Case History LH31

Anonymous female narrator, b. 1923 in Lokhvytsia district, Poltava region, the daughter of a railroad worker. In 1931 or 1932, narrator's father was exiled to Murmansk and used as a slave laborer on the White Sea Canal, leaving her mother with four children. In 1935 he was amnestied and one night in 1937, he was taken away in a “black raven” as a “Petliurist bandit”. Narrator recalls grain requisitions and act of arson in protest during the fall of 1932. in the winter “people began to swell up from starvation” and whole neighboring families died out. One starving beighbor killed a woman for eating the sprouts of grain that he had secretly planted for himself. Narrator's family was saved by an uncle who hid grain. In the spring, people survived eating the shoots of sugar beets, leaves, and tree bark.

Пит.: Свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь: В 1923-му році.
Пит.: В якому районі Ви народилися?
Від.: Лохвицькому, Полтавської області. Пнт.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Дуже добре не можу сказати, лише знаю, що мій тато працював на залізниці, а мама в ті часи була вдома, так думаю, раніше, але в ті часи починалося це, що я хочу оповідати, то тато був на засланні, на Мурманському, а ми з мамою, четверо дітей, були вдома самі. І пізно восени 1932-го року мали велику пожежу, хтось підпалив, погоріли стодоли і там і збіжжя ще було якесь. Я вже так добре не пам'ятаю, що там було, але пам'ятаю та пожежа велика. А після того по селі почали в людей забирати все, що люди мали, яке зерно, що було, все в людей забирали. І як ми то почули, що забирають, то мамин брат нам прийшов і закопав у корови під помостом у бочку пшениці й кукурудзи, і то все гарно закопав, закрив, поклав назад поміст і корова стояла, то забруднилося, нічого не було видно. Пам'ятаю, як приїхали й до нас забирати все, що ми мали. Ходили по подвір'ї, скрізь гримали, шукали, чи не чути де якої ями, в хаті все гримали, в коміни заглядали, скрізь шукали, нічого не знайшли. Все що було, решту, від пожеж, вони у нас забрали. Лишилося в нас десь ще пів мішка квасолі, яку не могли забрати на того воза, на ту підводу, бо не було вже місця, тяжко було й коням, бо вже в других людей позабирали багато й наклали. Сказали мамі, щоб ту квасолю ніде вона її не діла, що завтра приїдуть ту квасолю забрати. Якщо мама ту квасолю десь заховає, то маму будуть судити за те, сказали. І як вони поїхали, то мама взяла ту квасолю, занесла до однієї сусідки, до другої сусідки, наварила величезний баняк тієї квасолі, щоб ми всі їли, і ту квасолю, значить, зварила й роздала, і сказала: — Що мені не буде, але я тієї квасолі не віддам, що вже лишили.То мені та квасоля запам'яталася тому, що пізніше мама цілий час нарікала, бо якось прийшлося, що за тією квасолею вони не приїхали і мама цілий час все нам говорила: — Якби ж була знала, що вони не приїдуть назад, то була б її всю не варила і не роздала б, а тепер би було потрошки.Ну й як пішлося вже пізніше до того, до восени, вже під зиму, люди почали пухнути з голоду. По селі вже бачили людей пухлих, ходять, наші сусіди попухли, потім всі сусіди вимерли, померли, було четверо дітей в сусідстві — всі померли й мати померла. І коли прийшла вже зима, то взимі, коли вже на селі люди пухли і вже не було ні в кого нічого збирати, то вже ніхто не їздив і нічого не збирав. Тоді нам дядько відкопав ту кукурудзу й пшеницю і ми так потайки, щоб ніхто не знав нічого, мама нам варила ту пшенцю і кукурудзу, і ми тим спасалися, то їли. Запам'яталася мені та кукурудза й пшениця тому, що одного вечора ми потайки від усіх ту кукурудзу в пшеницю, мама зварила, й ми їли, і хтось застукав до дверей, і ми з тою кукурдзою не знали де дітися, де то поховати, бо хтось до хати йде. То був лист від батька нашого з заслання, з Мурманського, бо перед 32-им роком, не пам'ятаю, чи в 32-му, чи в 31-му, батька вислали на заслання, нашого, на Мурманське, десь будував Біломорський канап. Як прийшла весна, багато людей вимерло, а хто лишився, рятувалися: зривали перші бур'яни, які можна їсти, пооб'їдали липове дерево, були, стояли всі дерева голі, на іншому якомусь дереві, не пам'ятаю що то за дерево, що люди знали, що можна їсти-люди те дерево зривали, їли й ми те дерево й їли й ми ті калачики, в нас називалися! Були фабрики, де виробляли цукор, і той жом, називався, що відпадки були від того цукру, від тих буряків видавлених, що вони зсипали в силосні, називалися, ями, що годували корови в колгоспах чи де, то люди лізли, крали то, добували й ми того потроху, і то мішали до полови, товкли в ступах кукурдзяні ті качани, що вже без кукурудзи, і того трохи мішалося і тим люди спасалися, їли ми ті бур'яни, листя, ті качани й те все, аж поки прийшло до того, що трошки вже люди почали оживати, як дещо більше зачало. Багато було, ще пам'ятаю, як ішли на колгоспні поля, де вже колгосп щось посадив, то люди йшли там, чи красти, чи що, вже звідтам рятуватися від голоду, то там страшно людей карали, били за то. Ну, що ще я пам'ятаю.?
Пит.: А чи бувало таке, що люди їли зарання те що, наприклад, колоски, чи що?
Від.: О, то було, що в нас у сусідстві, через одну хату від нас, жив господар, що колись був господар, але йому дуже попухли йому ноги, опух, і за ним сусідка жила, жінка, що так само опухла дуже. І цей чоловік, десь він узяв чи він заховав, чи як, трошки того зерна, що він собі посіяв, і то зійшло, чи то жито, чи то пшениця, на городі, на межі трохи зійшло, і воно ще було зелене, але вже були ті колоски, і та сусідка пішла йому ті колоски й зрізала. Вона зрізала ті колоски, поїла їх чи що, і вона мала дизентерію, вже дістала від того всього, що таке все недобре їла, чи від тих колосків, чи від чого, що я пам'ятаю, як ми там під вікном були й бачили, заглядали, що цей чоловік, сусід, впав в таку злість за те, що вона йому ті колоски зрізала й з'їла, що він її великим грубим патиком —качалкою, в нас казали, бив до того, що до смерті її вже там добив, як вона там лежала так з тією дезинтерією, і він там її ще доконав. То мені лишилося перед очима, бо то я бачила на свої очі. Не знаю, що ще можу сказати.
Пит.: Чи Вам відомо, за що Вашого батька засудили?
Від.: Тоді, в ті часи, я не знала, бо ще була замолода то все знати. Знала тільки, що називали батька „бандит-петлюровец" пізніше, в 37-му році. Коли мій батько в 35-му році вернувся з заслання, була якась амнестія, що Сталін дав, коли батько повернувся з заслання і два роки побув удома, навіть ще тоді, як вернувся батько, в 35-му році, ще люди майже голодали, не було ще так дуже, то в ступах товкли. Я пам'ятаю —моя мама десь пішла була за хати, до дядька, щось там, чи, щоб дядько їй в чомусь там змолов того зерна, чи щось такево, то тоді наш тато повернувся додому, був прийшов, що мами вдома не було. А в 37-му році його вночі „чорний ворон" підібрав, у нас називали „чорний ворон" таке авто, що НКВДисти вживали. То тоді, коли тата підібрали, тато був у той час при праці, не було вдома, нічну зміну робив. А нашу хату окружили й в хаті все перевернули, забрали всі папери, листи, книжки, все! Нас поставили попід стіни всіх і допитували де наш тато. Мама казала, що працює, що на праці. Дивилися на фотографії і казали на нього —і то я чула! — „бандит-петлюровец!" І вони, коли поїхали з хати, то мама казала до мого старшого брата і до сестри: —Біжіть, діти, скоренько, батькові сказати, що за ним шукають.І коли брат і сестра побігли до фабрики повідомити тата, що за ним приїздили, то тата вже не було.
Пит.: Чи Ваш батько дійсно був у Петлюри?
Від.: Був, але, значить, як приходила советська влада, то мій тато не хотів йти до колгоспу. Пізніше, вже в 37-му році, як його засудили, то казали, що «ворог народу," що агітував людей для непідписки облігацій, різне таке йому підсували, що все не пам'ятаю, за якою статтею нам казали, батька засудили й як його з праці забрали, ми його більше ніколи не бачили. Аж як прийшли до нас, окупували німці, то в одному колгоспі на хуторі, голова колгоспу був за німців, нам сказав, що він сидів разом з нашим татом у камері, щоб ми його ніколи не чекали, бо його там, нікуди й не вивозили, його там розстріляли. То все, що я знаю.
Пит.: То певно не було умовим для того, щоб Ваш батько міг Вам розказати, говорити, що в Петлюри був?
Від.: Ні, ні. Я чула від тих НКВДистів, як дивилися на фотографію з нього і казали „бандит-петлюровец!"
Пит.: А ці, що забирали в Вас хліб, чи це були свої, чи приїжджі? Не пам'ятаєте?
Від.: Того я не знаю. Не знаю, тяжко сказати, ще молоді були. Були, напевно, ті й другі. Були й свої, бо ж, напевно, то були зі села свого, але чи з ними ще хтось був, я того вже не знаю. Я була за молода ще тоді, щоб то все пам'ятати, щоб я то знала, що як то було.
Пит.: Чи в Вас була церква? Чи пам'ятаєте з дитинства?
Від.: Пам'ятаю. Пам'ятаю я церкву лише тим, що один раз я її найліпше запам'ятала, що ще за мові пам'яти святили паски. І коли я дуже хотіла також, туди піти, як то святили паску, і мої ще товаришки, бо я вже до школи почала ходити. То як ми пішли з мамою ті паски святити, а в школі взнали, то стінна газета була в школі, що нас повішали і за ноги,, і за голову, за все, помалювали над і попідписували хто ми в, в тих кошиках, й різними-карикатури такі, попідписувано нас, що публікували те, щоб усі з нас сміялися, що ми ходили паски святити. Так критикували нас у школі. А пізніше, пам'ятаю, як усі люди старшо плакали, хрестилися, молилися, як тягнули дзвони з церкви, постягали, як ту церкву розвалили. Потім там зсипали збіжжя у те, що постягали ті хрести, то вже не була церква, було там збіжжя, складав колгосп. А пізніше на тому місці перебудували і вибудували клюб. То що я знаю.
Пит.: А чи в селі були такі безбожні люди?
Від.: Того я не можу сказати, бо я не знала тоді.
Пит.: Яка в Вас була школа? Скільки кляс було?
Від.: У селі була семирічка. Сім кляс.
Пит.: Вас вчили виключно по-українському?
Від.: Ні. Наша школа в селі була по-українському, але була російська мова й література.
Пит.: Як Ви ставилися до вчителів? Чи це були добрі люди для Вас, чи погані?
Від.: Я знаю, як сказати? Й ще тоді була замолода, в ті часи, а пізніше —були різні, до одних ставилися добре, до других —недобре, були добрі, були й недобрі, залежить. Я те, що в дитинстві, того не пам'ятаю, а пізніше, як я пішла вже до школи, то в нас казали десятирічка, то в нас у самому селі не було школи, середня школа, а я вже йшла там, де вибудувалося в нас багато фабрик і місто, то я йшла там до школи. Там були різні, росіяни були вже й українці були. Пам'ятаю одну вчительку, що я тепер розумію добре, що вона була свідома українка, якби націоналістка, що вона нас дуже старалася пильнувати, щоб ми ту українську мову пильнували, і дуже чисто по—українському все до нас говорила. Тепер я її запам'ятала, а тоді я того, може, не розуміла. Не хочу її ім'я говорити.
Пит.: Ну так, очевидно. А як в тому місті, де Ви жили, як українці з росіянами були, чи добре жили?
Від.: В нас казали, що то ввесь „советский" народ. Мусили, але українці й росіяни ніколи не, на ... ха-ха-ха! Я знаю? Не то що вони не любилися, але росіянин казав на українця „хохол," а українець на росіянина „кацап" —ха-ха-ха! Пощо це, то непотрібне.
Пит.: Ну то що? Вже від багатьох таке записано.
Від.: Ха-ха-ха. Я більш такого нічого не можу сказати, нічого не пам'ятаю.
Пит.: А, ще одне. Ну, Ви знаєте, що Ваш батько не хотів у колгосп. Чи багато людей не хотіло?
Від.: О, я думаю! Я так точно не знаю. Всі люди противилися, не хотіли, бо то в людей все позабирали. Так як я пам'ятаю, в нас на подвір'ю віялка якась була, там якісь борони, плуги, що то було. Мій батько не займався таким господарством дуже, бо він працював на залізниці, але все рівно, я думаю, вдома на селі кожний мав своєї землі, і всього, хоч і не був хлібороб, але мав, і ми то мали. Ми мали якусь віялку, і те все, я пам'ятаю, тоді, як то все забирали, хто що мав, все забирали. У всіх людей позабирали. Всяке знараддя, що було, потім до колгоспу позабирали. Мусив віддати, бо в селі кожний знав, хто що мав. І якби заховав там, чи що, та не віддав, та й не було для чого ховати, бо ж не було, не було що робити. Мусили йти до того колгоспу. Батько ніколи не йшов до колгоспу, бо він ще й не мав нагоди, бо вже не хотів іти, і може то й помогло йому, що його ще скорше на заслання взяли, що казали «петлюровец," але І казали, що „ворог народу."
Пит.: А в деяких місцях було таке, що люди навіть рознесли колгосп. Самі жінки це робили. Або були навіть повстання. Чи в Вас щось такого було?
Від.: Ні, я такого не знаю. Може й було де, але я того не знаю.
Пит.: Але в Вас —ні?
Від.: Не знаю я такого.
Пит.: Чи Ви можете описати цю пожежу, що була в 32-му році? З якої причини це сталося?
Від.: А звідки ми знаємо? Хтось запалив.
Пит.: Але, що хтось це зробив.
Від.: Хтось запалив, бо були стодоли, і були такі — я знаю — що ви туди завозилося, ну, такі будівлі були, була така будівля також, де там свині колись тримали, то все погоріло. А я ту пожежу... він мені перед очима лишився тому, що якесь полотно було й ми думали, що буде горіти вже й хата, що далі, до сусідів. Мама казала нам, щоб скоро врятуватися відтіля, а моя сестра вхопила, бігала, не знала, що брати, що рятувати, вхопила щось такево й несла. Я пам'ятаю, як ми втікали далі, до сусідів, то полотно по цілій дорозі тягнулося, вона вхопила й воно розплуталося і так тягнулося довго! То мені запам'яталося, і що вона з того переляку, що мама казала: — Хапайте, діти, що можете, рятуйте!А вона не знала, що хапати. Потім прибігла знову, взяла цибулі, і так з вікном цибулі бігала, з того ж переляку. Мені та пожежу —великі дуже вогні! То, що я пам'ятаю, а так нічого вже не пам'ятаю.
Пит.: Чи можна казати, що це робили комуністи?
Від.: Того ми не знаєм.
Пит.: Не знаєте?
Від.: Не знаєм. Я знаю, що в скорому після тих пожеж, там погоріло щось, але те, що було не там, не згоріло, лишилося, то до нас приїхали то забирати, й знаю, що ті попілища там стояли, то потім вони дуже гупали там, бо там щось їм бухтіло, що вони думали, що там ями е, що може закопане щось, що дуже там ... я не пам'ятаю. Так я більш нічого не пам'ятаю за голод. То все, що я пам'ятаю.Знаю, що голодали, а як пізніше моя сестра пішла до фабрики працювати, то там поскількись грам давали того хлібу вже тим робітникам, то вона приносила додому і мама нам, кожному, однаковий кусочок відрізала, поділила той сестриний хліб, що вона там дістала, і то нас, потім те помогло, що ми трохи вижили від того всього.
Пит.: Пізніше Ви всі перенеслися до цього міста?
Від.: Ні, ми нікуди не переносилися. Нікуди. Завжди на місці там ми лишилися. Наша хата не згоріла. Погоріли стодоли, дещо інше, а хата не згоріла. Врятували люди, воду лили, всі люди збіглися до того. Те, що було далі в подвір'ї —погоріло, а то лишилося. Ми нікуди не переносилися.
Пит.: А чи багато людей в Вас померло з голоду?
Від.: Не можу сказати скільки, бо не пам'ятаю, не знаю. Але ж знаю, що кругом по вулицях було, що лежали люди пухлі: страшні ноги, як колоди й тріскали ті ноги, такі блискучі, тріскали й вода з них така вилітала, то таке було жахливе, дивитися. А бачиш було, що лежить хтось такий пухлий, страшний, не може встати, а вже на другий день, вже були мертві. І їздили, збирали тих людей, на вози скидали й десь їх відвозили, не знаю. А скільки їх вимерло —не знаю.
Пит.: Але можна сказати, що багато?
Від.: Та багато, бо наші сусіди всі померли. В наших сусідів, що були діти таківо, як я і ми разом бавилися колись то всі померли, ми навіть не знали, що вони там померли, десь там лежали в хаті, аж потім знайшли їх, що то все в хаті вимерло —й мати померла, й діти померли. Багато людей померло коло нас, де ми жили, що я знаю, а далі —я не знаю.
Пит.: А як під час голоду —чи діти ходили до школи, чи ні?
Від.: Бачите, що то так, я не можу навіть сказати, не пам'ятаю. От не пам'ятаю, бо я сама вже зачинала в школу тоді ходити, але в той час, коли був такий дуже великий голод, ну, не можу пригадати. Я не думаю. Була, може, школа перервана. Вірите мені, що не .пам'ятаю?
Пит.: Певно не було сили йти.
Від.: Та може й не було. Тоді, може, були закриті школи. Може б було кому йти до тих шкіл. Не пам'ятаю. Не можу сказати. Бо, значить, у нас у селі була одна школа, в нас не було середньої школи. Середня школа була вже пізніше, як там вибудували ті фабрики.
Пит.: Так. Чи Ви тепер часто згадуєте про цей страшний голод?
Від.: Чоловіку нераз розказувала.
Пит.: А так самі, чи думавте, чи це Вас турбув?
Від.: То ціле життя стоїть перед очима те життя! Бо мов життя було, дитинство, в страху. Полювали за батьком, то як їхали НКВДисти, зобачила ті червоні шапки, що поїхали в село, а я десь бавилася з дітьми, то я летіла, духу не чула, летіла додому сказати мамі, що НКВДисти поїхали вже. Я їх боялася чогось, бо то тата все на заслання висилали. Ми були такі все вже пригноблені, бо то батько «ворог народу,' то вже життя не було. За Совєтського Союзу мені в школі то тикали вчителі, щоб я пам'ятала, чия я дочка, що мій батько е «ворог народу”. То ціле життя вам стоїть перед очима то все. Я виїхала на чужину, я й в Америку приїхала, а як я бачу поліцая —боюсь його. То, видно, від дитинства лишилося. То все, що я можу сказати.
Пит.: Широ дякую Вам!
Від.: Прошу.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz