Olha X., b. 1903 in the village of Ivanivka, Dolyns'ka district, Kirovohrad region, one of seven children of a middle peasant. Narrator describes the revolution and civil war in her area, the clash of armies, and her own participation. Narrator's husband spent three years in the kholodnyi iar prison. She tells of ex-Petliurists on the run, her husband's involvement with them, also describing his arrest, detention, and release. Her account focuses on the railroad and Dolyns'ka, a major railway junction. She also describes adult education efforts in the 1920s. during the famine, at which time narrator was in the town of Dolyns'ka, her brother-in-law died. Men usually died before women. "There was a rumor that people were being caught and maid into sausage. Already these same people were saying to each other: 'God forbid that you buy in the market because the sausages are people… There was a rumor that across the street a man made a meal of his children and ate them. And then he wanted to eat his wife… He wanted to butcher his wife, but she fled and hid." Both the man and his wife starved to death. The harvvest was good: "there was grain in the elevators! They were all bursting at the seams, and the corn – my God, there was so much!" Narrator tells of how she and others stole grain from trains and granaries, pointing out that people also died in the town of Dolyns'ka as well as in the countryside. Many Russian settlers brought to repopulate Ukrainian villages returned to Russia because they did not want to live where "people had eaten their children". Narrator spent three years in kazakhstan ca. 1934-1937 and tells of her experience there.
Пит.:Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть, коли Ви народилися.
Від.: В 1903-му.
Пит.:Де ж Ви народилися?
Від.: Івановка.
Пит.:Це Кіровоградської області?
Від.: Так. Долинської тепер. Я от же — я чула — що зараз уже Долинську перемінили: що уже —то була станція Долинська, а тепер, вроді, місто, Кіровоградської області. Так як ми були Долинського району, Кіровоградської області. І так це точна є правда. А я оце там народилася, й там я жила, поки я не вийшла заміж у Долинську. Отже, що ти наперед хочеш?
Пит.:Ну, а чим займалася Ваша родина?
Від.: Ну, сільським господарством.
Пит.:А скільки осіб було в Вашій родині?
Від.: В моїй родині?
Пит.:Ще вдома.
Від.: Вдома? Коли я була дитиною, то нас було —три хлопці, чотири дівчат — семеро. Дві ті померли малими. Я скажу, це було до 17-го року, до революції. В нас було мабуть і двоє дітей в невістки. Невістка і, мама —вісім, тато —дев'ять і невістка —10. Дванадцять душ! Можемо це.
Пит.:Цікаво.
Від.: Цікаво?
Пит.:Що аж стільки. То в одній хаті жили?
Від.: Значить, у нас ж хати глиняні. Це рахувалося —сіни, одна хата, а сюди друга. А тут була маленька хата, бо мій батько був хворий. Так що ми всі жили в одній хаті —їли, робили, мняли коноплі і пряли і вишивали —а друга була чиста, то. І там усі ми спали досі в соломі. (Сміх.)
Пит.:Чи пам'ятаєте скільки землі було в Вашої родини?
Від.: В мого батька було не багато. Не пам'ятаю. Але дядько мій на все село був багач, на все село. А батько мій любив багато постройки. Він не був бідняк, а словно до багатших людей чинився. Але ми всі були в одному. Так, це до 17-го року. Отже старший брат —я пам'ятаю, коли почалася Перша світова війна. Я пам'ятаю, помню коли їй три роки було, і пам'ятаю революцію. Бо німці (Першої війни) заходили аж у наше село і зганяли мужчин. Це я, мені маленькою, але ж ми бігали, бо ми діти. Зганяли до кручі і (в кого зброя була,) а в батька, не в батька, а в брата —вже була одностволка. Та що оте, кажеться мені, що вони й ту забрали. Вони розброїли. А потім раптово німців не стало —вроді їх відізвали, чи як то. То вони брали під розвідку. Потім, я пам'ятаю, що батько мій помер. Мені здається брата (найстраший хворий був на легені), як визвали його на завербування в армію —то його не прийняли, бо він не був здоровий. Менший, сестра, а потоі менший —16 років йому було, забрали, їх забрали в армію молодих —три місяці і вони —чи вчили, чи не вчили і він попав в артилерію —на коні, бо він був бойовий. Він, як сяде на коні, то коні несуть його! Е, такий він войовий був! А потім — як же воно прийшло? Що я вже не скажу — в якому ж це році, що поверталися. О, вийшла, значить, революція. Розложили армію й уже як царя знищили —став Тимчасовий Уряд, Керенський. Направду я кажу?
Пит.:Точно кажете.
Від.: Так?
Пит.:Точно так, як воно є.
Від.: Отже, коли Керенський поїхав на фронт, він цілував солдатів і казав. А мій брат попав —Перша світова війна. То це, ти мені трошки скажеш, бо я ті міста б я знаю —Перемишль, потім —це польський? Це український!
Пит.:Український.
Від.: Львів?
Пит.:Український.
Від.: А потім, от ще Папа звідтіля —яке місто?
Пит.:Краків.
Від.: Краків —там війна була. Отже, то він туди не попав, а попав на румунський фронт. Бо я не знаю, чи румуни воювали —напевно проти Росії.
Пит.:Ні, вони проти німців. Вони були разом з росіянами.
Від.: Ну, то бельгійці були, а румуни, кажеться, з німцями. Бо на румунському фронті мій брат був. Коли мій брат приїхав —мені так здається, або в 16-ім, або в 17-ім —він привів пару коней воєнних, тими якими він їздив. І вже пішла революція. Вони були, здається, в князя Кочубея. Бач і досі, хто його зна. Вони грабили вже князя Кочубея.
Пит.:Він у Вас? Це ваш поміщик був?
Від.: Ні, я не знаю, де його той. Він привіз, правда такі якісь простині й привів тих пару коней. А потім, після цього я не знаю що. Де взялися Петлюра, це Гетьман — це вроді українці, так?
Пит.:Так.
Від.: А потім Денікін, Врангель, Махно. Я Махна добре замітила, як вони їхали через наше село. Добре, що вони їхали —Ти може не розумієш —тачанками.
Пит.:Знаю, що то є.
Від.: Знаєш тачанки?
Пит.:Так.
Від.: Такі карети, а коні здорові! То вони були з Гупяй-Поля. Потім —відкіля Махно? З Гуляй-Поля?
Пит.:З Гуляй-Поля.
Від.: Так, а ми ще бігли за тими каретами і ще дивилися — а ззаду дошка і на дошці написано: — «Бей жидов, спасай Россию!" Це точна правда, бо я вже вміла читати. Добре, що вони українською мовою не написали.
Пит.:Добре.
Від.: Як отак, бо ж я читала. Поки я бачила. Я ж тепер, з очима мені погано. То я кажу добре, що вони російські слова.
Пит.:А це точно були махновці?
Від.: А ще мого чоловіка батько розказував. Вони їхали і через Долинську, то я ще не була за чоловіком. Отже, вони зробили петлю —і там був молодий жид, може років 18. Він казав мені —я його бачила —він аптекар. Вони накинули на нього петлю на шию й ведуть. А мого чоловіка батько (це вже як би сказати — уже Андрієві й Пилипові прадід) та біжить: —Та хлопці, та він же добрий. Та він же добрий чоловік. Та він же нікому слова не сказав.То що вони? Під'їхав старший та по-російському, я не хочу казати, а хто не знав, як росіяни лаються: — ...твого жида! Забери його! Жида пустили. То я як вийшла заміж у Долямському, то той жид і приходив — дякував батькові. Все, що ти підеш у аптеку, то він тобі дасть без грошей. І він, що його батько спас! Це була правда за Махна —то був анархіст. Він людям ніякого добра не робив, тільки грабив —і все! Церкви, монастирі, золото забирав, і все. А потім ще якась Маруся появилася у Делійському. Моєї сестри чоловіків дядько був доктором десь, і як пішла революція, він значить і приїхав в Івановку. А потім йому потрібно було в аптеку в Долинське. Він як пішов і він той, я не знаю. А там якраз у Долінському була та Маруся, і його як забрали — рік не було. Вона забрала, а потім випустила. Він прийшов у Іванівку. Забрав двоє дітей і жінку, й Бог знав куди виїхав —я то не знаю. Словно, потім —коли повстання було, —як би тобі сказати? Я не скажу в якому році це —бо ще були й церкви і ще я не була замужем. Каже мені брат, найстарший (а він оженився, взяв жінку кілометрів, якби сказати, 18 —якраз на це свято, що казали, що не можна й різати —бачите, забуваю зараз), і той: —Поїдем до тестя. Отже ми поїхали. До Братолюбовки нам було, вісім кілометрів, а до Варварівки —село велике, три церкви. Отже ми —і такий бугор, а село, і там така сильна долина. Але ж село велике, а —коло того, Варварівки, ще трохи далі Котова, а я (виїхали на бугор) кажу: —Іване, щось мені, кажу, бачиться (бо я ж молода), і кажу, ніби вершники якісь, той. Бо мені, той, ніби на конях і щось стерчить. А він каже: —Так. Так тоді ми поспішно приїхали в те село —в Варварівку. Виходить його, жінкин батько. Зразу коні сюди—туди, значить за конюшню заводить — такий сарай. Ти розумієш—конюшня, такий сарай. Випрягли, у конюшню завели, а ми в хату. А потім старий приходе та й каже: —Моя дитино (до мого брата) —тікай! У нас сьогодні буде велике повстання. А батько мій жив добре, вже батько помер, бо батька не було. Коні були добрі і курган добрий. Отже, вискочили —запрягли коней. Він сів наперед, а я ззаді —а він кричить на мене: —Ольго, тримайся! А старий сказав: —Не їдьте на Братолюбівку, бо там уже більшовики! А їдьте на Верблюдські Хутори (дуже нам в сторону,) їдьте попід нову церкву. А він жив коло старої церкви, старий. Ми, а Іван той —як ми стали їхати! А люди біжать, мужчини і такі хлопці, і той —в шпилі. Ти не знаєш, що раніше, раніше молотили і соломи багато —це ж на Великій Україні. І отако —ми набивали, жінки. Набивали, а сюди отако шпилем, ти знаєш шпилем —гострий же —залізо. А потім — папки такі й шпилями і граблями і з косою! Я Пилипові, я сьогодні казала: —Ти бачив косу? Кажу —Отам у діда, подивися! З косами проти тих —це ж битися.
Пит.:Проти більшовиків?
Від.: Проти більшовиків. Отже, то ми їхали —цілий день, від обіду, до самого вечора, аж у Іванівку. Повилазили на хати, то що вони —вони не допустили людей в Варварівку. А вони спалили Котову —село. Бо то село менше, Котова називалося. І вони пішли на Харків. Ну, по цю сторону —бо ми живемо по лівім березі Дніпра, а то було по правім березі Дніпра —Харків, так?
Пит.:На лівім, здається.
Від.: Ні, ми на лівім. Ми на лівім —це точна правда. Бо коли німці відступали — то ми на лівім березі, а Харків стоїть на правім березі, а Київ на лівім. Так?
Пит.:Можливо так, я точно не знаю.
Від.: А, бач — а я, бач, знаю. Отже, як вони пішли туди, вони зразу забрали Дніпропетровське, Кривий Ріг. А потім вони не пішли на ліву сторону, а пішли вони по праву сторону —на Харків. Отже, як з'їжджалася в Київ УНРада —це ти добре знаєш УНРаду, бо тут її поносять тільки так! А я не дуже за все. Розумієш? Через те, що коли в Котовське, це від більшовиків —що вони, ці, об'явили УНРаду, а ті —об'явили — Сільсько—Робітничу Раду. Ну, куди ти підеш туди, чи туди? О, не було того —вони, більшовики — не наступали на Київ, бо їх там мало було. А чому вони вислали тих гімназистів під Базар? Я ніколи не святкую те свято — Базар. Бо я — ще вони не виїхали, то вже Велика Україна все знала. І там до цього відносилися аби як —що не треба було цього робити. А треба було взяти. А в Київ понаїжджало два мільйони, і всі були здібні взяти зброю й піти отуду, їх було мало. То що ж вони? Вийшли, Петлюра вийшов. Я не знаю хто тоді був у Польщі, чи Пипсудський?
Пит.:Пилсудський. Кд.: Пилсудський —вони зробили договір з Пилсудським, що Пильсудський допоможе. Що получилося, а большевики це взнали. Та ж полякам ще дали трохи України, чи що там вони їм дали —та й пішли. Та пішли вони, а поляки їх за дроти! Я не обвинувачую теперішнього покоління, й я не обвинувачую поляків, нікого —бо це був уряд. А тоді вони осталися, за того. А підпілля осталося на Великій Україні. То святкують у Кивві, той —Бабин Яр, а Холодний Яр —це сюди, ближче до Знам'янки. Бо мій чоловік був три роки в Петлюри, молодим —15 років йому було. Я то не знала, бо я ще за ним не була. Отже, ті які осталися в тилу — хотіли з більшовиками сражатись. Отже, коли вони —Будьонного армія йшла на Петлюру, туди —то вони їхали через Долинське, мабуть і Братолюбівку й через Іванівку. Через наше ж село. У нас вони стали. Як вони розбили Петлюру, я не скажу, як там було, то вони поверталися. Де оті могли подіватися, отакий явився гетьман Хмара, і гетьмана Хмару точно я бачила —років так до сорока. Назбирали хлопчаків, таких, може й старші були, а то все по 15, 16, таке все молоде. А Денікин також захватив Долинське. Ці, Хмара хоче вибити Денікина, бо якраз якби сказати, що святять Священу Воду, а ми належали до Братолюбівки, бо в нашім селі церкви не було, а треба через такий бугор іти. А над нашим селом висока могила, Бог знає ким вона навезена, і кілометрів три. Отже, Деникінці, захватали Долинське й пункт над нашим селом. А з тієї могили не треба бінокля, можна бачити за 40 кілометрів. Отже, а там стояли чи більшовики, чи Хмара, це Хмара —гетьман. Отже, ті хотіли вибити денікинців, щоб захватати Долинське. А Долинська то Москва-Київ-Рівне, а потім Одеса, а також три чи чотири кінців сходяться — вузлова станція, в нас називали, так як і Знам'янка. Отже, вони хотіли вибити денікинців. Назбиралося їх бозна стільки. І хотів мій брат іти, а старший брат прийшов (уже відійшов був від нас) і каже, щоб я не бачив, що то йшов, ми не знаємо, що там таке й до чого. Не пустив. Це, коли я вже жила в Долинському, то мені долинці розказували, й ми взнали. А один вже старший, такий років може більше, як 37, і ще такий горбатий, Кондрат його звуть (і досі не забула!) і той з ними. Вони з Братолюбівки, а то якби балка, аж до самої Долинської тягнеться. Вони тією балкою підійшли, а розвідка їх була в Долинському — що там дуже мало тих денікинців. Отже, коли вони вступили в Долинськом і вже добігали до станції, щоб захватати оті рейки, лінії, а з Куцовки (а Куцовка стоїть туди, як на Київ їхати) бронепотяг —кадети. Як підкинули кадетів, обхватили станцію і там їх бідних усіх... А той горбатий раніше ж господарював. Це ж скирта соломи стояли, це ж там родюча земля ... та прибіг (ще господарювали самі) та смиче, смиче там солому, чи сіно та скотині дасть і геть десь кинув ту рушницю. А вони його волочать у гурті, чи Бог знає що. І вони його захватали, приводять. Щоб їх зносили —викопали попід залізною дорогою яму. І там їх поховали —то ті, денікинці. Я вже не скажу —то чи вони самі мабуть відступили. Бо вони відступи аж туди —на Волгу й вже не на захід, а на схід —туди до Китаю. І Врангель і той. А тоді, вже через два місяці то люди їздили й забирали тих і привозили в села і ховали. Впізнавали своїх дітей по одежі й привозили в Іванівку (та що там казать) —тільки трупів і вже не можна було в хату вносити —але викопували на цвинтарі й ховали. А той прийшов через сім днів і сказав батькам —що вже не чекайте на своїх дітей, бо вже вони там поховані.
Пит.:А що з Хмарою сталося?
Від.: З Хмарою? Оце ж хмаровці ці.
Пит.:Чи він втік, чи його?
Від.: Я не скажу, я не скажу. За Хмару я не скажу. Я знаю, що їх там побили. А чи він утік, чи ні —то я вже не можу сказати, бо я ж не була там. Бо мені долинчанки розказували —скільки їх там поховали, наших людей! Тепер ці будьонновці —коли, коли вони виступили туди на Петлюру —туди до Галичини. Коли вони верталися, вони назад через наше село їхали і назад по сусідському саду —командир. А тут, у нашім дворі стали ті, що брали скотину в людей й кормилися. І зарізали й один п'є кров. А я взяла — так плюнула. Він хотів мене залити кров'ю, а я втекла. То коли вони від'їжджали й деякі були хлопці, що виявлено, що вони були в Петлюри —то з нашого села багато забрали. А одного (він не був у Петлюри) і пішли до дядька й щось знайшли вроді —чи от пістоля, чи хто його зна що —забрали його, він пішов. І вони спішно відступали, бо чуть світ загадали в похід. Вони забрали тих хлопців, і вони відступили на Кривий Ріг. А до Кривого —там в велике село —Широка називається. Вони приїхали й в крайній хаті скинули цих хлопців у одну хату і заперли. І той жонатий, і ще одного жонатого взяли, чи двох —Бог знає і той. І на світанку прийшли: ну виходь такий то, такий, такий. А в того чоловіка така яма —постріляли. А потім прийшли й за останніми і значить того. А той чоловік, що жонатий і двоє дітей і його племінник був у Петлюри, та: —Товариші, я не винуватий! А куля, і сюди й його не погрядило, тільки оце.
Пит.:В рот, значить?
Від.: Ні, прямо, осюди вийшла. Коли вони принесли жмут соломи і кинули. А вони прийшли провіряти тих всіх. А він представився, що він убитий. А потім, як вони кинули соломи, він узяв —та думав, що вони ще прийдуть, той втік. А тоді ж соломи (а ще господарювали самі) —скрита того чоловіка соломи, а собаки виривали в соломі кубла —бо в хаті не тримали, не водили як тут на тому. І не будували так, як тут. А та собачка вилізла, а він за собачку. А вони прийшли: — „Вот нет одного!" Вони хотіли шукати, коли команда: —Спішно! А вони спішили на Врангеля і на Денікина. І вони, як відступили —а він виліз і зайшов до чоловіка в хату, щоб чимсь обв'язатися. Той чоловік завмер, але дали йому обв'язатися. І ще сонце не зайшло, і він пішов додому у своє село, в Іванівку. І тут же всі люди взнали. Не треба телефонувати, без телефону —язиками. І значить, він побув тиждень, забрав двоє дітей і жінку і десь виїхав. І Бог знає.
Пит.:А так —кого народ найбільше підтримував? Чи Петлюру, чи більшовиків, чи гетьмана? Чи кого там?
Від.: Як би сказати —гетманщина? Гетьманщини не хотіла Велика Україна. Чи то Петлюра, чи був би друга Гетьманщина, не любила Велика Україна. Бо гетьмани продали Україну. Чи я брешу, чи ні? Ну, як?
Пит.:А кого тоді підтримували?
Від.: Підтримували, щоб Україна була самостійна, щоб, Україна з'єдналася. А народ би вибрав. Чи то гетьмана, чи президента. Ну, тепер —хто був, приїжджав, тут був —якщо ти знаєш, як ти до тієї церкви належиш. Він вже помер, як же його — Гончар фамілія. Знаєш?
Пит.:Чув.
Від.: Він співав в хорі. Отже мені Павло (а мій чоловік чотири роки —він болів. Він же був, ти не знаєш, він же спаралізований і не при своєму розумі. Я чотири роки. Діти мої кажуть: —Добре, що баба ще так видержала, що вона розуму ще. То вроді він був із Верблюдських Хуторів. Отже, я хотіла з ним говорити, але я його не застала —він помер. Не могла я з ним говорити. Коли стала, починалася революція —він зна село Іванівку і зна Давидів Парк. Бо це село в нас не таке велике — там ні церкви не було, нічого. Це панське село було. А Давидов, був він старий революціонер —пан не жонатий. Отже, коли оця революція починалася, він приїхав до свого маєтку, і там була золота рибка, озеро, лебеді і лебеді, оті фазани і такі яблуні — отак плелися! Я той парк —я там тисячі раз була. Отже, це вже мені моя мама каже. Раньше ж було старости і десятники —загадували: —На збори! На збори!Отже, коли він приїхав ще були староста і оці десятники. Отже він покликав мужчин. Як він пан, а вони ж — раніше як приходили до пана, то знімали шапки і кланялися панові. Так, якби оцьому міліонерові. Я кажу: —Не дай Боже отут революції! Отже вони пішли. Він каже: — „Господа крестьяни (бо це ж по-російськи), молитеся Богу, чтобы старая буржуазия заняла. Это будет крестьянам очень хорошо — когда старая буржуазия займёт. А молодая буржуазия займёт —обратно будет панщина. Панщина будет очень больше острая й панщина будет у другом виду.І він правду сказав, що панщина — оце вона є! Колгоспи, отих людей розкуркулювали й в Сибір вивозили й викидали з дітьми і з тим усим. Коли зайшло і при НЕПові, коли в 24-ім році жидівка, от як її фамилія —Капланова. Вона ранила Леніна, Ленін помер —він же від ран тих помер. Троцький втік, а Троцький був всесвітній (він жид,) він був всевсітній агітатор. Каміньов. Я їх позабувала, я їх усіх на пальцях знала. Хто забрав у руки? Сталін. Він же не був росіянином, і не був українцем, а Джуґашвілі.
Пит.:Грузин.
Від.: Грузин. Що зробилося з нашим народом? До чого довели Велику Україну? Який голод був —що люди людей їли! Я свідка! Отже, я тобі це розкажу. Це було — уже року я не можу сказати. Голодівка, значить НЕП був до 27-го, 28-го року —почали розкуркулювати. Якби поміщики вже —великі поміщики зразу покинули свої маєтки, а багаті мужчини по хуторах. А батько мого чоловіка —ми жили, базар великий, а тут значить —це перший ряд, а ми на другім ряду і так якраз друга хата від краю. Він такий милосердній був, що і цигани прийдуть —і циган переспить. Ідуть гарбами: і коні і на гарбах і оці лутки і двері. І отако мабуть, і я не знаю скільки —просяться ночувать, отже. Батько: —Та куди?Але тепло було. Батько: —Ночуйте.Він ніколи не міг відказать —нікому. Отже вони, хлопці вже освічені й кажуть: —Знаєте, що це справа отаких, як ми! їх не судили, на Сибір не висилали — а за межі України! Щоб вони виїхали за межі України. І на підводи —що помістили, те вони й везли. То вони поскидали й двері й той. Бо це я не знаю з якої області (бо це вже давне,) геть поскидали все, і бо вже коні моряться. І вони розказали батькові. А батько також не був багатий, а був якби— середняк, але належав би до куркулів. Була машина, молотарка, віялка, четверо коней, три корови. Ну, вже належав до куркулів! Батько вислухав. Вони поскидали все. Ми построїли другу хати. А тоді батько геть усе розпродав. Ну, осталася там та віялка, машина та осталося — одну коняку сіру оставив і почав жидів на базар вивозить. Ще базарі були. І то, як прийшло до розкуркулення —то батько не попав у куркулі, ми не попали. І через те —що ми, розпродалися й осталися бідняками. А мама моя, а мій батько —такі сараї. Мені Павлусь зараз нагадує (це мій син —Андріїв і Пилипів батько,) каже: —Мамо, чи то все, каже, той, там був, був він барій дерев'яний. Моя мама синові поставила хату, одній доньці поставила, другій доньці поставила — п'ять, ні чотири хат збудувала. Розвалили все — до розкОсталася одна корова і коняка. І мати й мій брат (був не жонатий, його в цю війну вбили, не зігнатий,) ну, і прийшлося так що ми получилися не в куркулях. А дядька розкуркулили. Дядько якраз помер, ще були церкви і ще при НЕПові. То він, а брат мій був дуже грамотний, а тоді, як уже ця влада укріплялася, то кого влада по містам, зрозумів? Це була влада по містах. Отже, його товариш, його батько пас череду (знаєш, що то? Скотину пасли). От, а брат мій грамотний —то він не вмів писати, а тільки розписуватися, і кажуть —куркуль! З Іванівської сільради прийде йому —ну, їдь у Росію, чи куди-небудь —аби додому —бо тебе запруть аж у те — розкуркулюватимуть. А він справку напише, підсунув, він розписався та й все. Ну й я, пожили ми. О, це ще при НЕПові, я так думаю —бо базар був, то—то ще при НЕПові. Ось це, цього Мстислава брат — Микола Скрипник — застрелився. Як об'явили —на збори гонять і таке лихо! Як ви хотіли, значить, і був би гетьман Скоропадський. Він був у Москві. Коли Скоропадський хотів бути гетьманом над Україною, то він знав, що з одного один ворог, а з другого боку України другий. Відтіля поляки, а відтіля росіяни. Правда?
Пит.:Так.
Від.: Отже, він був освічений, а Петлюра молодий —він був, не був воєнний. Якби він був генералом, то —то інакша справа, може він би зрозумів інакше, а то бач, як підвели, так як Ленін, привезли. Він у Франції, він утік із Москви в своїм тіхом. Поки він у Францію добився —а тут УНРаду вибрали. А там уже Україна провалилася. І так на цьому, я не знаю —як воно кінчилося.Отже, настановили старостою Петровського, бо він проїжджав в Долинське і люди виходили зустрічати його. Петровский. Секретарем був Микола Скрипник, це ж Мстислава брат. І ще видно при НЕПові (бо я знаю, що базар був,) об'явили —Микола Скипник застрелився! Тако, ніби їм так шкода —мітінґ за мітінґом —гонять і кричать, щоб зібрання збирали. А вони видно, ідіоти, самі його застрелили. (Сміх.) І так, до цього воно дійшло. Почалося колективізація. Колективізація почалася, якби тобі сказати —ці напевно їхали —або 27-го, а може й раніше, або може 28-го. Ну голівне, що від 28-го вже колективізація почалася. Перше —то їхали за межі України. А вже таких бідніших, то вже так розкуркулювали —отже приходять комсомольці: —Ану! І забрали хліб —до мітли —одежу, все з хати. І гнали силою тіх, щоб ішли розкуркулювать, чи як вони там. Отже, а коло мене сусідка жила. А як я йду на станцію, а тут поналіплювано: —Хто куркулів передержує —тому розстріл! А в мене ж два куркулі в хаті! І, дядина, дядькова жінка —дядько помер, а вона ще жива, і невістка її, двоюрідного брата жінка. І я їх ховала, щоб ніхто з сусідів не бачив, щоб не чув хто. Бо я йду і бачу написи. Я вже не знаю, як вони від мене відійшли, я вже забула. Ну, вони почали розкуркулювати. Ну як? А я —Саша: —Ольго, ходім, ось будуть і отма —я не знаю чи через двоє чи троє хат розкуркулювати.А я думаю —ну, та піду, подивлюся. Пішли. Вийшли —витяглй те барахло. Що те барахло вже осталося —такі подушечки, там таке барахло. Чоловіка не було — жінка. Ти не знаєш —кожух. Отакий широкий, білий, український. кажеться троє, чи четверо дітей. А вже мороз —діти босі. А жінка наділа той кожух та так стала, і вони попід кожух всі позалазили й розп'яли її отак-о. А я стою, дивлюся: —Хто більше, хто більше, хто більше? Я не купила нічого! Вона там накупила тіх тряпок. Вже прийшлося —взяли два, розстебнули і стягли той кожух! Діти кричать, жінка кричить. А я взяла, кажу: —Саша, будем іти додому.Ідемо додому, я кажу: — Саша, що ти накупила? Ну, ти скажи мені, на базарі, кажу, що хоч. Я, кажу, на базарі ліпше куплю, кажу, я не знаю, чи люди по волі, чи люди по неволі виносять, але —то базар. Я не знаю. А це, кажу, так.Ото я була, як розкуркупювали тих людей. Я спеціяльно пішла подивитися, як розкуркулюють. А з моїм чоловіком так сталося — ще сіяли. У батька молотила машина. А це батькова хата, а впоряду, значить, якби сказати —донька і зять. Явився якийсь пристійний чоловік, молодий, старший за мого чоловіка трохи, а видно вчений. Я його раз бачила, другий раз. А мій чоловік —робили, значить, мостову дорогу. А він (його дядько камінь ото бив) і він там робив. Нема Федька додому —нема і нема. Нема цілу ніч —приходить ранком.—Як же ти сплячий був?Як кажуть: —Що не роби, а жінці правди не кажи! —якась така приказка була. Отже, приходе додому. —Ти знаєш, Ольго, я в Івана був (каже) там випили і я заснув і до ранку. Ну так. Через тиждень:—Ольго! Нема документів! Я загубив документи!Робоча книжка, воєнна книжка і комнезамна. Значить, що він стояв в комнезамі й все бідняцьке. Що ж він? Я і пшениця там лежала і в хаті вже окремо, ми відійшли від батька, і той. Я і у пшениці —я шукаю і він гребе та шукає. Хай Господь простить! їй Богу —правда! Шукали, шукали —мабуть міцяць, може. Ну, шукали до трьох тижнів. Що він робе? Пішов у воєнкомат, а він же на учоті. Він завжди значки марки, як піде, бо він такий-він в одну точку! Хлопці не вдалися! Бо він у Петлюри навчився, змолоду. Шукали, шукали тіх документів. Пішов і взяв документи і все видали нове-те точне, що в його було. Ну, вже все в спокої. Що ж получається? Пішли ми до батька. Бо так же — це ж станція, не так далеко—а ще ми молоді. Уже був у мене син—Павлок. Пішли ми до батька. Приходять два в цивільному і забрали Федька. Я сиділа до вечора —нема Федьки. Я переночувала —нема Федьки. Я пішла до батька —нема. Я сюди, батько ходив у міліцію. Ну, нема —ніхто не знає. Пішла я в міліцію: —Зачем, почему? Ні, як вони приймають? Тут зразу стало: — Довариш Шепель по каком деле?" Чисто по-російському. А я кажу от так і так, кажу. Прийшли два в цивільному, забрали чоловіка —не знаю де й те й друге: —Ми не знаєм, у нас не рахується. Пішла я додому. На другий, через день побула —нема. Пішла я знову в міліцію. Уже попала до директора міліції. — .Товариш Шепель, садитесь!" Я сіла. — „По каком деле?" Я кажу, що отак і отак —прийшло два в цивільному, забрали чоловіка. Я не знаю де він. Де —чи він є живий, чи немає? Я ж уже розстроєлася. А він: — „Знаєте что, товарищ Шепель? Пойдите —от я не знаю, чи було ГПУ, чи НКВД, вже забулася, — ,пойдите. Ви знаєте, где помещение?" А я знала. Я переждала день —нема. Пішла в НКВД і тільки зайшла: — Довариш Шепель! Садитесь, садитесь!" Я сіла. —По каком деле? А я йому кажу —вже директор НКВД. А я йому кажу, отака й отака справа — прийшло два в цивільному, два мужчини — забрали мого чоловіка з хати. І кажу, вже немає, кажу, ось скільки, той —немає.— «Товариш Шепель, не беспокойтесь. Ваш муж у Кривом Рогу. Не беспокойтеся, он прийдёт, не беспокойтеся. Я пішла до батька, приходжу, а в мене геть забрали й муку і, той, тільки одежі не забрали, обібрали. Також за Федьку. Що ж оказуэться, чекаю я того Федька. А як іде з Кривого Рогу потяг, з хати видно мені в вікно —чи то товарний, чи пасажирний; я дивлюся, нема, нема, вісім місяців не було його. Коли так, я дивлюся, я не прозіваю і одного потягу ніби навпростець. А це із Мусіївського Роз'їзду, треба нагору. А як нагору підніматися, то він чмихав і я чую. Прийшов, прийшов і каже мені: —Ольго, я довго не буду. Брудний, замазаний, змучений. — Я довго не буду. Я їду у Кривий Ріг, там я встроюся, і ти довго не будеш, тиждень побудеш і ти поїдеш. І так і було. Отже ж така справа, він мені не признавався, мабуть уже перед війною, або уже не знаю коли. Коли то чоловік, він мені так сказав, що ж той чоловік мені сказав: —Ти знаєш того чоловіка, ти бачила його не раз, що був у Івана, —це в зятя. —То, каже, в Петлюри був і він мене знав, а я його знав і я йому дав документи. А він хотів переїхати в Польщу, і він проїхав усе, а на кордоні в Польщі зловили. Як він зловився на цих документах, його приправили в Кривий Ріг, а тоді і цього — чиї документи, і в смертельну камеру його і того. І їх мучили, то вони не призналися. Той, правда, з освічених людей, бо він сказав великого попа, видно якогось єпископа, або що, син. Він взяв всю вину на себе. Він так сказав, бо вони сиділи, і той стукав до Федька, до мого чоловіка, що не признавайся, що ми знаємо. Він так казав —що я його не знаю, а цей казав, що також його не знає. Він каже, що він напився й заснув, а я в нього вкрав. І вони крутили, крутили, то він каже, що я не знаю, яка його доля, а він знав, чи нас двох. Якби він сказав, що я йому дав, то ми б обидва були. А так він відмовився, і так мій чоловік повернувся і тоді в Долинське на почті, що то і в Середній Азію, й де ми тільки не були, і все. Отаке життя! І аж сюди прийшли. Добре життя! (Сміх.) Біда та й годі. Якби я трохи була, правда — я хотіла піти в партію. Я моїм язиком була б агітаторкою в той час —це вправду кажу. Бо, бо ж ми —Андрій і Пилип (внуки) —який Пилипа язик! Як розсердиться Пилипова мати, Валя: —Бабин язик! — на Пилипа. А мій брат, він грамотний і товариш —молодим, тільки кінчили четвертий кляс. Бо раніше більше трьох клясів не кінчали —то вже треба йти в город, а тут отаке сталося! Вони зробили печатку якусь і якісь документи. Як той почув (і та десь, як видно) — в Московщину заїхав, або куди. А цей вдома та й захватили. Та й посадили в Одесі на морі (на Чорнім морі) — в іоя-і. Це значить, в'язниця на морі — одиночка. Смертельний —рік сидів. А потім об'явили голо дівку. А потім зайшов в'язничий той й каже: —Ви тримайте їжу —ми не знаємо, як буде судити воєнний трибунал. Отже, може бути і когось оправдають —Ви не мусите.Мого брата оправдали —він молодий. А потім його забрали в Кременчук і він два роки служив у армії, робив у концпагері. Життя! І як хотіла, я дві зими школа, як дитиною. А як совети зайняли —всі люди неграмотні. Отже вони відкрили, називалися лікбези, які геть зовсім не грамотні. А я ж таки читала й писала, отже я пішла в політшкопу. Я два роки ходила в політшколу, і там мене трошки наламали. Але ж брат, як і йому нагадала —та куди там: —Олю, я не хочу, щоб ти йшла туди, до тих там. Тоді я от плюнула і покинула. От бач —життя!
Пит.:А що там такого Вас вчили в тій школі?
Від.: Отже, по политічному. Бо є люди говорять і таке: —Ні це, ні те. А по-політичному, то треба все зловити і треба знати, як відповідати. Зрозумів? Як я хлопцям кажу —А, то ви вчені —а по—політичному ви не знаєте!
Пит.:Тяжко так—по-політичному.
Від.: О! Тяжко, я знаю. Але я бухгалтерію грамотна дуже була. Мені треба було рік походити, а потім —та де! Брат на мене так визвірився і гнав мене, як собаку, щоб я нічого не робила і ото тоді відійшов.
Пит.:А де була ця школа?
Від.: У Долинському. Пат.: А хто там вчив —українці чи руські?
Від.: А я вже —ну, напевно українці. І це зразу ликбез —це які геть неграмотні. Мої дві сестри були геть зовсім неграмотні, то вони —як ото малі діти учаться. А вже я дві зими ходила —то я вже читала і писала і на задажі —я так, як Андрій (внук) той. Отже, як я пішла й друга школа була —які грамотніші. То, то називалася політична. То я пішла в другу школу, щоб я була грамотніша. І ото так і осталося. Але як не був ніхто в тому, але геть зовсім викинула з голови. Брат налякав мене —що я, він словно. Якби чоловік —я була б не послухала, а як брат —я його послухала (сміх). Так і осталося. Оце. Ну, тепер вернемося —це я вже далі. Ти хочеш знати за голод?
Пит.:Так.
Від.: Я тобі двоє розкажу, що це точна правда. Отже, жила я —от не скажу, чи в Кривому Розі жила, чи я в Долинському. Напевно я вже не скажу де, де точно. Моя сестра вийшла заміж, сама старша —здасться в 17—їм році, її чоловік прийшов з полону. Бідний, але гарний чоловік той. Вони построїли там хату. Отже, я туди ходила. Бо це отако балка, це Іванівка, а це Давидів Парк —тепер там курорти совєти зробили. Отже, від неї також були сусіди —я там багато —то Миколина називалося село. А далі — Березівка, Тикелина(?), то більші села, там була церква. А це невелике таке село. Як я пішла —оце ж голодівка, оце я тобі вже точно не скажу —який це рік був —чи 31-ий, чи 32-ий. чи 33-ій, бо це вже мені в голову не те. Від неї (сестри) жили та жінка і чоловік (і навіть прізвище зараз знаю —Буряк прізвище), Буряки називалися. І ту жінку, я з нею говорила. Отже, чоловік зразу з голоду помер. Бо чоловіки вперед мерли. Чоловіки —так як і тут —більше жінок старих остається. Правду кажу?
Пит.:Правду, так.
Від.: Бо жінки, як та кішка видержують. А мужчини зразу падають. Він умер, осталося троє дівчат. Ну, троє дітей. Хлопцеві вже було так до 15—ти років, а дівчатка менші були. Не стало в тієї жінки однієї дитини. Ну, не стало —як село все вимирав, голодні! Кому там клопоту не стало. А підводи ж їздили, і по селах і забирали тіх мертвих, які вже дійшли. І потім, то бур'янами позаростали ті села. Отже не стало. Потім, перегодя не стало і другої дитини. А потім уже стала весна. У моєї сестри вже ноги пухлі —бо зразу ноги пухнуть, як людина голодае. Хай отут в газетах, що якийсь там голодав 50 днів і не вмер. Хай тут мені професор американський кричить. А я скажу, що ти брешеш. Людина більш не живе як 12 добів, а тоді вмирає —як точний голод. Отже, вже весна, а там вже в деяких цибулька —деякі люди вже запасалися та й цибульку посадили і цибулька й сходе. Уже весна. А колгосп, як вони зігнали людей у цей колгосп? Там і корови подохли й коні подохли й там люди вже з пухлими ногами — але йдуть. Варили кандьор(?). Тут і як би тобі сказати —тут нема пшона. А там просо сіють і то обшеретують —то пшоно —там плавало, але ж якби юшка. Як ти йдеш до праці, як у тебе нема чого їсти, то чекаєш —Тобі наллють там у що-небудь тієї юшки. І то люди були раді. Отже, стали жінки вже рачки лізти, щоб тієї юшки заробить. А цукорні буряки це не такі буряки, як тут, а цукорні, білі, які цукор виробляють. То треба йти сапати отакі рядки, я то вмію. Отже, вони ходили вже просапували буряки. Отже, не стало це двох, не стало дітей. Не стало в бригадира дитини. А бригадир, як би ти зрозумієш, ну й тут як на заводі, то це boss, а цей як називається, другий?
Пит.:Foreman?
Від.: Foreman. А то там у колгоспі, то це голова колгоспу, а це бригадир. А там крутиться коло комор то щось може й потягне. І корову мав. А один хлопець —вже дев'ять років, вже ж не худий, не самі кісточки. Отже, й не стало того хлопця. Все село шукало, й в болоті, і де вони не шукали, і день і ніч шукали. А власне в містах, не так, що тут визвали міліцію та шукають, та й то, а тож самі. Не найшли того хлопця. Пішли жінки сапати ті буряки, а одна каже (ідуть на обід у колгосп) а одна каже: —Це моя сестра ходила й точно бачила. А одна й каже: —Знаєте жінки, зайдемо до Бурячки і подивимося. Що вона замітила, то Бог знає. Бо вони з тіх буряків не зайшли в колгосп обідати, і зразу й зайшли до тієї Бурячки в хату. Нема її вдома. Питаються хлопця: —А де ж мама? —Пішла до скирти. А ото солому молотили й в степу скирти. А вона не вимолочувалася, то там зерно. Рилися й збирали, щоб тоді чи помити й зварити, то щоб з голоду не пропасти. — Пішла до скирти.А вони, стоїть плита, тільки ж не такі плити, як то, а з такими дірками, бо треба ж солому туди пхати, або що. Вони до казана (а казани там, я казали, в моїй хаті пошукайте, хлопці, в казанок. Кажу: —Вам на поготів). Вони туди, в казани —людське м'ясо, вже варене. То є правда. А вони тоді подивилися кругом, а в хаті ікони стоять. Вони, а в нас ото такі робили —отакі обручі, а тут, посередині в кутку ікона. Вони туди, кругом —знайшли з того хлопця всього —ще не варене, не їджене, не їджене. Це правда! Як це вони знайшли, а батько —він бригадир. Він на коняку —Ти коней знаєш? І поїхав до скирти. Скільки він її звідти гнав, стільки й бив! А хати на Україні, як ти полтавець, то я думаю, що твої батьки знають. Отут —це хата, а отут, так називалися — изба. Робили, щоб сідати —бо люди сідали на дворі. А вона як прийшла й так як сіла, і мати, як прибігла, того хлопця, та як ударила тією сапою! Вона й гоп, та сапа —убила! І її поховали люди, того хлопця забрали. Три місяці поховали, побув він, де його забрали, у Братолюбівку. А потім вернули назад у те село. А він тоді й каже на ту жінку (того хлопця матір): —Я тобі помщу! А потім вийшов із уряду, з Москви приказ —дохторі здослідували (я не знаю в якім це році), що хто людей, людське м'ясо їв —то той і буде їсти, бо людське м'ясо найліпше. Віриться? Це так казали. Друге в те. І це є точно, правда! Бо я знаю цю жінку, вона друга хата від моєї сестри — і мій рід ніколи не міг придумати, щоб оце збрехав. Це в точна правда! Друге так — коли був голод, я не буду тобі казати, я забулася якого числа, або що, я не можу казати. Бо може я вже стара —це якби я була, щоб мій чоловік був —то я тоді ліпше б те. Отже тоді, як їхати на Київ —то оце Долинське, а тут називався Маржанівський Роз'їзд. Це так Долинське, Маржанівський Роз'їзд, а потім станція Куцівка. Це вже на Київ. А там —чи посіяв колгосп, чи бурячки оці. І не викопані, і вони такі манюсенькі. Вони зимували під тим, під снігом. Отже, люди голодні й взнали, що там бурячки. Уже розставало, уже можна їх викопувати. Із Долинського вже почали люди їздити —копати ті буряки. Мій чоловік, чоловік поїде, але я вже не могла туди їхати. Бо це як іде з Москви потяг (оце express, у сім годин) — він на Долинське п'ять хвилин тільки стоїть, п'ять хвилин. То там же набито людей — один на одному, То вони хватаються за поруччя, як він відходе — і до цього Маржанівського Роз'їзду. А там він припиняється —то вони зскакують. Отже, мій чоловік раз поїхав —привіз. Я їх пам'ятаю і їх не чищу, нічого й в казан, чуточку при те й на базар. Руб —блюдечко, а за руб я такий кусочок хліба куплю, значить. І самі їли! Ну, а потім стала чутка, що не стає людей. Того не стало, того не стало. Ну, їде —уже по одиночке не можуть їхати люди, а треба збиратися душ кілько. Отже поїхав мій чоловік, там іще якісь поїхали. Вони доїхали до цього Маржанівського Роз'їзду, там повставали. А воно так, бачиш —як вони доїжджали до Маржанівського Роз'їзду, вже видно ставало. Бо це було весною, вже видно ставало. Отже вони, а то треба ще іти. А це тут залізна дорога так високо стоїть, а сюди —так, вроді яма. А сюди —це на Україні, бо там нема лісів — а отут посадка, а за посадкою такий рів. Вони йдуть. Вискочило два чоловіки з мішками —щось на плечі. А їх душ скілько йде, я не знаю. Що ж вони, значить? Вони доходять до того містя, де ті люди вискочили. Вони туди, у той рів —тільки одна голова! Як приїхав мій, то він казав: —Блондинка, молода —а чи жінка, чи дівчина —незнано. А оце все забране. То стого вже почалил люди боятися їх бити. Йшла чутка, що ловлять людей і що ковбаси кругом. Вже самі люди поміж собою: —Боже збав на базарі куплять, бо ковбаси з людей.То ми боялися в нього купляти. Бо люди людей! А ось Федько, чи то Павлова мати хрещена, моя кума. Де ділася? Як у воду впала! Чутка була, що через дорогу чоловік поїв своїх дітей і їх з'їв. А потім хотів жінку з'їсти, а жінка померла також з голоду. І що то сталося, що він помер? То вроді його жінка казала, що він поїв. І хотів зарізати жінку, а жінка втікла, сховалася. Вона також померла з голоду, але вона не їла, все рівно не їла, померла. А це, це здається точна правда! Боже, а що то за уркн в Долинському! Які то урки, то з багатих людей. Вони називаються .блатарями." І то ж із села, а ми вже в Долинському —ми вже з ними зналися, привикші. Приходе жінка на базар —приносе сиру, молока пляшку (це ти знаєш? Ти мабуть не знаєш, то ти думаєш літер —а то велика! Туди —я забула скілько літрів,) і літер і сира. Видно коровка, вона думала, це продам та хліба куплю, може. Розтеляючи ряднинку, а ми стоїмо та кажем: —Тітко, не стели. Ти виклади одне, а продасиш, тоді друге викладеш.—А чого? Поклала масло (трошки) і ти пляшку поставила, ту літру. Іде ось, і один взяв пляшку. —Тітко, скільки молоко? —Руб. П'є, а вона: —От ти сукин син, такий, такий! А він біжить далі. А ми кажем: —Тітко, не біжи, він вип'є та принесе поставить. —А-а! А він далі й біжить, так оглядається. Як вона біжить, він біжить. Як вона стане, він стане. А ми, а до нас підходе та попід ніс. А тут прийшли, все забрали з ряднинкою та й пішли. То Боже збав сказати: —Не беріть! Бо ножа дасть у бік. А ми то знаєм —то було, то була жартівлива справа. І він випив, вона прийшла. Випив, поставив пляшку, вона порожний літер узяла. Прийшла: — Ой Боже мій, ой, ой, ой! —А ми ж тобі, тітко, казали, що не біжи! Він би випив, пляшку поставив, а ти б таки щось продала, а так...
Пит.:А так, то все пропало.
Від.: Усе. Ти не маєш права, бо тут стоять з ніжорізом —що кишки тобі витягне. Ти не маєш права. Ми їй тільки казали, що ти, тітко, не біжи. Він вип'є, то один літер хай пропаде. А то все забрали з ряднинкою і пішли. А потім на базарі —винесла тітка посмажену курицю. Бо значить, як сира —то нічого. А то посмажена, так як отут —як же вона, чи пекла, чи смажила. Бідний йде: —Скільки, тітко, курка? Не знаю, скільки сказала. А він як схватить ту курицю —Боже! І отако —вниз упав. Його б'ють зверху, я взяла минула, щоб не бачила. А він, бідний, з'їв ту курку і встав, пішов. І сюди туди. А батько Федькин видно в нас урядовцем став, бо Долинське стоїть на висоті — там нема ставка, а шість кілометрів. Зробив таку вершу, називається —рибу ловить. А ми ходили з моїм чоловіком, молоді ще не треба ж себе ж здати, щоб померти. Ми підемо до того ставка, ставимо вершу. І самі тікаємо й ховаємося в степу, щоб нас люди не бачили, бо боїмося, щоб не зловили. Ідемо, поставили вершу. Напроти іде його товариш. А я кажу Федькі: —Оцей бідолаха далеко вже не зайде! Так, далеко не зайшов. Зійшов так з греблі —впав і захолов, і все. З одного села —близький товариш. Він його знав та й друге, помер і той. Отже, як я виносила на базар сиру рибу —б люд очко руб, то купляли люди. Кожний руб дало та і розбагатіла. Куплю олії й більше вторгую. Порадили мені, купила пляшку олії. Наловила тієї риби та смажила. Несу до станції, а тут іде потяг —Москва, також туди на Київ! Проходжу, така лавка. Там вилежують і я виложила кучку. Дивлюся, хлопці стоять. Підійшли: — Тітко, скільки—Руб. Взяв, пішов. Я подивилася —з'їли! Виложила я й другу- Прийшли, взяли —я дивлюся. Так вони в мене взяли чотири кучки. А я тоді, а я дивлюся —чи три кучки буде, чи не й буде — ще ж потяга нема. Підходжу до їх, кажу: —Хлопці, правда, кажу, ви в мене вже взяли чотири кучки, кажу, в мене ж також діти й батько й мати й я — ми всі також голодні. Я ж також хочу кусочок хлібу купити! Ти віриш? Не підійшли. Я продала, купила ті три кусочки хлібу й пішла додому. Розумно я зробила?
Пит.:Так.
Від.: Правда? Я їм співчувала. Вони голодні були. Не треба казати й думати, що на Україні тоді не був такий урожай. Був урожай. Тоді на ліваторі зерна було! Всі рамки забиті, а кукурудзи —Боже мій, скільки було! То що —ось і Павло. Отакі діти —по шість років. А ті вебарії такі стоять на каміннях (на вище), щоб зерно не портилося. Попідлізають — а тут же ходе міліціонер. Я думаю, що деякі й співчували, бо вони підлізуть і свердлом просвердлять і наточугь. То в Долинському вмирали люди, не сила вже. Бо що там таке. І ходили люди на елеватор, крали на елеваторі. А я так жила над краєм —Маслинка. .А НКВД посіяло кукурудзу кліток, це клітка така, 10 десятин, а в їх багато! І там сніжок упав, холодно —мороз. А місяць, а видно! А нас зібралося душ 15, або й більше —красти. І я була. Ми засіли в Маслинках. Як він пішов навпроти, ми засіли —поховалися. А як він повернувся до нас спиною й пішов далеко —ми тоді як шугнули і понавідривали кукурудзи, це ж у НКВД! Як я її принесла, то я до ранку передзьобала геть і качани попалили ті, а кукурудзу надворі сховала. Оце так, що кожна людина, яка голодна, вона на все піде. Бо голод заставе все робити —що ти зробиш! Біда! Е! І я співчувала тим, яких я бачила, що вони в голодні —через то вони й урки. А потім однієї ночі (чи день, чи ночі) — зочистено геть! Де забрали, куди забрали, незнаної Так, малолітніх —бо з дитинства малолітніх жінки приводили і кидали дітей. То оці, як вони —інтернати, розумієш —інтернати? А старших, я не знаю куди. Отаке життя й пам'ятай ти. Цікаво споминати. Бо хто не переживав, але треба поколінньові передавати. Євже, ось Валя, вже вона, її на світі не було —вона вже не може. І вже які були маленькими, так не може. То тих розкуркулених людей —совєти не допускали ні до роботи, їх там, пише цей —Солженіцин —я там другий том кой-коли подивлюся (тепер я трошки бачу). Всіх, він пише, що найбільше було куркулям —їх прямо вивозили в Іркутськ, туди в Караганду й з родинами, з дітьми. Пускали —роби що хоч. Там вони й пооставалися! Та й все. То як пишу я до сестри —як при Хрущові, найліпше було. Як ти думаєш? Що Сталін не вмер, його Берія отруїв, це певно. Тепер оцей, як його, зараз, Черненко, а то попередній!
Пит.:Андропов.
Від.: Андропов, хіба він уже той? Так вихваляли, що він такий бойовий, та те, друге! Тоді зробили операцію —Богові душу віддав. То спеціально зробили, щоб Богові душу дав, та й все. А то, не дай Боже, отаке життя! А що після війни було —три роки голодали люди на Україні. Пишу — як став Хрущов, Хрущов велику одлигу дав усім українцям. А які це бандерівці, мельниківці —то їхні родини вибивали. Але як Хрущов став (він українець, який він не той, але він українець) він здав приказ, щоб їх не займати. І при Хрущові посилали й посилки і те й друге. То ще на Хрущова нема чого там і жалітися. Але бач, його й той —його зразу зсунули. Може й буть, що Хрущов міг би дати Україні віддстрибнути! А тепер, чорт і зна що там?
Пит.:Чи Ваш чоловік Вам дещо розказував, як то було в Петлюри? В армії?
Від.: Він нічого такого не розказував. А вони були в Холоднім Яру. Він сказав: —Чого, я ногами своїми пройшов ввесь Холодний Яр! Та Бабин Яр у Києві, а Холодний Яр —сюди до Знам'янки, в тому лісі. Такого він нічого не розказував. Але після того, то він у совєтів також був. Значить, що казали —що так добре стріляв.
Від.: А його ж на рахунок взяли в воєнкоматі. І кожний місяць літом мусили вправи робити. Він не міг, він уже відмовлятися. Він на управу ходив і стрельбу —то тоді вони відмічали, хто вміє стріляти. А щоб він совєтам, та куди! Він не хотів, його хотіли. Він робив, він робив —поступив у Кривім Розі кам'янщиком і там він і робив. І були три брати і батько, їх була артіль. А робкомом був будівництва —Мул явка. Але я його зауважала, що він з якихось багатих людей був. Він не хотів ні в яку партію — тільки працівником. До останього працівником. Ні, нікуди не хотів і все.
Пит.:Чи совєти знали, що він був у Петлюри?
Від.: Якби вони знали, то вони б йому давно Бог зна що! Ніхто не знав, ніхто не знав. Ніхто не знав крім батька й матері. Навіть я, вийшла заміж, я не знала. І він мені не признався. Був у нього пістоль цей, чи я не знаю їх. Він, я не знаю. Прийшов приказ, об'явили хто має зброю можить приносити, або викидати на шлях. Ми йому кажемо (знав батько і знала я), ми йому кажемо: — Федька, віднеси! Федька, віднеси! Він не міг розстатися, а потім таки допекли йому. Ранком рано встав (а недалеко ставок був) то він мені сказав: —Ольго, як мені було важко розставатися! Йому було важко, що він стільки воював із ним і йому було важко з цим пістолем розстатися. А ми знали, що в нього в, і ми на нього насідали, щоб він його збувся. Бо боялися, бо ростріляють! І він його втопив, але не віддав. Страшне. А потім мені признався: —Ольго, як мені було шкода! Молоді!
Пит.:Зрозуміло — чого шкода!Вам відомо, що сталося з цим паном Давидовим?
Від.: Ні, не відомо, не відомо. Його батько (отже хай Бог простить —ідіотство, хоч я не кажу, що то кацапи робили, то таки і наші!) його батько був при цареві генералом. І так на горі цвинтар. І він був похований, його батько. І хто то із людей, вроді чи знав, чи Бог знав —що коли його ховали, була ця шабля. Розумієш шаблю? А рукоятка золота. А як прийшла революція, то полізли, відкопали, витяглй того пана — то люди, хто то той. То ніхто не знав —чи таки справді була рукоятка й шабля при ньому (бо його поховали натомірованого й в воєнному —генералом). А то пішли люди та його поклали в яму та загорнули. Друге —як була революція. Були пани Аркалаєві — туди в другу сторону (вже я була в Долінськім). Ідіоти (вони були натоміровані,) витягли з склепу, пороздівали й поставили —як статуї. І то люди дивилися, дивилися на них, але таки зібралися і закопали. Ну для чого з мертвими? Вони ж уже не встануть? Не встануть. А цей Давидов, як поїхав —то ніхто не знав де.
Пит.:А то Ви казали, що він сам був?
Від.: Він нежонатий був.
Пит.:А що революціонером був, казали?
Від.: Так, він старий революціонер —які хотіли людям добро робити, щоб не було оцих комун!
Пит.:А чи він був проти царя?
Від.: А, напевно! Я не скажу. Бо це ж не знати. Він приїхав в свій маєток і скликали сходини. І чоловіки ходили до нього й він сказав: — „Господа крестьяне, молитеся Богу!" Це може він ще що казав, але це мені в пам'ять увійшло. — „Молитеся Богу, чтоб посела старая буржуазия (значить ті —старі). Тогда будет людям хорошо. А когда посядет молодая буржуазия —будет панщина. Панщина буде, только в другом виде.
Пит.:Так він сказав?
Від.: Він правду сказав. І прийшли люди й оце в нашім селі говорили за цього пана. А він економію здав під аренду кой-коли навідається, а то все — він не був жонатий і не було в нього ніякої родини тільки він. А батько був його генерал, то це я за Давидова знаю. А Волошонки —це в селі в нашому економія була, то я тільки пам'ятаю —то коли зайняли Долинське денікинці —так люди говорили в селі. А тут якраз на Водохрещення треба (люди ж вірували ще) ще ж церква була, сім кілометрів до церкви, і там набрати свяченої води й принести. А вони зайняли від нашого села ту могилу —батько мій казав (це мама розказувала,) що як він був в армії (батько мій,) то казали, що то Голубова могила. А що в тій могилі, то люди не знали. Висока — насипана могила. А ці зайняли цю могилу, денікинці і видно ж їм в бінокль. Лк люди йдуть з свяченою водою, вони не стріляють. Лк відтіля покажеться черврноармієць — то тільки кулеметом та—та-та—та через наше село. То оце ж уже повимітали —мама напекла хлібу, пиріжків напекла. Сміття, то ж соломою топили (хліба ота долівка,) долівку віником замели, сміття набрали і треба нести за місто. Бо там, така круча — туди ми сміття виносили. А я дівчиною, взяла те сміття та й несу. Та так нахилилася. Коли глянь —три вершники наді мною. А я стою, а вони: — „Девочка, йди сюда." Я підійшла. — „У вас єсть хлеб?" —Є. Пішла я до мами і кажу: —Мамо, три вершники стоять, вони просять хлібу. А мама каже: —Що ж, вони голодні! Дала мені хлібу й сала. І я винесла їм, дала —то були денікинці. А що я? То люди говорили, що були Волошонки, а коли стала революція: —Твоё, моё —все наше! Зрозумів мене? .Твоє то моє —всі наше. Щоб це ви знали! Ось, той —я їм винесла. То люди казали, що там були —Волошонки —паничі й поміщики, якби отут міліонерів сини. Вони в'їхали в свою економію, а коли стала революція—Боже! Біжать люди, граблять —несуть, розбирають, таскають і все — „Твоё, моё, все наше!" Нас мати не пустила. І ми хотіли, але нас мати не пустила. Чому вона не пустила, ми не знаємо. А ми ж також хотіли отам ламати й нести додому. А мати не пустила. То уже їхня економія була без батька. То казали, що тільки вони заїхали в економію й вистрілили вгору (це вже люди так казали) і все. Значить, в Долинському стоять денікинці, у Братолюбівці —якби, як сказати, ті, більшовики. А в тому, в Генбичові(?) —три кілометра від нас (це де мій чоловік родився, там мамин брат сидів. А її син, то казали, що був у Петлюри) —заїхали денікинці. Так побили матір (він втік, сховався син). А матір побили, що мати через війну тоді й Богові душу дала, померла.
Пит.:Побили за те, що син у Петлюри був?
Від.: Що, що син у Петлюри був! Тепер, чого наші люди, коли ці економії порозграбили, я вже не знаю. Як. гетьман ішов, це вже мені розказували. У нас у Іванівці не було ще їх. Гетьман, це був цей — як його — Хмара. То я тобі розказувала — не було. А коли десь зайняли гетьманці —то тіх людей били, які розграфлювали економії. Це я чула на Україні, але я тобі не скажу, що я бачила й в нашому селі робили. А коли, денікинці стояли в Долинському, Генбичові уже (сім кілометрів) —зайняли більшовики. Отже, денікинці стоять на цій могилі, а один червоноармівць виїхав із Генбичів, а треба переїхати те, там горбом —що з могили видно. Він виїхав, а вони ж бачать, що із зброєю й бахнули його. І не знаю —чи він побіг чи ні, чи він з конем там лежав. Ми ж не ходили. Лежав той красноарміець мабуть місяців з два, а то ж морози були — холодно, то він там лежав. Отже це ще той, як вийшли денікинці з Долинського — привезли люди того червоноармійця. Він був у штанях, у сорочці. Я його не бачила. А я ж дівчиною була —пішла я в село, в хаті я нічого не знаю. Пішла я там до сусідів, до дівчат до своїх. Кажуть: —Привезли того червоноармійця і поклали на цвунтарі —то ж така, де хоругви ставили, як каплиця. І хтось ніччю зняв штани й сорочку й все познімав. Як я прибігла додому. —Ой мамо, ви таке чули?А мама моя питав: —Що? —Привезли червоноармійця і хтось ніччю сорочку з мертвого і штани зняв.А ти знаєш, що мені мама сказала? —Моя дитино, чи мертвий з живого здере, а живий з мертвого здере. Правда, правда цікаво? (Сміх.) Ось я за свою матір розкажу. Отримали з Єрусалима «святе письмо. Це я вже була в Долинському заміж. Приходжу я, мама-старуха витягає те письмо: —На моя дитино, прочитай! Я, правда, тобі не скажу що там писалося, бо це вже забуте. Прочитала я цей лист, віддала —щоб цей лист рознести дев'ятьом душам у друге село. Вже були це совєти, вже була —сільрада. Там баба Гапка прийшла. Взяла там мати з бабою Гапкою, старухи (а в Бругеньківку{?} йти треба кілометрів дев'ять, або дванадцять). Вони пішли пішки. За пазуху лист й понесли, там уже було призначено куди їм. Тільки вони ввійшли в хату, а тут уже: —А ну, витягайте, баби, що ви там принесли! А вони тоді —сюди, туди та й дали. Із сільради: —Знаєте, старухи, ми вас не хочемо (бо син цей, брат мій робив секретарем у тому). Знаєте, старухи, ми не хочемо вас відправити, або що —тільки віддайте лист. Ті взяли віддали. —Ідіть, старухи, щоб вас тут не було! То я отой лист часто згадую. А вона була дуже богомольна. Знаєш, як раніше люди —то вони були дуже богомольні, то через те. Я його прочитала, я тобі не скажу що там писалося, бо це вже забуте. А за оце, що мама носила, то це правда.
Пит.:А це було таке, що малося другим показувати?
Від.: Ні, щоб тоді ті переписали і знову передавали другим. Це вже при совєтах, як уже церкви розбили і оцю православну віру —священиків посадили геть. А що після голодівки, як вони села ж опустіли, земля ж вільна є. Ну ж, треба ж із Московщини, ну то з Московщини, а там з Калуги, чи як ота область — вже росіяни. А я завжди, як ранок — біжу на станцію. Приходимо — состав, товарні вагони, великий состав. Там—наші люди. Я ж по-російському добре говорю. Я хотіла підійти спитати. Але ж тут стоять, не допускають. Але бачим - не наші. Попривозили діжки, м'ясо солене, сало солене, може й хліб був. Бог знає, я —а за сало, за те все солене. Той шалон стояв довго. Значить що —на ці хати, де родини повимирали —росіяни. Отже, я пішла ще і в село. Мама мені каже, що в їхнє село привезли, значить, росіян. Привезли вони найперше чоловіків. Люди ж не знають —як там мазати, стіни ж глиняні. А вони десь із рублених хат, із лісів. Що вони розуміють? Вони такі поробили віхті і білою глиною —і стелю і стіни й підлогу вимазали хати. Вони геть зовсім не знають, як поводитися зі землею! О! Потім привезли жінок і дітей. А діти, як не є ж —мова сходиться. Неправду я кажу? Як осьо я розумію польську і те й друге. А як же вони мене не можуть розуміти? З Великої України, ми більше до Росії. Отже, як приїхали ті жінки з дітьми. А діти з дітьми, а жінки до жінок, а чоловіки до мужчин. Як їм розсказали, що тут люди повимірали з голодуй жінки дітей своїх поїли —вишивкалися геть, до однієї родини! Покинули Україну геть. Вони вже не їхали й не везли тіх діжок із салом і з м'ясом. А вже сідали на який-небудь потяг і втікали. І не осталося й однієї родини в селі.
Пит.:Російської?
Від.: Російської —втікли. Що їхні жінки сказали так: —Ми не хочемо тут, шоб і ми своїх дітей поїли. А що я бачила на станції, то те дійсно я бачила. Великий шалон, бо ці товарні вагони й відкриті, але міліціонери не допускали. Ходили з рушницями, щоб не підходили люди. Це є правда. А вже, мені місцеві казали що, як вони геть вишивкалися —нема ні одного. Значить і їм це ж не подобається. Вони сказали, їхні жінки: —Ми не хочем тут жити, щоб і ми своїх дітей поїли, як ті люди поїли.Ну, що? А є такі, що пишуть у газетах, винуватять увесь народ. А я ні. Я буду винуватити, як він поганий —хай він буде українець, я буду казати: —Поганий! — Як він росіянин поганий, кажу: —Поганий! — як він добрий, кажу: —Добрий! —так.
Пит.:Справедливо робите.
Від.: Справедливо?
Пит.:Ви справедливо робите.
Від.: Справедливо —бо я перейшла в свойому житті багато. Як кажуть: —Усі німці сякі—такі! А я кажу, що ні —у мене стояло два, лейтенанта. Один австрієць —Джордж, а один з Баварії —Фріц. Уже були, сказати, що добрі. Що получать, їм уже ж надоїло те їсти. Вони так лаяли й Сталіна й Гітлєра! Вони не любили ні того, ні того —вони не хотіли воювати. Так, кістки відбити! А у моєї сестри стояв офіцер —ідіот. Він тільки встане, в бруд вимаже ноги й заставляв, шоб чистили. А ці самі собі почистять і не треба було. Ліпше! Задумали ми, задумали як самогон гнати. Із буряків, щоб вони не чули. А так двері ті зачинила. А тут, коли дивлюся —лізе один.—Мамо, шнапс? — Yeah. Капає, а він коштує. Це, це правда. А потім чутка пішла, що румуни покидали, бо й співали: —Антонеску здав приказ всіх румунів на Кавказ, а румуни же не дурні —за кару цю, та й додому! Я в хаті — заходе сім чоловік і хрестяться. А там, значить стояв Сталін, а замісто Сталіна (Сталін під спід, як був Гітлер,) а Гітлєра наверх. А якби той вертався —то тоді б того чорта підспід, а з другого боку. Бо всі знали, що цей добра не дбав і той добра не дбав. А я дивлюся, щоб німці, не такі шинелі, без зброї. Дивлюся, ні. Мені здається, я вже чула, що румуни тікають із Кавказу. Це ж їхній фронт був на Кавказі, там румуни були. Я думаю, що в шинелі чи в воєнному вони. А тут саме тіх маторжеників напекла, отако. Думаю—дати їм маторженика, вони їсти хочуть. А ще отакі жорна і вас не робили? Була, а кукурудзи в мене хватало. У мене дуже великий город був. Я пішла —казанок. Закип'ятила води, зварила мамалиґи, бо я чула що вони люблять мамалиґу. Поставила —в мене була лавка, а потім поставила. Дала всім ложки і тож велика миска —одна. Насипала туди тієї. Пішла в погреб, принесла молока, налила —нагодувала. Виїли геть усе й ще й по отому дала на дорогу. Як же вони мені дякували —Боже мій! Боже мій! Вони ж голодні. А моя була так вдборі з краю хата, і город такий великий був і те й друге. Хай собі з Богом люди йдуть. А потім якось ще совєти, це ж вони 18 кілометрів. Рік і чотири місяців ми жили під фронтом, це не що-небудь! Що німці виступили з Долинського, а вступили совєти. Я матері —а зять значить мого чоловіка сестри самої меншої був партійний, то він евакуювався. А мати — я матір переселила в ту хату, а треба ж їй понести їсти. Вона вже старуха була. Я молока понесла матері й їй і друге. Іду назад. Іду назад, а тут цегляний завод. Коли дивлюся —Павловий товариш стоїть, червоноармівць. Павловий товариш стоїть і отака валізка перед ним стоїть. Що ж попуталося? Коли тут німецькі літаки. А він тоді, той солдат (червоноармівць) ховається сюди і туди. А я й кажу: —Що це таке? той же пішов, його кажеться чи Андрій звуть —я вже забула. Він там десь на карточці є. Кажу: —Що це таке? Коли відступали оці всі партійні, і вони вже не брали валізки — а кидали на станції порожні. І він узяв порожну, а той узяв його і заарештував. Я його прошу: — Пусти, це ж є знайомий хлопець. Він же живе недалеко мене, те й друге, —випросила. Пустив він нас. Доходим до кладовища, коли їдуть два кіньми. Поганяв кучер, і двоє сидять совєтчиків і двоє отако пістолів наставлено. Але, поглянули й нічого не сказали —поїхали, а ми тоді пішли.
Пит.:А як довго?
Від.: Були? Дівчатка молоденькі років по 19 —в армії були. Ті —росіянки.
Пит.:Як довго в Вас існувала церква після революції?
Від.: Церква? В нас не було.
Пит.:Ні, кажу, в сусідньому селі?
Від.: О, вона ж при цареві —то половину держави тримало й парафіяни. Парафії ж великі були, великі. Братолюбівка велика, Іванівка і ще не знаю яка належала, але уряд також давав. При церкві держава здержувало й все. Ти священника не побачиш, щоб він сів за столом і з тобою чарку пив. Може він і курив, але він ніколи не появлявся щоб він, щоб публіка бачила, що він куре. Він себе ставив вище. Бо казали: —Як упекло попадемося—то він хай попереду йде. (Сміх.) Чудне? Я не знаю, як нас ці попи заведуть. О, а знаєш, що я тобі скажу одне — коли ми були в Німеччині, ми не були —як би сказати, на американській їжі. Як називається? А ми були на німецькому пайку. Скільки там було тих власовців і те й друге! Отже, коли ми попали до Америки —нас привезли в Ньюварк на 19-ту street в церкву. Я ж піду, а священиком був Савка. Він вроді —я не знаю, він не з східньої України. А вроді західній, а перейнявся, значить, священиком. А я заходю та: — Добрий день!А він мене так упік: —Ах, ти, —чи кацапка сказав, чи що. Як він мене це! Не сказав „здраствуйте", не сказав нічого — а назвав мене кацапкою! А я тоді, що йому казати? —Така я кацапка, як ти поляк! — Та я пішла.
Пит.:Добре сказали.
Від.: О, щоб так! І перше слово мов оце в Америці! І він мене, об той, що я не говорю по-галицькому? Таки, я була всю мову забула, це я наломилася. Як я була в тому, то не можна було Павлові вийти — „хохол!" То я, мусила говорити по-російському. І я між росіянами в Кривім Розі по-російському —треба було говорити й те й друге. Я не наломилася так, по-галицькому. А я зайшла та так до нього: — Здраствуйте!Бо треба ж до попа піти. А він на мене оскорбив: —Ти кацапка! І як він мені сказав, а я тоді кажу: —Така я кацапка, як ти поляк. Та й пішла. Оце я не забуду ніколи! Бач, як оскорбити можна людину —нізащо! Ну і все. Це ж е оскорблення людини! Я не знаю—як воно тут.
Пит.:Ви добре відповіли.
Від.: Я відповіла добре. Я знала що сказала, що той. Для чого це казати? Як визволяли Україну совєти 39-го року, це Галичину. Що вони там носяться із тим, те —а моєї сестри чоловік був шофером. Він попав, він уже не попав так, а забирали шоферів. А він добрий був шофер, і возив він директорів. То не можна було заговорити до людей. Як ти заговорив, тебе на Сибір, або розстріляють. (До тіх людей.) То частина поїхала на Фінляндську війну, а частину вони відпустили додому. Ті ж галичани — там вони розцінили —що такого заробляють багато! Що на Великій Україні такий заробіток та те й друге. Якось він —піду я по газету —сьома година. Сидить куча людей. Я підійду до них. Я була метка, це вже я стара! Я підійду до них —ніби їх трошки розберу, а не можу так зрозуміти. Потім я там ходила тиждень і все заглядала до тієї. Тільки підійшов потяг —Москва, Київ, Рівно. А вони тільки до того вагону, а варта йде! І назад, і назад! Ну, стій. Я, коли якось у неділю. Гарні чоботи і таке все гарне винесли. І вони запросили, що там вони запросили?!? І тут зразу з рук узяли —дали гроші та й пішли! Ой, горе! А я кажу: —І так дешево продали! Вони продали чоботи і там ще щось продали. Хотіли хліба купити, кинулися —а вони й хлібини не куплять! Такі гроші. Правда, пішла я в понеділок—сидить куча. А я підходжу. Я кажу: — Вас трошки розумію, а ви, кажу, я не знаю хто ви, а трошки розумію. Чи ви мене розумієте? їх там два молодих підхватилося: —Ми розуміємо!—О, кажу, як ви розумієте, ходімте надвір. Уже потяг відійшов —НКВД вже пішло, вже на пероні нема нікого. А я газету брала, бо як не вийдеш на станцію, не станеш в чергу —то газети нема. А чи „Известия" чи „Правда" що там писалося, а я все хотіла знати. Кажу: —Звідкіля же ви? Вони мені розказали, вони із Західньої України. І їх сюди завербували —що такі заробітки й повезли їх на колгосп. Не цей колгосп, що в селі, а колгосп —окремо. В той колгосп. Не цей колгосп, що в селі, а колгосп —окремо. В той колгосп. А зима — снігу ось поки! А вони топить, а вони кажуть: —Оно соняшники стоять, ідіть нарвіть та й топіть!А їм не сподобалося, бо вони жили під Польщею —то було оце поки, о! А тім я думаю —що ж сидять люди. Кажу: —Знаєте що хлопці, ходімте, кажу, трошки далі. Я вам скажу щось.Я їх повела далі. Кажу: —Дивіться оце, кажу, будка. Це, кажу, тільки, кажу, два. А ті хай сидять, щоб гуртом не виходили, кажу, оце залізна дорога, ідіть і стежка попід залізною дорогою. Ідіть оцією стежкою —вам нічого не стрінеться. А там, кажу, буде будинок цегловий, через дорогу. А мого чоловіка сестри чоловік походження, він будочник. Він може остановити оцей потяг на хвилину й вас посадити, а ви тут ніколи не сядете.І привела їх сюди назад. — А як будете виходити, не виходьте кучею, то вам, кажу.А вони ж мене не знають. Я ж їм не кажу хто я й що. І вони мене послухали. На другий день пішла —нема моєї вже братії, поїхали. Бо я їм сказала: —Вийдете по два, і підете.А вони, і кажу. —Якщо в вас квитки є то ви беріть. А вони кажуть мені: —Якби нам тільки добратися до Рівного, там ми в Польщі будемо.Ну, кажу: —Як хочете, а він іде, кажу, в те місто, бо на вагонах ж написано. То я їх уже більше не бачила, уже поїхали.
Пит.:А так, чи в Вас в селі —якраз уже після революції, чи були свої більшовики, місцеві? Чи хтось із селян?
Від.: У селі я не була. Це містечко, де я жила.
Пит.:Ну, там—у Долинському були?
Від.: А якже —там і НКВД, і міліція, й все.
Пит.:Але, що це складалося з місцевих?
Від.: Я не знаю. Більш —я, я не знаю. Чи вони були місцеві, чи ні —а голова райкому був місцевий, бо це я добре знаю. А за тих, то я за ними ніякого діла не мала.
Пит.:А так, коли Ви в політшколу ходили — то якою мовою викладали — по-українському?
Від.: По-українському, там у хаті. Це вони дали так, щоб як ти чуть грамотніший — щоб ти більше грамоти навчився, то й все. Це не було до партії. Це тільки так називалося, а вони то вчили тільки читати, писати, читати і отаке. А то лікбез (лікбез безграмотних) був —то ті, що геть зовсім неграмотні, і все. Це не було, ні.
Пит.:так чи Вам щось говорили про політику —що в Харкові, що в українському уряді —чи говорили?
Від.: Ні, тільки по газетах —що то, та й все. А так, ні. Ні, в Долинському ні. Долинське була там ото, та що там казати! То там в більшості, як би сказати —вона підходила до города, бо це не було село. Базари, тощо —таке все. Але в голодівку, то туди більше людей сходилося, бо там таки можна було. Вони ж придумали —состав стоїть з зерном, а вони ж ішли —молоді хлопці, на смерть. Вони підлазили під вагон і проверчували вагон. І як їхав вагон, і воно сипалося по тому, а вслід збирали з піском зерно і вибирали. І тим люди й годувалися — дехто. А може і кого що було, то я не скажу. А батько Федькин все геть здав і забрали і того коня сіренького. І вже оце і при німцях той ще кінь жив і все називали його Шепель. Батько зрозумів тих людей, що вони були порядні люді і вони розказали —як ітиме оте розкуркулення й те й друге й що людям буде!
Пит.:А як це було в Комнезамі? Чи Ви колись були на мітінґах?
Від.: Так, нас гнали.
Пит.:А що Вам там говорили?
Від.: Та вони говорили, а потім люди —ніхто рук не піднімав —всі згідні. Як застрелив Сталін Кірова, бач —ти не знаєш цього? Пкт.: Читав.
Від.: Читав? То що —якийсь бандит застрелив Кірова? А Кіров хто був? Він був противник Сталінові. А він був Ленінградського —Секретар Ленінграду — обкому. Хто його вбив? Сталін підіслав, та й вбили. Боже! Таке нещастя —Збори! І гнали людей на збори і той хтось якийсь бандит убив і те й друге. А ми всі рук не піднімали, але всі за одне —одноголосна А це —тут же можна зрозуміти з гімна. Ти гімне не знаєш?
Пит.:Радянського?
Від.: Так.
Пит.:Інтернаціонал?
Від.: Так, цей.
Пит.:Я знаю по—українському і по-російському.
Від.: Ну, ото, там в цілком сказано. Як подумати, що „Вставай проклятий заклем..., Ввесь світ голодних і рабів, кипить, наш розум обурений, в безсмертний бій вести готов." То чуєм сурми заграли —час розплати настав. Інтернаціонал —добудем людських прав." Правда добре? Чому люди не могли повірити? Ось, не дай Бог в Америці буде! Я страшно боюся за молодь. Ми вже старі, ми пережиті —нам вже все рівно, а за молодь боюсь. У нас була одна нація —все ж таки росіян не було такого повно. Що ті мільйонери думають? Зразу банки й мільйонери полетять, а тоді? Ми хвороби мали, і ми таки якось піднімалися. А тут —що ми можем робити? Це в дуже важка справа. Правда? Правда? Я часто за це думаю. Я сліпа була осталася геть. Бо від читання й в мене був stroke-ом вдома, а я трошки під лічилась. Я кой-коли читаю газети трошечки. Мені можна тільки пів години —30 хвилин. І думаю —яка безтолковшина, як без того. Візьмем же совєти — вони вчать політграмоти, в них всі підбиті. Всі мужчини під зброєю. А тут? Ось, чи це є правда, що з Польші скількісь там автобусів поїхали до... Правда?
Пит.:Це правда.
Від.: Ну, як тут зрозуміти? Я з Валею не могла говорити. Як ти думаєш? Хто вони? Всі молоді —від 20—ти до 30—ти —так? У Польщі. Я жінка. Казімка —дівчина, Баранчук —хлопець. А якби як хтось —мільйонер, я забула —Бай, чи якось той. Я „кайда бара син" —це куди йдеш? Я половину язика знала!
Пит.:Це по казахськи?
Від.: Так, бо я молодою була. А Павло? Ми тепер вже позабувалися. Де! А той, а там —гори! Отже давай. А там царем заслані з Великої України надалеко нас. І досі знаю їхнє прізвище —Польові. Вона каже: —Підемо по груші? Ну, підемо по груші. Отак дивишся —ось близько оті гори. А як начнеш іти, то треба йти! Річка, з гори тече вода —не перейдеш, бо як упадеш, то й тебе понесе. То я перейшла й отако —тільки коза перейде. Я перейшла і Павло перейшов, а батько ні. То батько сів та отако. Пішли ми, нарвали тих грушок —правда, добрі грушки. Ось, на другий раз я чогось то не пішла, а пішов Павло з Федькою. І тільки туди, в гори ввійшли, а два казахи: — „Стой! Куда идёшь? А вони кажуть: —Та по грушки.—Не йди! Значить, не йди далі, бо тебе заріжуть. А там був росіянин вже йому було більше 80 років —царем засланий. І ми познайомилися з ним. І ми до нього ходили. Гори непереходимі, не можна перейти. Тільки казав: — Одна стежечка є —де банди з Персії переходять сюди —переносять, і платки, там всяке таке. Коли в них, в них же так не було —той бай, він же мав жінок багато. А бідний, то він вічний був чабан. А там вівці. А свиней вони не люблять. Чушка —вони не їли свинини, ну —чушка й все. І його все добро, в яких? Забула —круглі, може я надумаю.
Пит.:Юрта, чи що?
Від.: Юрта. Ось, ми жили в тім же—Мирки. Мирки станція, а село—ой забула як —Кузьминка. Отже Федька робив на станції. Зліва! Тут люди голодували, а коли ми туди поїхали, о —гаряті, гаряті, а локшину качали отако! А пиріжки пекли такі добрі, що я ще нігде не їла таких добрих, як у них. Був базар. Отже, їсти —вони жінки не варили. Хліба не пекли, а чуваші —отакий якийсь корж. Вона замісе, а потім його замотав, а він трошки підійде —а вони отако й тут посередині —о тут ставлять одну сковорідку, а наверх другу й зверху бур'ян палять, а там воно печеться, той. А вони нас угощали. Мужчини зварили — зарізалил барана, обварили м'ясо, а потім коржі такі розкачували, як у нас на локшин удома. А тоді м'ясо витягли, вкинули коржі. Витягли коржі, помили руки мужчини і значить покришили, покришили. А отака, оце підходе — це називалося, як би тобі сказати —кіяла, до оцього підходе. Я вже забула яке, той — кіяла, до оцього підходе. Я вже забула яке то —кіяла називалася. Належували м'яса й тіх коржів давали, той, а потім кожному наливали тієї юшки. Ми як тепло, то не роздівавмося, то нам тепло. А в їх навпаки, як тепло —надівають отакі ватяні бормуси. А гадюк! А пиляка по дорозі —страшне. А скорпіона ти бачив? А бачиш —а я там бачила скорпіона. Двоголовий, то як вкусе людину, то погинув і все. А вони неосвічені. Ось мені Федька каже: —Ольго, підемо на киргизький цвинтарь. У них не кладуть в домовину, а якось його замотають. Я, ну чи в шкіру (чи я не знаю —бо я бачила, як несли) а тоді —отако із дерева зроблять носилки. А потім, отако той, положуть, оце отак підійдуть — а потім отако ноги попідкладають і посідають, що моляться. І ото там мулла і вони там моляться. Ну, отже, а я б його не бачила, а коло нас це тут —росіяни, а сюди, жили казахи. А його там маларія. Отже, пішов той казах до доктора, а вже були російські доктори. А він йому приписав, чи 12 порошків хини. А він всі разом перехилив і Богові душу дав, то це й все.
Пит.:То кажете, що в казахів голод був? Ще раніше як в Вас?
Від.: О, отой дід нам там сказав. Казав, він там чув. Отже, отіх баїв, як вони узнали, що в них будуть забирати —то їх дуже багато увійшло в гори. А там гори, такі в долини, що можна і скотину мати, і сіяти і садити —все роде, все роде. А декотрих вони захватили, вони не розстрілювали нікого. А вивозили сюди, в голодні степи. І так давали (він так казав), що вони їх не розстрілювали, не судили, нічого — а вивозили голодних. Давали по хлібині і садили на потяг і везли в голодний степ і їх там скидали і вони самі пропали. Бо голодний степ —це 5.000 км. —пісок і дерево сауп. А сауп, це дерево —не потрібно свічки, ліпше як свічка. Воно горить і горить, й диму нема. Бо я ходила там на базар, а виносили молоко. В ягня обдеруть, як то вона на тому —кисле молоко. Сяде зверху марджя і кисле молоко продав. Мені гидувться. Отже, тютюн — папіросів вони не курили. Дивлюся так і я кажу: —Федька, може й ми, кажу, візьмемо?Ну, щось він не схотів. А я раз, то я то їхній табак, а я ж не знала, думала інакше, то нам той чоловік казав, що тут такі гори — хмари не переходять, літаки не перелітають. Це такі гори. А цей партійний, що ми поїхали з ним —його послали бути головою скотини в горах. А ми жили в Мирках, тут коло станції. А потім Федька туди. Каже: —Ольго, що там, каже, він мені як показав, я його злякався. Я, каже, не знав, де дітися. Каже: — Я думаю, що може й він мене туди пхне. Така яма, природня. Як я загляну! Каже: — Заглянь, Федька і ти побачиш, що там люди ходять.А ті казахи підкрадаються до скотини, а там уже совєти дивляться. То бував так, що там і вбивали. І туди їх кидали. А ми два роки побули, а тут приїхала матір (це Федькина матір, це мого чоловіка) —вона там була. Тут ти знаєш —на Україні голод. Ми там напекли хлібу, муки, те й друге. Ми її послали, щоб вона відвезла сюди, на Україну. А вона нам ще привезла одну доньку і хлопця. Вже нас стало більше, і батька привезла, вже прадіда моїх цих хлопців. Там він заболів, бо там клімат інакший, він старша людина й він захворів, і ми його поховали на російському цвинтарі. Ну, Федька робив тоді —він був на рямці сторожем. А потім: —Чого то, каже, як приїдуть ніччю ті ж партійні навантажуть цукру, муки —рамки забиті, було так. А потім, що то попуталося, вони самі себе зняли і Федьку зняли, щоб не було доказів і послали його на будівництво. Отім казахам хати будували. І вивезли в колгосп: —Созкодук(?) Приходе Федька: —Ти б, каже, Ольго, прийшла б до мене. Отак, каже, будеш іти попід залізною дорогою, попід залізною дорогою, а там будка, а там юрти, а там колгосп .Соскодук. Я вийшла та не повернула, не пішла прямо —та як пішла я, та в гори. Іду з ранку, ще й сонце не зійшло, а я йду, йду —людини не встріну! Коли я йду, я так бачу-вроді юрти. Коли, дивлюся —казах іде навпроти мене. Так, дорога не пробита, але ж дорога. А пшениця! Я тобі кажу колос у колос, така добра пшениця. Він зустрів:—,Куда идешь?" А я кажу: —А це ж, кажу, колгосп Сочкодух? — ,Нет, это не колхоз Сочкодух, пойдём!" Я пішла з ним. Заходжу я в той колгосп, уже перед обідом, обід. Це тільки розкажи життя — а там вовків скільки! Тобі хоч, бо то ж гори, дикі кабани! Правда, деякі знають російську мову, а деякі не знають. Правда, вони мені дали напитися й щось дали їсти. І там видно голова колгоспу. Він до мене: — «Пойдём, я тебя виведу." Я кажу: —Ну підемо. Він мене вивів на дорогу. — „Знаешь что, йди этой дорогой, не сменяйся никуда, потому что та не попадёшь. Как то дойдёшь до железной дороги, там будет будка, а сюда, каже, „увидешь юрты —зто колхоз Сочкодух." Та як я пішла, та я уже сонце заходило, пока я дійшла до тієї залізної дороги. Правда, раз їхали кіньми чи парою коней, чи не знаю —троє мужчин. Так подивилися на мене, але поїхали. Більш нікого я не встріла. І я тоді, ото я знайшла. Прийшла, посадили мене, вони гостьовиті. А тут казан отакий; потім отак й там кисле молоко. Прийде кожний отой казах —черпне і нап'ється і сюди капав. А я ж голодна, а Боже збав відмовитися —бо сильно вони ревнують це —що гидуєш. То вони мені налили, я мусила випити. Коли Федька прийшов. То він там їм будував хати, вже совєти будували. Ну, один —всі вже мають по марджі, а то ж вони не мали —це вже бідні, які в колгоспі. А то ж 14 років, 13 років —вона заміж виходить, оті казачки. І то як раніше було, то хто більше заплате. А один ніяк —дві марджі. Йому, його вже раз судили його, щоб він одну дав, віддав. Старша мав двоє хлопчиків, так уже —як би сказати — одному може сім, вісім років. А молода, його друга —ще вагітна. Як прийде ця старша до мене, вона мені жаліється —а я трошки розуміла. І я не знаю, я їх покинула. Йому кажуть, шоб він з старшою жив, а молоду відрядив. А він не хоче — щоб старша відійшла. А старша не відходе —от і все.
Пит.:То Ви там два роки прожили?
Від.: Два роки, більше, як два роки.
Пит.:А тоді вернулися на Україну?
Від.: А ми тоді вернулися, в 37-му році ми вернулися на Україну.
Пит.:А так як перше, можна Вас запитати, як перше встановилася радянська влада —чи люди думали, що це буде добре чи ні?
Від.: При НЕПові думали.
Пит.:Думали, що так?
Від.: Так, дуже люди при НЕПові — як тільки люди розбагатіли! Мій дядько получив 18 десятин, тільки щоб батраків не тримав — своєю родиною, щоб обробляв. Деякі були бідні —не мали нічого, їм дали землю. Вони стали робити, мали коней. При мені, уже корови і те й друге. Сильно піднявся український народ. А потім, оце прийшла й стала колективізація. Тоді вже, всі люди, які піднялися — вони всі розкуркулені.
Пит.:А так, чи був спротив, спротивленая колективізації? Чи повстання було?
Від.: В нас я не чула.
Пит.:Бо кажуть, що в других.
Від.: Може в других де було, а в нас у Допинському не було. Цей зять партійний —коли голодівка, я робила на елеваторі. А Павло приходив снідати, Павло приходив обідати й вечеряти. А я там же їла. А я як прийшла, а там двоє —одна кухарка і цей директор, а одна помічниця. А я як кухарці допомогала. Знаєш затірку? Значить, муку? Твоя мати знав, нехай баба зна. Ти запитаєш баби — затірка. Дають муку, а ти отак руками трошки бризкаєш і отако треш, треш, треш. А я прийшла, та ж треба вгодити — та вона мені насипала тієї муки. А я тут —топ —а вона приходе: —Товариш Шепель, ти так не роби! ти отак — трошечки, трошечки. А ж ти укинеш ту затірку, вона так як галушки.Вона буде юшка і значить, а на споді буде як. галушки, то що я терла з муки, я значить, ж ми її ту затірку зваримо, як ми засилим прямо мукою, а вона ще й постое воно знобиться —густе, бо мука. Боже, я видавала, от не пам'ятаю —мабуть люди підходили з своєю посудою. Бо не мила, той. Як я почну видавати, я прію. Кожне ото, як остається — за добавкою. Боже, те собі підставляв, то шоб тому більше, а тому менше, ой, я не могла пережити того. А хліб приносила додому. Приходжу я раз увечорі —сидить дід якийсь з чорною бородою під хатою, на східці. Я так глянула —і не знаю хто. А я того партійного зятя не знала, бач так. Отже, а в мене було 300 грам хлібу. Я перерізала і дала батькові (це мого чоловіка) і матері. А Павло наївся, а Федька вже дістав працю десь чи на радгоспі, чи я не знаю —там щось будує, чи що вже йому видавали трошки. Що вказується —я йому не дала того кусочка хлібу. Я перночувала, пішла. Я не знаю де той дід дівся. А то того партійного батько. То він приїхав у Олександрію, приїхав і вмер з голоду. Не покликав, ідіот, батька! А получав 800 грам на себе, 300 грам на дитину й 300 на жінку. Скільки це воно буде?
Пит.:Один, 1.100 ще скільки?
Від.: Ну, 800 грам —це два фунта —300 грам на дитину і 300 грам на неї —це півтора фунта, так?
Пит.:Гм...
Від.: Отже, то ти —я ж і на неї! Ти же бачила —людина ж голодна! Ти виносила, міняла барахло на базарі, а його батько з голоду! Приїжджає мати його — оцього ж партійного з Скалозубів. Я йому висипала —я йому з відтіля, з Ньюарку. Як написала, а він тоді повірив мені. Мати, що то приїхала з голоду —з Олександрії. А я якраз була —чи неділя це була, чи не знаю. А в Пашки була маленька дитина, і він гонить матір із дому —йди на голодну смерть і все. Вона: —Моя дитино, —впала, цілує його в ноги і в руки, —моя же дитино, голодна смерть —те й друге. А я стою свідкою. І дивилюся й чого —мені так недобре стало! Що я тепер до старих людей так звертаюся, що я не знаю. Так мені жалко було —вигнали! Вона, а її сестра була в Херсоні. І як вона добилася, сіла видно —влізла в вагон на Херсон до сестри. Та як він поїхав, та й він значить і до двору —вона померла, мати. А його тітка й до двору не пустили. Ось, я вже жила —ми їм висилали. Бо Федька робив на шкіряній фабриці. А там два й знали, що ми висилаєм посилки. То Федька риється в таких кусочках вибірати, а один покликав його, boss тієї фабрики. І каже: — Піди туди та набери скільки собі хоч і бери там.Отакі куски шкіри! А тоді ж, що шкіра там стояла. Ми —це при Хрущові. Отже, ми скілько їм вислали. І пише вона, пише він —бо вона не грамотна. Пише він, що його син (йому було два роки як війна почалася) зараз він мабуть тим, як то, може не лейтенантом, а може вже як лейтенантом тоді був. А полковником, може. В Ленінграді, як вони їхали — якби вони знали його адресу, може б він би зустрів їх. От він пише мені: —Що ми хочемо подар...У неї було чотири сини, одна донька Алла сама менша. А та дівчина писала все до мене. Отже, він пише: —Ми подамо на суд, щоб нам платили, платили грошей, що допомагали батькові й матері. Прочитала! Ну, почекай, я ж тобі напишу! Я тобі напишу! А я йому пишу: — А ти забув, як ти матір свою вигнав на смерть і батько вмер? Не дали їсти! Хвалюся, кажу, це я так розсердила Скалозуба, це цього партійного. Що він не напише до мене лист. Бо я йому добре написала, я йому ту всю правду написала: —Гріх тобі! Коли получаю лист: — Ольго, правду ти пишеш. Отепер, я співчуваю, що я зробив. — Ось, що він мені написав!А я йому брехні не писала! А я йому написала, як твоя мати цілувала тобі ноги і в руки, щоб ти її не виганяв на голодну смерть. І батько, кажу: —Я не знала, я б дала йому кусочок хліба, щоб він з'їв; але, кажу, ви не дали, і він, кажу, поїхав додому і впав і вмер. Я йому написала все! Я думала, що він на мене розгнівається —не напише, але написав. Але написав, що: —Ольго, отепер я співчуваю! Він вже помер. А вона приїжджала в Москву, як вони їздили — Андрійко її бачив. Як він розказує: —А в баби, це значить в баби Параски авоська, і тут і тут авоськи. Знаєш, що то за авоськи? А бач? Я тобі скажу за ті авоськи. А що це авоськ? Авось —може я дістану. І отже й прозвали —авоськи, кишені.
Пит.:О!
Від.: Та ж я, як всім розкажу, так .рай." Отже, поїхали вони в Київ, а в Київ приїхала моєї сестри донька Катя. А вона була в Німеччині —молодою забрана, в 17 $ років. То вона казала, що: —Як уже ми не живемо, якби войни не було! А хлопця, Льоню, забрали в 16 років. Бо брали ж в Німеччину до 14-ти років. Так?
Пит.:Так.|
Від.: Отже, той Льоня з товаришем тікали, з Німеччини. І їх зловили німці. І зловили і між полоненами. Получаю, я же не знаю. Получаю від сестри лист: —Льоня хворий, чуть в Іртиші не втопився.Знаєш, що то Іртиш? Це річка —туди де Селай. А я гляну! Що це вона мені , пише, що Льонька був у Німеччині, а опинився й топився в Іртиші? Більш нічого не написала. Вона не написала—зрозуміло, щоб було не розпечатано. Чи я не знаю, що вона це менш так написала? Я —-що це, так? вказується —він був у полоні. І його з полоненами аж за Іртиш! А молодий хлопець і він хотів переплисти Іртиш. І виплів і давай топитися. А там же катери, пароходчики такі ходять. Та його підхватили пароходчиком і спасли. Він уже дома, уже оженився. А то, бач —як то воно було. А вона боялася мені описати. Цій, самій меншій —ну що ж їй? Це ще перші посилки. Я купила халат. Ну, вислала суконку —такі, що на мене. Пише мені її донька: —Тьотю, ті суконки на маму не налазять, на маму не налазять.
Пит.:Ну, щиро дякую за шині свідчення.
Від.: Поговорили.
Пит.:Цікаво дуже було. То дякую Вам!