Iefrozynia Zoria, b. November 11, 1906, in khutir Kruhlyk near the town of Hadiach, now a district seat in Poltava region, into a family of well-to-do farmers. When she married, she moved to the khutir of Hrebyshcha in the Lubny area. Her husband was later dekulakized and repressed. During the famine, she was swollen from hunger and ate pigweed (loboda). Her father and brother were arrested and imprisoned for making a sarcastic comment in response to criticism in the local wall newspaper (stinna hazeta) put together by the activists. Her father died in prison in Hadiach, her mother having died before the famine. Narrator describes her narrow escape from men assigned to collect corps; they wanted to throw her still alive on the dead wagon to save themselves the trouble of coming for her later. Narrator saved herself by getting a job on a state farm (radhosp), where unlike on the theoretically cooperative kolhosp, the workers were state employees legally entitled to compensation. Outside the radhosp, however, whole villages died out. In her native khutir, which had 70 or 80 households (implying 350-400 total inhabitants), over 100 persons perished. During collectivization, the first to join were the wealthier peasants, who hoped thereby to escape dekulakization. The poorer peasants, by contrast, opposed collectivization but also joined after delaying as long as possible. There was no violent opposition to collectivization, which was carried out by local khutoriany, as well as the grain searches which led to the famine and life, especially of the dekulakized, in the Donbas in the late 1930s.
Пит.: Будь ласка, подайте Ваше прізвище.
Від.: Зоря, Євфрозина.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: Одинадцятого листопада 1906-го року.
Пит.: Чи бажаєте подати район або село, де Ви народилися?
Від.: Так! Гадяч, місто Гадяч, хутір Круглик.
Пит.: Скільки землі було в Вашої родини до революції?
Від.: Дуже багато, було в діда синів чотири. Воно земельки нічого було, а як розділив дід, то по сім десятин тільки попало. Ну, а як ми вже попідростали всі, так ми наймали такі фільварки, як то кажуть
по-галичанському. Такі економії були. То вони здавали землю свою, хто хотів брать. То такі ж люди жадні, то забрали десятин і 10 чи й 15. Брали то ми з
тієї землі забагатіли, й нас з тієї землі і вигнали. Діти, кажуть, молодь, висихали на сонці, старалися, косили, а те нічому не пішло нам у корість, забрали все, і ми осталися ні при чому. Це в батька. А як я пішла заміж, то там було багатенько земельки. Там був кар'єр, де камінь були. Камінь, такий оце як на цвинтарі пам'ятники ставлять. От такий камінь, прямо такий аж оце сейчас в очі я його бачу. А вони на дороги. Рвали й на дорогу і або вивозили. Здалека привозили.
Пит.: Це було приватне?
Від.: Це було, зразу приватне, приватне було, а потім, два роки, я ж Вам кажу, пожили там і все. Вигнали. Осталися ми ні при чім. Чоловіка забрали. Бог святий зна куди, а ми з стареньким батьком осталися —що хоч те й роби. Він не годився — старенький вже був. Ну, він пожив може до року, а тоді вмер. Я сама поступила в радгоспі робити на доярню коров, а йому давали по півлітри молочка кажний день, брала, йому носила кілометрів за три. Подою корови, і біжи туди, несу, щоб щось із'їсти йому було. Бо в радгоспі тільки мене приймали, а не його. То він тім і вмер. То, я таки відвезла його туди, де його й жінка була захована. То довго не приймали на цвинтарі в тому селі, це вже в Лубнах, бо я пішла в Лубни заміж, вже з Гадячого в Лубин пішла заміж то, значить, вони таки змилосердилися, дали мені. Я по дощі ходила просити в людей, бо знаєте, щоб хоч трунку збити. То сховали там. І тоді я, то вже осталася сама, а чоловіка нема. Не знаю й де, як і нема. Ну, тоді років нестільки, нестільки написав він до мого дядька, що як можна розшукати, де то він вже в Донбасі став. Вже він з Сибіру в Донбас прийшов. Я таки поїхала до нього. Ну, не довга доля наша всміхнулася, і оце ж оця революція, як то кажуть, німці прийшли. Ми назад приїхали таки і виїхали і знову соввти забрали. І 10 років він Сибіру відбув. І вмер вже, нема. Оце така подорож наша була —дуже гірка.А тепер за голод, за голод. Я така голодна була, така голодна, що в мене руки були такі, і ноги. І як я вже йшла кусок хліба добувати собі, шукати, що я де найду уже то я сіла, сонечко так гарно, я сіла віддихнути. Коли їде гарба (це не в своєму хуторі, а так) перед хутором (ще хуторець був) їде гарба та. А я сіла, ту лободу рву, що жовтіню цвіте, те все в середині було. Який бурян не е, це все в середину ішов. Бо ж хліба нема. Нічого, ні картоплі, ні хліба, ні тільки лише бурян. А воно вже ж бухне. То ж вода в, то не хліб! Нема ж хліба і не то тільки п'ять днів, а місяцями нема хліба. А так отож. То я йшла до матері, думала в матері рідної розживу що-небудь. А може й в матері немав. Двох дітей малих і мати осталася, батько вмер у Гадячі забрали в ДОПР та вмер. Мій рідний батько в ДОПРі вмер у Гадячі. Ну, прийшли і вони кажуть: —Та давай цю вже. Кинем, бо вона сьогодні вмре. А я чую, що вони вже зскакують з гарби за мене по мене йдуть. А воно так під горочку, трошки, це дорога нижче, а як мені же схватиться, воно то що молода, я ж на таке схвачуся живо. Я ворочалася, ворочапася рачки, рачки, та в жито, та давай мов таки втікати. А вони таки вернулися. Якби бігли за мною, то вони б нагнали мене. А як я вже скрилася трошки рачки, то вони вернулися. То я таки добрела до матері, поїхала тоді знову. Назбирали дядьки там по копійці мені і там один чоловік переказав: —Якщо можете доїхати в радгосп, аж до Дубровиці (там радгосп був) то я її пристрою десь.Ну, як приїхала —пухла, вже зовсім пухла. Ну, не можна їсти мені дати, шоб їсти мені дати що-небудь. Ну, там тітка вже трошечки там супику, бо вони бояться дати, бо як я наїмся — лопну ж! А я б все поїла, те що в них в. Ну, я трошечки, трошки, день, другий, третій. Не пускали й не людей, щоби не бачили, не можна мене пустити, бо вони скажуть: —Що ж ти привів на працю каліку вже зовсім. Ну, то він мене встроїв свиней пасти. Ото так. Я там вже картопельку, як варять свиням таку маленьку. То я собі обчищу та й з'їм. То кусочок хліба вже стали мені давати, то сяк-так. То я тім пережила. А людей таких було! Валялися, валялися! Возом звозили до ям! Ви ж не підете туди, бо ви не годитися кілометра дойти, щоб подивитися скільки, чи вони там в живі. Так, як ото мене хотіли забрати. Якби вони вкинули в гарбу, я б ніколи не вибросалася звідтілля. І вони такі, що може в самогонки напилися —їздять і збирають, що їм то люди послені, ті щоб збирати по дорогах людей, щоб не завонювапися. То їм не шкода було нікого брати, їм нікого не шкода! А хліб, певно позабирали. Ще й по городах скрізь шукали, де хто може хоч квасолю в горщечок сховав. І те забрали. Не те що! Приїжджали такі свої.
Пит.: Які були порядки в радгоспі в першому де жили?
Від.: В радгоспі. Робітників наймали буряки полоти, то там свині,
корови доїли доярки. Вже хто там, як кажуть, на чому робив, то там вже він добував собі їсти трошки. Уже як там не слідили, як доярки доїли корову, а вона таки нап'ється молока. Хоч би там вже що їм не те, а вона нап'ється молока. А там порядки —порядки комуністичні. Знаєте, вже скрізь комуна залягла, то вже там ви не питайте порядків. А так що там, як ти хочиш працювати — працюй. Буряки поли. Там по якій копійці платили й зразу давали там трохи, як bonus. А тоді, хто виробляє добре ж манили. Хто здоровіший, то полов буряки. То тому трошки так як оце премія дали. А вона душила людей. Вона йшла, бо вона здорова. А чи вона так зробила, чи не так зробила, а вона йшла. Оце здорова. А чи вона так зробила, чи не так зробила, а вона йшла. Оце вам так було. А так, що вже в радгоспах, вже трошечки, як кажуть, хоч кажний день по 200 грам, а хлібця було. І суп варили, кандьор. А декуди й галушечок зварять, дадуть людям. Ну, вже не давали здохнути, вже не давали здохнути. А що так на селах, то категорично ВИМИРАЛИ, ВИНИЩУВАЛИ. Бо як хтось заховав, то знайшли, забрали, ще й засудили. Оце вам. Тепер далі питайте!
Пит.: Чи Вам відомо скільки людей згинуло в Вашому хуторі, в Круглику?
Від.: Ну, так приблизно, як там було нас родин яких 70, 80 хат всього
тільки більше 100 згинуло, більше 100 згинуло. Бо я ж не була цілком
там. Бо я ж вже відділена була, я пішла в Лубин замуж, а тоді поїхала в
радгосп. То я вже, як й отам вже окупувалося, то я боялася навіть
проходити по радгоспі. Я так ото як може місяців два, як свинок попасла
трошки, а в мене полопалися руки, ноги, то я й на людей не показувалася, не то що там до лікаря. А я щоб люди не бачили — позамотую яким-небудь тряпками ноги та й ходжу, щоб воно ж біжить вода. То ото таке було. Ну, тепер далі ще.
Пит.: Чи Вас весь час переслідували за це, що розкуркулені? Чи було в
паспорті написано?
Від.: Було в паспорті, бо я вже в батька пішла, ще я не розкуркулена, я
вже в чоловіка розкуркулена була. Бо я вже в чоловіка розкуркулена була. Так весь час переслідували, весь час. Не можна було; може хто й дав би на городі подовбатися хто-небудь би —так не можна було в селі і
найняти. Щоб хтось взяв мене там поробити день —і того не можна було. Не тільки, що я а й тій жінці і людині попаде за мене. Шо я пішла до неї робити, що вона мене нагодувала.
Пит.: Так там в Лубнах, Ваша родина мала власний кар'єр?
Від.: Кар'єр.
Пит.: Чи пам'ятаєте скільки там людей працювало?
Від.: Ну, там не багато людей чужих —двоє. Бо родина була тут велика, й вони день і ніч самі. Там же, бачте, не було так, як тут — машин не
було, а ручне. Динамітом зривали, а ото люди приїзджають волами, кіньми
нагружують тоді. Такі були вагонки, зробили самі, і вивозили цей камінь
туди, рвали в долині. Не було чужих — двоє, ну як коли, може коли ще
наймали там більшенько, як коли там —двоє, четверо було. Бо там не було
як. Як тільки порвуть динаміт, то рвали раз, два і третій раз, бо дрібних дуже не робили. То там людей накидали на вагонки поки витягнуть, поки ручна праця —не таке, якщо тут —машина там.
Пит.: Хліборобством займалися, чи виключно цим —кар'єром?
Від.: Більше кар'єром, бо землі було багато, а хліборобу —не дуже було. Вся гора, під каменьом. То та на тій горі воно й сіялося, ну воно й
родили мало. Бо дуже висока гора була. Воно декуди сіялося, ну родило мало. Ну, привозили хліб. Навіть міняли —за камінь, хліб. (Сміється.) Дарма, що самі землі мали, а нічого було їсти. Якби не виміняти, то небуло б чого їсти. Ну, там було за що й міняти. Я не кажу, що не було міняти. Там було міняти, можна що вгодно мінять. Бо вже кругом були левади такі, левади дуже гарні, то може було й буряки сіяти й картоплю садити й що хоч, сади — це все було. А щоб хліба було багато, то я вам кажу, що якби не міняли, щоб не привозили дядьки хліба за камінь, то не було б їсти чого. А то казав батько: —Не треба його й сіяти. Люди привезуть нам готове, а якщо хочете ще й напетлюють. Якщо хочете, то ще й напетлюють, бо дуже гарно камінь брали. Бо камінь потрібний —на дороги, викладали ж там усе. То там було.
Пит.: Цікаво, чи пам'ятаєте які податки накладали на Вас?
Від.: Ху, ху! Податки такі накладали, що не могли виконати вже їх.
Навіть пір'я, хе, хе, пір'я, мабуть, 60 пудів наклали. Де його взяти можна було, пір'я.
Пит.: То треба було виміняти пір'я, і тоді дати.
Від.: Та де! Вже як пір'я накладали, то вже майже й кар'єру не стало
вже. Вже кар'єр забрали. Вже це все забрали. Землю забрали, скотину
забрали, не було вже нічого. Це вже накладали податки, аби тільки сила була. Та не можна було нічого. Як трошечки щось заплатили, то вони вдруге наклали. Та вони так робили, щоб значить. А тоді цілком з хати вигнали хату на замок. Там чи пустили під хату читальню зробили. А ти йди куди хочеш з своєї хати. Так! Так!
Пит.: Це було в самих Лубнах, чи в селі?
Від.: Ні, уГребищах. У хуторі в Гребищах.
Пит.: А так чи там були свої комуністи місцеві?
Від.: Приїзджі були з Росії. В сільраді сидів, і помагали, а свої дуже
помагали.
Пит.: Чи в Вас були дуже активний комнезами —комітети незаможних селян?
Від.: Були. Були там які—такі підростки і дядьки такі, які трошки
грамотніші, то всі пішли, як кажуть де пішли —може й шкіру свою зачищать там, а деякі пішли просто людей розтягати.
Пит.: А в хуторі не було добровільної комуни до колективізації?
Від.: Ну, як почалася колективізація, то всі в колгоспи тоді. Хто не
хотів у колгосп, то його пригноблювали. Не хотіли деякі бідняки. Багачі
зразу пішли деякі, не багачі, а я б сказала, не такі багаті, як це в Америці, а такі, як заможні люди. То ті пішли зразу, бо вони знали, що вже їм нікуди йти, тільки туди йти. А бідняки ще не хотіли до колгоспу йти там угинатися, там земельки три десятини, чотири десятини. Вони думали, що це вони так будуть. Крутилися, крутилися років коло два та й ті туди пішли.
Пит.: Чи був спротив колективізації в Вас? Деінде були повстання?
Від.: Ні. Не було. Позабирали. Воно ж так-сьогодні в трьох заберуть, а
завтра в двох заберуть скотинку, все позабирають, завезуть, в сундук
поставлять (скриню таку,) відвезуть туди осталася —нічого в хаті немає, й хліба немає. А тоді прийшли, вигнали —іди куди хочеш. Ну куди хоч іди! Вигнали, на сніг викинули і that's it.
Пит.: Чи Вам відомо як вибирали людей? Чи на мітінґах чи де?
Від.: Невідомо. Хіба, так може хтось комусь колись сказав, що будуть
іти. Це як там дядько якийсь дежурив та почув що-небудь, в сільраді, і
сказав: —Оце може завтра прийдуть до вас. Ото так тільки. А так —ні. То, то закрито було все.
Пит.: Так Ви не знали наперед?
Від.: Ні, ні!
Пит.: Чи можете це описати, як Вас розкуркулювали? Хто прийшов, скільки їх було, що Вам говорили?
Від.: Та свої хуторяни, свої хуторяни. Можна описати. Та вже й забула.
Дмитро. Щоб я прізвище сказала, не кажу вам.
Пит.: Але скільки їх було?
Від.: О та скільки —два, чотори, оце все. Вони прийдуть, що ти —за руку взяли, викинули й вже. Ви думаєте —з пістолями в кишені. А хто
відпирається, то ще й наб'ють. Що ви думаєте? Два мужчини чи три. І що не потягнуть людини, чи що. А хто буде відпирається, то наб'ють так, що аж синяки будуть мати, і скажуть: — Кидався битися! То вони є майстері до цього. Там не можна було спротив робити. Це якби все це хутір чи село, так як оце тут демонструють. А що ви! Як ця родина береться, а та родина сховається, що біля сусідів. Аби мене не заняли. А воно прийде й до нього час, та й займуть і його. Це вам таке. А по чотири по три душі, може десь по п'ять приходили. Бо ж шукали ж зерно, хліба шукали все. Що викачку хліба ж давай. Ну, а в нас хліба (вони —самі знали,) що в нас хлібу НЕ БУЛО багато, бо не посіяно було. На крутій горі не вродить же нічого, тільки, тільки лише камінь сам. То все так.
Пит.: А як шукали за хлібом у людей?
Від.: У людей? Такий шприц, і тут, що набирати можна тут. І загонять її. Вони такі міста знають, приблизно. Так, як ви то в школі знаєте, як
читати та писати, так і вони знають, вже навчилися. То прийдуть, і находе —десь там у деяках позакопуване. Ну, й на городі закопане. Вони
пройдуть, подивляться й все тобі шукають. Де було в людей, шукали, ну в нас не знайшли. Я ж вам кажу, що в нас не було хліба шукати. Що було наверсі, те забрали, і на тому вам кінець. Бо ми не ховали його, бо старий батько сказав: —Хоч ховайте, не ховайте, все рівно, ми не будем тут сидіти в тій хаті, ми підемо. То мати вмерла зарані, свекруха, як то кажуть, а батько ще за мною жив, я його возила. А син, гей Боже святий, не знати по світі блукав. Ми й самі не знали років п'ять чи шість. Аж тоді ми взнали, де він. Ну, так такий. 150 років був на Сибірі й вмер.
Пит.: Чи в Вас була міліція чи аґенти ГПУ?
Від.: Я не бачила міліції, не бачила. Там від сільради якийсь десятник.
Щоб міліція так, якби оце тут, так як поліція приїхала —я правду вам
кажу, що я не бачила. Ото свої —йдуть може, а там дежурний із сільради.
То свої наклали, й прийшли, й викидали й розігнали, й все. Надала Москва приказ —that's all! І виконуй, як хочеш.
Пит.: Чи пригадуєте, як називався голова сільради? Цей, що з Росії?
Від.: Ні, не знаю. Ні, не знаю. Не буду казати, бо не знаю.
Пит.: Але з Росії?
Від.: Ні, не скажу. Не скажу Вам. Не буду казати, бо не знаю. То молода ж була, то вже минулося. Ну тутечки, тут був один приїжджав, то я не
буду казати, бо не знаю. Забула. Був один тутечки. Чи Сердюченко? Ні, не знаю, не буду точно казати, щоб і не наплутиш того багато, щоб може такого й не було.
Пит.: А ті росіяни які були в апараті партійному, то як жили з
українцями?
Від.: Вони, вони писалися в Комсомол, у Партію, писалися. То вписалися хуторяни наші. І вони стремилися, бідніші люди, улізти в Партію, в
Комсомол молодші, а ті в партію старші вже лізли. Усе, усе було. Це все було.
Пит.: Так що Ви вже не були в хуторі як колективізація почалася?
Від.: Ні, вже я не була. Я вже в Донбасі була. В радгоспі побула, а
тоді, як я листа отримала, аж в Донбасі стала. Я в радгоспі проголосила
—поїхали до чоловіка. Як. він приїхав в Сибір вже.
Пит.: Це в 34-му році?
Від.: Ні, вже пізніше. Мабуть в 36-му чи в 38-му, то я вже поїхала на
Донбас. А тоді вже аж як німці, то тоді вже я з Донбасу вернулася.
Пит.: Чи щось пам'ятаєте про революцію? Я знаю, Ви були ще маленькі.
Від.: Я тікала! І це одне тільки пам'ятаю, що вони з такими шапками, то штички отакі. Оце пам'ятаю, одне тільки, то більше нічого не пам'ятаю.
Пам'ятаю, як в погріб заганяли нас усіх туди, бо йшли вони ж стріляли.
Щоб не моталися, то в погребі ми сиділи. Оце все, що пам'ятаю я.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини брав участь в громадянській війні, чи в
революції?
Від.: Ні, не було. Ні тут не було, ні там не було. Тут вже ж я велика
прийшла, а там не було вже ж всі. Таки я знала ж дядьки мої ж три й
батько ж четвертий, то не були ж.
Пит.: А як Ваша родина, так спочатку ще, як тільки встановилася
радянська влада. Як вони дивилися, чи на радянську владу —чи вона добра, чи погана? Так спочатку ще, як тільки завелося?
Від.: Я думаю, що дивилися вони не дуже добре на неї, але дітям вони не казали, бо не можна казати. Я ж вийду на вулицю та скажу: —Мій дідусь
казав, що то погане е. То вони нам не казали. А я думаю, що вони не дивилися добре. Так би якби я не дивилася на них добре (сміється,) оце зараз, так і мої рідні не дивилися, бо дітям не можна було казати й вони не дивилися на них добре. Бо я вже як радянська влада більше моталася, я вже на цю сторону вже в Лубнах, то я вже й тут була. А що мої батьки не дивилися на те здорово. Бо батько вмер в ДОПРі.
Пит.: А що це таке ДОПР?
Від.: Ну, в'язниці. В Гадячі в в'язниці помер.
Пит.: А чи Ви знаєте, чого Вашого батька взяли?
Від.: Щоб я точно знала, то я не буду казати. Як будь-то в це брата
посла в газету провели. А мій батько як будь-то сказав: —Та хай іде на
Гадяч, будуть там читати. Оце, як будь-то за оце.
Голос з боку: То було проти радянської влади, батько сказав. Бо брата
попросили в газету: — А, так ти, значить, проти совєтської влади! — І
батька в в'язницю.
Від.: Батька в в'язницю й брата забрали тоді в в'язницю. Я вже брата
виручала аж у П'ятихатках, в в'язниці. А батько в Лубнах умер. А я брата, як його засудили, так я аж в П'ятихатках його визволяли, тягла в Донбас.
Пит.: Це за одне слово?
Від.: Ото за одне слово, як будь—то й попав він. А то за оте: —Хай,
каже, іде на Гадяч, читають! А його як будь—то провели сина в газету, притулили отут до стіни. Дощ був, та одірвалося. Так вони кажуть, що це Павло відірвав і кинув. А дощ був, воно відпало. А батькові не був там близько. І то він у ДОПРі й умер.
Пит.: Як довго там був? Чи знаєте?
Від.: Та знаю може. Може шість місяців, може сім місяців. І чи Ви
думаєте дали додому його поховати? Ні! Накидали, там не один вмер. Накидали гною чи людей накидали, а тоді зверху гноєм прикрили й повезли. Поки наші вже прибігли там моя сестра й мати, то вони вже їх повикидали. Вони не віддали і не звістили.
Пит.: Чи Вам брат оповідав потім про в'язницю?
Від.: Ну, аякже!
Пит.: А що говорив?
Від.: Ну, що? Ну, він невинний. Ну, Боже, заспав, може (сміється) задля дівчат гуляв та прибіг, заспав і ото його в газету протягли. У в'язниці
ж він може місяців чотири, як не п'ять. Я три рази їздила викупляти
його. В чоловіка останні гроші забрала (сміється), ті що заробив, а тоді відвозила, щоб брата викупити. З в'язниці. П'ятихатки —там недалеко від Донбасу, П'ятихатки. І я визволила його. Й п'ять раз їздили по брата. Таке, що як дійшли до Донбасу вже, до міста, де входити так страшно було йти, бо я не взяла з дому перебратися йому. Так обірване, обшарпане, то я тиждень хаючила, щоб обнажити.
Пит.: А скільки грошей хотіли, щоб викупити?
Від.: Та скільки не неси, та я кажу: —Нема, нема, —скільки не принесеш, то не досить.
Пит.: Це ніби взятки треба було давати, чи це так офіційно?
Від.: Ну, неофіційно. Треба підмазати, а там будуть ходательства. Оце
так — дать одному, а він буде заступатися. Та ходить, ходить поки знову
таки, каже: —Ні, це мало, ще давайте! А даєш, та не знаєш, чи воно буде добре, чи не буде добре. Та ото вам так. А таки випустили, випустили.
Пит.: Це його за це, що раз проспав чи за що?
Від.: За оце, що батька в Допер забрали за оце, що газета впала, а його
опісля. Тоді батька посадили може місяців два, а його знову тримали,
тримали ще вдома, а тоді знову його засудили. І не в Гадячі вже послали, а ж до Донбасу, в П'ятихатки послали. То я вже від сестри получила лист, що Микола в П'ятихатках, вже в в'язниці сидить. То я перший раз поїхала, то вже в Донбасі, ще знаєте, вже ж, кусок хліба може було мій чоловік отримував по фунту, по два фунту, а я 200 грам отримувала... Мені 200 грам дав, а я йому два фунти давала. То вже так відбувалися. Може колись не з'їли а оставили, щоб хоч хлібинку, яки-небудь повезти йому до ДОПРу. На снідання я поїхала зразу. А він мені каже, що є такі люди, що викупляють. А я кажу: —Як можна? —Та так же. Викупити треба грошей. Кажу: —Коли я не маю аж таких грошей, знаєш. —Ну, каже, якщо змога ваша. Я до сестри написала листа. Вона каже: —Ми зберемо трошечки й пришлемо Марією (сестрою другою,) а вона привезе тобі, а ти тропіки добавиш там. Ну, ото такечки збирали по копійці, як то кажуть, і виручили. Ну, тоді вже він тут жив.
Пит.: Значить Вашого брата за що?
Від.: Це за дрівницю батько пішов і брат пішов за дрібницю. Батько умер —не витримав у ДОПРі, вмер. Чи він голодівку може оказав, бо я не була там, бо я в Донбасі вже була, а брата я привезла в Донбас. Не казав
нічого. Щоб він сказав, що я зробив злочинство таке для радянської влади, то НІЧОГІСІНЬКО. А крім того, що в газеті провели його —там він заспав, почали там придиратися й ото так батько мій сказав: — Хай летить на Гадяче. Оце всього тільки злочинство, мій батько сказав. Вони хотіли його замордувати й замордували.
Пит.: А чого були проти нього?
Від.: А я знаю? Бо дуже розжився, певно. Те несе акронім —Павлове сало понесе! Знаєте, як ходили молоді, так кажуть: —Те несе, Павлове сало
понесе!
Пит.: Що несе?
Від.: Сало! В нас же це сало було, це сало було в нас. Аякже! Ну, це
правда. Такі молоді хлопці йдуть кричать: —Те несе, Павлове сало понесе!Це як заколе кабана, то це: —Забрати його! Ну, то схотіли замордувати. Там не дивилися чи то поганий, чи то гарний, а як тільки трошечки, трошки що так —і готове!
Пит.: Чи в Вас у рідному хуторі чи пізніше, коло Лубків, чи була
церква?
Від.: О, yeah! Була навіть за півтора кілометра, у Лубнах. А в хуторі
—за три кілометри було, в Харківцях, церква була.
Пит.: А як довго існувала?
Від.: Ооо! Існувала як тільки началася оце совіччина. Так і почали
розкидати. Розкидати почали.
Пит.: І вже її не було?
Від.: Та де вона була, ні. А тепер кажуть, що церкви в. Вони хат не
збудують так, як треба, а не церкви збудують! То може де нерозгадана
осталася, то так. Розкидали! І в нас розкидали. У нас монастир був, за
півтора кілометра. Так, жінка багатого поставила монастир собі в Висачках. І то розкидали, розтягли, навіть по цеглині розтягли.
Пит.: Це якраз після революції, чи вже пізніше?
Від.: Та в революцію якраз. Оце саме як радянська влада вже
встаткувалася, так вони почали розкидати.
Пит.: Чи Вам відомо, де діли священиків, монахів?
Від.: Частину засудили. На Сибір попали, а частина може десь сховалася, то вже невідомо. А частину засудили. Тіх, що ми казали: —Ага, того засудили, й того, й так далі. А так невідомо, де вони ділися.
Пит.: Як був голод, чи якраз після голоду, чи люди говорили чому це так сталося? Як люди думали, хто винуватий, чому це так?
Від.: Господи милий! Там не можна було й казати нічого. І, люди навіть боялися дуже й говорити. Один другого боявся. Бо не довіряли один
дургому. Бо як я вам сьогодні скажу, а завтра вже й ще хтось знатиме. То я ж вам кажу, що батьки дітям нічого не казали. Тільки якщо сам зрозумієш вже, якщо ти зрозумів що-небудь, то добре. А як не зрозумів, то так батьки не казали. Бо батьки боялися дітям своїм казати, не тільки комусь чужому. Чи говорили там, чи того не було в цього нічого.
Пит.: А як Ви в той час думали?
Від.: Я думала якби мені прожити, щоб не вмерти. Я голод пережила, то я думала якби не вмерти. І я в цей час, що не йшла проти радянської
влади, бо не можна було йти. Уже, як ми прихилилися й знайшли працю, мій чоловік, я ж не йшла проти радянської влади. Що ж, що я можу зробити? Ні! Це, хто каже, що йшов, то це неправда! Це зараз кажуть, що оце так як дисиденти. То може як-небудь, а тоді, я думаю не було, нікого. Я в це діло не вмішувалася —може й було. Може —не буду сперечатися, бо не вмішувалася. А будем казати —робили, старалися робити, щоб не вигнали з праці й кусок хліба добували собі. Бо мені де дітися було вже? Треба було робити, хоч нині. Вже й в Донбасі стали. Треба робить було. Де хто не робив, то кажний виконував свою працю.
Пит.: Чи в Донбасі дуже розпитували про походження —чи це куркуль, чи що?
Від.: Як наскочить свій, десь з хутора, то тікай з цього міста, в друге
перейди, якщо ти можеш, бо знімуть, заявлять, що він розкуркулений
Пит.: А так, то не питали?
Від.: Еге! Там, там більше всього, більше всього, що розкуркулені
сиділи скрізь по офісах. То там легко було встроюватися. Там легко
встроюватися було —махнув руку, і вже ти приписаний. Бо там такі всі розумні. Хто ж грамотний був? Та вже ж ті, що розкуркулені, знаєте. Старші —вони розкуркулені всі ж, і в офіси лізли. Прийшов, і він вже бачить, який прийшов. Махнув рукою та приписав. І там ніхто не казав чи ти розкуркулений, чи тебе питали, чи ти розкуркулений, чи ні? Ні? Ту який-небудь папірчик принеси, там може хто надряпав. А ви думаєте з сільради давали папери, щоб устроїлися на працю? Аа! Десь якийсь дядько напише, він припише. Там нема того, що тутечки — це документи, та правильнота. Там усі на такім возі їхали, що півдрабки поламані всі.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати?
Від.: Вже я не знаю що. Вже аж забулася. Та всього багато е. Я вам і
так багато сказала. І все, все правильне. Я таки рахую, що то правильно
все. А як вам відомо буде, то я не знаю.
Пит.: Ну, то дякую!