Case History LH20

Anonimous femail narrator, b. 1910 on a khutir of about 30 families in Hadiach district, one of five children of a prosperous peasant who had nine heads of livestock, including four horses and a pair of oxen. Narrator's family were not deculakized, although taxes were high because narrator's husband did not join the kolhosp. In 1932 alone the authorities seized from her family a cow, and four sheep. When they raised a piglet, the authorities imposed upon them a tax of one piglet. Then ,when they had potaoes, they were hit with a potato tax. When the husband buried food, the authorities found it. Their main tormentors were local people. They managed to survive the famine, travelling for a time with a small group to the Kuban to try to find something to eat, and finally joined the kolhosp in 1934. during the famine narrator and her husband went to Shkuryns'ka stanitsia (Cossack settlement) in the Kuban, which had a population of 15,000, and narrator tells what she heard from local Cossacks about the famine in the stanitsia. Narrator describes in detail the use of wild plants for food as well as of falsification of documents and of how a sympathetic komsomol (Communist Youth League) member taught peasants how to hide food properly. In narrator's native khutir about ten people died, and two families either left or died out; just about everyone else had gone to the kolhosp. Also answers the usual questions regarding village life in the 1920s.

Пит.:Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Від.: Десятого.
Пит.:А в якому районі Ви родилися?
Від.: Гадяцькому.
Пит.:Чи Ви що-небудь пам'ятаєте про революцію чи громадянську війну?
Від.: Ні, нічого не знаю, я ще мала тоді була, а цього не знаю; знаю, що батька не було, а чого його не було, казали батько в полоні був, вісім років його вдома не було, я ще мала тоді була, оце ж мені я десятого, а це в 20-му році, а найбільше в якому то я цього не знаю.
Пит.:А скільки Вас було в родині ще вдома?
Від.: Ще вдома, як вже заміж вийшла, а ще осталося в батька п'ятеро, а я виростала, бо батька вісім років не було, то я одна в матері була. Ну, тоді жили в нас два дядьки, два брати жило, а третій парубок був, то мій батько і той дядько були в полоні в Німеччині, в Австрії, а в нас Австрієць був, бо ми жили заможно, родина велика була, то ми собі наймита мали, а наші там у наймах були, то тоді вони як повернулися, бо тоді ото такий закон вийшов, що наші вернулися додому, а ці полонені туди вернулися, то це я знаю, що я дуже за цим полоненим плакала а мати каже, та тож дурна тож не твій батько а я ж думала, що він дуже нас жалів, бо він жеж також дітей вдома лишив, і я дуже плакала, що це ж думаю батько, мати каже — Та дурна не плач бо батько прийде, хай цей іде а твій батько прийде. То як прийшов батько, я тоді матері кажу: —Дядько прийшов, тим дівчатам дав потрошку цукерок, а мені отаку торбу приніс. А мати каже: —Та ж то твій батько —а я не знала, як вони кажуть: —Дядько прийшов. Я кажу: —Мамо, дядько прийшов —бо я ще мала була.
Пит.:А скільки було землі у родини?
Від.: Я не можу сказати, бо тоді ще ж я мала була, я знаю що ми мали дев'ять штук скоту було, четверо коней було, пара волів було, тоді добре ми жили. Ну а тоді вже я ж кажу —Порозходилися, —вже тоді повідділяли, один дядько відійшов, і мій батько відійшов, остався один дядько, бо це три сини жило, а тоді ми розійшлися, то вже тоді поділили, то моєму батькові попало восьмеро десятин, то значить усім однаково ділили то скільки в нас землі було, а рахували ми вже як розійшлися, то ми не були куркулями, а ми були середняками, а як куркулів уже розтягли тоді вже й моєму батькові прийшли й сказали, що уже ти принадлежиш, як не підеш у колгосп, вони пішли в 32-му році, як не підеш у колгосп, то тебе цю ніч прийдуть, заберуть бо воно ж кажеться, в сільраді були й добрі люди й погані, а батьків товариш був в сільраді, тільки там мітінґ пройшов, він зразу прийшов і сказав, як хочеш, хочеш, йди в колгосп, зараз подавай заяву, як не подаси заяви в колгосп, то до тебе завтра прийдуть розбирати. А в мене батько п'ятеро дітей а він був дуже такий був слабий на голову, каже: —Це ж як тільки мене, каже, заберуть, я ж пропав, а дітей оставили, вони прийшли до нас бо ми окремо жили з чоловіком. Кажуть: —Ну, дивіться, я йду в колгосп, а ви як можете ви не йдіть, а я вже йду, бо мені сказали, як я не піду, то будуть розкуркулювати. То батько пішов у колгосп, то вони в 33-му вже в колгоспі були і вони робили, батько й мати робили, отримали там в нас казали, баланда, юшечку і хлібу по-кусочку давали, то вони той хліб носили і тим п'ятьма дітям розділяли, й то тим діти вижили, а ми вже з чоловіком, я ж кажу, чоловік їздив, бо батько вже в другій сільраді був, батько був у Мартинівці, а ми осталися.
Пит.:Чи пам'ятаєте як жилося при НЕПові?
Від.: О, тоді, знаю, тоді дуже добре жилося, це добре знаю, я ж кажу, як було підеш на базар побачиш отакі купи лежать і платки й матерія, чобіт у нас не було шитих, а товар був на чоботи, на ботинки, товар був, а шитого не було ніколи я не бачили, а тільки самі шили, а товар який-хоч був. При НЕПові дуже добре жили і тоді вже ж кажеш, як почали то в нас вози були, деревяний ход, а як став НЕП то вже кожний на залізному ходу став купляти, то тоді добре жили, це я дуже добре знаю, бо я хоч мала була, але все-таки я вже робила, мені 33 років було як я вже на жнива з батьком їздила, бо діти малі то за батьком усе це робила, то я знаю, що тоді ми добре жили, пару коней мали, небагато мали, пару коней вісім десятин землі ми вдвох з батьком обробляли, а мати вдома й дітей доглядала.
Пит.:Багато мусили віддавати державі?
Від.: Я не можу Вам про це розкозати, бо це до мене не стосовалося. Я цього не можу знати, чи вони давали чи ні, а я вже знаю як ми стали вже самі, то нам завжди накладали, голівне те, що зразу тільки ми відділилися, купили корову, вигодували свинячку й купили корову, подержали ми її всього два місяці, наложили на нас корову у 32-му році, забрали в нас корову після Різдва, а восени мені батько одарував, в їх вівці були, четверо овець подарували, забрали ті вівці бо ці вівці послися і отого дядька розкуркупили, і він уже в осени туди в той двір загонив ті вівці й вони тільки взнали, що там вівці зразу їх забрали, пішли й погнали, моя мама тільки взнала, що забрали вівці, а ми й не знали, ми на цьому хуторі живемо, ми й не знали. Мати приходить, кажуть вівці забрали. Пішли до сільради, мати каже: —Є не в цій сільраді? Вони кажуть: —Вони вже в Гадячі, так що вже нічого не вернеться.То це нам за один рік корову взяли й четверо овець. Тоді ми знову вигодували свинячку, свинячка гарна була, а цей Щокатий завжди ходив через наш двір. Іде, а я саме винесла обід, їсти свиняці, і він їв, іде, дивлюся, йде, я в вікно дивлюся, а він йде понад хлівом, почув вже, що воно хрюка, відчинив, подивився. Приходить чоловік, кажу: — Ну, завтра прийдуть, принесуть пуртівку(?), бо вже бачив, кажу, Щокатий нашого кабана. Ну, тоді мій зразу братові сказав: — Знаєш, що брате, бо воно правда, ми мусили якось мастеруватися, не хотіли вже то, попросив брата, ми ту свиняку взяли, а в нього, в нас родичі були в другому, в другім сільраді, а другому районі, друга сільрада була, вони сказали, ми доплатимо гроші, вони взяли цього кабана, а нам дали порося. Вони наділи мішок із полови з попелом, щоб не кричало, ніччю відвезли цього кабана туди, а собі привіз таке товстеньке, ну низьке на ногах. Не веземо ж ми тієї свинячки, приходить путівка: —Чого ти ведеш? А мій каже: —Та ж то порося —а він сам був, не було в нього свідків.Визвали мого: —Ти, чого ти не везеш, тобі наклали, шоб ти віз свиняку. Він то каже: —Порося, воно в тому, в кориті стояло, саме їло, й він думав, що то свиняка, прийдіть, подивіться, —і так ми й осталися без нічого. А то приходили, бо то я вже, як ми виконали картоплю, закопали ми картоплю так як полатається, думала на зиму висиплю більшу яму й гноєм закладу, коли гукають, бо ж ми не були в колгоспі, коли гукають у колгосп, кажуть: —Як на тебе наклали картоплю. —Та я ж, каже, виконав, а це добавочне. Тоді приходим, зараз прийдем трусити, він тоді приходе, що ж робити, а це ж так восени, саме буряки в нас були то з буряків та свекла була, так він тоді давай ту яму розкидати й в городі геть закопав, вони приходять, сали і стражи(?), вона ж величка була, він став на тій ямі, в ямі стоїть і штриха скрізь, а я в хаті стала, о на коліна, плачу, молю Бога — відверни, Господи — штрикав, не знайшов і так ми осталися. Ну, та вже тоді картопля пропала, померзла, бо ми вже не могли її рятувати, то ми її відвезли ж везень дістали то відвезли на спиртозавод. І ото вам 33-ій рік, ото та, я ж кажу, було в нас був хліб, но ми тільки не могли, як зелеш(?) і ховаємо у, той, у сніг. Як треба спекти хлібу, печеш ніччю, шоб ніхто ні духу не чув ні запаху не чув, а ми відкраю, так жили завжди там у Микань(?), була метелиця, завжди заміта, берем собі спекти а те знову в мішку заховане в снігу, то його більше пропадало чим ми поїдали, бо всетаки воно так замерзло, отак облипло коло мішка, хай ліпше пропаде, аби вони не витрусили. О, то я ж і кажу, дожилися, що посадили ми город, то богато посадили, бо ми лушпайки як знали, що вже не буде, то ми картоплю чистили товстеньку, а те пересипали попелом, щоб не сохло лушпиння, і тоді лушпайками засадили, то ми багато картоплі посадили, а весною жита багато насіяли, чи восени, жита багато насіяли, то в нас уже, я ж кажу, то через те шість тижнів не їла ні хліба й не бачила, та сусідка мені допомагала. А тоді вже отака то стала картопля, а я сама то піду, піддовбала, то вже тоді начали їсти жито тільки почали трошки наповнятися, скосили, висушили, надрали крупів тоді ото суп варили і то тим ми вижили якби в колгоспі, як у колгоспі треба чекати поки вперед і скосять, віддадуть у державу, а тоді тобі дадуть, то в колгоспі б пропали, а то я тільки тим осталася, щоб була не в колгоспі, то я більш нічого далі не маю сказати.
Пит.:Як дого Ви витримали що не пішли, не стали членами колгоспу?
Від.: Ми тоді аж у 34—му, бо тож у нас у 33-му не було вже нічого, прийшло 34-ій рік, якраз березень, у нас осталося тільки хліба 40 кілограм муки, зерна нема ніде нічого, картоплі нема ніде нічого, бо вже в нас те ж все пропало, а тепер нема нічого то ми тоді мусили, поїхали в Кубань. У Кубані ми то поїздили аж у трьох місцях ми були, в Кубані місяць пожили, там у колгоспі робили, там 15.000 було населення Шкуринське, то дуже багате село було, то нам розказували, що це в амбари зачиняти людей поки помруть, тих викидають, а других заключають. То ми там побули в колгоспі, подивили, ми не бачили колгоспу, а так нам відділили, отам ми молотили чи гречку чи просо, наші чоловіки там поробили ціпи й вони ото молотили, а ми їм помагали, також принесуть нам рано такий корж спечуть, зрання дадуть, ми з тим коржем і пішли, пожили місяць, давай тікати далі, бо підроблені ми робили, документів не давали, а ми підробили самі, бо мій раніше був все виконавцем і як-тільки голова десь пішов а він зразу печатку й відпечатав, а тоді з картоплі я не знаю як вони наробили, то нас чотири родини так їздили на підроблених тих паперах. Я поїхали, в одного було що йому дали документ правильний а в трьох було неправильно, вони пішли в одну, одну місцевість вони подивилися це так, а це так, а ті подивилися, що вже вони щось дивляться, прибігли, а ми на станції жінки сидимо давай та тікати, бо вже ми й попалися то вже дивляться, в того правильно а в нас підроблено. То вони нас, ми ті, де побули ми документи бросаемо, а другі з другими їдем далі, й ото ми так три місяці побули, а тоді нас, до мене батько прислав, і його брат прислали листа, що жито дуже гарне вродило, ми тоді приїхали додому вже, я пішла до батька, він пішов прямо до хати, вже прийшли з сільради, той директор школи обдивляться жито завтра косить а мій пита: —Що це ви дивитеся? — А ми завтра думаємо, каже, косити для дітей, для школи, а мій каже: —Но, я вже приїхав, я посіяв, я й пожну. —Ну мені, каже, сільрада сказала. Ну, ми рано пішли, уже правда не приїздили, він чужий був директор, но був дуже добрий, не приходили, то ми те ще жито скосили, а колгосп нам сказав: —Ви дайте, ми це жито змолотимо, роздамо людям —значить бо треба ж людям їсти щось, а колгосп наш не мав права, поки вони відвезуть перший податок, тоді будуть людям давати, то ми їм віддали, вони нам помолотили, ми солому забрали, а те позичили їм жито, вони тоді тим стали колгоспникам їсти давати й ми зразу тільки пішли в колгосп, бо в нас вже нема нічого, ми мусили вже йти в колгосп і то ми в 34-му пішли аж у колгосп і 10 років робили в колгоспі, а тоді нам як уродило, то нам той хліб віддали, скільки ми їм позичили, й то нас так у колгосп загнали.
Пит.:Чи видно було, що на Кубані був голод?
Від.: Та чуєте, я ж Вам кажу.
Пит.:Але, щоб Ви точно сказали.
Від.: Ну, 15.000 було населення, а їх ми ні однієї людини не бачили а тільки (бачили де нас поселили, бачили самі порожні хати і все під залізом, або під цементом амбари були в наших селах такого я ніде не бачила як там дуже богате а людей ми не бачили ото тільки бачили людину, що приходе нам їсти принесе, а де ті люди були, ми не бачили, так вони казали 15.000, мусово кажуть. Як зачинять повен амбар поки відохли, тих витягають, других зачиняють, і от через те то й люди так погинули.
Пит.:То таке Вам оповідали?
Від.: Так, вони оповідали, що там, ми людей не бачили, ми людей не бачили, але колгосп десь е, то сказали, бо ми океремо то ходили, молотили ціпами й місяць прожили, а десь чоловіки ж ходили, десь найшли той колгосп, а те як ми жінки, то ми сиділи, де нам сказали, вони казали — вибирайте хату, яку хочете, то ми всі разом жили в одній хаті, нащо нам хата здалася, ми прийшли пережити життя своє.
Пит.:А цей, що Ви його називаєте Щокатим, то це Ваш сусід?
Від.: Той Щокатий? Він неблизький сусід, але в одному селі ми з ним родилися.
Пит.:А так активісти, члени?
Від.: Він якраз як оце 33-ій рік то він же як в нас намічали колгосп Зелений Клин, то він поїхав туди там для колгоспу прибирати, то якраз як прийшли німці його тут не було, так що він, не знаю чи він там остався, чи пропав, він не вернувся вже з Зеленого Клину й він нежонатий був.
Пит.:Чи були також приїжджі комуністи активісти?
Від.: Ну, все ж як ідуть, не сам же він іде, то вже то Червона мітла йшла то, то Біла мітла, то зараз ще якась, все йдуть, все кажуть йде буксірна бригада, то не сам він а тільки ми його знаєм, що він керує, а з ним ідуть багато людей.
Пит.:Знаєте хто ці були?
Від.: Ні, я не знаю, не знаю, не знаю, я не можу сказати, бо я ж кажу, хіба тоді можете як слідська, не бачиш людей як прийдуть, я ж кажу, у піч пожили в нас, в такому горчатку було рижу, й то витягни з печі і забрали, хіба тоді на їх можна дивиться, чи до них говорити можна. Тоді лиш не займай мене, я не хочу на тебе й дивитися. (Плаче.) Що люди перенесли, а тепер не можна забути. А коли його можна забути!?
Пит.:Як у Вас, чи в Вас у селі була церква?
Від.: Була.
Пит.:Як довго існувала?
Від.: До 37-го року йснувала, були зразу закрили, клюб зробили, туди й зсипали зерно, ніхто не хотів іти з колгоспу зерна точити, тоді зерно вибрали, зробили клюб, вийде з району, кажуть приїхав, кіно ставлять, кричить, ми на хуторі, чуть, кричить же, що буде кіно, ніхто не пішов, бо тоді колгосп був уже, а ніхто не пішов і так вона стояла, спорожнилася, як прийшли німці, тоді знову відкрили, а як закрили її якраз у 37-му році, і так як стануть, на збори женуть, то це й чоловіки мовчать, а жінки більше говорять, вони то кажуть, що поодній говоріть, а жінки кажуть — ми поодній не вмієм говорити, як вони оце говорять, говорять і хотять же за забить, щоб піднімати руки голосувати, а жінки закричать за що? Ну, а вони тоді мусять сказати: — Ви, кажуть, по—одній говоріть, бо вони як одна говорить то можуть же її взять арештувати — ми, кажуть, одна не вмієм говорить, а мужики із-заду сидять, ніхто й слова не каже, і то до 37-го року була церква а якраз у 37-му році, якраз на Зелені Свята, на другий день, ні, вже на третій день, ще на другий день правилося, на третій день я йду до церкви, коли дивлюся, вже стоїть жінка, її чоловік був старостою, не старостою, то свічки гасив то світив у церкві, стоїть та жінка й моя, мого дядька жінка, бо то її племінниця, стоять, та плаче й розказує, я підійшла, вони кажуть: — Цю ніч прийшли з Гадячу, забрали священика й забрали всіх, хто там у церкві й були, чи староста, всіх позабирали, тоді кажуть, не йди й до церкви, —то я вже й не пішла до церкви, бо кажуть церкви вже й нема, а тоді приїхали пізніше з району, забрали все з церкви, що там таке для їх затрега, а так церква й залишилася, ну й цей чоловік вернувся, що це я ж кажу, що мій сват вроді чи родич, цей вернувся, а тих решти не вернулося, нікого не знаю, де вони ділися, а цей прийшов.
Пит.:А якою мовою в Вас правили в церкві?
Від.: Слов'янською, про сященика, не можу сказати який був, тоді вже я не можу сказати який тоді священик, я знаю, що був не патлатий, а вже пострижений був, то вже раніше то все таке волосся довге було, а це вже тоді був стрижений, то він був старший з сестрою жив, і як німці приходили, там бомбили; він у тій церкві, там попали, тоді в кімнаті він й загинув. Той копо церкви жив, там бомба впала, їх забила, його й сестру, він старший був, вже жінки не були, а сестра також старша, сліпа була, й вони то вдвох жили, то бомба туди впала і при німцях, як німці вступали то вони й загинули, то вже не правив, а ще він жив в селі нашому. Він не наш селянин, а відкілясь, не знаю як, а жив вже в селі.
Пит.:Але українець?
Від.: Українець, українець тільки дуже старий був, дуже старий був.
Пит.:Чи були такі люди в селі, що були дуже проти церкви й проти священика?
Від.: Не чула я. В нас на все село був один комуніст.
Пит.:Цей Щокатий, що кажете?
Від.: Так, один комуніст, а то ніхто не був комуністом, комсомольці то були, ну, в комсомольці молодь мусила йти. Один комсомолець, ж ходили, ж ото ж ходять хліба шукати, то ж він іде із району приїхали, то він, посипають його, він наймолодший, він мій товариш, наймолодший ліз нагору, то він ото як полізе нагору, де побаче, де не так сховане, а тоді дядька ще питав: —Хіба каже, так ховають, ж ховай так ховай, каже, бо я, каже, я відповідаю своєю головою, ну, не дай Бог ж мене перевірять, я, каже, переховав, о там воно, каже, те що ти положив, то я переховав щоб, прийдуть то не найдуть, ну, ж найдуть, то я відповідаю, бо я сказав нема там нічого. То він дуже добрий був, він дуже людей лаяв: —Як ховайте, так ховайте, а не ховайте так, не ховайте, бо в першу чергу вже комор нема, нагорі ще йди, а він молодий, його завжди й посилають, а він мусив іти, бо раз комсомолець, а він дуже із бідного, із бідної родини був, а хотілося вчитися, а раз учиться, то три комсомольця були, то він був комсомольцем, завжди його посилали на горище шукати хлібу. То він, я ж кажу, де що в кого найде, то ще й вилає того дядька ще: —Як ховаєш, так ховай.
Пит.:А ж довго це брали хліб, коли перестали?
Від.: Коли перестали? Я вже думаю, після Паски у 31-му вже не ходили по хатах, бо вже не було чого ходити, а ото з 32-го року й до 33-то року не було того дня, щоб вони в мене в хаті не були, або через двір не йшли, не було того дня, а вже жо то після Паски вже знають, що вже нема ніде нічо тоді я вже не бачила нікого, і то й я ж кажу поїхав уже то більш ніхто не ходив, а поки він не їхав на Зелений Клин, то він хоч сам було, а таки мусив перейти, бо в нас же колгоспна бригада була, а через мій двір йде й не обмина, йде через двір, іде на бригаду.
Пит.:То значить, брали хліб коли явно було, що люди голодні?
Від.: Так, а чому, я ж Вам що кажу, в мене ж не було нічого, а тільки рижу, може, це Ви цього не знаєте, воно таке дрібнюсютке, воно основне в жито виросло, ми його спеціяльно не сіяли а в житі воно росло, а тоді з нього олію то били і то горща, горнятко було, бо я то пере те, підсушу. Та на сковородці висушу, зомну, та ж варю суп, то от тим мащу, бо олії немає а то тим рижом мащу замість тої олії. І те забрали, так, рижій був. То я ж зомну і тоді всиплю ще трошки ж там в йому є олії. Воно в ньому й олія не добре, гірка. Ну, а тоді було все добре.
Пит.:Чи в Вас були такі комнезами?
Від.: Та тож саме перші комнезами в ж 30, 29-му оснувалися, колгосп був Червона зірка, це ж саме перше й оснувалися, ну тоді вони нас не заставляли, а ця Червона зірка була, то вони тоді їли хліб білий, вони ж повиходять на буряки, лежать, співають, з їх хліба не брали, що в них уродило. То й їм усе віддають, а з тих, що не в колгоспі, ці мусили за їхню землю платити, а вже тоді, ж уже пішло до 30-го, далі тоді вже стали більше, це добровільна пішли в кометами, добровільці пішли, а тоді вже стали заставляти вже в 30-их роках, уже заставляли більше йти до колгоспу, а зразу вони привілей їм дали, і аж раді, думали, будуть люди, так іти ще добровільно, а ніхто не йшов, вже мусили заставляти.
Пит.:А як у Вас відбувалося розкуркулення?
Від.: На нашому хуторі тільки двох розкуркулили, мого чоловіка тітку , розкуркулили, а то його якісь дальші родичі були. То їх як розкуркулили, то й не знаємо, де вони їх подівали. Як при німцях то його тітка вернулася, то не в нашому селі 'жили, в другому селі жили, то тільки тітка і донька одна вернулася, а ті не знаю, де в них двоє вернулося. За батька вони казали не знаєм де, сини десь осталися, два сини десь осталися, там звалося, спиртовий завод, то казали там осталися робити, не хотіли сюди їхати, а це вже мати старша була, вона з мого року була її донька, то вони вдвох ото приїхали, а синів я й не бачила. А як прийшли німці, то я ж кажу, вони тоді вернулися, то жили в нас на хуторі.
Пит.:А як була колективізація, чи до Вас приїжджало багато агітаторів?
Від.: Ми як були в тому вже в колгоспі, то я ж кажу, я не ходила на збори, чоловік же ходив, то я на збори не ходила, а як ми вже стали в колгоспі, то там щодня як то завжди заставляли позику, щоб підписували, й саме в жнива. Як тільки в обідній переривок їсти варять, котел, то він знав, що обідній перерив усі прийдуть до котла, то розмова, й підпиши позику, та де ж я грошей візьму? Колгосп заплате. Як не підпишемося, то жінки, то поки ж ми лежатим, та хліб висипеться, наш не висипеться, а Ваш висипеться, як підпишете то будете йти робити, як не підпишете прийдемо до Вас однако, будем ніччю, прийде, лежатиме цілу ніч у хаті, поки підпишете. Підписав на п'ять долярів, воно небогато, но навіть п'ять долярів було, п'ять рублів дуже дорогі були, бо я прижила, я грошей не мала. Ото тільки, я ж кажу, як наклали кажуть колгосп заплате. Підписали, но, вже мусиш підписать, підписали, за тиждень, ти знаєш підписала, давай позику. Та ви ж казали колгосп заплате, підписала то плати. Як ми на буряках тільки получили цукру, віднесли, продали, заплатили позику, десь якесь курча, курку, яйце маєш, відніс, продав. Далі то пшона, е бо це найосновніше було продати, мак, то й сахар, то й, е просяна каша, оце найліпше було продати й яйця, бо ми 25 кілометрів ходили, одну коняку нам дадуть, а ми йдемо 10 душ пішки а те визжуть що ми везем продавати. Ото продав і прийдеш, заплатиш а накладають 41 кілограм на кажний двір м'ясопоставки, чи ти маєш, що чи не маєш а мусиш заплатити. То ми, що де дещо візьмеш зразу можна було кролями, там кріликів розвели, то все казали Сталінові, хто як умирав так казав — заводь гоїв, а Сталін не чув та казав —заводь кролів, то ми кролями виконували. Тоді вже не схотіли кролів, давай вже друге, то ми тоді давай, бо курей дуже богато треба, давай гусей за, заводить, бо м'ясопоставки також збирали, а давай то ми стали гусей заводити, а як у кого коронка є й телятко, він вигодував, то всі біжать, чи будеш вести, кажем хоче, старається, що буде, щоб за мене записав, а я тобі гроші віддам, то в одного дядька же все же й не обійде, то я ж кажу заводили кролів а тоді гусей а то поки виконували до останнього, ми виконували гусьми все, а кролів вже не схотіли, а до останнього брали м'ясопоставка, не кожний двір, чи багатий був, в колгоспи вже були всі одинакові і давай м'ясопоставка.
Пит.:А ще які податки накладали, раніше говорили про капусту?
Від.: Це, капуста тільки в 30, у 29-му перше, капуста сама перше началося, тоді капусту заплодили, це вони знали, що капусти ніхто не виконує, а вже моли на другий рік, будуть люди садити більше, вони ж так подумали, то вже про капусту не згадували, а тоді вже накладали хліба без кінця, і хліба картоплі без кінця, як тільки виконав, добав ще, то добавив то стрічне, всякі назви були, а все давай.
Пит.:Чи в Вас був спротив проти колективізації?
Від.: Ну, то ж ми не хотіли йти.
Пит.:Але, щоб хтось, чи повстання робили?
Від.: Ні, ні, в нас село було не дуже завидне, то цього не було, так, хто пішов в колгосп, а хто угинався — то страдав, то я ж тоді, як пішли ми в колгосп та своєму й кажу — якби були пішли ми б, і цього голоду не мали. В нас городу було гектара шістдесят соток, ми б з города жили, а ми ж дурні бояли, думали минем його, і забрали все, і голодні були, й колгоспу не минули. А так ніхто не, не був, ніякого повстання в нас не було.
Пит.:А Ваша церква була відкрита під час голоду?
Від.: Я й не знаю чи вона була відкрита чи ні, бо тоді ми не ходили геть до церкви, а знаю, що до 37-го як уже наїлися, то я ще ходила в 37-му до церкви, а тоді може вона й відкрита була то ніхто не ходив, чи вона відкрита була, чи ні, бо я ж кажу тоді ніхто нічим не цікавився. Я ж Вам, що кажу, я ніде нікуди не ходила як голодна була, я нікуди, то тільки, бо в мене ступи не було, то піду до тієї сусідки товкти в ступі, то вона прийде. — Ну, як ти його їстимеш? Кажу: — Мушу їсти, то вона було піде, жменьку муки мені принесе, то я ту жменьку муки, водички зав'ю а заколочу, щоб густеньке було, а це таки зроблю його поки мокре, воно купки держиться, зробила таку котлетку, положила, суха сковорідка, я її положила, воно розсипалося, яке я клала таке й вийшло сухе, бо бурян, він же сухий розсипався, то я ложкою заберу в рота, водою тією зап'ю, щоб не вдавитится.
Пит.:А, раніше говорилии, що гречану полову мусили їсти?
Від.: Так я ж кажу, вже ж не було чого, то я ж то думаю, свині ж годуємо гречаною половою, та дай і я собі зготовлю гречаної полови. Як поїла раз, надвір, не можна вийти, в хаті нічого, а надвір не можна вийти, прямо так мов хто колючок в пику набив, я тоді перестала його їсти, паслася як корова по споришу бо в городах же все спориш, а він солоденький, вийдеш, тако щипаєш його, та й щипаєш, та й пішов на піч.
Пит.:А як другі люди спасалися?
Від.: Я ж Вам, що кажу, як вони спасалися, я не знаю, я не знаю, посусідськи мерли люди, як уже ми хліба наїлися тоді взнали, отого не знаєм, де дівся, вся родина, це дуже ми вже добре знали, двоє дітей і дві, і чоловік і жінка, дві родини нема, а де вони ділися, то не знаю. Знаю, що тієї родини нема й тієї родини нема. У тієї троє дітей, четверо дітей нема, й в другої нема четверо дітей то так казала, я в місті закопувала й закопаю, бо не можна, не викопаєш же землі, а була піскова земля, вигрібаю ямку, загорну, соломки настелю, соломкою закрию й не плакала, а як уже хліба наїлася тоді стала плакати, думаю, як воно просило хлібу: — Мамо дай мені крихочку ще хліба, а де я візьму і четверо дітей сховала, грлівне, мужчини мерли, то хлопці померли, а дівчат двоє було, в них шестеро було, дівчата осталися, а хлопці померли. Вона хліба наїлася тоді, була як стане їсти так давиться, не може їсти, каже, я не можу їсти. А до того, то я ж кажу, ніхто нічого, це так уже ми на праці, як вже зійдемося то ото каже, а так ніхто нічого ніде не говорив, нема, там нема, там поморли а ніхто про це не говорив, ж їх ховали, де їх ховали, не знаю. А чую, я бачу як ідуть з колгоспу поки, бо я ж у полі, поки ідуть зрання, вони копали на гречку, ну, як може людина копати, копають, а ведуть коняку, щоб волочити, розбивати ті грудки, а та коняка така худа, що два, чотири чоловіки ходять з мішками, її підніме, вона не перейде через хату, впала, вони її підняли, поставили на ноги, вона знову йде, знову впала то так і ті грудки осталися, вони туди гречку кидали в ті грудки, то гречка з грудок не повилазила, і вони поки як копають, поки не їдять, як пообідали, бо солоненьке дають, пообідали то вже дивися те туди пішло, те те туди пішло та йде отака нога, так вода летить, те додому пішло, те на дорозі лягло, а чи воно дойшпо то, мене не цікавило нічого, а тільки то я ж кажу бачить бо де ж, я бачу, бо мені все ж видно, че ж я в полі жила, то бачу, я не цікавилася хто він такий, які вони йшли бо я тільки знала, що я їсти хочу, я нічого не хочу, а тільки їсти хочу.
Пит.:Яка частина Вашого хутору вимерла?
Від.: Ну, в нас набогато вимерло, може 10 душ вимерло на хуторі, а так щоб вся, щоб вся родина вимерла, то тільки дві родини, не знаю, де ділися, чи померли, чи де виїхали, не знаю, де вони ділися дві родини, а так у нас 10 душ всього померло, бо хутір невеликий був, всього мати 30 дворів чи 30-ини, хутір невеликий був, і вони в колгоспі вже майже всі були.
Пит.:А що це був за плян, щоб колгосп перенести на Зелений Клин?
Від.: Отому, що в нас вроді землі казали мало, а населення богато, три колгоспи було, і вони то й сказали один колгосп переселити, бо щоб землі більше було в колгоспі бо землі мало на колгоспі попадало, і ото наш колгосп намітили П'ятирічку виселити на Зелений Кпин. Вони зразу вербували добровільно, перевезуть це ж нас вербували, бо в нас дітей нема, перевезуть вам і хату, туди все вам перевезуть безплатно тільки, тільки йдіть, ніхто не погоджується добровільно. То вони тоді сказали примусово оцей колгосп весь вирядити, і ото той поїхав, молодий поїхав і один старий, ну, як той вернувся старий, то мій казав — він ніде також ж комнезамом був, той молодий вернувся, а старий вже між люди не показувався, видно, каже, добре там на тому Зеленому Клині, що він вернувся, між люди не показувався, так як оце ж німці приходили ж коли ще помер, і його не бачила а мій казав, бо все таки мужчини ходять, а ц ніде не ходила, крім церкви було, що як до церкви ідеш то попід сільраду, то було кілометром обминаю, щоб мене не бачили, бо як почнуть тікати та гукати із сільради, то я думаю, я ліпше обмину, щоби мене не бачили, бо я ще не в колгоспі, колгоспник то вже не піде, бо треба робити, а я не в колгоспі, то я йду в церкву.
Пит.:Чи Вам відомі випадки людоїдства в Вашій околиці?
Від.: Ні, ні, а коней було як вовків; багато було. То вовки коней давили то тільки колгосника розтягали, бо й в полі цьому вже то коні пасуться, то я бачила як—тілки почули, що коняку задавив, то як прийдуть так і б'ються шкірою розтягають, то тільки колгоспники, бо в нас я ж'кажу, на нашому хуторі мати нас п'ять родин тільки не було в колгоспі а то всі були в колгоспі.
Пит.:Це завжди в Вас багато вовків було чи тільки?
Від.: Ну, тільки як оце в тому, вже в 33-му вовків і лисиці повернулися, я не знаю де вони, я сама їх бачила, вовка бачила, а лисиці так прямо ходили, як собаки, я не знаю, де вони набралися, ще раніше то чути, чути бо ми в лісі жили, кругом же нас ліси то чути, чути як було гуляємо то каже мій чоловік: — Слухай як парубки співають, вони виють, а так вони не ходили в поле, а тоді вже було як стали ходити в поле, як побачати там коні пасуться, він і слідить і за ним.
Пит.:Чи в Вас була така машино—тракторна станція?
Від.: В нас не було в селі, в других селах було. Ну так як воно так там тракторить чи то станція була чи трактор той, що із того села до нас не присипали трактори і комбайни сюди присилали. Як ми вже в колгоспі були, то де найліпший хліб не маєш права косити, буде комбайн косити, а на ввесь колгосп три колгоспи одного комбайну пришлють. То один приїхав комбайн, в одному селі, в одному колгоспі день покосив і поламався тоді вже хліб поки отак поклав, ходе голова, каже — йдіть косити бо комбайн справляється хто зна коли він прийде — то тоді вже ми йдемо ніччю косити, бо вже воно так понагиналося, покосим то вже висипалося тільки солому збираємо. Ніколи й раз не було, щоб комбайн прибрав те що виділили найкращий хліб, яке рівне, чисте, ніколи й раз не скосив при мені комбайн, шоб те, що приготовили для них. Та тільки обійшов разів три, чотири а тоді вже поломався, не було, щоб один приспали на той колгосп, другий на той, а один на всі три колгоспи.
Пит.:Скільки Вас всього було, що виїхали на Кубань?
Від.: Як, скільки нас людей поїхало?
Пит.:Разом гуртом поїхали?
Від.: Так, чотири осіб нас поїхало так, ми, наші товариші. Один одиночок поїхав, це три брати були, то два брати були жонаті а той парубок був, ото в того парубка з сільради взяв документ дійсний, що можна їхати, а ці два поїхали підробленими і то нас четверо поїхало. А вперед один їхній брат той вперед поїхав, то він десь там як був, що його напаледіха, він поїхав, теща була, й це в неї жінки, жінчині дві сестри були, і в нього дитина була, то як ми вже з'їхалися, вони нас знайшли, то вже теща вмерла й його дитина померла й сестра її померла. Тільки він приїхав з однією жінкою а дівчину взяли десь там у приют, десь так Гандро чи що то ми з нею, як уже трошки обжилися та їздили, забирали ту дівчину додому. Там ми не переночували, чуємо ж крик, діти плачуть, тоді прийшли в ранці ми, поприходили такі дві двічатка, ця й каже: — Ще якби це ваша мама прийшла — яка вона наша мама, ми б її й не хотіли бачити, раз вона нас бросила на станції, ми заплакали, кажемо: —Боже, так їх учать, —а ми тоді цю дівчину взяли, її сестри взяли ще не випустили, а там більше таких осталося, що значить нас приведуть на станцію батьки чи померли чи покинули, думають хоч діти житимуть й ото такий то там приют був. А це літом було, що ми ото там в дворі спали на тому, на возі і чули як діти плачуть та й кажем: —Боже, Боже, де ж та мати, якби це мати була. Діти плачуть і воно то ще й каже: —Яка вона моя мати, як вона мене бросила? Бо ми ото в 34-му році три місяці їздили, ми на однім місці не були, а три місяця їздили, там місяць побули, там місяць аж поки повернулися, тоді вже не минули колгоспу.
Пит.:Чи бажаєте ще щось сказати?
Від.: Вже, мов нема нічого.
Пит.:Щиро дякую.
Від.: Прошу.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz