та, Господи, все забирали.
Пит.: Хто забирав?
Від.: Воно так було: багато кажуть, от я чую тут: мене свої, ніби. Але чому так? Як не було такої системи, то ж свої не чіпали. Жив бідний, жив багатий. І він не чіпав. Значить, відкілясь згори було розпорядження розкуркулити і забрати. Ну, звичайно, приїде з Москви уповноважений, хто він там не ж, чи росіянин, чи жид, чи хто-небудь, приїде, то, звичайно, мусить бути якась влада. Хтось же в селі мусить тим керувати. Колись же до революції теж був старшина, був староста і ще там розсильний був, хтось же був. А тоді — голова сільради, а як колгоспи стали, голова колгоспу. Голова колгоспу, голова сільради, секретар, мусив хтось бути. Ну, звичайно, і актив був. А актив був з найбідніших. Думали: — Це ж наша влада і ми можемо. — Та й брали. Молоді хлопці, комсомольці пішли. А що їм було робити? Вони йшли, бо його б із школи викинули, його б не прийняли в університет. Як він вже записався в комсомол, то ти вже робив те, що тобі наказують. А то підеш туди, де тих загнали. Я не кажу, я не буду людей винуватити тих, що робили то, бо їх заставляли то робити. Ну, заставляли, ну, не можна. То така система, то така влада. То таке, я навіть не можу Вам передати. Ну, така прийшла система. Був тут капіталізм, а то — комунізм. І розбирайтеся. А тут скільки їх є. Нам колись вчитель казав у семирічці, Іван Григорович Прочан, такий був. Він казав: — Діти, навіть капіталізм і комунізм — ні, ні. Середня кляса, демократія. — Так як, наприклад, було у Чехії за Масарика.
Пит.: А коли це вчитель говорив?
Від.: А, то вже в революцію.
Пит.: Вже були більшовики?
Від.: Вже були більшовики. Та воно вже були більшовики, але напочатку, десь так 18-ім, чи 19-ім році, то він казав, що, діти, і то ні, і то ні. То же дуже так було. То вже, як та червона плахта махнула, то вже іначе. А то, знаєте, колись не було пенсії. Я ж думаю, Ви знавте, Ви ж вчитесь історії. Я ж тільки так чую, бо я ж і мови не знаю добре. Я ж тепер, Боже борони, я тепер ж наставлю вісти, то й кажу. — Боже, Праведнику, щоб до кінця мого життя отак я мала. Я не буду нарікати, Боже спаси. Він нам так сказав: — Діти, нам ні капіталізм, ні комунізм не по дорозі. — Так як у Чехії було за Масарика. Я не знаю, як у Польщі було. А знаєте, чому я знаю, як добре було в Чехії за Масарика? Дядька мого чоловіка ми зустріли, то розказував, як було за Масарика. Масарик ходив без охорони по місті, по Празі, так нам дядько розказував. Каже: — Масарик ходив, міг хто вигідно його побачити. Дуже робочому були пільги великі, привілеї. — І ще де, може, так було, не знаю. А то в Чехії. То по першій світовій війні так було. Тепер то я не знаю, тепер то так, як і в совєтів. Там те "Руде Право," вони так чекали на того москаля. Хто попав з наших, то боялися, бо казали, що чехи видадуть. Були такі, що совєти ввійшли в Прагу, а наших там застукали. Як евакуювали, то попали в Чехію, а не вспіли ще вибратися, то поки вибралися, боялися, щоб чехи не віддали. Бо чехи дуже чекали, а тепер хай мають.
Пит.: Як відбувалася в Вас колективізація?
