Anonymous female narrator, b. December 19, 1917, in Velyka Bahachka district, Poltava region. An orphan, she was raised by her older brother, who was forced to be a secretary of the village Soviet. During collectivization, this brother ordered his younger siblings to sleep fully clothed in case they were arrested. People were desperate at the prospect of losing their lands, some committing suicide and others going insane. Various pressure tactics were used to force thenrto join. Severe punishments were meted out to relatives for minor run-ins with activists, including exclusion from the collective farm and dekulakization. In late 1931 the entire family joined the collective farm. In 1932 the family went hungry even before the harvest. By the beginning of 1933 there was no bread at all, and when something was edible in the garden, the family ate it very quickly. In 1932 it was stiff possible to go to look for food in Belorussia or the North Caucasus, but "in 1933 they didn't let anyone go anywhere. They had to stay, and they died at home like flies. Already in 1933 it was terrible. People just fell down, swollen and shrivelled up. I was so shrivelled up, nothing but skin and bones, but I was not swollen because I worked where they brought in... and I ate raw grain." She also describes how she and others smuggled grain out of the granary in which she worked, as well as of grain rotting at depots. When people were first given food after starving, many died from the shock to their systems. During the famine, the situation was very difficult, but my family survived" except for the family of a paternal uncle. Narrator blames "Moscow" for deliberately causing the famine in order to break people's resistance and reduce them to a state in which all they could think about was survival.
Питання: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Відповідь: Я з 17-го року, 18-го грудня. То я ще була молода в той час.
Пит.: З яких сторін Ви походите?
Від.: З Полтавщини, з Великобагачанського району.
Пит.: Чим займалася Ваша родина?
Від.: Родина моя хлібороби були. А це, що найстарший брат у мене був і батько, що нас виховав – ми сироти лишилися, без батьків – то він як опікун, і прийшла радянська влада, вже його вибрали, як секретарем сільради силоміць, бо він цього б ніколи не хотів. Але як вибрали, він мусить іти, бо його б зараз покарали за це. І він пішов, працював в сільраді секретарем у ту колективізацію цілу, як вони починали нас зганяти, то все. І так він все доносив до хати, що нас – нас не розкуркулили – але скільки разів він приходив і казав до жінки, щоб дітей повіддавала, ось кілька сорочок, бо можуть прийти вночі й вигнати з хати в чому діти спали. Так що то така трагедія, що її не можна все за порядком розказати, бо не годен, вже роки перейшли. Але, в 31-му році вже нас заставили всіх іти в колгосп, не лише брата – поперше самий брат був – а тоді в 31-му році ми записалися вже під кінець року, брат записав нас уже всіх. І вони пішли до праці, в 32-му році. Вони так багато хлібу нам дали – зерна, збіжжя – так багато дали, що ми його не мали де засипати. Засипали – засіки такі були – на горищі, на стріху, там поперегороджувано – ще дідова хата була – там понасипали. До Різдва, вони забрали до зернятка, що ми не мали вже в хаті однієї зернини хлібу. Вони назад це все забрали. І вже сказати, що лишилося десь по-трошечку, то ми на Великдень останній раз пробували хліб, по малесенькому кусочку – це, що було. І ми не мали хлібу – це в 32-му – ми не мали хлібу аж ожили. Як вони взяли трохи, зачали жнива, вони нам дали по трошечку хлібу. В 33-му році не було ніякого хлібу, доки ми мали там якийсь огородець трошки, то ми то з'їли дуже скоро. Вони дали лише в той час, як жнива були, але що в 32-му році ще випускали з села людей, що могли поїхати на Кубань, на Білорусію. Повивозили які лахи мали, що мали в себе, то—то все повивозили. Набере мішок, мішок сорочок —як то колись було, дівчата, як одружувалися, виходили заміж, вони мали багато полотна, багато сорочок, багато рушників, хустки, спідниці – то все повивозили. Набере мішок, завезе, а привезе торбинку кукурудзи якоїсь, квасолі. І так витримали, значе, дожили тим 32-ий рік. А в 33-му, вони не випустили нікого нікуди. Мусили так сидіти, і гинути на місці люди як ті мухи. Вже 33-ий рік то був дуже страшний. Люди просто падали, пухлі, сухі. Я була така суха, шкірочка й кістки, але я не була спухла тому, що я працювала в тих, де зсипали те збіжжя – ті, вони називали амбари – то я їла те зерно сире. Приходило родина – те, що коноплі сіют – часами макухи ми там ото товкли їх і ці, ці макухи, то давали свиням більше, як людям. Хліб давали тільки тим, 200 грам, то з тієї макухи, то-то був такий кусочок на два рази вкусити. Це дуже тяжко було. І хто працював лише давали. Раз на день давали тих 200 грам хлібу. Отже ж, то було в нас 10 душ родини, то я цю родину лише з голоду втримала, хоч я була малолітка, я мала 15 років. І приносила то додому, ту пайочку того хлібу, що не було по крихотці дати, лише тим дітям, що вони міцно просили хлібу. Пухлі були! У брата було п'ятеро дітей, і було троє братів моїх, я, і братова – то нас десятеро. То я вже вдома ніколи нічого не їла, бо вже мені не належалося. Але я там собі з'їла того, і була дуже марна, дуже суха, але пухла не була. Брат найстарший, який секретарем працював, мав якусь там кухню, що вони їм також дали їсти. Йому дали їсти, але він додому не міг нічого, ні крихотки дітям принести. Ну, оце так знаєте, дотягнули то ми від Різдва вже не бачили хлібу в 33-му. Не бачили, щоб хліб у хаті якийсь пляцок був, або хлібу. Виключно жили половою гречаною. Товкли, мішали, й варили її. Як я принесла, того украла того зернятка ту шкляночку, то вмішали туди гречаної полови, тоді з кукурудзи, з бадилля вибирали осердя – те, знаєте, всередині воно таке, як sponge – то його брали й мішали, і тим жили аж до жнив. Багато людей, які не стрималися ще з їдженням, як їм дали їсти в жнива вже, то вони померли багато. Ну, а хтось і стримався, то ті залишилися. І так робили, що вже, знаєте, людина голодна не могла витримати, вона скоро того гарячого хлібу наїлася і вона вже готово. А які стрималися, то лишилися живі. Були такі, скажімо, в нас хутір був близько. Там було хат якихсь з 30, докладно не скажу, з 30. То там ні однієї душі не лишилося живої. І це були самі, самі найбагатші люди. Бо хуторяни в нас, Ви розумієте – село, а хутір – це різниця. У нас селяни бідніше жили, бо вони були густіше поселені, вони менше землі мали, а ті хуторяни, вони кожний був, як тут фармер. Там один, там один. І то його поле було все навколо. Вони жили дуже багато. То їх деяких повивозили. Деякі полишалися, бо пішли в колгосп, вже не упиралися. А тих, що вони були, скажімо, найбагатші, то тих забрали то з самого початку тільки, як поміщиків, як таких багатих, що там мав 200 десятин землі. То це в нас був дуже багатий, бо десятин це було багато більше як гектар, чи там акер, чи як. Отже ж, а які лишилися, то вони всі згинули десь. Ну, кістки їхні валялися по буряках, бо щури повиїдали на них шкіру. Ну й так ото скажімо, що ДУЖЕ тяжка була ситуація, але моя родина витримала. Мій один дядько по татові, він з голоду помер. У нього двоє дітей з голоду вмерло, донька й син. У моєї тітки по мамі, шестеро дітей з голоду вмерло. Вони їх навіть ніхто їх не поховав – бо це було друге село, не в моїм селі – то я тільки знаю як во... (захлиснулася). Вибачте. Як вже прийшли німці до нас, то вони хотіли їх запечатати, бо церкви всі були закриті. Церков не було. Церкви з самого... Я от тільки пам'ятаю останнє як хотіла іти по ту свячену воду, і положила свої чоботи сушити й ті чоботи згоріли й братова мене не пустила, то я не знаю, яка я тоді була. Це було десь в 30-му році, я не скажу докладно, не можу сказати докладно. То церква як уже стояла порожня, то насипали, колгосп насипав зерно там. А потім за пару років її розвалили і зробили клюб. Забрали цеглу й перенесли її в друге місце і зробили клюб так, що там і сліду не лишився, де церква стояла. Так що діти вже нехрещені були багато, які родилися, як церкви не було, священика нема, куди підете хрестити? І, те значить так що, що не можу все за порядком розказати, бо це вже дуже давно, і я не було повнолітня, щоби я могла все запам'ятати. До школи не ходила, бо так само, сиротою виросла, то я лише дітей бавила то там, то там, щоби я прожила. А поза тим я нічого не знала, не можу, не було можливості. Такий час якраз переходив, що не було, А як піднялася вже трошки більша, прийшли ті колгоспи, то я від рання до заріка цілий день була б праці в колгоспі. По 12, по 14 годин працювала і так жила.
Пит.: А коли Ви в амбарі працювали, чи Вас обшукували дуже?
Від.: Так!
Пит.: Чи можете це описати?
Від.: Так. Був дуже добрий той цілий, як вони називали його – уже забула. О, бачите, вже забула! Дуже добрий чоловік наш був. Він нас не обшукував доки його не при... Він замикав нас, як десь, знаєте, бо то б лізли, голодні б лізли. То ми були завжди замкнені. Як ми виходили додому, то він відмикав, але він ніколи нас не шукав. Навіть одного разу було так, що ми собі в рукава, знаєте, всипали трошечки зерна якогось там, чи кукурудзи – найбільше кукурудзи, бо це було найлегше його притовкти у ступі й зварити. То я сама одного разу взяла і всипала собі в рукав тутка, знаєте зав'язала, щоб воно не висипалося, а він нам якраз давав той приділ наш, що ми мали діставати хліб – 200 грам. А тоді щось то було, що вони не дали нам, то він нам важив по трошечку тієї муки; та мука така з остюками, бо це було з ячмінню, з макухи, що було найгірше. То самі остюки! І він нам торбинки цю важив тієї муки. Там тої муки може шкляночка була, а може не було, бо то макуха, то що? І я як простягнула руку брати ту торбиночку з тим, мені посипалася та кукурудза з рукава. А він нічого, тільки ТАК почервонів і каже: – Уже набрала.
Але він був такий чоловік, що він ніколи не видав. Він дуже добра людина була. Отже, потім приїхали якісь чужі, росіяни. Чи вони комсомольці, чи вони партійні, чи хто і вони були? Я їх не знаю. Але досить того, що як ми мали виходити додому, то приходили й нас шукали. Нас шукали. Казали нам скидати чоботи, роздіватисл з плащів тільки так бути як є, і вони нас пошукали так, чи по кишенях десь немає. Але ніколи не шукали, як ми коси пустили під блюзку, і зав'язали в спідній, хустинки крайочок тієї зерна шклянку, то це була, як коса вроді ту лежала. То вони то ніколи не додумалися, і потом ми брали ще так крали –нас лише чотири там працювало. Ми одна другій помагали. Ми макухи ті привозили з заводу, ми їх товкли сокирками такими, товкли їх, а о собі витисували, щоб це було тоненьке, щоб воно пристало то до спини, до крижів, і ми запихали собі за пояс, добре притягали щоб він не випав. Вона була дуже міцна, ця макуха, вона як доска була, бо це з заводу вона дуже с..., стиснута. І ми приносили також то як. Це, це не було завше, бо тих макух завше не було. І то ми приносили додому, і дітям як я принесла тієї макухи, то так як шоколядки по кусочку братова розломила, то вони трусилися, як вони його ухватили в уста й з'їли. Бо ручки пухлі, ножки пухлі, й воно без кінця “хлібу хочу” і “хлібу хочу”, “хліба хочу”. Заливається сльозами і: – Мамо, хлібу хочу.
А як були такі дні, що я нічого не принесла, то вони дуже плакали. ДУЖЕ плакали... Вони мене зустрічали, ті діти, то так, якого, яких чверть кілометру зустрічали ж, чекали доки я буду йти, щоби я щось принесла. І оце таке, таке радянське життя було.
Пит.: Чи Вам відомо, що робили з тим хлібом, що в амбарі збирали?
Від.: Вони вивезли. Це лише було виключно на насіння, щоб посіяти. А те все, вони, як машина молотила, вони забирали, забирали, хліб вивезли, вивезли на станції, де потяги вивозили кудись той хліб. Куди вони вивозили, ніхто не знав. А були такі вже й чула пізніше, що були такі випадки, що то не було його де дівати, то висипали на скирти й цей хліб погнив. Але охорона велика була дуже, що ніхто не вмів підступити туди. Що вони не дали зернятка. Як то йшло в 33-му прийшли жнива, то ви не сміли. Ви робили коло того хлібу, але ви не сміли колосочка взяти. Жінки виміняли й їли, то боялися, щоб хтось не побачив такий, що донесе. Якийсь бригадир, або хтось такий. Так що а як уже зібрали, а дитина пішла колосочки збирати, то вони заставляли колоски збирати. Дітей зі школи – школи були позакривані. Не було кому до школи йти, бо діти пухлі були. А як уже трошки то, діти самі лізли на те поле, щоб колосочок знайти, то судили батьків, що діти не пильнують і діти хлібу грабують колгоспний.
