Dmytro Korniienko, b. 1918, on a khutir in Ponornytsia district, Chernihiv region, near the Desna River, a "stone's throw" from Russia and Belorussia. Narrator's father was a nationally conscious and well-to-do Cossack, whose family had over 500 acres of land (including forest) and who had been a tsarist officer before the revolution, then fought for Petliura. The family preserved Cossack traditions and was dekulakized in 1928. Narrator's father was wrongfully condemned for killing 2 local communists, and in January 1933, narrator's mother was sentenced to an eight—year prison term, leaving the narrator and his infant sister, born during the previous year, in the care of their grandmother. Grain procurement brigades came to search for grain, despite the fact that the family had absoluteFy nothing, except half a glass of groats, which narrator's grandmother borrowed from her sons and which the procurement brigade, consisting of four "foreigners" and two Ukrainians, seized. Left with nothing at all to eat, the grandmother then died, leaving narrator and his sister alone. They then fled into the forest, where they lived through the summer. Hunting eggs and catching fish, the latter then being a punishable offense. In 1934, narrator's sister joined her mother, who had by that time escaped from prison, while narrator went to live near Kiev and finished school. Narrator describes his life as an orphan and persecution in school for his social background. During the famine, narrator was discouraged from going to Russia or Belorussia, where narrator heard that there was no famine. Adults said that policemen and troops at the train stations kept them from going there. Narrator also details the work of the komnezam, the suppression of the local church, and discusses the villagers' sense of national identity.
Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Я називаюся Дмитро Корнієнко.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: Я народився в 1918-му році на Чернігівщині, то північна частина нашої країни або, як у нас говорили, Задеснення, із-за Десни. У 1933-му році наше господарство вже було розвалене, розвалили його ще в 1928-му році й грабувати там вже не було що. Стояли вже тільки голі стіни й всякі там голі склади чи амбари ще стояли. Худоби вже не було. Все позабирали. У нас склалась ситуація така, що батько був заочно суджений за вбивство місцевих комуністів, яких він не доконував. То була фальшивка. Але так складалося. Маму нашу судили на початку 33-то року на вісім років в'язниці, її арештували. Сестра моя 27-го року народження і ми осталися, але ще ніби в своїх стінах, і тому покійна бабця вирішила нами заопікуватися, бо не було кому. Я пригадую такий епізод. Зайшла бригада, яка так називалася—по викотці хлібозаготівлі. До нас та вже заготівля не торкалася, бо ми не мали вже нічого, абсолютно нічого не мали. Ну й покійна бабця принесла нам, можливо, вона позичила в своїх синів, пів стакана пшона зварити нам кашу на вечір. То була пообідня пора. І вони найшли ту шклянку з тим пшоном, їх було десь може п'ятеро, переважно були чужинці, зауважив тільки два наших у тій бригаді. То один тільки як найшов: – Ага, пшоно. – І питався до решти: – Хто мав торбу з пшоном, щоб висипати то з стакана.
І оставили нам той стакан пустий. Коли вони оставили наше помешкання, то ми були абсолютно без жадної їжі. Не на завтра, а навіть в той час. Все було забране. І покійна знайшла кусок макухи, який вона нам зварила й ми, але в неї страшно живіт болів, я не думаю, щоб там ще щось було в тій макусі, але, можливо, було.
І так ми дочекалися весни. То був найтяжчий час. Наша бабця померла, і ми осталися вдвох. Ми вирішли тікати в ліс. У лісі в нас був оставлений хутір, який під час літнього періоду, там колись була й пасіка, і там властиво протягом літа було життя. Але коли комуністи то все забрали, то там вже нічого не було. Ну, ми вирішили податися туди, бо я їй пригадав, як я там качок диких капушив і шукав яйця і так далі. Однаково в селі нам вже не було чого робити. Одна була проблема – річка перед лісом і на мосту стояла охорона й нікого не пускала, а перейти вбрід – вода була холодна. То була рання весна. І ми сиділи майже чуть не добу, доки та охрана десь, може на обід, чи де, поїхала і ми таки міст перебігли. Нам майже п'ять кілометрів поза той міст іти до хутора. Але ми вже добралися туди. Прийшли ми в хутір. Ясно, хутір вже був пустий. І він був від голівної дороги, але то вже був наш ліс, яких може три і четверть кілометра. За три роки все те заросло, бо там вже ніхто не їздив. І ми опинилися там, в тому хуторі пустому, їсти там не було нічого. Абсолютно. Але ми мали вихід до річки, де могли зловити собі, чи якихось там жабок, чи щось, у всякому разі ми вже живилися. І ховалися від людей, бо тоді ловили таких, як ми, і ми не знали, де їх вивозили, але вони вивозили. Ми дочекалися аж до жнив і в жнива нас половили таки. Половили, але то вже в той час, можна сказати, люди почали відживлятися, бо вже ніхто не крав у той час. Досить того, що ми були привезені в сільраду і нас уже там накормили. Я ніколи не забуду, як я жменю солі з'їв нараз, бо ми ж не мали солі. Я взяв жменю солі і запакував собі. Нас взяли в район, із району відпровадили в Глухів. Ми повтікали. Але за той час ми вже були досить відживлені, хоч ще були голодні, але вже могли бігти щопринаймні. Із Глухова я добрався таким чином під Київ до родичів, із сестрою, які нас, звичайно, приютили і вкоротці оформили, бо так само шукали, як прийнятих дітей.
А вже в 1934-му році моїй сестрі вдалося зв'язатися з покійною мамою, яка втікла з в'язниці, так їй вісім років не вдалося сидіти. То сестра доживала з мамою, а я доживав там під Києвом, де я вчився і закінчив школу. Отже, можна сказати, що той голод, який був тоді, наше село він мало зруйнував. Чому? Бо, на мою думку, там поміг ліс. Як вони не старалися не пускати в ліс, але люди таки йшли. Кора, листя, торішні оріхи, які зимували під снігом, і то все робило свій ефект. Риба в річці, якої там не бракувало, то що я можу сказати. Можливо, як я пригадую, в нашому селі, з наших селян може вмерло яких два десятки. Але чужинців, які йшли з півдня на північ, тобто в сторону Росії, в нас у селі закопали найменше яких дві тисячі. Чужинців. Я сам очевидець як діти сиділи отак, але не наші, й просили: –Дайте кусочок хлібу. Але хто тобі дасть, як ніхто не має. Вертаюсь назад, а воно вже померло.
Пит.: А в якому це було районі?
Від.: Це був Понорницький район, Чернігівська область.
Пит.: А чи карали, якщо, скажімо, зловили, що хтось рибу повить?
Від.: Безперечно, карали. Так. Властиво не карали, вони не пускали туди. Вони поставили охорону й не пускали, щоб туди хто-будь ішов. Наприклад, як ми пробивалися з сестрою, то була рання весна, навіть трави ще не було, то вони поставили охорону на мосту, а воду шкода було перейти, бо було дуже холодно. А човнів жадних, чи якогось другого способу переплисти річку, не було. Отже, це доказує, що їх цікавило, розумієте, людей мордувати голодом, бо ліс мав їм щось дати, мав, немає мови. Там були горіхи, і навіть таке як дубові жолуді, яких там було – тоннами лежало під дубами. Люди могли їх вживати, але ж вони не пускали.
Пит.: А сильна охорона була.
Від.: Я б не сказав, що сильна, але на той час, коли людина боялася навіть погляду, що той ходить з якоюсь мисливською рушницею, то вона була сильна, бо вони були озброєні. І стріляли. Стріляли, вбивали. Наприклад, ми довідалися пізніше, там, де ми переховувалися, там були посіяні жита, й як ці жита почали підспівати і люди ходили туди красти, то їх там вбивали. Вбивали.
Пит.: Ті, що вбивали, були місцеві активісти?
Від.: Вони в той час були перемішані. Були місцеві і були чужі. Я думаю, що то з політичного мотиву було зроблено, щоб не було співконтакту з населенням. Бо як до нас були прийшли забирати тієї півшклянки, то там було два наших, а чотири були чужинців.
Пит.: А видно було звідки вони, чи якої національності?
Від.: Ні, в тому було тяжко розібратися. В добавок ми, розумієте, були перелякані, ми не знали, чого вони прийшли. Чи вони прийшли нас забирати, чи вони прийшли забрати якраз півшклянки того пшона.
Пит.: Чи це вже була весна 33-го року, як вони прийшли?
Від.: Як вони прийшли, то це був приблизно березень місяць. А в квітні вже покійна наша бабця померла, й ми вирішили тікати, бо ми не мали жадної підпори, і ми крім пустих стін не мали нічого для існування.
Пит.: І це забрали від дітей і старої жінки пів стакана?
Від.: Так, так, забрали. Вона нам принесла суп зварити, забрали. Сьогодні дехто каже і напрошується питання: – Чи то був організований голод?
Ясно, що був. Чого ж у них, їх було п'ятеро, не постало питання: – А що ж вони вечерятимуть? – Я вже не кажу за завтрішній день. У добавок другі селяни, в яких майно не було сконфісковане, може вони мали щось поховане, я не вірю в те, але припускаю, в нас уже три роки ми не мали ні поля, ні садиби, ні худоби, то що ж у нас могло бути поховане, що ми могли, якби сказати, вкрити від влади. Нічого, абсолютно. Вдобавок нас двоє малих. Мені був 15-ий рік, а сестрі сьомий.
Пит.: А коли в Вас з'явилися ці, що йшли з півдня? Ви казали, що українці переходили через Ваше село.
Від.: У нас ці переходячі появилися на початку 33-го року. Зимою. Найбільше їх появлялося зимою. І, безперечно, було вони голодні, виснажені й шукали за кавалком хлібу. Вони всі йшли з півдня на північ. І тому в нас їх було дуже багато поховано. Не наших. Наших, я ще раз кажу, може 20 таких, може більше, але чужих кожного дня збирали і закопували, збирали і закопували.
Пит.: Як довго це тривало?
Від.: Аж до восени 33-го року. Аж поки, і ще в добавок, по жнивах зразу багато цих зголоднілих наповняли свою шлунки в першу чергу чим? Десь там на полі добиралися до колосся, натирали його й їли. І пізніше то набрякало й вони вмирали. Також великий відсоток помер. І ще характерний добавок. Ніхто тим не цікавився. Абсолютно ніхто. Для місцевої влади це було, як казали росіяни: – "В порядке вещей". – Ні більш, ні менш. Ніхто тим не цікавився. Якщо хтось викопував картоплю посаджену на полі, його вбивали. Якщо застали його в житі, що він зривав колоски, теж вбивали. Його провина була тільки та, що він голодний. І за те був вбитий. Отже, назвати то стихією? Ніяк то не кипує до того. Оце, що я Вам міг із мого епізоду пережиття розповісти.
Пит.: Дуже цікаво. Я маю ще багато питань для Вас, щоб вияснити. Оскільки Ви жили не так вже далеко від Росії, чи в Вас чути було як люди говорили, як ситуація в Росії?
Від.: Бачите, я жив у трикутнику Росії–Білорусії. Наш район був кутком або межовним камінем Білорусії і Росії. Отже, ми чули, що там голоду нема. Ми то чули. Але добратися туди не було жадної можливості. То було виключене. В добавок з нашої місцевості, яка далеко була від залізниці. То я пригадую, я властиво не рискував на те, бо дорослі розказували такі епізоди, що як вони приходили на станцію, то там станція була оцеплена міліцією, військом і нікого до потягу не пускали. Потяг прийшов і пішов, але ніхто не висів і не всів. Йшли далі. Зрозуміла річ, що людство старалося де-будь тікати звідтіля. Я вірю в те. Але, що вони робили перебороли такі самі, як робили на мості не пускати в ліс. Чей же ліс не був жадним полем. Яка мета була ставити там охорону? Щоб ліс не запалили?
Пит.: А чи в Вашій околоці жило багато росіян чи білорусів?
Від.: Ні. Наше село було майже на 99,9% українське. Один був москаль, а другий киянин. Коли він був з Києва, Бог його знає. Але так і жив "київським". Бачите так. Тут, то все є змішане, а в нас, то була етнічна маса. Отже, як чужинець туди заволікся, то він буде принаймні яких п'ять, шість поколінь чужинцем. Отже, не було. Ні. Уже радянська власть почала присилати всяких чужинців, але до того часу не було. Чужинців не було.
Пит.: А як люди думали, скажімо, про росіян чи про тих, що прийшли.
Від.: Що можна сказати, як люди думали про росіян. Я не можу вам нічого злого про те сказати. Люди були дуже злої думки про комунізм взагалі, але не про росіян. Цього не було. Щоб був, розумієте, національний антагонізм, я цього не пригадую. Я кажу вам відверто, так, як я себе почуваю. Може хтось був покривджений, розумієте. Свого часу я був покривджений за мою національну приналежність. Але це вже інша справа. Це не належиться до цього. А в той час воно було так, як ставалося, що все то послано, розумієте, владою, яка не імпонує, розумієте, лише російської нації, тільки той комунізм, той комуністичний деспотизм. І люди так то сприймали.
Пит.: Так було в той час?
Від.: Так. Не так, скажімо, що то була робота росіян, чи щось у тому смислі.
Пит.: Чи Вам відомо, скільки землі було в Вашої родини до революції?
Від.: До революції в нас було приблизно, але вона конфіскувалася, точно я не знаю, але я думаю може десь 200 гектарів. Пізніше, в революцію щось сконфіскували. Але однаково, я думаю, лишилося десь якихось 150 гектарів, бо вона в нас лишилася неділена з братом, тобто з батьковим братом. І дядько пішов у комерцію, він не хотів працювати в господарстві, і лишив всю землю братові. Частину сінокосу він брав для себе, бо він худобою торгував, то він хотів для прохарчування худоби. Під час розкуркулювання, я думаю, було з лісом, сінокосом 150 гектарів.
Пит.: А чи були в Вас ще такі господарі великі, як Ви?
Від.: Може було два чи три.
Пит.: Чи пам'ятаєте з дитинства, чи щось Вам говорили, як жилося при цареві. Чи тоді було ліпше?
Від.: О, найліпше, бо мій отець мій батько був в охороні царя. Він за царя (сміх) всім би голови повідрубував. То він хвалив царя на всі боки. А я його не любив, бо я багато читав, як я виріс. У нас була полеміка. Він був царський охоронець, охороняв царя. Він був у гвардії, він був офіцером, він був у охороні царя. Він мав від царя особисті нагороди. Комуністи позабирали якісь там годинники, але він був страшний монархіст. То нема мови. До речі, наш рід був козацького походження, бо інакше він не міг би дістатися на офіцера. Але то все, якби сказати, до нічого. Він був дуже великий гуманіст, багато жертвував на всякі цілі, не лише господарські прибутки, але його особисті. Він мав надзвичайно багато. Він був великий ліберал. Він страшенно бідним помагав. Але це його не врятувало однаково. Він знав, що це його не врятує. Він, принаймні, був свідомий того.
Пит.: Чи Ваш батько брав участь у громадянській війні?
Від.: Брав. Був такий полк сірожупанників. І він там попав у полон до росіян.
Пит.: То він брав активну участь в українській громадянській війні?
Від.: Так. За що пізніше був позбавлений права голосу. І його потім гонили. Не за багатство, не за, розумієте, служби в царській гвардії, але номер один, корінь зла був –петлюрівський офіцер. І то за те його гонили.
Пит.: Цікаво, що монархіст пішов до Петлюри.
Від.: Слухайте, монархіст монархістом, але бачите так: поперше, що він був українець. Подруге, я думаю, що це найважніше, що він був походження козацького роду. Потретє, його тесть, то був якийсь, я не знаю, нащадок чернігівського полковника. Як він мав до того відношення, він був дуже багатий. І отже, можливо, що ця комплікація вона, можливо, як би сказати, побудила одне до другого. Бо той був надзвичайно національно свідома людина. Старий, він загинув якраз до терору, помер. Він любив дуже гарні коні й ті коні його забили. То йому не вдалося побувати в Сибірі. Бо вже так як мій хрещений тато, дядя. Мій хрещений тато десь і пропав на Сибірі, а дядю пізніше німці розстріляли.
Пит.: За що?
Від.: Я знаю за що? Я вже там не мешкав тоді, в той час. Я довідався вже в 68-му році, коли моя покійна мама поїхала туди і звідти достала інформацію, що її брат був розстріляний німцями.
Пит.: Чи до революції Ваш батько, чи другі родичі цікавилися українською пресою чи книжками?
Від.: Не можу точно цього сказати. Точно я цього не можу сказати, але думаю, що так. Думаю, що так, бо, як скажемо, не було чого, то не було б одруження з моєю покійною мамою, яка походила від дуже національної української родини. І тато був аж на 11 років старший від неї, а згоду мусив дати, бо в той час не женилися так, як зараз ми тут женимося. Так що думаю, що так, але твердити на це не беруся. Не під мою силу.
Пит: Ви не мусите подавати прізвища, але ще що можете розказати про родину Вашої матері?
Від.: Що я можу розказати? Багато ні, бо, бачите, я мусив оставити в ранніх роках своє село, і я вже більше туди ніколи не навідувався. Але знаю, був один цікавий такий епізод. Ця родина, як по батькові так і по матері, була знищена до тла. І коли відступили німці й зайшла радянська армія в село, то мій двоюрідний брат появився в село з орденами, в ранзі якогось там офіцера, не знаю якого й прийшов у сільраду і каже: – Зараз мою родину посадити в хату, а ні, то я вас усіх перестріляю. – Бо родина жила десь у якійсь землянці, за селом. А хату забрали, бо все ж майно сконфіскували. Ну й ті володарі, раді-не-раді, мусили то зробити, бо постріляє. І вони ту родину вселили. Та родина сиділа до 48-го року і в 48-му році був суд в районі. То суд з огляду на те, що мовляв, син є герой війни і так далі, то треба родині побудувати хату, але забрана хата є законна, і родину звідтіля виселили.
Пит.: Як Ваш батько чи другі ставилися до таких українських діячів, як до Скоропадського?
Від.: Покійний батько до Скоропадського ставився дуже добре, але політики його ненавидів. Чому? Бо в нас в селі була його економія або, властиво, помістя і після того як її вже розграбували, звичайно, я того не пам'ятаю, але це з розговору батька і з розговору других. І коли Скоропадський навіз там всякої поліції, німців і бичував тих селян, розумієте, щоб зносили все докупи. І цим самим він дуже не то що себе, але ввесь той, розумієте, всю ту систему, яка стояла за ним, він направив проти всього українського. І покійний тато, ясно, як він був монархіст, він його підтримував, sure. Але він абсолютно не підтрумував його політику. А пригадую, як був такий розговор: – Для чого то все було робити, нащо було тих селян бичувати за якусь там дурницю, що потяг з його економії. – Вона і так пізніше пропала. Отже, Скоропадський, на мою думку зараз, не тому, що він був якийсь генерал український, чи як хтось приписує йому – союзник Москви, чи що – ні, я вважаю, що він був українським патріотом, але не зумів провадити правильну політику, коли москалі кинули гасло, "Грабуй награбоване", то він пішов проти них і не треба було вже вибирати того награбованого, бо чейже воно було пограбоване не чужинцями, а своїми селянами, які працювали віками не на кого іншого тільки на його або на його династію. І їх пограбували, то нащо їх було бити? То був вже доконаний факт і було запізно.
Пит.: Чи Ваш батько покійний належав до якоїсь української чи російської партії?
Від.: Ні.
Пит.: А по переконанню?
Від.: Він по переконанню був соціяліст, українець і до жадної російської групи він не належав, бо росіяни були для нього чужі. Він був досить свідомий, хто він є і підтримував все, що суто українське. Хоч він за царя був монархістом, підтримував царя, але в душі він таки був соціяліст, бо бідний від нього ніде не був покривджений. Він завжди бідному поміг, то ця сама натурально позволяє сказати, хто ж він був. Ну, він був багатий, але в першу чергу він старався помогти бідному. Це в нього була традиційна засада. Бідному. А вже покійна мама була іншого характеру й в них не раз була на цій почві не абияка подтасовка. Мама каже: – Та, слухай, що він ... має вмерти, що ти плачеш!
Батько: – Він відробить вліті
.
– Ти нього знайдеш вліті відробити!
І воно так було. І він знав, що він не прийде, але: – Хай візьме, з'їсть. – Він ніколи бідного не минав. Ніколи.
Пит.: А як у Вашій родині зберігалися, скажім, козацькі традиції?
Від.: В нашій родині вони зберігалися дуже, надзвичайно. Ті традиції, портрети всякі й т.д., походження, то було щось надзвичайне. То було. Це заперечити неможна. І в обох родинах. Як у матері, так по батькові. По матері, в материній родині, то так то, того козацтва не було вже нічого, і попелу, але там і портрети стояли тих гетьманів, розумієте, і полковників і так далі. То було на найсвятішому місці. То зберігалося, то немає мови. Можливо, що то тільки тримало при національній свідомості, оте козацтво, якого вже, безперечно, не було.
Пит.: Чи в Вас навіть були портрети Ваших предків?
Від.: Так, так. Я, як пригадую, я вже не можу тепер розібратися в тих титулах, але в діда ціла стіна була увішана тими козацькими старшинами. І покійна бабця розказувала: –Оце полковник такий, а оце осавул такий.
А що таке осавул, я ж не мав сірого поняття. (Сміх.) Оце сотник, а то другий, все то козацькі титули. То там тих портретів було навіть дуже багато. І то з відзнаками, з усім і так далі. Отже, материнська родина була суто казача. Пригадую такий епізод покійної мами, як вже тато сватався і батько каже: – Ну, сукин ти син, якби ти не козак, я би ніколи за тебе доньку не віддав.
Але яке ж у той час вже козацтво було, але мовляв, тільки тому, що ти козак.
Пит.: А селяни в Вас рахувалися також козаками?
Від.: Ні. Оце, що я пригадую, то в нас селяни були двох гатунків. Були, так називалися, панські й були вільні. Яка різниця між тими чи іншими, я не знаю. Як можна сказати, я не знаю. Тепер я знаю, але тоді я в тому нічого абсолютно не розбирався, бо голівне в той час уже не приходили до якоїсь, розумієте, там різниці, тільки вже були бідніші і багатші. Селянство ділилося на якісь, можна сказати, три категорії: бідні, були середні й була багатша каста. Таких багатіїв то в нас не було, але в всякому разі люди, які, можна сказати, розпоряджали вже в період НЕПу до якої машинерії, наприклад, таке як парові молотарки були, скажемо всякі косарки. Стягнені з Америки або з Австрії. Але, певно, в нас були американські, то вже найкраще що можна було купити. Бідніші, звичайно, цього не мали. Але різниці в гатунку життя майже не було. Поза тим були ледарі, які не дбали, як ми маємо тут повно, не дбали ні за що, але той, який старався тримати себе на відповідному рівні, той жив.
Пит.: Чи Ви вважаєте, що соціяльні розподілення в селі були природніми й глибокими.
Від.: Так. Природніми, я то вважаю.
Пит.: Чи можна сказати, що навіть була свого роду, не то що боротьба, але якийсь антагонізм?
Від.: Ні. За моєї пам'яті, можливо вона була раніше до революції, але коли пройшла революція і прийшов період НЕПу, поділили землю, забрали в таких панків, як моя родина, дідова або другі ще там були, то моя покійна мама казала: – То й добре, що позабирали. Хай вони тепер не лежать під деревом, а працюють. – Мав землю, то мав працювати, а так би то лежав. Вона була консерватистка. Отже антагонізму жадного не було. Ні. Помагали один другому, як могли. У потребі. Пригадую епізоди в нас найбільше було нещастя або трагедія як, скажемо, грім запалить стодолу й збіжжя згоріло. Отже людина фактично осталася без засобів існування. То в нас був, я був малий, але пригадую, таке, розумієте, їхав по селі з підводою, збирав збіжжя. Мусив кожний дати коробку збіжжя. Пізніше там виділяли десь кавалок лісу. Йшли гуртом, рубали ліс, звозили, будували хату, якщо згоріла. Помагали громадою, як могли. Дискримінованих не було на мою думку. В тій системі навіть не могло бути. Злодії були дискріміновані. Ті були. А поза тим, бідні чи багаті, то в випадку якоїсь трагедії дискримінації не було.
Пит.: А Ваші рахувалися поміщиками?
Від.: Ні, ні. Так називалися "кулаки", по-російському. По-українському в термінології навіть слова кулак немає. Ви його не найдете. То цілком російський винахід. Нас поміщиками не вважали. Бо всі поміщики були розорені під час революції. У нас частину добра забрали під час революції, отже ми були щось таке – біля заможними, поміщиками – то вони то повідрізали, позабирали, роздали людям, а нас лишили в спокою. Не було жадних арештів, жадних погромів аж до 30-го року. Одне, що покійний тато був позбавлений права голосувати ще в 24-му році за те, що він був петлюрівський офіцер. Тільки тому.
Пит.: Чи Вам батько щось оповідав про службу в українській армії.
Від.: А-а, що я можу сказати, що я можу пригадувати з його оповідань. Мало що. Наприклад, характерний епізод вже не під час служби, а під час російського полону, бо він був у Росії в полоні. Він мав нагоду завідувати якимсь там, розумієте, продовольчим складом. А звичайно полонених кормили, як скрізь і завше. То він своїм землякам помагав, розумієте, в продуктах, отак щоб вони мали щось трошки більше. І один з них, такий пан Жук, який користав з нього ласки, пізніше його грабував і старався замордувати. То він казав: – О, то це ти мені відплачуєш за те, що я тобі нелегально передавав за дроти!
Оце такий епізод пригадую, а поза тим – нічого. Бо тяжко, майже мало що лишилося в пам'яті з того полку сірожупанників, в якому він служив. Цей полк я пам'ятаю. І властиво за цей полк його радянська влада й ввесь час картала. Аж поки не з'їла.
Пит.: Якою комерцією займався Ваш батько?
Від.: Торгівлею скота. Торгував худобою.
Пит.: Йому вдалося за часів НЕПу зробити?
Від.: Ні, не вдалося йому багато зробити, бо він цю справу розпочав десь майже в 26-му й в 27-му році, а в 28-му, це все скінчилося. Так що він не вийшов. Але в період він робив прекрасний business.
Пит.: А ж ішла ця торгівля?
Від.: Властиво вони їхали, в нього був ще один партнер жид, і вони їхали на південь України, там закуповували і спроваджували в Росію худобу. Вони потягами. Скуповували там худобу, вантажили в потяги і везли в Росію і там продавали. В період НЕПу то була вільна торгівля.
Пит.: А можна було добре заробити?
Від.: Він заробляв добре, але то був дуже короткий час. А business, як звичайно потребує час його поставити на ноги, навчитися, як ним провадити й т.д., знайти всі позитиви й негативи. А то було всього, думаю, не більше три роки. Але він затявся на землі не працювати. Він казав: – Я не вмію того робити й я не хочу.
А брат каже: – О, то й добре, як ти не хочеш, то я буду робити. І той робив день і ніч. Аж поки його так само не забрали й десь у Сибірі вся родина погинула. Одна, тоді вона мала, здається, півтора рочку, то її сусіди вихватили, як вантажили на сани везти до Сибіру, то ту дитину вихватили й вона виросла. Решта все загинула.
Пит.: Як Ви були ще малі зовсім, то як Ви ставилися до радянської влади? Чи Ви думали, що з того щось може вийти.
Від.: Ви знаєте, що я Вам можу чесно сказати, я не мав абсолютно ніякого в той час відношення, як і що й куди. Мене радянська влада торкнулася вже як цей голод сколихнув. Це було номер один. І пізніше ті всякі перелідування й так далі, то вже було не те, що можна вибирати якийсь погляд, а іншого погляду не було на радянську владу. Другого погляду не мусило бути. Не мусило. Ви тільки можете подумати собі, якби вас там і там, довкола бичували, обрікали, то яке в вас відношення може бути? То сміховище. І коли навіть мене отак допитував один НКВДист, дав мені якраз отаке питання, як ви задали, а я зареготався, і я мав тоді десь вже 20 років, зареготав як кінь. Кажу: – А ти що? Ти питаєш, чи ти смієшся? – по-російскому до нього. – Як ти знаєш мою біографію, то яку ж собаку ти в мене питаєш, яке моє відношення було тоді. Що ти мене питаєш? Ти мусиш сам знати, якщо ти в курсі тієї справи, же я мав мати відношення до того. Або ти мав би ліпше? От питання! Якби я йому навіть сказав – гарне, то чи він, жби він мав розум, міг би повірити? Ну, цікаво – відношення до влади. То є, само за себе говорити. І це питання навіть ніде воно не може бути. Як віношення? Ну, же?
Пит.: Є такі, що кажуть, що в дитинстві наївними були, дурненькими.
Від.: Я вам скажу, можливо є такі, що не були під таким гнітом, розумієте. Вони чули від когось, що то було. Вони можуть мати двоякий погляд на радянську владу. Людина ж на тому всьому перетерпіла, як вона може мати інший погляд? Як я можу любити ту владу? Цікаво, ж? Влада, яка мене хотіла загладити за щось. Спитати. Нізащо. Чи то голодовою смертю, та то ж найстрашніший спосіб смерти, який є.
Пит.: Чи були в Вашому селі такі люди, що на початку підтримували радянську владу.
Від.: О, певно, що були.
Пит.: А яка частина це була?
Від.: Це не була велика частина, але було їх досить. Переважно це були люди які, як би сказати, за нахилом до легкої наживи. Переважно в тому характері.
Пит.: А з яких людей складався уряд місцевий апарат, чи партійна група?
Від.: То був, так називався КНС – комітет незаможніх селян. Група була десь до 30 осіб. Всі вони були озброєні, будь-якою зброєю, переважно конфіскованою, такими мисливськими рушницями. І вони приймали активну участь у розкуркуленні, у грабіжництві, властиво, ціх заможніших селян в ім'я наживи. Більш нічого. Пізніше та нажива так-і-так була розбазарена, позалишалися такими, як вони були. Але вони грабували, ясна річ, не дивлячись ні на що.
Пит.: А чи були також приїжджі в уряді, міліції, Чека, ҐПУ?
Від.: Безпречно були там елементи різного характеру, але домінуюча маса була оця безхребетна. Я не кажу, що вона була активна, або 100% комуністична патріотична. Ні, в них жадного патріотизму не було. У них тяглість до власної наживи. То, що в першу чергу тягло їх туди. У них не було ідеальності побудови комунізму, чи там що. Їх розум не позволяв на це. Просто отако собі, награбити. Це переважно була сама отстала, неграмотна маса. Там не було провідної верстви, яка б диктувала щось, і властиво, думаю, що цей, який проектував цю справу, якраз на них розраховував. Отже, їм не потрібно було якоїсь здравомислячої людини, яка могла б сказати: – Слухай, я забираю пів шклянки пшона, а що вони будуть їсти, он двоє сидить. То, як видно, в уряді це теж було враховано, щоб він мав бути 100%-овий деспот, який не рахувався ні з чим. Щоб до його розуму, то не доходило – а що вони їстимуть?
Пит.: А скільки було в Вашому селі таких свідомих родин?
Від.: Тяжко сказати. Може було яких 60, але тяжко з огляду на те, що я тоді був дуже малий. Думаю, що, може, було яких 70, може до 100.
Пит.: Але це ж все таки більше як комуністів.
Від.: Так, але ж вони мали владу за собою. Комуністів було багато менше, але вони мали владу.
Пит.: Чи в Вас були такі, як в других околицях, отамани, повстанці?
Від.: У нас у селі особисто таких не було. Організованого повстання не було. Індивідуальні були. Наприклад, індивідуальні були підпалювачі отих самих комуністичних держиморд. Наприклад, було таке, що одного втопили. Це був таємничий донощик. Знайшли його утопленим у колодязі, а другого з відрубаними ногами на лузі. Якраз за них мій покійний тато відповідав. А він не був причетний до цього. Отже, окремі випадки були. Звичайно, вони кінчалися арештами. Сотні гнали до арешту і т.д. Але, щоб масово організовані – не було. Масової організації не було, щоб десь там був отаман, чи, скажемо, ватажок повстанської групи. Не було цього. До речі в нас була дуже принадлива територія. Були ліси й болота й т.д. І в революцію там якраз було це. А в цей період не було нічого.
Пит.: А під час революції, то були в Вас отамани?
Від.: Під час революції? Я не можу пригадати їх імен, але я знаю, що там точилася бійня на тих, розумієте, болотах і так далі. Хто там був? Чи то були якісь, які належали до петлюрівської армії, чи може до якогось отамана Синього, Зеленого, чи Жовтого. Цього я не знаю; але знаю, що були. І там приходилося не абияк з ними дратися, бо там були недоступні місця і вони сиділи там місяцями. Відтіля налітали й там ховалися. То це я з розповіді батьків пригадую.
Пит.: А коли вже ситуація успокоїлася?
Від.: З тими повстанцями? Я думаю, що десь у 20-их роках воно закінчилося, довго не тривало.
Пит.: А чи в Вашому селі було багато всяких донощиків, сексотів?
Від.: О-о-о, скрізь їх було, хоч відбавляй. Бо тож найдешевший і найліпший хліб. Було їх повно скрізь. Питання напрошується, бачите зараз виникає контроверсійне питання, чи ті донощики якраз були активним елементом у тій справі. Я б сказав, що багато було донощиків, які не хотіли ними бути, але мусили, їх так гарно обробляли, розумієте, і вони знали, що вони мусять доносити тільки задля того, щоб урятувати власне життя на якийсь відповідний час. Не на завжди. Вони в це не вірили. Але були й активні. Так. Були й такі, але не скрізь активним удавалося зробити працю. Тоді служба прибігала вербувати, розумієте, людей якраз протилежної сторони бути донощиком. Бо, як я знаю, що ви належате туди, ну то що я з вами можу говорити? Так? Нічого. О, то вони шукають того, хто близький до мене і того вербують.
Пит.: Чи взагалі політична поліція була в Вас дуже активна?
Від.: Я б сказав, праця її була дуже паскудна. Дуже паскудна. Порівнюючи моє життя тут на заході, а приблизно знаю, як поліція працює в Америці, чи бувши в Европі, то російська політична поліція була дуже паскудна. Неграмотна, невивчена й тому вона розстрілювала, розумієте, 100 невинних за одного винного. Точно, якби волоком ловили рибу. Вам треба одну, а там набралося повно. І та пішла. Так російська політична поліція робила в той час. Тепер, як я довідуюся в тих людей, що перейшли сюди на захід, вони навчилися кой-чого. В той час вони абсолютно були, до речі туди підбирались такі типуси, грамоти там не вимагалося. Там вимагалося, аби ти безпощадний був деспот, застрілити навіть свого власного батька. Ото ти там був на найвищому рівні. Знання не вимагалося. Так вона працювала. Так вона працювала й мільйони невинних жертв. І я думаю, що той, хто організовував, він знав, що так-і-гак то люди нічого не винуваті. Повбивати. В який спосіб? В той чи інший?
Пит.: Як довго в Вас існувала церква?
Від.: Церква була знищена в 30-му році. В 30-му році була розграбована й підпалена кимсь. Ясно, той, хто її підпалював, то був хтось, бо страшно великий опір був пюедй до цього. Я думаю, що влада не мала іншого виходу, як не спалити. Дзвони вони поскидали, утвар у церкві жиди понищили, місцеві, бо ніхто з місцевих християн не відважився туди зайти. Пішла жидівська бригада, все там повибивала, понищила, і т.д. пізніше було жахливе обурення проти того. То вони вирішили її підпалити. Ну, вона багато не була знищена, але в всякому випадку вона не була здатна до вжитку. Для влади вже було досить поприбивати навхрест дошки, щоб туди ніхто не заходив. В цей спосіб була церква знищена. До речі, наша церква була на три села одна. Бо ще було два приходи, окрім нашого села. А священик, звичайно, десь дуба дав на Соловках.
Пит.: А якою мовою відправляли в церкві?
Від.: Слов'янською. Української церкви в нас не було.
Пит.: А що, з місцевих українців не було таких безбожників, щоб церкву руйнували?
Від.: Вони були. У руйнуванні вони акції не приймали, але скажемо таке. Я пригадую, як ми йшли на Страсті в четвер перед Великоднем із свідками, то наша традиція була, а сільбуд (так називався сільський будинок), який був неподалеку церкви, і там в той час грала оркестра, свистіли, і т.д., то були місцеві, комсомольці, комуністи. А маса сунула собі масово, розумієте, як вода текла, до церкви. Ніхто туди не заходив. Вони там грали, свистіли, але ніхто туди не йшов, всі йшли з свічками до церкви. Так вони їх вдома запалили й так вони йшли до церкви. Отже, ясно, що населення не хотіло, розумієте, знищення церкви. 99,9% населення було православне і тої церкви нищити – ні. Вона була 100% знищена владою. І жидами, ясна річ. Ті активно приймали участь.
Пит.: А скільки жидів було в Вас?
Від.: Я думаю, десь 35 родин, але вони всі активно включилися в цю комуністичну громаду, яка нищила все і т.д., оці, без вийнятку всі. Були бідні серед них і багаті, але їх ніхто не розкуркулював, навіть багатих. Отже, вони всі активно включилися в цю комуністичну річку й робили все те, що наказувала влада.
Пит.: А як вони жили з нашими?
Від.: До того часу? Добре. Їх ніхто не обіжав, добре жили. У нас дискримінації не було тоді, ні. Вони мали лавки, ясно, що вони торгували, вони були багаті, але ніхто нічого не робив.
Пит.: Ви казали, що, здається, в 32-му році Вашу матір арештували?
Від.: В 33-му. Її в 33-му, в лютому арештували й судили на вісім років.
Пит.: А можете сказати, за що?
Від.: Нізащо. Нізащо. І коли ми прийшли зі суда до сусідки вдвох, нам найліпше хотілося, бо ми були дуже голодні й ми знали, що та сусідка дасть нам їсти. І коли прийшли до сусідки й та сусідка питає: – Ну, наскільки ж судили, бо вона знала, що ми були на суді, а в нас у хаті не було нічого їсти в той час. А в неї сиділа ще друга жінка, я її толком і не знаю, хто вона.
Я кажу: – На вісім років.
Ми, звичайно, мовчали, нічого не казали, бо три жиди судили, в таких картузах – трійка. Всі три жиди. І питання: – За що ж її судити на вісім років? Не вкрала, не вбила, абсолютно нічого. За те, що вона не сказала, де є чоловік. А вона не знала. Бо чоловік суджений на розстріл, його треба зловити. – Ти знаєш, де він є.
А вона не знала. Направду, не знала. За це їй дали вісім років.
Пит.: А як вони знайшли Вашого батька?
Від.: Вони не знайшли аж до війни. Вони його шукали на Далекому Сході, бо, коли я був у Сибірі, я дістав дві неділі відпустки, то мені дві неділі не вистачало поїхати на Україну. Навіть на дорогу не вистачало, то я вирішив поїхати на Далекий Схід до моїх двоюрідних братів, де мені було тільки півтора дня їзди потягом. І коли я приїхав туди до Івана, то Іван каже: – А хочеш батька побачити? Завів мене в станцію, а він був начальником станції Миколаївськ на Амурі, це на кордоні Кореї. Я заходжу – там висить портрет. Він каже: – Ти знаєш, тут по всіх станціях висять його портрети, бо вони вважають, що він сюди втік, на Далекий Схід. Там його шукали, й тому порозляпували там його портрети. То ще гарний, великий, більший як Шевченко. Я подивився – батько! То він каже мені: – Вони його тут шукають, вже два рази в мене були.
Пит.: Видно він вважався великим.
Від.: Та його засудили на кару смерти! За убійство двох комуністів, а він їх не вбив. Ну, й він переховався й вже в 40-му році то все втихло. Але він так жив під чужим прізвищем. Його ніхто не знав, хто він є. Аж до приходу німців.
Пит.: А як було там на Далекому Сходу?
Від.: Дуже добре, там добре було. Там не було такої голодівки, як у нас була, вони не мали того. Порівнюючи, навіть, життя, бо я там був у 38-му році, я був тоді студентом і мене послали туди, перервавши студії, на один рік туди, в Сибір. То там життя було багато краще матеріяльно. Багато краще. І я в Івана питав, чи ви щось мали в 33-му. Він каже: – Нічого. От так, як ти зараз бачиш.
Бо він туди малим, йому було десь вісім років, як він туди від'їхав і його батьки. А він був на шість років старший за мене. Він закінчив там університет у Владивостоці, залізнодоржний і працював директором станції залізничної. Він каже: – Нічого.
Він був член комуністичної партії. Нічого, ото тільки, каже, я сміявся, що він провинився, що його вивішують тут, бо він знав так добре, бо тато два рази був. Я не був, а тато два рази був на Далекому Сході.
Пит.: Чи там українці в якийсь спосіб трималися того, що вони українці?
Від.: Не можу Вам цього сказати.
Пит.: Але їх там багато було?
Від.: О, багато, так – багато. Як вони й до чого вони себе приписували, не можу Вам цього сказати, не знаю. Може, хтось, хто знав ту ріку життя там, бо я був там тільки раз. І як я довідався, бо, знаєте, як ми живем вдома, то ніби все. А як ми виїжджаємо на чужину, справа стає цілком інакша. Тоді ми єднаємося, ось так як ми зараз опинилися на еміграції. Ми збираємося докупи й щось робимо. Корисне чи не корисне. Так вони там на Далекому Сході. Іван казав мені: – О, нас тут багато. Тут є й полтавки, й чернігівки й чого хочеш.
Він українець, він дитиною туди приїхав, але ж, то для нього все чуже. Якби він тою дитиною приїхав у Полтавщину – нема проблеми. А то – чуже, то є чужина. Росія не є Україна. То вони єднаються. Він каже: – Наших людей, а то не наші.
Там є багато китайців, корейців, росіян, але отам якраз і є різниця - то не наші. А наших повно там. Наших. Яка в нього національна українська свідомість? Ніякої нема. Наші – оце свідомість. Наші.
Пит.: А ще вертаючись до Вашого села, що Ви можете розказати про розкуркулення? Як це в Вас виглядало, як відбувалося?
Від.: Що я можу розказати про розкуркулення? В першу чергу накладалися неймовірні податки. Неймовірні. Попросту, ж я вам сьогодні принесу – дайте 100.000 долярів, яких, я дуже добре знаю, ви не маєте, а ні, то завтра підете в в'язницю. Ось таке було. Ось так виглядали ті податки. Ось так виглядало те розкуркулення. Бо, значить, радянській владі, на мій досвід, ходило про те, щоб убрати провідну верству населення. Тільки. Не що інше. Бо в них іншої мети не було. Напрошувалося питання, як убрати ту провідну верству, за якою слідував народ села, як ми знаємо з практики: чи той думає сіяти гречку? Бо він знає. Отже, була провідна верства села. Хто ця провідна верства села була? Звичайно – трошки багатші люди. Я думаю, моя особиста думка, радянській владі нічого не осталося зробити в першу чергу, тільки зліквідувати цю верству. Зліквідувати духовенство, зліквідувати будь-яку аристократію, яка там була. Її майже не було там. Хто був там? Може, якийсь доктор був. Чи й був. Поштар, ну, дяк – і тільки. Отже, їх треба убрати. Вони це зробили. Як вони зробили? Наклали податок, який, вони добре знали, що ти не виконаєш. За невиконання здачі судили і відсилали в Сибір. У нас був дяк і в нього було 14-ро дітей. Він був бідний як церковна миша. І тільки жив із тих подачок, що там у церкві десь назбирав. Не мав ні землі, нічого. Воно може б було й добре, якби його серед лютої зими, хворого, на ліжку не винесли на сніг, бо одному сільському вельможі хотілося зайняти його хату. Чотирнадцятеро дітей за ним! Він помер там на снігу. Мав хворобу якусь, удобавок морозу видушив його. Чотирнадцять сирот осталося, десь від 16 років і до низу. Це була гуманітарність влади. До кого? До пролетаріяту то ще шукати іншого пролетаріяту, як той, з тою кучою дітей? Він був паламарем, бачите. Треба знищити. Отже, то було все цілком і нормально приготовлено знищити провідну верству, в першу чергу села, перед тим, як повести атаку на решту. Провідників вже нема. Їх знищили, за ким би народ міг піти й творити повстання і т.д. То в першу чергу вони цих знищили. Це видумка. Бо коли того бідного паламаря викинули на сніг із ліжком, за що? Він був бідний, у нього землі нічого не було, крім 14-ро дітей. Для того чого було викидати? Але хтось над тим подумав. Отже, в цьому відношенні я не маю найменшого сумніву, абсолютно, що це все було задалегідь продумано. І воно робилося, як американці кажуть, step-by-step, ішло.
Пит.: Як це було з Вашим дядьком, що розкуркулювали?
Від.: О, він загинув у Сибірі. Вся родина загинула, за винятком дитини, яка мала десь, може, шість місяців і її вихватили. Хтось вихватив із рук, як вже вивозили. То та осталася жива – Настя, а то все пропало. Всі загинули, й сліду не лишилося.
Пит.: А як у Вас виглядала вже колективізація, як відбувалася?
Від.: Та нас вже, можна сказати, не було там. Але – як? Спротив був. Спротив робили. Певна річ, не хотіли віддавати добра нажитого. Але з того нічого не вийшло. Нічого не вийшло. Хто не хотів, того забрали. Тепер, люди вже були досить стероризовані й бачили наслідки тих, яких вантажили й вивозили серед лютої зими на Сибір і збирали, чи вони хотіли, чи не хотіли. То решта, що могла сказати: – Так, маєш. – Щоб принаймі ще ночувати вдома. Бо в цьому відношенні, щодо колективізації, то я б сказав, що колективізації ніхто не підтрумував. Ні бідні, ні багаті. Ніхто. В повному смислі слова – ніхто. Це було накинене зверху. Воно не подобалося нікому – ні бідним, ні багатим. Бо найбідніший він мав якусь там коняку, якийсь хлівець там, і т.д. І то було його власне, і він тим жив. Він то шанував і то від нього відбирали. Як сьогодні, практично, відбирати від собаки кістку, й то й лається. Отже сама природа тягне: як може то бути – забрали в мене? Та ж то моє, яке воно не є. Той мав велике я маю мале, але то моє. Природа не позволяє то. Шпаки деруться за кусок хлібу. Той зловив, а той віднімає, а той не дає. Отже, чи бідні підтримували колективізацію? Ні. І ті не підтримували. Але робилося насилля, насильно владою.
Пит.: До Вас приїздили всякі агітатори?
Від.: О-о, то була гвардія – не журися! Там були, яких хочеш. І то майже кожний день гнали. Я тоді був ще малий, а батька вже не було. Гнали десь до сільради, або до того клубу на мітінги, орали. Мусив слухати. Чи любив то? Ні, Слухав. На завтра – погром. Сьогодні –орав, орав – а завтра погром. Давай грабити! Грабили багатших, тоді давай грабити бідних.
Пит.: Що там агітатори говорили?
Від.: Ну, та що вони можуть говорити? Радянська влада то вимагає, хто буде проти, той буде проти влади. Будуть судити й так далі й т.д. То все. Що Вам, зрештою, про те можу сказати? Вся та епоха була створена владою, фінансована владою, підтримувана владою, не рахуючись з жодним терором. То все. Ви ще щось хотіли запитати?
Пит.: Ще трохи, не багато.
Від.: Прошу!
Пит.: Ці агітатори, чи в Вас були так звані 25.000-ники?
Від.: А-а, слухайте, я не знаю, хто вони були. Знаю, що вони були чужинці. Одні говорили нашою мовою, власним нашим діялектом, вдобавок ми на Чернігівщині мали свій монополізм на мову, на діялект на А, уже за Десну виїхав, уже його нема. То казали: – О, цей десь наш. – А на другого казали: – Ну, то кацап. – Кацапами в нас називали росіян. То кацап, ну, то не наш. Отже. І були ті й ті. Але в всякому разі, що вони були кимсь акуратно перемішані. Наших там могла бути менша половина, а решта тієї чужої шушвалі. Звідки вона прийшла, але вона була чужа. І наказ, ясно, був від чужих. Не від своїх. Оце, що я знаю. Я не знаю, чи вони були 25.000-ники, чи хто вони, але в всякому разі вони були чужі. Бо тоді не вкладалося в мій розум, хто вони. Як зайшла до вас у хату куча, ну, то: – О, тих двох я знаю, а решта чужі.
Пит.: А як звучить Ваш діялект? Що в ньому особливого такого? Вимова?
Від.: О, діялект. Я, навіть, якщо Ви мені скажете зараз, то, навіть, тяжко щось придумати. У мене був тут земляк, я його поховав у квітні місяці. Наприклад, скажемо такі слова як: кали, хвароба, пшано – на „а." У нас казали "хвароба", більше навіть на ей, на "А". У нас казали за Десною, у нас називали литвинами. То литвин із-за Десни. Акцент жахливий. Якби мені хтось зараз сказав тим акцентом, я не можу, не можу, бо я виріс деінде. Але властиво, що там патріотизм національний ховався багато краще, ніж десь вглибині України, на Полтавщині чи деінде, бо вони знали, хто є хто. Ото є білорус, а то є росіянин. Бо то на кордоні. Ми є що іншого як ті.
Пит.: То ж з Ваших сторін Довженко – режисер і письменник.
Від.: О, то ж земляк! Олександер! Ота "Зачарована Десна", я її маю. Я, як читав, то я плакав. Там природа, то цей мій покійник, він помер, об'їхав цілий світ, то він каже: – Увесь світ проїхав, але щось подібного не бачив. – За природу, то правда. Ото прочитайте оту "Зачаровану Десну" і там найдете. Там краса природи і багатство природи. Я пригадую, ми мали 25 десятин, тобто 50 акрів, такий луг над Десною, там сіно росло от-таке о заввишки. То там з Десни завше, як розлив, бо Десна на весні розливалася на сім кілометрів ширини, то вона затоплювала таке маленьке озерце на тій property, то як приходили сіно косити, то косарі на обід мали такий волочок, може десь два метри завбільшки, і затягли там відро риби. Відро на раз. Вибрали, яка ліпша на обід, а решту в воду. А вода була така чиста, що там брали й суп варили. Чиста вода була. Така природа була. То там були отакі – шість фунтів в плечах, мій покійний тато був десь отако вищий від мене. І так ширший. Здоровий, як лев. Бо то природа була.
Пит.: Ви вже виїхали звідтам в 30-их роках?
Від.: Я виїхав звідтіля, з моєї батьківщини, з мого рідного села; я, фактично, виїхав у 1934-му році. Або на початку 34-го виїхав відтіля. Ввесь час я проживав коло Києва, де я вчився. І я закінчив мою школу, мою науку в 40-му році. І був покликаний відразу до війська в 40-му й в 41-му мене застала війна в ранзі лейтенанта танкових частин. Пізніше я попав в полон, спокутував там, а пізніше вже на еміграції. Ось така моя історія. Так що я при совєтах не працював майже ні одного дня. Я вчивсь і щойно закінчив школу – дали мені два тижня і забрали до війська. Бо мій рік призову був 38-й, тобто коли мені було 20 років, але мене відкликали з огляду на те, що я був у школі й вчився, то мене не зайняли. Коли я закінчив школу – забрали.
Пит.: Ви не мали клопотів через соціальне походження?
Від.: О-о, тих клопотів я мав не кошолку – а мішок. На кожному кроці. Рятувало єдине від тих клопотів, і то не скрізь, я був дуже здібний в школі, але однаково з авіошколи мене викинули через моє походження. До речі, моє походження було дуже затерте. Коли я поступав у школу, то моє походження було, як принята дитина з вулиці. Знаєте? Але вони, сукини сини, найшли. Я ввесь час жив як якийсь, розумієте, викинений на смітник. Але вони найшли. Найшли, хто я є. Мене директор покликав у кабінет і каже: – Ви є дуже здібна молода людина, що я маю робити з цим? Нате, читайте, – дав мені. Я прочитав, і мене вигнали звідтіля. Я пішов у другу, де мене прийняли, безперечно, так, з поцілунком. Давай. І там мене тероризували. Аж до 37-го року мене тероризували, не давали мені як слід учитися. Аж у 37-му році лишили в покою. О, там нема, що ти за батька не відповідаєш. То не в них. Я їм доводив – що я до того маю? Я не міг доказати їм, що батько невинен в убивстві тих комуністів, бо то шкода, хто я є. Або – чи він мені повірить? Цікаво! Я тільки доказував – що я маю спільного з ним?! Він: – Карайте його за те. Я ж молодий чоловік, я активний молодий, що ви хочете від мене? Але й це не рятувало. А я був здібний і то мене до певної міри... Він каже: – Це є напів військова школа, і те, і те. Я тебе розумію, але нема ради. Маєш лишити.
Пит.: Маєте ще щось додати до цього?
Від.: Що я можу або бажаю Вам сказати. Я хотів би якнайкраще всю цю справу вкласти й видрукувати, в добавок дуже обережно й окуратно зберегти кілька примірників для наступного покоління. Бо комуністи повикрадають. Пам'ятайте – повикрадають і попалять. Публічні бібліотеки в Америці так побудовані, що можна викрасти там, що Ви хочете. І замінити найдешевшою макулатурою, купивши на flea market за 10 центів. Покласти на місце якої дорогоцінної публікації. Оце, що американська бібліотека є для того. А комуністів тут – хоч одбавляй. І я прошу, і я пожертвою відповідну суму на цю річ. Але зберегти, щоб принаймні якийсь наклад для майбутнього нашого покоління, щоб ми могли його пізніше передати нашому поколінню правдиву історію захланної Москви, отого зловіщого терору безвинних дітей, матерів і старих, які Богу духа винні за щось. Оце я просив би.
Пит.: Це, безумовно, буде так, як Ви просите.
Від.: Це моє прохання, бо так як із нашою ДОБРУС видав "Білу книгу про чорні діла" нема. Уже випалили. Навіть спогади Хрущова, я маю перший том, другого не можу дістати. Попалили. Ніде, у бібліотеці нема, в книгарнях нема. Ніде нема. Знаю, що його викупили і спалили комуністи.
Пит.: Ми це будем берегти.
Від.: Оце моє зауваження. І то берегти в safe-ах декілька примірників, я звичайно, з свого боку не остаюся в довгах, як я попередньо казав, я зложуся 1.000 долярів на цю ціль видавництво отримає в один день від мене. На мою думку, це найважливіша річ в нашому житті, в нашому суспільстві, яку ми маємо висвітлити перед Заходом. Дякую, дуже дякую.
Пит.: Дякуємо Вам.