Case History LH14

Anonymous male narrator, b. 1903, in a large village of 1,300 households less than 35 km. from a railroad station and 12 km. from the town of Zin'kiv, Zin'kivs'kyi district, Poltava region, son of a peasant who had about 5 ha. of land. Gives some information on the revolution and 1920s. Narrator was very industrious during NEP, maintaining a farm and trading in livestock. In 1927, the narrator subscribed to Komunist from Kiev (then the Ukrainian counterpart to Pravda), which he described as "a beautiful newspaper. I loved it, everything was written there in Ukrainian, pure Ukrainian. It was a great newspaper, despite the name." In it he first read the call for "liquidation of the kulaks as a class and at the expense of the kulaks build collectivized agriculture." The article aroused immediate foreboding. Then narrator saw how the most industrious farmers were expropriated and exiled. Each year's procurements were worse than the last, until in the fall of 1932 "they took everything in the world" and whole families died out. Narrator recalls seeing two little girls abandoned by their mother in the town marketplace, huddling together in the hard rain.
The local village aparat consisted of local people, primarily poor peasants. The local komnezam was active. "And those same komnezam members who went round with pikes and searched for the bread" many died of hunger. Even those who fought (for the Bolsheviks) from the very first day died." Narrator gives account on one particularly obnoxious Civil War veteran and komnezam member who was abandoned by the local authorities and allowed to starve to death, describing a local official as saying that the weak must die and the strong will live. But the narrator's family survived, entering the collective farm in 1934. Narrator narrowly avoided a five year prison sentence for hoarding leather to make boots. People were reticent to say much for fear of informers in the village. Narrator talks about interethnic relations with Russians, toward whom he shows considerable mistrust. There were neither Russians nor Jews in his village. The village built a church in 1906 which never went over to the Ukrainian Autocephalous movement and in which Russian was used through the 1920s. Collectivization was aided by outsiders, but not so many because the village as a whole was non-receptive to the agitators' appeals. Outsiders, however, remained very important in procurement campaigns. Relatively few fled the village to the Donbas. In response to specific question about whether people believed that there was a famine in Russia in 1933, narrator indignantly replies: "No! There was no famine. They went to Russia to get bread. And not just in Russia, but even those who were in the Far North, in Vologda. A girl went to visit her father in '33 and came back with a pood of grain, from the North, from the eternal taiga, from the forests where they exiled people. And I met her... In Belorussia there was (also) no famine, only in Ukraine." Narrator also describes grain searches with long, metal-tipped pikes and mentions torgsin stores. The famine's victims cut across social categories and claimed victims even among those most in favor of collectivization. During the famine, narrator often went to Zin'kiv, where the police completely ignored the peasants. "The Famine hit us in '32... And I didn't think they would do it, but they took my grain. And in our house there were ten people. And at the end of May we had nothing at all. We rose early, and my mother said, 'God, God, there's not one grain, there's not a potato nor a sugar beet, there's nothing.' There were ten people in the house. And nobody worried, nobody cried, we were all silent."
Narrator's account is especially valuable for description of survival strategies, including his own burial of grain and secret butchering of a cow, as well as work outside the collective farm, falsification of documents, and covert support from decent government officials.

Питаня: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь:: В третьому.
Пит.: В якому районі?
Від.: Зіньківськнй район, Полтавська область.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством.
Пит.: Можна спитати скільки землі було?
Від.: О, в нас землі, в мого батька було землі мало. Вже при кінці то мабуть було гектарів з п'ять.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про революцію й громадянську війнув Вашій околиці.
Від.: Відносно, що цікавить?
Пит.: Цікавить нас, наприклад, як люди зустрічали революцію, впадок царського режиму?
Від.: Як раз я кінчав народну школу, і нас учителька водила в район у травні місяці, а революція сталася в березні, то там була ціла площа народу, було багато, і виступали оратор за оратором, говорили, розказували, що селяни мають, а фабрики й заводи будуть робітникам. І то виступав один оратор за другим. Крик такий був, радість була. То смертельна радість була. Ну й то в 17-му році, весною, ну й тоді вже це все закінчилося, але ще революція тяглася до 20-го року. І були грабежі великі. Спершу давали землю, роздавали, ліс рубали, худобу забирали, розбирали ті маєтки панські, бідні, значить, які не мали нічого. І таким чином тяглося це. А потім прийшов гетьман у 18-му році. Як. прийшов гетьман, то тоді з німцями. І почали тоді визивати тих людей, які забирали маєтки, дехто деревину зрубав, дехто коня взяв, корову там чи що. І як не приведеш, не привезеш, не віддаси назад, тому господареві, де він його взяв, били, загально сумна картина була в той час. Але це недовго. Пізніше, гетьман вигнала, й думаю там Петлюра вчаствував, німців вигнали. Прийшли знову більшовики. Прийшли більшовики й в 19-му році, почали, той, Денікин прийшов. Денікін вигнав більшовиків і небагато не догнав їх до Москви. Вже на волосині трималися більшовики. І там у Денікина, між тими генералами пішов нелад, вони там постріляли один одного, і большевики вернулися назад.
Пит.: А так то, хто в селі підтримував гетьмана, чи були такі люди?
Від.: Мало, мало. В селі підтримували гетьмана, я думаю не більше як 10 осіб. Бо гетьман дуже недобре поступився з тими маєтками, що в їх забрали. Бо то більшовики вітали і зустрічали через те, що ті обіцяли, все дають — бери, граб награблене. А ті вернулися й давай назад, а бідним селянам це не сподобалося, й за гетьманом пішло дуже мало, дуже мало. До Петлюри пішло на все село двох.
Пит.: До Петлюри?
Від.: Ja. Але були свідомі, бідні, з самого найбіднішого клясу. Одного син, значить, це мій сусід недалеко, він робив там в сільраді якимсь писарем, і пішов за Петлюрою. А другий теж такий був, прийшов з війни й мав жінку й дитину, але він пішов за Петлюрою й вони вже не вернулися. А за большевиками не менше пішло як 2.000.
Пит.: Скільки всього було населення?
Від.: Тисяча триста дворів. І так по всій Україні, всі сприяли большевикам, бо большевики давали все, що забирає хтось. Це тяглося до 20-го року, може до 21-го, половина. А потім ті, що активно воювали весь час за радянську владу з першого дня і до кінця, ну, звичайно, їм жилося добре бо вони, що хотіли те й брали, і де хотіли, там і брали. То добре жилося. А як скінчилося це все, прийшло до порядку, в 21-му році, на початку оголосили НЕП. Як оголосили НЕП, ті всі люди, які воювали за радянську владу, вони були безграмотні, і вже їм це все ввірвалося, ніде не вільно нічого брати, можна відкривати магазини, можна торгувати, можна що хочеш робити. Ніхто нічого не каже, кінчилося, як не радянська влада. Вже забирати ніхто не міг, землю роздали, в багатих повідбирали землю, і в панів, в багатих і роздали землю на кожний двір.
Пит.: А скільки так давали?
Від.: А, приблизно вісім десятин на двір, а більше так припадало ніби вони ділили десятину на душу. Ну й таким чином, як почався НЕП, вже люди піднялися. Жити, але землю оброблять гарно, худобу почали гарну, породисту виводити, коні й корови, все. І вже зажили люди. Звичайно, все, дух був радянський, на багатшого більше налягали, а бідний, бідному була поблажка, податок менший, і м'яса не було, і загально для бідного було ліпше, а для такого, який видавав себе багатшим, тому трохи було гірше, але так жили, все ж таки люди устаткувалися. До 27-го року. На початку 27-го року, я получав тоді газету з Києва, називалася „Комуніст," дуже гарна газета, я її любив, там все писалося по-українському, чисто по-українському, велика газета була і те що вона називалася «Комуніст," то то їхня назва така, ніби все, але там було все, всякі новини я знав. Одного разу я достаю цю газету, то було приблизно в 27-му році, може в травні місяці. Там була стаття „Ліквідація куркулів як клясу, за рахунок куркуля побудувати колгоспне господарство." Але я, мене толкнуло трохи, але я не так дуже так того, бо я ще тоді молодий був, не так дуже звернув увагу на це. Але в мене був знайомий, бо мій син старший, той що тепер вдома, він 24-го року народження, то він ходив до школи, то з тим учителем щось був приязний, він такий був покірливий і той, а той вчитель за царський час закінчив Варшавський педагогічний інститут. Він був на війні офіцером, непіддачливий, як вернувся він з війни то він так і жив, батьки вимерли, він жив у своїй хаті сам. У шинелі, тій, що був на війні, в тій ходив. Такий, такий був, я не знаю як його назвати, він нам на давні провіш, а так учителював. І то мій син, Іван називався, все, як тільки: — Де ти був? А я в Митра Митровича. Із школи йде до нього, там довго сидить, там він йому багато допомагав, він не погано вчився, але йому Митро Митрович дуже допомагав і йому добре йшло. Та я й заскочив до того Митра Митровича, та й кажу: — Що це таке за стаття? Він каже: — Оце Ви тільки трохи видно її зрозуміли, а більш ніхто. А я в той час торгував свинями. Тоді набирали багато, Англія забирала свиней, особливо бекон такий, не жирний, а такий бекон такий худукатий. А він каже: — То Вам прийдеться свою працю лишити, бо це ліквідація буде. Я на другий день лишив це все. Не став. На початку 18, той на початку, це було 27-го, а то вже 28-ий рік, на початку 28-го року, вже хто займався якоюсь торгівлею — податкували — якщо виплатив він свій податок, називалося „подоходне," а потім ще, й робили так, для того, щоб не міг виплатити, а як він не виплатив, то тоді в нього приходили, забирали все на світі, навіть дитячі сорочки забирали. Все позабирали. Ну й тих, які хлібороби, такі були видатні господарі, обкладали, вони не могли виплатити того свого й їх судили, засуджували, і в Сибір. Загально тих, що більш було з багатших, і при НЕПові вони добре господарювали, вони були сильніші, почали їх розкуркулювати. Оце та ліквідація куркуля, і вивозити в тайги сибірські. Двадцять восьмий, то страшне було вивозили, немилосердно вивозили. А в 29-му році почалася колективізація. Восени 29-го року вже почали, робили ту колективізацію в такій формі — збори по участках за зборами в кожну ніч. Ти запишися в колгосп. А, жінка не хоче, то мати хвора, то батько не такий, то те, та друге. Сідай. Знову визивають другого. Ти запишешся в колгосп? Та, я, нехай як може, то й перебалакаю. Сідай! А тоді починають: — Ти продаси державі хліба. Та я ж вивіз, я ж продав. Ти продаси державі хліба? Та нема, я ж не... — Сідай! І то маринують цілу ніч. А рано розпускають. Вечір приходить — те саме. Як записався в колгосп, значить — добре — йди додому і на збори не приходь. Хто не записався в колгосп — продавай хліб державі, і той, і пишись у колгосп, не пишешся, не продаєш і сідай! І то один, ті записалися, а ті ще держатися, і є такі, що дуже бідні, та не писалися в колгосп, то тим ще так-сяк-так, але ті міцніші — прийшли забрали хліб, його арештували, засудили. Двадцять дев'ятий рік, це страшна річ була. А вже в 30-му році, тоді вже розкуркулювали й вивозили, не питалися ні з чим. Моя сестра жила в другому селі, її чоловік був ніби з багатших, а вона ж із бідних, то моя сестра, то в неділю, в травні місяці 30-го року, в неділю заїхали в двір: — „Собирайся!" Чоловік її втік, не був удома, бо йому не можна було, гоніння таке страшне, то він удома не жив, в радгоспі, в такій, в державних господарствах, то він там працював, кілометрів 70-80. Гадяцького району. А її вивезли в Яркинь. Такий глибокий, лісом, такий великий ліс, і туди звозили таких, вивозили з хат і вивозили в отакі яри і скидали, і там живіть. Попала моя сестра туди. Ну, то я взнав, на другий день поїхав, та забрав додому і вона вже жила в мене аж до 35-го року. Це до мене не стосувалося, щоб мене, хотя я й не йшов в колгосп, але я викручувався так, що працював на такій праці, як називається — державна — м'ясокомбінат — м'ясо скуповують, худобу, я там більше перся, потім радгоспи будували, так я в один радгосп устроївся, а як господарство, то там усе — і відро потрібне, і все на світі, і борони, і вози, і ну все що скуповував, їздив по селах, хто там працював, але в колгосп я не пішов, але я вже, рахувався, як на праці й я вдома не жив. А жінка вдома була. І таким чином, це так тяглося, загонили в колгосп, і що далі більший нажим. В 33-му році вже почалася смертельна заготівля, ходили, то ще в 31-му восени це почалося, а потім в 32-му, то то бригада за бригадою ходила, колгоспи таких вибирали дурнуватих, давали там їм матерію, або ще щось, і їх зорганізовували душ 10-20, такі піки довгі поробили залізні, а там такі гострота, а там така як ямочка, й встромляли в землю, встромляли в солому — чи зерна там немає. І то вишукували зерно, як у кого найдуть що заховане, або закопане, або десь в соломі — зразу засуджували. Вже тому спасіння не було. Хто недобре заховав, той пропав. Тридцять перший, в 32-му ще гірше, а в 33-му, зразу ж, восени 32-го на 33-ій, то вже забирали все на світі. І так робили, щоби, значить, вже загонуть у колгосп решту, то лякали людей, ганяли з хат, хоч він бідний, а противився радянській власті — виганяли його з хати, а хату розбирали. А не розібрали, то дали бідному, а його вигнали з хати і прямо на сніг, і все. Викидали, викидали, викидали там щось то, а те все пропало, він вже не забрав, а його викидали з хати. Це в 33-му на початку. І то вже позабирали той хліб до кінця і почався голод. Як почався цей голод, багато із бідних не вірило, що це буде голод. Я вірив, що буде голод і я старався так, щоб де можна тільки заховати якусь торбину зерна, закопати, то я закопував. Не щадив нічого закопав — чи пропало, чи не пропало, а значить, щоб не забрали. А є такі люди, що сиділи спокійно, приходили до них і забрали. А на весну нема нічого, і нема виходу, значить умирай. В мене сусід був, мав сім душ в родині. Я йому казав: — Ви мусите щось сховати, бо ж заберуть, то що Ви будете робити? — Я не вірю, що заберуть, я не вірю. А вони позабирали все на світі. Прийшла весна, вже сніг розстав, тепло, нема що їсти, і вимерли — він, вона і той, двоє дітей, а троє дівчат осталося — то я їх вигодував, значить їм допомагав їм, і вони в мене той, таки вижили. А решта померли. Таким чином, то була трагедія. Одного разу я поїхав на базар в місто і, то же базар на рівному, гарно — чую там крик якийсь, ніби діти кричать. Двоє дітей, дві дівчинки, Ja, там людей багато окружили, і я туди добрався. Оказувться, що то мати вийшла на базар з двома дітьми, і сказала їм: — Побудьте тут, я піду куплю щось їсти Вам. Вони ж голодні. Діти там сиділи, сиділи, сиділи, а мати не вернулася. Почали кричати, почали плакати. Ну що ж? Вони нікому не потрібні. Тоді ніхто не звертав на нічию біду. Кричиш — кричи, умираєш — умирай, живеш — живи, роби як хочеш. Ну, й я вже не знаю, що з тими дітьми трапилося, але то була трагедія незабутня. Як ті діти, такі легенькі, такі маленькі, такі змучені, і як вони плакали, кликали маму, а та мама втекла. Була, значить, вона не могла, вона рішила так — може хтось їх забере — то вони ще житимуть, а як при її то вони помруть. Ну й таким чином, так то було дуже, та ще якраз в 37-му, 33-ій рік такий дощовий був — страшний. Страшний дощовий, то одне з другим в'язалося — біда за бідою. Ну і таким чином скінчився 33-ій рік, почалися жнива й кінчилася та вся процедура. Тоді вже хто що мав, то з тим йшов у своєму господарстві, й ніхто не заходив і не забирав. Оце в такій формі я коротенько розказав спочатку до кінця. Багато там різних процедур, а хіба ж то пригадаєш, який довгий вже час пройшов.
Пит.: А я ще маю деякі питання до Вас. З яких людей складався партійний, урядовий апарат в селі?
Від.: Ну, то не треба й питати, то відомо з бідних.
Пит.: З бідних, а місцевих?
Від.: Ja! З місцевих, бідних.
Пит.: Значить самі керували, не присилали так дуже?
Від.: Усе ні, тільки присилали накази, а свої керували.
Пит.: Як у Вас виглядали комнезами, значить дуже активний був комнезам?
Від.: Ja! Комнезам був активний. В той час, як почалася революція, аж до того, до кінця комнезам був активний, але той актив пострадав. А ті комнезами, ото що ходили з піками і шукали хліб, багато померло з голоду. Навіть ті померли, які воювали з першого дня. У мене сусід був, він воював з першого дня, як відступали більшовики, як нажимали Денікін, він відступав аж до Москви. Як тоді назад повернулися більшовики, і він повернувся додому. А в 33-му році, я не знаю чому я попав в сільраду, загально не знаю яким справам, але пішов рано, так то в десятій годині приблизно я там був в сільраді. Увійшов і сиджу. Бо голови сільради ще не було. Чекаю. Ось заходить той мій сусід. Він уже не жив біля мене, а жив десь, йому хату дали, це тоді, як він воював. Але як він ще спочатку, то він дуже мене обіжав, батько мій вмер в 18-му році, ми жили — мати, я і сестра — то він все до нас присилав, щоб те давали, те давали, загально він дуже нас обіжав. А він іде туди в сільраду. Такий бідний, в 33-му році, в травні місяці. Входить в сільраду, така на йому суконна юбка, із овечого сукна, у нас колись шили — самоділку, така порвана, і то горіч, і ще дівчина при ньому була така років 10, може 12. І він такий старий зробився, а худий-худий, таке невелике зробилося воно, він так і був низький, а такий був заядлий, що страшне, неграмотний був. Вийшов у сільраду, схилився так на ціпок, і стоїть. А секретар сільради питав: — Як ділишка, Максим Васильович? То: як діла твої йдуть? А він як стояв: — Ех, Омеляне Григорович, „торгували кирпичём, й остались нипричём." Я так відвернувся й засміявся, мене так на сміх, але не видаю свою душу, не бачив ніхто, а той секретар був сидить там і пише і сміється теж. Значить, в якій формі воював, воював і остався „нипричём." Нікому не потрібний, йди вмирай і що хоч, ніхто нічого не дасть тобі і на ніготь. А то такі були. Так, що їх багато в 33-му році вичистив голод. Тих, що воювали за радянську владу, тих комнезамів, ото все. Ну, то велика процедура була, то як пригадаєш, то це страшне. В 33-му році я не був в колгоспі, але вже весною була воля, ніхто до нікого не заходив, ніхто нікого не загонив, не забирав, нічого. Жилось собі спокійно. Як почалась сівба і скінчилася колективізація, скінчилася заготівля, скінчилося все. Хто не заховав, то пропало, а хто заховав то тоді міг відкопати й ніхто в тебе не забере, ніхто нічого, і живи. Це як ти часом десь в палац, і то й я підходжу там, слухаю. Такий був, так називається віце, помічник голови сільради, такий був заядлий собака. Так там говорять — той умер, той умер, той умер. А він каже: — Слабі мусять загинути, а сильні будуть жити. Значить, як ти дурний, як ти нічого не розумієш, і надієшся на радянську, то ти значить слабий, то ти мусиш загинути. А хто так собі жив, не слухав що вони там кажуть, не слухав той, а своє робив, той остався живий. В мене було 10 душ в родині в хаті, і ніхто не вмер, бо я ховав де, що попало, закопував де що попало, навіть і досі не повідкопував, осталося, не знаю, де його закопав. Але не рахувався ні з чим, вижив. Трагедія була, ах! То трагедія була, то страшне було. Як вони мучили, як вони забирали, як у підводу гонили. Ну, то страшне, Ніхто нічого не платив, ніхто те що робив ніхто не платив, ну, жили люди, як на владу долі. Отак колективізація робилася. У колгоспі нічого не давали, бо худоба подохла, орати нічим, сіять теж не дуже було, що вродить — для держави здавай, а тоді людям нічого не остається. Таким чином не тільки ті мерли, які не в колгоспі були, а багато померло тих, що були в колгоспі. Були такі села, я своїми очима бачив, що майже спустило село, спустило, які вимерли, то вже вимерли, а які були осталися живі, то порозбігалися. Осталося село пусте. Називалося Комиші. Оце така процедура.
Пит.: А як довго, так сказати, Ви витримали, що не пішли в колгосп?
Від.: Ага, значить так, до 34-го року, я не пішов у колгосп, але я робив у заготскоті. А як вийшов закон, що працівник більше не має права мати усадибної землі, значить огорода, 2.000, а в мене близько гектар був огорода, то я тоді думаю, як у мене заберуть город, то я, нема за що жити, то жінка моя пішла в колгосп. Жінка пішла в колгосп, тоді вже огорода в мене не заберуть. Я робив у заготскоті, а жінка робила в колгоспі. Бачите, у 34-му році. А тоді я поробив у тому, у заготскоті, але особливо колгосп дивився на те, не так як треба, їм то не подобалося, що я не в колгоспі працюю. І голова колгоспу написав прохання в організацію, що я робив, щоб мене звільнили з праці, і я повернувся в колгосп, щоб робити. Ну й, директор мене не відпускав, він казав: — Піду в партійний комітет — а він сам партійний — ти останешся працювати, бо я потребую фахівців, щоби робити ту працю. Але я не послухав його дурної обіцянки, то воно так ще протяглося мабуть близько року, а вони тоді зі мною поступилися інакше. Прийшли, в мене зробили обшук несподівано, просто так нарошно, в навмисно постановили зробити обшук: — Як щось знайдемо, то будем зачепка, що його засудять. Так і вийшло, вони зробили в мене обшук, в мене була підлатана шкіра на чоботи, там деяке речі, і забрали. Матерія була, все забрали й мене віддали під суд. І мене судили, але я мав приятеля з яким я працював в заготскоті, і він мені допоміг. Мене засудили на п'ять років далеких таборів. Я передав на Полтаву, а він каже, що як буде їхати в Полтаву, то поїдем удвох. Його брата тесть lawyer, адвокат, професор вищої науки. Ну ми й поїхали і так по знайомству то я достав того lawyer-а, ну й той, він мені дуже допоміг. Так, що з Полтави вони знову повернули мої справи назад у Зінкьків, в моє місце, а тут вже мені присудили тільки рік, такого, як в'язниця. Я тоді знову передав назад у Полтаву, то мені замінили, так би сказати, примусової праці, там де я живу. І так я там пів року відперемаркав, а тоді началася війна, і так мені пройшов номер.
Пит.: То так за пару шкіряних чобіт хотіли дати п'ять років?
Від.: Не пару, була підлатана, вироблена шкіра, багато.
Пит.: О!
Від.: І вона була похована і вони знайшли. Цілий день, душ 20 міліції приїхало з району, і лазили, де тільки можна було, і знайшли. Багато не знайшли, а багато знайшли. То був доказ, що той, і таким чином я втратив працю, вже я назад туди не повернувся й мене, я почав в колгоспі робити. А потім війна, отак і все й пропало.
Пит.: А чи в селі було багато сексотів і донощиків?
Від.: А, там було, й не треба було таких донощиків. Люди були темні, люди були, що нічим не займалися, люди були бідні. Так були якісь там, вони якось так трохи вже на радянську владу були всі злі. Тридцять третій рік зробив так, що вони й бідні ненавидили і ненавидять і по сьогоднішній день всю радянську владу. Вона обдурила. Так, що не було таких донощиків. То було просто як кого хотіли комусь щось пришити, то сільрада знала своїх людей в селі, то вишукували молоту із багатших, із багатших вроді, то засуджували, нізащо засуджували, аби тільки було требування, от скільки то людей треба, вони видавали, засуджували, і вони вже не верталися. В 37-му році, так називався "чорний ворон," приїжджають уночі, й забирають. От моєї сестри чоловіка, що це в мене жила п'ять років, від 30-го до 35-го року сестра жила, а потім я їм купив хатку, таку поганеньку, і вони вже стали жити в колгоспі, недалеко від мене було, кілометрів 20. І вже так почали жити, нічого, в колгоспі робили, і то вже нібито влаштувалися, що куркулів нема, чи що, а в 37-му році приїхали, його вночі забрали і по цей день не вернувся. Вибирали отак, вибирали декого, це сільрада намічувала, ніби багатших, чи що. А про таких, про сексотів, то я й не знаю, щоб дуже спеціяльно тим займалися. Люди не дуже вірили, люди нічим не цікавилися радянською владою.
Пит.: А так, зараз після революції, чи в Вас були повстанці? Отамани?
Від.: Ні, не було.
Пит.: Нічого такого не було?
Від.: Не було нічого. Був такий час, що було багато повстанців, як від 17-го року до 20-го року. То було, Петлюра переходив, а там у нас називався такий Хрестовий, отаман.
Пит.: Ви про отаманів говорили, про повстанців. Це тривало до 20-го року?
Від.: Приблизно до 20-го року, ото Петлюра вже мабуть перейшов аж у 21-му році з закордону. То вони там робили зимовий похід, але це від нас на заході, нам це не дуже відомо було, я тоді ще молодий був, так мало, не дуже й цікавився. Аж тепер я зрозумів. А в нашому селі були повстанці. Мені дуже великі приятелі, вони хоть і старші від мене були, але так вони мене рахували як за порядочного, і то вони почали воювати проти цієї радянської впади, пішли в ліс, не схотіли йти в армію й пішли в ліс. Ну, то вони побули, літом їм можна було ховатися, і це вони були, так би сказати, до того Кристового, ото в сусідньому селі було, ліс великий там, то вони там скривалися, а ночами їздили по селах.
Пит.: Що робили, комуністів вибивали?
Від.: Ja! Декого вбили. А потім, вже перед Різдвом, якраз вони були в мене вночі. Я тоді ще не був жонатий. Прийшли вночі, постукали, мати впустила, і вони, тоді було може душ 20, вони порозбиралися, я соломи вніс багато в хату, порозбиралися, мати наготовила їм їжу, поїли, вони прийшли так приблизно перед 12-ою, або в 12-ій годині. А, так десь в другій годині, може в третій годині вийшли, Ja, й так також може в другій годині по обіді з міста на село великі загони радянських вояків, і окружили їх там далеко за селом за нашим, і там їх постріляли. І так скінчилося. То зима їх забрала, вже зимою не було їм де дітися, а люди видавали. Люди були шпигуни, які видавали.
Пит.: А хто їх підтримував, які люди, які кляси, чи як то сказати?
Від.: Так, тож такі кляси як і я, і другі, які, значить, не любили радянську владу, і були приятелі, бо вони приходили — нагодуєш, даси їм їсти, щоб не захляли, вони все находилися в лісі, не були так то, тільки по лісах. Таким чином вони отак то жили, але вони жили і доживали. Нічого не вийшло з того. Їхнє повстання, ніхто тепер їх не згадав.
Пит.: А трохи комуністів забили?
Від.: Трохи, трохи забили.
Пит.: А чи був страх серед комуністів, чи ні перед ними?
Від.: О Ja! Вони боялися.
Пит.: Чи в той час були вже свої комуністи?
Від.: Ja, були й свої. Вони не знали, що таке комунізм. Вони, тоді ж ніхто не знав комунізму, тоді знали — радянська влада, яка називали її більшовиками. Яка дає землю і дає, вже не буде робити в пана даром. Отака справа. А про комунізм тоді ніхто не знав, і комунізму ще довго не може бути, якщо це буде продовжуватися далі. Це не є комунізм. Там один був мій такий приятель, він не був приятель мій, а так я вроді з ним симпатизував, бо він був, батько партизан, і брати були партизани два, ну й, а він вже вступив в партію, все носився з книжкою "Історія Леніна" і я кажу йому. — Чи я міг би цю книжку взяти в тебе почитати на пару тижнів? Він каже: — Можна. Ну, то я взяв книжку і там дещо прочитав. То там сказано, що тоді буде справжній комунізм, як цілком зліквідована грошова система. І світ мусить дійти до такої степені, що робити по возможності, а получати по потребності. Тоді ніхто не буде мати свого власного нічого. Получати по потребності — що тобі потрібно — штани, сорочка, там таке. Квартира тобі є. Їжа тобі є. Не буде рахуватися, скільки там що коштує, а це все буде получати по потребності. А робити по возможності, значить у такій формі, що ті йснуючі на світі, які живуть у той час, вони мають працювать, щоб оправдать на весь світ, не на державу, тоді не буде Америки й Росії й той, тоді, щоб дійшов світ до одного — ні України, ні Росії, ні Америки, ні Канади — все скінчено. Грошової системи немає і як там побудують чи бараки, чи як там люди будуть жити, і робитимуть по возможності. Скільки треба робити, щоб оправдати, забезпечити люд, що є на світі. Може дійде світ до того, що людина робитиме три години на добу. А може робитиме 10. У такій формі комунізм справжній буде. А тепер ще зрештою формленний капіталізм, де ж той комунізм? Назвали „комунізм," а вони зовсім не комуністи. Хочуть, щоб і доми були, хочуть, щоб і дачі були, хочуть і те і друге, трете, а де це воно буде?
Пит.: А що можете сказати про українізацію, чи пам'ятаєте дещо?
Від.: Не пам'ятаю нічого, як я ще ходив до школи, і так само і за те, вже як то в нас там на великій Україні, люди не розуміли про Україну нічого. Як я ходив у школу, то нам казали „Малороссія." Про Україну ніхто, ні я не чув, щоб хто згадав. Батьки були неграмотні. Зовсім неграмотні. Не тільки в мене, а взагалі так є. Батьки неграмотні. А як хтось був грамотний, то може рік, або два. Я пригадую, я вчив вірш був, під заголовком "Малороссія." То, здається, Пушкін написав. „Ты знаешь край, где всё обильем дышет, где реки лются чище серебра, где ветерек ковыль колышет, и вишневых рощах тонут хутора." Ти знаєш край, де все обіллям дихає — це по-російському я вчив. Що значить „обілля?"
Пит.: Багатство.
Від.: Все багатство, що є на світі, і Україна тим дихає. Така багата, обілля це значить багатство до кінця. Нема краю. Де все обіллям дихає. „Где реки лются чище серебра." Таких річок, як в Україні на білому світі нема ніде. Не там десь, а на білому світі нема, щоб так річка, як Дніпро, або там Псьол, або Ворскла, що впадав в Дніпро, там вода чиста, чистіша від сльози. „Где реки лются чище серебра." Чистіше ще від срібла. „Где ветерок ковыль колышет, в вишневых рощах тонуть хутора.* „Рощи," це садки по-російському. Як їдеш хутором, хуторами, ми як на Полтаву їдем, не їдем шляхом, а їдем хуторами, то ближче трохи, і ці люди, які живуть хуторами, вони дуже приємні, і хочуть, щоб до них хтось заїхав ночувати. Бо вони живуть на хуторі, ні читають, ні пишуть і нічого не знають. Хочуть поговорити, щось-небудь з людьми. Вони собі живуть на хуторі, роблять, багато дуже живуть. На цих хуторах хутір від хутора далеко. Ото сказано в „вишневих рощах тонуть хутора." Отак, як це парк наприклад, віддалека дивишся тільки чорніє той, а будівля виглядає, вроді вище дерева дах. То він підтасував, що "тонуть хутора," ніби утопає, той, виринає так видно будівлі. От, то дуже складний вірш був.
Пит.: А чи люди відчували якусь різницю між собою і росіянами?
Від.: О, Ja! У нас на Полтавщині, в нас не було, ми називали „кацапи," в нас не було кацапів. Абсолютно не було. Ні жидів не було, ні кацапів. Жидів було щось таке дві родини, чи три. І вони такі нічого, ніякого вісу не мали. О, а кацапів не було зовсім. Кацапи тільки були, такі артілі кацапи засновували, наприклад церкву в нас будували в селі, так кацапи робили, в них свій спеціяліст, свої архітекти, свої інженери, своє все, то будівільне, то кацапи, дороги рівняли там, все робили, тільки кацапи. Артілі називалися. Кацапів українці не любили, вони казали: — Хохол мазница — на українців — давай дразниться. А українці казали так: — Бог сотворив цапа, а чорт кацапа. І кацапів не любили, вони були такі безсовісні, неважліві й брудні. А так, щоб той, а за Києвом, тільки перейдеш Дніпро, то за Києвом, я сам був у тому селі, було чисто кацапське. То ще Петро Великий поселив, старовірів якихсь. Я там був у тому селі. А щоб у кожному селі були кацапи, в нас не було. На Полтавщині, Харківська, Херсонська, Катеринославська були самі українці.
Пит.: А люди мали якесь упередження щодо жидів?
Від.: Ні, в нас не було жидів.
Пит.: То там на Правобережі багато їх?
Від.: Не знаю, в нас не було їх, абсолютно ми не мали до них нічого, вони були такі, як муха восени — нічого абсолютно.
Від.: А як у Вас була справа з церквою, як довго проіснувала?
Від.: Церква так, в нашому приході, це великі були приходи, вуло 600, 700 дворів, у нас село велике, побудували церкву в 1906-му році, мені було три роки.
Пит.: Ці кацапи?
