Rev. Oleksander Bykovets' (son of LH32), b. 1924 in Velyka Bahachka, a district center in Poltava region. Narrator expands on his mother's preceding account, speaking at length about the education, career, activities, and persecution of his late father, as well as describing the social life and mutual aid efforts of the clergy. Narrator gives considerable detail on the famine in Poltava, during which time they brought some food by the faithful, while narrator also rummaged through garbage. Describing the difficulties he faced as the son of a priest, narrator remembers with some bitterness the song “Thank you, Comrade Stalin, For a Happy Childhood”. During the famine, children were not allowed on the streets alone for fear of cannibalism. Narrator saw kholodets (head cheese) made of human meat sold in the bazaar and peasants begging in the streets for bread. Narrator also tells how his aunt, who had emigrated to France after the revolution of 1905, assisted the family by sending francs which could be used in the torgsin and how this correspondence was used as additional evidence against his father. Narrator tells how his mother obtained documents which did not reveal the fact that she was the wife of a priest, while his mother occasionally interjects as his stimulates her memory. Account includes some material on World War II and revival of Ukrainian Autocephalous Orthodox Church during the German occupation.
Пит.:Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Від.:Олександер Биковець, я священик Української Автокефальної Православної Церкви, настоятель церкви Св. Андрія в Детройті, Мішіґан, Сполучені Штати Америки.
Пит.:Будь ласка, Отче, скажіть коли Ви народилися.
Від.: Я народився в 1924-му році.
Пит.:А де Ви народилися?
Від.:Я народився в містечку Велика Багачка, донедавна районового містечка, а тепер район перенесли на станцію Гоголеве. Це на Миргородщині, чотири
кілометри від Миргороду, 120 кілометрів від Полтави.
Пит.:Ви виростали в самій Великій Багачці?
Від.:Мов життя складалося так, як життя моїх батьків. Батько, як священик Автокефальної Церкви був як місіонер — тільки тоді називалося „благовісник" то він переходив часто з одного місця в друге, але як приєднав парафію до Автокефальної Церкви, закріпив усе, тоді присилали іншого священика, а він рухався далі. Отже, тому я бував у різних місцях. А найбільше я пам'ятаю троє: це Велика Багачка, Полтава, і Мала Перещепила на Полтавщині.
Пит.: Як до Вас ставилися в школі?
Від.:Я дуже добре вчився і мене вважали добрим товаришем — учні. Ставлення вчителів було дуже обережне, бо ніхто не хотів виявляти великої симпатії до сина ,попа." Були окремі діти, діти активістів, чи комуністів, як і на кожному кроці підкреслювали, що називали мене словом „піп," хоч я був фактично тільки „попович," а не був „піп." Це, мабуть, було зв'язано не тільки тому, що я син священика, а тому, що я був від найменших років я був прислужником у вівтарі, altar boy-ем, як тут називають, так? А потім навіть я починав уже читати певні частини богослуження, то було українською мовою, так що було легше, ніж навчитися старо-слов'янською, і я умів дзвонити, я знав уже порядок усіх богослужень — уже до часу арешту мого батька. І дуже ще шкодило мені те, що мої ліпші товариші разом зі мною ходили до церкви, були прислужниками, як у Полтаві, так і в Малій Перещепиш особливо, а деякі дівчата, із-за дружби зі мною, навіть училися співати в церковному хорі. Тому директор школи не раз мене викликав і казав: — Ми знаємо, що ти, як син попа, мусиш там бути, але чого ти кличеш тих дітей зі собою?Я казав: — Я їх не кличу, вони йдуть самі.Але це все одно, це вважалося, що то я їх агітую. Ставлення до мене проявлялося недобре в тому, що я добре вчився —там була система т. зв. нагород, що називалися преміями — кращим учням школи давали премії в кінці шкільного року, мені ніколи не дали навіть маленького олівця-премії, бо, видно, був наказ такий, щоб попівського сина не виставляти поперед інших дітей. І друге, може, що й самі вчителі боялися підкреслювати мої заслуги, чи здобутки в науці, щоб собі не мати клопоту. Але доки я був у середній школі, то перешкод не було. Але я дуже добре знаю, з особистого досвіду, що дітям, дорослим дітям, які вже пішли до університетів, чи в інститути, як тоді називалися, технікуми, якщо син попа, то було заборонено вчитися, не допускали. І тому багато змушені були публічно, через пресу відректися своїх батьків, писали такі заяви: „Я, такий то і такий то, публічно відрікаюся свого батька-попа." Тоді, роблячи таку деморалізацію родин, тоді влада допускала них до науки.
Пит.: А це ті заяви, як то сказти, чи сприймалися, як це стрималося родинами? Значить, чи це вважалося, що це вимушене?
Від.:Так, це вимушене було. Родини на це дивилися спокійно, бо кожна, бо кожна родина була зацікавлена в тому, щоб їхні діти вчилися, здобули освіту й могли полегшити собі життєвий шлях. Звичайно, що це дуже погано впиливало на суспільство, але це було одна з тих необхідностей, як і в той час робилися. Це стосувалося не тільки священиків, а так само дітей поміщиків, чи дітей „куркулів," які мусили. Ось, наприклад, тепер кажуть, оці комопозитори Майбороди, що їхні батьки так само були розкуркупені, і вони виховувалися в дитячому домі, аж в пізніший час їм сказали, хто вони такі. Оце ж після падіння Сталіна там ніби була якась „відлига" і багато дітей, особливо тих, що батьки їхні були загнані в „Єжовщину" —я особисто говорив з однією дівчиною, як приїжджала сюди на відвідини —подавали прохання в НКВД пояснити, де ви поділи мого батька? І вони говорили, що такого то й такого то року, в „Єжовщину," коли на самій Україні, як каже статистика, забрано було 450.000 людей — від священиків і професорів, і офіцерів армії, і студентів, і кінчаючи робітниками й селянами —то їй дали знати, що: — Твого батька було заарештовано, засуджений і знищений, але посмертно він реабілітований.Отже, така „добра" радянська влада, що хоч посмертно реабілітувала. То значить, то дівчина тоді могла, звичайно, учитися, бо вже ніхто їй не доказував, не допікав за батька —націоналіста, чи репресованого.
Пит.: А як у Вас атеїстична пропаганда і взагалі наука впливала на дітей, скажімо, Важих товаришів? Як це діти сприймали?
Від.: Діти сприймали це дуже пасивно, мовчазно, ніхто не вискакував на лекціях, коли це говорилося і мушу сказати, що в тих школах, в яких я був, я не помічав великого засилля антирелігійної пропаганди. Просто якось, учителі — це все були українські вчителі, звичайно, українці — якось вони ці питання обминали. Тільки коли хтось десь вискочив з словом „Бог," чи щось таке, тоді вчитель мав своїм обов'язком сказати, що Бога нема, але таких дуже сильних виступів я не помічав у школах.
Пит.: То це, що большевики всякими способами старалися розпалювати, скажімо, соціяпьну ненавість, чи антагонізм, як, чи це було видно навіть у школі, що діти, скажім, батьків з різних соціальних верств, чи походжень, між собою?
