Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz

Case History LH32

Oleksandra Bykovets' (nee Matviievna), b. 1901 in Velyka Bahachka, a district center in Poltava region, the daughter of a highly cultured rural family: one brother was an officer, another an actor, and the third a singer. Narrator was herself a member of a bandura ensemble and an actress. All three of narrator's brothers contracted tuberculosis and died, leaving only the narrator and her sister. Narrator describes Ukrainian cultural life, Prosvita, choirs, thatres, and her acquaintance with the poet Ievhen Pluzhnyk. She married a Ukrainian Autocephalous Orthodox priest and during the famine was in Poltava. Narrator gives much information on suppression of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church in 1930 as well as the earlier life of this church. She describes at length official persecution and efforts to coopt her late husband. Narrator's son (LH33) often interjects. Both are hostile to national Communists of the 1920s.

Пит.: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Ім'я моє Олександра, а по батькові моє прізвище Матвієвна, а заміжнє Биковець. Ці такі два прізвища —дівоче й заміжня.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: В1901-му.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: На Полтавщині. А точне місце —Велика Багачка, на Полтавщині, Велика Багачка.
Пит.: А чим займався Ваш батько?
Від.: Хліборобством.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: Було троє братів і я — одна дівчина. А от сама перша в роду в нас виїхала до Франції, і в скорості, як вона виїхала, почалася війна, і так вона там залишилася. А в мене було троє братів. Один з них закінчив військову школу, офіцер і був на війні, повернувся додому благополучно, але достав туберкульоз і помер вже вдома. Другий за ним був —то артист, дуже веселий, дуже люба така людина була, але також —в нашому роду по-матері туберкульоз був —і він також помер з туберкульозу. Третій брат був Петро, той співун, той диригент. Всі дуже здібні були до мистецтва. Але також молодим помер з туберкульозу. А я одна осталася і та моя сестра —безпокоїлися, дуже давно вже її немає: а єдина з родини то осталася тільки я. І я познайомилася з студентом —Костянтин Биковець. У цей час, як почалася в нас українізація церков, то він, як студент — тоді молодь, студенти дуже помагали, щоб церкви перевести на українську мову й щоб опанували українські священики, а не московського походження. То в той час я якраз познайомилася з тим студентом, і за якийсь час ми одружилися. Він прийняв сан (зоп?) священика, бо він також із родини священиків. То він прийняв сан священика, був дуже активний, він об'їжджав багато сел, приєднував, пояснював людям чому міняємо —що не московська церква, а українська й його дуже любили. Були такі, що й хотіли бити, знаєте, старі такі, що прийшов руйнувати нам церкву. Але завше з ним ішли студенти, свідома маса, а там, де були в родинах студенти, то там вже були свідомі й батьки. І так він був на парафіях, але це вже пізніше постійно на парафіях, а заки перейшла ця стихія, бо це переходило стихійно — переход із московської церкви на українську, з мови й Служби Божої, і всього —то жили ми в Кобеляках довший час, в Полтаві. Потім отримав він нагороду, як священик, вищу, й жили ми в Полтаві, він був настоятелем собору в Полтаві і там його й забрали, там його арештували, коли то були почалися великі арешти, то його забрали там, в Полтаві. І вірно, з тих пір я не знаю нічого, не чула. Пішла раз до НКВД — там сила народу сиділа. Там, де НКВД, приміщення такі, як сараї —довгі такі й то повно все людьми, такі козирки над вікнами, щоб не видно було, тільки щоб повітря трошки знизу підходило догори, а то все закрите. То я його єдиний раз бачила, а так сотні людей лежали на вулиці й чекали, що може хтось свого з родини побачить. Бо то було страшне, то все було, то одні заздрили, а другі плакали, що це ще щасливі, бо йдуть удвох, а та каже: —А в мене вже нема!—їв мене вже нема!Бо чоловіків позабирали. І так я, не підготовлена дуже до того. І там сина я віддала до брата, там, де я родилася. Син ходив у школу в Полтаві, а потім пішов до брата, там вже ходив до школи, а я поїхала з трупою артистів-банду- рястів, в інші країни навіть ми їздили, я не можу на пам'ять зараз сказати, я стара, забуваюся. Але їздила я з бандуристами, була я в Державному хорі —Державний хор, там, де була сотня людей-сігіваків і також їздила я завдяки тому. Мене також переслідували, як попадю, але я ніде не говорила того. Як приходилося випопняти анкети, то я казалиа, що чоловік помер, чоловік мій був учетель і помер. То що я сказала? Переслідували —й тому я скривала, хтоґвласне був. І за те, що я мала музикальну освіту, мала добрий голос, то мене скрізь брали, де потрібно було. А в брата жив син мій, бо брат був у колгоспі. А в колгоспі знаєте яке життя —ні одітися, ні взутися, і я тільки завдяки тому, що я була в такім товаристві, в такій праці, що я могла виїжджати й там, де в інших місцях, могла дістати, щоб його й одіти, й черевики дістати й все. І він жив у брата, а я їм посилала пакети, підтримувала їх, аж поки. І так, аж поки почалася війна. А тоді я переїхала теж до брата, й ще якийсь короткий час ми ще побули разом. Брат остався, він вже старий і слабий, він нікуди не виїжджав, а ми з сином виїхали коли була евакуація, вже як німці прийшли й втікали, а совєти наступали. Таке страшне тоді робилося, то сила народу втікала й ми разом із сином —він тоді ще ж зовсім молодий був, але ми разом з людьми виїхали з своєї країни й були в Німеччині. І там попали ми в монастир і співали, і нас там тримали, й на працю не брали, бо дуже монашкам дуже сподобалося — там був іще скрипаль один, і мій син. А монашки служили по кілька Служб Божих, то й вони грали на скрипках, і наші хлопці, і співали: то вони не віддали нас на працю до німців, вони там жили аж поки... Що після того сталося? Скажіть, як?
Пит.: Війна скінчилася?
Від.: Війна скінчилася, і ми в таборах жили. Жили в таборах, пов'язалися з Америкою —тут знайомий священик був, і той священик нам допоміг дістати ті папери, які потрібно, і ми виїхали зі сином сюди. Син женився там ще, там женився, в таборі. Я сама перша виїхала, а потім і їх забрали. І так оце по цей час живемо.
Пит.: Тепер, чи пам'ятаєте скільки землі було в Вашого батька до революції?
Від.: Дуже мало щось —пару якихось десятин, та луг, ліс, а то не був багатий.
Пит.: От цікаво —як же він міг так виховати, і ще дати вищу освіту своїм дітям? Це Ви всі були культурні діячі, можна сказати?
Від.: Як вам сказати? Так, ми всі від природи були дуже здібні. І ми тоді за школу не платили, ми вчилися, ми не платили за школу, так що так тоді легко було. Як ішли вже десь до університету, то вже рівно тільки треба було помагати, а то так держава ніби допомагала —я точно так не можу вам сказати. Але брати скоро в мене ...ми довго не жили так, щоб хтось нам дуже допомагав, чи з чогось, бо перший брат умер —був офіцер —на туберкульоз, а потім цей другий, артист, помер. Петрусь, цей дуже здібний третій брат —вони всі померли, осталася я єдина, то тільки вже за мене одну дбали й я в такому інтелігентному товаристві була, де мене дуже старалися піднести, старалися дать мені більше знання, більше всього — і так я жила там, і — знаменита да артистка!
Пит.: Це видно з фотографії. Яка краса, та ще з бандурою.
Від.: Ага! Це вже з бандурою.
Пит.: Це дуже гарно.
Від.: Я можу на хвилинку перервати?
Пит.: Можна.
Від.: Покажу Вам, щоб Ви бачили, що нам дуже тяжко було жити. Як священикові, на нас накладали дуже великі податки, ми тих грошей ніколи не мали й не могли заробити. Нам дуже помагали люди —то вони дбали за церкви й вони втримували священиків —але нібито все доплачували. А ми теж виплачували —що давали, все мусили виплачувати, а як на час не було привезено то, що наложено, то приїжджали ноччю —приїжджає фіра комсомольців, приїжджає душ п'ятеро й наніч, цілу ніч сидять у хаті, курять, вибирають усе з хати. І я, між іншим, стратила дитину, в той час я мала ще, я в такому стані була. Але вони цілу ніч сиділи, курили —в нас ніхто не курив —я задихалася, на нервах і те, що забирають усе. І як вони виїхали, то я через тиждень стратила дитину. Це так подіяло на мене дуже й дуже й дуже, я після того, я тільки цілий день сиділа, як не своя.
Пит.: В якому році це сталося?
Від.: Дуже мені тяжко пригадати.
Пит.: А звідки Ваш чоловік родом?
Від.: З Харківщини. Я забула як те місце зветься —я страшно забуваюся. Отець учився в Харкові, учився в духовній семінарії, бо він син священика, всі вони мусили духовну семінарію перейти й він міг іти на священика, але він —почалася ця Українізація, то він не пішов учитеся далі.
Пит.: А чому ж не пішов далі? В університеті ж учився?
Від.: В університеті ж учився, я ж кажу. І він закінчив школу, він мав перед собою добру перспективу —його товариші дуже сварили, що: —Ти зіпсуєш (?) собі кар'єру, і що ти...Він ішов першим учнем, надзвичайно добре вчився, але він казав: —А хто ж буде, ви будете на верхах і будете десь великі проблеми рішати, а хто буде з оцими першими людьми, хто з ними буде працювати й хто їм буде помагати, як тільки не ми?І так він пішов, і так він робив, скільки не терпів, прийшлося дуже тяжко жити — ми ходили на працю, на будову, де цеглу, знаєте, носять отак на плечах, він носив цсгду по тих сходах, я теж там працювала —мені легшу працю давали —бо вже церкви позакривали, але ми все рівно осталися, ми не пішли, осталися при тому, що ми любили і з чим ми хотіли остатися до смерти. То працювали тяжко, але він ніколи не жалував про те, що він не послухав своїх товаришів. А товаришів тих, певно, давно й в живих нема, бо там так було: вони дуже приймають, використовують розумну людину, щоб вона зробила їм щось потрібне, а потім, як бачать —вони бояться цієї людини, що ця людина може зробити для людей більше, чим вони хочуть —то вони нищать тих людей. Так само, як і тепер, так само й тоді було —якщо людина вже піднімається високо й вони її бояться, що ця людина може їм зробити зле тим, що вона має розум, тим, що за нею люди підуть, то вони їх нищать. І напевне його товариші теж там вже понищені так само, як він —без церкви, а вони —без великих посад.
Пит.: Чи був великий натиск, щоб Ваш чоловік перейшов на їхню сторону?
Від.: О, yeah, викликали в НКВД, як ми в Полтаві жили, то з НКВД посилають папір —явитися на таку то годину. А в НКВД спеціяльне приміщення і написано в який час, на яку годину йому там бути. А ми ж знаємо, що це таке, що може вже й не вернутися, бо як туди покличуть, то не завжди випустять. А ми завжди вдвох ішли, тільки я ходила по одній сторні дороги —це ж Полтава, знаєте, там широкі дороги — то він пішов у ті двері, а я тут ходила й чекала, мерзла, там якраз це зимою було. Але чекала, думаю: —Боже, мабуть, уже не вийде —але вийшов. Все його намовляли — вони перше намовляють по-доброму —що ти розумний, що ти освідчений, ти можеш нам багато допомогти, ти можеш те, чого ти пішов, ну, ми розумієм, молодість, тоді така сутуація, стихія була така і ти пішов, але тобі пора вже опам'ятатися і вертатися, зректися свого сану й ми тобі дамо прекрасну працю, яку ту тільки хочеш. Він казав, що до цього не готовий, що він про це не думав, коли він ішов, приймав сан священика, то він ніколи про це не думав, і він їм не може нічого про це сказати, що він служить тому, чому вже так він присягав. То його там мучили, мучили, але, знаєте, значить, по-доброму: — Ну, добре, то йди додому і добре подумай, а потім ми тебе ще покличемо.І так, як я вже побачила, що він вийшов, то вхватилася за нього, кажу, що: —Так, а не радій, бо це не надового. Але слава Богу, що ще випустили. Його там два рази кликали, але другий раз на його насідали дуже і погано говорили, але він все рівно сказав, що він не готовий до того. А воно й слава Богу, бо прийшов час, він не пішов, остався до останньої години й пішов він чистим священиком на той світ, він нікуди не перейшов. Оце така його історія —забрали, десь вислали, невідомо де.
Син з боку: То я Вам даю подивитися, отут фотографії.
Пит.: Ми дивилися.
Син з боку: І тут звертаю увагу, що це значок Харківського університету, який він закінчив. Був у історичо-філологічному факультеті. Тут на еміграції був такий його товариш по школі, Микита Кекало, але він помер ще десь у 53-му щось році, чи в 50-му році він помер. То вони зустрічалися, батько казав, тільки той старший, той раніше закінчив. Але кожний університет у царські часи мав свій значок —Володимирський мав у Києві інший, Харківський інший. Ви знаєте, що Харківський університет найстаріший був.
Пит.: А чи багато було таких священиків високо-освічених?
Син з боку: Багато, так, багато. Були такі, що покінчали Духовну академію. То це всіх загребли зараз, як тільки почався той процес СВУ.
Від.: Були батьки, а в них були сини священики, по два, по три —і всі пішли.
Син з боку: Отака родина, ви скажіть, Слуха'вські.
Від.: Ціла родина Слухаєвських, і ще одна родина на ,Б."
Син з боку: У нього три сини, й всі пішли на каторгу.
Від.: І всі три пішли, і всі три загинули. Син з боку. Була справа така, що покінчали духовну семінарію, ще ж московську, і не пішли в священики, бо вачили, що Церква служить російській владі і, значить, денаціоналізації нашого народу, то не йшли, а коли відродилася Українська Автокефальна Православна Церква, то не тільки їхні батьки перейшли зараз в Автокефальну Церкву, а й сини тоді почали приймати сан, так що ми кілька родин таких знали. Але одна родина, яку ми добре знаємо, це —Слухаевські. То вони всі загинули, між іншим. Багато інших священиків знаємо, яких було заарештовано. Перша хвиля була це в 30-их роках, СВУ — Ви знаєте коли той процес був. То такий академік був. Іван Рибалка, закінчив Київську духовну академію — це, що ми особисто знаємо, наш приятель був.
Від.: З Миргороду.
Син з боку: То того зараз забрали. А друга хвиля була це —Єжовщина, в 37-му році, коли й нашого батька забрали також. То тоді забрали дуже багато священиків, і в першу чергу, українських, а тоді вже забирали московських, бо ті їм помагали принаймні тим, що вони все говорили, що „это все Россия, Россия й дорогие братья и сёстры, князь Владимир был русский князь," отаке от, то такі їм не шкода, а Українська Церква була особлива тим, що священики говорили не лише з Євангелії, не лише відправляли, проповіді говорили не церковно-слов'янською мовою, а українською мовою, живою, літературною. І в ті ж часи, і всі книжки богослужбові були видані Все-Українською Православною Церковною Радою українською мовою. А також у проповідях, починаючи з митрополита Литовського і до рядового священика, людям вияснювали історію України —хто ми такі і чиїх батьків діти, чого ми попали сюди, що Москва не є нам ніщо і що москалі можуть бути православними —то їхня справа, але ми не маємо з ними нічого спільного. Отже оце, тому її дуже переслідували. Як ви знаєте, вже в 27-му році митрополита Василя зняли, думали, що як його знімуть, то Церква перемінить зовсім своє обличчя, стане якоюсь на послугах совєтоської влади, чи що, але вона не стала. То за три роки вже другого митрополита, Миколая Борецького, вже заарештували й послали відразу, бо митрополит Литовський ще сидів в околицях Києва під домашнім арештом, а того відразу послали на Соловки — Ви знаєте той Соловецький монастир — і він там загинув в тортурах, його довели, значить.