Пит.: Чи хтось із Ваших їздив у Росію чи в Білорусію?
Від.: В Білорусію, це в 32-му, братова їздила в Білорусію, ото, що я кажу. Вивозила які де лахи були, батьківські ще, кожухи, такі були добрі, то валянки, то то все вивозили за ту кукурудзу, за ту квасольку міняли. Возили на Кубань. Брат їздив на Кубань. То й він набрав два мішки лахів, а привіз пуд кукурудзи. То що тої кукурудзи було на той пуд? Шістнадцять кіло! Привіз кукурудзи за те все, що два мішки навалив лахів і завіз. Дуже було тяжко! Позбулися всього й лахів, і худоби, й землі, і каже, лишилися тільки з душами. Люди, які витримали, витримали, а які згинули, то згинули.
Пит.: А так, чи Ваш брат брав участі ще в чомусь крім сільради?
Від.: Ні.
Пит.: Раніше, ще щось згадували про комнезами?
Від.: О, то комнезами. Я навіть не розумію, що то було.
Пит.: Це, так звані, „комітети незаможних селян."
Від.: От, вони його заставляли силою це. Він не це дуже добре зробив. Він дуже багато випустив людей з села отих, що вони розкуркулювали. І йому такі вдячні були, що він – я це пам'ятаю як він наніч казав замикати собаки – ще як ми не були в колгоспі – замикали собаки в стайню, а люди приходили й він як виписував їм пропустки, що вони могли виїхати десь, а голова відвернувся десь трошки, він печатку прибив, і вони вільно собі виїжджали, втікали. То в нас, у нас зимою то я ще молода була, заснула часом, а часами чула, як люди приходили серед ночі, щоб ніхто не бачив як він то видавав ці документи їм, щоб вони виїжджали. Він ніде не був. Його тисли в партію, а він казав, що він немає школи і він конституцію не може ту зучити їхню, перейти. І на тому, вони його, він, він не був партійний.
Пит.: А скільки років було Вашому братові скажім в 33-му?
Від.: У 33-му, то він був з четвертого року, то 29 років мав.
Пит.: Молодий ще!
Від.: Ще молодий був. В Комсомолі він не був, бо його не чіпали до комсомолу. Чіпали моїх братів молодших, але ні один не був мій брат у тому. Один брат оженився – це вже був, він четвертий був, бо був брат найстарший, тоді сестри дві, тоді цей же брат – то він лише оженився, і в 35-му році він полаяв комсомольця – поганим словом назвав – то його як забрали, його по сьогодні нема! Засудили його. Так що в партії з моєї родини ніхто не був ніколи. Навіть не тільки з близьких, але з дальших навіть не було.
Пит.: А совєти хотіли?
Від.: Хотіли; вени тисли! Власне наймолодший брат мій вчився, то його дуже тисли в Комсомол. Він не хотів, він не пішов. Брат йому вже казав: – Та йди, Василю, хоч школу може якусь дістанеш. Але він не хотів, і як скінчив вісім кляс, то він виїхав у Полтаву й там уступив в школу, й він не міг витримати, бо вони давали, совєти давали, безплатно школу. Давали йому якусь там стипендію, як вони казали, щоб він міг прожити, але це було дуже скупо – це вже було по голоді, це вже був 3б-ий, 37-ий роки – то він не міг ту школу утримати, не було йому допомоги з дому, не було кому помагати – брат хворий, як захворів, цей найстарший наш, на сухоти, і він працював трохи, більше, більше хворий був, як працював – а ці всі розлізлися, порозходилися, вже поженилися, лише один він лишився і я, що ми ще були нежонаті. Ну й треба йому допомоги з дому хоч трошки, то як поїхала братова в Полтаву його побачити, а він – брат – злий, як пухлий. Бо йому як дадуть тих кілька рублів, я вже навіть не пам'ятаю скільки йому давали, але досить того, що він тільки й з'їв кусочок хлібу на день і цукру ложечку там купив двіста грам, то він його ділив собі на цілий тиждень, щоб йому в воду трошки посолодити, з тим хлібом з'їсти. Він більше нічого не їв. І моя сестра була вже виїхала – замужня була тоже – це була, третя. Вона виїхала в Донбас з чоловіком. І він туди поїхав до сестри, щоб уже якусь працю дістати, працювати собі на кусок хлібу. А потім, написав листа до Ворошилова, що він хоче йти в армію, добровільно, щоб піти в школу, бо він хотів учитися. Він і йому відписав, це вже близько було, його заберуть – це він написав десь, щоби я не збрехала, десь не було року перед тим, як він мав іти до призову, до війська. І він йому підписав, що ти чекай до своєї (?). Але він змінив, змінив наше прізвище, сказати, він змінив цілковито, бо його б не взяли, бо вже був брат суджений. А він лише хотів тому в військо піти, щоб дістати, щоб дістати школу. Бо як він би був у школі, то він би міг військову брати міг, по війську вже дістати, в якусь школу другу піти, але йому так написав, то він змінив цілком прізвище, щоби не було – оце було вільно, як він не хоче, але вони не дошукували в той час. А якби вони взяли його по його батьківському прізвищі, то вони б його не взяли, бо як був хтось суджений політичне – це вони йому притулили політику тільки тому, що він поганим словом назвав комсомольця. Отже ж, і де прийшов, то його забрали вже, аж у 39-му році він пішов до призову, його забрали в армію, і він, пішов. І він дуже хворів шлунком на язву. Язва – це є улькус. Вони його положили в шпиталь, вилікували, на шість тижнів він у госпіталі був. Тоді вилікувався – його забрали зараз в школу, і він був в воєнній школі. Як війна вибухла, то він уже був якимсь там уділеним. І то так він опинився забитим. Він неживий, в війну згинув. Бо де я вже переписувалася, то мені написали, що він згинув.
Пит.: А чи це, що Вашого тата засудили, чи це погано відбилося...?
Від.: На родину? Може, може комусь комусь десь щось, я нічого не чула. Може комусь старшим, може братові найстаршому це щось було, але нічого не судили нікого, не були засуджені. Тільки, лише він один.
Пит.: А скільки землі було в Вас ще до колективізації?
Від.: Вісім десятин, вісім десятин ми мали, але ця земля була під опікунами, як ми сироти, і було поділено на чотирьох братів – сестри не входили – лише чотири брати були. То чотири брати, то було по дві десятини на брата припадало, з вісім десятин, значить, ми мали, перед тим, як ми йшли, як нас уже загнали в колгосп.
Пит.: А Ви казали, що була така можливість, що могли б Вашого брата і розкуркулювати?
Від.: Могли б розкуркулювати, бо сказали так: що як мав дід 10 десятин, то й тих розкуркулювали людей. А нас тільки тому не розкуркулили, що ми були сироти. Були сироти, але всеодно, брат не довіряв цьому, і він ото казав нам, щоб ми завше були
приготовленні, щоб були одіти і взуті лягали спати, бо нас можуть викинути.
Пит.: Чи пам'ятаєте якою мовою правили в Вашій церкві?
Від.: Слов'янською.
Пит.: Слов'янською ще?
Від.: Так. Я не пам'ятаю, тільки чула. А це в 21-му році ото, як перейшли вже церква відірвалася від Москви, то багато було, що вже українською, але в нас іще правилося слов'янською. Але в нас церкву замкнули скоро, так що то воно не прийшло ще до того, так скоро не охопило. Я так думаю, я не знаю, бо там такий закон був, щ0 каже: – Старший меншому не може сказати – щоб старші пояснили. А я не знаюся на тім, бо не було ще нічого, не можу того знати.
Пит.: Так що Вам брат чи дядьки то нічого не говорили?
Від.: Ні.
Пит.: Наприклад, про революцію.
Від.: Ні, ні, нічого. Нічого ніколи не говорили. І тепер тільки як уже німці йшли
то я вже мала. Бо мамина родина була далі. А татова, то один брат лише був. То він у
першу світову війну був у полоні, знав німців. То він так казав, і він знав яка там, які там
чи, не комунізм, а як вони мали, націонал-соціалізм їхня країна називалася, чи як там, то
він це чув, що це не було добре. То він нам казав – він уже старенький, старенький був
– то він казав: – Господи, каже, щоб ішов так хтось другий, бо це, каже, ті самі сатани
тільки на вивороті. Отак він казав. Це я дуже добре пам'ятаю.
Пит.: Дуже глибоко сказав.
Від.: Так. Сказав нам, каже: – Щоб хтось інший ішов, то було б добре, але, каже, ідуть ті самі сатани, тільки на вивороті. А більше ніколи нічого не казали, бо то знаєте, якби сказав щось такого, то могли зараз донести, і він був пропав, хоч він уже старенький був, але кожний боявся смерті й боявся муки. А то не тільки він, а й дітей, і синів, і внуків вже мав і все. Так що дуже тяжко було.
Пит.: Чи пам'ятаєте, як других розкуркулювали?
Від.: Дуже мало.
Пит.: Ще Ви були маленькі?
Від.: Я чула, що забрали тих і розкуркулили. Але не бачила. Значить, бо ж розкуркулили, то тих самих найбагатших, то це ще було там, 27-ий, 28-ий роки, 29-ий, по-передяще. Тих поміщиків, то як прийшло тільки повалення цієї, “білої Москви”, як сказати, повалили, царизм. Ну, то я нічого не пам'ятаю. Тільки, тільки що їх тоді зараз розвалили і роздали бідним землю. Значить, які не мали цілковито землі, або він мав велику родину а землі мало, то тим додавали. За НЕПу, як вони кажуть. То тоді жили добре люди, як я чую, я не пам'ятаю. Але кажуть, що тоді дали землю бідним, які мали цілковито мало. Дали їм, сказати, на особу додавали на кожну особу чи десятину, чи якось так уже, що вони жили ліпше. І було все в склепах, кажуть. Але я цього не пам'ятаю, цього не пам'ятаю. Не можу сказати. Тільки чула як говорили, то все.
Пит.: А вже колетивізацію пам'ятаєте?
Від.: А колективізацію вже, бо то знаєте, день-у-день то, говорили люди. День-у-день то, гнали, зганяли. Значить, мужчин не пускали по три дні додому. Вони мусили сидіти там, і їх тисли, що ти підписуй, ти підписуй. Я ще скажу одного joke-а, але я не знаю чи я можу туди його?
Пит.: Можна.
Від.: Це, це правда. Зігнав, як уже знаєте, загнали їх у колгоспи тих людей уже, порозтягали. Вони обрізали. Як він не хотів іти довго, а вже останній був, то йому обрізали біля самої хати, і на його ще податки накладали і накладали, що ти мусиш тільки виконати, м'яса здати, тілько грішми заплатити. То вже вони мусили йти люди, і не було виходу. І їх тримали, і тримали, тримали там ото по три дні, по чотири дні, не пускали чоловіків додому доки він не підпишетсья, що він таки йде в той колгосп. Уже в нього ВСЕ забрали, він уже нічого не мав, а він ще мусить підписати, що він іде в колгосп, або його вивезуть десь, забула де. Ну, як уже вони це все зробили, вже не було тих, як вони казали? Як вони називали тих? Кустарі? Чи якось? Як уже хтось не пішов. То вже тих не було. Ну і тоді давай зганяти тих людей вже і молодих, і старих, хоч і не мав, він не мав ще повних літ, але вони всі мусили, то тих у школах товкли, що Бога нема, що, значить, це видумки, куркульські, буржуазні. Ну і один сидить старичок уже такий, що він вже не дбав, що йому буде. Та й каже тому: –А то все були чужі люди прислані, це все були москалі.
І він каже: – Ну, каже, добре. Каже: – Ви за все знаєте, все так гарно говорите. Скажіть мені, будь ласка.
Це, я цього не чула, тільки від родини чула, від старших. Він сидить і каже: – Скажи мені, будь ласка, каже, овечки ходять, і коровка ходить, і одну травичку їдять. Чому овечка окидае бібряжки, а корова, каже, хляпне?
А він дивиться, каже, що він цього не може сказати. То він каже: – Як ти не розумієшся, вибачте, на гімні, то чого ти до Бога лізеш? – Так сказав йому. Я не знаю, чи то добре.
Пит.: Ні, це добре записати таке, це добре.
Від.: То я чула як говорили вже старші.
Пит.: Так що люди не хотіли туди?
Від.: ДУЖЕ не хотіли. Дуже не хотіли. Вони так людей пригнітили, так обголили, так тим голодом притисли! Бо, за царя також не було такої розкоші. Але люди мали хлібу досить, і як він пішов десь, поїхав щось заробити, то він як поїхав, поробив літо, то привіз, тих лахів повно накупив і всього, що він убрав свою родину, і хлібу мав досить! Так говорили. Кажуть, що то, кажуть бо так казали: – Москва душила тоді і тоді, але таки тоді за царя було ліпше. Бо як була колись панщина, кажуть, то була біда. А останньо такої не було так.
Пит.: То старі люди так говорили?
Від.: Так говорили старі люди.
Пит.: А як вони на це дивилися, що це Москва робить?
Від.: То власне не любили, ну а що зроблять, коли не було сили з того вибратися? І то вже!
Пит.: То цікаво, що казали, що то в більшості були приїжджі, ті агітатори й комуністи.
Від.: То були москалі! Може й десь і були, був і не москаль, але вже він ту мову тримав, то хто його там знав? Як каже, як він міг змінити собі своє прізвище, то міг бути й не москаль. Але більшість то все було москалі, чужинці.
Пит.: Чи були місцеві комуністи, свої?
Від.: У нас один був, що я знала.
Пит.: Один всього?
Від.: Один в селі був, то я знала. Це був голова сільради. Один, що був. Ну й його, і він був також. Значить, як його, як він пішов, коли він пішов, я цього не можу сказати, бо я не знаю. Але він не був такий поганий чоловік. Але його, вічно на карку сиділи другі. Ніколи не було, щоби він рядив це, тільки приїжджі були, прислані, і вони гасли, сиділи на карку, що ТО має бути, ТО має так зроблено, та має так зроблено, і то все то. Заставляли всіх. А так то я не можу казати. Я його ще пам'ятаю, який він був. Навіть його сини були. То один син був у моїх роках. Прийшли німці, батько втік. Син лишився, бо він нічим не був, він простим селянином був. Робив так само в колгоспі як і я, і другий, і третій. Німці його розстріляли і не дали закопати, заховати. Що він, що він був партійного син. А він не був ні партійцем, нічим. І школи навіть не мав. Бо вони також бідували. Так само, як він був, як він був партійний українець там на селі де він був, то він то само мав, що і кожний один, лише може йому дали кусок хлібу більше, то все.
Пит.: Чи Ваш брат хотів в колгосп?
Від.: Та не хотів!
Пит.: Ви казали, що як не запишеться...
Від.: То його заставили на суд йти, бо тисли його день-у-день там. Його не пускали додому. Він нераз не був, не був по три, по чотири дні вдома бо він, що де робили, він мусив секретарювати. То було руками писали, не було того, що там машинка записувала, чи щось. Тільки він усе мусив писати то його ніколи від себе голова колгоспу не відпускав. Але він не мав ніякого права, нічого. Тільки, писав, що вони говорили, він записував. То все!
Пит.: Чи можете це описати, як шукали за хлібом?
Від.: Шукали. Приходили до хати. Приходили по яких три, чотири осіб нараз, і шукали всюду. Де, який куточок був. По стріху лазали. Патиками шукали, чи десь, десь нема чогось, бо зараз чути – такі залізні спици мали. Як він штурхнув там у стріху, там, що покрито – в нас переважно було або соломою, або очеретом хата накрита – то штурхнув, щоб там десь торбинки не знайти, щоб знайти, де яке щось сховане є. У, навіть печі були такі великі, де хліб пекли, то штурхали туди всюду. Така груба була, що огрівалася. Загортали туди, як хліб пекли, то туди в то загортали ті дрова, що палили чи там, що загорнули в той кут – то туди штурхали чи там не запхано якогось мішка або щось. ДУЖЕ шукали! Ходили навколо хати, ходили по стайнях, де яка була. Ходили по землі, по дворі вашому і також шукали там усим, пускали, чи де порожнечі не чують, щоби не той. Це ДУЖЕ вишукували. Так що сховати було дуже тяжко, бо всюдо вишукували. А як хтось може десь, якийсь щасливець був, що комусь не знайшли, то це він врятувався від голоду. Бо він, як вночі собі жменьку достав там того, чи торбинку якусь витяг і зварив кашу чи що, то він витримав. Не повмирали з голоду. Але всі були голодні, сказати, поголовне голодні були. Як прийшло одного разу вимагала партія в район, щоб кожний один голова колгоспу привіз одного з кожної бригади, щоб один був якийсь, так як вони казали “стахановець”, що він працює і їм там наказували, що вони мають, мають працювати і заставляти других, і той сам. Ну, а я мала 15 років у 33-му році. То мене взяв голова колгоспу, брата просе: – Раді Бога, пішли, каже, хай вона поїде тільки, щоб це...
Бо партійні вимагали. Голова колгоспу не був партійний. “Щоби це якось позбутися цього!” Ну а кого возьмугь, як все пухле? Встидно ж їм! Їм самим встидно їхати в район, бо тож партійці мали, так, вони ж їли, чужинці. А ті, що на селі партійний був, я кажу, один, то він, йому може дали кусок хлібу більше, з колгоспу тієї муки трошки може дали, але він не мав. А там вже в районі, там і судді, там і всі, там і оті вже ліпше жили. Отже ж, і забрав мене. Ідемо ми – це ж кіньми їхали – їдемо, дерева оголені, листя понад дорогу, знаєте, пообдиране, а він собі нічого не каже. А я кажу. – Знаєте, назвала його ніяк, тільки дядько. Бо в нас як молоде було, молода ще людина, а хтось старший, то ніяк не сказав, тільки “дядько”.
– Знаєте, кажу, дядьку, що то є?
А він каже: – Що ж то є?
А він знав добре, але він ще так мене тільки випитував. А я кажу, що люди повиїдали ото.
А він каже: – А як ти знаєш?
Я кажу: – Бо наша Варка то робе, братова. Вона то робить. Обдирає листячко на дереві, й його суше, тоді потре його і посоле, і його зварить, і так їли.
А він каже: – Та що ти таке говориш?
Я кажу: – Та правда!
Ну й він мені нічого, за це не сказав, бо я малолітня, що він може з мене? Чи він братові щось казав, чи не казав, я не знаю. Приїжджаємо додому вже вночі. А як забрав мене туди, то він зараз мене у ресторан, як “столова” вони казали, забрав мене у столову й взяв мені купив котлетку, така як котлетка блажована – це була картопля і трошечки вмішаного м'яса – це для тих службовців, які там працювали. І він мені як то купив, як я з'їла, то я думала, щоб він мене щодня там брав туди! Приїхали додому – а він недалеко й від нас жив – він забрав мене до хати і казав жінці, щоби вона насипала торбинку муки, бо він собі мав. Насипала вона мені муки так, отак в торбинку а може з яких три кілограма, і сховав під полу і припровадив мене додому. І каже: – Нікому це не кажи!
Щоби я нікому чужому не сказала. Тільки дала братовій і братова то ужила для своєї родини. А який з мене стахановець був, як я була 15 років і шкіра і кістки? Світилася, як то показують нераз як індійців, що такі сухі, що кожну кісточку можна порахувати. Оце я пам'ятаю!
Пит.: А що там було в районі? В стахановця?
Від.: Ви думаєте, що я пам'ятаю що? Абсолютно не пам'ятаю! Бо я його не слухала –це одне – що вони там ото ж тільки так. О пам'ятаю, що вони все казали, щоб люди ці, вони їм дадуть нагороди великі, тільки щоби вони працювали добре і других заохочували. Але й мені нічого не дали. Я нічого не пам'ятаю, щоб мені щось дали або щось, бо я цілком – що, я дітвак там була! То не пам'ятаю! Що вони там говорили, вже цього не можу сказати. Тільки ото пам'ятаю, що казали, щоб працювали. А що далі було там, чи там були якісь запитання від тих робітників, чи не було, чи що? Нічого не пам'ятаю!
Пит.: Чи Вас було багато?
Від.: Ну, було там їх, якась заля й там було кілька, бо це не тільки з одного колгоспу, вони з усіх, з всього району стягали на той час. То як він привіз, кожний голова колгоспу привіз там двоє, троє людей, ну то вже й цей, і було їх більше. Але скільки докладно, то я не можу сказати.
Пит.: А цікаво було б почути як виглядав район, як виглядало районове місто?
Від.: НІЧОГО не пам'ятаю! НІЧОГО не пам'ятаю! Це не було велике, це не було містечко, щоб місто було. Тепер більше вже розбудовано, кажу в той час то було. Я не пам'ятаю, навіть не пам'ятаю.
Пит.: А в тому сенсі, чи там було видно багато голодних людей?
Від.: (Зітхнула.) Не можу сказати Вам, не можу сказати. Бо це було воно трошки відірвано, щоб так близько село було, чи щось таке. Не пам'ятаю, не можу сказати. Не можу вам цього сказати.
Пит.: Так, щиро дякую за свідчення.
Від.: Прошу дуже!
Пит.: Чому так сталося, що Вашого брата, з Вашого брата зробили секретаря?
Від.: Тому що, вибрали його, вони його вибрали бо не було в селі таких людей, що могли секретарювати. Його заставили просто насильно. Бо як було, багачів діти були більше вчені, то вони все не трималися села. Вони всі виїжджали і працювали по містах. А він тому не виїхав, що ми були сироти. Він найстарший був, і він нас не хотів лишити. Він не мав великої школи, бо тата вже не було, а мама його дала лише до писаря, щоб він навчився, щоб він міг легше – бо він був не дуже доброго здоров'я – і він хотів чимсь працювати – мама хотіла, щоб він працював чимсь, а не на землі. Ну й він тільки тому залишився, і його силою заставили секретарювати в комнезамі їхнім. А що то за комнезам ж був, я була малолітня, я цілком не знаю, що то означав навіть. Ніхто мені ніколи не пояснив. Це не писалося, як я була старша, щоб десь описували. То я цього не знаю навіть.
Пит.: Так що Ви в колгоспі то весь час працювали там, де збіжжя тримали?
Від.: Я працювала довший час, а пізніше вже як я була, на жнива нас ізганяли й брали на жнива. А як приходила вже осінь, що вже було, жнива скінчилися, і молотьба, то я тільки там працювала. То там була праця потім більша, було нас на дві зміни, особисто як ревізія переходила, вони переважували ті хліби. То сортували їх. Перше зерно ліпше до ліпшого, такі були машини. То ми то робили. Тоді переважували скілько того – це вічна контроля була над тим, щоб було на посів лишити. І вже давали тим колгоспиникам щось, то давали що гірше. А що ліпше, то відсилали його, завжди! Відсилали, забирали, все накладали й накладали на колгосп, тільки й тільки вони мусили здати того хлібу. А якщо лишилося, то ніколи вже до самої війни не було доста хліба. А все обмежено. Не з'їли діті, не з'їли, дали по кусочку так розкладали, бо дуже боялися голоду. Навіть, навіть помідори висушували як достигали, і в торбинки складали, бо СТРАШНО голоду боялися люди, після того голоду. Так боялися голоду, то вже що де не було, нічого не пропало, тільки висушували. Що з помідора – як він висох – сама шкірочка! Але всеодно висушували, спочатку трошки на сонечку, а тоді до печі й в торбинки, щоби було досить хлібу.
Пит.: А це дуже цікаво, ще ніхто так не говорив, що ці люди так боялися після того.
Від.: ДУЖЕ боялися! СТРАШНО боялися! Боже, я кажу, диня на полі виросла, і її висушували. Помідори висушували. Ні огірочок ніде не пропав. Старалися, землі дали там по сорок сотих тих, відібрали, дали по сорок сотих на огородець, то ТАК старався, щоби трошки і конопель посіяти, бо треба ж і напрясти на сорочку, і виткати то. Бо ж не було за що купити й не було де посіяти багато. А так старалися, як могли. Але до самої війни то не було так, щоби було добре. Тільки зле й зле й зле, й обмежені...
Пит.: Ага. А як у Вас українці жили з росіянами?
Від.: Нічого цього не знаю. Не любили. Не любили – це знаю, бо в нас було недалеко військове підсобне господарство. То, як ті військові були прийшли на село, то ніхто не любив. Деякий росіянин був, не любили. Один був жонатий, у війську десь з нашого круга, і як він оженився і взяв росіянку, і як він привіз додому, то вона побула може якихсь три місяці. Ніхто з нею не хотів сидіти, ніхто з нею не хотів робити, і вона собі все сама, і вона забралася поїхала. Оце, що я знаю. А нігде не було в нас. На селі ніхто не говорив російською мовою, ніхто не приїжджав значить, ніхто нігде на праці в нас не був росіянином!
Крім тих партійних, які приїжджали і ото заганяли, вічно щось було! Вічно щось було, вічно, вічно, значить, вони приходили, встановляли скільки то можна, там агрономи там все, скільки можуть, скільки мають здати того хлібу. То все як один від'їхав, то другий чогось приїхав. А це більше в район, а з району в сільраду приходили. А так, то в нас ніхто не був, був росіянин, так що не можу сказати, але росіянів не любили.
Пит.: Чи люди хотіли, щоб Україна була самостійною?
Від.: Цього не говорили. Це було дуже... Де було, яке може між старшими, ну ніколи ніхто між молодими не говорив, бо це дуже було страшне! Цього, цю людину були б засудили й не тільки її, а цілу родину, що ніхто б не знав за що і де вони ділися. Бо багато в нас було, не так багато я знаю, але були, була родина поляків. Поляк один, який жонатий був з румункою. Як вони забралися сюди, я не знаю. Тільки я знаю, бо в них було двоє дітей, то хлопець був моїх років. То як перед війною оце близько було, не скажу в якому році точно, чи в 38-му, чи 39-му. І їх як забрали, то без сліду! Німців була одна родина. Також були забрали без сліду. Вночі заберуть, і куди? І як хтось десь щось якесь сказав, то це в селі ніхто не знав, що це сталося. Його забрали вночі, й ніхто не знав коли, як, і за що. Люди не знали, ніхто їм не пояснював. Один був, в моїх роках був, може старший рік. Він був оженився молодий, оженився з учетелькою, яка приїхала була звідкись і вчила там другу, чи третю клясу. Він, що то, підпив одного разу і зганяв то всіх хто має 18 років, всіх на збори колгоспні там – що вони там хотіли, він щось підпитий був і взяв того цілого представника – якийсь приїхав – і він його взяв – він на повищенні ж був, мав промову – а той його за рукав та і звалив. То його як забрали, і його ніц сліду не було. Він значить: – Ти, мовив, брешеш, – сказав і його взяв і звалив. То зараз його як схопили, то доки жінка знайшла, як вони казали, защитника того, lawyer-а, то вже його ніде не було. Так само з моїм братом було. Жінка – бо він вже був жонатий – його жінка доки знайшла того защитника в Полтаві – бо його зараз вивезли – у Полтаву. – Нема, кажуть, такого. – І так він пропав з місця. І так само той чоловік, оце, що я кажу. Він був може на рік від мене старший, чи два, не знаю, але досить того, що приблизно. І він пропав.
Пит.: Чи в Вас був спротив проти колективізації? В других околицях було таке, що рознесли колгосп жінки, або навіть повстання були. Чи в Вас щось такого було?
Від.: Я не пам'ятаю, не пам'ятаю. Одне, я молода була, де, що було там, то я цього не можу сказати. Чи було таке, чи не було. Знаю тільки, що то говорили. Бо там – дуже тяжко було. Бо вони ТАК людей пильнували, що де два зійшлося, то їх уже розганяли. Навіть, колись давніше, то чула, як говорили, що сходилися там собі три, чотири мужчини. Вони грали собі в карти. За того вже не можна було. Бо ходили, і де тільки світелько, то заглядали, хто там є, і що там робиться. Так що дуже пильнували. Що зібратися в більшій групі, то ніколи не можна було, щоб щось порадили своє. А як вони і виганяли б, ну то вже там пильнували за кожним одним. Бо ви не знаєте хто за ким пильнує і як. То боялися так, що навіть син батькові нічого не сказав, а батько синові не сказав. Бо боялися один другого. І так само, а тим більше молодших, таких, що вони могли плуснути, то цілком від таких ховалися. Так що я не можу сказати за це.
Пит.: А як карали людей, що так казали, крали колгоспне майно?
Від.: Засуджували. Відбирали трудодні, а як щось більшого, то просто вивозили і вже. Скажімо, мій брат – третій вже – він машиною вантажною вивозив хліб, бо він шоферував. То, вивозив хліб на станцію, і їхав звідтам, і він мав ті вантажники, що вони навантажапи і розвантажали, а він лише шоферував. І ось він їде – були посажені кавуни, як тут кажуть, ті watermelon! І діти десь там собі пішли, щоби вкрасти. А той сторож, що там був поставлений, якийсь там дідок – бо це такого давали, який е старший, що він не гідний десь працювати, то його давали тут і стерегти, це було від дітей і від старших. Бо він знав те село, то він скаже по прізвищі, як він побаче когось старшого. А дітей, як не знав, то він дітей ганяв. Як догнав, та і вдарив. А брат це побачив, брат спинив машину й встав, і того діда вдарив. То йому дали рік в'язниці. Він рік відсидів. Але його ж НЕ політичного, тільки за те, що він, як “хуліган”, сказали. Це хулігани, бо він відважився, значе, руку підняти і вдарити когось, бо це не вільно було. То він рік часу сидів. А як крали такі старші, то їх судили також.
Пит.: А Вашого брата, другого, що на комсомоле сказав?
Від.: То це політично порахували, бо він його назвав поганим словом.
Пит.: То не то, що це – кривда?
Від.: Так! Це є, що ти проти радянської влади ідеш, коли ти став проти нього. А то тілько нічого не було навіть, що було щось, якась суперечка в них. Тільки це хлопці молоді прийшли з другого міста, таке містечко в нас недалеко було. Вони прийшли з містечка, як собі хлопці до дівчат молодих. То всього чотири кілометра було. І вони – це вже було по голоді, в 35-му році – вони прийшли. А хлопці наші не хотіли, щоб вони йшли. А то були комсомольці. Оце містечко було тим більше. Там була вища школа, там все. Там вже як, знаєте, якийсь і не хотів, то його не пустили в школу, він мусив записатися, в вищу. Ну то вони – а це був затятий комсомолець Я його не знала, хто він був, і що він був. А тільки знаю, що це. Бо брат мій вже був жонатий і він жив на другому кінці села. То вони напали на наших хлопців, а брат молодий був і він за ними заступився, і за ним погнався каже: – Ти, ти такий – знаєте, поганим словом назвав – комсомольцю! – І його як забрали, то за ним і слід пропав.
Пит.: За те одне слово?
Від.: За те одне слово! Він його не вдарив, тільки його назвав. Назвав його, а він зараз доніс, і хто знав, йому повірили, що він сказав, а що він на нього сказав, то ніхто не знав. І його взяли як політичного, то його замордували відразу. Вивезли десь, та й замордували. Ніхто ані вісточки, ані листочка, ані нічого, паперу ніде, вже його жінка не дістала. І він лише був два роки жонатий з тою, чи три, з жінкою – я вже не кажу. Yeah Бо він ще перед голодом оженився, я думаю в 31-му оженився цей брат.
Пит.: Чи багато говорили про сусідній хутір, про вашу родину? А взагалі в селі, чи багато людей померло?
Від.: Померло багато. Я ж кажу, хутір був такий, то там ніхто не лишився. А так в селі, то я не годилася то зрахувати. Сусіднє селто казали, то говорили, що там дуже багато згинуло, і люди людей їли. Але це не було в нашім селі. В нашім селі то тільки на одних людей говорили. Я тих людей знала, а теперка вже забула як вони називалися, але я бачу їх зараз наочно, то вони свою дитину, також казали, що з'їли. Три рочки хлопчик був. То вони сказали до людей, що він упав у криницю, а так-во говорили, що вони з'їли дитину.
Пит.: Так що, їх не карали?
Від.: Ні! Та хто за таке карав? Хто це карав? Хто міг карати, як то такий голод був, і вони раді тому були, що люди то робили, що загнали в колгосп! їх нічого не обходило! А чи там один другого їв, чи бив, чи що робив, то це їх не обходило, їм аби проти їх нічого не сказали, і, щоб не займали їхнього, бо це відібрали від людей все, то людина ні одна не хотіла цього, ні одна! Де ви, знаєте, Ви сьогодні, ми маємо цю харчинку сьогодні, ви уявіть собі, харчинку маємо, вони приходять до нас, забирають. Як це болюче! А це ще не таке болюче, бо ми підемо, і можемо ще кусок хліба заробити. А там куди пішли, як вам з діда-лрадіда приходила та земля, та спадщина? І хлібороби, вони з того жили, то це від їх як серце виривали! Скільки собі петлі на шиї накладали, вішалися, отруювипися, забивалися, бо не хотіли йти в колгосп і з того болю, що їм відбирали, вони у розпач ішли, дуріли. Двох людей здуріло в нас. Відвезли їх у дім божевільних, і вони там їх задушили! Вони що, будуть годувати дурного? Нащо він їм здався?
Пит.: Це – розкуркулення?
Від.: Не розкуркулення, лише заганяли в колгосп. Так! Вони ВСІХ розкуркулили. Як вони забрали від вас останнє, лишили вас тільки в сорочці й голу хату, то це всіх розкуркулили. Бо якби вони сказали, що: – Ідеш у колгосп, то ти дай, що хочеш, а ти собі живи. Землю ми можем у тебе забрати, але ти тримай собі корову, чи дві як ти хочеш, як ти можеш. Тримай собі!
Але ж вони забрали все! То як же ж можна, що сказати? Я так рахую, що як хтось мав 200 худоби, то йому непотрібно вже, то розкуркулили, забрали. Але чому забрали як той мав одну чи дві корови, йому також забрали! То значить ТОГО розкуркулили! І лишили, забрали йому і ту фіру яку він мав, і там бричка, і там плуг, і там борона, і там розпашник, рало – ВСЕ забрали від його, то значить розкуркупили Тільки що це мов вони тиснули, що підпиши і підпиши, що ти його віддав, що це ти з охотою ідеш. А хто з охотою ішов? Кожний хотів працювати на своїй землі і жити собі спокійно. Але не заставили, що підпиши, ну то що? Багато були, що вони не підписали. То їх вислали на п'ять років на Сибір. І їх вернулося дуже мало. Скажімо, в нас у селі вернувся лише один. І це вже після голоду, вже його батько з голоду вмер, бо він батько вже був старий то за, то він вже був господарем – у його дитина померла з голоду. А він вернувся потім вже з Сибіру, бо він відбув сім років, то він вернувся вже десь у 39-му чи в 38-му? Уже не скажу! Досить того, чи він сім був, чи йому менше дали, чи більше, але я того чоловіка знала, бо він, він близько жив нас. То замість батька. То він пішов, то лишився, правда, живий, а батько з голоду помер. І син помер з голоду. І син помер з голоду.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього?
Від.: Я не знаю, якби то так приходило все за порядком, то б багато було, Але так, нічого не знаю, що забагато.
Пит.: Я ще хочу запитати. Ну правда, як ми вже говорили, говорили між собою, але можна сказти, що люди когось вважали винуватим за голод, що голод стався?
Від.: ВСІ знали добре, що це все вмисно зроблено й всі нарікали... Всі, значе, знали, каже від старших і до менших, бо це тільки знали, що Москва зробила тим, щоб загнати в ті колгоспи, щоб відібрати в них. То інакше вони не могли, бо був спротив – значить, це не тільки сказати за одне село чи щось, за всю Україну – спротив був і вони не могли інакше це зробити, то лише придушити людей так, щоб вони думали тільки за кусочок хліба, більше ні за що. І вони так зробили, щоб ті діти плакали за кусочком хліба, старі люди плакали, вмирали. Каже, скільки померло батьків а діти лишилися, бо мати яка голодна, але вона дитині все, травички тої зварила, то скорше дитині, як собі. То скілько сиріт попишалося. А чоловіки найбільше посипалися. Чоловіки найскорше пішли. Бо, хто найбільше був пригнічений — це чоловіки. То, більшість погинуло чоловіків, чим жінок. І дітей багато також погинуло, ну бо, бо не було, що їсти, і то вже! Ніхто не мав, значе, ні собаки, ні кота, ні курки, нічого. Чим мав живитися? Як хтось десь, як лишилося, скажімо. У нас корова лишилася. А як лишилася? Бо, що я тільки вигодувала. А корову то ми ту тримали в сінях, значе, в хаті, сказати. Бо інакше б голодні її звитяглй. А так коровчину ми тримали до того часу як вона привела телятко, вже так по Великодню, десь у травні в місяці, то вже молоко було. Як попасли її вдень на шнурочку й вели до хати, щоб ніхто не забрав. То це було на той хутір, де я жила, то було може три, чотири корови, що залишилися. А то все, не було ні худоби ніякої, нічого!
Пит.: Чи люди різали худобу під час голоду?
Від.: Ту, що не була відібрана поїли, так. Перший рік як у нас, в 32-му році, від Різдва хліба не було. Від Великодня спершу. Від Великодня ми не їли. Другий рік уже, в 33-му, то ми вже від Різдва не мали хлібу. Вже й не бачили. У нас були вівці, пару овець – ми то поїли, в 32-му, зима бо хлібу вже було по кусочку там, а то все не було. Поїли ті вівці. Поїли де курка була, але воно без хлібу не таке, але не був хліб, і ще таки і вижила. А в 33-му то вже не було. Вже не було, як кажу, одну коровчинку ми ту тримали, то так її витримали, в той спосіб тільки, щоби якось дотягти, що вона те телятко буде мати і буде молочко для тих дітей капелька і другим давали іще.
Пит.: А Ви дочекалися?
Від.: Дочекалися! Дочекалися, і то спасало, спасало, і не тільки нашу родину, а ще й дядькову трохи, і нас було три дядьки за порядком. То й дядькам коли шкляночку молока, а там води додали і випили і віддай і дітям. Ото так було.
Пит.: Дякую Вам!
Від.: Прошу!