Від.: Так, це було, це було. Звичайно, що діти т. зв. куркулів, отак, як мене називали „попом," так тих дітей називали словом „куркуль." І це, звичайно, не докучало, дуже часто можна було бачити дітей, які, заховавшися десь у куті, плакали, не хотіли входити в ніякі товариські взаємини, не хотіли брати участі в розвагах, які на перервах відбувалися, або що, почували себе, значить, якимись знедоленими, відкинутими суспільством. Але бували випадки, що вчителі реагували на це досить різко. Наприклад, я пригадую такий момент. У Полтаві е дуже цінний Краєзнавчий музей, збудований за проектом одного з цих Кричевських — там зібрані прекрасні експонати, включно з ризами, і величезний чумацький віз із такими круторогими волами і все, все було дуже цінне. І наша вчителька Поночовна вирішила повести нас на екскурсію в музей. В певний день ми туди пішли й коли одного разу... а коли там при реєстрації, вона мусила кожну дитину зареєструвати. І в тій навіть картці для дитини стояло питання — соціальний стан батьків, їхня професія. Коло вчительки, як ви знаєте, як звичайно, були такі дівчатка, що все липли до неї. Одна з них була така, російського походження — Лісіцина. То, сидячи коло вчительки, вона побачила, як та написала: Биковець Олександер, це мов прізвище, батько — піп—то вона відразу зірвалася й побігла поміж усіх учнів кляси й почала кричати, що: — Биковець піп! Биковець піп! Биковеиь піп!Учителька викликала її до себе і сказала: — Ну то що? — Замість того, щоб її похвалити, що вона така, значить, розумна і знав як переслідувати нащадків попів, то учителька просто їй сказала в лице: — Ну то що?Вона була цим обеззброєна й замовкла. Але в клясі, коли ми повернулися з цієї, з екскурсії з музею, вона також у клясі підняла такий самий крик: — Биковець піп! То тоді стався дуже цікавий випадок. Молоденький жидок, на ім'я Йосиф Бродськии, встав і твердо заявив: — Це неправда! Батько Биковця працює в мого батька двірником — те, що тут називають housekeeper, знаєте, це manager, чи то janitor, і це дійсно було так тому, що в цей час, в час голоду, церкви були засипані збіжжям і навколо ходила варта озброєна, щоб люди не крали збіжжя, щоб умирали, не маючи що їсти, і церква наша також була засипана збіжжям, і головою цієї установи “Заготзерно" — заготівля зерна, збіжжя —був якраз батько цього Бродського. І він прийшов до нас в один день і запропунував: —Я знаю, що вам немає тут як жити, ми мусимо вас виселити звідси —бо ми при церкві жили —але для того, щоб ви могли залишитися тут, я знаю, що це може Вас образити, але я вам запропоную беріть працю двірника.Значить, відкидати сніг, загрібати листя, так, коло церкви, на пішоходах, бо пішохід був дуже великий, бо церковна земля була дуже велика, і батько, переглянувшися з матір'ю, погодилися й взяли цю працю. І той, цей його маленький син, став моїм найліпшим приятелем на всю клясу, бо він сказав: — Це неправда, що в Биковця батько піп, він працює в мого батька в „Заготзерно” двірником. І таким чином, я став соціяльно-близьким для всіх.
Пит.: Далі, чи родини священиків тримали контакти між собою? Чи підтримували один одного?
Від.: О, так, дуже підтримували. Наприклад, я скажу одну хвилину про те, що невідомо тут, що церковних домів уже не було, вони вже були конфісковані владою, тому священики мусили жити або при церкві, де були такі малесенькі — називалися «сторожка”— для сторож, що дзвонив і вночі охороняв церкву, то зивчайно там це маленька кімнатка, може, менше, ніж моєї кухні, в якій ми троє жили —батько, мати і я. Але через дорогу — це був Воскресінський собор — через дорогу була Спаська церква, це історична церква й вона збережена з часів Полтавського бою, з мазепинських часів. Вона дерев'яна, маленька, але навколо неї збудували росіяни цегляну й поставили свою, московську, таку ту “луковицю," знаєте, як у формі цибуль, бо сказали, що в тій церкві Петро Перший молився перед Полтавським боєм. Це, звичайно, неправда, бо він ніколи в своєму житті не молився, ми це дуже добре знаємо, але, значить, для роздування авторитети царів, то це вигадали, і ту церкву зберігали. То та церква також була зачинена, але вона вважалася, як музей. Коло неї жив такий священик отець Федір Бакало — це наші були найближчі друзі, ми зустрічалися з ними найчастіше, бо це лише через дорогу. І то старенька, маленька церква, й вони при церкві у дзвінниці фактично жили, в кімнаті. У нього було два сини і його дружина, і він, і ми, значить, часто зустрічалися. Але дуже, дуже близько жили між собою українські священики, з'їжджалися часто на всякі оказії якісь — храмове свято, якась річниця, чи якийсь ювілей, чи що, відвідували одні одних і просто, не маючи змоги, без церемоній, скажу, всі спали, як кажуть, покотом на підлозі, але братерство велике було. Усі знали, що над Церквою і над ними, як слугами Церкви, навис дамоклів меч, тому не можна сказати, щоб там було дуже багато веселощів, чи пиятики — такої, як ото ми знаємо у Люборацьких там, шо „до сорока святих" допивалися — такого не було серед українського духовенства, але все одно життєрадісність була й надія була. Лише одна була турбота така —всі були готові на жертву, знали, що не сьогодні завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи світ буде знати про це й чи ж світ щось скаже? І друга проблема —ще інтімнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть? Це я чув сам на власні вуха. Далі, ми помагали, наприклад, одній родині: його — священика — було забрано в 30-му році і зараз же, в 30-му році, він загинув на Білому морі. Це такий отець Іван Науменкр, який вчився в Академії мистецтв у Києві, але залишив Академію мистецтв і пішов у автокефальні священики, пройшовши відповідну підготовку при Св. Софії, де були такі викладачі, як Чехівський і інші, проф. Скабаланович і багато інших учених людей. Отже, то його забрали в 30-му році і він загинув на Білому морі, його дружина залишалася з трьома дівчатами. Вона жила в Полтаві. Доки вона жила в Полтаві, вона дуже часто приходила до нас і ми ділилися з нею, чим могли. І людям, звичайно, батько звертав увагу, що цій паніматці треба помогти, бо вона жертва, вже одна з перших, із тими дітьми, так що взаємини були в нас добрі. Цікаво було, що вже в Малій Перещепині я був здивований, прийшовши додому під вечір, був дуже здивований, що в нас якийсь старий чоловік появився в хаті. І я здивовання свого не висловив вголос, але почув, що цей старий чоловік з бородою, в шапці такій смушевій, невеликій, говорить з моїм батьком російською мовою. Ну, тоді вже мов зацікавлення було дуже збільшене — щo цей чоловік робить у нашій хаті? Тоді мені мати тихенько сказала, що це, каже, російський єпископ, якого наш батько знав ще з тих часів, як він був студентом у Харкові і він не мав де дітися, то він приїхав до нас, перебути в нас. Так що ворожнеча, яка на початку була дуже сильна отам на Українську Церкву — вона неканонічна, ота “ліпковщина," „творение безразличных к вере лиц," ви розумієте, значить, що це «витвір недбайливих про віру осіб," це не е церковний утвір, це не в релігійне, це політичне, це націоналісти, значить петлюрівці. То в кінці почало проявлятися, коли вони почали бачити, що найбільше визнавав за Церкву — Автокефальну Церкву — якраз комуністичний режим і найперших її єпископів, митрополитів і священиків бив. І тоді оці справжні росіяни, бо наші перевертні то найгірший елемент, бо було чимало тих, що: — Я теж українець — але він в Українську Церкву не піде й служити там не буде, а він там привик. Добре, не хотів нібито перевчатися на українську мову, бо він по церковно-слов'янському, з московською мовою, все знав напам'ять. То це такі були, що навіть з чужих, кажу, таборів в час біди давали притулок українські священики. Оце таке, що можна сказати за взаємини. Взаємини були дуже добрі.
Пит.: А цікаво було б знати — Ваша мати не пригадувала звідки, Ваш батько родом?
Від.: А мій батько родом з Донеччини, така станція Лоскутівка, це на Донеччині. Він учився в Чугуївській бурсі, це Чугуїв коло Харкова —на схід від Харкова в Харківській духовній семінарії. Мій батько був третє духовне покоління, а я четверте вже духовне покоління. Це з роду в рід ішло. Він, як син духовної особи і то бідної —бо їх було троє братів і, здається, одна сестра, так троє братів і одна сестра, то він учився на державний кошт у семінарії, а ще друга причина була чому він учився на державний кошт тому, що він учився дуже добре й кожного року він був або другим, або третім учнем на всю семінарію. А таким давали, знаєте, пільги, полегшення. Коли він кінчав семінарію, то в цей час перенесли з Волинської єпархії, перенесли такого дуже великого русотяпа, русофіла архиєпископа.
Пит.: Володимира?
Від.: Ні, того...
Пит.: Антонія?
Від.: Атонія Храповицького перенесли на Харківську єпархію і одним із тих його помічників — там вони мають свої певні функції, то називалися келейники, ті, що помагали йому, щоб у келії, в його приміщенні було чисті, то носили жезл о, ті були іподияконами, що при богослуженнях —то він з батьком з моїм, так розповідав батько нераз, говорив, казав: — Костя, не женися! У нас немає вчених єпископів. — Бо, переважно, в Російській імперії були єпископи з монахів. Вони дуже добре знали як служити, коли тричі «Господи помилуй!" читати, коли дванадцять, але богословами вони були дуже бідненькими. А от каже: —Нам треба вчених єпископів, не женися, і я подбаю за те, щоб ти був єпископом.Звичайно, що Антоній Храповицький не дочекався, бо якби він знав, то мабуть би від розриву серця вмер, що його отакий “протеже” нібито пішов в Автокефальну Церкву, а не в московські єпископи. Оце до чого я це вів? Ага, мати питали звідки батько. Оце така біографія батька. Значить, він був учнем Баталія, це відомий мовознавець, і він там викладав. Я знаю одного такого Науменка. Я вам казав, що той священик, що загинув Іван, ні, то Михайло Науменко, а це був Іван, це офіцер царської армії, а потім сотник української армії. А я навіть трохи мав надії, що одружуся з його донькою, це вже за німців діло було. То він казав мені, що він сам бачив у батька його диплом і сам бачив підпис там Баталія, так що такі люди, як Баталій, звичайно, мали вплив на тих студентів. І студенти з Донеччини —а от Олексій Тихий також з Донеччини, Донеччина страшенно русифікована, від 26-го року там немає ані однівї української газети, в лише один український театр на всю Донеччину — а от Олекса Тихий, прошу, що він показав? Значить, Донеччина не вважав себе — то назовні вона русифікована, бо там багато російського елементу. Значить, то ото він з тієї Донеччини походить із цього, з Харкова він приїхав у Полтаву, то в полтавського єпископа Костянтина Кротевича, який був не лише священик і не лише закінчив духовну семінарію, а також юридичний факультет, тільки я не знаю якого саме університету, тому не буду говорити —і він познайомився там з батьком і з його бажанням стати священиком і так він там прийняв висвяту, одружившися з моєю матір'ю. І він був — хоч митрополит Василь згадув на Полтавщині тільки одного священика —отець Симона Євтушенка. Отець Симон Євтушенко, правда, один з перших приєднався до Автокефальної Церкви, але він був увесь час стаціонарно, на місці, в Миргороді, а отим благовісником, отим місіонером якраз був мій батько. Таки, це ж я за німців вже бував — що оту Велику Багачку, кожний знав, він перший забрав, а друга сама приєдналася: Веселий Поділ, це де Глібів народився, над річкою Пслом, села Бірки, в лісі, в один чоловік у тому, в Клівеланці, що знав мого батька з тих часів, такий Кашколда, та, Білоцерківка, Федунка, це все на Полтавщині, Миргород також, бо там інші церкви були, які треба було помогти забрати до Автокефальної Церкви і також аж так далеко на Харківщині, як Котельва, слобода Котельва, це дуже велика слобода. А перша батькова парафія була в Кобеляках. Він з п'яти церков, з п'яти церков одну лише взяв, бо там було таки багато прихильників царя, старого режиму, там сидів єпископ і там було багато священиків, один навіть із них дуже добрий українець, Зелинський. Але вони, значить, Автокефальної Церкви й української церкви, як такої, вони не могли собі навіть уявити. Там батько мав величезний диспут —Ви знаєте що в диспут? — те, що тепер оце називають рапе/, то це трошки не те, бо це лагідне обговорення, а то диспут, це один одного, свого конкурента, мусить побити. Отже, то він дзвонив до Полтави, щоб прислали на допомогу когось.
Архивпископ Константан сказав: —Нема! — Бо то Великдень, всі священики, які були, то пороз'їжджалися, то єпископ із своїми московськими священиками всі виступали —один батько боронився. І він умів добре виходити з цих диспутів. Наприклад, ви знаєте про всесоборну висвяту в Києві, так? За олександрійським способом всі священики клали руки на кандидат в єпископи, та й як в Апостольському посланії від Тимофія в: — Ти рукоположений покладенням рук пресвітерів.Оце, значить, згідно зі Святим Письмом, це ніяке не порушення, тільки, що цей спосіб був залишений, а вийшли так звані „Апостольські Правила” і перша правило говорить, що єпископа нехай поставляють два або три єпископи, розумієте? Так от цей Зелинський, наприклад, виступив і сказав, що немає жодного сумніву — це до Галатів таке Послання —що більший меншого благословляє —так? Ну, значить, правда, це так написано в Святому Письмі. А батько тоді встав і каже: —Люди добрі, брати і сестри! Що більше —один палець, чи чотири? — Ну, то ясно, ще це трошки було демагогії, але це вміння було вести диспут і ясно, що люди закричали, що один палець не вартий чотирьох, бо: —Як одного пальця немає, то я, каже, можу й косити, але як не буде чотирьох, то я нічого не зроблю.Тоді в кінці було таке напруження, що вони виступали, а він сам, він не міг кожному давати відповіді, то він тоді попросив, що він буде ночувати, нехай ті виступають, а він тоді разом дасть їм відповідь. Ну, й він так собі нотатки робив і в кінці кінців зайшла справа, хто має останнє слово сказати, вони хотіли, щоб єпископ їхній говорив, а наші люди, які набили церкву повну, кричали: —Ні! Нехай наш священик, вас, кажуть, 14 осіб тут, а він один, він має мати останнє слово.А від останнього слова дуже багато залежить, правда? Але й тут він зумів, значить, скомбінувати, щоб вийти переможцем, бо коли він говорив передостаннє слово, то він його закінчив дуже сильним рефреном якимсь і тоді сказав: —Христос Воскрес, дорогі брати й сестри! Народ кинувся і вхватив його на руки й поніс із церкви, а ті: — Подождите, подождите, еще владика не говорил." Та, кажуть: —Ми вже вас довгі роки слухали, досить!І пішли, а ці зосталися самі. Оце, оце такі були моменти в той час.Були диспути ще інші, диспути були такі, що антирелігійні — діячі викликали священика православного, якщо був —польський ksiadz, бо на Україні де-не-де були церкви польські, равина жидівського і, значить, тоді їм давали лекцію прилюдно, що Бога немає, все це попівські вигадки, способи заробляти гроші, дурманити народ і т. д. Тоді ті священики і рабин відбивалися, заперечуючи чим тільки могли, що Бог є. А це були диспути дуже великі, на яких була велика сила людей —це була боротьба за релігію і за віру в Бога, як таку — тут уже не ділилися на якесь там віровизнаневі розділення, чи —чи бачите, навіть жидівський равин шукав спільного, бо треба було боронити підставу —Бог є —чи нема, вигадка —чи факт. То це тут сильні священики звичайно, йшли туди, бо слабі там не могли нічого зробити.
Пит.: Чи ваш дід дожив до революції? Вашого батька батько?
Від.: Ні, я його ніколи не бачив. Я бачив батькових двох братів і сестру, але за їхніх батьків, я тільки їх бачив на фотографіях.
Пит.: А який був рівень знання церковно-слов'янської мови в народі? Чи по Вашому, народ все ж таки розумів що діється, чи ні?
Від.: А звичайно, бо в церковно-приходських школах, так званих, там ж учили більш-менш молитви церковно-слов'янською мовою і інше, але щоб говорити про розуміння, то дуже тяжко. Бо, наприклад, часто питали, от каже: — „Яко мзда Ваша многа на небесі” —що воно означає? Ніхто не міг пояснити. А наші священики це дуже використовували —а бачте, кажуть, від малого до старого всі розуміють. Мені один раз довелося бути в товаристві литовців, в Канаді, вже тут —і там попалося двоє росіян, і вони накинулися на мене, що ви, українці, спеціально перекладали все на українську мову, щоб відділитися від росіян. Так, церковно-слов'янська мова там була носієм русифікації, бо вона була зовсім не така, як ви в Галичині чули, чи тут, на еміграції звучить т. зв. українська вимова. Там це все звучало, як російська мова. Тому —це одна причина була, друга причина та, що керівники цього руху бачили, що ця влада, яка прийшла, церковна, як проголосила закон про відділення Церкви від держави й Церкви від школи, чи школи від Церкви, значить, школи релігії не матимуть, учити церковно-слов'янську мову ніхто не буде для чого її залишати, коли тут потрібно дати, щоб народ розумів те. І третій момент, що, звичайно, Церква російська дуже сприяла для того, щоб отих, під час Світової, Першої Світової війни, казали — ото австріяки прийшли, галичани в австрійських
уніформах, на Україну, говорили українською мовою, але їх називали .австріяки," а цих називали росіянами —для того, щоб ці люди ніколи не зійшлися. Але, коли вже перейшли на українську мову, то вже тоді не могли сказати, що ті росіяни, а то австріяки. Може, я не даю глибокої аналізи, бо це так я говорю не приготовано спеціяльно для того, але це був один із ідеалів відродження Церкви — автокефальність, це незалежність від чужих церковних чинників, національність, щоб вона була українська не тільки тому, що вона складається з українців і перебуває на українській території —це ще не робить її українською, а щоб вона була духом, і мовою, і в потребах, тобто в похоронах, у вінчаннях, і відправах, і в діловодстві, щоб була українська мова. І третє, чи ви знаєте, це був ідеал — це соборноправність, тобто всі частини, всі складові частини Церкви —єпископат, священство і вірні спільно боліють за добро Церкви і спільно за нього відповідають. І так воно дійсно й було, особливо в радянських умовах ця соборноправність була дуже потрібна тому, що духовенство там не мало ніяких прав. І четверте, значить, п'ятий пункт такий був, це відділення від держави. Може, це дехто розуміє неправильно, але в сьогоднішній час —от ми живемо в Америці, де церква відділена від держави —фактично ми не бачимо шкоди від того, бо церква має свій авторитет, як президент має інавгурацію, то представники майже всіх голівніших віровизнань там виголошують промови та в Конгресі все починається молитвою, в Сенаті все починається молитвою, так що відділення церкви від держави нічого фактично. В нашому випадку це мало б на сьогоднішній день таке значення — відділення від партійно-політичних впливів, бо ви знаєте, що деякі партії хочуть мати під своєю контро лею Церкву, щоб себе піднести, що ось ми патронуємо ті, чи інші церкви. Я не хочу називати ніяких імен, бо це не є тема нашої розмови. Але, коли б ви хотіли про це говорити, то я вам дам приклади. Тільки я зараз, значить...
Пит.: Ілюструєте...
Від.: Так, поняття відділення церкви від держави. Прошу!
Пит.: Часто доводиться чути на Заході, що, наприклад, СВУ —це вигадка, це більшовицька провокація. Як Ви до цього ставитеся? Бо відомо, що дуже багато з нашого духовенства якраз арештували за СВУ.
Від.: А для нас це є факт, ми дискусії його не піддаємо. Те, що говорять тут на еміграції, то дуже прикро чути, але для нас то був факт реальний тим, що найліпші сипи священиків, найліпші сили інтелігенції тоді було заарештовано. Я не говорю вже за тих, кого ви знавте —врремов там, Дурдуківського й інших, Старицьку-Черняхівську —але я вам говорю за рядових звичайних громодян, національно-свідомих й інше. Так що це для нас факт незаперечний, що СВУ йснувало. Може, воно не мало організаційних форм, може, воно не мало якихось там протоколів і статутів і так далі, але що воно існувало, то так.
Пит.: Значить, що було свого роду підпілля?
Вщ.: Так! Це було так дві руки —УАІЩ і СВУ —їх разом розбивали, одному і другому «пришивали” —священикам пришивали СВУ, а членам СВУ, що вони,
значить, за Автокефальну Церкву. Я не знаю, чи вам відомо, що в Німеччині був такий Інстітут дослідження СРСР і в одному з тих українських збірників я прочитав документ, який я потім передрукував у журналі — “совершенно секретно" —по лінії НКВД, було подано, що наказувалося слідкувати за священиками Липківськогр, бо «вони розпалюють національну ворожнечу між українським народом і російським народом і вони тримаються історичної школи Михайла Грушевського." Я десь можу вам знайти той журнал і колись переслати, ви мені, звичайно, дасте адресу. Між іншим, як щодо документів згадали, то ми маємо також акт обшуку і арешту батька.
Пит.: Ви це маєте? То дуже цікаво.
Від.: Так, тільки дуже знищений, вже дуже побитий часом, бо, знаєте, який там ганебний папір був у тих Соввтах, але ми маємо. Я думаю, що на доброму апараті можна було б ще його скопіювати.
Пит.: О, це було б надзвичайно цікаво.
Від.: І там якраз написано що вони сконфіскували: фотографії українських єпископів, щоденник матері, бо вона була також дуже активна в оцьому приєднуванні нових парафій, щоденник її забрано, листування, проповіді
—так і написано — „образци промов”. Бо в нас у той час чомусь казали не проповідь, а промова. В нас тепер „промова" має більше політичний, такий громадський напрямок, тому ми вживаємо старе слово — проповідь. Але в той час говорили якраз „промова." Отже, „образци”, тобото зразки промов для Автокефальної Церкви, це, значить, що мій батько писав, бо я не знаю. Це, що вони забрали. І забрали також, між іншим, книжку таку музики хотіли забрати — „Українська Муза." Ви, напевно, бачили, недавно її перевидали в Південній Америці. То за цю „Українську Музу," яку мати змогла заховати, і тільки вони забрали батька й вийшли з хати, то вона вкинула в піч і вона згоріла. То через годину приїхали й забрали матір, і мати ще 24 години сиділа в в'язниці, в Новосанжарах. Потім якось її пустили додому, то вона схопила мене і ми втекли аж у зовсім інший бік Полтави до материного брата, до мого дядька. І там мати мене покинула, а сама втекла аж на Сибір, щоб перемінити документи, бо в неї в документах була така термінологія —священиками там ніколи не називали, а всі духовні особи мали назву „служителі релігійного культу." А ті, що їхні родини, то називалися „утриманці”, ті, що на утриманні були — „утриманці служителя релігійного культу." То так і в матері було написано в пашпорті. Але, розраховуючи на те, що багато примітивів не могли знати, що таке „утриманці служителя релігійного культу," то для таких примітивів було великими літерами написано .попадя," це значить —жінка попа. То вона з цим документом, як батька забрали, не могла ніде знайти праці. І аж на Сибірі їй пощастило перемінити пашпорт, де було написано „служащая."
Мати з боку: Знаєте, один жид каже мені, що треба їхати туди, що тільки відповідальний один провадить групу. Кажу, як же ж я буду, в мене нема посвідки ніякої для спання, а він каже: —А ви знавте, що ми зробим? Каже: —Ми „загубимо" ваш пашпорт. Я кажу: —Як?— А отак, каже, загубили і все — і там не в стигли, як організація, до якої я вступила, порвати, вони не встигли, значить, записати в себе, як я загубила пашпорт. Ну й ми збираємося їхати бозна куди, бо то через кордон переїздити треба, там з тими собаками ходять НКВДисти, перевіряють кожного, там ніхто не проїде, там пташка не пролетить перед тими НКВДистами непровірена. І ото йшли ми з ним, з тим жидом, і випадково
миргородський жид, а я, як училась у Миргороді вже музики, то жила на квартирі в його батька, його матері і випадково пригадала його, що він тоді був старший від мене, а я була молодша. І пригадала, що ми ще від тоді знайомі, і він мені помагав. І ми пішли в той відділ, де дають пашпорти —де то?
Від.: В Новосибірському.
Мати з боку. Так, і сказали, що я загубила пашпорт. Жінка там сиділа, каже: — Дайте довідку з вашого міста народження — де ви народилися, щоб ваша там сільрада, чи як вона називаються, дала вам довідку хто ви в. Ну, то мене там знали й отця, чоловіка мого, отця знали й шанували й покрили там, не сказали, що я попадя, написали, як „служащая”, щось таке. Ну, загалі, написали дуже добре. Ну тільки „немедленно," значить, я просила брата, там брат був, і я просила, що “раді Бога зроби якнайскоріше," і він пішов і там хлопці зробили. І вони прислали мені це з печаткою, все як слід. І я пішла, й мені видали пашпорт, такий вже законний, що вже ніхто не... „служащая."
Від.: То урядничка значить, що служить десь на праці, а не працівниця.
Прошу далі, ваші питання!
Пит.: Як би Ви схарактеризували місцевий актив, скажімо, в Великій Багачці — соціальне походження, національність, взагалі характер цих людей, що мали Ви з ними до діла?
Від.: Я мало з ними знайомий, я їх бачив тільки чотири рази своїми дитячими очима, коли вони вночі приходили, приносили повідомлення про податок за церкву й потім забирали все з нашої хати.
Мати з боку: Він же ще малий був.
Від.: Отже, це були місцеві люди, звичайно серед них були певні особи в шкіряних, а це були представники влади, мабуть, не місцевого походження, але цього я обстоювати не можу, бо для того я був занадто ще малий, лише сім років мав тоді. Пізніше, коли заарештовували мого батька й робили обшук, то мені тоді було вже 12 1/2 років, значить, приїхав “чорний ворон," проїхав мимо нас, це на селі —бо то село було Мала Перещепина, щоб авто проїхало, то це була велика подія, це щось означало. Звичайно, що мої батьки знали, що це означає, і той „чорний ворон" проїхав ще другий раз, і зупинився коло нашого двору, і почали гати лити в двері. Ми були на квартирі в однієї вдови і так хата була побудована за системою
коридора. Попередження? Хата була побудована за системою коридора, ми займали аж дві останні кімнати в кінці хати. Отже, вони зайшли до господині в хату і тоді почали кричати: —Чи в тут такі й такі? І ми, звичайно, відчинили двері, а батько каже: —Ну, це вже прийшов час! Ну, мене схватила мати до себе і нас поставили в той куток, а по діягоналі аж тут поставили батька, щоб ми ніяк не могли одні з одними, значить, комунікуватися. А вони сиділи посередині. Свідчий, який підписав цей акт, назвав себе Брюховецьким, але не думайте, що це був український гетьман —це був звичайний жид, який виступва під цим прізвищем. Таких було багато явищ, що вони міняли прізвища на українські —чи це їм
подобається, чи ні, я вам розказав перед тим про жида Бродського, який в мене в житті залишив дуже світле враження, той хлопчик і його батько, що моєму батькові дав працю двірника. Що правда, то є правда, але що цей слідчий був жид також, то також правда, і я ніякого антисемітизму тут не бачу, я не відчуваю того. І було два —місцеві селяни, які були так звані “понятими," тобто, по-нашому сказати, свідками, свідками цього обшуку. І якраз ці двоє селяни, прізвище одного Бабич, а другого я не пам'ятаю прізвища —я говорю з акта того.
Мати з боку: У нас зберігається.
Від.: Чекайте, то якраз ці два селяни помогли матері захопити з столу книжку „Українська Муза," бо там було дуже багато патріотичних місць, попідкреслюваних і червоним, і синім, бо люди читали. Але та книжка ходила по всьому селу і примандрувала також до нас. То, звичайно, це все „пришили" б батькові, хоч ми знали, що він має і так багато „провин."
Мати з боку: Там була й „Ще не вмерла Україна."
Від.: І ми знали, що ту книжку треба знищити. І один із цих селян поза плечима передав матері ту книжку, а тому підсунув, каже: — Дивіться, отут книжки хто-зна звідкіля, аж з полтавської бібліотеки!А той каже: —Що? Ану давай сюди!І той встряв носа туди, а той в цей час дав матері ту книжку. А так була така — називають в нас груба —це така стояча колонка, що в ній палять, огрівають у хаті, це не піч, а груба, це щось менше, тільки трохи дав огрівання, то мати зараз встигла заховати туди й знову стала коло мене. Оце такий актив я бачив. Інших? Це були люди різнородного характеру, але, звичайно, що над ними була команда московська. Але своїх дуже багато працювали, вислужувалися, топили один одного, але була й інша категорія. Свого часу був такий напрямок, що це, пам'ятаєте, мати вам говорила за такого письменника Товстоноса, нашого великобагачанського? — дуже висока людина, жінка в нього маленька така була —він вступив у комуністичну партію, бо вула така домовленість між певними українськими колами, що треба йти в партію для того, щоб рятувати своїх людей. І кого могли, дійсно рятували. А деякі навіть працювали в НКВД. Я зустрів уже на Донбасі, в час війни, одну особу, одну родину, які мені сказали, що: — Ми бачимо, що ви не донбаський.
—Ні.—Чого ви тут?Тоді вже, в час війни, люди починали говорити, бо за советів ніхто з чужим ніколи не говорить і навіть рідному братові не вірить, бо той може видати в НКВД, так? То цей, це подружжя, мені сказали: —Хто ви такі?
Я сказав, що я син священика і тому ховаюся на Донбасі з матір'ю.— А ми, кажуть, працювали в НКВД, і ми врятували не одну особу, бо ми їхні справи палили й їх не могли судити. Чи вони говорили правду, чи півправди, я твердити не можу, але, значить, що такі люди, напевно, були. Вони, звичайно, також переважно всі були розкриті й загинули за Єжовщини, бо тоді брали всіх, тоді найвищих старшин брали.
Мати з боку: Я хочу сказати за нашого парторга.
Пит.: Прошу, скажіть!
Мати з боку: Я хочу сказати, .що він рятував, казав, як він рятував також в НКВД. А зараз уже він відкрито говорив.
Від.: Коли це було «зараз?”
Мати з боку: Як уже ліквідувалася та... ну...
Від.: Ну добре!
Мати з боку. Яксоввтивже...
Від.: Вже відійшли, втекли.
Мати з боку: То він розказував, що він був НКВДистом, молодий чловік ще, не вмів, між іншим, по-російському говорити й казав, що: —Мені то дуже бракує, бо з мене на засіданнях сміються, що я не вмію по-московському балакати. Але він каже...А я кажу: —Аякже ви такий...? А він чогось таку симпатію до мене, і в мене щось таке споріднене я відчувала,І щось добре. І він мені розказав, що: — Я служив в НКВД, і ви знаєте скільки я людей врятував? Кажу. —Як? А от каже: — Приходить розказ „розстріляти" цієї там, чи завтрішньої ночі стільки то там одного, чи двох, чи трьох і кажуть — а він віддав цим, що він мусить убивать цих людей.—То я, каже, зараз же —а там сиділи ,урки," сиділи бандити під арештом. То я цього чоловіка, що треба його розстріляти, я його потайки випускав, а на місце його брав отого бандита і віддавав ростріляти, а ті не знають кого їм ведуть, кого їм дали —вони розстріляли і все.— То отаким чином, каже, я й рятував своїх людей, бо бандитів стріляли, а я своїх людей ПОТИХУ, секретно випускав.Та казав: —їдь, щоб тебе тут не було!Було таке, були такі, умовний такі, що так складалися, що рятували.
Від.: Прошу, про актив я більше нічого вам не можу сказати. Я дуже мало знаю, те, що я міг, й вже вам сказав.
Пит.: Чи можна тепер перейти до справи голоду?
Від.: Добре.
Пит.: То Ви виїхали в Полтаву в якому році?
Від.: В 32-му.
Пит.: А якою порою?
Мата з боку: В 31-му.
Від.: Мати каже, що в 31-му. Яка то пора року була? Зима?
Мати з боку. Восени.
Від.: Восени? А церкву зимою розбили, що ми робили, де ми ціле літо сиділи? Хба ми не були в Полтаві в той час?
Мати з боку: А ми ж уже поїхали тоді, як розбили церкву.
Від.: Так, я ж і кажу, церкву розбили, восени розбили хіба? Може восени.
Мати з боку: Так, церкву восени розбили.
Від.: Значить, хай буде 31-ий рік, але пори року не пригадую.
Пит.: Як склалися Ваші умовний життя в Полтаві?
Від.: Перше ми жили дуже далеко. Полтава мав два залізничні двірці, чи вокзали, залізничні станції —Київська і Полтава-Південна. То Полтава-Південна є коло річки, а Київська аж коло аеродрому, в кінці міста, то ми аж там в одних робітників на квартирі й майже через усе місто змушені були ходити аж до церкви, сюди до Воскресінського собору, де батько відправляв. Потім подбали про те, щоб ми жили в оцій „сторожці" коло церкви, про яку я вже вам говорив, одна кімнатка. А в другій сторожці жив монах один, який помагав при богослуженні, бо монастирі вже були розбиті, їх змусили іти додому і женитися, і забути, за всяке монашество. Але багато їх було й в Полтаві, і монашок — черниць...Мати з боку. А Ви ж знаєте, що вони робили? Вони монашок вінчали, женили з своїми бандитами —ті плакали, до Бога руки піднімали, що вони...
Від.: Ну, ви ж не маєте доказів, ви не маєте прізвищ, не можна говорити цього. Отже, цей монах там жив, а коли він помер, то ми перебралися туди, там була принаймні кімнатка і такий маленький коридорчик, дуже маленький, такий, може, як це, трохи вигідніше, що це просто копо церкви. І якраз у цей час, коли почався голод, церкву засипали збіжжям і відправи припинилися, і тоді батько працював тим двірником. Ми голодали, бо ми ж не мали ніякої ні церковної землі, ні огороду, нічого, те, що люди добрі приносили до церкви, давали нам. Дуже багато помагали залізничники. Між іншим, залізничники були всі дуже свідомі люди, і багато помагали в транспортуванні митрополита Литовського з міста до міста, духовенству помагали і по церквах були дуже активні. Вони, як спеціялісти, потрібні були владі й влада так на них не дуже пильно дивилася. Залізничники, звичайно, могли їздити не лише по Україні, а їздили поза межі України і вони привозили з собою харчі, як для своїх родин, так дещо перепадало з того й нам. Ще йшла можливість наша була така, що напроти церкви, з заднього боку, через вуличку жив НКВДист, на прізвище Дмитренко. Він, звичайно, як НКВДист, цілими ночами він був у НКВД, а вдень спав. Я його бачив дуже—дуже рідко, тільки пам'ятаю, що він носив це галіфе, таке темно-синє і в нього було два хлопці, з якими я товаришував. Його дружина була віруюча людина, здається, чи не хрестив батько тих двох хлопців, не пригадуєте?
Мати з боку. Ні, не знаю.
Від.: Отже, вона приходила до церкви, вона приходила до нас.
Мата з боку :Потаємно.
Від.: І вона помагала нам чим могла —то картоплі трохи принесе, то буряків, а то просто було так, що то я ходив, то мати ходила —мені тоді було близько дев'яти років —я ходив по смітниках і вибирав це, що як почистять картоплю, то оці лушпини. Я то хапав, приносив додому, ми мали віск і з церковних свічок, то гріли, мастили сковороду тим віском і тоді оте „жолудьове кофе," вони називали це «кава лемена з смажених жолудів," знаєте, то плід з дуба. То це єдине, що можна було купити в крамницях. То ми купували й змішували з оцими лушпинням від картоплі, і намастивши віском сковороду, пекли такі блинці. І то з того жили. Я з дитинства був дуже ніжної вдачі, я дуже любив тварин, пташок, як десь пташка з перебитою ногою, то я її принесу до хати, десь цуценят повикидать, сліпих ще, бо їх дуже багато сука навела, я їх забираю в сорочку й приношу додому і прошу маму, щоб дозволили якось їх вигодувати, котів усяких, все. А на дзвінниці церковній було завжди повно цих ворон чорних і я знав, я часто їх ловив там, малих тих, і приносив до хати, вони в мене жили в хаті. А то я вже озвірів від голоду. Церква ця Воскресінська недалеко від цього Краєзнавчого музею, він кінчається багатьма такими шпилями, і на тих шпилях сиділи оці ворони. Хтось почав їх стріляти, звичайно, з метою потім зварити і з'їсти їх. І от ті ворони почали там побиті падати, а деякі, підстрелені, попали аж сюди, на теріторію церковного двору, подвір'я. То я, що любив так тварин і тих птахів висиджував у себе в хаті? Я, як озвірілий кинувся на ту ворону, з якої капала кров на сніг, а я біг за нею, я не міг бігти, бо я не мав сили, але я біг, щоб її якось добити, я снігом, я тим, чим міг, одежою, щоб її зловити й добити, і приніс додому: —Мамо, варіть ворону! Оце називається «щасливе дитинство," що Сталінові співали пісні, „Дякуємо товаришу Сталіну за щасливе дитинство!" Оце таке дитинство було в мільйонів, а я тільки, значить один, один із них.Ходити по місту я не міг, бо як я вам казав на телефоні, було
небезпечно, батьки дітей не випускали тому, що були в Полтаві багато випадків, що схоплювали дітей і на ринку, на базарі ловили людей, які продавали печиво, холодець, знавте, це драглі, із людського м'яса. Тому дітей ніякі батьки на вулицю не пускали. Але коли я ішов разом з батьками, то я бачив дуже багато людей —по три, по чотири, старші, молодші, чоловіки, жінки й діти, які всі стояли по вулицях з протягненими руками й говорили тільки одне слово: —Хліба! Хліба! Ми не мали самі, що їм дати, бо ми самі хліба не мали, але коли ми проходили за деякий час назад, то вже деякі з тих стояли, хтось, якась благословенна душа поклала кусничок хліба в ту руку, але він вже її їсти не міг, бо він вже помер і на морозі замерз, і так воно стояло з тим. Це було на початку, пізніше вони припинили і не допускали людей до міст. Чому люди йшли до міст із сіл? Бо в селах все забрано було. Приїжджав, пам'ятаєте? Приїжджав, чи дядько Андрій приїжджав, чи дід приїжджав?
Мати з боку: Дід.
Від.: І казав, що в Великій Багачці люди мруть з голоду. Приїжджав до нас, щоб дати. Ми дали, бо тоді ще в місті трохи було краще, але другий раз він уже не приїхав, бо мій дід, матері батько, і мати —отут вона ось на фотографії, то вони померли з голоду. Де ж ви забрали ті фотографії?
Мати з боку: Я забрала, та я показувала.
Пит.: Я вже бачив.
Від.: Добре. Отже, пізніше в місті не було цих людей, бо їх просто не пускали до міста, голодних селян до міста не пускали, їх скидали з потягів: коли вони йшли пішки дорогами, полями, то все одно перед входом до міста міліція їх завертала, багато з них там вже лягало й чекало своєї смерти. їздили вантажні авта й збирали трупи цих мертвих і десь вивозили —я не можу сказати куди.
Мати з боку: Між ними попадали ще живі, ще живі, тільки вони не могли вже встати, ні говорити, але були ще живі.
Від.: Оце така, значить, було. Деякі кажуть, що в містах не було голоду —був голод, може, не для всіх, значить. Але я ж кажу, що в містах було краще, бо вони службовцям і робітничій клясі, на яку вони спиралися, вони видавали „пайок," тобо якісь порції. Отоді, ще, як ми жили там, коло Київської станції, то я знаю, що той робітник — він, здається, працював на залізниці — він отримував кілька таких отих кромочок тонесеньких чорного хлібу й тоді дещо з того давали ще нам. Значить, вони робітників і міське населення дуже мінімально, але забезпечували, тому, це вірдразу говорить, що весь цей удар був скеревонаий на село, а не на місто, бо місто вони надіялися зрусифікувати, вони надіялися знівелювати міста, фактично, на Україні, Харків, наприклад, дуже зрусифікований. То все українці, але вони говорять російською мовою, говорять такі слова: „німа," значить „немає," то вони не кажуть „немає," а „німа."
Пит.: Отче, чи Ви могли б описати Ваше перебування в рідних сторонах під час німецької окупації, що там люди говорили, що там видно було, так загально.
Від.: Прошу. Отже, нас війна застала на Донбасі, бо як мати змінила пашпорт, про що була мова раніше, то тоді вона переїхала на Донбас і найшла працю там, а тоді викликала до себе й мене. Там нас застала війна. Наше гаряче бажання було якнайскоріше вернутися на Полтавщину — нам на Донбасі не було чого робити, тим більше, що весь Донбас був зруйнований. Бо, ви знаєте, що Сталін оголосив тактику „спаленої землі," щоб німці займали „спалену землю," щоб ні одна шахта працювала, ні одна доменна піч —все було захолоджене, знищене. Тому на Донбасі зараз же постало велике мариво голоду, бо Донбас їсть тоді, коли дає вугілля, дає промислові продукти, але коли він цього не робить, він не мас що їсти. Люди всі кидалися іти вимінювати їжу за одежу, за взуття, за те, що непотрібно було. Ми досиділи.
Мати з боку: І ми ходили.
Від.: Тільки на села. Ми тільки досиділи до весни, коли хоч трошки розстав сніг і тачкою такою, на двох колесах, набравши — я забрав свої книжки — там забрали подушку, чи двір і якусь каструлю та щось для приготування їжі й почали їхати додому, через усю Донеччину і Дніпропетровщину і мимо оцих Новосанжарів їхали, де батько наш сидів, ми бачили всюди велике піднесення в людей, що люди хрестилися і молилися, що нарешті позбулися радянаської влади, що тепер можна буде жити. Навіть молодь, з якими при ночівлях доводилося говорити, то всі уважали, що політика Гітлера є дуже мудра, що він дав, несе визволення поневоленим, і, що він дає націям можливість стати на свої ноги. Я таких рожевих мрій, признаюся, не поділяв, але я вважав за краще просто мовчати, щоб не сперечатися, може, воно і так, бо, може, я просто не розумію цього. Коли ми приїхали додому, нас дуже добре зустріли й відразу запросили до праці в театрі,
матір запросили, мене, потім ми почали рятувати бібіліотеки, бо німці знищили бібліотеки, то ми в усіх селах, де при школах були бібліотеки, ми вирішили врятувати те, що цінне, тобто клясику, іноземну, чужинецьку літературу, так? І літературу, яка не має нічого політичного зв'язаного з марксизмом, ленінізмом, а то все інше ми викидали геть. І ми в районі, в Великій Багачці, зробили, відкрили велику бібліотеку районового маштабу, якраз мати була бібліотекаракою її і, коли було відкриття, то звичайно ж, німці мусили прийти на це відкриття. То мати зустрічала головного з хлібом і сіллю, маючи на собі вінок, в українському костюмі була, і вінок, і жовто-блакитні стрічки, взяла одну жовту на це плече, а другу жовту не це, то перекладач штовхнув офіцера, каже: —Неrr Оffizer, gucken Sie mal, — каже, „пане офіцер, подивіться," каже, —і тут націоналісти, бо вони думали, що то тільки націоналісти в Львові, але побачили, що й тут націоналісти. А той каже, махнув рукою — неважко. Ну, люди, які поверталися з полону, між іншим — тоді німці випускали з полону українців. Це в скорому часі було припинено тому, що росіяни кинулися всі називати себе українцями, відразу зробилися великими українськими патріотами, повиходили з полону й пішли в партизанські загони і скомпромітували справу випускання українців на волю. І після того німці припинили випускання, тому ото, як ви чули, коло нас найбільший концентратційний табір полонених був, „Хорольська яма," так звана, цегельня. Там був такий наш парафіянин Олексам дер Садовий, що в бандуристах був, його брат Петро там був і цей Китастий —там були й інші бандуристи, я не називаю всіх прізвищ. Отже, там гинули люди, як мухи, але звідти багато наших людей урятувалося. То ті, що приходили з полону, наприклад, коли йз найми говорив, то вони питали: —А що сталося з Бандерою? А що сталося з українською державою?Я навіть не знав цього нічого, я тоді їх розпитував. В певний час ми почули, що в Харкові почала виходити газета „Нова Україна," і що там створено був якийсь комітет і що появилася ідея УВВ —Українське визвольне військо, до якого нібито, за дозволом німців, мали мобілізувати молодь. Це прийнято було з великим зацікавленням, але щось воно не здійснилося, ніякої мобілізації до УВВ не було, я зустрічав пізніше УВВ це по дорозі евакуації. То це були маленькі якісь частини, або окремі вояки, які мали на рукавах напис “УВВ" Але щоб якісь частини були справді української армії, то цього не було. Старше покоління, коли я приїхав додому, такий був, наприклад, старий учитель, Андрій Дерев'янко, то ці говорили просто, що ми мусимо чекати повернення Петлюри й УНР. Деякі люди навіть не знали, що Петлюра був забитий і вірили, що він прийде. Оце старше громадянство думало за УНР, за повернення свого уряду і своєї влади, а молодші, ті, що вийшли з полону, то питалися, а що сталося з Бандерою, що сталося з українською державою? Отже, я кажу, що я про це абсолютно нічого не знав, бо я навіть не знав, що таку державу хтось там проголошував і яка її доля і що. І вони також нічого не могли знати, значить, звідки вони знали —з якихось летючок, що кидали полоненим, нібито. Тепер, що ще було, я цього вже не застав, але про це говорили, що були оці похідні групи ОУН; ви, напевно, чули. Населення все ставилося неоднаково, чи до груп, чи до окремих осіб — може, невдалі особи були, деякі говорили з піднесенням, а деякі говорили скептично б, навіть можна було чути, що вони не довіряють чи людям, що ці люди, можливо, прийшли з якоюсь іншою метою, ніж вони говорять, бо багато було нібито замішано в спекуляцію, чи щось таке —я цього не знаю, як у нас кажуть, за що купив, за те й продаю. Так я чув від людей, а я особисто нікого з тих похідних груп не бачив.
Пит.: Чи люди Вам говорили за голод в цей час?
Від.: В час німецької окупації? Ні.
Піт.: Ні, не за німців, за 33-ий рік?
Від.: Був, був, так! Це було зрозуміло. Наприклад, ж Тимошенко прорвався під Лозовою — ви, може, чули про цей прорив коло станції Барвінково і Лозова, це по лінії Харків і на Донеччину та лінія, то деякі люди почали чекати: —Скоро наші прийдуть! То велика реакція була проти цих людей, така: — А що тобі, кажуть, ті „наші” червоні принесуть? Новий голод 33-го року? Новубковщину? Чи тобі мало того? Каже: —Я чекаю своїх синів. Кажуть: — Твої сини давно вже згинули в перших боях, як німці наступали, а прийде, каже, СМЕРІІІ, прийде та сама диявольська влада, що нас душила. Оце такі реакції були. Дуже багато людей виїхало, з нашої околиці дуже багато людей виїхало. Ми, звичайно, розгубилися, багато людей вже з тих, що виїхало, померло, з Харкова їхала така величезна група, але я, значить, за це говорити не буду — Ви це почуєте від інших свідків —я в тій групі не був. Все це було переважно так: ті, що були репресовані, розкуркупені, переслідувані й рятувалися на Донбасі, або на Закавказзі, таке Міллерово, наприклад, там чимало було українців у Міллерові. Я, на жаль, не знаю точно де воно є, але знаю, що воно на Прикавказзі, Підкавказзі. Отже, то всі ті люди намагалися вернутися додому. Вернувшися додому, намагалися забрати свої хати, конфісковані в них, мали свої міста, працювали вже — той самий колгосп — а тільки він називався „громадський двір." Німці все обіцяли ділити землю селянам, але обіцянки почалися здійснюватися аж тоді, як уже Соввти наступали в отій офензиві 43-го року. То жартували —навіть ми були на кількох таких видовищах розподілу землі — навіть дозволили, щоб поруч щогла з німецьким прапором із свастикою була друга щогла з українським прапором. Але люди сміялися: —А що, каже, воно там так гупає? А то вже артилерію було чути на сході. —А це ж, каже, німці ділять землю, а совєти забивають ті, кілочки, щоб кожний знав, де його межа. Бо народ наш дуже любить жартувати. Кажуть, що англійці жартують у скрутних моментах, я не знаю англійців, але я знаю наших, що дуже сміються. Наприклад, як ото в нас забрали все з хати, вивезли ото негідники, що ми розказували, так? То вже біжать люди й кажуть: —Пане отче, що в вас гості були? Тут, знаєте ж, таке, що куди там до жартів, але як він сказав такий жарт, то дійсно починаєш сміятися. — Так, так, каже батько, були гості. —Або як ми їхали вже, то питають: —Куди ви, люди, їдете?—як евакуація вже була. Кажемо: — На ярмарок! Ви знаєте, що ярмарок є? Значить, такий роковий великий з'їзд торговельний в даному селі. Отак ми також жартували. Отже, було багато надій на зміну, але думали, що буде наша армія, що буде своя держава, що селяни знову дістануть свою землю в власне користування індувідуальне, що ці прокляті колгоспи будуть розпарцельовані, знищені цілком, що ця система ніколи не існуватиме, але все це було розбите —ні уряду не було, ні війська не було, школи всі позакривали, звели до чотирьох клясових шкіл. Багато молоді забрано було насильно до Німеччини, як ви знаєте, починаючи від 14-літніх. Я також підлягав на це вивезення, але мене врятували лікарі, які дали мені порошки з кокаїною і змусили курити найміцніший тютюн, який був у нашому містечку, перед тим, як іти на оглядини й я це все зробив, як вони приписували. То коли я прийшов туди й скинув сорочку, то я сам злякався, бо в мене отут отак о скакав м'яз і зараз сказали: —Herzfehler, Herzfehler, значить хворий на серце й так мені видали. Той німець-комендант із свастикою сидів, дуже кидав головою, не вірив, що я хворий на серце, але лікарі привели й знову підняли мою сорочку, він побачив, написав звільнення за Німеччини, але „працювати на відбудову” така „Ваudienst” називалася, служва відбудови тут, в межах Райхскомісаріяту України. Але, на щастя, мені не довелося працювати. Значить, я в цей час приступив до керування хору при церкві у багато священиків — не багато священиків, а то священики, які знали мого батька, бо священиків було дуже—дуже мало —відразу натискали на мене, щоб я сідав з ними до студій, щоб я женився і щоб я висвячувався на священика. Я сказав: —Почекайте, то не так скоро, я ще не готовий. Ну, а тоді були пасторські курси в Полтаві, я був зв'язаний з ними, і я там проходив підготовку, а на місці —ці два священики з місцевого і з сусіднього, ті мене також підготовляли. В такий спосіб я підготовлявся до священства. А, звичайно, далі я готувався самоосвітою, беручи всі підручники, які тільки де можна було дістати. А висвяту я прийняв уже в Німеччині аж у 49-му році. Так що, як я сказав: —Не спішіть, я ще не готовий —то я собі заощадив яких шість років на підготовку, на більшу. Оце все, що я міг би вам сказати за те. А відродження було культурне, хори при церквах були дуже гарні, людей було так багато, що неможна було протиснутися в церкву. Там, де не було церков, там вибирали найбільшу будівлю, яка була в місті, будино, чи то був готель — розбивали кімнату й робили з того церкву — чи то була якась інша, чи військова казарма, чи що. Знаю навіть, що в одному селі Чоповичі встигли збудувати нову-новісіньку церкву.
Мати з боку. А несли образи. Як розбивали церкви, то люди ховали.
Від.: Закопували в землю все.
Мати з боку: А потім, як уже явилася можливість, той несе образи, а той Івангеліе, а той те, бо вони ховали, щоб не пропало.
Від.: Ну, так це було масове явище. Навіть, може, ви чули таке слово „антимінс,' це така маленька плащаниця з святими мощами, що без неї неможна відправляти Літургії. Це миряни не мають права брати її, але багато тобто несвященики, не духовні особи, але багато людей хапали те й ховали, і не зважаючи на те, що воно було в руках мирян, церква не вважала, що то ніби недобре, занечищене, чи що, а брали і на тому починали служити. То було велике, дуже велике піднесення, багато молоді з консерваторії, наприклад, з театральних училищ або шкіл, ішли на підготовку й висвячувалися в священики. Що з ними сталося, я не знаю, бо багато їх залишилося, може, вони були лише тимчасово, але я знаю одного такого священика, що доїхав з нами аж до Галичини й там пішов УПА, сказав: —Я далі не їду, мені Німеччина непотрібна, мені Европа непотрібна, я залишаюся тут! І, очевидно, був капеляном, був в УПА, як священик.Оце, оце такі справи були за німецької окупації. Люди жили дуже добре, перший рік німці взагалі ніяких ні контингентів, нічого не накладали, люди жили —порозбирали ті колгоспи, корови, свиней, поділилися —все позабирали додому, різали овець, кололи свиней і жили так, як ніколи ще за довгий час, може, ще хіба до революції. Ну, а потім почалося оце забирання людей до Німеччини, контингенти. І партизанщини в нас не було, не було. Значить, кинули були кількох з парашутами, так? Але їх злокалізували коло річки, їх виловили —то з кількох районів українська поліція зібралася й їх виловили, і в нас ніякої партизанщини радянської не було. Української також не було, бо я думаю, тому, що ми були дуже далеко від Волині і від Закарпаття і Галичини, то туди тяжко було таким військам проходити. Оце приблизно все, що я міг би вам сказати.
Пит.: Дякую за вельми цінні свідчення.
Від.: Рідна сестра моєї матері, на ім'я Харитина(?), в 1905-му році, разом з революціонерами, виїхала за межі тодішньої Російської імперії і зупинилася в Франції. В ЗСМос роках — це один іще з пунктів, які я забув сказати, франками, французькими грішми, врятувала нас, мабуть, найбільше від голоду, бо на ті франки ми в спеціальних крамницях, де продавали за золото і чужомовну, чужоземну валюти, могли здобути все, що ви тільки хочете для їжі. Вона майже в кожному листі присилала по п'ять франків. Ці листи ще були потрібні моєму батькові, бо він листувався з нею французькою мовою, щоб не загубити свого знання французької мови й не відстати від розвитку французької мови, якій він учив ще до революції. Під час трусу, обшуку і арешту батька, разом з іншими речами сконфісковано й все це листування і напевно, воно вживалося, як закид йому в „зв'язку з закордоном" і „служінню французькому імперіалізму/ як шпигунові Радянського Союзу, чи що.
Пит.: Дякую.