Від.: До божевілля.
Син з боку: До психічного стану, до божевілля. І тоді перевезли в Ленінград, і в Ленінграді він у 32-му, чи в 34-му році помер. Я точно не пам'ятаю, але я вам дам одну книжку, може ви її і маєте —Явдася.
Від.: І прийшла мати, і добилася, щоб із ним побачитися, то він привітався і каже: —А хто ти є, жінко? І звідки ти? Перед тим, мабуть, далеку дорогу прийшла. Матері він не пізнав уже, каже: —Хто ти, жінко є, мабуть, далеку дорогу пройшла.
Син з боку: Ну, це ми загально так, а може, щось конкретніше.
Пит.: Вибачте, а чи можна Вас записати окремо? Перше ми з Вашою матір'ю, а Ви, може, пригадаєте їй, а тоді ми окремо.
Син з боку: Так, так, добре, добре! Я тільки хотів, щоб вона вам сказала за духовну семінарію і казала, що він далі не пішов учитися —то неправда. Він закінчив семінарію і пішов учитися.
Пит.: Ні, Ваша мати казала.
Від.: Так, так, а я ще щось хотіла сказати, що священиків цих убивали, совєти, совєтчики свої, намовляли таких, що горілочку п'ють, або на гроші жадні, а священики — я знаю одного, особисто знаю — там такий, як ангел священик був, такий благообразний —лице таке, такий чистий, я кажу, що на нього можна було молитися, то цього забили. Просто знали, де вони ходять, коли, що цього можна забити. То одних побивали дуже, побивали, не казали за що, вони знали за що.
Син з боку: Давайте прізвища, так неможна говорити.
Від.: Я не знаю, не знаю цих людей, але я знаю, що священиків наших убивали, а декого забили зовсім —тих що вони хотіли, що вони силували, щоб вони зреклися, що вони мусять принести користь владі, а вони пішли. То вони їх убивали —це я точно знаю.
Син з боку: Треба було б хоч одне прізвище дати. Як же так — убивали й прізвищ нема?
Від.: Отже ж не знаю. Тільки знаю, що я така, пам'ять у мене страшна, знаю, що вбивали, а одного, того молодого священика, що я вам кажу, того забили.
Син з боку: Те, що вони кажуть убивали, треба розуміти це — били.
Пит.: Так.
Від.: Били.
Син з боку: То вони засідки робили й били —це комсомольці переважно робили.
Пит.: Українці?
Від.: Атак!
Син з боку: А хто ж? А розкуркулював хто? Не самі москалі. З Москви прислали 40.000. Так що ж 40.000 на 40 мільйонів —один на півтора мільйона, як тут своє шумовиння —своє шумовиння і розкуркулювало.
Пит.: Чи були такі священики, що піддалися тому натискові, щоб співпрацювати з тими?
Син з боку: А отець Микола Юрченко. Певно, мав, здасться, семеро дітей. Церковних будинків давно вже не було, вони забрали все. Можна пригадати це?
Пит.: Можна.
Син з боку: Він бідував жахливо. А священикам не давали служити, місцева влада викидала його, сказали: —Йдіть у друге село, в нас тебе не треба! І тому він, без ніяких засобів на життя й існування, і семеро дітей — треба нагодувати, треба взути й одягти, ну, може, жінка впливала, знаєте — й ця біда його змушувала, він відрікся. Це один з тих священиків, що ми знаємо, що зрікся, чи відрікся. А вони, звичайно, вимагали, щоб він це зробив драматично.
Від.: Прилюдно.
Син з боку: В церкві, з амвону, знаєте, в ризах, що я Вас дурив, я не вірю сам у Бога, я відрікаюся і Вас закликаю. Але це дуже рідко траплялося так, як вони хотіли — просто було через пресу: — Я такий то й такий, бувший священик такої то церкви, зрікаюся сану священика і переходжу на цивільне життя. Йому дали працю, бо казали: — Зречешся —дамо працю.Йому дали працю в якісь сільраді, він був секретарем, але це було лише дуже короткий час, може, кілька місяців, а потім зняли його з праці й все одно заарештували, і все одно вислали. Але ми вже тоді не мали з ними зв'язку, бо враження то було на людей негативне, і тому священики й інші люди вже з такими не пробували шукати взаємин, бо це вже діяло на емоції. Може, треба було дивитися на це інакше, але в той час емоції переважали.
Від.: Тих, що відмовлялися, я не пам'ятаю, а тих, що йшли —родини священиків, батько священик, два сини пішло. Не пам'ятаю зараз прізвища, не пам'ятаю. В Миргороді. Батько —священик, син закінчив семінарію і він пішов у священики й також був з ним не в слов'янській, а в українській.
Син з боку: Слов'янська —так казали, щоб не казати московська, а слов'янська, щоб не викликати до себе великої ворожнечі, бо й в нас і так була.)
Від.: То все йшло, все свідоме, усе плило. Ось я вам сказала, що то стихійна боротьба була й вона...
Син з боку: Розкажіть за вчителів, за агрономів, бо священиків фактично висилали геть з України, казали: —Йдіть, звідки ви прийшли. То було парафії приєднувалися, збиралися збори, парафії приєднувалися до Української Автокефальної Церкви й просили священика, а священиків було дуже мало, бо багато священицтва не пішло до автокефальної Церкви, вони думали, що цар повернеться, і що їм буде все так, як було колись —книші, хліб, ниви, поля, наймити і т.д.
Від.: Так, так книші... Син з боку. А воно до того вже не вийшло, тут вимагалося жертви. І тоді якраз кинулося дуже багато вчителів, агрономів, які були в системах шкільництва, була тоді система церковно-учнтельських семінарій, що він міг іти або в священики, або в учителі. Тому, багато тих, що не пішли в московські священики, а пішли в учителі, тепер пішли в українські церкви, в українські священики.
Від.: Я, я вже подивлюся.
Син з боку: Нічого не треба дивитися, працюйте — все дуже добре пройшло. Прошу, питайте ще, бо так їй дуже тяжко говорити.
Від.: Ну, бачиш, я дуже хаотично, немає в мене системи такої, немає системи.
Пит.: Нічого, це має бути розмова, не треба тим турбуватися. Це має бути розмова, а не доклад.
Син з боку: Вони з того виберуть.
Від.: А ви з того виберете і складете?
Пит.: Так. Чи Ви пам'ятаєте революцію в Вашій околиці? Революцію?
Від.: О, yeah, а якже!
Пит.: Скільки Вам років було?
Від.: Мабуть, 16 років.
Пит.: А як це виглядало в Вас?
Від.: О, то було бурно — ходили співали, проприїздили тоді ж студенти. Студенти вели на початках оцю революцію, вони їздили по містечках, по селах, говорили, що то буде мед і молоко буде текти, і збирали, робили ото всякі співанки, молодь організовували і ходили по вулицях, співали такі революційні пісні. І я ходила теж, я пам'ятаю, бо я змалку співаю, то і я ходила і пам'ятаю, що я теж співала ці пісні, а такі —ну та Бог з ними.
Пит.: А то ще все було на українському національному тлі?
Від.: Так, було так на початках. На початках так було, а воно пішло зовсім в інший бік. ТІ, що робили, ті вірили, що так буде.
Пит.: А Ваш брат, що був офіцером?
Від.: Він уже помер, він уже цього не знав. Він приїхав з війська і щось тільки рік пожив, їх три було —тров офіцерів з нашппо містечка разом приїхали і всі три разом померли на туберкульоз. Ну, мій брат був такий делікатної комплекції, а то два такі були, як дуби, здорові хлопці і всі померли. Так що той брат нічого, а менший Андрій був —той не дуже такий активний він. Син з боку. А Ви розкажіть за „Просвіту," скажіть за того священика отця Лавра, що Ганцов згадував.