Від.: Ось як сталося. Тут вже НЕПу нема, в 30-му році приїжджають уповноважені, Боже милий! Збирають збори що-вечора восени. В 30-ім році восени збирають збори і кожного вечора, кожного вечора: в колгосп. Ну люди огинаються, не хочуть. Все ж чисто забирають — їхню худобу, і інвентар. Ну, люди тоді мовчали. А сміливіші то казали: — Ну що це — знову панщина? — Ні, кажуть, це не панщина. Це тільки так і так. І йшли бідні, дуже зразу йшли в колгсп бідні, і дуже йшли ті, що ніби їх почали розкуркулювати, а ще з хат не повиганяли. І люди так думали: — Може отак тут, в колгоспі, задержимось. Але пізніше повикидали їх з колгоспу, і таки їх з хат повикидали. А бідні осталися. А потім вони таки доагітували, й свої ж і приїздили уповноважені, доагітували до того, що пішли, мало хто остався. Коли тут прийшло розпорядження, що то було, як вони кажуть, перегиб. Хто, мов, не хоче, то може вийти. О, Боже! Кожний своє тягне, свою коняку, свій віз тягне. То деякі повиходили, а деякі таки осталися. Деякі бідніші, і деякі, я казала, багатіші. То ото одне літо люди, ще ніби погосподарили. То ото вони наділяли, бо то ж на весні посіяно все разом, а тоді вони наділяли озимини. Якось так, що на весні ще сіяли самі. А тоді загнали в колгосп, то вже сіяли в колгоспі. Озиме — то хто ще тоді вспів яре посіяти, то сам збирав. Це в 30-ім році. А тоді вже на весні вони давали яре, пшеницю яру, овес. Ділили, кому там скільки прихопилося. І буряків, усього. І ото ж ті люди самі погосподарили. На весну знову: або в колгосп, або вилітай з хати. Ну й що ж! Знову пішли. Де ж ти дінешся? Нема ніде нічого. І грядку відрізують біля хати, оставляють тільки 15 сотих, як не в колгоспі. То вже не буде й тої грядки. Хай вже не дадуть з колгоспу, то хоч картопля буде, та кукуруза, своя грядка. І тоді, ото ж моя мама пішла, і я біля неї. А тоді в 33-ім році на весні, в 32-ім році ото пробили, хто сам, а хто в колгоспі, а в 33-ім році на весні всіх, кого надумали викинути з хати і викинули з колгоспу. І там місця не було. В тім числі мою маму і мене. І забрали в нас — сама хата осталася. З хати, правда, не вигнали. Була колись велика будівля, клуня була, велика побудована — забрали. Погріб був — цеглу вибрали з погреба. І всі там, які там повітки не були, все чисто забрали. Комора була — все чисто. А корову ми встигли продати. А то все забрали, одна хата лишилася. І квасолю забрали. Що не було на горищі, що не було, ну і качани кукурудзи висіли — забрали. Абсолютно нічого не осталося. І ми ото осталися без нічого, а з хати не вигнали. А потім, це зимою все очистили, а потім на весні знову, як хто хотів у той дурний колгосп, подавали заяви. І прийняли знову в колгосп, хто хотів. Бо ж де ж люди дінуться? Я ж кажу, що обрізали огорода, осталося тільки коло порога, нема навіть на картоплю. А родина ж! Та то так було придумано, що інакше не можна: хоч у воду або в колгосп іди. І тоді ото почався голод, почалася голодівка. Урожай був і то забрали, і його десь звезли. Може, хтось велів десь щось закопати. Але не можна, і в хатах і під долівки порили. В городах попереривали, поперекопували дощенту, увесь огород, чи де не закопаний хліб. Ну, і то почався — голод. Ще ото поки так-сяк поперше ще поки щось давали, на працю в колгосп ходили, то ще там поки-поки. А то вже й там нема. В нашім селі, то я скажу, люди дуже перебивалися. Отак один одному, що в кого затрималося, чи там сусід з сусідом. Але то було страшне. Страшне. Оце дійшли ми до голоду. У містах були торгсини, що можна було за золото, за срібло виміняти муки, пшона, олії, здається, там була. У торгсинах можна було щось дістати. А в нас був табір військовий, шість кілометрів від нас, за селом Яреськами стояли табори, а в селі в квартирах були командирові жінки, жили на помешканнях у селян. То в їх ходили люди, в кого було там гарне полотно, чи щось там, чи плахти були, в нас плахти були гарні, ходили в них міняли. За рушник — хлібина. За клапоть полотна — хлібина, крупи якої трохи, чи там пшона, рижу чи чого. То люди ще так перебивалися. І ходили, багато під ті лагери; червоноармійці, що там служили, солдати, то бачили, переважно діти ходили, то там тим дітям трошки кидали. А то діти ходили там, де викидали відпадки з солдатської кухні. З червоноармійської кухні скидали, то ходили там. А потім стали відгонити. Відтіля дітей стали гонити. Хто на залізниці служив, то там ще так-сяк. Моєї сестри чоловік служив на залізниці, то вона, бідна, з нами ділилася. Як в неї родина і ми. У неї — чоловік, дитина. І ми ж родина — я й мама й в мене двоє дітей. Сестри мої повиходили заміж ще не було цього страхіття. Ще за НЕПу. Одна, правда, була ще дівчина. А одна вийшла заміж за колгоспу, але ще так трималася трохи. А ми ото осталися: мама й я й мої діти. Синові було дев'ять років, а Любі, Андрійкові мамі, п'ять рочків. І дожилися до того. Ще, поки я силу мала, то ходила на працю, то шо-небудь там — хліб такий давали — розсипався. Ну, розсипався. А як коли, макухи кусок, і там щось приваре. То я там, щось поїм і дітям принесу якийсь кусочок хліба, воно розсипається, або кусочок макухи. А то я вже звалилася. Та ще й захворіла на грип. То вже, як я звалилиася, то я бачу, що кінець. У покійного сина був животик пухлий і ноги попухли. Донька ця — Люба, Андрієва мама, то така була виснажена, що якби не шкіра, то кістки розсипалися. І вона вставала рано і десь ішла. А на весні садили, не садили так картоплі, а відрізували вічка з картоплі, ніхто картоплі не садив, а тільки відрізи. Ото за цілу зиму відріжеш, як була картопля, і положиш. Відріжеш — і положиш. А тоді те садили, і родила картопля з того. Ось із лушпині, тільки із зародишами. То ото вона вставала, вона внадилася в грядки. А воно там отакусінькі огірочки стали зав'язуватися. То ото вона ходила. Вона мала була — п'ять рочків мала, а вона ніколи нічого не питала. Тільки бувало каже: — Мамо, як нема хліба, то спечи корж. А син було каже: — Мамо, ти їсти хочеш? А тоді одного разу то так дійшло: я зняла хрест свій і витяла сережки й якісь ще гроші були давні срібні, 25 копійок були срібні і политинники були, по 50 копійок. І ложечка ще була срібна. І був перстень. І мама моя то все взяла й поїхали в Миргород у торгсин щось виміняти. Щось там вони мали і я мала, бо вже одежа вся, що ліпша з сундука вже виміняла. Вже попромінювано все. Що на нас — осталося. І мама то все забрала, бо все то оставляли: хай ще, хай ще. То все забрала й поїхала в торгсин. А ми осталися, я осталася з дітьми в хаті — нема нічого. Нічого нема. Правда, вже трава, але що ж трава? Уже листячко на деревах розпустилося, але якби до його ж хоч трошки чогось, що ж саме листя. Син бувало каже: — Мамо, я піду піймаю — а він собі таку вудочку змонтува — я піду піймаю рибки. А в нас такі річки й озера, бо то ж луг. Піде, злове. Ну, нема ж ніде олійки, ну, нема ніде нічого. Якби квас був, то на квасові можна буряковому. Буряки вже так поїсти, а то. І того нема. То я її так на пательню, на водичку. Вона ж нудна та рибка, нема ж нічого. А то вже бачу, що мій Коля вже більше лежить (плач). А Любочка, вона хоч і виснажена, а ще рухалася. Виснаженій, то ще, але вже як почина пухнути, як ножки пухнуть, то вже тяжко рухатися. Я бачу, що мій Коля вже більше спить. І чекаємо ту бабусю, чекаємо бабусю. Нема. Нема й день, нема й два (плаче). А в нас нема нічого. Я тоді думаю: — Це ж вже кінець. Я не можу дивиться, щоб я бачила, що мої діти вмирають з голоду. Чомусь у мене була така думка, що ми будемо разом вмирати. Такий в мене був настрій, я не можу Вам пояснити, як то мені зробилося в душі й серці, що будемо разом умирати або я перша. А ж я бачу, що мій Коля вже не встав, то він десь вийшов, а Любочки не було в хаті. Що ж я роблю? (Плач). Я беру шнур і хочу. На той час син, Коля, увіходить та так мене хвата за ноги, каже: — Мамо, не роби того. Ми їсти не проситимемо. Я тоді, образи в мене були в хаті, я тоді стала і кажу: — Господи, спаси мене і збережи мене, відверни мене, від такого (плач). Отак мене ухватив за ноги, бо він бачив, що я держу в руках і за сволоко закинула. Він каже: — Мамо, не роби того. А я тоді глянула: — Боженьку, Боженьку, спаси мене і сохрани мене від того, що я думала. А ввечері бабуся наша приїхала. Привозять пшона, привозять муки, не так багато, але мука така біла-біла, знаєте в торгсині американське було все. І привозять олії. А як вони йшли, то я кажу: — Мамо, не купуйте, ніде нічого не доставайте м'ясного. Тоді вже починалося, що різали людей. Або дітей. І робили ковбаси і продавали на базарі. Я вже чула. Я кажу мамі: — Не купуйте, Боже борони. Купуйте щось з молошного і олію. То вони насіння соняшникового привезли. І не було ж її чотири дні. І ми в чотири дні, то так майже, я ж Вам кажу, до чого дійшло? Тоді вже листя наросло, то ми листя трохи, а трохи тої муки. А тоді щавель наріс, то виривали і з корінням. То ходили рвали щавель. І того щавлю трохи, муки трошки. А суп, то ж мама пшона принесли, то там трошечки того пшонця. А тут уже картопля підростає. Вже огородина піднімається. То якраз найгірше було в травню. В кінці травню, на початку червня. Не всім, звичайно. То вже багато померло. Отоді вже чекали, як на весні: що нема ніде нічого. Ще з зими ще в когось хоч трошки щось, хоч буряк, картоплина, хоч що-небудь. А то вже все вийшло. Оце Вам правдивість. Не то, що там хтось переказ, а це на своїй власній шкірі я пережила.
Пит.: Ви казали, що в Вас жила дівчинка.
Від.: Я ще маю на ввазі. Тепер, з мого роду вмерла тьотя. Одна тьотя вмерла в Лубнах у тюрмі. Пішла вона від нас, із нашого села ішла додому, а через кукурудзу була стежка, і вона найшла два колоски на стежці. Не рвала, найшла і підняла. Це ж вже восени. Але вже ж починалося, починалося. Восени 32-го починалося, а 33-ий вже ж цілком голод. То вона найшла два качани. Вона не рвала, а так нахилилася й підняла. І налетів сторож. Бачите, які такі всякі були люди. Хба хто бачив, що та жінка підняла два качани кукурудзи. То її за ті два качани засудили, і вона там згинула в Лубнах у в'язниці. Моя мама поїхала, то вже її не було. Оце вона там померла. Друга тьотя, мамина сестра, померла вона, її чоловік і четверо дітей. Вони далеко від нас жили, кілометрів 10-12, то вони померли всі з голоду. Ми тільки чули, що померли з голоду, бо осталися двоє дівчат, старших. Як побачили, що таке сталось, то вони пішли в радгосп. І якось вже там в радгоспі їх, чи до праці забрали, чи як. Якось в радгоспах ще людям трохи помагали. То так між люди. У бідних, у активістів, то, може, щось було ще. Не так як у рядового мешканця відбирали. Активіста так же не переслідували, бо він же влада. То так дівчата осталися. Старші. Вони казали, що побачили, що тато і мама померли, дві сестри і братик. То вони побачили, що ті померли, то вони ото пішли. Це вже мої двоюрідні сестри. У мого дядька, маминого двоюрідного брата, зразу померла його мама, а тоді його вигнали з хати і забрали аж у Диканьку, і він там згинув. Хто зна, де він згинув. А вона осталася з шістьми дітьми. Шестеро дітей. Одна дівчина з тих шести дітей осталася. Вона померла, ця моя тьотя, маминого двоюрідного брата жінка, вона померла й п'ятеро дітей. А одна дівчина, не найстарша, найстарший був хлопець, а вона по тім хлопцеві, осталася, Оришка. Як ті діти вмирали, то вона пішла десь в таку розвалину, якась така хата була — жили люди, а втекли відтіля і вже та хата ніби розвалювалася, то вона туди з тими дітьми. То так уже десь щось достане, але ж п'ятеро дітей. Вона така була побожна, така побожна була віруюча. Як умерла дівчина одна, найменша, здається, а дві ще сиділи дивилися, а вона каже: — Мотю, знаєш, давай витягнем печиночку з Горпинки та й з'їмо. Вже та дівчинка казала пізніше, що так мама казала, що давай витягнем печиночку, та й з'їмо. А вона така побожна була. Вона ніколи на дитину не сказали що, вона не торкнула дитини колись, поки нормальна була. Боже, борони. Вона не нагримала ніколи. Вона не насварила на дитину. Нема. Померла. Устивиця село, те, що я ходила в семилітку, то в тій Устивиці вулиці повимирали. Цілі вулиці повимирали. То я то там бачила пізніше. Колись прийшла, а я ще з одною пішла, а я кажу — А що це таке, а де це люди. Я навіть чи забула, чи якось. А вона каже: — Та хіба ти не знаєш? — А, кажу, то це з голоду. Каже: — Так. А на Гоголевій станції, там було зерносховище, то дошки розпихав хліб, розпихало зерно. Не вміщалося. Просто вилазило зерно. Але така охорона була, що не можна було зернини взяти. Що тепер совєти кажуть? Вони бачуть, що не викрутяться, що піднявся увесь світ за той голод. А вони кажуть, що посуха була в Україні. Пане Леонід, не було посухи в Україні ні в 29-ім, ні в 30-ім, ні в 31-ім, ні в 32-ім, ні в 33-ім не було посухи, був урожай. І в 32-му-33-му роках спеціяльно був такий урожай, що, ніколи не було посухи. В 20-их роках, кажуть, була посуха на Дніпропетровщині, на Запоріжжі, то приходили до нас. Тоді теж був голод, то до нас багато приходило з Дніпропетровської хліба міняти. Кажуть, що була посуха, але тоді теж мабуть забрали, тоже зробили голод. Ну, не такий як тепер. Це вже суцільний був голод, цілої України. Оце щодо голоду. Тепер, десь у 34-ім чи 35-ім році, ото ж багато дітей сиротами пооставалися. Багато батьків позабирали на Сибір, а діти, може, де повтікали, порозлазилися. А потім багато ж померло й діти пооставалися. Ну і вони всіх тих сиріт позбирали, позбирали і відвезли їх у Харків. В область. А чому вони так зробили, то я вже не можу, чому була така політика. Що колись була Полтавська область і ми до Полтавської області, а тоді нас до Харківської області. Не було Полтавської області, а Харківська. А район був — Диканька біля Полтави. То як тобі чого треба, то 60 чи 70 кілометрів у район. Що то за політика була, я не знаю. З Москви було таке розпорядження, що так зробили. А тоді вони тих дітей, їх, звичайно, померло багато, то вони тих дітей звезли в Харків, у область. А з області їх розпоряділяли по районах. А район — по сільрадах. І на нашу сільраду, на наше село припало. Ага, я ж, бачите, не доказала. Тоді ото, як вже мама принесли мені те, вже стала картопелька підростати, такі дощі падали, так картопля росла гарно. Оце на той — така була дрібненька-дрібненька, а на другий день підем, вона вже — отака. То ми ото так піддовбували, піддовбували, де більшенька — брали, а те оставляли. Ну, тоді вже пішла кукурудза, таке ще все молоде, але вже не дивилися — рвали. І вже щось дали. Вже ж намолотили перше, не віяне, не сіяне. Перший раз дали житнього борошна по два чи три кіла. Ну то ото діти, це я повертаюся назад, прийшли. До нас їх привезли десятеро дітей. А я в той час працювала в патронаті. То де я вже не робила. А то в патронаті. А бачите чому? У нас був той, голова колгоспу, із моєї кляси. Так вже Бог дасть, із моєї кляси з вищої початкової школи. Приятель по школі, по клясі. І він таки багато мені поміг. Якби не він, то я не знаю. Він мені помагав, що я могла десь на працю влаштуватися. Партійний, правда, був, але він був не зловредний. Я не винивачу й партійних, бо Ви знаєте, другого заставляли іти до партії. Але, може, і для вигоди, для кар'єри. Всякі були. То з тих дітей десятеро в нас було. А я працювала там. Одна така була прив'язана до мене, та дівчина. Бачите, я ж Вам не доказала за ту Устивицю. Ну, я пізніше докажу. Вона була така прив'язана до мене, та Наташа. Вона все було каже: — Тьотю Полю, тьотю Полю. — Вона все було прийде, щось мені поможе в кухні або що. Там була помічницею, але вона була така цікава дівчина. Та й каже одного разу: — Тьотю, я піду з вами до вас на ніч. — Ходім. — Я, каже, хочу вам щось розказати. — Дев'ять років дівчині, десятий. Така була росленька. — Я вам, каже, хочу вам щось розказати. Кажу — Ходім. — І ми пішли. І вона каже: — Ну, я хочу біля вас лягати спати. — І ми полягали. — У нас, каже, вимерло все село. Де-не-де, каже, осталася одна людина й та втекла. Ні собак, ні кішки, навіть, каже, щурів поїли. — Як у нас казали — пацюків. Та Наташа мені розказує. — А в нас, каже, зразу помер тато. А ми осталися — мами і ми, дві сестри, Надя й я. А тоді, каже, одного разу, як каже, що я осталася. Мама померла й тато помер з голоду, а я... Знаєте, каже, то картоплю збирали, де буряк, ходили на колгоспну площу. А то вже, каже, нічого не було. Вже нічого не можна було дістати. І один раз, каже, дає мама їсти, так якби холодець. А я, каже, побачила пальчики у тій юшці, у тім холодці. Та, каже, кажу — Мамо, що то є? А вона каже: — Їж те, що дано. Голодна людина, то-то вже ненормальна робиться. Каже: — Їж те, що дано. Я а кажу: — О, то це ми Надю їмо! А вона каже: — Мовчи! Їж, як хочеш, а не хочеш, то вставай, та й іди. А я тоді, каже, відійшла, вийшла на двір та й подумала. Сіла, каже, на порозі та й думаю: — Так, це ми з мамою з'їли Надю, а тоді мама мене з'їсть. Так вона тоді, там же в сільраді був ще хтось. Кажу вам, даю чесне слово, що забула яке село. Чи Обухівка, чи Охтирка. Отак. Чи Охтирка, чи Обухівка, під Харковом. Я ще ж, каже, а ті, що у владі — жили! Люди померли, селяни, а вони ще, керували, там, може, не було ким керувати, але, може, там якийсь десяток людей остався. Я, каже, пішла в міліцію й заявила. То прийшли і мою маму забрали. І м'яса решту забрали. Спитали маму, де ще решта м'яса. Каже, було в погребі. Забрали, каже, те м'ясо в макітерці, чи в чим там воно було. Вона менша була, тій дівчинці, сестрі, щось сім років було. Страшно, правда? Страшно. То вони маму забрали, а до мене вони так зразу не кинулися. Я прийшла, каже, прийшла і сиджу. Вони маму забрали й пішли. А я так сиджу ніч. І страшно стало. Думаю, Боже, маму забрали і Надіне м'ясо забрали. Що ж зі мною далі буде? Коли, каже, за деякий час приходе міліціонер і мене забирає. Забрав, і тоді ото в патронат. Звезли їх у Харків. Звезли нас, каже, в Харків. В якийсь сарай, чи гараж укинули, майже не давали їсти, там багато померло з голоду. А ми так, каже, там був другий сарай з кукурудзою, з качанами. І там була велика охорона. Але то діти, знаєте, так ми, каже, вислідили де той, що охороняв, і підкопалися, підрилися і ото , каже, ми качани тягли. І так деякі осталися, не померли. І ото нас, каже, розпреділили по районах. А з районів ото по сільрадах. А тоді, як вони вже побільшали, я вже тоді не робила в патронаті. Вже я десь у другім місці робила. То їх десь забрали з нашого села. Вони вже поросли, їх вже в школу повіддавали. Ну, повиростали, звичайно, совєтські робітники. Що з тих дітей? Може отака дівчина, як Наташа, їй вже було дев'ять років тоді, але вона вже забула те. Але повиростали й вже десь працювали якимись комісарами або що. А це село, я кажу Устивиці, то на Гоголевій станції, я ж розказували, скільки там хліба було багато, зерна. І десять жінок, чи більше, цього я своїми очима не бачила, але вже розказували люди з того села, що ті 10 жінок зібралися, одяглися в чорне і взяли чорні прапори в руки і на піхоту, там шість кілометрів, чи скільки, і на Гоголеву по хліб. То їх як забрали там, то і слід пропав. Незнати, де вони ділися, де їх поділи, що з ними сталося. Нема! Оце все. У нас у селі, ну, я скажу, що в нас у селі так осіб 40-50 померло. А, може, й ні. Так, щоб ціла родина вимерла, то так не було. Хтось умер, а хтось таки остався. Ото одна родина, що я кажу, мойого дядька, двоюрідного брата, то дівчина одна осталася, то ж в радгоспі вона якось. Виросла, осталася й вже за німців вийшла вона заміж.
Пит.: А як довго забирали хліб? Значить, до якого часу ходили й забирали хліб. Партійні, як довго ходили і забирали хліб. До якого часу?
Від.: Вони зразу накладали на людей, ну, люди хто мав, а тоді, як не стало вже, то вивозили. Вони забирали аж поки всі в колгоспі й вже ніхто нічого немає. Саме те, що з колгоспу дадуть. Уже всіх загнали в колгосп. Може один, два відсотки, що не пішли в колгосп. То такі, що пізніше десь пристроїлися на залізниці або десь так. А до того, що поки не загнали в колгосп, то все забрали. Загнали й на тому скінчилося. Я ж кажу, поки ні в кого не було свого нічого. Свого і зерна не було. Все сколективизоване вже було. Все вже було в колгоспі. Тоді вже не брали. Бо тоді, що вони дадуть, те й є. А дадуть що? Що останеться. Держава забирала, а вже що останеться, то дають на тих людей. І все. Уже тоді не було чого брати. Уже як пройшла цілковита колективізація, тоді вже не було чого брати. Що дадуть людям, те вони мають. Тоді вони вже не брали, не було чого брати.
Пит.: А ще як почалася колективізація, чи був якийсь спротив. Збройний?
Від.: Збройного не було. Я чула, були такі села, що сопротивлялися, то вислали цілий загін солдатів і вистріляли. У нас не було. То деінде було. У нас так не спротивлялися. Ну, знаєте, голодного чоловіка, вони так зробили спеціяльно: перше зробили, що в голодних забрали, вичистили, щоб чоловік не сопротивлявся. А тоді зігнали всіх. То так робилася колективізація. І спеціяльно на Україні. Чому? У Москві був хліб. У нас багато людей їздило в Росію міняти хліб. І хліб наш! Тепер, як читаю, я часом купую „Новое русское слово," воно там російське, але нехай буде, то я чую, що тепер купують хліб у Америці совєти. Колись Росія годували, чуєте — Росія — колися годувала цілу Европу. Росія сама з України їла хліб. Це я кажу вірно, не брехня, тому що там такі землі. Там на Поволжі були добрі землі, та й ті цариця Катерина віддала німцям. Там такі були, крім гречухи, як вони кажуть, гречки та жита нічого їм не родило. І пшениці вони не бачили. Вони український хліб їли. А тепер кажуть: Росія годувала цілу Европу. Яка Росія годували? Україна годувала. Цілу Европу і Росію.
Пит.: Ваші знайомі їздили в Росію по хліб?
Від.: Ні, не знаю. З нашого села я не знаю. З нашого села ніхто не їздив. Я тільки чую тутки. А вдома я чула, що в Росії є хліб. Та куди ж він поїде, як він падав вже з ніг? Куди ж він може поїхати. А як може поїхати, тебе ж звільнять з праці. А як робив, то там хоч макухи давали.
Пит.: А як була колективізація, то люди казали, що це буде нова панщина?
Від.: Люди казали: — Та що це? Нова панщина? Я по правді скажу, я ніколи на збори не ходила. Маму було гонять. А я було не йду. Я обминаю. По-перше того, що на мене дуже підозріння падало. Я жінка ворога народу, так, що я вникала. Ну, то ото таке. Може, я щось забула, але то ж 50 років.
Пит.: Щиро дякую Вам.
Від.: Я ж забула сказати — вона померла ще до революції. І як вона лежала в хаті на столі, чи на лаві. У нас клали на лаві. То на ній лежала, в нас носили — дукачі, рублі срібні. І хрест на ній був, як вона лежала в хаті. Мені було вісім років, то я знаю. А як її поклали вже в труну й хоронили, то ті дукачі зняли. Хрест остався, а дукачі зняли. Цілу низку — вісім чи дев'ять рублів. А хтось, очевидно, бачив, що як хоронили Тодоську, то на ній лежали дукачі. І в голод розривали могилу моєї тьоті, думали, що то ті дукачі там, осталися в труні, і вони ті дукачі візьмуть і піде в торгсин виміняє. А дукачів нема. То-то вже, ж людям не було, і так воно, як вже розкопало моєї тьоті могилу, де похована була, вона давно померла, то та могли, а вже не загорталася. І в ту могилу ще клали багато трупів. Вже не копали, а так ото та яма осталася не покрита й так у ту яму клали. Оце все. Ще хто вмер з голоду, то ще в ту яму докладали. А дукачів не було. А хтось, видно бачив, бо то молода дівчина померла. То ж хтось бачив, хтось не забув, що на ній були дукачі, і розкопав. А я побачила розрите, кажу мамі, а вона: то за дукачами.
Пит.: А хрест взяли?
Від.: Хрест не знімали, то то ж покійник.
Пит.: А ті, що розрили, вкрали?
Від.: Хрест, може, взяли.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz