Anonymous female narrator, b. 1906 in Hadiach, a district seat in Poltava region, the daughter of a nationalistic Ukrainian family of well-to-do urban merchants. The family subscribed to Ukrainian journals, and narrator recalls seeing a bound volume of Osnova. She also tells describes class and national relations in a girls' high school before and after the revolution. Three of narrator's cousins were officers in the imperial army and all went over to Petliura, two^of them being interned in Poland. Narrator tells of revolution, Civil War, changes of control, and of quartering troops of Makhno, Petliura, and the Bolsheviks in her parents' house. In the 1920s, narrator's mother regularly read Izvestiia but often threw it out in disgust. Narrator, her husband, and her mother were constantly harassed because of their social background. Narrator describes the food situation in the city during the famine, the struggle to get rations, and visits to the torgsin. Starving peasants came to the town in 1932-1933, looking for food and some dying in the streets. At this time, narrator worked in an orphanage for about 300 children under five. Once, an infant was brought in after being found clinging to mother who had died several days before. Another little boy, who had been reduced to eating grass during the famine, could not be broken of the habit, despite the best efforts of the orphanage staff, who could not bear to watch him doing it. At this time narrator's own ration was 200 g. bread per day. Narrator also describes the severe persecution of small-time peasant entrepreneurs.
Питання: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь: В 1906-му.
Пит.: Чи Ви можете сказати в якій околиці приблизно ви народилися?
Від.: На Полтавщині, в повітовому місті.
Пит.: А Ваша родина також з міста?
Від.: Також з міста, з того самого міста.
Пит.: Можна Вас запитатися, чим займалася Ваша родина, тобто батьки?
Від.: Батько був службовцем, але помер він, як мені не було ще двох років. Мати вийшла вдруге заміж і мати мала троє дітей.
Пит.: Чи Ви що-небудь пригадуєте про старий режим, тобто царський режим? Хоч трохи так?
Від.: Я вчилася в гімназії. Нас учили Закону Божого й історію. Все ж це було російське безумовно, так що я навіть до своїх яких 16, 17 років, я не знала історії України цілком. Ну, й що ми знали? Знали за царя, знали, мусили завжди знати коли який родився, скільки царствував, скільки от це те, що ми вчили. А потім уже коли стала революція і за гімназії зробили трудову школу. І я там походила може місяців шість всього і мама забрала мене звідтіля. Сказала: – Stoр. – Бо то в нас була жіноча гімназія й чоловіча гімназія. Потім з'єднали хлопців з дівчатами. Уже такої дисципліни не було, як звичайно, як раніше була й вчителів так не слухали й вчителі помінялися, значить, бо вже не був директором той Петров росіянин, який був. Стало більше українців. Тоді ми стали вчити українську мову. І українську мову ото тоді я начали вчити. І ото я тоді тільки шість років українську мову вчила. А при цареві української мови ж у нас по школах абсолютно не було. Ніде, ніде, ніхто не вчив мови, була тільки одна російська. Потім ото ми стали вчити українську. Ну, значить, тільки вже тоді не було священника. Ви знаєте, то що дійшло як стали загальні збори, в школі вибирали там, але це вже за революції, а за царизму я таки дуже мало знаю. Ну просто не знаю. Мала таки була – не пам'ятаю. Не така велика була.
Пит.: А що пам'ятаєте про революцію в Вашому місті?
Від.: Про революцію пам'ятаю добре через те, що в мене три двоюрідних братів було офіцерами в російській армії. Один був штабскапітаном а ці два були офіцерами. Тоді ж всі вони перейшли в українську армію, ну й тоді два пішли в інтерновані табори в Польщі. Значить вони зразу перейшли, як армія, а потім їх там всіх інтернували все рівно. Вони ж так не були там. Вони були по таборах. І один там брат умер, а один остався, а один не встиг вискочити й лишився тут в нашому місті. Це я пам'ятаю.
Питання було, що я пам'ятаю за революцію, як прийшла революція. Знаю що сиділи, не світили світла бо боялися. Оце те що в хаті було, те я пам'ятаю. Те, що як скинули царя, сказали, що вже забрали, не то, що він зрікся по своїй добрій волі – то мама плакала. Це я пам'ятаю. Казала: – Це не буде порядку. – Бо вона так то розуміла. І знаю, що в мами забрали магазин, то, що знаю, що забрали в нас. Пізніше забрали землю. Землі небагато було. Щось там мама в придане дістала від батька, й так воно й було в неї. Ми самі не обробляли. І це вже забрали тоді, як я вийшла замуж. То один раз землю вони хотіли взяти. Мама сказала: – У мене тепер зять є, він обробляв землю – бо як мама не робить землі, то вони хотіли забрати її в неї. Оставили ту землю. Почали ми робити ту землю. Ні він не вмів, ні мама не вміла. Нічого не вийшло в нас. То тоді наклали ще до того всього, наклали такий “продналог” називався, “продовольственний”, тобто харчовий податок. Мама ходила просила, щоб ту землю забрали. Оце таке, це те, що я пам'ятаю. Ну й з великою просьбою в мами забрали, значить, ту землю. Мама вже була рада, щоб ту землю забрали тільки для того, щоб не накладали, бо то мама ходила й купувала хліб й віддавала ту “продразверстку” у нас називалося. Ну, то це я пам'ятаю.
А потім забрали хату. Було ще дві хати в нас. І хату одну забрали й хату другу забрали й нас вирядили. Це все. То це вже під революцію.
Пит.: То дуже цікаво розказуєте, але чи було багато таких як Ваші двоюрідні брати, що підтримували українські справи?
Від.: О, звичайно, що були. Було багато українців. Я ж не тільки братів своїх пам'ятаю. Я пам'ятаю декількох. Я і прізвища їх знаю тільки нащо вам ті прізвища? Вони вам не потрібні, їх тепер може і живих нема. Потім їх поарештовували й все. А брат мій все-таки завдяки тому, що в Воєнкоматі був якийсь також видно із старих. Потім його арештували й забрали, усунули. То він ще в Воєнкоматі їм брат служив. А потім того забрали і він перед тим ще брата звільнив. Брат пішов до села і знайшов собі роботу. А брат уже аж поки ми не виїхали, оце вже при німцях, був заарештованим, боялися, що ж іще раз до нас... Місто переходило. Були німці, німці відступили; заскочили червоні. Це вже в Другій війні. Побули пару днів, поки ще посписки поробили. Мій брат був у списку, так як наших знайомих було в спискові, а потім якось зразу, що німці забрали вдруге це місто й це всі вони осталися живими. То вже тоді як прийшли, йшли ці совсти, то ті хто був на списку не хотів оставатися в місті. Всі виїхали й вже. То треба було вже їхати, щоб тільки не вбили. Я в цьому відношенні вам дуже багато не поможу. Я дуже мало знаю. Я ж казала Михайлові: – Михайло, я не скажу багато, ви думаєте. – Бо тоді я там була малою.
Пит.: Ви все ж таки, це що, це цікаво бачити події очима дитини, це інакша така перспектива.
Від.: Ну, я ж кажу вам, тільки просто, я вже була так. Вони переважно ходили в червоних штанах-галіфе, ці військовики. Вони не військовики, вони ж просто працівники. Я не знаю. Може то й НКВД ходило, обшук робили. Я не знаю, хто то ходив. То я вже було, тільки бачив, що в червоних штанях іде то вже починаєш труситися, бо що то буде? Ну, але до нас так приходили, позабирали там того вітчима одежу забрали деяку, брали все, що тільки можна було. В коморі було якесь там зерно, позабирали, повіддавали комусь другому. Але тільки, що мама ж сама була вже. Із жінки, знаєте, все таки менше спрошують. Що ж у неї? Мама та й я. Та й вже.
Пит.: Чи ходили отамани різні через місто?
Від.: О так, був Махно, був Зелений. Махновці в нас у дворі, бо хата в нас була коло церкви, й як тільки хто приходив, так думав що ж це церква, а це піп живе і приходить і зразу “попадя давайте попа”. А мама: – Та в мене попа нема. Яка ж я попадя, як у мене попа нема. Де ж, каже, я попадя? Я ж, каже, коло церкви живу.
А піп у нас був у вулиці й там аж десь далеко жив. А хата в нас була ліпша, як у попа. Ото все бувало мама так помиється. То, каже: – Дайте ж попа, – де ж той піп є? Чого попа й мене хто не зведе? Ну, то махновці в нас ночували цілу ніч і в нас по сусідству жили жиди. І вони дуже боялися тих махновців, бо казали, що вони ріжуть жидів. То вона мене все просила, вона мені всі казки в ночі переказала які вона знала, щоб я не заснула. Казала: – Льоля не спи.
Абрацер(?) на прізвище. – Не спи, каже. Я буду тобі ще те і те розказувати. – Але вони їх школи не зайняли й нас не зайняли. В них було, повний двір було підвод цих. Тепер Зелений був, іще якийсь другий.
Пит.: Здаєтсья, коло Вас був такий Хрестовий.
Від.: Хрестовий був, і він тут уже, бачите, не виходить, бо то тоді видно з якого це міста розказується. О, наступав Хрестовий на місто, і я знаю, що він так жив, що вони поповз їх там ішли. Я їх не бачила, тільки, що мені треба було гнати корову, а мама щось не будить мене. Я вже і прокинулася, думаю ще полежу трошки поки мама прийде. Коли вона.входить і каже: – Чи ти, Льоля, спиш?
Кажу – Ні, не сплю. Що, кажу, пора вже корову гнати?
– Ні, каже, не будеш гнати, бо чуть постріли, каже, щось неладно в місті.
Бо ми не знали. Він же нікому не об'являв, що буде йти. Що б він казав? То вони тоді, ну то стріляли, а совєти втекли з міста. Не було їх. Вони перейшли, правда, міст. Ну, перейшли, щось побули в нас троха, а ті тоді почали стріляти вже з кулеметів, ну, а в цих не було кулеметів. Ото мені таке приходилося. Ішли люди не тільки, що з тим, що з рушницями, а йшли з вилами, з ціпами, в кого, що було. То це вже було те, що бачили люди, як вони йшли. Я такого не бачила, не можу того сказати. Але це ж казали такі люди, що там ж їм тоді не було зиску ніякого, щоб сказати неправду чи що, бо це те, що всі б потім сходилися, і хто що бачив, то й це розказував. То це ми бачили. Були. Був значить і Хрестовий, був оце ж Зелений, був Махно. Ще по мойому якийсь був, тільки я не пам'ятаю. Махновці тільки перейшли. Вони в нас не стояли в місті. Перейшли й ніхто не казав, що махновці щось також зробили велике там в городі. Ні. Може вони десь багато де і попотрощили але там, в місті, то я того не знаю.
Пит.: А так, чи люди підтримували тих повстанців, чи ні?
Від.: Знаю, що Хрестового підтримували, бо це з тих околиць з Полтавщини. А за тих, за решту, я не знаю. Ну, але Махно, я думаю ті що йшли з ним, з Махном, ну, але то був анархіст. То він анархістом себе об'являв.
Пит.: А так, й Вам було страшно, що ті в Вас перебувають, чи не дуже?
Від.: Jа, мені ні краплі страшно не було. Вони до мене обзивалися, я їм відповідала. Вони нічого, знаєте. Та ще в нас була на квартирі одна нашого знайомого зі села дівчина. Ми вчилися разом і як молоденькі дівчата, вони до нас говорили, про політику нічого, тільки як один раз, то ми не були як найліпші. Нічого нам не казали, нічого. Я кажу правду. Те що було. Ну, як я можу на їх сказати. Вони ні кричали на нас ні били нас ні сварили нас. Нічого. Про політику вони з нами взагалі бачили, що дурні такі, що з нами говорити нема що. Що вони з нами будуть говорити?
Пит.: Мені це дуже цікаво.
Від.: Ну, бо то ж я кажу, як я тоді взагалі, яка же з мене політик в той час іще був? Ну, який? Так що я просто нікого не боялася бо, це не тому, що я така хоробра, а просто, що мені ніколи не приходилося бути так. Уже як я була замужем, то я знаю, як нас із помешкання вигонили. Прийшов один і щоб ми вийшли, бо рядом живе комуніст, і він хоче ввійти в це помешкання. Він там раніше жив. Це помешкання стало вільне. Нам це помешкання дали, як уже вирядили нас із нашої хати, то ми пішли жити до його брата в хату. Відтіля ми взяли і достали ордер на це помешкання. Кімната й кухня. Ну, він хоче тут вирентувати. То там уже я знаю. Той приходив і на мене кричав. І поки він на мене кричав так я мовчала. Це вже в мене Галя була. А в Галі був коклюш, накашлюк(?). Бо я плутаю російські з тими. Це ж мені зауваження часто Михайло дав. Ну я кажу: – Якби ви вивчилися то й ви говорили б – бо я не знала української мови, знала, бо вдома говорили, але багато вже й тих слів прийшлося. Ну, то він сказав мені щось таке за мого покійного батька. Я вже тепер навіть не пам'ятаю, то я йому як відійшла, як ухватила його, то він високий такий, Голубцов був, то був кацап. Він тільки женився як був тут, стояв його полк, так він женився на українці й жив. Я кажу —Та ти мого батька підметка(?) стоїш. Ти ж, кажу, не стоїш його підметці.
Але його знала, ще він був хлопцем і я була дівчиною, і я з його двоюрідною сестрою ходила, і він туди до них приходив, брат за його сестрою трошки приударював(?) і знав мене. Але ж він нічого мені не сказав за то знову, бо то був знайомий. Чого ж він мойого батька? Ти до мене говори. – Ти до мене прийшов, мене вигнав з помешкання, так ти кажи, що я погана. А що мого батька ти зачіпаєш, то ти ж, кажу, навіть не знаєш який мій батько, бо він умер мені двох років не було, а ти, кажу, два роки чи три тут живеш. Про що ти говориш?
Коли я розсерджуюся, то я дуже зла. Просто не то, що я зла, але я всі свої ті почуття покажу, бо я не буду так, щоб перед ним кланятися чи що. Чого йому кланятися коли він приходить мене з хати вигонити. Нема чого! Ну то він мені ото так і зробив, що він вийшов з хати і пішов, а ми на квартирі осталися. А якби я мовчала то він би мені так зробив би.
Пит.: Ото кажеться, що вдома в Вас говорили, по-українському.
Від.: Ми по-українському всі говорили й я по-українському говорити вміла, тільки, що вже ж багато побутової мови вся українська лишилася. А вже що приходило нове в науці, тобто, чути такі вже літературні слова, читала ж я багато російських, то в мене дуже багато російських слів і на сьогоднішняя день вони в мене є. – То Михайло колись, каже, сидів і слухав як ми з Алою говорили, каже, мати за 15 хвилин сказала 15 російських слів.
–Ану, каже, кажіть які?
– Ви сказали “дрожжи" а не дріжджі.
– Е, кажу, не прічипляйтеся до одної літери. Не причіпляйтеся, кажу. Ви ж знаєте вже добре, який Михайло. То він, ото, він видряпав отам десь напих(?). Ану, скажіть мені, він сказав „статья," а я знала вже, що треба сказати, що стаття пишеться з двома “т”. А по-російському “статья”, мягкий знак, я. А я говорю “стаття”. Ну бачиш, бачиш – то моя Маруся то сказала. То я знаю, що стаття, тільки звичайно як в ході розмови то просто забудеш і так же говориш, як воно і не треба.
Пит.: Чи було багато таких родин в місті, що говорили по-українському?
Від.: Та ми всі там говорили по-українському. Такі то наші знайомі, ніби родичі, всі говорили, я ж ... ага ще Вам хотіла сказати. Один раз нам дали ночувальників, бо нам дуже багато, багато раз давали ночувальників. В нас будинок великий. І проводять салдатів, які всі у нас мають переночувати. Ми вже привикли до того, значить, мамі з того всього будинка осталась маленька хатка така, отце о відтіля і отак до ... отка (?) спальнечка маленька. У нас було стояло ліжко і ліжко ж, ну, таке ординарне. І от такий прохід. От такий був межи ліжком. Оце все. А тут поставили вже ми скриню, бо щось мусіли забрати. Ні шкафи, нічого, тільки скриню, щоб щось понакладать. Маленький такий диванчик, це впродовж і це ми тут були... Прислали нам один раз, якраз перед Водохрещами, я не знаю, чи восєм душ салдат, чи девять. Ми не знаєм, хто вони такі, чи то українці чи то большевики. То так, що ті прийдуть другі. Що ми були не в курсі справи, про що можна сказать, і про що не можна сказать. Ну, мама моя була така що завжди каже: – А які вони не є, вони бідні діти, вони мобілізовані, їх заставляють іти.
А саме оце було Різдво, були в нас ковбаси, була шинка. Мама все це дала, вгостила їх. Ми здивувалися! Вони сідаючи за стіл, перехрестилися. Вийшла мама: – Та й хто ж вони такі?
– Більшовики, каже, не хрестилися. А вони подивилися. В нас був журнал „Основа." Вони кажуть: – Хто політикою займається?
Тут я злякалася. Політикою займається. Та ніхто! – У нас, кажу, немає нікого. Я та мама.
– А чиї ж оце книжки?
– Це, кажу, покійного батька. Батько вже повмер, коли мені ще двох років не було.
Вони подивилися. Там іще були другі книжки. Були такі, що й по-українському були написані, але старинною такою ще мовою. А вони: – Батько був політичним діячем?
Та де ж казати, що був. – Ні, не був! Не був нічого, – я їм кажу. Вони подивилися. Як вони вже виходили, так вони сказали, що вони петлюрівці, і що вони прийшли на переговори. І вони їх нікуди не потаскали, а взяли, дали до нас у хату. І то вони в нас переночували. Ото я пару бачила, бо ми думали, що то більшовики. Бо саме більшовицька влада є, і вона такою була, а вони їх тільки взяли, й де вже вони їх діли, чи вони їх пустили, чи вони їх там що. Вони вже того потім нам не казали, бо того ж може і не могли сказати, але тільки сказали вже мамі, що: – Ми ж, каже, мамо, – так і сказав, – мамо, мамо, ми петрлюрівці. Дякуємо вам, що ви нагадали, що це свято, і що ми таке свято побачили.
Так то так. А мама незнала навіть, хто вони такі, бо прийшли тільки, бачила, що хрестяться при їжі, то ми здивовані були. То вони вже виходячи, щоб ми не сказали чи вони, може їм також не казали, хто вони такі. То я, я далі їхньої долі вже не знаю, як їм було. Куди вони йшли, й чи їм було добре, чи їм було зле, не маю поняття.
Пит.: Так що в Вас говорилося, наприклад, про Петлюру? Чи люди думали, що це добра людина таки?
Від.: Це вже як я була старша, як вже й Петлюри не було, то я чула, що одні говорили, що тоді добре було в нас. Ага, що я пам'ятаю. Що були в нас так як оце тепер є листи до виборів, то в нас була така листа, як стало “учредительное собрание” якесь то, то вони нам роздавали ті листки, що там написано чи так “А” то “Б” партія. Ну, але я тоді просто таки не додивлялася. І то не один лист був. То там, але тоді Петлюри, я не знаю, щоб тоді ще було ім'я Петлюри. Тільки я про це вам просто не зумію сказати. А за Петлюру знаю, що в мене три брати в Петлюри служили. То в нас вже, звичайно, вже всі говорили за братів. Бо знаю, що й в дядька той портрет Шевченка висів і Кобзар був; так що всі про Україну звичайно що знали, і щоб такщо за других, то я вже вам не скажу.
Пит.: А як вперше встановилася совєтська влада чи Ви думали, що це погано буде, чи як думали?
Від.: Ми думали, що скоро прийде все назад. Хто думав, що буде та радянська влада до краю! Но ніхто не думав. Я не знаю. Були такі бідні які жили, горювали дуже вже такі, і вони були вроді за совєтами. Були. Бо то ж як потім же комуністи постановилися з чогось. Але я так близько з такими людьми не була, бо в нас рідня велика була, так як оце, як і в вас щось ви зійдетеся. То і в нас таксамо було багато народу, дітей багато, а потім вже їхні діти, і всі ми були такі діти дружні, що в нас там чужих гостей не треба було навіть. У нас були свої.
Пит.: Люди не вірили ще довго може існувати.
Від.: Все, все казали, що це так, це трошки, а потім все встановиться й буде так, як треба. Ну й за Петлюру то в нас, це ж мабуть при Петлюрі, що в нас була катедра в місті й приїжджали до нас із Полтави співати через тиждень. Одну неділю, правилося по-церковно-слов'янському, одну неділю по-українському. Так що тут як хто каже:
– І де мені й де ви чули?
Кажу – То ви не чули а я вже, кажу, чула.
І багато людей ішло. – Соборна, казали, та катедра.
Ішли до собору послухати як співається по-українському Служба Божа. А по других церквах не було, бо ані нот не було, ні слів же ж нічого. Ті вже, що знали, то вже було перекладено воно це ж з церковно-слов'янського на українську мову, а в наших церквах то воно ще так не було. У нас було п'ять церков. Ну, а в катедрі так ото то туди ходили люди слухати, як співається по-українському. А багато було таких, що любили совєтів, а багато було таких, що не любили таки. Але зразу то ще може й казали, але потім, як побачили, що казати тяжко то мовчали.
Пит.: А так про білих, що думали? Про Денікина?
Від.: Про білих? О білі в нас також були в місті. Денікинці були. У мене вражіння, значить, те було тільки, що вони прийшли до нас і кажуть мамі, що чи неможна курку, у рібу ловити. Мама каже, ну, якщо вловите, то ловіть. Це він не довго думавши патиком узяв і бах якусь курку по нозі вловив. А мама думає, хай попробує вловити. Та це я знаю. Значить, у нас вони також були. От що не було в нас на квартирі денікинців. Цього не було. Вони дуже коротко в нас були. Перейшли тільки. А бачить, бачила їх. Бачить, бачила. То були, ну до денікинців, то не була частина якась така, що йшла до денікинців. Були також такі. Ну, але від скільки я знаю священика нашого, сини були в Петлюри. Другого священика Тихонова також був у Петлюри, ну, але такий священик як у нас був Хробатий, то той був настоящий москаль. Тільки в того синів не було, то були дві доньки. Не знаю, чи вже може пішли до денікинців. До денікинців дуже мало. Дуже я ж про них якось так і вони ж і не довго в нас і були. Я не знаю скільки вони були. Місяців, місяців п'ять може.
Пит.: Чи можете сказати, ну як мали до діла з активістами чи представниками радянського уряду чи що, чи це, які це були люди? Свої? Чужі? Місцеві? Приїжджі?
Від.: Були й приїжджі, але були й місцеві. Були приїжджі, але були й місцеві, я тепер то навіть не пам'ятаю прізвищ, але я знаю, що то були свої. А знов як мама ходила за хату просити, щоб дали їй хоч у хаті мешкати в своїй хаті, бо дали зразу в аренду хату матері, ну то то вона як в аренду то ще ми мали, а як зовсім забирали, то вже вона просила, щоб покищо дали їй помешкати, то там були, то були чужинці. Бо як вона розказувала, що ходила й прийшла, то вона розказувала ж по-російському. Повторяла те, що вони казали. А мама ще мала хронічний бронхіт і вона як нервується, то ще дужче закашлюється, й він і кричав на неї що: – Перестань кашляти! Перестань кашляти!
То це були росіяни там. Але то було багато своїх. Так як наприклад кажуть, що і дзвони – в нас церква ж була коло нас – дзвони збирали, знімали, то було багато своїх. Я там уже не була. Я дивилася тільки з вікна, як знімали ті дзвони, але там були наші люди таксамо. Так як поліція приходила, то там може й ті служили. Я їх не знаю, не буду казати, але тільки було, в нас було таких багато що по-російському говорили, що то були не наші люди. Було. НКВД також недалеко копо нас було. Був один жид.
Пит.: А в Вас були багато їх?
Від.: О, в нас мало їх було. Вони займали строї (?)також. Вони всі, мов, училася; я багато коло тих жидівочок. І зо мною всі були гарні. Вони в нас іще Закон Божий учили. У нас священик був дуже добрий. Казав: – “Отче Наш” і вам можна вивчити.
Ну, і вони вчили.
Пит.: Чи були серед них і такі, що по-українському говорили?
Від.: Та от вони говорили в нас всі по-українському.
Пит.: А між собою так? Чи по-свойому?
Від.: Вони по—жидівському не говорили. Я думаю, що ті ще вміли. Це не так як тут уже, в Америці, то вони не вміють навіть. Я думаю, що вони знали, але вони ніколи поміж собою не говорили, навіть, щоб у клясі, щоб там вийшли на перемінну, й щоб вони поміж собою по жидівському. Ні! Ніколи, ніколи. Бачите ті, що говорили по-українському ті говорили по-українському, а ті, що говорили по-російському, ті говорили по-російському. По-російському дуже мало говорило. Бо то Переваль, то Гадяч.
А потім уже під час революції то поприїжджали такі великі “тузи”, що називаються. Та Рапапорт, Єлєна Рапапорт.
Пит.: О, це славна людина!
Від.: Так. То вона так говорила по-російському, що я не знаю чи хто-небудь у нашій клясі міг так потрафити говорити по-російському, як вона говорила. Ну, то видно багаті були. Вона з самого малечку по-російському говорила. Я певна, що вона не вміла говорити по-українському. То дуже вона говорила. Та друга Крайцер Фрідреха була німецького походження. Також така вишліфована. У нас таких не було нікого. Бо ми собі простенькі такі собі дівчатка, а то й вдягнуті гарно і вимова вже російська. Не може то вже не можна було сказати, що вона жидівка була. То вже! А ті наші то ті по-нашому говорили. Клясна дама колись на одну кричала Жан Бурґен. Каже: – “Ну пусть все говорят, но вы же Женя, вы же Жан Бурґен, какое вам дело к украинскому язику?”
Вона каже: – “Я больше не буду, Екатерина Николаевна”.
Тут тільки повернулася й з дівчатами вже по-українському говорить. Бо вона поміж українцями жила. Знаєте, вони ще не придавали тоді значення, чи вона тотальна росіянка була то, то якогось французького походження. Батько її був великим паном на цукровому заводі. То вже приїжджали до нас вони. Ми жили в Гадячі. Приїждзали до нас учитися тільки. О пам'ятаю ще, бачите, що з царського часу осталося в мене. Це також до українців не стосується, але я тільки просто, як дух часу який був. Приїжджали Ляндсдорфа доньки. Вони не жили в Гадячі. Десь в Миколаєві. Вілла, чи як по-теперішньому у нас казали дача, або може то просто так. Там вони займалися господарством. Тільки приїжджали на літо як коли, а зимою вони чомусь то приїздили сюди здавати в цю гімназію, ці іспити. То я чула і бачила як вони здавали. Стоїть така здорова дівчина видно викохана, а відповідала по географії. І їй треба по географії указкою показати на мапі. А мапа німа. Ненаписане. Треба ж показати де така річка, такі-то притоки, таке-то місто де стоїть. Воно позначено, але ж ти ж мусиш вивчити. А вона нічогісенько! Учителька встає, бере ту указку і каже: – “Ну, как по-вашему, это Волга?”
– “Да”.
– “А вот здесь, а вот это Ока, а это то, а это то”.
– “Да, да” – і здала іспит!
А ми тоді дарма ж, що малі. Ми кажемо своїй класній дамі: – А чого так, що нам не показують і не кажуть, щоб ми казали “да”, а щоб ми самі знайшли й щоб ми знали де?
А вона каже: – “Знаете девочки, что я вам скажу. Вам нужно выучиться й нужно будет быть или учительницами, нужно зарабатывать себе на хлеб, а зтой, ее не нужно. Ни Ока ни Волга. Если ей нужно на Волгу, так её повезут. Если ей нужно будет туда, так её отвезут.
Так вона нам чистокровко розказала – як найліпше. Також видно її чуть було по вимові, що вона українка. Вона нам розказала. Що, каже, вам треба вчитися. Ми так зрозуміли, що прийшла дурна і сказала так і вже. Що це я вам за корість дала, посміємося та й все.
Пит.: Цікаві спогади. А як люди, як Ви й Ваші товаришки зустрічали факт, що завелася українська мова в школі?
Від.: Ми були раді. Ми були раді, бо це нам тоді вже було зовсім не треба було по-російському. Бо то так, тут говоримо поміж собою по-українському. Як пішов, або вчителька що-небудь запитала то вже ж треба відповідати тільки по-російському було. Ну й з книжки по-російському вивчили й ото ж бачите класна дама навіть тій сказала, що чого ти так, каже. Так учителька друга й не зрозуміє, що ми їй говорим, як така що настояла. Там у нас було пару таких. Російську мову викладала одна вчителька то правдива росіянка. І знову російську мову викладав учитель, і також настояний росіянин. І то ж і його вимова інакша й вже й все. Ну, то ми його козлом звали (сміх), ну це таке я вам скажу. Я ж кажу, що з мене великої користі нема.
Пит.: Ні, це дуже цікаво! Це твориться образ того життя, що було.
Від.: Ну так, що тільки, що може воно все, підсумується все й тоді щось з того витичка зробиться.
Пит.: Якась картина твориться.
Від.: Так! Так! Що там може бути.
Пит.: А як довго в Вас існувала церква? Церкви взагалі?
Від.: Я вже не пам'ятаю, в якому році церкву закрили. Я в роках то дуже паскудна.
Пит.: В 30-му році?
Від.: В 30-му може. Ну, я просто.
Пит.: Але ще яких 10 років після революції.
Від.: О, ще була, бо то це ж ми поженилися в 27-му році. То ми вінчалися в церкві. Це ще вінчалися. Так, але вже Галю хрестив священик. Ну, то я й помилилася. Але то остався один тільки священик, а тих поарештовували всіх. А це Галя родилася в 38-му році, в 39-му році. То вже не було священика. Ну, то так приблизно може. Я не знаю, чи під час голодівки були священики ще. Під час голодівки чи були ще священики?
Пит.: Вже не було!
Від.: Вже не було. Ну, то тоді так приблизно в 30-их, в 30-му, в 31-му.
Пит.: А Ви ходили до автокефальної? Чи була в Вас автокефальна?
Від.: У нас не було. То ж я вам, кажу. У катедрі через тиждень приїжджали, співали по-українському.
Пит.: А так, щоб стало?
Від.: Ні, не було в нас. Так ж були священики, то так і осталися, й так все служилося по-церковно-слов'янському. Крім катедри, що приїжджав хор співати. Я вже не знаю, як там у них виходило, бо може зі своїм священиком, бо той Хоба(?), що був у церкві то він цілком не той, бо то був росіянин.
Пит.: Чи Вам відомо, як це виглядало, коли церкву закривали? Чи Ви це бачили, чи чули?
Від.: Як дзвони знімали в нашій церкві то я пам'ятаю. Правда, що люди плакали, але що стояли, нічого не могли, бо була поліція там же ж, не давали. То дзвони скинули, але ту церкву не зруйнували зразу. Зразу церква осталася. Потім її розібрали просто. Просто розібрали не дивлячись на те, що це була старинна церква. Ще вона була дерев'яна і все, але розібрали.
Пит.: А як це Вам жилося при НЕПові?
Від.: Ну, при НЕПові трошки було легше, бо все можна було купить і люди таки просто і базари стали ліпші, стали вивозити й скотину продавати на базарі, свиней повивозли. Можна було купити й собі, там щось. Потім знову все скоро в скорості закрилося.
Пит.: Чи Вашій матері дозволили торгівлю?
Від.: Вона не торгувала більше. Ні. Ні. Вона не просила їх. Так вона була старша. Вона не могла вже зовсім торгувати, не займалася. То щоб ту торгівлю відновити, то велика справа була, але тепер же позабирали все. То ж не її було.
Пит.: Чи так у Вашій родині, чи люди взагалі цікавилися політикою, тим що діялося в Харкові, чи в Москві?
Від.: Та люди звичайно цікавилися, тільки, що в нас мужчин не було в хаті. Бо як мужчина, то тоді як він цікавиться то ти бачиш, тільки я та мама. Це вона все газету читала. Але бувало прочитав газету – кине й не хоче, не хоче й згадувати про неї. Бо це там же, що пишеться? До garbage-у.
Пит.: Чи пам'ятаєте хоч деякі назви тих журналів чи газет?
Від.: Гадості “Известия” (сміх).
Пит.: Але українські.
Від.: Я то просто не читала. Ну я тоді ще просто не цікавилася тим. Ну, скільки то вже мені було? Ну, то як вже стала революція то була, старша була. Ну, що там за старша? Було 11 років. Всерівно ж я не могла нічого в 18-му році. Пройшло. Хіба я там що знала ще? Я ще тим не цікавилася цілком. Це ще як хлопець то може б більше. Та може би й дівчина, якби я така мудра, як тепер.
Пит.: А чи це до Вас доходило, що діялося по селах? Чи знали Ви, що там розкуркулення відбувається?
Від.: О так! О так, це ми знали. Та ми знали, бо в мами було багато знайомих. У торгівлі то знайомство було велике. Чули, що того розкуркупили. Потім, ага ще що, в нас, мимо нас вивозили одного на розкуркулення. Городського. Такого, що він там займався овочами. У нього овочі. Ціле літо було, що він привозив і він бідака такий робітник був! Сам працював, жінка працювала, діти працювали. Ну, але напевно ж таки мусив найняти якусь допомогу. То його взяли, зробили куркулем. Який з його куркуль був? Землі в нього не було. Садок він собі наймав. То ми бачили, як його родину везли. То всі сусіди виходили й кожний щось кидав йому туди на дорогу. А в нього не було куска хлібу зі собою взяти, як його вивозили. Оце я пам'ятаю. Це в нас у городі було. Це не то, що зі села, не треба, щоб хтось казав, а це я на власні очі бачила. Оце я так кажу. А це мені навіть випало з голови, й якби ви не запитали то я б якось то, не знаю так, так просто чоловіка вивезли з дітьми маленькими.
Пит.: А це чоловік з міста?
Від.: З міста. З міста. І він, я ж кажу, садівник просто. Просто такий був. Наймав землю, не своя земля. Землю наймав і продавав. Продавав там такі речі як яблука, груші, а таке як помаранчі, то видно звідкілясь йому привозили, бо в нас помаранчі не родили. Але в нього то все було, на широку ногу, бо він кожний день на базарі був. Я вже не знаю, чи він зимою продавав. Я не пам'ятаю. Мабуть ні. Ні! То тільки літом. І бачите з того жив, жила родина ціла. Це ж звичайний працівник, звичайнісенький працівник, який нічого з багатством не мав спільного. Абсолютно.
Пит.: То так як і більшість тих так званих куркулів. Це ті люди, які найтяжче працювали.
Від.: Ті що найтяжче працювали, а потім ще були такі куркулі пореволюційні вже. Революція їм дала. Наприклад була гарна родина така. Може там вісім душ дорослих, батько й мати, що здорові, ще дід і баба там є, і все живуть в купі. І їм кожному зробили наділ землі й вони за ті роки робили, не наймали ніде нічого, їм пішло добре, земля була добра й вони розжилися. І вони собі вже підробили тих грошей, купили собі там волів, чи купили якісь ходи, в нас казали та такий віз. Казали ходи на залізних тих, не знаю чи правда, я б сказала, та не знаю. Отже ж то возити й вже. І він вже став куркулем, і їх взяли і на Сибір послали. Самі дали землю, щоб вони робили. А були такі, що взяли ту землю, і воно було бідне й не вміло ту землю робити, а ще й ледаче було на додачу. І воно не було куркулем. То те. А той. хто робив, хто був працьовитий, то мав. Так у нас один був. Він уже старший був. Діти робили вдома й ні на чому було робити, а він скотину пас. Знаєте корови; то в літі він брав і корови пас. А потім їм дали оцей же наділ, як казали. Наділили, як називається. І тоді за цей наділ послали в Сибір. Ну й де тут логіка яка-небудь? Просто аби тільки, щоб щось знищити чи щоб таке, щоб зробити. Це ще тепер вже розумні голови там, а тоді хто прийшов до влади? Саме шумовиння прийшло, та й більш нічого. Вони те, що робилося може там щось і казав може хтось, щось добре, то поки воно дійшло до низу, то воно нідочого не було вже.
Пит.: А що в Вас було чути про колективізацію? Чи що самі бачили?
Від.: За колективи – просто таки нічого! У нас колективи; ми ж у колективі не були.
Пит.: Але чи чули ж, як то виглядало?
Від.: Чули, що не хотіли йти, що брали корови, брали туди скотину, все це в колектив мусили зводити, реманент увесь, щоб звезти туди, і люди не хотіли. От, по-перше бачили, що з того нічого не буде. У нас один такий був знайомий селянин. Він багатий був. Він каже: – Я, каже, візьму колгосп, але тільки колгосп – та й буде колгосп, тільки щоб ми зібралися, ті що вміємо робити й ті, що в нас і реманент є й корови і все. Ми зведем до купи, і ми покажемо, що ми й в колгоспі зробимо. Але ж так не давали. В колгосп пішов той, що в нього нічого не було й той давав, що в нього все ж було – все віддавали. То звичайно, що ті не хотіли туди віддавати, що й бачили, що й дійсно нічого вже не вийшло. Тут сама людська істота не приготована до того, щоб щось було б спільне. Кожний хоче собі окремо, щоб він заробив, і він бачив, чи він проробив, то вам на помилці вивчитися буде робити ліпше і взагалі людська істота не хоче віддавати свого, а хоче для себе все забрати. І нема ніякого толку, і не буде його в тому колгоспі ніколи. Нізащо! Бо то кожний хоче собі, щоб він був господарем того і розпоряжався й все. А що робили з колгоспами потім? Накладали так ці “продразверстка” як вони кажуть і на колгосп, що оставалося там крихта – платили людям за трудодень там скількість фунтів збіжжя, що в них то хліба не хватало до Різдва, а він робив цілий рік, бо він ніде ж не заробив інакше й не міг іти і через те стали люди йти кудись – же ж дорабляти. Те що й тепер робиться те й тоді було. На базар було виносити “единоличника”, як його називали, що він сам робив. То той як йому гірко присадибна ділянка була, а він такий бурячок виніс і моркви виніс і цибулі на базар. А колгоспи що? Віддали все, а самі осталися, то зерно поділили поміж собою, а на базар нема нічого. І ніхто не хотів у колгоспи, то сама біда тільки в якого вже тратити не було чого. Тільки, що він вигравав у тому, що пішов, бо в нього ні корови, нічого. Але в нас мало таких людей було. В нас переважно були люди середньо зажиточні. Значить то, що багаті такі були, то були ще й багатші. А то ж я не знаю, я бачила, що селяни всі були такі вдягнуті, діти ж училися, і зо мною в гімназії вчилися так що я ж бачила, що вони й повдягнугі були, тільки по-свойому, вдягнуті ліпше. Але вони ж були й приходили, а потім вже нічого не можна було з колектива так як дитину вивчити. Ну, тоді, правда, при радянській владі стала ж, ну, як безкоштовна. То не платили нічого вже.
Пит.: Чи в цей час обставини життя в місті змінилися?
Від.: О напевно! Нам нічого було купити. То просто не було, не було чого купити. Не було чого купити. Я вам скажу такий приклад: це вже як Ала була маленькою, то в мене були такі торбинки понашивані такої величини, четвертна сюди, трохи менше четвертим, і я з тими торбинками йду купувати. В оцю торбинку купила два шклянку пшона. Бо винесла жінка – на шклянку мірила пшоно. Так це добре, як хватило його, а в цей стакан цукру, щоб кашку присолодити бо вона таки ж дитина не розуміє, що колективізація, і вона хоче солодкої каші. І оце таких торбинок накупуєш там гороху там квасолі. Це ж такий був базар. І молока принесеш. І це тоді, як ті його вхватять, а якщо його винесе на базар вам, мало – то беруть. Я якраз брала молоко, то мені глечик такий опішнянський, що в нас роблять, такий український вимальований, то розбили, бо я не могла туди добратися, а чоловік сильний був, стурнув мене, й я впала й глечик впав. То я ціла встала, а глечик розбився. І він набрав молока, я не набрала. Та ж ми тільки базаром жили. То, що пішли на базар і купили, то й з'їли. А як стали колгоспи, то на базар уже не виносилося так багато, як раніше виносилося. Потім були такі колгоспи, що в них було більше чого-небудь, так як ті таки вивозили. Ну, але я не знаю, в кого я фактично купувала, чи в колгоспниці, чи де. Та колгоспниця все рівно, та що в неї була присадибна ділянка. Присадибні, як мали трохи землі то переважно виносили. А так то було нам тяжко, вже як була колективізація спочатку. Я не знаю; а коли це в нас було, що в нас одна цибулина коштувала карбованець. Це в 32-му, 33-му. Одна цибуля коштувала карбованця. Скільки можна було заробляти грошей, щоб таке то купувати? То тоді в нас було так дуже трудно з харчами. Боже! Таки ми могли пережити і не було, значить, і ми так уже не голодували, як другі, бо було, що продавати. Не так продавати, ж міняти. Міняли. То кожух мого батька, він вже не кожухом називався, а називався пальтом на вовні, критий зверху сукном, то віддали за три мішки картоплі. А у мішку скілько було? Пудів два картоплі було. Так! Ну, то за три мішки картоплі віддали, і то були раді, що хтось був такий, що трапився, що взяв. Ну, бо з того то було. Галя, ця моя старша донька, каже: – Бабуню, зваріть мені одну картоплинку.
Це вже було, що на всіх треба ділити, а їй вже спеціяльно варилася картоплинка одна. То дуже тяжко було жити. Мої показання не для Гарвардського університету. Вам треба ліпше.
Пит.: Нащо? Це якраз це, що нам треба. Ви так не думайте. Це якраз це, що нам треба.
Від.: Ну, так. Може щось, відсіля, а ще може ще хтось розкаже, воно до купи зійдеться, і буде добре.
Пит.: А коли почали приходити до Вас до міста селяни голодні?
Від.: Оце ж якраз було в 33-му році мабуть. В 32-му, 33-му коли приходили голодні селяни. В 33-му. Я ніколи в історії не знала дат, так що я не можу сказати.
Пит.: Чи можете це трохи дещо описати, як ці селяни виглядали, що вони робили?
Від.: Ну, приходять бувало по двоє, другий раз по троє. Приходить мати з двома дітьми. Опухлі лиця і ноги, таке і просять того куска хлібу. Поки було, що в нас, то ми давали, але вже як не було, то не було, що дати. І в місті мерли люди. Такі, що я знаю, що там жили таких двоє старших. Він видно десь колись служив, мав собі садибу велику, хата така була простенька, але двоє то також вони просили. Знаю, що приходив один до наших знайомих, ще як я була дівчиною, то батько тих приходив, просив – тому я давала. Бо всіх не нагодуєш. Де ж ми можемо для всіх взяти? Бувало, що посаджу його в кухні, там йому щось їсти дам і ще йому кусок хлібу дам і додому. А тих то я не знаю других. І другим давали тим, що могли. То той і за батька мого розказував, бо він знав батька. Вони служили колись разом, і такий він був інтелігентний чоловік. Але ж він остався, сина забрали, я не знаю, чи саме в армії син був, чи що. Невістка осталася. Що вона прогодує, чим вона прогодує його, як у неї хліб і все, нема чого їсти, вона з дітьми вдома. Ну, це такий, що приходив, що я знаю. Це міський, він же ж із міста сам. І ото тих двох. А то такі приходили все рівно зі сел. Зі сел – такі о. І вони ж навіть бідні не просили. Прийдуть, стануть, постоять – не дають – повертаються. Це так тільки легко сказати, як воно голодне прийшло, стало, ні звука не кажучи абсолютно. Воно знало, всі знали, чого воно прийшло. Поверталося і йшло. То жахлива історія той голод. І кажуть, що і тепер совєти кажуть, що тоді голоду не було. Я вже не знаю, як можна то казати? А що їхні люди? Там ще ж також пооставалися такі, що ще голод пам'ятають. Ще скільки їх осталося таких, що не могли втікти відтіля з того пекла.
Пит.: І багато їх було тих селян?
Від.: Багато, багато людей. Мерли на вулицях. Просто лежали і так підбирали їх. Я не бачила. Ми чим вижили – торгсином. Повідкривали торгсини. Це ми персні свої повіддавали, сережки. В мене були там пару браслетів, пару колець було таких других. То каміння викидали, а золото важили й давали пшоно, давали там хліб печений. Що ще можна було? Там можна було все брати. Там можна було м'ясо брати, а ми того не брали, бо нам треба, щоб хватило кубик хлібу й було свого хоч трошки. То ми завдяки тому вижили. А так би не вижили, бо де його взяти що-небудь? Варили це, що це буряки ростуть, а це листя. То я вперше в Америці побачила, що й тут купують то. Та то від жиру купують, бо й не знають уже, що їсти. А ми то кришили, то був такий борщ із тим листям. То багато того листя кришили. Не все ж був і хліб. Як виміняли щось то було, а як кінчилося, що і закрили торгсин, уже не було. Ну, то тоді вони вже закрили, коли вони дуже багато золота набрали. Були й гроші в матері золоті й гроші пішли туди й все не брали, не брали й не цікавилися тим, але на золото то вони брали.
Пит.: А як місцева влада ставилася до голодних? Міліція, таке?
Від.: Я не бачила, щоб їх у таких вигадках; це б десь треба було б бути в місті, щоб бути саме, щоб бачити їх. Не можу сказати, бо не знаю. Просто так не знаю. Ну нічого не помагали. Що ж вони. Вони нічого не помагали тим голодним.
Пит.: А чи були якісь розпорядження від міліції, як мають ставитися до цих людей?
Від.: Я того не пам'ятаю. Я того не пам'ятаю. Того я вам не скажу. То в великих містах, то їх просто прогонили, але це казали тільки. А приходили, то ніхто їх не гнав. Не бачила, я дуже багато не ходила, щоб бачила їх так по місті, то ні. Цього не знаю.
Пит.: Чи було таке, що люди з міста вмирали?
Від.: Ну, я вам кажу, що цей приходив до мене, той вмер. Так, то з міста. Тепер тих двоє, що то такі, що я знаю їх, бо вони жилхати йти, вони жили, як проходити попри їх, то також казали, що вмерли. Але тоді на багатьох казали, що вмерли в місті. Мерли і по містах. Тільки, що в місті якось все-таки ото бачите, так щось я не пам'ятаю, щоб так уже дуже багато. Ну, але ми оце так другий раз станемо і поговоремо з ним удвох: – Де ділися ті люди, де ділися ті люди?
Не знаємо. Певно що то під голодівку померли. Тепер я знаю таку одну, що то вона ходила шити, то в неї чоловік також умер з голоду. Дитину, вона казала, що вона також підкинула в той будинок, що я робила там. Ну, а ми не знали, що то її дитина. Звідки? Хіба можна знати, яка в неї дитина там була? То вона потім вже пізніше мені призналася, що то її хлопчик був. Но він вижив. Він його відправив. Як уже діти робилися старшими до п'яти років, то їх відправляли в другі будинки. У нас тільки в місті було. Ой, Боже, Боже! Ну, так у кінці вже голоду, а потім продовжували тих же дітей збирати, то треба було їм раду давати. А тоді вже брали їх за тих. Ви вже покінчили?
Пит.: Ну я так буду питати: – А де ж це Ви працювали під час голоду й після?
Від.: Був такий буддіт. Був створений фактично. Його не було раніше в місті. Бо була потреба. Бо були такі діти, яких матері покидали. Були такі випадки, що, наприклад, під копою находили дитину, якій був день, два. І таких там приносили, таких дітей маленьких. Були такі, що була потреба в тому, щоб створити такий будинок до п'яти років. Таких дітей приносили. А там чи йому було п'ять, чи йому було може п'ять з половиною, може було й шість, та воно таке худеньке, то брали їх все рівно, бо не було куди їх діти. Потім вже як вони були старші їх відправляли десь, я не знаю де, там де були великі будинки в других містах, то туди відправляли тих дітей. А так то це було в місті, на Полтавщині так само і ціх дітей було в нас 35-ро душ таких. Якраз малих таких. Як були більшенькі, то відправляли їх, то було менше. Як коли було трохи більше як там, там вони вже не дотримувалися того, так що до сорока приблизно, їх там годували, там годували їх досить гарно, обслуга була, була навіть кухарка, був і сторож там якийсь, там і прачка(?) була й були ці няньки, була доктор, яка кожний день приходила їх провідувати. І тим дітям було там добре, але тільки, що то біда була така, що без батьків були й все. Були потім уже такі діти, це вже було пізніше, це вже було тоді як було багато арештів і арештовували комуністів. Я не знаю, чи це в 37-му приблизно. То чого на цих дітей? Тих дітей привозили. Значить тих батьків поарештували, а діти осталися. Тих дітей брали й давали в будинки. Чому ми знали? Нам не казали того, що яких це дітей привозили. Привезли, й щоб ми їх тільки побачили, і кого ми побачили? Таких, як ми. Вони там працювали десь у якомусь у другому будинку, то там приткнули приблизно тих дітей на якийсь там час, а потім відвезли таки туди, де є такий будинок, що до п'яти років. Знаю тільки, що й один хлопчик був і доня, дівчинка була. Питана, знаєте, питана. Та що воно горя не бачило. Воно жило добре. І вона все, так все як казала, що то так, як приказувала та дитина. А хлопець один то він просто як на нього нянька чогось накричала, або чогось йому не дала, або забавку в нього забрали ту, яку він відняв у другої дитини, то він приходив, оце ніби стоїть телефон: – “Дежурхный”, – він ще так говорив, трошки гаркувато, – „прийди й забехри ату женщину и посади ее. Пусть она сидит. Арестуй её!”
Але же звідкіля він це? Від батька чув такі слова, і він це робив тут. Бачите? Відкіля ми то могли дознатися, хто він такий? Ну, але ж дитина не винувата. Те що воно бачило, то він каже: – Дежухрный пхрийди ахрестуй ату женщину, она мне такое й такое сделала.
І то чи не дала йому, або що він хотів щось, або хотів когось набити, й йому не дали й тоді він страшив і він показував свою владу.
Пит.: То єврейська вимова, чи що?
Від.: Ні, це просто як хтось не вміє вимовити. Тут є такий Бакум, що він так говорить. То в нас по-простоналюддю казали: – Гаркавить.
Що він як доходить „дежухрный" йому треба сказать “дежурный", то він літеру “р” не вимовляв як “хр”; „діжухрный" він каже, ото так. Чогось недохвачуе в мові, в вимові. То ото він так казав, то нам то так “дежухрный, пхрийди й забехри ату женщину, но пхрийди”, знову “р” зустрічається літера, а він її не вимовляє.
Пит.: А ті діти, що в сиротинці були, то то з міста, чи зі сіл?
Від.: О то були зі сіл, переважно з сіл. Це з міста це, що тільки й то відкіля ми би могли знати. Ми не могли знати звідкіля вони. Це вже роки пройшли після того, так мені жінка сказала наша городська, що то її хлопчик, а тоді то і принесли. А ми й не знали, що то її. Звідки б могли ми знати? Ми не знали, що то її. То це тільки одне, що я знаю, а то переважно зі села.
Пит.: Чи можете ще щось розказати про цей сипотинець, значить, про часи голоду, так як раніше про одного Яшу говорили?
Від.: Так, це так як прислали хлопчика, то я навіть не пам'ятаю, чи це вже пройшов голод, бо він був довгенько в лікарні. А потім ті з лікарні вже, ну, що ж ту дитину треба... Поки воно було хвореньке, то воно там було, й вони до його привикли й воно там привикло. І там приносив його один, такий без руки був, і такий був розсильний працював молодий хлопець. То й і йому було шкода в нас оставляти, й той за ним плакав уже, бо він привик до тих дітей. То він їв траву. Шкурична, що в нас називалася. Бо то всякі трави є, а то шкуринча спецяйльно. А в нас закритий. Він просто лягав на землю і ротом їв. Не руками, бо в нього руки були в сторону, і він ротом пасся так точно, як скотина їсть. І це ж він був у лікарні. Він прийшов вже не худий до нас, і не голодний, і всерівно їв табак і в нас був і годували його, і всі діти ніхто того не робив, а він робив. Чи він уже смак в тій траві находив? Бо він голодний не був. Йому давали подвійну порцію, щоб він поїв; думали, що може він апетит такий великий має. Ні! Він те поїсть, а цим закусить. Всерівно морозиво для нього було. І от плакали ми дивлячися на нього, що воно так вже призвичаїлося, що в тому находило смак. Воно не голодне було. Потім дитину то ще згадувала вже, що ту дитину принесли і воно, воно потім якесь було таке дивне оте дитинча. Воно пізніше вже може і виявилося потім, що воно молоко в матері смоктало й в мертвої вже матері, і ми не знали скільки днів та мати вже вмерла. Бо й ті люди що прийшли, бо ті ще другі люди, що бачили, то так просто села вимирали і не знали. Нікому ж було вже ховати бо те слабе не підніметься а те вмерло. То таксамо ту матір знайшли може через декілька днів, що вона вмерла, а дитина була ще жива. Бачите?
Пит.: А як ті діти після того виростали?
Від.: Ми ж про це вже нічого не знаєм. До п'яти років, вони бували в нас, а потім йшли в старші такі сиротинці; в нас було таких п'ятеро домів. Там багато дітей було. Було по 300 дітей. А в великих містах то може й більше, бо в нас там недалеко від нас було, що вже казали 350. А були, що може там і побільше було. Там їх і вчили, й потім вони відтіля в школу ходили. Як ті, що добре вчилися, то вони в школу ходили. Я наприклад знаю одних знайомих і тепер, що він каже, що він був у сиротинці, а тепер він інженер. Він каже, що відтіля вийшов і вже став сам собі заробляти, а потім став учитися. Знаєте в кого до чого були здібності. Але там були здібності в тому сиротинці, то йому давали можливість. Це ж було, а потім досягнуть і діти вчилися.
Пит.: А цей хлопчик, що траву їв то Яшою звався?
Від.: Яша, Яшко він називався.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього?
Від.: Ні, це таке що, таке що ще там знаю, то думаю тут не відноситься. То вже особисто таке, що я там пережила і все. То голова в нас була така малограмотна жінка, а потім її таки змінили на партійну. Ну, я б не сказала, що була різниця велика в керуванні, що в тієї партійної, тільки, що та більше. Поперше вона хотіла і мене і там ще одну, така була також зимою там працювала, щоб нас відправити з того, щоб ми там не працювали і казала, що наше соціяльне походження не таке. Але голівний лікар був жид, то він сказав: –Я, каже, не буду – і взяв якусь комсомолку одну. Ну а вона кінчила школу, бо вони потім школу закінчали спеціяльно на те, вчилися заочно і вчилися, бо я мала, такий був у нас однорічний, так як курси були сестринські зразу, а потім нам сказали, що як ми будемо мати настоящу освіти, настоящу медсестру так тоді ми дістанемо більше зарплати. То ми вчилися заочно. Потім поздавали в школі, звичайній медичній школі. Але це вже було перед війною. Це вже було аж перед самою війною коли ми закінчали, бо то ж мабуть років два, якщо не більше вчилися. Бо це ж тільки вечорами. Наймали собі лікарів, лікарям платили, і вони нам викладали. Оце ж у нас були й там такі були, що в шпиталях робили, а не мали тієї освіти, щоб служити такими сестрами, то треба було якось освіти достати собі. Ну, але це вже обікрали нас. Ми мали дім перед міліцією, і другі там були. То тоді, значить, що люди були голодні. Прийшли й обікрали. Забрали там і борошно, забрали масла може трохи, багато там масла не було, але це вже після. Крали коли вигідно. І тепер крадуть.
Пит.: Чи Ви мали які-небудь клопоти з поліцією? Чи бажаєте про це говорити?
Від.: Із поліцією ні, я не мала ніяких клопотів, а то тільки мала зі своїми завідуючими клопоти, бо мати була без права голосу. І було так, що давали картки. І йому не дали. Йому дали тільки 200 грам хлібу, й більш на нікого нічого. А це тоді коли хліб, те що, як ви там не достали, то ви його не достанете ніколи. А мені за те, що я працювала в тому будинку, то мені давали 500 грам хлібу й по 200 на моїх утриманців. А в нас була тільки одна тоді дитина, мала, і була моя мати, на яку я мала право взять. А він не мав права на мою матір. А моя мати – я мала право взяти. То моя голова мені сказала, що моїй матері не полатається бо вона без права голосу. То що 200 грам то також. П'ятьсот, та два рази по 200, це вже 900. А він свій хліб з'їдав. Там йому давали тарілку супу й 200 грам хлібу. Це все, що він мав. Він же ж не міг нам нічого. А як він приходив, ще ж йому треба кусочок оставити на вечерю якийсь там. Ну, а я така, що то ж бачите того тільки (сміх); взяла за те що, і думаю ні, я таки піду в міськраду і скажу їм за це. Прийшла й кажу: –Чого ви моїй матері хліба не дали? А той каже: – Я, каже, де ви, каже, я не дав?
– Ну аякже, кажу, прийшла, кажу, голови і дає, кажу, всім, бо то картки давалися, а моїй матері нема через те, що вона не має права голосу.
То був свій. І що ви думаєте? Він мені дав матері бо таки був свій.
Пит.: Це вже після голоду чи під час?
Від.: Ні, це було під час, як були картки. Це тоді якраз, як був голод. То він робив трохи. Оце таке було, такий порядок був. Давали пед-персоналу називали, чи тим учителям, і давали медичному персоналові по 500 грам і втриманням по 200. А як ви так десь працювали, як оце була там майстерня там, різні ж були, то скільки то доставав той, хто працював 200 грам, більш ніхто з родини не доставав. То ми також дуже дуже переживали це, то ж також треба було все, що дещо в кого в людей хватало, то неслося на базар, бо ви за гроші нічого не купили, тільки проміняли, якщо ви знайшли такого, що хотів те, що ви хочете продати. Тоді як ішла, то я вже не йшла, а я летіла, щоб показати їй ту книжку і таксамо прийшла до мами і дзвоню, у нас дзвінок такий був, також що такий-то стародавній. І мама йде, а я кажу: – Мамо, дали.
Вона каже: – Я вже чую, як ти дзвониш. Я знаю, що дали.
То це такі були штуки з тими, із моєю директорією. А директорія була так що голівна. У моєї мами брат – може й зараз він ще живий і дві сестри були в мене – от батько вдівцем женився на мамі – то його діти були, так вона в моєї вже сестри була – служила в них, прислужанка. Уявіть собі, як мені було з нею гарно жити тоді, як я була. Але це не вона зробила. Вона мені ще більше творила. Ну але тільки я така що я все не давалася. Все до ті як виряжали з квартири я пішла в управу й він мені каже: – “Аха, а как ваша фамилия?” Я сказала.
– “О я знаю родителей вашого мужа”.'
Це був не гадячанин, це було видно якийсь приїжджий.
– “И знаю, и брат у тебя”.
Ну, те що знаєте, кажу, то скажете, щоб з помешкання виходила?
— “Я еще ничего не сказал”.
– Добре, кажу, ото подивіться. Висить от портрет Ворошилова.
– “Вот”, каже, “чёртова баба, брать её?”
І таки дав мені папірців на те, що я маю право жити в тій хаті, де я жила на помешканні. Ясно, а що йому казати, ну, скажіть мені. Він мені розказував, що він знає а я знаю, що вони торопкі, що вони також без права голосу й, що мені там говорити дуже, мені ж нема, що говорити. Оце я тоді кажу, що Ворошилов мій дядя, добре – тоді дайте, а тільки те, що він мені не дядя, я вам зразу скажу. І дав! Знаєте, жінці взагалі легше піти особливо, коли не треба не сваритися. Бо то сваркою нічого не візьмеш. Нічого! А так “придуритися колядником” добре ще. І то мені експромтом приходить швидко. Ворошилов не мій дядько.
Пит.: Ну так щиро дякую за цінні свідчення.
Від.: О, та де вони цінні?