Від.: Ага, що в нас на початках.
Пит.: Це уже після революції?
Від.: Так, уже по революції. Було в нас двоє церков, і в одній церкві священик отець Лавр, і в дівець він рано став. Священик не мав права женитися вдруге, і він все себе віддав на служіння й церкві, і людям. Він організував чудові хори, крім того, що в церкві. Був хор чоловічий, чудовий, був хор жіночий окремо, а потім зводив він докупи різні пісні. Це в нас дуже великий здвиг робили.
Син з боку: Що він співав, які пісні?
Від.: Національні пісні співали, такі, ну як „Чуєш..."
Син з боку: Лисенка .Бурлаки."
Від.: Так як „Чуєш, брате мій” ну там зараз, як я хвилююся, так тоді я зовсім забуваюся. Чудові пісні, як „Ой, гей гук, мати, гук, це козаки йдуть, щаслива та дороженька," щось таке от. Це те, що свідомо вчило людей, показувало все людям, що то за різниця —одне в друге. І в театрах це виступали, співали.
Син з боку: Про „Просвіту скажіть, що вона робила."
Від.: Що? „Просвіта." Товариство „Просвіта," організація —студенти, молодь. І з чого почати? А хочать щось робити, то ходили і збирали, знаєте, хто що дасть, щоб потім продати; треба дошок, того, а там треба до пана піти попросити дошок — і зробили сцену, зробили все. У нас, тобто Миргород —це було велике місто.
Син з боку: Повітове.
Від.: Порівнюючи з нашим містечком, але в нас потім був театр ліпший, ніж у Миргороді. У нас були письменники: Товстоніс був, Віталій Павлович, Товстоніс —він сам письменник.
Син з боку: Драматург.
Від.: Драматург.
Син з боку: У нього драма "За друзі своя," це ніби в Болгарії, під турецьким ярмом, але це, звичайно, ви знаєте, що йшла річ про Україну й про московське ярмо.
Від.: Учителі, учительки, все це працювало дуже щиро.
Син з боку: А Євген Плужник, поет?
Пит.: Поет? Це у Вас?
Від.: Аякже! Він у мене —я ще ж мала тоді була —він у мене бачив великі, великі здібності, він мені помагав, і я такі ролі мала, що старші від мене вчительки тільки сиділи і дивилися. А він так працював! А який він зичиливий був, Боже, Боже!
Син з боку: Скажіть як Вас гримірувала поміщикова жінка.
Від.: А, поміщикова жінка!
Син з боку: Поміщик — не українець, Пулька, німець.
Від.: Німець, і що вони на виступ...
Син з боку: Прем'єри.
Від.: Прем'єра виходить. Ми вже приготовили те все виходити, а гримірувати, нуго як його? Ніхто не знав, старші то знають. Так він дав, цей пан, із свого дому віддав усі крісла, бо не на чому не було сідати. То приїхала підвода, він свою підводу вжив. Там у нього й млин великий був, і сад великий, він тільки на літо приїжджав, то сказав, щоб усі крісла склали й відвезли туди, а його жінка приїхала своїм автом гримірувати нас усіх там, бо хто сам умів, то гримірувався, а то вона гримірувала. А потім сміялися, що до них приїхали гості, а немає стільця, ні на чому сісти. —Де стільці? Кажуть: — Віддали артистам.
Син з боку: А що ставили, які п'єси?
Від.: Перша п'єса це „Безталанна," потім друга, ну, ти бачиш, я забуваю. Ну, були п'єси дуже серйозні: «Степовий гість," знаєте, тепер .Казка старого млина," я, наприклад, там дівча грала, як ту „Казку." І ще — що є? Були такі п'єси дуже серйозні, щоб виховувати людей.
Син з боку: Виховні.
Від.: Тоді приїхав до нас Плужник із студентом, нашого священика сином. І він приїхав, не знаю як, чи на тимчасово, чи як, але він як приїхав, то він на нас як остався, то вже не поїхав і був довший час, поки можна було, а потім, як вже почало трохи натиск, дехто вже виїхав, то він, Плужник, теж виїхав у Київ.
Син з боку: Ви, може, знаєте, що був такий ухил в комуністичній партії — „Шумськізм," я не знаю в яких це роках, але це вже за німців вдома розповідали, що приїхав той сам Шумський, ще як він не був засуджений, був великий концерт у нашому містечку, це —районове, Велика Багачка, знаєте? Казала мати?
Пит.: Так.
Син з боку: Це —Великобагачанський район, на Миргородшцині. То на закінчення концерту хор проспівав: “О, люба Україно, вітчизно моя," її тут на еміграції ніхто не співає; я маю, між іншим, ноти. І вона кінчається —це твір композитора Давидовського, його слова й музика, і вона кінчається таким лозунгом: „Хай живе вільна Україна!"
Від.: В унісон, цілий хор в унісон!
Син з боку: І тільки почали співати цю пісню, то цей Шумський вихопив наган і почав стріляти по каганцях, по цих лямпах газових, бо ж електрики якраз не було, і думав, що вони не співатимуть, а вони її напам'ять знають і тоді, як погасло світло, то вони ще сміливіше співали, аж до самого кінця доспівали.
Пит.: А так тут з того Шумського такого героя роблять. Син з боку О, так! О, Боже, тут що роблять! Оце за того Хвильового —щоб ви знали, його там ніхто не чув. Було дві України —85% це була Автокефальна Церква, Чехівський, Литовський, СВУ, СУМ, а ото 15% якогось шумовиння всякого, що кажуть: — Хвильовий був ідеологом. Ідеологом чого? Ви, як вчена людина, як науковець, мусите до того критично ставитися й побачити, що то зовсім не так, як тут розмальовують. Є люди на еміграції, які не можуть виказатися ніякою участю в українському національному житті тодішньому, в українському, національному, релігійному, культурному, освітньому і т.д. Тому вони хочуть зробити з того, з Хвильового зробити прапор і, мовляв, вони були з ним —значить, вони також робили якусь українську роботу. То була дуже мізерна кількість людей. А все це йшло, якщо неможна було виступати відверто, то пасивно виступали, але ігнорували все це, а щоб за ним ішли, то такого не було.
Пит.: Я буду вдячний, як Ви це повторите, як я буду з Вами говорити. Бо це погляд, щоб так висловити цей погляд в такій формі, щоб це було можливо Вам. А, вертаючися до цього театру, чи народ захоплювався ним?
Від.: Ніде було сідати, на вікнах сиділи. У нас двухкласне училище було, знаєте, то це великі дві залі, а для лекцій засуви такі були, що розділяли, двері такі.
Син з боку: Розділяли кляси.
Від.: Як двері зачинилися, ті займаються не чують тих, а ті —тих. І оце було в нас для театру такі залі, дуже великі. То і в будку лізли, отам де в нас оркестру не було, а там цей, суфльор сидів, то вони туди поналазять, на вікнах посідають. Ну, що повна остільки заля була, що під стінами отам ставили оті...
Син з боку: Ослони.
Від.: Ті, де сидять Діти? Син з боку. Парти.
Від.: Парти, й ставали на парти аж попід стіною, щоб дивитися. В нас бракували на деякі історичні п'єси костюми, а в Миргороді було, бо Миргород більший, багатіший, то ми їздили туди і позичали, вони нам позичали костюми, які нам бракували для таких історичних п'єс. І коли вони —одне, чи друге —приїжджали на нашу п'єсу, то вони нам завше казали, що: —Завше нам повідомляйте, коли в вас буде йти та чи та п'єса.То приїжджали з Миргороду до нас —це для нас була ж велика честь, бо ми ж місцеві люди, а то Миргород, історичний Миргород. Дуже в нас, дуже культурна і дуже...