Від.: Ці кацапи робили. Дуже гарну церкву зробили, такої церкви мати на світі не було, як там у нашому селі. Перед тим, що її починали робити, то була така, такий комітет церковний, така церковна рада, як і тут при церквах, ото складається. І збирали збори такі, й вирішували як ту церкву зробити. А ніхто не був грамотний, ніхто нічого не розумів, балакали, були багатші вибрані, ні бідні, от ліпали очами, нічого не знали, такщо. А пан був головою цілого комітету.
Пит.: Як називався?
Від.: Кальницький-Патенко, його прізвище було. Він не дуже вчаствував у цьому, його не цікавило це, але був, вибирали, бо це ж треба грамотного, він же був грамотний. І от, я чув як говорили старші люди про цю тему, та й говорили, говорили і нічого не договорилися, тоді питають: — А Ви як, баринь, думаєте, яку б ми церкву? А він каже: — А, на мою думку, треба зробити — він так харкаво — е, таку зробити, ні велику, ні малу. Так чи так вона довше не стоятими, як 30 років. В шостому закінчили, а в 34-му році розібрали. Трошки не встояла до 30-ти років. Вгадав. Розібрали, місце загладили. Була дерев'яна, висока, висока була церква, і гарна, далеко видно була, як їдеш з Полтави, а наше село так вроді було на вищому, так її було видно, церкву нашу кілометрів за 40. Дві церкви були, обидві розібрали й по цей день немає церкви.
Пит.: А хто розібрав, комсомол, чи хто?
Від.: Всі розібрали, ото на колгосп здавалося, колгосп посилав на працю, розбирали церкву. Не то щоб там в смислі того, що вони там не любили церкви чи що, вони не розуміли нічого — robot і robot — that's it. І порозбирали, порозкрадали, порозтягали і пропало все.
Пит.: А з священиком що сталося?
Від.: Священиком був у нас довший час; називався Легейда, може ти чув Сорочинці, то він був священиком, викладав закон Божий, в нас священик тоді за старого часу, за царського часу, закон Божий священик викладав кажний тиждень, одну годину. А потім, як стала революція, і так він ще був за революцію, а потім його як забрали, де діли, не знаю, а він ще був старий, може років 80, чи 75, загально старий був. Бо він довший час був у нас, у нашій церкві. Як. вона побудувалася, мабуть, і так до кінця. Але вже церкву, його забрали, його не було вже, церква отак стояла, в 30-му, в 32-му, 33-му, як забирали хліб, то все в церкву зсипали. Не було попа, не було нічого.
Пит.: А якою мовою в Вас правили в церкві?
Від.: Російською.
Пит.: То не було автокефальної?
Від.: Не було. Про автокефальну вже під кінець, оце почали появлятися, особливо оце як німці прийшли, то тепер уже по-автокефальному відправляли. А тоді ще по-російському.
Пит.: А селяни розуміли церковну мову?
Від.: Розуміли, але ніхто не розумів, що це по-російському, що по-українському, ще сміялися, як по-українському правили. Казали: — Піп нестрижений. Люди любили російського попа, бо то нестрижений. Отак то справа.
Пит.: Любили, чи не любили?
Від.: Ні.
Пит.: Хотіли, щоб був такий як?
Від.: Те все було російське, царське, все воно було прищеплене, люди ще які й досі згадають, які живі. А, як колись у нас було, як колись у нас було. Нема що говорити, бо що ж у нас було, в нас нічого не було, все було російське, нашого не було нічого. Це ми почали вже своє мати й той, видумувати свою церкву, українська мова, а тоді, то було чуже.
Пит.: Так як почалася колективізація, чи в Вас було багато всяких приїжджих агітаторів, чи з Харкова, з Полтави?
Від.: Були, були, приїздили, говорили, але не дуже так багато, бо то глухе село наше було. Не знаю, може так по містах, а на села мало, в нас село велике, але дуже глухе, залізниця була найближче 35 кілометрів. Так, дуже мало. Із района виїздили там часом.
Пит.: Чи в Вас були такі 25.000-ники?
Від.: О, yeah, були, це все було, то були.
Пит.: А що людям обіцяли, що говорили про колгосп?
Від.: Нічого вони не обіщали, вони забирали хліб.
Пит.: І все?
Від.: Ja! То висилали для того, щоб забирати хліб. Все на Україні забирали хліб, спочатку революції й до кінця. Все забирали.
Пит.: У вас бували повноважні Центрального Комітету з Харкова?
Від.: Я цього не знаю. Я не знаю. Бо я тоді ще молодий був, воно до мене не стосувалося. Що було, те було. А що воно означало, то й люди не розуміли.
Пит.: А так чи розкуркулені, чи вже як був голод, чи люди тікали в місто шукати за працею, чи на Донбас?
Від.: В деяких селах багато повтікали, так на Донбас, а в нашому селі дуже мало, дуже мало. Один був такий зажиточний дядько, не бідний, в нього було десятин 40 землі. Ну й він викрутився до приблизно до 26-го року. Одного разу я зустрівся з ним, а він і каже, що, я тоді скупував свині, як то той, він каже: — Заїдь до мене, купиш там в мене свиней й продати. Добре. Я заїхав, ну й пішли в хату, й почали говорити в хаті знаєш що я думаю. Ну, а що? Я вже був загнатий. Я хотів би виїхати. Але мені не дають документів. І не знаю, що мені робити, я знаю, що буде недобре. Ні, такий сільський дядько, я не знаю, чи він мав народню школу, чи ні, я не можу сказати, але був, видно, не дурний. Він був з багатших, шестеро дітей в нього було, навіть я з його донькою приятелював, як був парубком. Кажу: — Може я вам достану документи. От, якби мені документи достати, я б сьогодні виїхав, все покинув би. А я мав в одному селі такого приятеля, він не з бідних був, але тримався все до бідних, був заступиником голови сільради, був грамотний. А голова сільради був неграмотний. А воно таке вроді на хуторі, ті хутори, до міста далеко, та так примазався, був активний, і там крутився. Я приїжджаю до нього, кажу — Знаєш що, Гриша, в мене таке, отаке діло є, чи ти міг би зробити? Каже: — Привези метрики й я зроблю. Ну, я приїхав, кажу: — Дайте мені метрики з усіх, і я відвезу йому, й він вам виробе такі посвідки на кожного з родини, й тоді хай Вам Бог помага. Він забрав мені, я взяв відвіз, той зробив, я йому відвіз, він мені дуже подякував, і поїхав. Виїхав аж у Середню Азію. До Ташкенту. І так, він називався Передерій, а по-вуличному Починкою називали, то всі казали: — Де той Печинка дівся? Ніхто не знав, що це я робив йому, ніхто не знав у світі. Не дай Бог, якби взнали, що я це зробив, то кінець. Як була ця війна друга, мій приятель був у поліції, і приходив ввечері, йде додому, зайшов до мене і каже: — Ти знаєш що, Печинчин син прийшов, був в армії, попав у полон і прийшов в своє село, де він родився. Кажу — Цікаво мені знати. Я на другий день пішов у сільраду, зустрівся з ним, почав говорити, а він каже: — О! Ви такий то? Так!. О, мій батько весь час Вас згадував, він дуже Вам благодарив. Батько вже помер. Вся родина вижила. Там не було на них, цей що самий, що зайшов у своє село вищу освіту мав, не знаю який його фах був, а з освітою високою. Я там питав. Вже за членів родини, то зоставив, вони всі були грамотні. І ото він мені розказав як вони їхали, як вони жили. Ну, як ми відступали, то він відступав теж із нами, а це як тікали з німцями, а потім він вернувся в своє село назад. Я не знаю яка його доля, мене вже не цікавило.
Пит.: Як люди в 33-му році думали, чи в Росії, вважали, що був голод?
Від.: Ні! Не було голоду, їздили в Росію за хлібом. Навіть не тільки в Росію, а ті що були на Північ вивезени, в Вологду, то донька їздила до батька, туди якби в гості в 33-му році й відтіля привезла пуд жита, з півночі, де там вічні тайги були, ліси; туди вивозили людей, і хто живий остався, то те ще батько ще був живий, і вона їздила до батька. І я її зустрічаю, і вона каже: — Хто живий, хто не живий там, розказала, то про наше село, які були вивезені. Каже: — Я привезла пуд жита. Ото так було. В Білорусії не було голоду. Тільки в Україні.
Пит.: Чи люди в селі знали, що діється в Харкові?
Від.: Ja!
Пит.: Комуністів, значить.
Від.: Ні! Люди так, що навіть ніхто не мав газети, ніхто не мав нічого. Ніякої кореспонденції, нічого.
Пит.: Чи в Вас були такі селянські кореспонденти?
Від.: Не було! То було все мертве.
Пит.: А це казали, що в Вашому селі було 1.300 дворів?
Від.: Тисячу триста дворів.
Пит.: А скільки, думаєте, вимерло з голоду, скільки осталося?
Від.: Я сам би не міг би сказати, я думаю, що вимерло з 300 осіб, може й більше, я не знаю, докладно не можу сказати.
Пит.: Чи бувало таке, що люди продавали свої речі на залізниці, чи їздили в місто продавати свої речі за хліб?
Від.: О, Ja О, Ja! Міняли. Міняли хліб. Куповали за безцінь речі. Ото так то жили. Золоті речі хто мав, торгсини такі були спеціяльно, де вони викачували золото. Приносить там хрест золотий, або там сережки, годинники, або там щось, то вони там давали щось трохи, то крупи якоїсь, то матки, забирали як даром. О, люди віддавали все, що є найдорожче, що найцінніше, аби остатися живим.
Пит.: А чи бувало таке, що брали хліб, від людей, що вже видно було, що вони вмирають?
Від.: А, тож спеціально голод робили в тій формі. Забирали, чи він голодний, чи він холодиний, що найшли — те забрали. З горшків, у горшки там квасоля стояла, або щось то забрали, все забирали, підряд, що найшли, то було все їх.
Пит.: Чи в Вас відкрили машино-тракторну станцію?
Від.: Ні, в нашому селі не було, в сусідньому селі. Це вже машино-тракторні станції сталися пізніше.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства в Вашій околиці?
Від.: О, Ja! О, Ja! В нашому селі одна своїх дітей порізала, її засудили і не вернулася. Де вона ділася, чи з голоду десь вмерла, чи що, я не знаю.
Пит.: Чи в Вас після голоду відкрили патронат для сиріт?
Від.: О, Ja! Я думаю патронати були під час голоду, але їх дуже не брали, бо й не було куди, де їх дівати, як у колгоспах теж не було нічого. А вже по голоду, то більше було таких сиріт, подавали притулок. Тоді вже не вмирали з голоду. У 33-ому році. То було, патронати називали, і там виховували, їм було тяжко там, страшне було там для дітей. Обіжали, били, але, які вже доживали 18 років, то їх вже вивозили.
Пит.: А як тоді, не так як тепер люди читають чи що, а як ще тоді люди думали про це все, в чому бачили причину цього голоду, чи говорили між собою?
Від.: Нічого не розумів ніхто.
Пит.: Просто таке сталося?
Від.: Просто так, ніби це так мусить бути, ніхто нічого не говорив, ніхто не оприділяв, ніхто нічого не знав. Хто остався живий — остався, хто вмер — то вмер. Один був такий бідняк, за царського часу він був робітником ходив, а як прийшла революція, то йому дали землі, ну, він на тій землі не міг робити, то йому давали, йому давали, він віддавав з половини, там йому орали, сіяли, привозили половину й так він бідненько жив. Як стала колективізація, він зразу пішов у колгосп, перший. А як він, в 33-му році, йому дали хату таку, одного вигнали, а йому дали. То він, у травні місяці вмерла дівчина, була може років 12, а через деякий час близько і він помер. А жінку десь забрали її на буряки і там вона жила десь і вижила, не померла. Так, що тоді вже ніхто не був бідний і ніхто не був багатий, не було пошани нікому. Хто міг викрутитися своїми засобами, зумів викрутитися, а ні — то пропав.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього що вже сказали?
Від.: А я знаю? То така річ, що то йому кінця нема, але хіба все придумаєш так як воно є? Багато дечого вже позабував, це ж довгі роки.
Пит.: Ну, а наприклад, ще які способи були вижити, крім того, щоб ховати, що ще люди їли, що ще робили, щоб вижити?
Від.: А, багато розбігалися по радгоспах, і там працювали, а деякі по містах порозбігалися, по містах, і там десь робили за якийсь кусочок хліба, а який закопав, то він вижив, а те що то листя рвали, та пекли там разну єрунду, то померли, вони довго не існували. Різні засоби, не було, було немилосердя. То було страшне і з страшного почалося. Ніхто тобі не дасть хоч ти вмирай, хоч не вмирай, то не дасть. І хоч дасть там трохи, що ж, він тим житиме, як ніде не достане більше? Мої такі сусіди, вони тут в Америці тепер, ну то вони такі, вони не з бідних, але такі, так воно вийшло, що вони вроді, їх рахували за бідняків. І от вже під весну мого приятеля жінка зустрічає мене та й каже: — Ну, що робить, ми замираєм. Двоє дітей, мати й їх двоє. П'ять душ. А я кажу: — Що ти мене питаєш, я й сам не знаю, що робити. Є приказка — Спасайсь як можеш. — А я, каже, маю маленький вихід, я не знаю, чи ти порадиш мені. А це вона нікому не могла сказати, тільки мені. Вона знає, що я нікому не скажу. — Який? — В моєї матері, її мати так, вроді, з багатших, в неї сконфіскували комору, знаєш комора, то хліб туди зсипають, і там насипано повно соняшників, насіння соняшникове. Ти знаєш, що я вирішила? Я вирішила — піду до матері і проверчу дірку, підлізу під той, під комору, туди під, і наточу цього зерна. Як ти скажеш? Кажу: — Я тобі нічого не скажу, але моя порада — спасайсь! Так, чи так умирати треба. Як ти це зробиш, то спасешся, а як ні, то ти, значить, умирай. Я б радив це зробити. І вона, вона послухала, і зробила, наточила щось шість мішків. А то треба нести з півтора кілометра додому. Ну, я стрічаюся знову й кажу: — Ти що, зробила, чи ні? — Отак, і отак, каже, сиди тихо. То вона носила на базар і насіння на шклянки продавали, а там куповала то пшона, то якоїсь крупи, може буханку хліба якусь купила. І таким чином вижили. Ото так люди спасалися, різними засобами. А які не мали ніякіх засобів на спасіння, то ті, звичайно, пішли.
Пит.: Чи можете дещо описати як розкуркулювали, як людей брали, таке як на Сибір гнали в Вас, такі окремі випадки?
Від.: Це найбільше було, оце розкулачування і вивозили в Сибір в кінці 28-го року й на початку 29-го. Це найстрашніший був етап. Їх багато і в нас із села забрали, о, забирали і відвозили їх на станції і то найбільше оце в 28-ий рік, на 29-ий, то це був товарний. Туди напихали їх скільки, скільки влізе, то не може лягти людина, а стояли. То було таке страхіття, що нащо тоді людина родилася на світ. І батько, і мати, і син жонатий, і донька жоната, і старі, молоді, і всякі, сімнею утаскували у той вагон. І от такі були періоди, що жінка родила дитину, тут же ж, у цій тісноті все. І та дитина змерзла на кістку, викидали із вагона на сніг, і далі їхали. От такі періоди страшні люди переживали. І поки їх довезли туди до кінця, то вже далі дороги не було, і там їх згружали, і то по снігу, ліс — не видно неба, і згружали і відтіля ще пішки їх гнали, може кілометрів 100, чи 200, по снігу.
Пит.: Хто це Вам оповідав?
Від.: Люди, які це переживали. Там ще одна жінка є в Чікаго, яка ще була тоді дівчиною, то вона втекла відтіля, то вона розказувала. Багато розказували. І тоді нагнали тих людей, по дорозі ж гнали, то багато вимерло, у вагонах, як везли, багато вимерло, а потім, як пригнали туди, то ж пригнали в тайгу, і неба не видно, такі ліси непроходимі, а снігу по шию. І ото рубай ліс, і відкладали таке велике, як хату робили, а там усередині клали вогонь і там горіло без кінця, і там вони сушилися. І там вони жили. І так, хто вижив — то вижив, їх як осталося 25 процентів, то й то добре. А ті всі вигинули. Отаке люди переживали.
Пит.: А де діли те, що брали в розкуркулюваних?
Від.: Порозбирали, порозкрадали теж. Це ж на те люди йшли і те робили, бо то думає, що щось достане, а той що загине, то хай загиба, а він достане. І він загинув. В 33-му році.
Пит.: У вас не було спротиву проти колективізації?
Від.: Ні! Ні, ні.
Пит.: Нічого?
Від.: Люди тоді мовчали, так справа велася. Я ж кажу, що ті що робили ту колективізацію, багато померли в голод.
Пит.: То Ви раз були в місті під час голоду, чи більш як раз?
Від.: Прошу?
Пит.: Ви скільки разів були в місті під час голоду?
Від.: О, я! Я часто був.
Пит.: Спеціяльно в Гадячі, чи де?
Від.: Зіньків, називалося.
Пит.: В Зінькові?
Від.: О, я не раз був, на базар ходив. То 12 кілометрів.
Пит.: А що міліція робила з голодними?
Від.: Нічого!
Пит.: Так?
Від.: Нічого, абсолютно міліція не дивилася на це.
Пит.: Не зганяли, нічого?
Від.: Як умер, то закопували там десь, that's it.
Пит.: А як в колгосп.
Від.: Діти приходили просити, предположем, ходять діти, батьки померли, в кого осталися якісь діти там, чи там ще батьки є живі, то теж уже до кінця дозивають, і ніхто не просить нічого. Прийде до Вас до хати, і стоять. Постоїть, постоїть, як ніхто нічого не дав — пішло. А не каже: — Дайте. Можливо, що соромиться... То мовчить, як стіна. Ніхто не просить нічого. Я, як робив оцю примусову працю, як мене засудили, якраз то попало в 33-му році. І від мене, послав в примус-бюро дорогу збирати, які були засуджені, на роботу. В Харків відправляли, там скрізь — по радгоспам, де — я не знаю. Ну, й я поїхав, заїжджаю до одних людей, заходжу в хату. В хаті — четверо дітей. В хаті, як пустка. Нема нічого. Я питаю: — Де господарь? А господарь каже: — На печі там, лежить. Я кажу — Господар! Ви засуджені на примусову працю. Ви мусите явитися в примус-бюро і будуть Вас відправляти на Харків, на працю. А він злазе з печі. Худий, худий, такий вже. В той час, як я ввійшов у хату, діти десь ходили і випросили огірок такий великий, квашений. Солений в нас казали. І вони принесли той огірок, була дисципліна родинна, що випросити — мусять нести додому. І той огірок вона різала на кусочки і кожному давала. З'їли, тоді чекай — ще хтось принесе. Ну й той господарь злазить з печі, то я його питаю: — Чи Ви вийдете, явитеся в те примус-бюро на працю? Він каже: — Я не прийду. Я вже довго жити не буду, на яку я працю? Я не буду довше жити, як два дні. Ну от, так. Я й поїхав. І ото я об'їздив той список, який мені дали, я там працював. І то, тоді відчитуюся де хто, як, що. Через пару днів послали другого, а той вже вмер. Ото так це було. То сумна картина була. Так як щось колись прийде на думку те, що бачив, те що чув, те що знав. В 32-му році мене зловив голод. І так зловив, що я й не думав цього. Але воно вийшло, що, я таке не думав, що так вони заберуть, і в мене забрали хліб. А в мене в хаті 10 душ родини. І так, приблизно в травні, у кінець, при кінці травня в мене, а нема нічого. Встали рано, а моя мати каже: — Боже, Боже, нема ні пилини, ні картоплини, ні бурячка нема, нічого. Десять душ в хаті. І ніхто не журиться, ніхто не плаче, всі мовчать. Діти сплять, а ми — сестра, і мати, і жінка. Я встав, вбрався і побіг до свого приятеля, а в мене багато приятелів, був в селі такий, дуже мене багато уважав, такі приятелі були порядочні. Я знав, що в цього щось є, та й прибіг я до нього рано, може сонце тільки зійшло, а він каже: — Що з тобою, що ти так рано прийшов? Кажу: — Вмираю. — Що? А так і от так. — О! То що ж ти не кажеш, ідем у хату. Пішли в хату, він на жінку — Давай снідати! Жінка насипала якийсь суп, чи що там. Посідали, поснідали і йдем. Він мені дав так може кілограм 10 жита, із 10 картоплі, пару буряків. Як я це взяв, то я як й мільярди найшов. Насилу дотаскав додому. Приніс додому, жінка й сестра пішли в жорна молоти жито на муку, а мати там картоплю чистила, буряк і наварила якийсь суп і ми наїлися і вже веселі. А він каже: — Цей господар, каже, ти знаєш що, давай купим корову, я знаю. Давай! Ми пішли ввечері, купили ту корову, привели до нього, зарізали, поділилися. Тоді частину я свого м'яса продав, а частину для себе. І таким чином я до другого пішов, теж достав трохи, таким чином я викрутився, мені люди помогли. А вже в 33-му, в 32-му восени на 33-ій, ховав де що тільки під руку попало. А тоді я не ховав нічого, і просив. А тоді вже ховав де що прийшлося. І вижив. Не голодував.
Пит.: А як заховали, закопували?
Від.: Вночі, вночі. Вдень намолотим, бо я ж не був у колгоспі, а в мене була земля. Вдень намолотимо, а вночі десь поїдемо в поле, або що, і заховаєм, закопаєм.
Пит.: Це ніхто, крім родини не знав?
Від.: Ні! Борони, Боже! Ну, я з одним приятелював, то ми, він мені помагав, я йому помагав. Оцей, що його вигнали з хати і в його хаті жив той, ото що я казав був батраком усе життя, що вмер. Йому ту хату дали. То ми восени, взиму саму господареві із хати, у сіни, такий поріг, може трошки чужий як отак, отой, так увійшли, так ми там викопали яму, під порогом, і він положив туди чотири мішки пшениці. То так було кілограм, так по 50 кілограм, чотири мішків — 200 кілограм. І там закопали, замазали, заробив, так, що ніхто й не найде. І от, ходили, шукали хліб, і не найшли. А як весною, то ж умер той господар, а хата стала пуста, а він уже виїхав із села з цього, у лісництво на працю, там дістав працю, я побіг до нього й кажу — Отак то і так — Іван віддкопаємо ту пшеницю, та й заберете. Ну, то він приїхав, прийшов до мене вночі, ще одного такого приятеля ми мали, так його пішли викопали, забрали й кінець. Ох, тоді всі казали, от де ховав хліб. Отаким чином ми, і хто рискував на це, і вижив. А хто не рискував, то й пропав.
Пит.: А як докладно шукали?
Від.: О! Я ж казав, робили такі піки, такі товщі ніж палець, залізні, довгі, а тут скраю гострий і тут така ямка. І то швиряли скрізь, і в землю, і в солому, ну — всюди, шукали ото. Оцей Гриша видавав документи, отому самому, так він був активний в селі, він не був активний, тільки в душі, він не був активний, а так, бо він з багатших, то він так крутився, був — і вашим і нашим. Він був тим організатором, головою, що бригадою ходив, хліб забирали, шукали. А він був голівним. І то, як уночі постановили в такого то забрати хліб, і в такого то піти зробити обшуки, то він уночі до нього приходив і казав, що в тебе завтра будуть хліб шукати, де він є закопаний? Ну, то господар йому показав, оце тут. Ну добре. Він тоді приводить бригаду і бригада бігає — вони шукають, копають, штурхають, а він на місті стоїть, кричить — шукайте, шукайте, може десь найдете, як же ж так. Ну й пошукали, пошукали, й не найшли. Але дійшло до кінця це, що він робив добро, а йому зробили зло. Вже чутки почали проходити, що Гриша защищає таких людей. І вже за ним стали слідити. Ну, як же ж, відказатися від цієї праці не можна, засудять. І він рано мав іти з цією бригадою по хліб шукати, а він прийшов додому снідати, і теща виняла чавуни з вареним гарбузом, чи там картопля, зварені в печі, вийняла, поставила на підлогу, а він руками в той чавун, оце поти, і то йому попекло так, що він нагонило отак руки, і його забрали в госпіталь в Полтаву.
Пит.: Він це навмисно зробив?
Від.: Навмисно. Бо бачив, що вже йому кінець. Вже защищати людей він не може, а щоб люди лаяли, значить і воно так замазалося. І викрутився. Я казав: — Ну як же ж ти так? Та я, каже, рішився закінчити, бо цього не міг переносити.
Пит.: А як чули, хто найхитріше сховав таке, чули якісь анекдоти, чи щось, чи хтось дуже хитро сховав свій хліб?
Від.: То що?
Пит.: Чи чули якісь випадки, щоб, ну просто, які найцікавіші були засоби хліб сховати?
Від.: Ну який? Закопували де хто зумів. В декого найшли. То як найшли, то засудили. А той заховав так, що не знайшли, то викрутився живий.
Пит.: То в Вас в нікого не знайшли?
Від.: Ну, находили.
Пит.: А в Вас?
Від.: О, в мене не знайшли нічого, бо я не ховав вдома, в своєму господарстві. Я ховав так, то десь, одне заховав, така могилка, де я мав посіяти жито, і я наготовив чотири мішки жита і вночі поїхали, там викопали яму, вложили, засипали, і додому поїхали. Вже до раня був дома. А рано поїхав тоді сіяти жито, там посіяв жито. І от там уже ніхто не найде. Різні засоби такі видумували, лиш щоб десь там заховати, шоб ніхто не знайшов. Пнт.: А як рішали в кого обшук робити?
Від.: Ого! То так.
Пит.: Як це рішалося?
Від.: То робилося в сільраді. В сільраді рішали за кожний участок — в отакого то, і в отакого то, в першого. І то було на тому участку, де я жив, збиралася бригада, і з бригади йшли по назначенню. То до мене, було, перше ідуть шукати хліб. Але нічого не найдуть. А в 32-му році, як то я кажу, що в мене забрали хліб, то я не був вдома, а до мене прийшли хліб забирати. І почали забирати хліб, а жінка не давала, той тягне мішок, а вона собі тягне, так вони жінку звязали верьовкою в хаті, а матір і дітей, це Альошу і тих, у комору замкнули, й крючком накинули, а самі тоді робили що хотіли. Позабирали й поїхали.
Пит.: Тільки хліб брали, чи ще щось грабували?
Від.: Тільки хліб. От така справа була.
Пит.: Якого Ви — це вже трохи інакша справа — якого Ви погляду про царський режим?
Від.: Звичайно, нам був царський режим, як мені, був би вигідніший, бо тоді ти міг робити, що хотів, міг господарювати, міг той. А ми інакшого не знали в той час, ми не знали ніякого національного життя, ми не знали, що таке Україна, що таке свій рідній край, ми нічого не знали. А як те сталося, та революція й той, то нам було вигідніше царський режим. Тоді було всього багато, звичайно для бідних то воно гірше, бо бідний є бідний. А так як мені було, мені було ліпше, бо в мене вже була земля своя, а частину в оренду наймав, потім ще щось би придумав, можна було тоді. Але то все пішло на смарку, і настала друга, друге право.
Пит.: Скільки в Вас було землі найбільше?
Від.: Було так, близько шість десятин. Тоді можна було жити. Але то на все можна було наняти, й ше якусь оренду, якщо хотів більше хліба придбати, там всього.
Пит.: А чи Центральна Рада мала владу в Вашій околиці, чи то не доходили до Вас.
Від.: Я б сказав, що не доходила. Ми не знали ніякої Центральної Ради, нічого.
Пит.: А вже за Скоропадського, то ті каратільні загони ходили в Вас?
Від.: Вони не ходили, а спеціяльно визивали в сільраду й як хто не обіжав, щось сказав, що я його вже ліквідував, там чи дерево рубав, чи гість якийсь — різні щось там забирали, вже його немає, то деякі били.
Пит.: То казали, що в Вас був такий отаман Крестовий?
Від.: Ja! В нас був Крестовий.
Пит.: А що про нього знаєте, чи в нього, чи він когось підтримував з тих всіх партій, чи?
Від.: Я й не знаю. Бо тут є один в Скрентоні, який був у нього.
Пит.: В загоні? Вд.: Ja! В його загоні. То він казав, що вони ніби хотіли з'єднатися з Петлюрою, ну, в то Петлюра сюди не прийшов і так воно розпливлося. Декого постріляли, а дехто втік, і нічого не вийшло, а того самого Петлюру, то забито десь у лісі.
Пит.: Чи Кристового?
Від.: Христового. І таким чином нічого не вийшло. І які люди пішли туди до нього в загоні ті, то побито їх. Він побив.
Пит.: А чи хтось з важніших, так як Маруся, чи Махно дійшли до Вас?
Від.: Ті до нас ні, ті були там, Маруся була десь там ближче до Полтави, над річкою Ворскла. Там Зелений був якийсь, Маруся якась була, то були розмови, ну, а ми не дуже, та що той. Пригадую, але не знаю які як вони, що вони робили.
Пит.: А як народ думав, що народ думав про Леніна, чи так взагалі знали щось, чи поважали?
Від.: Ніхто нічого не знав ні про якого Леніна, нічого не знали, нічого. Знали тільки як би землі набрати. Ні про Леніна, ні про кого. Тільки про землю думали. Аби землі набрати.
Пит.: А що з Вашим паном сталося?
Від.: З паном сталося таке — хоч і знав, що буде революція й знав, а все одно дурак. Я не пригадую, я думаю, не пригадую в якому, чи в 17-му, в 18-му, я думаю в 17-му році. Того пана привезли додому, в нього господарство і як будь-то би він показав де золото позакопуване. Забрали те золото, і забрали його і більш вже він не вертався. Вони були втекли всі, і бариня, і пан, і було двох синів. Один був у Москві вчився на юнкерському училищі, а другий був такий дурнуватий, господарював. Але, як ото почалася революція, то він таки втік із свого села, а потім десь його зграбали, чи що, і привезли, щоб він знайшов золото. Він указав де золото, забрали золото й його, і більш вже не вертався. Думаю, десь розстріляли.
Пит.: Большевики це?
Від.: Ja.
Пит.: А що нарід думав про білих, про Денікина?
Від.: Я й не можу сказати, що й думав, бо він у нас майже не йснував. Він цей час пробув, туди пройшли і назад вони вернулися. Вони не показали нічого мудрого, ні дурного. Побули, розігнали й вже й не вернулися.
Пит.: Чи в Вас було багато людей, що підтримували те що проти попів, проти церкви виступали?
Від.: Мало. Проти попів то й ніхто не виступав, тільки влада. Ну й не защищав ніхто. За церкву то люди незадовелені були, що розбирали церкву тоді, але нічого не зробиш проти влади.
Пит.: Чи ви можете повторити, я не знаю чи це на магнітофоні добре записалося, цей епізод з тими двома дівчатками в Зінькові, що мама їх покинула?
Від.: То що?
Пит.: Чи повторити, бо я не знаю, чи то записано було добре, тут шуму було багато.
Від.: Я ж кажу, що я був на базарі. Ну й там чуть якийсь крик, а що то за крик — не відомо. Я пішов, там юрба людей стоїть, дивляться на ту картину. Оказується, то там дві дівчинки стоять і плачуть: — Мама, мама, мама — кличуть, а тої мами немає. Оказується, що матір їх обдурила, сказала, що я піду куплю вам хліба, а ви тут на мене почекайте. А ті діти чекали, чекали, мати не вернулася й почали плакати. Звели там великий крик, то була жалібна картина, люди дивилися на то і то, а розпитали їх, і щось з'їсти. Але що, на чім кінчилося, доки діти хто забрав, куди вони ділися — я вже не бачив, так, що на ту картину подивився й пішов, по своєму ділу. Чи їх, тих дітей хто забрав, чи патронат, чи може з охрани хтось узяв вже, може не мав дітей, я не знаю як. Але вже я їх покинув.
Пит.: Чи це було часте явище, що голод родини розбивав?
Від.: О, ja!.O, ja!
Пит.: Що не дбали батьки про дітей, ані діти про батьків.
Від.: Батьки дітей ненавиділи як більма. У нас було ото в ті часи, тепер ми згадуємо, що діти, — Та сідай їсти, та що тобі їсти, та що те? А тоді: — Мамо, дайте їсти! Та вас і не нагодуєш, хоч би вас собаки поїли, коли я вас нагодую?! Вони б і з'їли хто зна-що. А немає чого дати. Так, що батьки не задоволені були дітьми. Чи вони вмирають, чи не вмирають — однаково. Ні, не щадили, так як тут за дітьми. Ото така справа була. А хто там дбав про тих дітей, як і той, не було нічого їсти, не було в чому ходити. От і мій, мої як ходили в школу. Визивають батька, там такий був сусід через три двори, в його було п'ятеро дітей, ну й його діти не ходять в школу. Визивають в сільраду — Чого твої діти не ходять у школу? — Немає, ні чобіт немає, вдягнутися нівщо. Знову питають: — Чому твої діти не ходять у школу? Та отак, немає чобіт, немає в що вдягнутися, нема чого їсти нараз. А чого твої діти не ходять у школу? Ну, я ж казав оте і те. Іди додому, і як не будуть твої діти в школі, тоді розпрощаеся з дітьми. Все, все розмови. Вони не чують, і не згадують про те, що нема в них у що вдягнутися, вони ж добре знають, тільки того, що, щоб було говорити. А діти, щоб ішли в школу. А воно нівчім. Отакі були права.
Пит.: Дякую.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz