Mykola Pavlovych Kovalevs'kyi, b. Dec. 28, 1918, at Kholodna Hora No. 23, Kharkiv, across the street from the Kholodna Hora prison, one of seven children of a railroad switchman. In 1922, narrator's father escaped the famine of that time by joining narrator's paternal uncle on a land holding which had been distributed to the latter after the revolution. Narrator's uncle had 5 desiatynas and his father, 6 desiatynas near the small town of Smotrych, Dunaїvtsi district, Khmel'nyts'kyi (then Kam'ianets'-Podil's'kyi) region, joining a SOZ in 1927 or 1928, where one earned 3-4 kg. Bread for each day (trudoden), “and it is still wasn't bad”. The family suffered from narrator's brother being sentenced to two years' exile because narrator's uncle Petliurist officer and had emigrated. Narrator grew up in Smotrych and graduated from a standard seve-year school in 1932. In 1932-1936, narrator attended technical school in Chuhuїv, a district seat in Kharkiv region, ultimately earning a certificate in forest management after two-weeks' imprisonment in Kholodna Hora in 1932 and temporary expulsion as the son of an enemy of the people. Narrator shows a deep interest in and knowledge of Ukrainian literature and politics of the period. In 1936 narrator was sent to work in Novoshepelychi district at the Chornobyl' Tree Farm and took correspondence courses from institutes of forest management in Kiev and Voronezh until 1939, when he was drafted.
Students in Chuhuїv during the famine were often hungry, with swollen arms and legs, and often went to Kharkiv in order to steal bread. Narrator heard rumors of a human meat factory near Sevastopol'.
Narrator states: “I saw those bodies which lay along the railroad as we went from Chuhuїv to Slov'ians'k (district seat, Donets'k region), there were just villages of bodies. From Poltava to …in all derections along the railroads, because people wanted to get on the train, but the train was full, so they couldn't get in the train. So they grabbed on and fell off, and they died like that. And I saw with my own eyes how in the early morning the NKVD – it was still the NKVD (actually it was still the GPU) went out and gathered up those bodies, and there were volunteers who helped them. I myself saw this with my own eyes”. Kam'ianets'-Podil's'kyi, probably because of its close proximity to the to the Polish and Rumunian borders, was not so devastated by the famine as Poltava, Kiev, parts of Vinnitsia, and especially the Kuban. In the Kuban especially, “there the famine was terrible”.
Narrator emphasized role of local people, especially komnezam, in local regime, describing the komnezam members as “Janissaries”, who did not know what they were, but who constituted only a very small portion of the population, “idlers who didn't want to work at their job”, one who when “everyone else was out in the field, he'd still be lying around”. Narrator describes mutual hostility between Russians and Ukrainians in the Red Army, the old custom of inter-village brawls (which in ethnically mixed areas took on a national coloration), a women's revolt, and of Otaman Sokil who carried out guerilla operation near Smotrych in 1934-1937.
Пит: Будь ласка, подайте Ваше ім'я й прізвище.
Від.: Микола Павлович Ковалецький.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: В 1918-му, 20-го грудня.
Пит: А в якій місцевості?
Від.: Місто Харків.
Пит: В самому місті?
Від.: Холодна Гора, номер 23, напроти Холодногорської в'язниці.
Пит: Як Ваша родина опинилася в місті?
Від.: В місті? Батько мій працював залізнодорожником, стрілочником. На залізнодорожній станції. І він був до 22-го року. В 22-му році там був голод. А мого батька брат, тобто, мій дядько, був в царській армії. І як демобілізувався, то він там оженився. І як була революція 18-го року, він дістав там наділ землі й написав батькові, щоб батько переїхав, бо батько не міг прогодувати родину, нас було семеро дітей, я маю п'ятеро сестер і одного брата, я є семий. Отак батько переїхав у Кам'янець—Подільський, біля Кам'янець— Подільського —кілометрів, не далеко містечка Смотрич, там я ріс. Закінчив семирічку й потім я поступив у лісовий технікум, в 32-му році. Те біля, не далеко від Чугуєва. Там я провчився від 32-го до 36-то року, чотири роки, я вчився в технікумі, після технікуму, я дістав свідоцтво, я був як лісотехнік, але мене послали на працю в Київську область, на Новошепельський район. То є Чорнобільський лісогосп, недалеко від міста Остер і інших. Я там працював і подав у Київський лісогосподарський інститут на заочний курс. Але там було переповнено, і я мусив подати у Воронізький лісогосподарський інститут, тоді називали „Воронежский лесохозяйственный институт." Отже, я його закінчив в 39-му році, заочно. В 40-му році я був покликанний, забрали мене до армії, це в травні місяці 39-го року. І я попав в полон аж у 45-му році 20 днів до закінчення війни.
Пит.: Аж тоді?
Від.: Yeah.
Пит.: То цікаво.
Від.: В березні, 26-го березня, 45-го року я ще був у Києві, був у Харкові, був у Ростові—на-Дону. В 32-му році, коли я був не далеко Чугуєва, 40 кілометрів від Харкова, якраз над Дінцем, і я часто був у Харкові, бо ми голодні були студенти, нам давали 400 грам хлібу, чорного як земля. І один раз тільки нас, у обід, давали таке, ну там замітає було, пшоно й якась крупа й щось там Господь його знає, що там є! Але, всі голодні були, мусили їсти. Безперечно, ще були такі, які не дали ті їжі, і вони того не їли, того давали свої порції тим біднішим. Ми мусили, як то кажуть, іти десь добувати, щоб не загинули, бо багато було таких, що ноги були попухлі, руки були попухлі, то ми їздили в Харків — мусили красти (сміх). І я бачив ті трупи, які лежали по залізниці, як ми їхали з Чугуєва до Слав'янського, то там села трупів було. Від Полтави, на всі напрямки по залізниці бо люди йшли, хотіли сісти на потяг, але переповненно було, не могли сісти на ті потяги, вони чіплялися й падали й так умирали. Я сам бачив на свої очі як раненько НКВД — тоді ще було НКВД — вивозило, збирали ті трупи, та там були добровіпьці, які там помогали. І скидали ті трупи на вантажні авта й завозили за місто, де вони їх дівали? У спільну могилу кидали, як мертвих кидали й тому загортали. Я сам
бачив на свої очі.
Пит.: А так, то Ви кажете, що самі студенти голодували?
Від.: Голодували, бо не було. Деякі, наприклад, багато було там росіян які вчилися разом з нами. Вони не голодували, їм батьки присилали посилки які з їжою і з одежою, а ми бідні не мали нічого. Що ми, що міг мій батько мені передати чи прислати поштою як така родина була й мусив там спасати.
Пит.: А Ваш батько був коло Смотрича?
Від.: Yeah. Він там, там і моя родина осталася. Не знаю, бо після того як я попав в 40-му році, як це був при війську в Львові, я пів року в Львові був. То я ще їздив, мені дали звілнення. Бо брат мій працював бухтальтером в колгоспі, і мав там знайомого лікаря. І той лікар підписав, що моя мама при смерті. Отже, тоді тільки можливо було з радянської армії дістати дозвіл, щоб відвідати родину. Тільки в такому випадку. І брат прислав мені телеграму й тому мені дали дозвіл і я в 40-му році останній раз був у батька. Останній раз був вдома і бачив своїх рідних.
Пит.: А скільки землі дали Вашому дядькові?
Від.: П'ять десятин. А мій батько дістав шість десятин. То правда, мій батько був, і він докупив ще після того, то він мав господарку. Не погану господарку мав. То в 27-му, 28-му коли починалася Нова економічна політика, яка була на Україні. То після того почали так званий СОЗ, Спільний обробіток землі. І мій батько, перечуваючи, що то буде, всю скотину він попродав, щоб не дісталася тій комуні; то так як не комуни, а всі спільно робили, й по тому діставали на трудодень скільки на приклад, скільки днів відробив, там то троє кілограм, чи четверо, давали, то ще не було погано. А в 29-му році, коли почалася суцільна колективізація, я пам'ятаю, як прислали землемірів, щоб обмірали, й ті, які не хотіли до колгоспу йти відрізали їм, тільки давали двоє десятин, яка б то родина не була. А багато було з рільників. Розкуркулення йшло, хто мав, чи не мав. А як він не хотів до колгоспу іти, його з хати виганяли й конфіскували все майно і вивозили на Сибір. То я бачив і пережив. Мого брата, як закінчив педагогічний інститут бути вчителем, він попрацював один рік, а потім його заарештували за те, що мої матері брат був у петлюрівській армії, й був у місті Вільно, яке тоді належало Польщі. І писав листи, а мій батько був вже старий, то мій батько, замість батька заарештувати, то вони заарештували брата. Правда що, батько написав листа до Петровського, що тоді Петровський був у Київському уряді, і помилували його, його випустили за два роки в'язниці. А мене, якраз я був вже на другому курсі технікуму, мене викинули з технікуму, як ворога породу, сина ворога народу. Бо батько, материн брат був на еміграції, тобто — петлюрівець. Але після того, як брата випустили, й мене назад прийняли. І таким чином я скінчив. Після того, правда, ніхто нас не чіпав. Бо батько дуже старий був. В 40-му році як я відвідав то батько мав уже 82 роки.
Пит.: А то як довго Вашого брата тримали?
Від.: Два роки.
Пит.: Два роки.
Від.: Під слідством, так безперечно там його, й я був два тижні в в'язниці, як мене викінчили в Харкові на Холодній Горі, а зразу випустили.
Пит.: Це в якому році було?
Від.: В 32-му році. Перед, то вже починався голод у той час.
Пит.: Чи Ваші батьки, що-небудь розповідали про революцію?
Від.: Я пам'ятаю ще все. На Кам'янець-Подільщені там довго затримався той дух спротиву й я пам'ятаю ... (плач) ... мені дуже тяжко, й я пам'ятаю як вже набирали в радянську армію, то там співали „Гей, там січ іде ...," бо то ще не заборонено було, „гей, маршируєм, наше славне товариство..." То я пам'ятаю.
Пит.: То як до радянської армії набирали?
Від.: Так, як, вже як набирали до радянського війська й вони співали, навчали маршу, то вони співали, „Гей, там січ іде/ То я пам'ятаю — мені було чотири роки, чи скільки, а то я пам'ятаю.
Пит.: Це дуже цікавий факт.
Від.: Наприклад в церквах на Кам'янець-Подільщені зразу пішла українська мова. Ніколи я не чув, скільки з матер'ю йшов до церкви, що священик вживав слов'янську мову. Правда, були деякі слов'янські слова, але виключно більшість було на українській мові. Це на Кам'янець-Подільщині.
Пит.: Це цікаво. А ті, що були комуністи, чи то були місцеві люди?
Від.: Місцеві! Були так називаючий комнезам — Комітет незаможних селян.
Отже, то були, ну, як Вам сказати, ледарі, які не хотіли працювати й які тільки дивилися на те, щоб чуже засягнути. Більшість з них були злодії, не великі. Були іконокради — ікони крали від селян, які мали. Отже вони, як революція пройшла, вони так зробили, організували Комітет незаможних селян, ті що нічого не мали. ТІ комнезами все то робили. Там росіян не було. Були безперечно зверхники, але то своя наволоч робила. Ті, оті різні яничари, які він не знав хто він є. Космополіт. Що Вас ще цікавить?
Пит.: Воно все цікаве, що Ви говорите. А так, в школі Вас учили по-українському?
Від.: Не все. Було половина на половину. Безперечно, коли я був в інституті в Вороніжі, то там вислідно на українській мові. Як я був у Харкові то там було так, що половина на російській, половина на українській мові. Які були професори, професор — українець, так як Рябокінь (то мій професор був, такий був Рилєєв, то декабристом був, однородинець. Він, хоч, російське прізвище мав, а був щирий українець. Тільки на українській мові викладав дентрологію. Квітопатологію викладав росіянин. Геодезію викладав українець — Білобородько. Дирекотором технікуму був — забув прізвище — також українець, і він дуже старався. Але його в 36-ім, перед закінченням, його заарештували, й по ньому слід згинув.
Пит.: Деякі кажуть, що в тих околицях де Вороніж, то там українські села.
Від.: Yeah. Є і чисто російські. От наприклад біля Чугир, не далеко там де Дінець протікав, зараз Чугир. Стоїть над самим Дінцем. І зразу є село так називаюче Мапиновка, так казав, і весь турком. Там одного українця не було. Вони вирощували кавуни і помідори. То ми приїздили ночами і крали, бо голодні були (сміх). Та в ночі поїдемо, візьмемо декілька лампухів і переїдемо на той бік, накрадем! І перевеземо, й тим ми спаслися.
Пит.: А так від них так дуже не брали, чи що?
Від.: Як?
Пит.: У тих малиновців.
Від.: В Малиновці — то там росіяни мешкали.
Пит.: А в них був голод також? Не було?
Від.: Я там не був, бо не було коли. Ми були, треба було вчитися і треба було добувати щоб не, щоб голодному не бути. Ми їздили в Харків, дуже часто в Харкові був. В Ізюмі, у Слов'янському, Вовганському, сюди аж доїжджали, аж до Константинограду чи Краснограду. Ми аж, я дуже ті околиці добре знаю. Бо таким то при виступі в Радянській армії я перейшов від Володимира Великого, від Сталінграду назад, аж до Берліну.
Пит.: А як росіяни з українцями жили?
Від.: Не дуже добре.
Пит.: Не добре?
Від.: Ще при війську там е дисципліна, і то дуже часто траплялось мені:
— „О, ти хохол”. Я казав: — Ти кацап. То є правда. Наприклад, як я був раненний в голову на Фінляндській війні, на Петрозаводському напряму, я був у Ленінграді в шпиталі, й нас троє було, йдемо, і по—українському говоримо. А двоє ідуть собі — і це він каже: — Это хохлы пошли”. Я кажу — Хлопці, ну, дамо ми їм хохлів!
Ми засіли, а вони заскочили, ми хохлів дали їм добре! Щоб ніхто не бачив. То було. І на кожному кроці вони зневажають, як тільки почують українську мову, вони не можуть то пережити. Бо то не є мова культурна. То є проста, я б сказав, самовбивець, і то в них в крові вже в оте, що, мовляв він вищий як хтось, тобто не вищий по росту а по культурі й по всьому. А їх дуже було багато, й з них особливо при війську, та ті, що навіть не знали, що два й два скільки є, але в крові в нього зовсім інше.
Пит.: А так, коло Харкова, села були українські й російські. То селяни між собою як жили? Чи знаєте?
Від.: Не дуже безперечно не билися, але я знаю випадки такі, що якесь свято, й ото українське село й на кулачки билися. Там і доходило до ножів, то все (сміх). Де билися, то нація проти нації, то сам я на свої очі бачив. І один раз, я також дурний був прийняв участь (сміх). То було, наприклад, на Вінничині багато є росіянів також. На Київщині, де я працював, там де родився Каганович, село Кабани, я навіть бачив ту хату де Каганович родився. То Хівинського району, Київська область. Там в помішані. Є таких там чисті села старовірів, їх багато в Канаді є: вони приїжали. А там вони й є, їх не переслідували. Вони мали свої божниці, все, а українці не мали. Там всі церкви закриті були. Тільки в Чернігові було двоє відкритих. В Києві, точно не знаю, бо було все там кажуть монастир, собор був відкритий, як я там був. А в Чернігові було двоє: Св. Андрія, і Св. Вознесенської — церкви були. А то все було закрите. Там старенький був один. Напирклад такий був випадок: я працював з одним Малишовим, здається росіянином, але рахував себе українцем — він також був на фінляндській війні й також був раненний. І в нього народилося дитина, і він просить мене: — Я хочу хрестити її. Я був нежонатий.
— Та, як я, каже, де мені їхати до Чернігова? Чергінів ближче, чим Київ.
Він каже: — Ну, ти взнай. Але то, його б вигнали, якби хто взнав, і значасто його б вигнали з праці, то я поїхав, його сестра була кумою, а я кумом. І ми їздили нелегально (там певно нелегально їздиш!), і я знайошов там був отець Димиденко, старенький священик. І він охрестив нам ту дитину. Так він не міг, не то, що він не
мав права, він міг охрестити явно, але тоді він би втратив праці. Ну, така ситуація.
Пит.: Що сталося з церквою в тому селі, де Ви жили?
Від.: А, мене вже там не було, а як приїжав у 36-му, ні в 35-му році на вакації, бо кожний рік, як я там вчився, то я десь шукав працю, щоб підробити пару рублів, щоб мати коли вже піду до школи. То я працював у тракторній бригаді, як то називали .усчвтчиком," тобто я записував скільки там бензину, пішло, скільки оливи пішло й трактори, ті хто брав і записував облік, то я підробляв. А в 35-му році я їздив додому, бо батьки попросили, щоб я приїхав. Ну то все, там була церква вже закрита. Закрили, зняли хрест, то дерев'яна церква була, не дуже висока була, взяли хрест і зробили пшоносховище. І свої комсомольці зробили; ні одного росіянина, свої, актив комнезаму. Ото зняли, й як перший рік, бо там було, не підлога одинарка, не подвійка, там як посипали пшона, то все потіло, все зросло. Потім обвинили ото комірника, що то його вина, і засудили на 10 років, чи більше? А він не винуватий. Вони шукали, як кажуть „козла відпущення”.
Пит.: Чи Ви б могли сказати, так приблизно, яку частину населення села становили ці всякі комнезами й комсомольці?
Від.: Дуже мало.
Пит.: Малу?
Від.: Малу. Не менше, не більше як так то були просто такі ледарі які не хотіли працювати. Наприклад, вчора всі вже на полі, а він собі ще вилежується. А то пішли в комнезами. Вони не хотіли легко опинитися, щоб не працювати. Позаписувалися та безперечно, що їм був привілей. Голод був, то їм давали звичайні пайки. От, наприклад, як ми вчилися, така була їдальня і спеціально були такі називаючі „ІТР" — Інженерно-технічні робітники — то вони мали їдальню, а ми мали окрему. Бо там, щоб пообідати, то там треба було заплатити 25 рублів. А нам давали стипендії в той час, тільки 48 рублів на місяць. То треба було місячну платню дати за обід! За один обід! Хто міг собі позволити? Були на високих посадах, вони мали там. То треба, то було коштувало, я ж кажу, від 35-ти до 50-ти карбованців, і кава була й какао, і що ви хочете. А в нас, що чай як ми називали баланду і кусок чорного хлібу, то все 400 грам на добу.
Пит.: Як довго тривало 400 грам?.
Від.: То половину 35-го, 34-го року. То більше вже, вільно можна було купити. А, як, що хтось хотів, мусив дістати картки. Оце ми вхитрилися діставати, ми завжди, як кажуть, хто попадав.
Пит.: Так як вже на Україні був голод, що люди думали? Чи знали, чи в Росії був голод, чи ні?
Від.: Yeah, їздили в Росію, там не було голоду. Очевидці розказували. Хто міг наприклад, хто міг, то так. Більша частина Кам'янець-Подільського не дуже так, як то кажуть, постраждав від голоду. Бо там вже прикордонна була зона, то було наприклад в Кам'янець-Подільському. За 23-им було від бувшого польського кордону, й Румунія не далеко. То був якраз Кам'янець-Подільський куток між Польщею і Румунією. До 39-го року кордон. Отже там не дуже так натискали. Ще правда, був голод. Люди голодували, але не так як Полтавщина. Особливо сюди, область Київська, частина Вінницької, частина Кам'янець- Подільської, сюди до Одеси, до Первомайського туди на Дніпропетровське, туди аж Полтавщина, аж Донбас, аж Кубань — там був страшний голод. Там все забрали до нитки. Навіть кусочок хлібу, все викидали з дому. Викидали прямо на дорогу, забирали.
Пит.: А то, що казали студенти росіяни діставали з дому їсти, чи то навіть було під час голоду?
Від.: Так, під час голоду?
Пит.: В 32-му?
Кд.: Ні.
Пит.: В 33-му.
Від.: В 33-му році. Вони діставали посилки. Вони не голодували.
Пит.: Так як Ви ще жили коло Кам'янець—Подільського, чи совєти дуже
стерегли кордон? Чи можна було перейти?
Від.: До 27-го року, як вже був НЕП, то навіть мої сестри ходили в Польщу, міняли, бо тільки там можна було купити за золото, мануфактуру там штець, те й те. То мої сестри спеціально ходили за кордон. Все не був. Як тільки скінчився НЕП у 27-му році. А в 28-му році все було на замку. Вже більш ніхто не міг перейти. А зовили — йшов на Сибір. То в факт.
Пит.: То як би Ви сказали жилося при НЕПу?
Від.: Прошу?
Пит.: Як жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові все було відкрито, всі крамниці, то була приватна власність. Все було, всі годподарили. Хлібу було. Я пам'ятаю, булочка, як одна пів фунта була тільки двоє копійок — то я ще пам'ятаю. Фунт цукру було п'ятеро копійок. Отака коробка цукерків була 10, часом п'ять копійок. Пара черевиків, я пам'ятаю, я пішов танцювати на новий рік до директора школи, і він мені дав п'ять рублів. То мені купили й чоботи і ще сорочку, за п'ять рублів. Дуже дешеві ціни були. Але після того, все пішло на гору.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте розкуркупення?
Від.: О, та що ж не пам'ятаю! Мій батько вдовий, добре, що він продав усе що було, бо розкуркулили б, як він перше пішов то все, бо все рівно чи так чи ні, а хто не пішов все рівно, опинився на Сибірі. Отже виганяли, як я казав попереду — виганяли з хати, конфіскували все майно, до нитки, виганяли, голих садовили, чи то зимою чи літом, садовили, вивозили. Ні, вони не дивилися, чи хто плаче, чи хто ридає, чи хто хворий, чи хто немічний; всі підряд — дітей, старих, всіх це я бачив, на свої власні очі.
Пит.: А як відбувалася колективизація в Вас? НКВД приїхало чи хто?
Від.: Ех, то вже, жінки, як я розказав перед тим, зібралися з одними то вони з коцюбами, з лопатами, все до одного, з косами, й виходили й тих землемірів били, вони їх вигнали, щоб вони обмірали й відрізали поле. То які мали й не хотіли до колгоспу йти відрізали й оставляли, залишали тільки певну частину, а то забирали в колгосп, і жінки дуже воювали. То повстання, я пам'ятаю горіло кругом, це було в 34—ім році, кругом, це було в 34—ім році, кругом горіло, бо писали мені батьки, що кругом горіло, підпалювали колгоспи, то все горіло. Були спеціяльно такі отамани. Сокіл, який мав, ніхто не знав скільки він мав під собою людей, але він нападав навіть на НКВДні районний, центер НКВД і розгормлював і забрав зброю, і вони три роки до 37-го, а потім вони мабуть перейшли, ніхто не знає, а всі казали, що перейшли польський кордон і пішли до Польщі.
Пит.: Це відбувалося коли? Ви вже були в Чугуєві?
Від.: Так.
Пит.: Це так пізно?
Від.: Три роки. Підпалювали кругом, горіло кругом. Ще тільки особливо як жнива, як застиртовані збіжжя, і вони всі підпалювали, все горіло кругом. Але, що могли вони зробити проти такої сили?
Пит.: Чи народ симпатизував їм?
Від.: О, та безперечно. Та, що народ, що народ може зробити без зброї? Там як мусили мати дозвіл навіть на це, щоб полювати, дістати рушницю, то тільки вибраним давали, не кожному. Не можна було. Наприклад, я працював, то дозволяли лісникам, але тільки мав ті .мухоколідерки" (сміх). Тільки щоб комарів вбити, не дозволяли. Тільки вибранним людям дозволяли носити зброю, не бойову зброю, а ту таку мисливську. Ніж навіть мусив мати дозвіл, щоб носити. Так, що народ може зробити голими руками? Як там кожний на кожного, донощик на донощику сидить, чим більше донесе на людей, тим більше він має привілей, і часом даремно. Дуже багато так, що даремно людину арештовують, нічого не знає, нічого не винна. Але хтось доніс на неї, і його арештували, так і все оправдатися ніхто не міг. Як може людина оправдатися? Як написано, вже готовий, обвинувачений, а підпиши й все. Не підпишеш? Будеш, як казали вони, будеш там, де Макар кози пасе.
Пит.: А під час голоду, чи в Харкові, чи в Вас, чи міліція давала якесь
розпорядження як ставитися до голодних?
Від.: Ніхто, ніяких розпоряджень не було. Там казали, що гол оду нема. То каже гинуть ледарі, які не хотіли робити. А взагалі вони то в пресі, наприклад, ніколи я не бачив проживши там скілька років, щоб сталося якась аварія, в потязі. Ніколи того в пресі не було. То все було закрито: ніхто не знав. Ви могли знати в Вашому селі, ну й як сусіднє село недалеко. А далі нічого не знали. То все, то нічого не було в пресі. Хто все міг знати? І крім того були під таким втиском, що кожний боявся наприклад, товариш товариша боявся. Батько сина боявся. А син батька боявся. Загально все. І зараз я певний, що те саме. Там не змінилося, абсолютно. В моєі дружини сестра, вже правда два роки вона не пише, мабуть так притиснули, що вже її не можливо дістанути. Вона пішла відкрито. Нема. Вона не може купити, наприклад, щось, то вона мусить рік працювати. Такий дурний светер. То що можна говорити далі? Там певно, там зброї в досить, то все пхається, це не в Америці, де контролює конгрес президента, що він робить, навіть де він спить! Його контролюють, там того нема! Там із-гори наказ: — Не хочеш? Не вмієш? Навчимо. Не хочеш? Заставимо! — Вже.
Пит.: Чи міліція зганяла голодних?
Від.: О, yeah, стягали. Наприклад, особливо на залізницях, де їх повно було, їх стягали й садовили до вантажних авт, напихали їх, везли Господь вість. Yeah. Очищали, бо повні перони, наприклад, потяг приходить, а їх висить там, хто впаде то впаде, хто це тримається, то тримається за поручником в середині вагону. Не було... На приклад, особливо ці транзітні, як їх називали, то товарові потяги. То були обвішані й на дах, і на даху, де тільки не було їх?! І на буфора, він вже не дбав, чи він там згине, чи він не згине. Він рятував себе, а чи врятує? О то історія
така.
Пит.: Чи голодні селяни старалися міняти свої речі? За хліб?
Від.: Yeah, старалися, приносили, особливо в місто. Та з села, хто мав, міняв на хліб. Але скільки можна було? Як. я пам'ятаю приносили особливо — в Чугуєві там базар був — із сіл приносили, думали, може в місті там можна дістати. В Харкові. В той час буханець хлібу, яких півтора кілограму, може коштував 500 рублів буханець хлібу. То, що та шматка коштувала? Як воно добре, як дістанеш 100 рублів? То, що вона б могла купити за них? Кусочок полотна, чи що іншого? Чи вишиту сорочку? Хто там потребував? Міняли, але такі речі несли. Вона принесе те, а та тоді має хліб.
Пит.: Чи в Вас були такі торгсини?
Від.: О, yeah, були, були, були. Як почався голод, ті добрі радянські були недовго. Я скажу 500 рублів, а то називалося торгсин. Що таке торгсин? Дорговля с иностранцами." Там тільки можна було купити за золото, срібло. Там ніяких радянських грошей не приймали. О то, все було закордоне. І безперечно хто мав золото там переховували, та міг купити. А хто не мав, то гинув. Там все було тільки не було пташиного молока. Все можна дістати. Але за совєтів золото. Бо хто пішов і побачив, то: — Ага!! Він має золото! Давай його сюди. Де ти взяв золото? Другі кінчали цінощами за ті торгсини. Я знаю такий був др. Захарченко, він пішов у торгсин. Потім, він собі бритви, голову відрізали, помучили, давай їм золото. Вже не міг витримати більш тих тортур, того знущання. Те село Черче, Чемеровецького району, не далеко від Кам'янець-Подільського.
Пит.: А ще якими засобами люди спасалися?
Від.: їли все, що попало. Голу кропиву, пекучу кропиву парили. Виварювали, мішали, терли різне коріння, називається блакита — така рослина, також їли коріння з того, як ходили по полі взнати, де та кратопля й яка погнила — остався такий порошок, так як крохмаль. То збирали й його пекли, й тільки до перших колосків; як тільки полилося зерно колоска, то ходили зривали. Він вже не дбав, чи засудять, чи ні. І так пекли й так люди спасалися. А хто не міг, той пропав. Саме гірше, як людина голодна дуже, і як дістане щось-небудь, вона з такою жадністю. Тоді багато випити не можна, то вже не міг того перетворити, а людина не рахувала. Все рівно, так і так помре.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Ні. Я читав, але ходили чутки, що в Криму біля міста Севастополя була фабрика така нелегальна. Не знаю, то такі оголоски ходили, вбивали їх і переробляли на ковбаси. І тим вони так business робили. Правда чи ні, то я не можу сказати.
Пит.: Але Ви це ще вдома чули?
Від.: Yeah, ще вдома. Бо я був уже, в 36-му році було, після голоду, ну то вже голод пройшов. То до мене комісія якась приїхала з морфльоти, спеціально й набирала
новобранців до школи, до старшинської школи. Ну, і перевіряли, здоров'я, як все підходило, що здоровий, а за друге вже не дбали. За ростом, що ти високий аби, щоб ти здоровий був, і я пройшов ту комісію. Але, я був у Севастополі два тижні, й я не захотів назад поїхати. Там, насильно не брали. Можеш господарити, не хочеш? Можеш їхати. Я не полюбив ту дисципліну. Все таке то в воля, мусиш бути під караулом. То я чув так.
Пит.: То Ви в Севастополі чули? Це дуже цікаво.
Від.: Не далеко, не в самому Севастополі, сюди до Одеси. Там десь була різка де різними злочинами займаються. Отака правда. Половина людей вбивали й крали і робили ковбаси.
Пит.: Ця фабрика мала бути ближче до Одеси, чи між Одесою й другим містом.
Від.: Ні, близько до Севастополя.
Пит.: Але вже в Криму?
Від.: В Криму, в Криму. Не на Україні. А так я чув, що матері дітей їли. Але я сам не бачив.
Пит.: Чи Ви, студенти, в технікумі, цікавилися політикою, що в Харкові діється?
Від.: Цікавитися одне, а робити друге. Був такий випадок у 36-му році в Чугуєві: стояв 26-ий летунський полк. Там були літаки. І один капітан, я пам'ятаю як він приїхав, то було від Чугуєва, де Вілховаток, таке село де технікум був, сім кілометрів. І він прибіг і спустили в руках. А за ним гналося НКВД. І він сам себе застрілив але не здався, що з ним було, то він так був. Це в тому часі як Гамарник застрілений був. Вперше застрілився Хвильовий в тому часі, в тому одному року й Хвильовий застрілився і Харманов і Скрипник. То в тому самому році.
Пит.: А що Ви думаєте про таких людей, як Скрипник і Хвильовий?
Від.: Хвильовий був патріот, хоч він був комуніст, він був патріот. Він був щирий українець. То багато є, наприклад тут у Америці багато є таких, як демократів, вони є ліваки. Вони все на ліво пруть! Догодити Москві. Не дай Боже війна, але з війни так чи так він не буде. А якщо буде, то все нічого не зробите. Чим більше будуть поступатися совєтам, тим гірше. Я знаю на своїй власній шкірі, що чим більше проти них стоїш, тим вони бояться сили. А хто пооблизував, разом накладають лапу й все. Так само і тут роблять. От ми маємо комунізм в Югославії. Там люди не
кандидують. Ми маємо комунізм у Китаю. Майже більйон людей, а все то вони
якось їх проголошують. А, що в совєтів? Двісто п'ятдесят мільйонів, і не можуть похарчувати, така територія. Де вони діваються? Де без господарів? Ніхто їх за те не оповідає. Все наказує з-гори Москва. А ще не забути, що вони скажуть, я не буду робити, зразу на Сибір само собою.
Пит.: А так, на Кам'яничині чи було, що люди трималися якось?
Від.: Трималися, хто скільки міг був. Але, що можна триматися як багато було тих, та я кажу 15% було комосольців, комнезами. А потім молодь як вже почалося підростати нова. Ну, то батько не міг своєму синові сказати — то й то роби. Бо ніби знав, що дитина зможе поговорити. А тоді закон був, як тільки що-небудь, а особливо поісля голоду, коли почали чистку інтелігенції. Письменників таких відомих, професорів всіх, там всю інтелігенцію, всіх забрали. Чому скільки письменників? От я не знаю. Був Григорій Епик, він написав книжку „Земля." Я її читав. Це .ще до голоду. Було в 29-му році, коли я прочитав. Я тоді був бібліотекарем, і там при школі було таке, де олівці купці продавали, та й зошити, чорнило, там все. То я був і тим кооператором і бібліотекарем. То під час накладу
книжок, я робив каталог. То я ту книжку всю протичав. Після того я її приніс, то зразу забрали. Бо то проти. Він описав те все страхіття. І зразу він так пропав. Де Григорій Епик? Скільки тихий був я, що я навіть прочитав в совєтів Винниченка „Соняшну машину."
Пит.: Ви ще там читали?
Від.: Yeah. Вона була. Але після якогось періоду, її зняли. Вже бібліотеку забрали, багато книжок було, що позабирали. Бо щось автор не до влади сказав, і все.
Пит.: А так як, як Ви ще там жили коло Кам'янець-Подільського, чи Ви знали, що деякий час в Кам'енецькому був штаб Петлюри й таке все?
Від.: Знав. Батько мені розказував.
Пит.: Діти знали також?
Від.: А як люди говорили, чи це було добре чи ні?
Від.: Ніхто, всі мовчали, то вже на всім язикам все мовчить, бо благоді'. Як міг батько говорити сину, ж він боявся, ну треба тяжко, я розумію те, в шо вірити, ті в те, ті в друге, дійсно там було, що батько сина боявся! Син батька боявся. То все було, все було на доноси. Ніхто не знав, чи він до ранку буде в хаті, чи ні. Особливо, заможні такі, за заміх іншим. Навіть середняк, який мав парy корів, і той трусився, бо він не знав, чи він доживе до ранку, чи ні. То шо ж могло було говорити за національне, щоб батько синові неррзборчиво. То було рідко. Були родини, безперечно, які батько знав своїх дітей. А більшість так пішло, подавалося йому й пішов.
Пит.: А загально, Вашій родині пощастилося, що голод прожили.
Від.: Yeah.
Пит.: Ніхто не вмер.
Від.: Нам було.
Пит.: Але що?
Від.: Не так дуже. Там же й крапиву варили й збирали лушпайки. Наприклад, там обчистить кароплі, то вже не чистили картоплю, а там тим варили, бо обчистять, то треба викинути. А то все йшло за приклад, і з таких лободу їли подор, як вони називаються — кульбаба — все вийшло. Намішають, тільки появилося, що десь-небудь зелене, вже збирали, та в борщ варили його. Чимсь підправляли таким сурогатом і їли, щоб заповнити шлунок. І там був на тому столі. Правда, не так дуже як там у тих областях. Там дійсно викачували все. А то тут у 30-му на Подільщині, трохи наприклад, працював в колгоспі, давали на обід, рано ні. А на обід варили якусь таку половину гречаної, половину пшона. І з яблук сухих варили такий компот, і то так давали їсти, тим, що працювали. А хто не працював, то він
нічого не діставав. Але по інших областях того не було. А тут, бо то десь за кордону було. Вони не хотіли так, щоб воно виявилося раптово. То ж люди вперед, там знали. Але не так було трагічно як в інших областях.
Пит.: А як Ви були там вдома на вакаціях, чи говорилои, чи комусь вдалося втекти до Румунії чи до Польщі?
Від.: Тоді було закрито.
Пит.: А тримали?
Від.: Ні, ні, тоді вже тільли побачив, на місці розстріляли; вже не було. До 28-го року. Вже, і то, як платив там в прикордонниках, я ж кажу, мої сестри ходили, але й треба їгідплатити перед кордоном. Ну, на якого нападе, в той час, ще більше, не дуже так слідкували. А вже після НЕПу, все було закрито, замок, вже не міг перейти вовчарками тими. Ходили з собаками, як він не впіймався, то вовчар впіймав. Ну, закрито було все.
Пит.: Чи Ви маєте ще щось додати?
Від.: Так як я вже все обговорив, і за політику й за все.
Пит.: Дуже дякую за цікаві свідчення.