Anonymous female nerrator, b. 1903 in the village of Osycha Balka, Zvenyhorod district, Cherkasy region, one of six children of pre-revolutionary village elder who had 20 desiatyna of land, 18 of arable and 2 wooded. After his wife died, however, he gave land dowries for his daughters and by the late 1920s was poor. Nevertheless, the authorities considered him a class enemy and tormented him constantly. Of local activists, she states: “there were many such people who robbed the people very much and lived of this, but when the famine came they died of starvation”. Narrator specifically states that these people died in 1933 and mentions one woman aktivistka by name. Describes komnezam as those who robbed with the support of the Soviet state. Destruction of village church in 1928 left especially strong impression on her. This church was under the Ukrainian Autocephalous Orthodox for about five years. In the 1920s the village had a three-year school with two teachers. Collectivization took place without violent opposition. Famine began in narrator's area in 1932 because of the grain being “swept up” by the state, and mortality was “massive”, including whole families. Narrator was herself reduced to an advanced stage of starvation and saved herself and her children by hiding food and by making flour from acacia blossoms. Narrator describes a case where a mother ate her dead child piece by piece. She also had one acquaintance who went to Russia, where there was no famine and she was overcome by the comparpative abundance there. Narrator moved to Donbas in 1934 and tells of her work in a children's home, including experiences of famine orphans with whom she worked.
Питання: .:Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Відповідь: .:В 1905-му.
Пит.:А де ж Ви народилися?
Від.: Це требе село казати і все?
Пит.:Як хочете, можна просто район, можна область.
Від.: Область Київська, і колись було Звенигородського району, село
Осича Балка.
Пит.:А чим займалася Ваша родина?
Від.: Селяни, мій батько був селянин й я там була, в тому селі жила.
Пит.:А скільки членів було в Вашій родині?
Від.: У моїй родині було шестеро дітей і батько, мама моя вмерла, як я
манюсінька була.
Пит.:Чи можна Вас запитати скільки землі було?
Від.: У мого батька було 18 десятин землі й два гектарів города, ну,
хутір.
Пит.:Як жилося при царському режимі?
Від.: Царський режім я дуже мало знаю, бо я не була, якби я була cтуденткою або що, то я була собі селянською дівчиною й все, не знаю добре а ліпше ж, багато лучше, непорівнячи з радянською владою.
Пит.:Чи пам'ятаєте дещо з 17-го року про революцію, як відбувалася?
Від.: Пам'ятаю, пам'ятаю, що моїх родичів, два татових братів і одну
дівчину приїхали нізащо забрали, порозстріляли копо сільради, сільрада це
управа сільська й в волость назбирали людей, сказали, що приходьте люди, будем старосту вибирати, то люди туди пішли то там їх вибили, може 70
вистріляли, отак почини л й й тоди стріляли, бо це вони хочуть старого
режиму, то їх постріляли, отаке пам'ятаю, ну я вже так багато не розкажу, бо я забула, позабувала.
Пит.:Чи пам'ятаєте Центральну Раду?
Від.: Пам'ятаю, дуже пам'ятаю Центральну Раду, пам'ятаю, що зайдуть у наше село петлюрівці, Петлюра як зайде то в нашім селі тихо, як большевики зайдуть то того розстріляють, того вб'ють, того забрали безвісті і пропав, оце знаю таке і пам'ятаю як Денікин був і казав: — „Бий жидов, спасай Россию" — це позунґ у нього такий був. Але я всього не можу Вам розказати, бо це треба роками розказувати, та й то я й забула.
Пит.:Чи Ви б сказали, що в Вашому селі було багато таких людей, що
підтримували Петлюру?
Від.: Було багато, було багато але їх так винищили, що як брат був у Петлюри то його застрелили, а брат може йшов до більшовиків — все рівно йому не довіряли.
Пит.:А ще хтось з Вашої родини брав участь?
Від.: В моїй родині ні; був один брат і помер молодим. Самі сестри то ми не брали в ніякий рух бо жінок не брали в революцію.
Пит.:Чи пам'ятаєте владу гетьмана Скоропадського?
Від.: Зовсім не пам'ятаю бо вона в нас не була, в нашому районі вона не була, чула що була влада Скоропадського, але я за неї нічо не скажу.
Пит.:Чи в Вас вуло багато своїх більшовиків або комуністів?
Від.: В нашім селі? Були такі, я не знаю чи вони комуністи чи що, але була така жінка, було багато таких активістів, що грабили людей дуже то що, то жили собі, а як прийшов голод то повмирали.
Пит.:Великий голод чи голод 21-го?
Від.: Голод 32-го, 33-го року. То була така Санка Тростянська, тож вона в кого грабила, що, то миску, десь у печі щось було, вона забирала, але вона спершу вмерла була з голоду в 33-му році.
Пит.:Чи в Вас були отамани такі, що свої власні загони мали?
Від.: В нашім селі не було.
Пит.:А так в околиці?
Від.: Десь там був Чорний Ворон, тощо, але я про нього Вам нічо не розкажу, то було далеко від нас і тоді я ще була молода, 14 років я політики мало знала.
Пит.:А як Ви ставилися, як ще були молоді, до радянської влади, як думали про це?
Від.: Я наприклад своєї думки скажу, що я до радянської влади, зразу думала, що вона примириться, буде тільки зразу революція, що по 70 людей вбивають зараз у волості, то я тоді стала, нижче трави але вона зачіпала всіх і тих, що як не сталося їм, як Ленін казав: — “Ви хороший человек, но вы не наш” й на тебе пулю в лоб —мало хто ставився до влади добре в нашім селі, не можна сказати всі не ставилися але тихесенькі були, жили тихо, нічо не робили, все рівно не помогло, все рівно засланні всі, не всі, а більша половина.
Пит.:З яких людей складався партійний і урядовий апарат в селі? Чи то
були свої чи приїжджі?
Від.: Були свої, були в приїжджі, були свої, були й приїжджі, як хто був актив великий, щоб грабувати другого, щоб донос робити, то той був уже в владі, а звісно приїжджі, в нас був голова сільради росіянин, присланий туди, чи він приїхав, я не знаю, був голова сільради росіянин.
Пит.:А ще які національності були там?
Від.: У нас були національності? У нас які були, партій в нас не було, щоб у нашім селі якісь партії були, в нас не було партій в нашім селі, але, ну що, поляки в нас були, але вони вже вони вже пере, вони вже такі були як, українці, вони тільки польське прізвище носили й дехто з старих до костелу їздили, знаєте, а вже ми всі були як, українці, а були такі.
Пит.:А як жили в Українці з поляками, значить?
Від.: В нас не ділилися, до революції в нас мирно, тихо було, все було добре тільки то Янківський, то Сусловський, то Камінський, то все польські прізвища, такі як там Гаврилюк, Кушніренко, тощо, то все українські прізвища, то ми знали, що але вони уже не були польські, вони були українці, вони говорили по-українському, нічого в нас не ділилося за старого часу, а як прийшла ця влада то тоді всім попало добре, не було чим хвалитися дуже.
Пит.:А так, як жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові добре, ліпше багато жилося при НЕПові при НЕПові добре жилося, стали сіяти, люди обробити того і всього, продуктів було багато, все було при НЕПові, а ось який він був, він був три чи чотири роки, та й годі, а як уже пішли колгоспи чи там уже тоді знаєте як було.
Пит.:Так чи відразу не зачіпали Вашого батька, що 18 десятин мав?
Вщ.: Він, зразу не зачіпали, бо він дуже бідний чоловік був, удівець, шестеро дітей, а тоді та земля розійшлася ж, він же повіддавав як донька старша вийшла заміж то щось їй ту землю віддав бо хлопця не було, й тоді бже йому було 60 років як я вже останнє вийшла заміж, то батько оженився з дуже бідною жінкою і той її син уже, її зять забрав у батька, що в нього була одна конячка й коровка то він й те віддав, бо вже був нездоровий, але його він більше сидів арештований, як удома був. Один раз як арештували то казали, що золото в нього є, я й не бачила золота своїми очима, шоб я, бо він казав що золоті гроші важкі, то тримали, нагодували оселедцями, не давали пити що, щоб віддавали золоті, ну, він тув часто дуже арештований, а так щоб уже його заслали або що то ні, він у 32-му році вмер і вже в 70, до 80-ти років його не зачитали а він умер майже з голоду.
Пит.:А його, чого його так мучили, через це, що син був?
Від.: Не було сина в нас, не було, він ще в 17-ім році син умер.
Пит.:Чи це за сина мучили?
Від.: Це за те мучили що, тож було вісімнадцять, що він належав тих, до богатших хоч він був бідний, він належав до багатших.
Пит.:Чи у Вас були такі комнезами?
Від.: Були, я ж Вам кажу, що були комнезами страшні, страшні були комнезами, він може багатіший за того, що він грабує, а він кричить, і він йде грабує їх, і радянська влада їх піддержує, треба було рота великого мати, на бочку вилазити й любити Сталіна — тоді добре було б жити, тільки недовго, тоді з тієї бочки скинуть.
Пит.:А коли в Вас почалася колективізація, розкуркулення?
Від.: О, я не знаю якого року, я знаю, що висилали людей, висилали людей й в 28-му році висилали, й колгоспи почалися, план до двору зробили в 28-му році, я вже була, я мала вже обоє дітей, але я позабувала, щоб така, а знаю що в 28-му році про церкву, вже в нас почалося таке, план до двору давали, хто не виконав то на Сибір.
Пит.:Чи можете дещо описати як, як розкуркулювали, епізоди окремі?
Від.: Я знаю, що одних наших сусідів розкуркулювали й вислали, тощо, їм
нічого не дали взяти, вигнали з хати та й все, та й повезли їх на Сибір, то вже я знаю, чи це розкуркулювання чи це гибіль, отаке, і других так само, їх навіть, їх двоє і нема дівчини, каліка, виспали та й все, все осталося, а їх вислали та й то все. І треттю дівчину я знаю, вона тільки заміж вийшла, вагітна була, їх вислали, й ще тоді ще із чоловіком розділили, то вона вмерла, страшно кричала й вмерла, оце таке я знаю. Це так з уст, я не бачила то, але це однако, що бачила.
Пит.:А хто цим ділом займався?
Від.: Були з району, були й свої, активісти були свої, а з району були прислані, то це робили таке все.
Пит.:Чи в Вас була церква після революції?
Від.: Була церква в нас до 28-го року а тоді там хліб зсипали, знищили, ну значить, приміщення було але там зерно зсипали в тій церкві. Я так думаю, що 28-го року, а то я можу забути, мені вже 81 рік, ви знаєте, що це вже я така, не можу бути, щоб я так пам'ятала.
Пит.:А це був директив з району чи люди самі?
Від.: Ні, но, де там. Люди боронили, люди боронили церкву, це був приказ, був приказ, що церкви немає, Бога немає, всього немає, це не було там, люди це не в людьскій силі були це.
Пит.:А так, що селян таких, що були проти церкви не було багато?
Від.: Ну, може й було там селян може 10 на все село як було то добре, й то я не можу сказати, але люди, селяни наші хотіли церкви, хотіли церкви.
Пит.:Чи там правили по-українському чи по-церковно-слов'янському?
Від.: Правили в нас по-церковно-слов'янському, поки митрополита Липківського не висвятили; тоді стали по-українському правити в нашій церкві, й так поправили може п'ять років та й кінчилося.
Пит.:Але, чи люди були раді, що так перейшло на українську мову?
Від.: Дуже були раді, багато було раді, але не могли вони радіти, бо й вони б
пішли туди, де їм білі медведі пасти. То так собі приятель приятелеві скаже, а так, щоб виступав то за церкву то зараз заарештовували й завозили куди не треба.
Пит.:А так як самі пам'ятаєте, чи розуміли селяни церковно-слов'янську службу?
Від.: Розуміли, бо ж вони віки пройшли, розуміли, але як по-українському то більше розуміли, бо були такі слова, що не розуміли, то це, це все Литовський робив.
Пит.:Чи було таке, що або сам митрополит або єпископи відвідували Вашу
церкву?
Від.: Було, як почалася революція то прямо багато йшли, приїжджали й в
церкві правилося, як почалася революція, це я добре знаю, бо я ходила тоді до церкви, ну ще тоді церква побула може п'ять років і вже кінець, зсипали зерно там.
Пит.:Чи пам'ятаєте, що сталося з священиком?
Від.: Знаю, в нас був священник, у другім селі він був, високопреосвященний був він, то він правив у нашім селі, в другім, третім, четвертім, то його як прийшли більшовики, він був грубий такий, то привязали, запрягли коні в сані чи віз, сані їздили зимою і прив'язали його, і так бігли і він лопнув, він же пішки мав догнати, його знищили зразу як-тільки прийшли довго не пройшло, то його знищили нашого священика.
Пит.:Чи пам'ятаєте як завелася українська мова в школі, урядах?
Від.: Пам'ятаю, бо в нас же ж було по-російському робилося, а тоді вже як мої діти стали ходити до школи, ну там його діти сусідські, то вже по—українському вчили в тому, вчили по-українському, це я пам'ятаю добре, коли перейшло.
Пит.:А так, чи до Вас доходили якісь газети або журнали з Харкова чи з Києва?
Від.: Я Вам скажу, що це треба було виписувати ту газети, але я не знаю чи вона була б та газета за революції, я забула як було, я не можу за це сказати нічо, я знаю, що ще за старого часу то мій батько якийсь там „Мисль" чи якась газета була то він виписував, то йому приходила газета з Києва а то, а оце за більшовиків я забула, голова така.
Пит.:Чи було багато грамотних?
Від.: У селі? Я думаю, що молодші діти вже такі — я вже буду себе рахувати до молодших — то хоч трохи там знали, а старших рідко було письменних, дуже рідко. Мій батько був письменний, читав і писав все, але таких небагато було, небагато, це за старого часу, бо я за старого часу до школи ходила.
Пит.:А чи в Вас були такі сількори, селянські кореспонденти, що такі газетки писали й то клеїли на тому?
Від.: На стінах чи де там? Я вже, бачите, не скажу Вам усього цього, бо я вже була замужня, у мене була одна дитина, а тоді друга дитина, я була пригнічена там у своїй хаті, Боже, то не то, що я могла б дитину покинути й десь піти в сільраду, або що, вони манюсенькі, маленькі були, я так багато цього не скажу, за це я Вам нічого не скажу, щось там десь там був якийсь, не знаю, навіть й невидно.
Пит.:А яка в Вас було школа?
Від.: У нас була трохрічка, до трьох років.
Пит.:Скільки вчителів було?
Від.: Було два вчителя, як я ходила до школи до цієї, то один учитель вчив третю групу, це за старого часу, а другий вчитель вчив другу й першу групу.
Пит.:Так, чи селяни любили тих учителів?
Від.: Оцього старшого, що більше грамотний, що треттю групу, то чи селяни любили чи ні, но ми любили, учні любила а того, що вчив першу групу ми його не навиділи, ми його по імені ніколи не сказали, „муцик" казали.
Пит.:А, чи за радянської влади, чи коли-небудь, учителів переслідували у Вас?
Від.: Хіба Ви думаєте так, я знаю, що в нас одного такого багатшого батька син був учителем то його не допустили вчити дітей при радянській владі, й він собі пішов, на бік відійшов, він не був такий багатий його батько, може там 20 гектарів землі мав.
Пит.:А як у Вас виглядала колективізація?
Від.: Виглядала так колективізація, що всі середняки пішли в колектив, а бідняки, ті активісти не йшли, бо вони не боялися, ну, а то ж була, довго не була та колективізація, то ж голодом виморили пів села ж, та де там пів, одна треття оставлася може.
Пит.:Чи силували людей до тих колгоспів?
Від.: Ну, казали, оголошували, казали, то я Вам кажу, що отакі середні люди трудяги всі пішли, а ті що вони ділилися з владою то ті не пішли й мали своє приватне господарство, але накінець усім однаково прийшло.
Пит.:Ну так, до Вас багато агітаторів приїхало таких?
Від.: Я не знаю, й Вам скажу, що я такого, це ж вони до хати не їздили ні до кого а збори в сільраді там, а я ж до тієї сільради може п'ять років не ходила.
Пит.:А так Вас не примушували?
Від.: Ні, щоб до хати хтось ходив до нас, то я нікого не бачила, щоб 100 до нас прийшло до хати а там збори, там говорять собі, я ж туди не йшла, не шла ніколи.
Пит.:Чи був у Вас спротив колективізації? В деяких районах були повстання!
Від.: В нас не було, в нашім селі ніякого спротиву не було, тихо було, тихо й тихо, хто пішов, хто не пішов, то той собі жив, мав конячку, там мав коровку, жив, а пішов в колектив то, отаке було в нас але, щоб якийсь спротив, як я чула там демонстрували тощо жінки там, цього в нас не було.
Пит.:То коли у Вас почався голод вже?
Від.: В нас голод почався у 32-му році восени. Вже позабирали хліб по мітлу в кожному, а вже отак у березні тощо стали люди вмирати, стали прямо таки масово вмирати. Я ходила — Тебе нехай так не болить — ж горворю, я говорю, я ходили буряки сапати з одною своєю такою як і я, наших чоловіків позабирали, ми були самі, то, то вона ходила копо свого рідного дядька, й заходила все до того дядька, а тоді один день не зайшла, я кажу — Мариня, а чого ти не заходила вчора? А вона каже: — А я сьогодні зайду. Пішли ми, стукає, стукає, фіраночки на вікнах, нічо не видно і ніхто не обзивається, там п'ять осіб родина, троє дітей, двоє батьків, діти
немалі, вже зовсім дорослі, один хлопець був такі років 12, вона знала де там той ключ, що так відмикати двері, відімкнула, вони всі лежать на землі мертві. І вже їх чути б оце, я вже так і казала, я не казала, мене ніхто не питав, я переказувала то там люди казали, то було у 33-му році, десь у травні місяці, ну питайте то я буду казати.
Пит.:А ці люди, що спаслися, то як це зробили?
Від.: Я Вам скажу за себе як я спаслася: мого чоловіка не було, він був
арештований, а я жила з двома дітьми вдома, то я дещо там мала, як я мала там щось, я мала трохи, бо забрали, що було в нас таке зерно яке було, там же получили ми з колгоспу, то забрали до однієї зернини, а там я мала трошки картоплі, то буряк, то капуста, того не забрали, з погреба не забрали, а як прийшла весна то в мене вже не було нічого їсти, а так якось сюди, туди перекидалася, а як уже акація зацвіла, біла акацій, то в сусіда нас було так акації тієї багато, то я піду отак натягну тих квіт, ось стільки, воно як висохне, то остіки зробиться, а тоді так
перетру і якось десь муки трошки куплю або щось, то я напечу таких накружаників. Але я така була пухла, діти не були пухлі, й я так спаслася, а
жінка з нашого села, вона далеко жила, вони мали восьмеро дітей. Коні здихали, бо нетільки люди вмирали, й коні здихали, то як коняка здохне, вона бере сокиру й піде порубає ту коняку, привезе додому, притягне якось там ті кістки, там трохи щось і вона так годувала тих дітей, шестеро вмерло, а двоє лишилося, а він, його також десь там, я не знаю, де він дівся, вона осталася з двома дітьми, та жінка. А я тих квіт нарвала, то був у мене родич там, то я понесла, а його бачила на полі, нас вигнали копати поле, щоб сіяти весною то я його бачила, кажу —Як ти живеш?
—О, каже, так.— Прийди, кажу, акації в нас у сусіди, вони вже вимерли ті люди, було п'ятеро, всі померли, тільки пішли з дому і там померли, там їх бачили
по дорогах, прийди, нарвеш тих квіток і ти щось зробиш. Він був жонатий, в них була одна дитина, молоденькі люди, він не приходив, а я тоді нарвала тих квіток багато й пішла до них. Стукаю, знаєте як у селян, Ви не знаєте, в селян хата низька, низько вікна, стукаю, стукаю, двері не відчиняють, в вікно стукаю, бачу щось так мигнуло, а не виходить, а він мій родич, не вона, він, то я знаю що його нема, коли
він вже не впуска в хату, то я ті квітки поклала на призьбі і пішла додому. Іду, а жінка сидить і на мене так махає, я прийшла, вона каже: —Чого ти дитино туди ходила? Я кажу: —Бо Іван мій кузин. Вона каже: —Івана вже нема, Іван вже пішов,
А в Мотрі вмерла дитина й вона по кусочку ріже й варить й їсть, оце я таке чула. А тоді ще одна жінка в нашім селі, вона бідна дуже жінка, стара діва, поля в них не було, а город був, в неї може було пів гектара города, то вона там собі трошки щось посадила то того жита трошки посіяла то вона закопала відро, абсолютно відро, Ви знаєте що таке відро, pail чи як воно по-анґлійському, жита і посадила зверху вишню, знайшли, хтось підглянув, чи так найшли, та й відро жита забрали, все в хаті забрали й її на заслання вислали, на Колиму, не знаю куди ту жінку бідну. Вона одна була як палець, в неї нікого не було, оце таке знаю й знаю як я їхала, я їхала на Донбас — там мої родичі були, я думала, може я там спасуся і ми сиділи на станції Цвітко, це вузлове велика станція коло Києва близько, лежала жінка, так собі лежить жінка а дитинка так лазить по ній, таке вже може з рік, і грудь сосе а я хотіла піти, а батько, не мій батько, його батько каже: — Ти не йди. Я не пішла, батько відвернувся, я пішла, як я пішла то в тієї жінки вже очі мухи повиїдали, ну, не повиїдали геть, а вже там вона не жива, а за дитиною, ніхто не дивиться, ніхто ні на кого не дивиться, оце я бачила.
Пит.:Чи бувало таке що люди старалися чи до Росії чи кудись?
Від.: Було, було таке, мені ось одна казала, що вона поїхала до Москви чи Петрограду, я вже не знаю куди, то там платки оці, гаферфльоки, як це назвати, його викидали, не то що, голоду не було а того, а вона там набрала й привезла додому й вони спаслися тим, життя своє спасли.
Пит.:А так, чи селяни продавали свої речі за хліб?
Від.: О, міняли все, ходили отак на базар носили, що й я сама ходила, що мала несла, щоб там щось купити, а я не їла ні конини, ні щурів, нічого то я нічого такого живого м'яса з цього не купляла бо, то й ще що я Вам скажу, в моєї тітки хлопчика вкрали й найшли голову в садку настромлену на пеньку, бо те тулище зробили ковбаси й продали, так, ми вже знаєм, бо ж зужили хлопчика а голову покинули, оце була таке.
Пит.:А які були ціни, що мусили віддати, щоб дістати хліб?
Від.: Ой, він знаєте, я вже тепер не скажу, я не можу сказати нічого, бо я його, як й пішла куди на базар, що купила, то я вже забула, що я за нього дала, що я продала, то місцеве чи що, в мене його не було, бо в мене ж пограб, у нас же все пограбували, але якось там перекидалися.
Пит.:Чи можете описати як шукали за хлібом ті, значить партійні?
Від.: Ну, оце ж у мене шукали, в мене шукали, то там подивиться і в піч заглядали й на піч заглядали, й в нас була комора окремо від хати, то з комори все винесли. Отакої зерниночки не осталося, а там його й багато не було, бо ми ж були в колгоспі а тоді в мене в хаті стояла мисочка муки то й ту муку брали. Але була в мене сестра то не дала, бо я тоді була каліка, в мене ця рука була дуже пухла, боліла рука, то я одною рукою нічого не робила, то вона видерла ту мисочку муки в своєї сусідки активістки.
Пит.:Це від пухлої людини брали?
Від.: О, від мертвої брали, не то від пухлої, то вже, шукали, дуже шукали, ми читали, такою була наша мама в лки-хось вістях, чи що, за чотири качани дали п'ять років, бо шукали й вона сказала, що в неї нічого нема, а найшли чотири качани, й засудили на п'ять років, я вже забула їхнє призвіще, вони вже повмирали ті люди, а це вже дочки там описують.
Пит.:Чи пам'ятаєте приблизно скільки дворів було в Вашому селі?
Від.: Я добре знаю, бо мій батько був скільки він прожив, як не був старостою то чимсь другим, все його вибирали, а небагато було таких людей, що могли щось робити, писати, читати, там говорити, то було в нашім селі 365 дворів, до революції, а в революцію щось трошки й добавилося, ну, це Вам скажу.
Пит.:А після голоду?
Від.: А після голоду я пішла з дому, бо як 33-ій рік кінчився то я в 34-му пішла на Донбас.
Пит.:А це вже після голоду?
Від.: Після голоду, я пережила голод, і відтухла, я була пухла, відтухла й того, забрала дітей й поїхала, вже після голоду пускали на потяг, можна було їхати.
Пит.:Чи можете сказати приблизно яка частина?
Від.: Вимерла? Я не можу сказати, я не можу сказати, бо я в сильнім горі була, я нічого не бачила, я не можу сказати, але я думаю, що одна треття осталася в селі, я так думаю, багато, багато, багато вимерло. О, ще що я Вам скажу, мій вмер двоюрідний брат, то ми повезли, пішли хоронити приватне, одноосібники в нас називали їх, в нього була коняка й там вже заплатили йому, всі зібралися й заплатили йому, він відвіз те тіло на цвинтар і моя сестра осталася з двома, з трьома дітьми, ми пішли на той цвинтар, то цвинтар як цвинтар, трава косилася колись, обсадений, обгородений, гарний і все, а як я тоді пішла в 33-му році в травні місяці то от така трава і не можна йти, бо людські кишки ті треба відсувати,
порозтягали, і воно Вас перепугує, бо як закопують людину то нема сили викопати ями, а родич не хоче покинути, як хтось остався так трошки погріб, покрив а собаки тягали по цвинтарі ті кишки, оце таке я бачила, це також важне.
Пит.:Це дуже важне, а так чи з уряду не були такі що збирали трупів і ховали?
Від.: Я не знаю, я не знаю, бо Ви знаєте, я була дуже засильна, що можна знати, може в селі там прийшли і когось поховали але оце я бачила, що в Янко Кулаковський, Іван Кулаковський то п'ятеро людей вимерло, засмерділося, ніхто їх не брав, а може ж коли взяли, може ж коли взяли.
Пит.:А коли перестали брати хліб від людей?
Від.: О, як забрали, в нас був такий в нашім селі був Вавро Колісник, він був конюхом.
Пит.:Чим займалися на Донбасі?
Від.: Я чим займалася? Я робила в дитячому садку, там було 180, 200, 230 дітей, я ні одного ранку не бачила, щоб однієї дитини не прийшло заплаканої, бо тієї ночі в їхній хаті перешукали все й дитина цілу ніч не спала і на ранок батька взяли.
Пит.:А ви раніше говорили, що багато із цих дітей то?
Від.: А було, а туди до нас привезли 25 дітей, бо це вже було десь у 37—ім, 38-ім році, то 25 дітей привезли безпритульних, бо батьки з голоду повмирали то оце я тих дітей бачила, то були нещасні мученики, одна дитина до мене так пристала, та каже: — Моя мома, моя мама така як ти —а була тоді молодою, пристала як стала бо я не могла їх бачити. Ну я їм, я за ними дивилася. А був такий Дзюба Іван, він не Дзюба, Яницький, Іван Яницький, він страшний активіст був і Нікуша Хвиломів, Білик, Нікуша, Нікуша, я не знаю як то, Никифор то як прийшли німці то прийшли селяни, прийшли цього Яницького відплатити йому за те, що вони їх так мучили, то він утік до сестри в хату а вони кажуть, як собі хочеш, ми хату запалим, ми не підем його брати, то вона пішла й каже: —Ідіть, беріть, він в середині —то його витяглй й вбили так, а Нікушу цього Никифора, що такий активіст був, то його доганяли, а він скочив в криницю, що вода так глибоко, там е то він там пропав, оце я таке чула від людей, це я не бачила своїми очима, я там не була, я вже була в Америці, як це я почула.
Пит.:Чи Ви працювали в колгоспі деякий час?
Від.: Трошечки бо в мене діти були маленькі обоє, то вже дуже трошечки я працювала, а тоді нас викинули й вигнали, ну ми стали ворогами народу, бо щось треба робити.
Пит.:Дякую за свідчення.
Від.: Дуже дякую, що Ви цим ділом узялися робити, й такий молодий хлопчина. Як щось зробите для України, Україна Вам не забуде.
Пит.:Як називався цей священик, що з нього так знущалися?
Від.: Хоміцький, отець Хоміцький на нього казали, оце таке.
Пит.:З якого села?
Від.: Петриківка, село Петриківка, Звенигород, ні, уїзд Звегородка,
вони були, я вже, оце я вже спутала, а Київська область.
Пит.:Дякую. Де це сталося, що Ви оповідали про це як збори скликали,
щоб прийти вибрати старшину?
Від.: Старшину, старшину що старого часу, це було в Петриківці, село Петриківка й волості Петриківської, бо це б волості було, Катернопольського району, Звенигородського уїзду, постарому я кажу — Київської області й там убили мого родича, Височанського, —це її бабуні чоловік був, то його там убили в тій волості.
Пит.:Як це сталося, що Ви говорили, що стріляли через вікна?
Від.: Ні, вони не через вікно стріляли, оголосили по селах до волості, щоб приходили старшину вибрати це більшевики, що, мов, хочете старшини, хочете старого режиму, то люди пішли, багато, повна та волость знайшла людей й так собі стоять, а один зайшов, каже: —Вже всі зібралися? Зібралися, забігав кулемет, то хто куди, це ж волость, вікна величезні й воно приміщення велике, то хто втік, але 70 чи 80 людей вбили, це таке.
Пит.:Чи можете сказати приблизно в якому це було році?
Від.: Це так у початках революції, але в якому році я не можу ніяк.
Пит.:Чи це вже було після того як були Білі чи перед тим?
Від.: Уже були, які були я не знаю, я не можу сказати, в якому році
Денікин у нас був?
Від.: В 19-му.
Від.: В 19-му? То це було ще до Денікина, до Денікина ще було, це
напочатку революції, це більшовики так розправлялися.
Пит.:Чи пам'ятаєте похід Петлюри й поляків на Київ?
Від.: Ні.
Пит.:Це до вас не доходило?
Від.: Це до нас, через наше село не переходило, я тільки знаю, що я була на одному весіллі вже, в якімсь це році було, чи там у 20-ім чи 19-ім, то йшли, армія йшла на другу гору, літом, весілля, надворі танцюють. Іде армія, Бог її знав чия вона йде, то я танцювала з хлопцем і друга й треття й четверта танцювали з хлопцем такі танці то едного хлопця коло нас не стало, ми осталися самі а тоді як вони побігли, як узнали, що то петлюрівська армія йде то всі поверталися назад а то думали, що то від більшовиків всі втікали, миші й коти.
Пит.:Цікаво.
Від.: Оце таке я Вам ще сказала, ну.