Син з боку: Скажіть хто був режисер.
Від.: Режисером був ... хто...? Син з боку. Плужник може?
Від.: Плужник був, так це... Син з боку. А тоді Андрій Деревянко, цей учитель.
Від.: Він грав. Хто ж у нас був режисером? То вже, як приїхав Плужник, то він усе перейняв на себе. Ага, бачиш, тут брат його є, а то його брат був студент ... забула, “szkoda gadac” кажуть поляки. Але помагали всі разом, усі, бо оця інтелігенція —вони перебували в Києві, в Полтаві, вони бачили п'єси гарні, вони бачили, як люди грають, то вони вже й молодь учили, то вже, як режисери були, бо вони прочитували книжку, об'ясняли, розказували, а потім взагалі в нас народ такий здібний, що просто дивуєшся —виходить дівчина, така собі дівчина і рольку невилику їй дали —десь вона йшла й там трошки підпила, іде, значить, щось там говорить. А публіка слухає її, ніхто не сподівався! То дівчина вийшла, її перший раз узяли на сцену й вона ту невелику рольку так провела, що всі реготалися, ви знаєте —значить, підпила молодиця, значить трошки напідпитку. Але як вона ту ролю провела! Так що дуже здібні, її ніхто не вчив, вона просто інтуїстично відчувала ту особу, яку вона має показати. А вже при Плужникові, то в нас тоді надзвичайно, й вчительки були, але вчительки не дуже —двоє було таких, що грали, а то в масовках виходили, якісь нездібні були, не було в них. Це все, що я можу про театр і що давав він велику освіти. Коли я, знаєте „Жидівка— вихрестка," наприклад, ішла п'єса, знаю, що ще якісь п'єси ішли,плакали, „Глитай або ж павук" —я там грала Олену, але я не пригадую зараз —усе такі гарні п'єси. І публіка дуже реагувала на гру, а це багато значить. А один хлопець —яка то п'єса є, що його просто. Як його ім'я було? Ага, Іван Вдова, а по п'єсі —Матюша: „Матюшка катай гусі."
Син з боку: „Суєта."
Від.: „Суєта." Так каже батько: —Він би й нічого, тільки „оксент" у нього трохи не такий. Син з боку. Акцент, значить, російський гірше українського. Я думаю, тоді „оксенту" там не було потрібно. При чому тут, каже „оксент" — „Катай Матюша гуси."
Від.: Так це комедія. Мати каже: —Ну, цей хлопець, Господи, —(вона вдова і живе якраз коло театру) каже: —Ви ж мені перевели хлопця, ви в мене відібрали, я, як кличу Івана, то він і й обзивається, а я тільки мушу гукати „Матюша!” Тоді він біжить.
Пит.: А в який спосіб це все було змішане?
Від.: А воно само, поступово, поступово. Плужник виїхав, той, що приїхав із ним, священика син, помер, цей виїхав —Чибітько. У нас теж був один із п'вси, із театру отих братів; ж їх?
Син з боку: Тобілевичі.
Від.: Професійні були Тобілевичів, були професійні, були. У того теж якась. Він грав теж, артист він. Як граєш з артистом, то він тобі передав все, ти так легко це відчуваєш, так йому імпонуєш, а то все щось таке в нього в родині трапилося, він мусив виїхати, потім ще хтось виїхав і так час-до-часу. А я вийшла заміж, то дуже журилася, значить, як я вийшла, бо то як пріма ніби була я вийшла заміж. Бо це вже почалася українізація церков наших, якраз я познайомилася з цим своїм чоловіком і в скорості заміж вийшла. Але бачите як —як почув Владика, що збирається Костянтин женитися, так він питав, приїхав туди, де був і він, майбутній чоловік, і людей тут розпитав і закликали мене туди так, як на вечерю —що то була відповідна до того, бо як жінка буде в один бік, а чоловік в другий бік, іншого розуміння —а він страшно мого чоловіка любив і бачив, що це велика сила, і цього чоловіка треба зберегти. І він приїхав той Владика, і мене покликали туди на вечерю, ми там сиділи, а я нічого ж не знала про це, вже пізніше мені сказали про це. Але віц сказав: —Приїжджай в Полтаву, бери свою дівчину й я вас повінчаю. Ото так, я вже відійшла зовсім від сцени, вони там ще щось пробували, але воно розсіялося. Там ще якийсь комсомолець кричав, що —як вони все згадували мене, що: —Це вона грала, —але він: —Так що ви все «вона та вона” а ви хто такі, не можете грати? І воно розсіялося само по собі, не то, що хтось розгонив їх, а вони так розійшлися, так як вода, розпливлася —шкода було.
Пит.: А хто були ворогами нашої Церкви й українізації Церкви, скажімо, там, де Ви були? Що це були за люди, що противилися?
Від.: Це люди, які жили дуже близько з священиками й слухали священиків, вони їм казали, що це сякі-такі, що це не священики і, що це ото приходить у рясі, а в його наган у кишені — отакі ріжні нісенітниці. Це одно. Потім ще, треба правду сказати, заможні, заможні дядьки були проти, вони трималися старого, тримались старих священиків і вони не хотіли приймати оцього, що нове назрівав, хоч це, може, краще в 100 раз і для їх самих було, але вони були проти. І оцей, що помер недавно, бандурист, як його...?
Син з боку: Міняйло?
Від.: Та ні, наш главний цей диригент.
Син з боку: Китастий?
Від.: Китастий. Китастого батьки були теж проти і ходили до слов'янської церкви —була не слов'янська, а це так московську церкву називали —то вони ходили до тієї церкви, і туди ходив цей самий небіжник. А церкви поділилися. ТІ пішли, що до нашої церкви —то поприходили, значить, то, що із других церков —що вони визнають і люблять нашу українську церкву, свідомі. А батько в нього був такий оратор, я його так назву, хоч це не дуже добре, оратор, він такий промовець був, що часами він так говорив, що казали люди, якби він сказав, „Ходіть і стрибайте в воду," так за ним би стрибнули б у воду. Ось стільки, такий він вплив мав, він дуже великий вплив мав. І тому його Владика посилав, як ну, як для благовісника.
Син з боку: Це так, як називають тепер в нас „місіонер," а в нас називали благовісник.
Від.: Благовісник, на периферію, щоб він об'їхав усі церкви. І він приїжджав. У кожній церкві були —чи багато, чи мало —але були такі, що проти. В нашій церкві, наприклад, інтелігенція, вчителі, студенти, а як студенти є, то батьки ідуть, знаєте, і слухають своїх дітей. То як перший раз приїхав мій чоловік, то що ж вони? Вони вже там стояли з кільками, сказали, що будуть бити його, бо молодь його впустила в церкву, а в старого попа відібрали ключі. І як він відслужив Службу Божу, то ті дядьки свої ціпки геть позакидали, а баба там одна Цариха, що казала стільки пасок у Києві з'їла на Великдень —то та все й до дверей підходила ближче, й ближче, і ближче, а потім каже: —Сестрички!А вона старша сестра. —Так це ж я тільки в Києві таку відправу ж чула! Та йдіть же!І отак лагідно, лагідно, спокійно за один раз усе перейшло.
Син з боку: А що сталося на другий тиждень в другій церкві?
Від.: А на другий тиждень там, теж там таке саме сталось.
Син з боку: Там священик не хотів, а там священик прийшов разом з парафією. Ви пам'ятаєте, може, його прізвище, чи ні? Церква Св. Богородиці.
Від.: Не пам'ятаю. А той сам священик перевів, бо нашого просто обдурили —ну, прийшло щось таке, що одібрали ключі в нього, а той сам згадав, що: — Люди, приходьте, значить, у цю неділю, вже будемо й ми служити так, як і в тій церкві служать.Він без усяких так, як плила вода, так плили скрізь і ці церкви —одна за одною. Син з боку. Там був, між іншим, у тій церкві, довгі роки був аж до розгрому Церкви, був священик з Галичини.
Від.: Так. Син з боку. Він називався Іван Володимирович Клик. Він був полтавський, так його називали, „Полтавський ksiadz” Я не знаю, я не думаю, що він був у латинській церкві, я думаю, що він був греко-католик.
Від.: Греко-католик, так.
Син з боку: А в православії висвятився, тому його називали „полтавський ksiadz" і так написано в .Історії Православної Церкви, що приєднався до Української Автокефальної Церкви. Чому я за це говорю, бо це дуже важливо, бо ще й досі москалі на еміграції товчуть, що “Галичане єто одно а українці із східньої це друге, це ніби дві нації. Це неправда навіть у тому, що вже в ті часи приїхав священик із Галичини й був у цій парафії довгі роки й ніяких двох націй не було, ніяких конфліктів.
Від.: І також він з вищою освітою.
Син з боку: І він був з вищою освітою, він говорив трошки інакше.
Від.: Ага, трошки інакше.
Син з боку: „Фільософія" він казав, „гімназія” —знаєте трошки інакше вимовляв, але за це ж його ніхто не вважав іншим, іншої національності.
Пит.: Навіть селяни?
Син з боку: Так! Це ж було містечко —там половина парафії було інтелігенція, а половина були хутори. Ви знаєте, що таке хутори —це багаті господарі. Мати говорила за батька — його перша церква це була церква Св. Тройці. Перший священик Михайлівський був —то той не хотів переходити до Автокефальної Церкви —сказали: —То йдіть шукайте собі інше, це називалося „сходи” це значить мітінг, загальні збори.
Від.: Мітінг.
Син з боку: Значить, збиралися коло церкви, казали: — Люди добрі, в Києві, кажуть, відродилася наша Церква й ми хочемо приєднатися —хто за те?Тоді висловлювалися, запитали священика, чи ви йдете з нами? Каже: —Ні, я не йду! — Ну, то тоді, кажуть: —Громада просить вас, щоб ви йшли й шукали собі десь інше місце.Так шо він там уже не заважав нічого, як приїхав автокефальний священик.
Пит.: А, може, Ви знаєте — це моїх приятелів дід, що його більшовики розстріляли —дияконом був у Вашому районі, Цебенко? Це за СВУ його засудили. Син з боку. Так, аякже! Пан Цебенко.
Від.: Аякже! Та ж він недалеко від нашого, від містечка від нашого був. Син з боку Як його ім'я, скажіть —Овсій?
Від.: Ні, я забула. Але ми ж його дуже добре знаємо. Син з боку Село Матяшівка.
Від.: Так, село Матюшівка, чи хутори вони Матюшівка звалися, але там церква була, була церква.
Пит.: А як по Вашому, як селяни ставилися до росіян? Чи не відчували якоїсь там ворожнечі? В деяких околицях то дуже це було, на Полтавщні.
Від.: У нас якось не відчувалося так різко, не відчувалося —кожні робили своє, кожні шанували своє. Син з боку В містечку, здається, було двоє родин, чи що, але вони зукраїнізувалися цілком і тільки прізвища залишилися —Серьоґін, наприклад, а вони всі були як українці і брали участь в мистецькому житті й церковному. Отже, самих справжніх таких були там то техніки, чи що, казали: —То отой кацап розповідав, то той бреше —правда?
Від.: Так їх ото й називали—отой кацап.
Син з боку: Що їм вірити не можна. Але такої ненависті, значить, не було—тому що українці е, як я так дивлюся, порівнюючи до інших національностей, бо ми в цю війну були й в Польщі, й в Словаччині, в Чехії, і в Німеччині, в різних провінціях, то наші люди, можна сказати, дуже лагідні й дуже добрі християни. Під час війни через Україну перейшло 1001 національність, різних, так? Часом бували такі випадки, що і грабували, але все одно —кінчався день, заходило сонце і нові перехожі йшли, просилися на ніч і люди приймали до хати —спали на землі, на соломі.
Від.: Кажуть: —Вибачайте, на соломі.
Син з боку: І годували —картопля, квашена капуста, огірки, може там який шматочок сала, чи що —всіх годували й не було такого. Оця наша доброта, може, і є ця наша слабість.
Пит.: Чи можете це описати —як переслідували діячів церковних, не священиків, світських? З церковного уряду, чи що?
Від.: А, світських? Так. От я один такий момент вам розкажу. Загадали, що будуть знімать дзвони з церков, бо знімали ж. То зійшлося все містечко, все містечко зійшлося. То чоловіки стали, знаєте, а жінки завше старалися. То жінки перед брали, що все таки до жінок не будуть так дерзко ставитися, як до мужчин. То навколо церкви стали жінки, взялися отак за руки й не пускали, бо вони ключі взяли б, а не допустили — лізти ж нагору треба знімати дзвони. І вони стали колом і не gecrfkb. То їх поліція прийде розірве —у цім місці розірвали, а вони вже там сгпіпилися і отаке. А бити не б'ють. І то воювали, воювали, але нічого не liji.dfkbcz, мусили. Але деякі жінки уперто, дуже уперто, то їх зараз заарештовували і забирали. І повисипали, на три роки повисипали.
Син з боку: А за церковних діячів, за диригентів, за те, як наказами відбивали від церкви, знімали з роботи, знущалися, відкидали від церкви, щоб не працювали. Церковних діячів ви знаєте? Скажіть то! Розкажіть про того диригента, що загнаний був, отого з Богородичної церкви, отой Джурка, що називали його Ляґою.
Від.: Ну, я забула, ти ж знаєш, що я забуваю. Ну, багато перейшло, багато.
Син з боку: Котилевич.
Від.: Котилевич диригент був, так. Там були мужчини переважно, здорові, знаєте, дебелі українці, на славу й такі націоналісти всі, що на диво. В нашій церкві якось легше було —були українці, не було кацапів у нашій парафії, а там, то страшно завзяті були. Ну, що ж ще я можу сказати? Боролися, боролися.
Син з боку: Так, але як їх переслідували?
Від.: Поможи, поможи ти.
Син з боку: Я не знаю, я тільки сказав про диригентів, але ще були певно, люди, що засилали їх.
Від.: Ну, висилали — як хто дуже активний був до церкви, то їх просто арештовували й висилали. Багато вислали таких людей —невинних, тільки з—за того, що боролися за церкву.
Пит.: Чи пам'ятаєте, Ви хотіли щось сказати?
Від.: То я хотіла сказати як дзвін знімали.
Син з боку: То Ви вже розповіли.
Пит.: Це як жінки, жінки бралися в ланцюг.
Син з боку: Як бралися за руки.
Від.: А як дзвін упав...
Пит.: Скажіть, скажіть.
Від.: І вони таки не могли нічого зробити, таки поліз той. І люди стояли, тільки кричали: — Розступися, бо зараз дзвін — що: — Як уб'є кого дзвін, то ми не відповідаємо.І таки поліз один, і відчепив того дзвона й той дзвін, як упав додолу згори і як бовкнув, знаєте, дзвін загудів, так страшно загудів, а народ так заридав, так, кажуть, ніби той дзвін прощався з людьми, що це його останній дзвін. Але пропало; люди плакали. Дзвін угруз в землю, ударився сильно.
Пит.: А були такі в містечку, такі войовничі безбожники?
Від.: Ні, в нас таких не було.
Пит.: А ті, що дзвони скидали, ті, що Вас?
Від.: Ті, оце тільки місцева влада, значить, тільки місцева. Люди не були так, щоб вони хотіли, а просто...
Син з боку: Розкажіть, як. того листоноша намовили, щоб знімав хрест із церкви, що йому за те обіцяли.
Від.: Я забула.
Пит.: А, може, Ви розкажете, коли...
Син з боку: Як уже —це був випадок такий —вони все робили за пляном, все робили за системою. Ви розповідали, чи мама розповідала вам за податки?
Пит.: Так. Син з боку. Це податки збільшувалися щоразу — більше, більше й більше. Податки приносили завше до священика, не до церковної ради, хоч наша Церква не керувалася духовенством, а народ вибирав відповідні церковні ради, і вони були І зв'язковими між урядом і церквою, бо духовенство було майже безправне, на нього ніхто ніякої уваги не звертав. Коли священик би прийшов туди в управу сільську, чи що, І то там на нього свистали б, знущалися, і він нічого не зміг би там поладнати. То замість того, значить приносилося то до священика і казали: —Зараз заплати гроші, приносилося вночі й вже приїжджали кілька возів і раз ти не платиш гроші, так... Каже: —Я ж грошей не маю, в парафіяльна рада, яка має скарбника, і скарбник виплатить вам ці гроші. Але чекайте, хто ж приносить уночі податок і вимагав негайно сплати?—А, то ти не хочеш платити? То ми конфіскуємо все твоє майно. І то такі вози...
Від.: І все забирають.
Син з боку: І виносять все до нитки. Це в нас було три чи чотири рази. Я був тоді зовсім малою дитиною, але, значить —скільки мені тоді? —мені сім років тоді було.
Від.: Так, і йому...
Син з боку: І я лежав отак, трусився, і мені кинуть мою одежину.
Від.: Так, його одежину.
Син з боку: А то все заберуть.
Від.: —А тобі, попе..., —йому, значить, рясу.
Син з боку: І то все, все —і горшки з печі повитягають рогачами й заберуть, якщо зварено, чи порожне, все позабирають. Ну то, звичайно, на печатках ми жили не зле, було навіть трюмо, знаєте, потрійне таке дзеркало й гарне ліжко, і лямпи такі, бо в нас це в містечку лепка така була, ще з 1905-го року і то зовсім не совети це зробили, а той поміщик Пульман, що то ми згадували за нього, що він помагав в українській революції, в культурному житті, відродженні, значить. Отже, це податки за кожним разом збільшувалися —люди реагували надзвичайно добре —тілька ця голота виїде, то вже біжать —тій несе ліжник, той несе рядно, ті несуть подушки й кладуть на землю, кажуть: —Досипайте до ранку! А що вони, кажуть, хотіли?
Від.: Ці ще не виїхали, а люди вже кругом, вже вістові ходять, кажуть: —Вже І отця нашого грабують —і вже, каже, —й збираються, і на хутори вже передадуть, із хуторів —отам заможніші люди —хто кусок сала несе, хліба несе, рядно —знаєте, там рядна такі, бо нічого постелить. А поки вивезуть, тіли вивезли, а ті вже в хату, а люди вже свої прийшли.
Син з боку: А що вони хотіли? Кажуть вони хотіли 4.000 податку на церкву. Ну, то нічого. — Ти, Іване, іди на той край містечка, а ти, на той, а ти на той —старші люди переважно. І до дев'ятої —бо це було, може, десь в другій годині ночі, в третій годині ночі — то до дев'ятої години ранку, вже до відкриття тієї сільради — бо вони ще погрожують, що як не заплатиш, то „пеня" ростиме (то репаїіу в нас називали “пеня") штраф, значить, то вже люди до дев'ятої години позносять гроші —вже принесли, на стіл поклали. І тоді —батько нікуди ніколи не ходив, а мати. Іде й каже: —Ану ось, каже, гроші, ось ваш ордер на податок, але, каже, я не заплачу вам ні копійки, поки ви все не звезете те, що ви вчора сконфіскували, що ви в нас забрали.Ну, але вони вже поділилися й кожен уважає те своїм здобутком, а тут, значить, так тут, каже, пеня буде.
Від.: А я дуже з ними, знаєте, не церемонилася.
Син з боку: А вона ж з цього містечка, вона дуже добре знана, вона не з багатої родини, так що вона не боялася нікого. І ото, значить, вони починають збирати й звозити. Звичайно, вже якоїсь третини того нема, за другим разом ше менше, за третім разом ще менше, а потім — це система, як пам'ятаєте, я казав за систему — це все робилося дуже так обдумано. Викликають батька в район, в Миргород, тобто до повіту, значить район був Великобагацький —це було в 32-му році, так? —в 32-му році, зимою. Викликають —як його нема —викликають старосту.
Від.: В 31-му році, в 31-му році.
Син з боку: Викликають старосту, значить, тітаря парафіяльної ради, що мав ключі. Викликають, щоб він приніс ключі, бо буде інспекція церковного майна. Ви ж знаєте, що за радянським законом і до сьогоднішнього дня церкви е державне майно, то —не майно церкви, не майно громади церковної, а державне майно і держава така «дуже добра," що вона рентує дану церкву такій то релігійній громаді, якщо підпишеться, скільки то було? П'ятдесяти хатка, чи скільки —ви не пригадуєте? —значить певна, визначена ними кількість людей мусить підписатися, що вони зобов'язуються тримати це приміщення. Але що-місяця приходить державний інспецктор, по інвентарних книгах перевіряв, чи все в церкві ціле, чи не вкрали якісь ризи, чи не вкрали якісь ікони, чи не вкрали книжки, хоч книжки старовинного друку, книжки Києво-Печерської Лаври вони всі позабирали, бо їм то не подобалося, щоб воно було, бо ж не Москва була головою, а Київ був головою. То вони те все знищили, казали, що беруть до музею, але то не правда, вони все знищили. Але цей інспектор ходив по церкві, перевіряв усе, чи все є на місці. Тоді цей староста, як то викликали батька, каже: —Чекайте, каже, та ж інспектор був два дні тому!—Що ти, кажуть, говориш дурниці? Тобі кажуть, неси ключі! А він жив на хуторі, за містечком, яких, може, 4 кілометри, зимового часу, хуртелиця —і він собі підняв башлик на голову, вернувся, іде з ключами. І тільки він вийшов із хутора, й між хутором і містечком, може, півкілометра, є така галявина, нема нічого — там на нього накинулися комсомольці, накинули на нього рядно, щоб він не знав хто й не впізнав нікого —побили його дуже добре й забрали в нього ключі, і зараз пригнали до церкви, відчинили й почали все в церкві бити — всі найцінніші ікони в іконостасах, в царські двері, престіл — з люльками, курили, співали, викрикували — оцей актив, оцей комітет, так званих незаможних, це значить шумовиння. І такий Різник один —то самий справжній бандит, бо його батьки були дуже багаті, а він до революції встиг пропити все їхнє багатство. І тоді, як прийшла революція, він виявився найбіднішим у селі і став головою оцього „комбеду,* комітету бідняків і він уже керував цими всіма акціями, бо йому нічого святого не було, бо він за це не дбав, він уже вислужувався перед новою владою. Тоді, коли батько повернувся додому, в нас у хаті сиділо багато людей і журилися, а деякі просто плакали —чоловіки плакали й жінки плакали й розповідали, що на цю всю зграю налетів якийсь з старих офіцерів, що перейшли на службу до совєтів, з цього воєнкомату. Ви знаєте, що таке воєнкомат — воєнний комітет, той, що вербує до війська. Він заскочив у церкву й побачив що робиться, і він дуже на них накричав, що вони руйнують радянське майно, що це не є церковне майно, це є державне майно. Ну то його все одно випхали, і ще його навіть за якийсь час взяли й перенесли десь геть, що він такий жест зробив проти таких добрих людей ангарелігійників, а він виступився ніби то на захист церкви. Отже, коли повернувся батько, то він же нічого не знав —то було пізно вночі, я думаю, так? А люди ще сиділи в нас, а тоді, як розказали батькові, то батько сказав: —Тепер я знаю для чого вони мене викликали туди!Це тільки для того, щоб він не міг організувати людей, щоб він не міг попередити того старосту —не давай ключів, бо це якась засідка, якась змова й після того...
Від.: Змова.
Син з боку: І після того батька вже перенесли в другу церкву, а цю церкву вже розібрали цілком, а друга проіснувала ще довше і тоді вже люди злилися всі туди. А батька перенесли до Полтави, до Воскресінського собору в Полтаві, аж до 34-го року, а тоді він виїхав у Малу Перещепину. Але отут ще в цій Багачці. Й вибачаюся, що я вмішався ніби в материне. Ви якось, може, це відділите, бо я можу це забути. Можна говорити?
Пит.: Можна, так.
Син з боку: Відколи я себе пам'ятаю —звичайно діти ходили в нас у куценьких таких штанцях, на такій підтяжечці —і я пригадую багато разів таку сцену —то мати, в сльозах, тримав мене за руку, й ми стоїмо перед церквою, а в нас надворі на церкві був великий образ —в Києві то навіть на образи —а то тут образ храмовий, бо Богородична церква, то значить образ Пресвятої Богородиці. І мати каже мені: —Молися, сину, щоб скоріше нашого тата випустили! А чого це? Бо щотижня заарештовували, як тільки скаже проповідь і зачепить отих о комунарів, що руйнують наш народ, що виступають проти церкви, проти моралі і т.д., так уже —приходить додому, уже сидить виконавець — у міліцію! І забирають. І то день-два-три, тоді йде ціла делегація парафіян і просить: — Товариші, та нащо вам наш священик? Відпустіть! Ось неділя йде, а в нас нема кому службу служити. — Забирайтеся геть!То ото і ми з матір'ю ото ж ходили по кілька разів, щодня навіть мати приходила ізо мною, щоб може ж у них щось у серці заговорити, що й дитина мала. А він сидить — і за що? Ну, то так отаке життя українських священиків було, і архиепискоігів, і впискоігів також. Наприклад, на день Паризької комуни — ви ж знавте, вони ж дуже святкують це свято — демонстрації ходять, хай живе Паризька комуна, хай живе Паризька комуна! Ура! Ура! Ура! А священики, так ніби змовилися, бо ж то все люди з освітою, знали чим закінчилася Паризька комуна. Ви знавте якобінців, ви знавте як вони під гільйотину один одного пустили, так? То ті священики в проповіді як розкажуть, що таке Паризька комуна, ну то вже ввечері мусиш іти в міліцію. Ну, й що ти говорив? Ти яке маєш право вмішуватися? Звідки ти це знаєш? — Ну, як ви не знавте, то я, каже, знаю, я мушу людям сказати це. І то за таке заарештовували безліч разів. А в кінці-кінців, це закінчилося тим — не знаю, чи мати говорила вам?
Пит.: Говорила.
Син з боку: В 37-му році, в „Оковщину” батька забрали. Уже тоді він не був фактично, не служив, бо не було де.
Від.: Ми вже працювали.
Син з боку: Батьки працювали на торфорозробці. Ви знавте, що це орфорозробки—у болотах ото копають торф —то, значить, руками, і пальці в нього страшні були, в пухирях усі, бо він фізично ніколи не працював. Тоді будували млин на станції Новосанжари, я жив сам цілий тиждень, а батько й мати там працювали й заробляли собі на шматок хлібу. Але батько знав кілька мов, бо він дуже добре вчився в семінарії і в університеті, як він був на історико- філологічному факультеті. То тоді потребувалося знавців чужоземних мов. Якраз він найкраще знав французьку мову, так йому здалося, що він її найліпше з інших мов знав, і він запропонував — був такий Інститут чужоземних мов у Полтаві й він з Перещепиш поїхав туди й запропонував, що можуть йому зробити іспит, чи що. Вони йому дали купу книжок для викладання французької мови в середній школі. В кожній книжці, звичайно, в кінці був словничок, то батько дуже багато поправок поробив тому, що неправильний переклад французьких слів був. Вони дуже вчепилися за нього.
Від.: Це ж уже церков не було, церкви були поруйновані. Син з боку. Я ж кажу, що він знав, то вони вчепилися за нього, але ми думаємо, що якраз ця французька мова, і ці поїздки до Полтави й виставили його, що він, не сидить тихо, а ще хоче йти в радянську школу, будучи попом, розумієте, бо він не зрікався, ніколи не зрікався сану; він фактично й далі залишався священиком, тільки, що він не мав де служити, був позбавлений цього права, можливості. А, значить, ми думаємо, що тут — бо батько розповідав матері, що тут він зустрівся з одною особою, яка була сексоткою —Ви знаєте, що є сексот? —значить секретний співробітник НКВД —і вона його там побачила і вона сказала, що це є дуже небезпечний священик, бо він дуже багато церков перевів до Автокефальної Церкви, і що це для радянської школи й для радянського суспільства небезпечна людина. А, може, це так тільки нам здається, в усякому разі, що це було влітку.
Пит.: А може якраз.
Син з боку: А восени був наскок на місто оцього „чорного ворона" і забрали, заарештовано, було 75 осіб, в тому числі й нашого батька й священика з другої церкви, бо в цьому містечку було дві церкви. Це так закінчилося і його забрали до Санжар, до району, звідти перевезли його в Полтаву, на Пушкінській, здається —ДОПР називався — так чогось тоді називали, але, значить, це в'язниця, але так чогось називали.
Від.: Може я тоді що переплутала, як вам говорила.
Пит.: А, може, ми з Вами скінчимо, поговоримо дещо про голод, а тоді перейдемо до Ваших свідчень.
Від.: Я тільки хотіла, вибачте, один момент —як оце в нас розбивали дім той, церкву й образи, наміхні образи Ісуса Яриста й Божу Матір, зривали й кидали на підлогу — і одна вчителька ставала і стрибала на образи і казали; — Якщо ти Мати Божа, так покарай мене, покарай мене! — І танцювали по тому. А я з швю вчителькою — і ще одна там — ще ми літом, дстській садок був, то ми втройох там працювали. Ну, потанцювала та й пішла, церкву вже закрили і все. А за якийсь час приходить до нас —а ми, як у трьох працювали, то ми ... вони на хуторі жили, дві дівчини, то ми часом туди ходили, на хутір, то там мати знали їхнє і все. Одного разу в неділю приходить ця мати цієї дівчини й каже: —Отче, я вас дуже прошу, помолітися, помолітися за мою доньку Мотрю!А я питаю: —Що таке?—Та, каже, та ви ж знаєте яке нещастя, вона ж здуріла, вона сидить в бочці, ми, каже, у бочку її садимо, бо ми не можемо.Вони на хуторі не дадуть їй ради, що з нею робити, це комусь треба везти десь, і божевільну це треба зв'язувати, вона здорова дівка. Каже: —Сидить у бочці, але хтось нам сказав, щоб в один день скількісь молебнів відслужили, що як церкви нема, щоб дома служили, але щоб помолилися. І ото, це факт, що це ота Мотря, що...
Син з боку: Що танцювала.
Від.: Що танцювала на образі, що казала: —Покарай!А я матері кажу: —А ви знаєте, що?А вона каже: —Знаю, знаю, голубочко, матушко, —так називали «матушка," — знаю, це нещастя дурний її язик.Але Бог її покарав! Ну, то що, отець там молився, і ми так більше не знаємо, чи вона відійшла, чи її десь відправили, але Бог покарав наочно —всі це знали й бачили, як вона.
Син з боку: А з тим, що ото хрест знімав? Що ото намовляли, викликали, що: — Товариші, хто полізе хрест знімати?Ну, комсомольці там: —Я, товариш начальник ма полізу!— Та я, каже, знаю що ви комсомольці, полізете, а нам цікаво, щоб хтось із старших. Ну, цей чоловік, листоноша, мав багато дітей, дуже бідний. І тоді вони почали заохочувати: —Дамо тому, дамо корову тому, хто полізе і скине хрест. І він за ту корову взявся. Поліз, відкрутив і скинув той хрест. Але, через скільки? — через три роки він помер — і люди це пам'ятають. Так що корова не помогла нічого.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz