Case History LH18

Anonimous male narrator, b. Dec. 25, 1908, in western Poltava region, whose father was killed in World War I when he was eight and whose mother remarried. Narrator was then raised by his grandfather, a prosperous peasant. Narrator's wife interjects her remarks into the interview from time to time .narrator's grandfather was exiled to Arkhangelsk in 1928, and narrator was saved from the same fate when at the last moment a sympathetic official used an inconsistency in documentation to remove narrator from a column heading into exile. In 1930 narrator travelled to the Donbas with false papers and found work in Zhdanov at the Azovstal' steel plant (now Zhdanovs'kyi metalurhiinyi zavod “Azovstal'” im S. Ordzhonikidze) where he was employed until 1936 or 1937. As a worker he received 400 g. bread daily and potatoes. Labor discipline was extremely harsh and the workers, many of whom were from dekulakized families, lived in fear and desperation. Narrator describes at length the large number of starving peasants who came to Mariiupil' during the famine and mentions people dying from dead fish washed up from the nearby Sea of Azov. In the village there were the houshold quotas (plan do dvoru) and procurement campaigns. Witnessed the famine in the Starobil's'k area on visits to his native village, and encountered peasants assigned to his plant for “compulsory corrective labor” where they worked without pay. Responds to specific questions of the Civil War and NEP period. During NEP “life was better” and the local administration was run by local people. Peasants opposed collectivization. Recalls police taking away hungry peasants who had come to Mariiupil' to beg for food and peasants selling off their possessions in order to buy food. Also recalls the existence of a torgsin there.

Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь-ласка, скажіть, котрого Ви року народження?
Від.: Чистіше сказати я 1908, 25-го грудня.
Пит.: Ви з яких сторін походите?
Від.: З Полтавщини.
Пит.: Скільки людей було в Вашій родині? Членів.
Від.: В моїй родині склалися обставини. Я зостався без батька в вісім років. Прийшлося жити-виростати в материних батьків. Мати була вийшла заміж, то мене материн батько, дідусь, виховував десь до 28-го року, то так я виростав уже в них. Коли прийшов оцей план —план до двору —заготівка ціх хлібів для держави, цебто кажуть, то ми з дідусем почали це все робити проробляти. Що заплатити було дідусеві податок, тоді приходить другий. А вони: —Що робити? Для себе візьми сховати що-небудь. Пішли шукати, а вони гарненько жили, багатенько все було. Знайшли лишень десь у дворі там і за те все вибрались з хати й дідуся і сина з родиною: —Виходь! Куди? В друге сусідське село не пустили. Там у сусідів переволочилися дві неділі. Приходить приказ: —Вислать в Архангельске. В Архангельське послати. Попадаю я в ту компанію. Моє прізвище таке, а їхне прізвище своє. То добрий чоловік найшовся коло вагона. Підвезли, каже чого тут дві родини там побачив, по-російському, командир. —Почему две семьи? Куда зта семья належит, сколько их есть? Я один. Мене приписали. Оцей голова сільради не схотів нашу всю родину вигнати зі села, то той мене викидав з вагона —я от хожу, а мої дядьки поїхали всі на, на висилку й по сьогоднішний день не знаю. В 30-их роках уже як прийшло до колективізації, то перейшла 28-ий, 29-ий. В 30-ім році я вже мав вискочити —мені дали папірці, розжився, та втік на Донбас. Там я вже доживав уже, все дорослий. Встроївся на працю через такі документи фальшиві й те саме вийшло —прийшов мене приписувати й глянув на мене так, як оце зараз я, в мене був папірець. —Чим ви були хворі, на серце? Кажу —Так. Каже: —Ви приписані. Вірите, я не міг забуть ту людину, молодий хлопець не на приписці. Ми стоїмо в черзі записатися, бо на роботу дам той папірець документ, і куди гляну, глянув на нього й на мене. Зразу не пита мене —сам каже: —Чим ви були, на серце? Кажу: —Так — а тоді зразу догада, кажу — так. —Ви приписані. Ідіть встроюйтеся на працю. Я тоді встроївся на працю, я вже в Маріюпіль попав у Донбас туди. Величезну фабрику будували, завод Азовсталь, і то там я прожив аж до 36-го, 37-го року. Я вдома вже не був. Оцю саму біду голоду, то я вже пізніше знав, що вдома вироблялося. Людей не вмерло багато, але були спухші люди через те, що забрали частину людей. Частина бідніша вже як-небудь доживала, а то я все набачив на свої очі, як у Донбасі при Маріюпілі там, що там робилося, бо люди сходилися раніше на базар, то навезуть продукції разні. Сільська продукція. Ми ходили. Купимо, то приходим, люди отакі — всі порозпухші лежять по тому базару, що знають. Боже коханий, ми полякалися, ми молоді ще хлопці тоді. Кажуть: —На селах голод такий, що люди біжать у город, просять кусок хлібу. Так думають, та завалили місто, був те місто завалено продуктами, не дай Боже що, а тепер каже, бач, що виходить? Ми, знаєте, в заводі хто вам об'язані, що то по світу робиться. Ми ж самі живі побачили та почули. Там ще Азівське море, на березі риба викидається водою. Лежить вона полужива або не зовсім. Людина ухвате ту рибу й тут і солі купи є, присолила, зварила, з'їла й тут і осталася. Не можу такого з'їсти продукту, то рибина ще присолена. Ухватило, бідне, зварило, з'їло, з'їло, приходиш, готове. Сонце пригріло, здулося від того, під'їжджає спеціяльно вже то збирала, машини збирали людей по городу, страшне, звозять куди, спеціяльно, могила загальна, їх звозе склада, бо ніхто не зна. Ну, так називалася тоді, загальна могила, бо то ями покопані, рови, то звозили то. А ото так обийшлося, що ми, прийшлося вискочити з дому таким шляхом дядьки мої, дядько й дідусь завезені в Архангельське і на тому я кінчив. Уже як і вернуся, то нікого не було вже вдома. Нікого в мене, дворище все, домик був гарненький дідівський, то все пішло під школу, а те все знесене — не осталося нічого. Так мені прийшлося пережити свою молодість. А то що був НЕП, то-то починали. Тоді було пару днів, від того часу началася це все —о система під колективізацію. Від НЕПу пішла колективізація. Ну мені в їй не прийшлося ні робити нічого, як я молодий втік, просто втік, вдалося втекти, то я в Донбасі жив, поки все успокоїлося. І ще той голова сільради, що посилав, сусід, ще був живий. Побачив мене та просив: —Простіть нам, що ми вам так зробили. То ж я не винуватий, я нічого не знаю. Знаєте, таке було з ним. Просився, простіть мені, що ми не знали, чого так треба було робить? —За що, кажу, за те, що людина робила, вислати туди аж, кажу, на то... Та знаєте, що він каже: —Нам ще приходить від городу, від голівного директорії —дайте нам на висилку. Знаєте вони яких шість-сім родин, за те, що добре жили, таких вислати куди в Архангельске. Такі-о речі виробляли. І прихож так пережить. Шкода, але ж нічого не зробим. Шкода, шкода, спокійно не могли жити аж підросли, а то ж, роками, 20-ий рік був тільки тоді, я народжений з восьмого, а це буде 28-ий, 29-тг, 30-ий. В 20 років пощастило також — людина найшлася коло вагона. —Чому, каже, тут дві родини, а один документ? Ну, я говорю, спеціяльно документ виписаний, бо їм би треба відправляти туди, і відкинув. Я схватив руку, попрощався з своїми (плаче). Ото така моя обстановка коротенька. Ще хочете щось спитати?
Пит.: Як годували робітників?
Від.: У фабриках там на заводі? Робітникам? Давали мені 400 грам —два фунти. Чотириста грам хліба й варили суп який-небудь. Ну, знаєте, таке. Більше рибний якийсь був той супи, а брукви там, правда, не було, а то суп картопляний суп, макаронний суп — давали обід, фабрика давали, а то ту купуєш сам у store-i, хліб получив, то що ж, хліба кусочок, молоді, їсти хочуть. В столовку підеш —треба платити, бо то одна безлатна була, так що ж там, називали, баланду наварять — слабесеньке. Манну кашу якусь, макарон або супик такий з капусти, давали харчі, щоб то не варила суп. Спеціяльно давали. Хліба мало було —фунт хлібу —400 грам, а решту там карточки були разні видавали по карточках трохи там пару якихсь. Цукор можеш достати трохи, масла не давали, якогось маргарину не було, якийсь жир, таке-о. Ну, фабрична праця, то була зовсім інакша обставина, чим сільська, багато. Вони за робітниками слідили й робітників не об'ясняли багато нам, бо не було збору так, як то скажуть що зробити якісь збори, робочим об'яснить слухайте, на світі то-то робиться. А хто знав про це, люди, хлопці самі, що повтікали так, як і я, скажім, то знали, бо з дому писали листи, що пропадаєм, попухли. Кожний хлопець що таке, ми ж не могли догадати, чого так, аж потім роз'я -і то спеціяпьно був дав «План до двора," щоб людей оголити продуктами, а вони ті враз підуть у колгосп. То перед колгоспом вони готовили, що відибрать усі хліби, вони лиш тут підуть у колгосп і будуть тоді випахати своєю, своєю роботою другий хліб. А то так і робили. Спеціяпьно це «План до двору." Я не забуду, поки й житиму. Покійний дідусь попланував його та каже: — Що ж мені далі? Та маєте десь, сховай, кинулися. Що ж, не вдалося схованка. Знайшли і за те все пішло — і хату і все, що барахло все чисто вибрали, з хати вийти. Через два місяці, та де, через два, три тижні зразу ешелон уже підготовили, бо вони вже мали людей, ще п'ять родин таких і до міста на станцію і в вагон. І мене туди чіпляють. То добра людина, хоч він якийсь радянський директор, бо може й партійний, ну зразу по документу каже: Треба виставити комента на ту родину, бо було двоє родин на одному документі, а ті круть-верть, круть-верть —сільрада. Це сільрада завезла. Відкинув, каже: —Відправляють, а ти відправся назад. І то мені так повезло втекти від тих від усіх, з села втік тоді, бо не можна в селі було явитися, все рівно куди? В в'язницю були б посадили. Раз їх обдурили —вони ж винуваті стали. Тоді прийшлося втекти від їх аж у Донбас. Ото така в мене була обстановка змолоду, а тепер уже обсидівся. Він там у Маріюполі в Донбасі я прожив і шість років, вдома не міг являтися, бо нема нікого. Мама пішла заміж. До матері не чіплялися. Вона молодою була, мала свою родину —я вже не боявся вертатися назад через те, що я там у її батьків виростав, то я вже був приписаний в те багате дворище, бо я з тим двором виріс, то вже пізніше, як вернувся, то ще мама була жива. Заходив до неї, ну вже ж, вже був дорослий. Треба було свою родину забирати, начинять свою родину вже тоді мати. Отаке, синаша, було так діло в нас. Але я й досі згадую маріюпільську біду, ту людську біду очима своїми бачив. Боже, по городу той базар спочатку, топродуктами був, а тоді прийшли люди, беруть дещо хто ще прибіг, самі від себе беруть, хватають, плачуть, рятуйте, дайте кусок хліба. Чому, думаю, та така ж країна, що ото така й тут і там проблема. По березі ходять над морем —риба лежить, вода ж викидає рибу, вона не жива вже, а знаєте, де рибний склад і там соли багато, ярусами прямо. Присолив, і з'їдає, а сонце, наїлося, бідне, уха й вмирає зразу тут на моїх очах. Може з 10 людей взяли молодих, ну, там як він уже спухлий, йому хоч дай хлібу, хоч не дай, а він жадно поїв.
Від.: Страшне, то було, бачив смоїми очима. А потім там—же ми пішли на працю, нас брали вантажниками, возити на вивозку, то місто Старобільске, таке є там на Донбасі. Троє сіл порожними були. То до цього всього ходила худоба по полях, а нам, ми їздим вантаж вивозити з того села вже після цього всього, як перейшло після голодівки, там почалася праця. Там соняшники намолочені. Ми питаєм тіх людей, хто остався: —Що це таке, що тут нема? — Людочки, каже, люди вимерли, вимерли селами, каже, вивезли їх в ями ці. Худобинка є, хати пустують. Це там аж на Донець, на Донбасі, Старобільске таке місто, то живий свідок я там уже. Нас забрали на машини вантажниками туди звозити насіння там було виром, то треба туди послати транспорт. І ми їдем, питаєм людей, дехто живий, бо що то людей нема. — Ой, каже, в тіх роках, каже, людочки вимерли, це осталося то стільки як так живем. І не буде кому праці робити. Отоке було в тих місцевостях. То що пережито, але ж, знаєте, називають ДОПР. Завода Азовсталі, там його будували, там мені працювати прийшлося. Туди пригнали 10.000 людей рештованих із Західньої України, сюди з тих країн. Десять тисяч були нагнані ще другими, то мені приходилося питати людей. Жінки, мужчини — ходять на працю, їх возять конвойом і назад. Воно несе тряпки зі собою, одежину й торбинку, що ж воно, пісок накидать або камінь скидать, або цеглу й додому. А один мужчина старший також там працює, каже: —А я ще молодий. Кажу: —Батьку, кажу, чого ви тут? Каже: —Синок, я, каже, машиніст паровозний, залізної дороги машиніст. —І чого ж ви, кажу, ви сюди прийшли? Він, правда, на паровозі робив. Я тоді встав, ходив. — Чого ж я, синок, сюди прийшов —так до мене обзивається, старша людина, тоді мені було 21, а йому було вже 60, може —чого ж, каже, украли, сукіни сини коней, двоє злодіїв, і тікали й за мою стодолу за велику, а ті, що гналися, що їх ловили, до мене причепилися та кажуть їх сховав. Коні в, а їх двох, стільки там було, я їх не бачив —10 років! Прислали його туди на Азовсталь на працю: —Оце, каже, вкрапи коней, сховали за моєю стодолою, а вони втекли, а вони причепилися до мене. Ти, каже, сховав, ті, що вкрали, ти їх поховав? Ти не скажеш, іди ти сюди. Там жінок питаю: —Чого ви, тьотю, тут? —Та чого ж, каже, я пішла назбирати колосочків по полю, мене зловили, що я, каже, винімаю з снопів колоски, тру в торбинку. Забрали мене сюди на рік на два на працю в Азовсталь. А другого також питаю: —А ти чого? —Я не взяв дозволу на поросятко зарізати, а взяв посмалив його. В нас, знаєте, смалили, а його треба було обпарити й цей цьому два роки й той там. То, то як же ж так? Ну, що ж я зробив, так виходить, то-то такі дрібниш. Туди люди присилали на ту працю то задаром. Той завод строївся задаром, Азовсталь. Ото таке там було. Отак мені прийшлося то бачити. Я живий свідок, а не можу забути то й досі. Чому ті люди не попали в історію, щоб розписати про них? Шо за люди і чого вони і звідкіля вони? Кого не спитаю звідтіля ж такі, що там бувші, каже, ми не знаям, як то люди попали, така сила й ніхто не знав чого. Чого їх не припишуть ніде в книгу завести, в газету або, ніхто не знав в той час. Оце ж такі роки — 30-ті роки. Уже після голодівки, то люди ходили ж збирати —третій, другий, четвертий. Після голодівки. Я ж попав після голодівки —я туди попав. Я піду перед голодівки я не попав двома, я там попав, бо я в 30—ім році, як то вони вивезли в 29-ім моїх рідних, то мені прийшлося викрутитися від їх, і я втік. А там уже люди навезли в той завод, навезли людей на працю. І хоч би сьогодні хто спитав, звідки ви? Записати їх історії були. І сьогодні деколи спитаєш своїх наших хлопців, то такі дехто —то ми ніколи не чули, що там таке було. Ми ніде не читали, і в вас у історії не написано.
Пит.: Ну, тепер буде.
Від.: Ті люди не знають таких місцевостей, бачите, а ми ж були звідки ти точно, звідки ти, звідки ти а тобі чи з Західної України були(?). Якби знав хоч пару родин таких місцевостей, то може бути й села скинуться. Хто був там на заводі в Маріюполі, там завод Азовсталь будувався —величезний завод —тепер він працює. Одливка, там чугун відливати.
Пит.: Це люди з Правобережжя чи звідки?
Від.: З Лівобережжя більше людей, може між ними були й Правобережні. Більше з Західньої України, отак я сам машиніст із залізниці, але на великих машинах їздив, бо старший чоловік. Я попав сюди за те, що вкрали коней і сховали за мою стодолу і до мене придралися, що ти тих сховав, де ти дів їх, давай, а ні, то йди ти сам туди. Мене, каже, забрали сюди на Азовсталь на працю й ото було. І жінки там, мужчини так само за таку дрібну роботу —той колосків назбирав, а той кукурудзи пішов назбирав —вона ж валяється. Ти, каже, ходиш обкрадаєш державне добро, ти поросятко хотів зарізати, як його вже спариш, то воно ні до чого, як люди смалили та обпалювали. Він то зробив без дозволу, та забрали його й сюди прислали. Я розпитав багатьох, ну знаєте, мені в ті роки самому, я молодий, так якось боюся сам себе показати, бо знаєте, там дуже було строго, ні з ким таким, хто знав би тебе, то треба було минати. В мене так попало, що почти такі були всі хлопці —нас було шестеро —ми вмісті в бараш жили, то зговорилися —той звідти й звідти, отака сама система. А так, щоб хтось десь про село, то село не знало, де я був аж до шестеро років. Вони не знали, де я був, аж поки прийшла амнестія така, що вже можна було їхати. Тоді вже якось воно змінилося. Думаю, пропав. Приїхав додому, пропаду, думаю. Копи нічого. Те саме, голова сільради, той самий був, що й тоді, той, що виселяв нас усіх і мене. Тут прийшов та каже: — Простіть мене, каже, не знав, що так можна було робити, я не знав, пробачте мене, простіть мені. Та я нічого не маю. Тоді каже: —Ви працюйте. Бачу вже він відійшло до людини то за шість років, знаєте. Я мав жити аж оце до останніх часів уже вдома. То вже то все перейшло.
Пит.: А що пам'ятаєте про революцію?
Від.: Трошки, я мало що пам'ятаю. Знаєте в такі роки це в 17-му вона почалася. Чути чув, що було дуже недобре. Я ще ходив у школу. Мій батько був помер на фронті. Я остався дуже молодим. Він мене хотів учити, але віддавав у школу, але як його не стало, я мав ходити в школу в гімназію, підготовчий кляс, він мене підготовляв туди і в той час почалася революція. Я не дістав школи через оте. Що ми робили? Нам було по вісім, дев'ять років. Тут ідуть танки, тягнуть гармати, солдатня йде, стріляють по місті. Ми збираємо патрони, яке нам цікаве, бо ми школярі, то я оце бачив. Ми вже бачили то. У нашім селі та революція вже в сусідньо, також ми вже в школу вдома ходили. Прийшли до одного дядька, кажуть у нього є золото. Та до нього, а він з хати вискочив то поза другими хатами вискочив: бах-бах —убили. Це революція така починалася. Шукали все, і тут держава в дядька хату забрали. У нього золото забрали. Він, бідняга, вискочив, поза хатами застрелили. Це в ті роки. Вісімнадцятий, між 16-им почалося. Ну, я не кінчив школу через оцю революцію. Я б уже кінчив, а потім як пішло вже розвалище, то я вже ні до чого не довчив. Я самоучка така вийшов.
Пит.: Чи були такі люди, що хотіли самостійну Україну в Вас, чи пам'ятаєте?
Від.: Мало-що чув в ті часи, знаєте, труд, отак якби прислухатися було до такого діла, бо то було все в секреті. Було, було, я вже здав читати, то казали, що рганізували всякі організації, щоб самостійно якось здобути, то ті при тіх часах дуже було тяжко. Так само для таких як ми, молодих, то ми вхто вже прочув раніше, бо ми молоді не достанем від вищих так скоро, як старші люди, бо вони десь знайомі раніше. Кажуть, слухайте, ото отаке робиться, така праця робиться, то вони чули, а нам тяжковато. Ну то чули, що підготовча була ця саме коли? Ці ж войни, це ж революція як ішла. Ішли деникінці, йшли Будьоний і Махно, поки прийшла амнестія така, що вже можна було їхати. Тоді вже якось воно змінило. А це петлюрівська армія йшла також. Так отут—же ж тут сьогодні прийшли одні —я вже це пам'ятаю — це саме в огонь революції. ...одні найшли в одній формі, через день—два ті вже втекли, ми ж не знаєм. Кажу: —Де ті? Значить, уже тіх відігнали. Не чути було ні стрільби, нічого, вони так тікали. Заходять уже другі в другій формі й розмови вже, значить, ні в по-українському, то по-російському й хто зна по-якому? — Дай то, дай то, дай коням сіна, дай овса, дай одежу. — Пізніше втретє приходять, ну, петлюрівські армії тільки готовилися, бо їх тоді мало, то були деникінці й ще одні якісь: будьоновці, деникінці проходили найдужче оце-о. А там ще один такий ходив Махно, ви чули, ну, той мало копи проходив, тільки чули балачки, що він де пройде, то він порядок наводив. Страшно нищив декого, таки знаєте. Він не був дуже з євреями задоволений, то казали, що дуже ховалися, бідні, і в наших ховалися. Приїжджали знайомі з міста, Єврей: Слухай, Кондрат, каже до діда до мого: —Ми хочем побути пару дні. —А чого? —Та отож, кажуть, Махно десь там ходить недалеко до нашого міста добереться, треба ховатися. Ховають, знаєте, треба, що там, ну, старі люди в старі часи. Це я добре пам'ятаю, як оці ходили, найбільше деникінці, як ішов, найбільше, то одні, одні прийшли то одні, а тоді якісь другі, ми не знали —хто? Вони один одного або міняли, або один проти одного йшли, набьються повні хати. Одні в такій одежі, одні такі шапки ще з тими понадівані. Наше діло слідить де би аби десь там патронів назбирати. Що ви, нам було тільки, ну, 10 років —11 років саме в той час, бо я з восьмого, а це в 17-му йшло, то ми дітвора була, але не забуду, як оце по хатах вони ходили. Добре пам'ятаю то. А пізніше, то вже пішло, пішло, пішло. Тоді оце й вона казала, що приходили німці то вже в 18-му? Отаке, що німці прийшли тоді, хто їх тоді попросив, з ким вони договорилися помагати? Антанта якась там була, що вони прийшли помогати для Росії там, то ті ходили по всіх селах, то страшні були, то знаєте, то строгі були німці то ті в гострих шапках, то ревлюцію цю вони обороняли то ми не могли зрозуміти, я не міг знати чого, що за люди бачить, бачить і все таки. Знаєте, то в ті года революційні ми молоді були. Пам'ятаю 10-11 років тоді було. Просто, старші люди знали чому воно йшло тоді й хто мудріший був, він зразу, як революція тільки розкрилася, скоренько з'їзджав з домів, оставляв це, знаходив десь в других місцях місцевість, то вже селяни його не знали де він в й що з ними робилося. Ya, там було багато таких економій великих, чужих панів, як то в них то люди то робили й землю брали. Вони роздавали землю, тікали звідтіля. Вони вже знали, що це доходило біда до них, бо революція перед революцією. У нас був поміщик Петраш — 1500 акрів землі.
Пит.: Гектарів чи акрів?
Від.: Десятини. То він зразу займався буряками й підсонюхами, бо то як побачив, що іде оця біда, крикнув до селян, прийшов: —Беріть, кому скільки потрібно, й робіть. Ну, люди, що відчепили понад річкою кусок, зразу поділили на дворища, пороздавали по десятині понад річкою. Річка зниз, а тут відрізали може на 50 дворів, на 100 дворів розділили людям по хатах — будете будувати колись, а це вже ваше, поділилися, а ту землю, хто хотів —пахав, а ні, то вже як прийшла колективізація, то забрали туди. А ці двори, що він віддав, не зайняли, бо вже почали будувати хати, це вже їхня безплатна — пан віддав. Може якихсь 50 десятин: кожному по десятині дворище, хто зумів ухватити. А то його не стало, то-то як пішла уже ця біда, не знаєм, де й е. Ще один був в сусідськім селі також багач, ще й був якійсь такий, що його родина й духовенство мало, духовником був. Мав велику фабрику горілочну —гнав водку з картоплі. Мав велике поле, може тисяча десятин, випахує, то здавав на державу. Прийшла революція. Тільки ми побігли подивитися на ті куски, що розвалили, розвалили те все —маєток весь розвалили й його не стало. Також перед тим, що він побачив би то втік, а то все давалося на прожиття також. Речі знищив, просто знищив. А то останнє, що так проходив. Таке ревлюційне, що я міг замітити, то й досі в пам'яті, про те, як вони об'їжджали, роз'їжджали, то ці вже останні війська вже пізніше, то я вже не міг бачити, як воно вже закипіло більше. А німців також бачив, що приходили в ті роки, ну, це так —в 18-ім німці появилися. Чого, я не мав вже поняття, чого вони прийшли, хто їх попросив помогти.
Пит.: Це так сталося, що більшовики зробили договір, що вже не будуть з німцями воювати, а за те мусили віддати всю Україну.
Від.: Оце щось подібне так, бо старші люди таке говорили, ми ще молоді. Думають, чого вони тут? Ми питаєм. Що там вони страшні, знаєте, уніформа така груба, страшна, ходять здорові мужчини, такі німці здорового росту, грубі, сурові такі, щось таке так, а то воно видно то й було. Вони довго щось не були, вони покрутилися якихсь пару місяців.
Пит.: І в них була революція.
Від.: Та щось таке.
Пит.: І всі вертали, всі вернулися додому, бо була в них революція.
Від.: Та так, щось подібне тому сталося, я то бачив. Останнє, то вже так нічого. Що міг пережити за своє молоде життя, то я запам'ятав, а того не забув, то не придумаю, може б й ще щось придумав сам би собі —не можу скласти тепер трошки.
Пит.: Чи в Вас були свої отакі отамани, що ходили, чи ватажки?
Від.: Таких не було. Один оце, що то дідуся мого покійного близький, за ним вже пруй (?) забрати, його синок був там один в гайдамаках, дядько Федір називався, ну він тоже втік. Як він утік, то до батька прийшли й батько згинув через те. Де він дів, де твій син, де ти дів? Він з—за хату та його пристрелили. Він був гайдамак — ті приходили, бо найдужче шукали оціх гайдамаків. У нас було може два. Я пам'ятаю два, то це один Федір, а один Олексій, то вони втекли тоже в Донбас втекли, повтікали в Донбас, а один батька взяв — в цього вже не було родичів, то втік сам, це пару я пригадую, а може й ще хто був.
Пит.: Це більшовики шукали?
Від.: Та, вже більшовики як прийшли. Де твій син, бо вони хтось їм доніс, що його каже Федір син, каже, в гайдамаках і Олексій син там також. То донесене було своїм від управи сільради. Вони до батька, а його нема вже вдома —він втік. Може він десь в селі й був, а пізніше він зовсім утік із дому —в Донбасі сказався, а старий гинув. Оце такий був випадок, а останніх так більше, щоб у нас було дуже спеціяльно організована така гайдамаччина, то не було таких. Не було таких дуже освічених людей. У нас, наший посьолок так само, де я жив, такий від села хутір —також було якихсь ЗО — 40 — не було таких дуже людей, таких бідових, щоб кудись щось організовати, абсолютно. А в селі вже в голінному, то було пару таких хлопців.
Пит.: А коли все притихло?
Від.: Це вже я вам не можу сказати, як я вже жив там у Донбасі, то це пройшло часу довго, а це після, як стало, скажім, це НЕП починався —це вже перед НЕПом оце йшло. Тоді вже воно почало перед НЕПом зменшилося. Повтікали, то вже їх вдома не було, а ці вже, що обжилися самі зі собою, то оце так утихло, вже не було того-то. Правда, чекали деякіх. Довго чекали отого Махна, то страшно був якийсь такий вояк, що він, щось виробляв і тепер деколи про нього пишуть у книжках. То дуже небагато чекали такого шо, боялися. Знаєте, трошки був, може й неодностно чую він сторону піддержав —ми не могли знати й по-сьогодні не знаєм. Кому він служив?
Пит.: Раз тим, раз тим, а тоді сам пішов вже.
Від.: Отак, так. Таке щось казали, що він каже, то не можна знати, просто не то що я, ніде й не прочитаєш, щоб точно дану дати. Чого ти хотів? Десь було, казали, десь в газетах, що він Леніна бачив як будь—то би —щось було таке, так щось чую десь, ну я б не мав поняття, бо то ще молоде було. Тепер то я чую про нього, що він колись було десь у газетах є часто, а то все в нашім посьолку, де ми жили, то такі були люди цілком без нічого. Втихло все —до роботи. Те як уже втягнули в колгоспи, то вже їхня праця колгоспна пішла, як могли.
Пит.: Чи були люди, що підтримували спочатку більшовиків?
Від.: Не можна, тяжко сказати про таких людей, крім старших, з молоді ніхто не міг, бо не знали того, а щоб десь почути вам, крім тих, що в управі були в сільраді, бо вони вже вибрані від директорії —це найбільша управа сільради. Всякі членства в управі могли тільки думати про те, бо від них поставили, їм дана праця, вони мусили їх підтримувати, а решта то ніхто й не нагадай про те. Вони так ненавиділи оцей колгосп, вони так у ньому робили! Як батько був сам господар, то до сходу сонця вже в полі, а сюди поки посходяться на наряд получити праці, вже 10-та година, а ще не достав наряд, їхати на працю до коней —не готові, до воза —щось зломане, там до сівалок —й також не справне, поки поправлять — вже пів дня. У поле виїхав, встановилися закурити. Покурили — вечір. Іде бригадир переглянути, чи зробили. — Чого не зробили? — Та, он те зламалося, а то не стало. Дуже тяжка була праця в колгоспі. Тяжко, тяжко, але, втяг, мусили, заставляли, страшно заставляли. Найдужче були бідним колгоспникам, як почують: — Літо проробив і не виробив заробітного хлібу —в тебе не виробив за пів днів робочих. Я не мав поняття, аж тепер —доробиш день, а тобі пишуть тільки quqrter дня, бо ти легку працю робив, то ця праця не стоїть день, бо за день треба більше платити, а за пів дня менше платити —такий рахунок був. То бідні роблять — прийшов рахунок —за рік 280 днів, як зробить, а 240 —за рік праці 240 днів. На нього стільки дадуть? Двоє кілограм зерна дістане. Може то прожити людина? Якого зерна? Не того першої кляси, а дадуть якісь другі сорти —отак люди бідували. Що в городі запахає сам, а в городі мали свій, то збире то все, то так було.Початки були може, я почую, був такий страх, а що ж так, людина рік-день робила, а йому і пів дня цілого не записали. Ото, каже, була легка праця. А це тут так той працю на тракторі робить або що, тому трошки більше, бо то є ліпше. Оце таке було по колгоспах у нас, ну я в них не робив, я тільки чую від людей, що так вони 100 виконували.
Пит.: А так у Вас в селі то ті, що були в управі, то все місцеві?
Від.: Місцеві всі, так, бо зразу тільки свої, вибирали свої. Були пару вже члени партії, вони зразу в партію повскакували, тому їм дозволялося робити, що хоч у селі. Вони мусили піддержувати радянську впаду, бо їх уже втягнули в партію, їх було може якихсь чотири-п'ять осіб найбільше на село, і то вони в дирекшї, і ти мусиш відчинятися, бо інакше нічого не допоможе. То страшне було. Один просто, пам'ятаю, про тебе розказував, один такий був бригадиром голівний —член парті? при управі. Став, на коні об'їжджав посьолок, бо люди на працю йдуть, жінки ще вдома, бо вона ж хоче зробити їжу якусь, а тоді в поле йти. Прибігла —то розказували то, як я вже вернувся вже після того, приїде, візьме відро води, вкинув у піч, залив водою, а ти виходь на працю в поле. Отак були. Кажу: —Та не може. —Так, каже, ото й ото так —йому призначена праця, він мусить вислати всіх на працю на час, а жінка вдома ще. Уже 10-та година, а ще не попорала вдома, їсти не зготовила. Прийде, залл'в водою й вижене —такі були господарі там. І нічого їм не можна сказати, бо тебе зразу. Мовчи. Зробив, роби, не кажи, що хтось щось не так зробив. Мовчи, ліпше буде для тебе. Трьох було —трошки строго, нова дисципліна була при колгоспах, то тепер не знаю. Тепер не можу, бо там я знаю, там може щось нове. А то було приїхав як я через п'ять років, шестеро років додому, як попитаю, бо там вже були знайомі, то, як у вас? —Ой, каже, робим, робим, каже, рік. —А скільки днів? Каже: —Двісті тридцять записали за рік, 200. —Чого? —То так праця була, не виробляв дня. Як же? Я, кажу, як? Я, кажу, на заводі працював, то я працював з одним, бо то вісім годин відробив, також так, бо вісім годин, 10. Голос іншої особи: А як спізнишся, що будуть робити?
Від.: А, ну, я на роботі, то я берігся, то вже запізнився, то також штраф зразу. — А це, каже, відробила, каже, рік, а чи троє, їх двоє і заробили хліб.
Пит.: Так при НЕПові?
Від.: При НЕПові ліпше. Ліпші початки. НЕП, то були люди зажили. Просто, я вже був підрослий, розумію, чому. Люди вже зажили. Все можеш купити, можеш продати, можеш достати. І то через деякий рік, може два, я не можу тепер добре пригадати це, так змінилося оте різко, що не дай Бог. Пам'ятаю, чи було на поле виходимо, не так було добре, бо я знаю, мій сусід робив на полі —fertilizer розсипав на полі —й було як кобилиця, вона була жеребна, і він наклав багато fertilizer-у, в нас називали інакше його, і вивіз розсипати й вона підірвалася й скинула лошатко, й за це засудили на три роки в'язниці й відислали в в'язницю й додому не вернувся — зразу при НЕПу, бо я пам'ятаю двох. Вони працювали на полі fertilizer розсипати в ручну, вони змилків тоді там туди руками —не було машин —а вона тягла по землі м'які —важке було й вона абортувалася, і за те їх по три роки в'язниці. Це приклад був, це початок НЕПу такий був, це точно пам'ятаю то мало, що сусіда, Сергій так називався, старші були а що пам'ятаю це що так. Ну, що кажу: —Так? Та хіба ж я знала, ну заставили, робить як належиться, а воно таке може ще гірше було десь, може десь себе спортила, а на їхні руки попала —не стало —це при НЕПу було так. А останнє так то вроді починалося — люди раділи дуже, то їм вільно так все стало. Після революції, ой Боже, й те є й того можна достати, а потім зразу.
Пит.: А то кажете в Вас комнезами були?
Від.: О, уеаh, комнезам мусить абсолютно, їх було декілька осіб —спеціальна управа вибирається з таких вже прихильників до цього діла, які за радянську владу, бо оці, що розкуркулені були, знаєте, бо деякі такі появлялися вже в дом після того, як успокоїлося, декому можна було вернутись, хто не попав в Архангельск туди, то тут по городах, а так вони не дуже й бігли додому, бо їхнього нема нічого. А тоже була спеціальна організація, яка вправ ляп а селом усім, бо то в їхніх руках все порядок — кого потрібно добре покарати, а кому й помилуватимугь можуть, бо то від їх залежало. Вони бачугь по людині, як ти проти них ставився, як перед усім, вони завжди слідять за вами а ти щось проти радянської влади де почують, то ліпше сиди тихо, бо тебе не стане. Не стане зразу. Ото таке було. Чей—же то коли це я, тепер не можу пригадати ще раз, позабувався, бо то буде раз такий чорний день або чорна ніч якась така, в якім роду я це думаю. Дали приказ назбирати людей. І куди? В місто відправити їх? Що ж вони робили? Ніччю машинами, наймають машини й їдуть попід хатами, відбирають мужчин і везуть на провірку. То аж тепер я почув, що ті люди попали аж у Вінницю, аж на ту перевірку. Десь із наших місцевостей вивезли може душ 50 вибрали. Куди? Кудись спеціяльно на працю на якусь-то брали, може й на працю. Ночами. Чого ж ви вдень не визвали селян, а ніччю під'їжджають, ота міліція їхня та все виводять двох-трьох мужчин. Так називався „чорний ворон" називали тоді той, цю працю, бо то ніччю було. “Чорний ворон” і місто там таке —місто Черкаси —недалеко від нас там був, тоді їх звозили й то місто вже ніхто не знав, де вони. Ні переписки ніякої, ніякої відомості й по сьогоднішній день. І дехто казав пізніше, як почули, що то пам'ятаєте, в Вінниці назвезено було? Я думаю, що вони частина попала, а де казали, що Москва-канал копався, там десь потрібно було щось десь прокопати якийсь канал, то частину посилали на ту працю, бо це Архангельське, то саме там близько від цього саме відділено. Оці попали наші. Пізніше ми почули на лісорозробки там везли, укинули, дали що-небудь — шукай, роби сам собі хату, або копай землянку й починай робити там. А ті, що то забрали по селах ніччю тим „чорним вороном," то завезли в центральне місто, а звідтіля ніхто це знав, де дівся. Ніхто не повернувся назад. Мого дядька, знайомого, дядьком називався, Андрій, також взяли. —Та, каже, ви не бійтеся, ви, каже, взавтра будете вдома. Чекаємо по сьогоднішній день. Не стало тоді ще як пам'ятаю так. То був називався так „чорний ворон." То боялись так люди часто. —Ой, кажуть, скоро буде „чорний ворон," ходити. Вони чекали кожного дня, то скочили забрали там частину, а в другім селі кажуть уже й там проїжджали й там вони знають для чого це.
Пит.: Це міліція чи ГПУ?
Від.: Та, там НКВД називалося, як міліція й старші там, дирекція була. Директор НКВД й міліцію посилають. Ті получають приказ, а получають і посипають менших міліціонерів, двох—трьох і машину чи стільки там і тоді, той що знав, де хто живе й того беруть провідника, бо це треба ночами, то вдень інакше, бо люди ж бачили б знати,що робиться, бо то крик, то не було так легко. Тоді не давали кричати. Оце виводить з хати вночі людину й саджугь у авто, приїжджають до других і там ото таких находять і в авто вантажне 25 душ і до, до міста, до в'язниці. І приказують: —Не кричіть, ви повернетеся на перевірку, люди думають, та люди ж дорослі. — Яка ж уночі перевірка мені, за що? Що я зробив таке, ну? — Абсолютно без ніякого приказу, без нічого це робилося. І це також я добре пам'ятаю, це такі роки вже страшні. Це вже перед цими, перед війною підготовлялися, бо то ж пізніше то люди оказалися в Вінниці там десятки мільйонів, ну, десятки тисяч там уложено. Голос іншої особи: Я бачила своїми очима в Вінниці.
Від.: О, і так ми й думаєм, що там ... Голос іншої особи: Своїми очима бачила й бралася, ще й пучкою взяла як подеревіли.
Від.: Оце таке, що могли —пережилися, наше ми пережили отак то все.
Пит.: Чи в Вас у селі була церква?
Від.: Так, була. Добра церква, це вже пам'ятаю. Прийшов приказ із району розібрати, інакше ми розберем, а ми заберем або спалим. Дерев'яна була, добра церква, нестара, ми десь в 1916-му році построїли, гарна, добра. То що ж? Приказали в управі — розберіть, бо район приказав убрати церкву, щоб не було. Ну, й полізли ж наші герої розібрати. Зробити ще—небудь з неї —зробити хотіли зерносховище. Поліз один хрести знімати —з хрестом пішов униз —уже нема того. Другий поліз, ніхто не поліз би — давай якось підірвати й той купол. Позвалили, знайшли, що б познімали хрести, зняли куполи нижче й давай оборудрвати всередину. В середині ж церковний утвір всякий, може де ж діти? Ну, були такі люди старші й ті дещо позабирали —книги, всяке таке. Почали будувати, поломали все і до сьогоднішного дня не кінчили. Там розбирають такі дошки й складають, щоб на щось далі буде те, приходити, а вони за ніч заберуть додому. Най зимою було то топити нічого, то вони до ранку попалили то все. Ту церкву цю бідну розібрали й ні зробили ні зерносховища, нічого, так стояла запущена. Пішла. Нічого, не скористувалися нічого абсолютно. Не скористовано. А решта так вже ба, нічого.
Пит.: А це, це хлопці робили з села?
Від.: Селянські, сільрада приказала: —Йдіть на розбірку, —мусять іти, не підіть, то буде. Оце значить за це, що було — це вже проти радяньскої влади. Раз влада приказала розбирати —ти мовчки роби, бо це район прислав у село, а голова сільради й його управа, при ньому ж і управа, шукай, гукни того, гукни, хлопці, люди йдуть. Йому пишуть за те побугні, чи що вони там, то просто мусили йти свої брати, хоч би й не хотів. Батьки старші, молодіших брали. Плакали, жінки плакали, кричали, так що, ти нічого не зробиш. Що ви б мені, мені приказано з району, я мушу це виповнити те, що каже район, а в районі там сидять, вони того не роблять, а роблять свої, місцева влада все робить. Все своє робила. Так, те було й знищено. Церква прийшла й її нема й не буде. Ніхто її не построїть уже тепер —ото таке було, оце так.
Пит.: А з священиком, що зробили?
Від.: Священик виїхав, бо в нас священик насильний був. До нас присилали священика на ті митрополії, як вони називали на духовенство, то присилали священика, бо це церква тоді ж була, під державною управою, тоді управляли церквами держава. Це ще за старі часи, то священика присилають, йому був будинок, йому було все. А як прийшла революція, то ніхто не знав, де він дівся, може він виїхав, бо я не міг знати, то час революції. Вони знали, священики, що діло доходить до них, то вони з'їзд жал й. Остався будинок його, господарство осталося також. Уже як церква спустила, то священик, не були місцеві священики, тільки прислані —хто знає з яких місцевостей. Я пам'ятаю ще при мені, я ще в школу ходив, то був священик провів, закон Божий, що мене вчили —треба знати молитися й читати. Дяки були, то також вчили в нас у школі це вже в тіх роках, перед революцією я ще ходив. То я пам'ятаю священиків —ще малий був то з дідусьом пожартував —дід повів мене до нього, а я бачу, що він в довгім такім удягнутий, а воно ж коротке те, що він надіває, а там штани видно. Я до дідуся кажу: —Дідусь, чи то священик у штанах? (Сміх.) То він мене за вухо: —Не можна так. Потім дивлюся —оці пальці закурені, не курили священики, я думав, що то гріх. Кажу: —Що ж то таке, жовті пальці? То він мене: — Ти мовчи — а вони в них не курять, то воно знаєте, як цигарки тримають, то пальці від куріння — тут так то інакше курять папіроси — і за те мені попало. Ну, то була молодість моя, що мені було —дев'ять років. А він мене водив чогось до нього.
Пит.: А чи були в селі люди, що свящиників не любили чи були проти церкви?
Від.: Ні, не було, страшно не було —це дуже любиме було, то священики, дуже вони шанували священика. Обходити хати з водою свяченою святочно обходити. Дуже шанували й дуже люди страшно релігійні були. Частина їх уже пізніше оце по революції найшлися. Уже знають як потрібно людину ростроїти, відірвати від привички тієї; людина привикла, то дуже строго було. Дисципліна церковна, дітвора, все як ти йдеш по дорозі й стоїть старший, то як не скажеш: —Добрий день, —то вже батько твій знатиме або хтось з твоїх родичів, ти вже дістанеш. Ти йшов, от бачив, а чого ти не сказав нічого? Та, знаєте, такий був звичай від духовенства настроєний по селу. Село не таке велике було, ну було акуратно, чисто, любитильське до церкви. Ну, вже по революції то знаєте, находяться мудреці, що людей розтолкували —то не так як воно е тепер, що то проти церкви знайшлися, бо герої, а як церква не стане, то тепер нема. Немає нічого. Не знаю, що там тепер, загально говорючи, чи вони е близько хоч церкви, бо я знаю тоді при мені три-чотири села, то всі розвалені церкви. Одну п'ять кілометрів цегляну церкву підірвали, ви ж не розберете церкву. Вони підложили динамітом і вона злетіла, розсипалася так куча й лежить. Куди його дінете? А в другій так само розібрали, ну ті мудріші були майстри —таки зробили зерносховище. Одні хотіли так —вони зробили хату-читалку, там уже бібліотека, то все в церкві вже зробили, а наші нічого не зробили. Хотіли на зерносховище, засипати зерно туди й розстроїли, розкидали —так вона мабуть, і осталася не зроблена.
Пит.: Значить, після революції в Вас священика не було?
Від.: Ні.
Пит.: Чи люди самі збиралися молитися?
Від.: Де було. Пізніше в нас у однім сусіднім селі був довгенько вже під революцію, вирвався, визволив. Всіх районе пішов — гризся, гризся, щоб дали, щоб оставили ще на рік. На рік ще добився старший чоловік —при церкві був якийсь видно староста церковний або щось таке подібне, то лаявся з нашими, каже: — Що ж ви пропали, дивіться я вже добувся, в мене церква осталася ціла, каже, требо було піти до того та до того, а до кого ви звернулися? —Та що ж, голова сільради поїхав у район. Йому приказали розібрати. —Ні, каже, треба Вам було комусь, хто ближче біля церкви був, і ви, каже, були б добилися й ваша церква ще постояла б. А він добився. На довго не була, вона такось запущена осталася. Знаєте, як люди почули, що то таке вже проти церкви, то воно мало що доходило.
Пит.: А так, як були в Маріюполі, чи Ви бачили, шоб міліція зачіпала тих голодних селян?
Від.: Ні, міліція там ота охранка спеціальна була, шоб їх займати, шоб вони тільки уборку робили. То могли бачити в Маріюполі, як вони уборку робили — спеціяльно машини, давали людям, то люди, знаєте, з жалем то робили. Жалко було то робити, коли людина з таких місцевостей коло місто багатіші села були — сильно багаті, їх спустошили до того, що вони прийшли по кусок хліба до робітника, а робітник получае сам кусочок хліба. Просить, просить кусочка, знаєте, то міліція їм нічого, навіть де слабіші — помагали де-кому, як могла. Ну що, в шпиталь їх не могли забрати —загружене було все, а вже готові трупи були. Живі то їх поскладали на підводу, щоб вони не розпадалися на містах. Та ще особливо влітку, ще саме була літня пора, горячіше, сонце палить, людина розпухав і рветься, ну, невиносиме —тяжко передати таке, що бачиш очима. Особливо, як побачив двох хлопців, ну то років вже по сорок було —старші за мене —ті риби поїли, підкріпилися, рибка вроді не тако була й сопоня і зразу їх схватило, роздуло, пополягали і через годину, дві й скінчилися. А останнє так то по місті, ми не могли часто слідити за тим, бо ми на праці в заводі. Прийдеш рано й вечером додому, спішиш, що-небудь собі з їсти і на спочинок, так як вже коли в вільний час, то там було в місті дуже чисто велося —ніде не оставити, як ті трупи такі уже слабі були, то їх спеціяльна була комісія установлена, щоб не знали місшани всі, що так у селах робилося. В місті не всі знали, а селяни вже як показали, що то страшне було. Знаєте, місто є містом —в місті продукти які-небудь отримувалися —кожний на праці в заводі, а село біжить голодне: —Дайте їсти. Та тоді між людьми страх пішов страшний. А то ж такі багаті села й кругом міста, то було страшне. Там ще були німецькі колонії — страшенно багаті. З них всякими продуктами було завалене місто, а тут то як попало так —не знаю, чи вони, ми туди вже то за місто, яких 20, ЗО кілометрів за містом села величезні, а що ми в місті. Бараки, праця. З праці в барак. Ну, місто пройдеш, щось на базар ходили зранку було, потім, як стала оця біда —страшне, страшне було. Не достанеш ніде нічого, крім того, що тобі дали порцію, ти користувався тим. Ну, давали кухня, привозили. Десь готовлять, туди в бараки привезуть, у 12—тій годині дадуть такі спеціяльні, чи миски спеціяльні то вже на робітників, що-небудь поїсти. Давали по кусочку хліба там до обіду, а то що отримував, то фунт був —400 грам, а там дадуть по дві скибки хліба ще там. То другий то жує, а хліб оставить собі, бо каже: — Піду поки получу хліб в тому магазині, поки дойди, то половину з'їм. — Та прийдеш, хоч що-небудь нагріти треба, яко ж вдома щось може, бо давали, видавалася й крупа різна, та перлова каша найбільше давалася —так називалася крупа. Тут о ж зробиш —у бараці була пічка там, котелочок зварив собі супу, та з'їв. А потім уже пізніше вже далі через рік відкрили спеціяльно столовку для робочих, тоді вже ходив там. Давали. То-то вже було за рахунок завод а. То також дешева їжа, але з'їси, то вже чули, що можна жити, тим можна було жити. Не було жирів таких, щоб коли-небудь десь щось трошки з якоїсь жирного попало, а то більше рибна була така якась. Смажити риби, чи не смажена, а просто варену таку якусь рибу давали. А там же риби багато. Ото так обставини обходили нам.
Пит.: А робітників не мучили всякими мітінґами, зборами?
Від.: Ні, того не було ніколи. Не було. Я не пам'ятаю; за довший час, що я там і, то ніколи мітінґів не пам'ятаю. Пізніше може. Голос іншої особи: Що ти заробляєш, щоб на...
Від.: Так, О! То на печалило прямо зразу об'являють, як ідеш дістати свою pay-ду, то кажуть: —Тобі треба таке підписати на облігації на якісь там — давай твою заробітню півмісячну чи місячну. Також мусиш брати. Не возьмеш, то не можна. Ну, на півмісяця. То що ж, вони два рази в місяць платню давали. Оце прийдеш получать, яка ж платня там? П'ятдесят рублів, колись 45 рублів. Дойшов я останній, а та кричить !, касірка: — Нема грошей —на другий раз. То я не отримаав першої платні, а до другої чекай, Okау. Поки друга прийде, вже довшої нема. Так іще плати. Не так, що я прийшов, чек отримав і вже. А там помісячно, пробачте. Оце підходжу в черги за грішми, прийшов час сьогодні — 15-го числа, .чекаємо, доходжу, два чоловіка, а вона вже кричить, що видав гроші: —Розходьтесь, грошей нема вже, немає видачі. То, Боже, коли буде? На, то через стільки то часу, через дві неділі, на другу отримку. До другої отримки прийшов, не взяв перше, а тоді може дістану все —все «рівно не дадуть усієї, віддадуть ту першу. Отак ще була окладка. Дуже тяжко було з платнею, ой, і досі. Скільки ще ми спорили. Знаєте ж, молоді, то загриземось другий раз біля каси. Чого ти вліз без черги? Знаєте, бо то треба слідить і за тим було. Другий прискочить, а далеко стоять, то він наперед вискочить і без двох та туда, то він получить, а моя черга дійшла, то мені вже не хватило грошей. І це перезівали. Це було. А то обов'язково підписати гроші, підписати на облігацію; —Ти, каже, получиш потім назад. І досі десь як пооставалися облігації, що підписував.
Пит.: Чи були комуністи серед робітників?
Від.: Ні, ні, ні. Ми з нами так ми не об'яснялись навіть про оце, а щоб коли-небудь у бараках. Ми всі молоді, щоб хлопці, давай організувать чи якусь комсомольську організацію, або якусь комуністичну партійну щось. Не було в бараках. Може приходжу, ну що, пройде бригадир той по бараках, то тільки прослідив за порядком, щоб було чистіше трохи за порядком. А так, щоб спеціально ми збиралися якусь організацію відкрити, при мені вже її не пам'ятаю. Можливо десь в якійсь було, уже хто трохи щось зрозумів про це діло, а ми, а особливо такі, як ми попали, ми так тихо про все сиділи, аби хоч не сказати хто я є. Обжилися, не займали, а то тяжко було трохи. Як уже обжився, пізніше то вже нічого, а то все рівно мовчати требе про те, що було. Радянська влада недобра, або що — абсолютно й не нагадуйте йому. Ну, ото бідненьке, що то мені шкода й досі тих 10.000, то я думаю, що вони хто живий остався —вони згадуватимуть. Ну, Боже, Боже, як глянув, як вони йдуть на працю, їх ведуть під конвоєм, що вона мала зі собою, вона те несе туди. Вони й не роблять, бідна, там. Я вже пам'ятаю, той завод почав відпускати чугун, їх вивозили й виливали, бо то мовчи величезний паровоз потяг, перевернув. Сьогодні друге, завтра зміна, а ті ж ночні на роботі людочки, і зима. Вони ходять близько там, а як вилляли, а воно летить, як вода, то розварене. Тоді захолоне — вони приходять із боку лягають грітися. Що ж ви думаєте? Мені й досі жаль такий. Другій кіш, другий везе другу зміну, він же не знає, що люди там лаються, він глянув вивертати ті коші. Коші летять, ніхто не знає, ночна зміна. Що ви думаєте, вдень як знайшли, тоді знаходять дві руки, пів ноги, пів тулуб. Стільки він лежав, стільки захватало те, що ллється, воно зразу нище —не остається нічого, бо то розварений метал. Не метал, а вже шпаг називається, то найгірше. Боже мій, куди там! Находять трупняків — там нога, там рука, там то, там одкотився, видно, в обпалений так лежить цілий. Тоді давай загорожувати та під дроти. Ті люди не стали ходити. Отих самих бідних, нещасних допровців, як вони називалися, то їх там десятки, десятки погинуло під тим шлаком. Я й досі не можу забути, як це могло бути? Ну, людина не знала, лягла й заснула, а той що згори —паровоз везе а там коші спеціяльно автоматично якось його перевертають. Так він вилив, воно побігло, як вода, а то не вода, то розплавлений метал. І тоді захолоне, захолоне тоді коли знову зимою, то люди й ходили грітися й там десятки, десятки осталися там. І ніхто не згадав —що за люди, звідки люди, ніхто не знав. До сьогоднішного дня ніхто не знав. Навіть в історії не записано, що такий завод строївся такими людьми. Можливо десь там по тих краях може де на Західній Україні може хто такий в живих остався. Так само як Москва-Канал строїлося —згадали кого-небудь.? Нема. І так оце то завод Азовсталь строївся, на чужих руках і там трупів осталося. Ну, то завод не винен, винні люди. Вони не знали, а оте місто не було огорожене. Якби вони зразу догадалися, щоб огородити проволокою, то один міг би коло проволоки лежить, а як ти ходив там, де близько, а це ж ночна зміна виливав там все, то люди гинули просто по самому собі. То ніхто не посилав їх туди лягати, то є причина, велика шкода.
Пит.: Чи там більшість українців чи всякі?
Від.: Майже українці. Були й такі, були там і всякі сорти були. Ну такі чужинці, як би там негрів, то так не було. Наші там —білоруси, українці, росіяни, то він мав більше 5.000 робітників зразу, як строївся, а тепер може й більше в ньому там і тоді. То всіх нас і там же в мол давці так, всяка всячина і кіргизи були там в разі привозили на працю, ну то такі знаєте, з Середньої Азії люди, так як дехто тюпав на працю, було, а більшість українців і росіянів. Ну, українці, білоруси й росіяни отако. Ну, більше росіянів, дирекція більше російське, бригадири, всякі директори.
Пит.: Чи Вам відомо чи був голод у тих колоніях німецьких?
Від.: Точно не можу, мусив бути, ми далеченько. Мусив, якщо було в ціх селах, місто, то я думаю, що точно не можу сказати, бо не приходилося там бути, бо це далеченько за містом і ми не мали можливості туди доїхати. Не їздиш нічим же знаєте, а щоб питати, що було в той час. А ще в місті бачив живих людей, які вже опухали й лежали, то знаю вже потім казали, що ми ж ось тут з міста, ми звідтіля з отого села за Бердянська, з отого, з отого. Кажу: —Чого ж ви тут? —Та отака біда в нас. Ми прийдем сюди за допомогою, допомогою в місто. Ото таке було. Ну, а там же й кавун, може в них ліпший то саме, бо то все рівно, та сама околиця і кругом. А як у них усіх —не можу доказати, бо не прийшпося з ними ніколи навіть бачити. Знаєте, там вони, німці, говорили більше по-українському і по-російському говорили. Більше на українській мові так говорили й ломаною мовою, свою мову й цю знав. Ну, було двоє на праці зі мною, то нічого не сказав що він бідує, або що був на праці в заводі так само. Жили в бараках то не казав, що там така біда сталося або що —нічого не нагадував. А ми не могли знати питати його, чого там робиться, бо молоді хлопці людей бачуть, а як до цього добитися взнати, піти до них там, це потрібно спеціально поїхати в село і там точніше б розказали.
Пит.: Чи це до того?
Від.: Знаєте ми в такій розстроєній біді, ми перейшли цю війну, це ще гірше показало як треба жити, знаєте, то вже людина все розстроєна в такому виді. Уже тут трошки успокоїлися, що-небудь ще таке. Тепер по хворобі, по старості, знаєте, то вже всяке, все міняється, навіть охота відпадає від всякого. І чекаєш на сподіване, як то все кажуть.
Пит.: Чи бувало таке, що селяни продавали свої речі за хліб в Маріюполі?
Від.: О, цього було. Інакше не могли жити б в Маріюполі. Робітники самі це робили. Він мав щось липше, а там були такі, що мали хліб. Привозили хліб десь такий. То він своє щось продасть —купити хліб. Хліб продавався на базарі й можеш купити печений хліб, і бували такі робітники, знаєте, вони видали карточки, то вже була також недобра система. Карточки видали всім там тобі на місяць полатається цього всього, бо ти в карточці талончик відривай, то люди, хлопці отримали, а праця йому не подобалася — він кидає і тікає і тоді віддає одному своєму товаришу, одну карточку дав, другу карточку, то він назбирає три карточки, чотири, а він один. А він на ці картки отримує всі продукти, то йому хватало й на базар винесе й продасть, і ще й пару рублів сторгує. То вже знали тіх, що тільки одну карточку не хватало продуктів, їжі, то він прийде —що він там мав таке —щось мав таке —продав своє та купив хліб. Так було то точно так, а то карточна система була дуже декому й вигідна, декому й ні. Як тобі там полаталася і крупа, і цикор і там ще трохи хлібу, то це на кожний день, як талончика нема —не отримаєш. Вона, прийшов, вирвала, нема талончика —нема. Ти вже хліб не получив. А хлопець, що поробив на праці, махнув та поїхав назад у село додому—оце всі селянські хлопці понаїжджали. — Слухай, каже, Михайпе, на мою карточку, Гриша, на мою карточку, на то. — То він візьме дві-три карточки собі в руки й свою, то він іде в магазин, в друге, бо ни в кожній магазині карточна окрема. Його не знають, що він три рази. В цім одну він взяв карточку —пішов у той магазин, там взяв. Пішов він один, а в нього карток чотири-місячні, то він і з хлібом і з грішми. І мало йому до праці було коли. Піде, а коли й прогул зробить. А потім як узяли за прогули, так ти стратив стільки часу не заплочу за півмісяця грошей не получиш, то старалися триматися ще й праці. Й то була дисципліна за працю страшна. А на рахунок хлібу, то на базар їй. То ж воно в магазинах, в пекарні, а ті що хліб возять, то трошки було несправедливо. Він собі достане з пекарні десяток хлібин, може й п'ятеро, може й то мав, вже винесе на базар. Вони не знають, де він узяв. Він сам не виносить його, в нього є ті, що винесуть продати. І в магазині так само велося —комусь дасть тільки 400 грам, а кому дасть і цілу хлібину на родину, каже, а він один. Значить, він собі оставить частину, винесе. Так що, насчёт хліба було на базарі в Маріуполі купить можна все чисто було, як ще селяни були багаті —там і масло, там і яїчка, там сметана, молоко, там усяке м'ясо Ну, це вони питають, як у заводі в нас кормили, це завод кормив.
Пит.: Це й друге.
Від.: Так, оце а тоді селяни вже як пішло ліпше, то вони, а тоді як під голодівку, І не було нічого. Зразу то вже після того поправилося.
Пит.: А як був голод, чи пам'ятаєте які ціни накладали на хліб, що селяни мусили дати, щоб дістати...
Від.: За хліб ціни я не можу навіть і пам'ятати.
Пит.: Ну,неточно.
Від.: Не можу пригадати.
Пит.: Я чув таке, що перстень мусив би дати за хліб.
Від.: О, ні, то це заміняти, а то все так. Це, в Маріюполі відкрився торгсин, що ви думаєте. Скільки люди зуби знімали, сережки витягали це за хліб давали. Так, так, так, так. Це був у Маріюполі величезний торгсин і ви знаєте, що тільки на світі було —все там було. І вони забрали в людей багато золота. Ми було, пройде, подивимося, спеціяльно то займалися. Торгсин збирав те золото й що хто мав. Люди здавали все й і крупа була, там і всякі, всяка продукти видавали. Це було. Це так. Це в |Маріюполі, це я добре як свідок знаю. Голос іншої особи: А на два дні принесеш і нема й того і все таки.
Від.: Піддержка була, люди не жаліли ні золота, нічого —хто що мав, навіть зуби знімали золоті, здавали. Отримати там якихось п'ятеро кілограм, а може 10, дивлячись яке золото, знаєте, вони ж там перевіряють, але з торгсина видавалил багато продуктів, багато. Це ж чия то робота була? Чи то російська чи закордонна, я не мав поняття, ми тоді не мали поняття, що то за магазин відкрився. Ходим, прийдем, дивимося.
Від.: Там мусить бути записано в історії ким то було устроєно ці торгсин.
Пит.: Ніби державою.
Від.: Можливо, можливо що чим-то було, воно тепер у історії пишеться про те, чим займається. Колись було десь у одній газеті, як вони робили на цьому ділі велике діло. Величезну силу золота стягнули до цього всього. Знаєте, старші люди міщани, селяни не так. В селян не було так багато золота, бо більше зуби срібні : ставили такі, знаєте, а в кого було пару золотих то витягивали. А більше знаю вдома, ще ; малим пам'ятаю, що як зуби побіліли, то всі витяги й з бідою і так без зубів доживав. Без ніякіх зубів, а вже міщани, то мали велике діло зі золотом. Ото таке за наше діло йшло, пройшло багато часу, дещо забувся, дещо в душі буде довго, довго, довго. Отако.
Пит.: Дякую.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz