Konstantyn Stepovyi, b. in a village of over 100 households, in Poltava region, the son of a well-to-do peasant who had 15 desiatynas of land and a metal roof over his house. The whole family was thrown out of their house in 1929. the narrator, the oldest of the children, left home while his parents and six siblings remained in the village. Shortly thereafter, in the winter of 1930, the father was taken and exiled to Siberia. “Conditions were difficult in 1931, but, oh, '32! Already in the spring of 1932 the family had survived the greatest of difficulties. And finally – the famine which claimed the two youngest of my sisters who remained with my mother. One was five years old and the other two; they died from inanition and starvation”.
Narrator took a six month education course and was assigned to another village in Poltava region where he taught first grade which had 32 students. “At first everything went as one would expect. Although there were handwritten slogans across and along the streets like “the struggle for bread is the struggle for socialism”. It seemed to me that something was going to happen. And so, very soon, it did. The children began to attend school more rarely and came without shoes or proper clothes. What they brought with them was not bread, but a beet or a potator or something like that”. Brigades went round from house to house to seize bread and enforce the household quota (plan do dvoru), which was impossible to fulfil. Outsiders were sent in: 10,000-ers, 25,000-ers, mainly Georgians. These outsiders had no ties to the local people and thus did not hesitate to seize absolutely everything, even little sacks of flour for cooking. They would tear up stoves to search for hidden food. And there was a meeting almost every day. The village was divided up into small sections of ten houses each for the procurements campaign. Teachers were also called upon to give, or at least by their presence give authority to, speeches telling the peasants to give up their bread, all the while knowing that they had no bread to give. People came to these meetings with swollen legs (a tell-tale sign of starvation). By the spring only about ten children still went to the narrator's class. In March-April, teachers and students were sent into the fields to weeds the crop. The children went because the collective farm promised them 100 g. of bread and a little oil a day for their labor. Narrator had to divide up among 30 children one loaf of bread and a bottle of oil, because thet's all there was. He did this in the morning because the children begged him, but they could still work only about an hour because they were so weak. They came two or three or four times, then they ceased to come.
On another occasion, narrator was sent to a nearby khutir to verify the existence of bread resources and entered one hous where a young girl was working on something or other and right beside her was the father and another child lying dead. In the village he also saw a couple of bodies, but there were others that, while he did not see them personally, he was well aware of what happened. A cart went to pick up bodies and take them to be dumped in a pit ditch.
Narrator received a monthly paiok (paiment in kind) initially consisting of 16 kg bred for himself and 8 for his wife: this was later reduced to 12 kg bread for both, 200 g shugar, and 76 rubles obtained horse meat from the collective farm “because it must be said that at that time not only people died from starvation, but livestock perished as well because all the hay, even the straw, was taken. The state took it, and I don't know if it was for the army or what. Thus it was that many people saved themselves because some mare or foal dropped dead”. Narrator's wife also sometime was able to get a sugar beet or potato in town. In the collective farm the people were too weak to work and many of them died, for they faced the same grain seizures as everyone else, and the Georgians made no distinction between collective and individual farmers in their searches. The famine “was specially created by the authorities only to punish the Ukrainian nation and even to destroy it to the very end. Maybe it was because in their day the Ukrainians had opposed Soviet power”. Later he states, “In Russia there was no famine” and added that he knew this because an acquaintance of his had gone there at the time. Only in the Kuban was there also famine.
In response to specific questions, narrator gives information on why people followed the Bolsheviks, on the 1920s, the komnezam, informers in the village, the torgsin, as well about later events. His native village did not have a voluntary collective farm before crash collectivization. Narrator dismisses national Communists of the pre-famine period because they were builders of the Soviet system, of which he has little positive to say. At the end of the interview, narrator brings up the law of August 7, 1932, “On Safeguarding Social Property”, which provided for the death penalty or imprisonment for theft of collective farm property, including food.
Пит.: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Константан Степовий. Народжений в одному селі, на Полтавщині. Син заможнього селянина, який мав якихось до 13-ти гектарів землі, хату під залізом — що найбільше більшовики не любили. Бо вони любили селянські хатки — де е бідність. Ну, а я в родині заможнього — то в революцію підлягали, власне батьки підлягали репресіям. І це воно тяглося довший час. А в 1929-му році було всю родину викинуто з хати, а я — як старший вийшов з дому. А родина осталася: батько, шестеро дітей і мати лишилася в селі. В зимку 30-го року батька було забрано і вислано на Сибір. А родина осталася в чужій хатинці, де можна було тільки повернутися, і бідувала без батька. Правда, одна старша сестра була й з допомогою сестри вони жили. Але й та в скорому часі виїхала на Донбас, отже мати осталася сама. Тридцять перший рік був у тяжких умовах, ну, й 32-ий рік! А
вже восени 32-го року родина пережила найбільші труднощі. І в кінці — голод, який забрав зі собою двох найменших моїх сестер, які жили з матір'ю. Одній п'ять років, а другій два роки — які померли від виснаження й голоду. Питається мене: то я, пройшовши вже подалі від дому, устроївшися на працю і прйшовши шести місячні курси вчителів — був посланий Відділом Освіти до одного села на Полтавщині, учителювати. З приїздом на село, мені було доручено першу клясу учнів — якихсь, здається мені, 32-ов, 35-ро дітей. Все йшло, нібито на початку, так як слід. Хоч гасла, які виставлялися тоді скрізь — по вулицях писалося крейдою й тому подібне: „Боротьба за хліб, Боротьба за соціялізм". Казалося, що щось мусить
бути. І дійсно, в скорому часі це настало. Діти стали відвідувати школу рідше, приходити розбугі, роздягнені. Приносили зі собою якісь такі — не то, не хліб: бурячки чи картоплини й тому подібне. І мусили живитися тим, чим у них було. А чому так сталося — бо перед тим уже, як я приїхав — то вже різні бригади ходили на чолі зі своїми комуністами — хоч їх і було мало — і комсомольцями. І забирали в людей. Спочатку доводивши хліб — план до двору. Але його виконати було неможливо. То почали тоді той хліб забирати в людей силою. І то ще на початку не так було зле. Але коли прислали чужих, чужий елемент — так званнях 10.000-ників, чи 25.000-ників, які абсолютно не вважали. При чому, вони чужинці, були грузини здебільшого. Чужинці, які не рахувалися з селянством і в селян забирали
все — що тільки було їстивне. Забиралися навіть торбинки в яких було якесь зерно й тому подібне. Забиралися, не кажучи вже за хліб — рилися скрізь. Розвалювали печі, забираючи цей ввесь хліб. І майже кожного дня скликалися збори. У десь, такі побудовані було — розділені так — „десятихатки". І по десятих хатах збиралися кожного дня збори, знову ж таки — за здачу того хліба. Нас, учителів також не один раз викликали на ці збори і заставляли, щоб говорили також, щоб люди здавали хліб. Знаючи свідомо, що в людей хліба немає! Ну, й таким чином уже зимою вже було повне спустошення села. Значить, люди ходили, ледве ходили з пухлими ногами, особливо жінки. Бо бідні, за те що обідрані — то вони взагалі нічого не шли, бо не було в магазинах, не продавалося нічого ні одягу, нічого.
Тільки ! домашня праця — як полотно, як то називалося. Домашньої праці робили все і це надівали і вдень і в будній день. А свят взагалі не було, бо радянська влада свят не визнавала. Вони працювали цілий тиждень. А коли якийсь день був вільний — то не була неділя, а був якийсь день інакший. Отже, в школі вчіння зменшувалося. І не дивлячися на те, що приймалися різні міри до тих селян, яких діти не ходили до школи— це нічого не допомагало. І штраф, нічого! Бо коли людям не булочого їсти, то людина не могла ні пускати, ні діти не могли відвідувати школи. Бо не було, не було жодної можливості. Отже, коли настала весна, уже настала весна — то дітей вже зменшилося було до дуже невеликої
кількості. Якихсь з 32-ох осіб оставалося щось до десятки дітей. Які також
приходили в такому стані, недоживленому стані, що було тяжко на них дивитися. І в кінці кінців все — учіння це мусило припинитися, бо не було кого вчити. І нас учителів уже тоді почали й дітей деяких заставляти йти в поле на прополку ярини. Це було приблизно якийсь уже березень, квітень місяць. І ми, мені приходилося ходити з дітьми. Але то тільки було два рази, де я пішов. І то діти приходили тільки через те, що колгосп обіцяв дати по 100 грам хліба. І вони приходили, але то не велика кількість. Бо вже більша частина їх уже не в еилах була ходити. Отже з тим
хлібом і невеличка така пляшечка олії — нас якихсь 30-ро дітей і я, як учитель ішов у поле на прополку. Ну й там тоді окремо я не хочу описати епізоди, які там були.
Пит.: Якщо можете, то прошу.
Від.: Бо там так: коли ми прийшли в поле, то зразу діти побачивши хліб у мене в руках, зразу накинулися й: — Пане вчителю, (справді не пане, а вони називали по імені і по батькові) дайте нам зразу хлібу, а потім ми будемо працювати! Я погодився на це — дали весь цей хліб. А хліб був — одна буханка і пляшка олії. І це все було на ЗО осіб. Отже, треба було розділити цей хліб на всіх 30-ох осіб і дати їм. Вони дуже були, ті діти, голодні й вони були дуже раді. Але коли прийшлося працювати на прополці, я їх поставив рядками, бо то була така справа, що вони не могли! Вони попрацювали одну годину й то сяк-так. Одні йшли, більш сильніші йшли, ніби то на прополку й робили. А слабші вже взагалі не могли. І так ми поробили тільки годину, чи дві, й на тому скінчилося й мусили повертати додому. При чому, частина навіть не могла сама йти, й треба було викликати підводу, щоб дітей можна було довезти додому. І це було, тяг лося два, три чи чотири рази. В кінці кінців вже на п'ятий чи на четвертий раз уже ніхто не
приходив, бо вже сил у них не хватало. І вони вже зовсім, ця справа припинилася. Було мене послано на перевірку, власне на перевірку, виявлення дітей шкільного росту в один з хуторів. Коли я пішов туди, то там я побачив найжахливішу картину. Там я зайшов у одну хату. То там так: донька старша, прізвище Пархоменко. Донька старша ще сяк-так працювала, там щось вешталася по хаті. А одна дитина й батьки лежали вже. Причому, вже двоє з них було мертвих, а одне ще так — ворушилося. Потім заходив — таке саме положення було й ще в інших хатах. Так, що з тих взяти на облік можливо — я тільки взяв так більш-менш, що можна було подумати— що вони ще будуть живі, виживуть — взяв на облік вісім осіб. В той час коли на тому хуторі можна було сподіватися дітей більше, коли б вони були вижили. В селі я тільки бачив пару осіб — які були, лежали мертві
під тином. Виснажені, голодні, вже не живі. Але здебільшого це були випадки, що я хоч сам не бачив, але добре знаю — що люди навесну, деякі йшли — так як Лаврик і Вдокія. Як ще йшли в поле — там де було старе картоплиння — шукати собі хоч гнилої картоплі, щоб цим самим віджитися. І там було, пригадую (хоч сам я не бачив) ці дві особи були, над тими кописьками. Так вони й осталися! І що? Приходилося забирати з колгоспу підводу, забирати їх, відвозити. Але таких випадків зараз мені дуже тяжко згадати. Але знаю, що дуже багато їх було. Що заїжджали по хатах бригади і не бригади власне — а підвода. Бригад не можна назвати, бо то одна підвода заїжджала, а може дві. Заїжджали по хатах і підбирали мертвих людей, дітей, і тому подібне. Куди їх вивозилося? Факт той, що ні
цвинтаря не було, нічого. Вивозилося десь у відповідні ями, чи канави й то
прикривали. Легко прикривали і тому подібне. Так, що навесну можна було чути сморід і так далі. Отже, було багато випадків, що люди залишаючи свою родину, й жінки, чи там живі ще діти — ішли ніби-то на заробітки. Десь, кудись — десь придбати собі кусок хлібу. Але це, таких щасливців ясі поверталися назад було мало. Бо вони як відходили десь — вони назад не поверталися й цієї родини залишалися самі на прізволяще і на певну смерть від не дожив лення й голоду. Скажу трохи про себе. Я перший рік пішов туди вчителювати маючи дружину й однолітню доньку. Нам давалося 16 кілограм хлібу на мене й вісім кілограм на жінку — це на початок. Пізніше це зменшилося нам і стали давати по 12 кілограм і 76 карбованців грошей (за яких можна було купити тільки якийсь глечик молока) і 200 грам цукру. То все те, що ми могли отримати. При такому, пайка була для мене (як перший раз учителює) було дуже й дуже тяжко. Бо ті, які вчителі жили там, то вони мали щось — якийсь огород чи щось. То вони там могли менш-більш прожити. А так як для мене — перший рік і за тим пайком — мені жити було тяжко. І мені приходилося не раз стояти в колгоспі за якимсь куском дохлої конини, кінського м'яса. Бо треба сказати, що в той час не тільки люди мерли з голоду, а й худоба гинула від того, що все сіно, навіть солому забиралося. Забирала держава і не знаю чи до війська, чи що. Так, що там було й ото приходило багато людей які спасалися тим, що яка кобила чи коняка якась здохне. Вони тоді розтягали, як тільки можна. Отже й мені також, як радянському вчителеві, приходи лося стояти за цим. Власне, старатися дістати собі такого м'яса, бо вижити за тим пайком для мене було тяжко. Крім того дружина приходила, бо дружина ходила десь далі — до міста і десь, за щось вимінювала якесь щось їстивне: навіть так, як буряк чи картопля і тому подібне. Наприклад в колгоспі люди працювали, але працювали дуже мало. Так як колгоспники не могли витримати. Бо колгосп хоч і варив харчі для них — то вони були дуже й дуже такі бідні. Що там на якийсь 20-ти відерний котел кидалося фунт чи два пшона чи що. То це була майже сама вода. Над цим їдженням також колгоспники жити не могли. Я хочу до речі сказати, що хліб забирався й в самих колгоспників. До речі, рівно ж треба сказати, що вже в цей час — в 33-му році навесні, вже майже одноосібних господарств не було. Бо майже вони всі вже були введені в колгосп. Так, що голод застав не тільки самих одноосібників, але він застав так само й колгоспників. Бо держава — ті самі грузини чи ті самі ті — забирали хліб не дивлячися на те, що колгосп. Чи то колгоспник, чи був він не в колгоспі — не дивилися на те. І всі ці передбачення, пишеться в пресі — не знаю як там буде в книжках написано — про те, що був голод, був застосований для того, щоб загнати людей до колгоспу — це в цілком неправда. Бо колгоспом майже були вже охвачені люди, а голод йшов і шалів. А колгоспники в колгоспах нічого не мали і вмирали з голоду. Так, що ті твердження, що людей було загнано в колгосп, що для того зробився голод, для того щоб людей загнати до колгоспу, то не відповідає факту, правді. Отже, то було спеціяльно зроблено владою, лише щоб покарати українську націю, а навіть знищити її до тла. Можливо це за те, що в свій час українці спротивлялися радянській владі. Якщо, оце такі випадки були. Отже, це просто був застосований геноцид цей — з метою, з ціплю, щоб підбити, а то так зовсім знищити українську субстанцію, українську націю.
Пит.: А скільки було членів Вашої родини?
Від.: Дев'ять.
Пит.: Дев'ять всього. З тих — то дві сестри згинуло?
Від.: Тоді сім осталося.
Пит.: Чи Ваш батько, або ще хтось з родини брав участь в громадянській
війні? По тій чи другій стороні?
Від.: Я не можу Вам ствердити, бо так довший час так все складалося, що часи ці в яких я ріс, в яких я виховувався, були такі, що в мене навіть не була можливість довідатися з якого роду походять батьки. Бо на все це треба — при мирних умовах я міг би це все довідатися, значить і таким чином. А то часи були все такі, що тільки нажимали на мою родину. Але в селі було таких родин понад 100. Так, що не тільки моя одна родина. Бо родина не підлягала — вони вважали за куркулів, звичайна річ. А це здебільшого тільки через те, що батько мав хату покриту залізом. І що їм треба було таких помешкань і для колгоспу і т.д. Значить то вони то старалися то забрати для користування своїх канцелярій чи щось таке. Отже,
сказати чи батько в тому, в громадянській війні — участи не брав. А в році 49-му, як він мав 49 років — його було забрано на Сибір. Він всього 49 років мав і залишився.
Пит.: Яка частина населення села підтримувала большевиків, з початку —
так сказати?
Від.: Бачите, яке гасло кинули були більшовики: — Хліб селянам, а фабрики робітникам! Воно до деякої міри було захоплююче, й велика частина пішла за ними. Тобто за тими гаслами, які було кинуто. Але пізніше й тут же — особливо сільське шумовиння. Тобто такі, які взагалі мало копи працювали. І чимало, з клясу бідного населення, вони пішли, безперечно, в так звані комнезами. І старалися від тих людей, які мали десь деяке майно й худобу -їм забрати і використати його для себе. Отже таке, таких було я б сказав — було досить багато. І організація Комнезаму, вона мала свій вплив. І вони здебільшого були господарями всього села й ввесь час забиралося в людей. Спочатку в тих, ну куркулів. А потім навіть у тих, які мали по дві корови — то забиралася корова. І спекіяльно вони цим користувалися. Тим більше, вони забираючи цю худобу від них, ніби то для себе, але не знаючи як з нею поводитися і не знаючи як взагалі господарювати — то вони цю худобу за якийсь місяць-два різали й їли. Бо вони до господарства не надавалися. Таких людей було багато на початку. Але пізніше, то там уже всі побачили що це. Тим більше, як стали організовуватися колгоспи — то туди йшла зовсім мала кількість людей. Мала кількість, бо люди — те, що вже мали в себе, вони не хотіли здавати для держави й іти десь заробляти. Так, що тоді вже було далеко-далеко менше тих людей, які піддержували радянську владу. І дійшло, я б сказав, кінці-кінців до того: що ті, які боролися за радянську владу в свій час, в часи революції — вони пішли навіть проти того! Було і за. І коли залишилася — дуже й дуже невелика частина.
Пит.: В 20-их роках, з яких людей складався партійний урядовий апарат в
селі — з місцевих чи з приїжджих?
Від.: В партії?
Пит.: Це про партійний апарат, про уряд в селі.
Від.: О, з початку: партії взагалі як такої — партії, то її ніхто не знав і не бачив, на початку. Але пізніше вже організовувалися і так звані ті, з тих — бо були партизанські загони. З часом, коли в 20-их роках уже будувалися радянська влада, то тоді вже організовано було. В деяких більших селах були організовані партійні осередки в яких нараховувалася дуже невелика кількість людей. І вони складалися з найбідніших прошарків населення. Але, дуже мало їх було. Пізніше вже, стало більше. Але й на сьогоднішній день, я б сказав що їх тяжко, правда — бути відірваним стільки років — то не знаєш як там є.
Пит. Чи присилали людей, щоб управляти селом?
Від.: На селі сільрада, ніби то, вибиралися свої, самі своїми. Сільрада, голову сільради. При чому вибиралися на початку таких з різних людей. Були середняки, були бідняки — але були свої. Пізніше це було зауважено, що почали присилати — для скріплення влади присилали якогось представника. Він же той представник і був якраз наглядачем і за головою сільради і за тими, які дотримувалися вказівок партії й які діяли так — як вони хотіли. І тут уже місцевий голова сільради, навіть хоч би й був який добрий — він нічого не міг діяти. Бо над його головою стояла вища особа. Причому — здебільшого із чужих, яка керувала всією справою. Це на
селі. Що до району, то треба сказати відверто — що на районі на великих постах виключно було, були росіяни. Голова райвиконкому був росіянин, якщо не жид. А партійний комітет був, складався виключно з жидів, або з іншої національності. Так само директором НКВД був жид, якщо не росіянин. Але росіянів я навіть мало знав. Вони звичайно керували всією роботою на районі. А з района вже надсилалося то все до сіл. А в селах уже хоч і були свої, але мусили підпорядковуватися району і виконувати те, яке ті завдання, які були дано з верху.
Пит.: Чи в селі було багато донощиків і сексотів?
Від.: Так. Отже, була справа так: для того, аби якогось заможнього чоловіка чи то куркуля, чи навіть середняка, який мав землю (більше землі чи кращий маєток!), що треба було його видалити — то підшукували людей які казали на суді зовсім неправдиві речі. Що він сякий-такий — чого фактично не було. І на підставі цих свідчень, тобто донощиків — людину відпроваджувалося спочатку в район, а пізніше на висилку, або може на знищення. Або багато таких було, так, що навіть і
можливо розстрілювалося десь, знищувалося десь в в'зннцях того чи іншого
міста. Отже, було — підшукувалося людей. І люди, їх було таких донощиків
мало, але вони були. Бо їм держава напевно (це так і мої кажуть приятелі) — їх держава напевно підтримувала матеріяльно. Бо інакше не може бути. Бо мені навіть приходилося бути не на одному суді, а навіть на суді мого батька, власне. Спочатку були судили, дали три роки — а потім взяли на висилку. Що свідки були видумані й свідчення яких були зовсім не правдиві. Так, що такі люди були. Але їх було зовсім не багато.
Пит.: Чи можете дещо описати суд над Вашим батьком?
Від.: То було приблизно в 23-му чи в 29-му році. Це потягли. І спочатку йому дали три роки за невиконання пляну хлібозаготівки. Йому були дали три роки. Але ці три роки, тоді його випустили. Не випустили, я зараз навіть не пригадую як воно сталося — що батько вже був вдома, а потім його через пару місяців забрали знову. Цього я Вам навіть не можу сказати — як же воно було? А батька судили, судили.
Пит.: Це в селі?
Від.: Так в селі, в селі. В районі його судили. Момент, сам момент.
Пнт.: Чи в Вас був добровільний колгосп до колективізації? Комуна, чи була?
Від.: Не було.
Пит.: А які накладали податки на Вашу родину при НЕПові?
Від.: При НЕПові, отже НЕП був в якому? Двадцять четвертий рік здається
НЕП був. Податки накладалися невеликі: як грошеві так само й хлібопоставка. Такі, що їх не можна було виконати. І не тільки на мого батька, але взагалі на всіх селян — тим більше на заможніших селян накладалося податки так, що їх виконати неможливо. Спочатку були менші, але пізніше — якщо ти виконаєш, то докладалося знова. Таким чином — дійшло до того, що забирався хліб. Бо треба було виконати державний плян. Накладався на хліб і який не можна було виконати. Врешті мусили творити бригади, які ходили й забирали в усіх хліб — для того, аби виконати хлібопоставки. Але її ніколи не можна було виконати і через те стався голод по всій країні. Та то ж було зроблено спеціяльно, значить з певною метою — для того аби обездолити українську націю.
Пит.: Чи в той час люди думали, що в Росії голод?
Від.: Ні. В Росії голоду не було. Бо в нас є одна людина, яка між іншим мені так ніби—то так говорила: — Свідчила, що вона переїзджаючи і з свого села до чоловіка, який був у Росії — то переїхавши кордон вона зразу помітила велику різницю між Україною і Росією. Там все було. Аби тільки були гроші, усе можна було купити. Але грошей тих в українців не було. І вони також там на російській території — теж жебрачили. І хто, що міг дістати. Але справа була тяжка, бо на кордонах перевірялося. І хоч ти дещо дістанеш і будеш везти назад — все відбиралося. І не можна було, щоб міг ти дістати десь з Росії, привезти собі якийсь кусочок чи хлібину, чи що — не можна було! Бо його, його в дорозі відбиралося. Відбиралося, й ти не мав права везти родині того куска хліба, якщо б кому й
приходилося дістати. В Росії голоду — вона ствердила, що в Росії (а ми знали
всі й історія знає), що ніякого голоду в Росії не було. Тільки був голод на Україні, на Кубані — тут у східніх, у південних областях України. На Кавказі здається частоково був теж голод. Ну, й Кубань.
Пит.: Чи хто-небудь із селян цікавився політикою? Чи читав пресу республіканську? Чи це доходило?
Від.: Ні. До села це не доходило. До села доходило те, що: — Закордоном люди вмирають з голоду, а в нас тут життя йде повним шляхом!В той час, коли люди мерли по хатах, скрізь і в полі, на полях, в містах і тому подібне! А в цей час із того — по радіо передавали пісні: “Хороша страна моя родная", або такі пісні як: „Жить стало лучше, жить стало веселеє" і т.д. Так, що селяни ніби то мусили вірити в те, що передає радіо — державне радіо. В той час, як дійсність була та — що люди тисячами кожного дня вмирали з голоду. І люди не могли. І преса, коли преса виходила як „Известия" чи „Правда" виходила. І може дехто на село її й виписував чи читав, то тільки були партійні, які були віддані партії, читали. Але в тій пресі ніде не було висвітлено ні жодною статтею, ні жодним словом про те, що на Україні в — шалів голод і тому подібне й т.д. Інша справа в містах. У містах, бачите така була справа: бо робітники, будем говорити відверто — жили не так то добре. Вони мали пайок. Але вони з голоду не вмирали. А тільки вмирали в містах — в містах вмирали селяни, які йшли зі села. Ішли добувати собі якийсь кусок хліба — становитися в чергу й тому подібне. Не витримували й вмирали. І так можна було бачити в містах Києві, Харкові і т.д. Маси, маси людей оцих там знайти — голодних дітей і старших жінок і тому подібне.
Пит.: Чи був збройний спротив колективізації в Вас? Чи взагалі якийсь спротив?
Від.: В нашій місцевості, щоб проти колективізації — такого не було. Навпаки, були випадки що люди заможні бачили про те, що вони не уникнуть, що в них заберуть — старалися ввійти в колгосп, навіть. Але колгосп їх навіть коли й приймав, то пізніше їх викидали. Підшивали якісь їм справи і т.д. І не цікавилися, щоби то забрати — але щоб в колгосп їхнє майно. Але самих їх не з охотою приймалося. І щоб спротив колективізації, то в моїй місцевості не було — щоб якийсь, десь виступали, або щось подібне. Не знаю, можливо, що десь були спротиви колективізації. Ні, жодного випадку я в ближчих селах, я не чув і не можу Вам казати.
Пит.: Чи можете дещо описати, як відбувалася сама колективізація в Вас? Описати ці мітінґи?
Від.: Я б сказав, так добре я не пригадую. Але до деякої міри знаю, що то було проголошено державою про колективізацію. І хоч скликалися мітінґи, але все з тим щоб переконати людину — чи того, чи іншого селянина — що в колгоспі буде ліпше. Але перед ним стояло питання: — Якщо ти йдеш в колгосп, то ти мусиш привести зі собою й коровчину й конячину й все чисто здати в колгосп. Так, що хоч вони й казали, що вуде ліпше жити — то населення цьому не вірило й в колгоспи не йшло на початку. А потім, коли почали приміняти йнші мети, то вони вже силою мусили йти в той колгосп. Працювати чи лежати — тяжко сказати — чого. Факт той, що колгоспи були зорганізовані. І вже майже, вже в кінці 32-го року, вже майже загнано. То було не добровільно, а то було силою їх позагонено в колгоспи,
щоб створити таку систему господарювання. Але в колгоспі давалося скільки? Уявіть собі: 100 грам хліба на цілий трудодень! Та то було ж 100 грам хліба — ти тільки можеш наїстися один раз! Але тобі робити треба цілий день за нього. То було щось навіть не до подумання, щоб так оплачувався труд того самого колгоспника. І через те й колгоспники гинули.
Пит.: Що можете сказати про національність тих всіх агітаторів, що колективізацію пропагували й робили?
Від.: Про колективізацію. То ж знову йшло від району — там де засідали ті партійці, де засідали ці які фактично були прислані з інших національностей. Української національності тільки були може по селах — ті голови колгоспів і то не скрізь. Ці голови сільрад, то може були місцеві. А район — це об'єднував якихсь 20-25 сільских рад. Але там уже в районі, то були вже довірені особи, уже комуністичної партії, які отримували накази від вищестоящих обласних комітетів. А потім від самого Сталіна чи від самого Леніна, чи чорт його знав від кого там вони — від тих таких партійних органів отримували. І вони то мусили під тиском виконувати ті завдання. Хоч може й були такі, що не співчували цьому. Бо знали, що це в неможливо — так виконувати й так нищити український нарід. Але
більшість із них це робили — йшло на поводку партії й дотримувалися цих всіх
наказів. Я знаю в селі тому, де я вчителював, було два чи три партійці. В той час як були бригади, то були бригади не великі — якісь по 10, чи що. Але вони під наглядом уже присланого представника з району робили всякі насильства й тому подібне. Чи вони хотіли б навіть, чи не хотіли б — але вони це робили й були. Дарма, що це були уркаїнці, але частина з них була. Спасаючи, інакше кажучи, спасаючи своє життя — мусили так. Знаю, був один гончар у тому селі. І він був активний. Мусіенко прізвище. І вони активно допомогали радянській владі. Але дійшло в кінці кінців на весну 33-го року до того — що до них самих прийшов цей уповноважений. І забрав у цих самих, які допомагали — забрали це саме. Ну, і забрали в них все майно. А вони ж на початку ніби то радянській владі допомогали, але представник побачив, що ти допомогаеш — але в тебе є, так? І ти давай сюди своє! Так, що такі речі. Там були так, що не можна було довірити ніде, нікому, нічого! Навіть чи син батькові, батько синові — довірити нічого не міг. Бо були багато випадків таких — що навіть син докладав. Як ось там, то Пастушків наприклад прізвище який сказав. Пішов до влади і сказав, що: — Мій батько на полі заховав то, мішок хліба.Ну і його було арештовано і було заслано на Сибір, того батька. Так, що дуже було. Така система, так було все побудовано, що один другому не довіряв. Чи то сусід не кажучи вже про сусідів чи щось. А навіть в родині один одного боявся. Ну, що Ви власне ще хотіли б?
Пит.: Чи Вашу матір коли-небудь прийняли до колгоспу, чи вона
залишилася так?
Від.: Ні, ні. Бачите, коли старша сестра поїхала в Донбас, після того як я вже в 29-му році виїхав. Коли старша сестра поїхала в Донбас, вона там устроїлася. І коли до неї в Донбасі дійшли чутки про те, що дві сестри померли й що мати лежить також — п мама лежить — а брат також не міг дати ради, бо мав тоді тільки якихсь 13 років. То сестра довідавшися — власне моя сестра, а мамина донька довідалася про те — то вона якнайскорше поспіши лася приїхати до мами. І якимсь шляхом їй удалося приїхати й привезти зі собою пару оселедців і хлібу. І коли вона зайшла до
хати, мати впізнала свою доньку. Вона зразу накинулася на неї: — Що ти привезла? (Плач.) А вона вже була пухла, мама. — Що ти привезла? Ну, та сказала так і так: — Я привезла. Почула, що ти в такому стані — я привезла те то й те то. — Давай.
І зразу давай їй те, що вона привезла. Донька почала давати потрошки. То вона накинулася на неї: — Давай мені наїстися! А та не дала, не дав. Каже, що: — Я знаю, що коли ти наїсися, ти зараз умреш від того. То не можна голодній людині дати їй наїстися досхочу. Ну, й нарешті таки якось їй удалося переконати. І вона й донька все ж таки матір спасла. Так, що в колгоспі мама не була. Мені то вже тяжко, бо я не був. Зараз мені дуже тяжко сказати, яким чином вона й коли це було. Але бували випадки, що — то потягом чи що — вона забрала маму зі собою в Донбас. І мама спаслася таким чином. Але то було дійсно. Коли розказував мені брат цей випадок, то вуха в'янули. І він у тому — він народився в 1919-му році. І коли його взяли в армію, він мусив повернутися в 41-му році. Восени мусив повернутися. А тут в 41-му почалася війна й він загинув. Знаю, що мама уже була на Донбасі.
Пит.: А чи Вам вчителям говорили про політику? Чому це все так виглядає, чому це так діється — як був голод?
Від.: Про це не говорили і про це навіть не було кому говорити. Бо то в наказ. Нас тільки використовували для того, щоб нас перевиховували. Щоб ми вчителі на тих «десятихатках" — де вони були в селі — приходили. Мусили прийти й то майже точно. Якби ти не хотів, а заставляли йти на ті зборища. І на зборище, яке відбувалося по три рази на день! І от говорили ті самі представники, те саме говорили: — Давай! І хліб, і хліб, і хліб! Виконання державі планів і т.д. І то селян заставляли по два рази приходити на ці „десятихатки" й говорили це саме. Але це в кінці кінців нічого не дало, бо й не могло дати. Бо вже в людей було позабирано все чисто. І як ти можеш виконати той плян, коли того „пляну” не було. Так, що нас втягували, використовували нас вчителів на це. Не дивлячись на те, що я сам, між іншим треба сказати, що я лежав пухлий теж від голоду -пухлий, значить набряклий лежав. Але все ж таки, завдяки дружині — яка все таки старалася спасти, то мені прийшлося б. А то був б великий сором для радянської держави. Хоч вони сорому не мають, що вчителі й гинули від голоду. Але в мене становище
було, що ледве можна було втриматися. Навіть був такий випадок, що я лазив горобців драти, аби можна було скрристати що-небудь і підживитися. І то селянські стріхи мали багато таких пташок, які заводилися там і тому подібне. Ну, що я можу ще Вам сказати?
Пит.: Які штрафи накладали на тих батьків, яких діти не ходили до школи?
Від.: Накладалися грошеві штрафи — 10 карбованців на початку. Але то все нічого не давало штрафувати батьків. Може на початку деякі батьки й виконували. Але далі, то все таки був хаос — який заіснував в цей момент коли люди вмирали з голоду. І то не могла ні сільрада нічого зробити, ні район в таких обставинах,
що зробилося. Я не пригадую, що в мене тут було.
Пит.: Як було з церквою в Вашому рідному селі?
Від.: В мовму рідному селі було двоє церков. Але вони були, одна була закрита в скорому часі. А друга, нова побудована й була закрита в скорому часі. Але стара ще існувала трошки довший час. Але вже в часи колективізації, вже в 30-их роках — вже церкви не було. Ви знаєте, що радянська влада — то в атеїстична влада, яка ніколи ні церкви ні Бога не визнавала. І вона на кожному кроці переслідувала. І я зараз, навіть, коли читаю в пресі про те,що хтось десь їздить як турист, чи ще хтось їде на Україну на відвідування й каже, що релігія е вільна і кожний може молитися
і т.д. — я не вірю в це. Бо я знаю, як було прбудовно — як руйнувалися всі церкви, розвалювалися, хрести і т.д. То я ніколи не повірю тим людям, які це кажуть. Можливо, що для того аби дати обличчя, що мов — дивіться, то може десь, в якійсь церкві й то в місті, може часом на Різдво чи на Великдень скупчується велика маса людей. Але всерівно, то атеїсти. Але всерівно, тих людей, що вірять в Бога, переслідують. Переслідували спочатку й до цього часу. Поки існує радянська влада, з нами не будуть рахуватися. Так, що церкви були позамикані скрізь. В цьому селі де я вчителював була зсипка. Церква була — зсипався хліб. Так, що від довшого вже часу в нашій церкві, в час голоду вже церква була замкнена. Вже
церков не було ніяких ніде, навіть й не чув. По близько моєї місцевосте я цього не чув, щоб десь якийсь обряд — церковний обряд був виконаний. Не було. Та взагалі священиків не було. Пам'ятаю ще вдома, в своєму селі, що священик був. Багато то, багатодітний. Але то вже, то його вже здається так в 20-их роках його вже зліквідували і не знаю де, де він дівся. І його десь, чи забрали, чи я вже не знаю як далі. То з самого початку взагалі радянська влада не рахувалася. Можливо, що це там було десь 25-го, або 26-го року.
Пит.: Чи в районі був торгсин під час голоду?
Від.: Був універмаг. В районі не було. Було в місті — торгсин. В районі не було. (О, то в місті, то не там.) В районі не міг бути. Бо хто міг в торгсині купляти речі? Перш за все — ще на початку революції, вже й після революції — всіх заможніх селян заставили здати срібло й золото, яке там не було. Бо всю чужу валюту — та ніхто там не мав валюти чужинецької. А в торгсині можна тільки було купляти за золото й за чужинецьку валюту. То в районі нашому такого торгсину не було й не могло бути. Бо там у нас не було з чого. А коли в кого було — якась п'ятка чи десятка золота — то в них викачали. Силою „ради” позабирали в тих людей, в яких
ніби то мало бути. І ніяких торгсинів в районі не було. В містах був торгсин. І то не знаю, хто там використав, міг використати це все.
Пит.: А що можете сказати про ціни на хліб і на інші харчі?
Від.: О, я знаю платилося за центнер хліба, коли навіть колгосп і здавав чи хтось і здавав державі — платилася зовсім мінімальна ціна. Я не знаю чи то шість карбованців. Держава платила колгоспам чи тим яким здавали хліб — дуже і дуже низьку ціну. А продавали вже зерно переробляючи на хліб, продавала по півтора карбованця за кілограм. Наскільки могла держава — експлуатувала, чи якби визискувала з людей оце ті гроші за хліб. В сотки, в сотки — а може й більше разів. Купляла хліб дуже дешево — зерно. А перероблюючи на хліб — продавала дуже дорого. І то той хліб не можна було купити кожному хто хотів, бо в селах наприклад не продавався хліб. Через те й люди гинули. В селах не було, та де! В селах забирали, все до останку забирали. А в містах, то там продавався хліб. Але також не кожному можна було в черзі стати. І може тисячі людей. Десь у одній
крамниці появився хліб, можна було купити. Так, що то такі ціни були на хліб. Дуже дешево платили за зерно — держава, але дуже дорого брала за кілограм хліба.
Пит.: Чи Вам відомо де діли хліб, що брали з Вашої околиці?
Від.: Я знаю, що з нашої місцевості вивозили хліб на станцію. І там на станції він сотками тон лежав під голим небом, під дощем і все. Але звичайна річ — він забирався, кудись вивозився. Але велика кількість і гинула. Бо не було чим відтранспортувати. І той хліб гинув, а селяни — люди мерли з голоду. І наприклад була Петрівка станція. Це там лежали, там хліб. Там Венеславка, це які там були станції куди вивозився хліб. Це околиця Гадяча.
Пит.: Чи люди в той час говорили, чи взагалі думали — чому це діється?
Як люди думали?
Від.: Бачите, то така справа. Люди були так: ті які боролися за радянську справу, то ті підтримували й мріяли про те, що їм буде ліпше. Ну, я ж кажу гасла ті, які були кинуті людям, були заманчиві — були такі, що заманювали їх. Ну, й вони вірили в це і хоч пізніше були переконані, що це було зроблено просто з певною ціллю, щоб обдурити людей. Щоб пішли і підтримували радянську в ладу й т.д. і тому подібне.
Пит.: А про сам голод, то як думали?
Від.: Тяжко мені сказати, як хто думав. Бо то були випадки. Факт той, що вже було це замітко з 29-го року, що це голод. Бо вже коли тобі почали накладати великі податки, коли почали людей зсипати — то вже тоді розпочався голод. І в кого які думки були, тяжко сказати. Як вони думали — чи це в спеціально? Але більшість людей думала напевно, що це робиться з метою, щоб покарати український нарід. І, що це праця не ким-небудь, а тільки Москвою. Бо Москва насаджувала по районах своїх тих посіпак, своїх урядовців — які безперечно з українцями менше всього рахувалися. Ну й то так з цим голодом. А щоб думали з якою ціллю ці люди, чи думали люди з якою ціллю цей голод робиться — тяжко. Можливо різні думки були, думки.були. Та й зараз можна прочитати в пресі, що мов голод був
зроблено через те, щоб загнати людей в колгоспи. І так читаєш в пресі. Але, я
ж кажу, що то не відповідав правді, бо вже в колгоспах були.
Пит.: А чи Ви бачили, що б брали хліб від людей, що вже видно — голодуючих?
Від.: Бачите, так як, щоби був очевидець то треба бути фактично там учасником того. Я жодної участі в цьому відношенні не брав. Хоч не дивлячися на те, що приходи лося бути на цих „десятихатках" — де агітація провадилася та заставляли. Але самі факти показували про те, бо люди вмирали. В тій самій хаті, де забирають хліб — діти ходять опухлі й тому подібне, а вони — бригади заходять. І чи матір викликають. Вона може прийти пухла від голоду, а представник району заставляв її вивезти той плян, який їй було надано. Це був самий настоящий абсурд — який, тяжко про який навіть подумати душевно. Потім, я ж кажу — що як забиралося: —
рилися, комині розбирали, рилися. Коні стояли наприклад під помостом —
викидали все, бо думали, що там може десь хтось заховав щось — якийсь мішок
хліба чи мішок зерна і т.д. Навіть були випадки такі, що мало того, що розривали там оце, а навіть ходили в попе й там перекидали, переривали землю. Шукали десь сліди, чи часом господар не вивіз мішка хліба й не заховав десь у полі. І такі речі можна було спостерігати не раз.
Пит.: Що можете сказати про зміст тієї агітації, що провадилася на тих
мітінґах у Вас?
Від.: То було, то був трафарет, який то лили. То було дуже тяжко. Між іншим в скорому часі сам наш директор школи під керівництвом якого й я був — директор школи, а він мусив підчинятися наказам влади і мусив ходити і приходити на ті засідання і т.д. Згодом, не знаю в якому це році, був арештований і розстріляний, знаю. Але в той час він мусив. Бо відмовлятися було затяжко. Ще коли вчителів не посилали в бригадах, не посилали, щоб вони там були, брали участь — то вони їх заставляли приходити на оці — ті «десятихатки." А „десятихатки," це є так: як 10 хат — так і в якійсь хаті приходе представник і там пару активних тих і вчитель, чи
йще хтось. Мусили заставляти вчителів, щоб вони приходили — ніби то, ось їхній авторитет застав людей вивезти хліб, чи що. Але здебільшого вчителі такої вчасті, жодної вчасти не могли брати — бо їх, їхнє сумління не дозволяло. Але вони приходити мусили, приходити. Бо не прийдеш — будеш наражатися на велику неприємність і т.д. Бо ти є вчитель, тебе послала влада й ти мусиш то. Я ж кажу, що за вийнятком того, що вникали — їх в бригадах, учителів вже в бригадах у нас не було. Можливо де й ходили, я не знаю. У нашій місцевості, вони в бригадах не ходили. Але на ці, на „десятихатки" мусили приходити. Чи вони брали там якусь участь, здебільшого не брали. Сиділи, сиділи вони — ніякої участі не брали, але вони сиділи. Хіба може якийсь комсомолець був. Бо були вчителі й комсомольці
і т.д. Я якраз не належав ні до комсомольців, ні до партії. А тим більше, я тільки хочу сказати ще: бачите, що після того, як застрілилися Скрипник і Хвильовий — була чистка учительського апарату. Це бачиш, це важне — чистка учительського апарату. І велика, велика кількість була вичищена з рядів учительського персоналу. В тій чистці якраз попав і я. І мене було виключено з рядів, не дивлячись на те, що я всього дев'ять місяців провчителював. Я тільки перший рік почав. Вичистили й я мусив як найскорше лишати ту місцевість, бо то було небезпечно мені отам оставатися. Що ще я б міг у цьому відношенні Вам сказати?
Пит.: Чи так серед учителів — чи була симпатія, скажім — до Скрипника?
Чи Ви відчували щось таке?
Від.: До Скрипника — трохи воно було щось. Бо він був народнім комісаром освіти — Наркомом освіти був. Ну, й там були, частково було в нього запримічено ніби то так — українізація. Там дещо в нього було, ніби то трохи. Але я цьому не пригадаю великої вваги, бо як Скрипник, як сам і Хвильовий — вони були бідняками цієї радянської влади, цієї системи. І вже лише тоді, коли побачили, що Україна гине в повному розумінні слова — Хвильовий, а разом з тим і Скрипник оправдують себе тим, що вихвачує пістоль і стріляє сам собі в голову. Але вони самі будували її, цю
радянську владу. Вони в мене на видному місці — абсолютно я їх не респектую. Бо вони були спричинниками цього великого лиха, яке сталося на Україні в 30-му і 33-му роках.
Пит.: На якій підставі Вас звільнили? Які були закиди проти Вас?
Від.: Як неблагонадійний елемент, їм прийшли, вони довідалися. Я власне не
знаю, звідкіля вони могли довідатися. Але факт той, що вони довідалися — що я походив із заможньої верстви селянства. І е той, як неблагонадійний, щоб учив дітей в і радянському дусі й вони звільнили. Але я кажу, що не тільки я — але досить велика кількість попала під цей обстріл.
Пит.: Так наприклад у Вашій школі — то яку частину вчителів звільнили?
Від.: Там нас учителів дуже було мало. Це було село невелике. Було тільки сім
І клясів було. І там було скільки? Щось якихсь сім учителів всього на всього. При чомуя вів першу клясу. А в старшій клясі, шостій й сьомій я викладав
малювання — то ніби то трошки. То малювання було раз на тиждень, так, що то мені платили — щось на місяць 18 карбованців, на місяць. Допомога тут була дуже мала. Отже, яка частина була звільнена? Знаю, що був там один Матіяш, якого було звільнено теж. Сам директор школи, хоч і був пізніше розстріляний, він ще був, здається мені, залишився. Хоч я точно не знаю, бо то в скорому часі я мусив виїхати з цієї місцевості. Так, що яка частина була звільнена? Можливо якась половина — 50% чи може 30-40% — не знаю.
Пит.: Можна Вас спитати, куди Ви переїхали після того?
Від.: Я переїхав тоді з Полтавщини в околицю Білорусії. Але в кінці Білорусії це Чернігівська область. Я був у Чернігівській області. Я перебував у Чернігівській області. З Полтавщини переїхав у Чернігівську область.
Пит.: Які були можливості для Вас для праці?
Від.: Були можливості дуже тяжкі. Бо мені треба було навіть міняти своє прізвище, жити під чужим прізвищем. Хоч це мені не так то легко удалося. І в кінці кінців я мусив знову втікати — залишив доньку й жінку, залишаючи місця на друге. Бо система там побудована була так, що тяжко було устроюватися десь і то все на документах і т.д.
Пит.: Чи Ви б сказали, що поліційний апарат ефективно діяв — що Ви
постійно мусили так з місця на місце?
Від.: Там апарат діє добре, досить добре. Так, що там, як тільки щось — то вимагаються оправки різні. Де ти був, твоє останнє місце праці і т.д. Я не можу Вам тепер сказати де я, з якої місцевості я останнє, в якій останній місцевості я був. Бо то знаєте так сліди. Можу сказати, що в якій області я був. Та навіть можу сказати де — на Холминський район — я там був перед війною.
Пит.: Чи Вам коли-небудь вдалося знайти працю, щоб працювати за фахом,
вже після того?
Від.: Ні. За фахом вже не працював. Отже вчителем я не був. А мені випадково прийшлося попасти діловодом в народному суді. Але це вже далеко пізніше, це вже було від 35-то року. В 35-му році, власне — діловодом в суді. Але я, побувши три роки був звільнений. Знову ж таки, переїхав у іншу місцевість і в останній час я якраз був у Холминському районі — де мене застала війна. І я, вже будучи діловодом у 35-му році, був секретарем. А потім я відважився піти на курси адвокатів. І в кінці — це про це я ніде не писав, бо воно мені не потрібно, я не хотів. У кінці кінців я був заочником Київської правничої школи. І якби ще побув я
пів року (не було б війни!), то я б отримав вже б назву адвоката. І то була, так звалася — Колегія адвокатів. І я поступив був би справжнім, настоящим адвокатом. Заставило це мене знайомство — через одного з працівників, там же в суді. Бо держава — Як? Що? Держава мусила знати, хто ти такий є, щоб платити тобі гроші. І один з працівників мені сказав: — Тобі постійного місця ніде не буде. Але я тобі раджу. Ти подай заяву в Колегію адвокатів і тобі щось буде. Ти мусиш скінчити пізніше школу й тебе десь пошлють на працю адвоката при якомусь судді.
Бо адвокати в Радянському Союзі не оплачувалися державою, радянською державою. Ні одного цента lawer — адвокати не отримували, жодного цента
від держави. А вони мусили працювати самі для себе. Чи ви такий закон знали? Ні, не знаєте? От щоб ви взнали! Адвокат не отримував державної, державної допомоги. Він каже що: — Держава буде слідкувати за тобою. Коли ж ти станеш адвокатом, тоді будеш заробляти сам для себе, то держава не буде тебе більше утримувати. І так я й зробив. Завдяки тому, що я був діловодом у селі — знав деякі
справи, вже вмів закони, кодекси і т.д. І я рішив, мені порадили — один з адвокатів вже знайомих. І я так зробив, подав в Колегію — в Чернігівську Коллегію адвокатів. І якраз по знайомству я побув на двох—тижневих курсах і т.д. І був посланий стажером, тобто студентом у Холминську колегію адвокатів. І там був стажором і там застала мене якраз війна. І я протягом, від 39-го до 41-го року. В 39-му році я став і в 39-му році подав заяву до Київської правничої школи. Мене зарахували там один, я ото два рази, три рази їздив на зачоти і складання іспитів. І мусив іще поїхати в червні, в липні місяці 41-го року для остаточного закінчення і
отримав би, як кажуть: диплом адвоката. Але я не встиг цього зробити, як настала війна. Ото, така справа була з моїми заявами. Останньою моєю працею, і то вже мене захватала там війна. Нас було покликано. Ну, але то вже, то вже я думаю — то вже не потрібно.
Пит.: Дуже цікаво. Чи Ви бажали б ще щось додати до того, що Ви вже говорили?
Від.: Якщо Ви вважаєте, щось хотіли б ще щось знати. То я можу додати.
Пит.: Ну, то говорили, що ви говорили й другі — багато так уважають — що голод зробили для того, щоб підкорити український нарід. Чи на Вашу думку, з Вашого досвіду 30-их років, то було після голоду, чи вдалося це зробити? Чи голод підкорив український нарід Москві?
Від.: Я думаю, що ні. Але система така, що там мусить силою зброї й силою насильства підкоритися, безперечно мусять. Але в душах, українських душах все таки існує надія — що український нарід таки колись вийде з під цього, з такої системи, такого терору. Та не можна ж ціле своє життя бути під гнітом десь, когось і під таким великим насильством. Але коли цей час настане, звичайна річ. І ті які тепер живуть зараз — вони мають, усі українці, вся українська нація має надію — що вона таки колись заживе. Але при тій системі, щоб зворушити те все, зробити революцію і т.д. то тяжка проблема. Також не виключене, що цей час настане. Може колись в армію. Уявіть собі — як можна — в армії син служить, а батьки
вмирають з голоду. І син буде спокійно дивитися на те, що робиться, що робиться з його батьками? Але система така, з якої тяжко. Може настане такий час, що армія повстане. Або шляхом якоїсь революції, або шкляхом якимсь чим іншим. Ну, це можна тільки передбачати. Але як воно буде? Звичайно молодші люди, молодші від мене — вони доживуть до того часу, що воно таки буде. Щось буде інакше, не те що зараз є. Але нам уже надії немає. Як би не хотіли бути думкою, всім своїм бажанням — бути на своїй рідній землі й скласти свої там кістки. Нам не вдасться, нам не вдасться, бо час грає свою ролю.
Пит.: Ну, то дякую за дуже цінні свідчення.
Від.: Отже, я хочу ще додати, що в час — коли почала дозрівати ярина, то люди, щоб спасти своє життя ходили в поле різати колоски. Але таких „щасливців" ловили бригадири, або навіть міліція й їх віддавали до суду. І за законом від сьомого серпня 1932-го року їх карали — саме менше десятьми роками в'язниці, або розстрілом. Що інше? Навіть після того, як була зібрана вборка урожаю і діти спасаючись, спасаючи все ж таки своє життя йшли на поле і шукали колоски, збирали колоски, які йще машина не забрала. І в цих бідних дітей — ці колоски забиралося. Що воно й так би на полі загинуло б! А то відбирали й не давали можливості цим дітям скористатися для своєї поживи!