Anonymous male narrator, b. July 17, 1900, in Novoavramivka, a Cossack village of about 400 families, Khorol district, Poltava region, one of 6 children of a well-to-do peasant with 35 desiatynas of land. Narrator was disenfranchised in 1931 at the pretext that he had served the Hetmanate (he had resigned soon after joining because of the Hetmanate's abuse of the peasantry). The real reason was because he had been chosen by his fellow villagers to lead voting and consistently voted down official plans. He retained 3-4 desiatynas of land, but the state was determined to tax him out of existence. Warned by a sympathetic official of an impending requisition which he could not meet, narrator fled to Central Asia, where he joined his dekulakized brother who had found refuge there and lived without papers. In May 1932, narrator went to the Crimea in the vain hope of finding work in a relative's carpentry artel. In Kharkiv, narrator saw starving peasants begging for bread. During the famine, narrator worked in Shovkotrest state farm near Myrhorod. In the state farm, he received 600 g. of bread a day and confirms that people did not starve to death on the state farms but they did go hungry, and narrator was himself swollen from starvation. In his village one-fourth of the population starved to death. In Crimea, however, “there was bread. There wasn't much but it could be got”. Narrator also gives information on Civil War and briefly but incisively describes official strategy for getting people to join the collective farms.
Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Від.: В 1900-му році. Nineteen, о, о. Сьомого місяця, 17-го числа.
Пит.: Де Ви народилися?
Від.: На Полтавщині, Хорол район, село Новоаврамівка.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством. Господарством.
Пит.: Скільки Вас було в родині?
Від.: Нас в родині було п'ятеро братів і одна сестра. Шестеро було. Шість чи взагалі стільки родина, та то жонаті були, бувало й 12 і 12, брати поженилися, ну більше, як 12 осіб там.
Пит.: Скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Тридцять п'ять десятин. Це приблизно 75 моргів землі. Як по-галицькому, то морг 60 сотих, а так було гектар там, сто сотих там, чи десятина.
Пит.: Це багато землі?
Від.: Та ну, та де... вся машинерія була. Сівалка й молотарка, і косарка. Все було. Це як п'ятеро братів було, господарка була.
Пит.: А як Вам жилося при цареві?
Від.: При цареві я був ще молодий, бо я, ну як би вам сказати? Жилося можливо. Хто вмів господарювати, то господарював добре, а хто не вмів, то хтось землю купував або щось-небудь так там.
Пит.: Чи Ви часом не з козацького роду?
Від.: Козацького.
Пит.: Це в родині передавалося?
Від.: Передавалося все. Як община були селяни, ті, що були колись кріпаками, а
наша родина була козацького роду. Як то кажуть, від діда й до батька і так далі. А сьогодні вже Бог його знає що.
Пит.: А як жили козаки з кріпаками?
Від.: Нічого. Не було різниці. Не було різниці. Знали тільки, що то, бо вони не мали голосу в общині, в громаді, і спеціально громада була прямо в місті, бо там з кожного села, як куди кликали, то, скажемо, в нашому селі щось чи п'ятеро родин було чи стільки на 400 дворів. В нашому селі 400 дворів було. Чотириста нумерів. То чотири чи п'ять родин було селянів.
Пит.: А решта, хто?
Від.: А решта козацьких, козацьких.
Пит.: А як козаки дивилися на росіян?
Від.: Ну, різні. Не довіряли. Як тільки зійдуться, так і той, як бачать, що кацапи та були такі, знаєте, дуже: —Ти хохол? — Ну, знаєте, а козаки це не звертали зразу багатого грунту в нас. Одним словом: — Як. кацап, більше, що з тобою, кацапом, говорити чи балакати? — Значить то отакі речі.
Пит.: Чи козацька громада втримувало школу в селі?
Від.: Ні.
Пит.: Чи це була державна школа?
Від.: Державна школа. Церковна школа була, це дівчача. Дівчача хоч, та церковна. А то називалася земська, так земська школа до чотирьох клясів.
Пит.: А Ви до тієї школи ходили?
Від.: Я ходив. Чотири кляси закінчив, земські.
Пит.: І як Вас вчили там?
Від.: На російській мові. Переважно граматику й географію вчили, я географію особливо, вона з охотою мені давалася.
Пит.: Дітям тяжко було по-російському навчатися чи не дуже?
Від.: Ні, не дуже. Бачите, в хаті так говорили, як я з вами говорю. Ну, так приходять, материнською мовою в дома, а в школі на російській мові вже. І вчителі були й вченики всі, бо заставляли так.
Пит.: А так Ви й не чули, щоб була мова за Україну?
Від.: Секретно було. Я побачив .Кобзаря; я був у четвертій клясі, прийшов ото та “Кобзаря” побачив — так ховалися. Бо бачив: —Що за книжка?—Та це, та це, та це..., —і не хотіли мені показати.А потім все таки Кобзар, то я то все таки почув, як мені було 12 років, то я почув, що то „Кобзар." А то я не знав, не було, не було щось таке говорять, а ясно нема нічого. А вже як стала —ну, я перескакую —як стала революція, то зразу тоді, де ті вчителі, майже вчителі всі пішли в .Просвіту. Почала “Просвіта”, почали виставляти вистави різні, знаєте, українські. Ото така сила була українізована, а потім здушили. Тих усіх, що виступали в ролі вчителів, всіх забрали десь, десь знищили. Пропали.
Пит.: Це ті самі вчтелі, що були в школі ще до революції?
Від.: До революції. Так.
Пит.: А вони що —українцями себе вважали?
Від.: Вони себе почували українцями, почували українцями, а можливості не було, знаєте, їх же не допускали, щоб там виступали. Може, десь хтось і вискакував, так не дуже громогласно, так, громко, вискакували, бо не раз арештували, не допускали.
Пит.: Як у Вас люди зустрічали революцію?
Від.: То хто як. Хто любив. Це, бачите, тут два слої було. Революцію зустрічали ті, що без землі, бо було ж гасло, “Земля —селянам, а фабрики —робітникам!” А в кого забирають, так, як ви знаєте, в багатьох забирали, то давали, то ото така річ, знаєте, як давали землю, забирали землю. І давали —є тільки хата, більш нема нічого. Хата, там, може, десь яка шапочка, така чи ще дров положить там чи що. А землю давали, давали їм і корову і коня. То в нього ж нікуди було, то на подрвір'я була там груша чи що, то він коло груші. У мене взяли, другому дали, а йому ж —ні в хату не заведе, ні в ту шіпку —то він привіз і сіно, перекинув коло корови й коня. І він там пропав чи хтось, може, забрали в нього, побачили, що він не може господарювати, то забрали в нього, десь комусь другому дали. Таке було. Страшна, страшна річ.Революція була, як почалася, в мене два брати було, унтерофіцером і ходили — такі шаблі були —за шаблями ходили. А вже революція як стала, так навіть і всі пішли, прийшли, позабирали шаблі, позабирали все, все в кого револьвер був, то позабирали це ті, що революцію вибивали. А вже як прийшли —я не знаю, як ці хлопці —гетьманці прийшли, гетьмаці прийшли. То ті, що робили революцію, гетьманці також робили, я сам у гетьмана служив, ну не то робили, так, значить вони всіх тих, що забирали ото корови, коні, то вони прикликали — це я бачив своїми очима — зібрали їх у волость (у нашому селі волость була), то ті як дали їм ото, то вони ходили там забирали вже зброю в кого, шаблі, погони обрізали (це революція почалася), а потім їх стало більше й більше, землю почали повідбирати, відбирати, поділили землю. Це приблизно до 29-го року вони господарювали. Кому землю давали, то вони господарювали. А потім, як почалися в 29-му році колективізація, то вже тим, що землю позабирали, то їх запрошували. Які пішли, а які не йшли до колгоспу. А потім щось полічилося, що не вдавалася та революція, що Сталін приказав, „Распустити колгоспи!” І ті
колгоспи почали розпускати, і люди стали задоволені. А потім, як побачили, що діло пропадав, коли почали робити, то треба робити, то вони знову повернули всіх, а цих куркулів, тих, що землю забирали, а колгосп не приймали, то їх почали сплавлювати, десь висилати, то на Сибір там пару родин вишлють чи що, залякувати. І ті всі, що були бідніші, що землю забирали, то вони всі пішли в колгосп. Пішли. А ці, куркулі, то приймали їх, для того поприймали, щоб усіх загнати, що, мов люди заможніші вже пішли в колгосп, щоб усіх загнати, то вони та загнали всіх у колгосп. А тоді тих, що були порозкуркупені, в кого землю забрали, вивезли їх усіх на Сибір, всіх на Сибір, і там вони десь і пропали. Завезли їх десь, бачите, розділяли —крукупі, і підкуркульники, і середняки, і четверта стадія біднота була. То крукупів загнали, як то кажуть, це й так воно й агітували, що «куркулів на Соловки, а підкуркульників —під Соловки," значить, розігнати їх, і вони там майже всі пропали, вимерли. Дали їм там пилки, сокири, там: —Будуйся!
В ліс вивезли. Там же зимнр. І мало хто вернувся, хіба з дітей де, та розказав. А то всіх, всі пропали. А ці заможніші, ці бідніші, то тих порозгонили. То вони стали на фабриці, а в селі став повний колгосп. Ніхто їм не мішав уже. Уже вся земля зроблена була державна.
Пит.: Вибачте, а як це говорили, „Куркулі на Соловки," а підкуркульники?
Від.: —Під Соловки.
Пит.: А! Під Соловки.
Від.: Під Соловки. Значить, „під Соловки” це розігнати їх тут під Соловки. А бідноту на місці „почнуть качати, поки начне кричати." Так воно й було, знаєте, що оце загнали, подавали землю їм, а потім почали в колгосп заганяти, позагонили, та біднота вже не вирветься нікуди. Оцим крукулям, що їх так ото, то вони, як поїхали, розігнали, то, може, десь повстроювалися люди то робили, а ті бідаки в колгоспі так ото і до сьогоднішнього дня там. А ви мені казали свою біографію...
Пит.: Ну говоріть.
Від.: То так в 31-му році, коли засновалися вже колгоспи, то мене не приймали в колгосп. А є такі, що я слижув у гетьмана, то тих позбавляли виборчих прав. Я не мав права голосу, і тому в громаді бути. То господарка в мене була, там щось, чи три чи чотири десятин землі. Бідно, бідно жилося. А все таки прийшов той час, що останнього треба сплавляти, щоб на селі не було ні одного, щоб не був у колгоспі. Бо була господарка, наклали раз мені хліба. Я виплатив. Другий раз уже в мене не було чого платити, наклали й другий раз так саме податок такий самий. І я не
виплатив, пішов до голови сільради, в сільраду пішов, кажу: —Голове, (голова
був молодший на рік від мене) кажу, слухай, Трохим Іванович —у нас так
називався, кажу, що в мене нема чим платити. А він каже: —Знаєш що? Ти не виплатишся. Як хочеш, то тікай. По приятельські так мені каже: —То ти тікай!
Ну що, ну, правду й сказав. Кажу: —Ну, дай мені посвідку, щоб я міг чим-небудь, бо в мене й воєнний білет забрали. Зовсім обеззброїли мене, куркулем зробили й квиток забрали. То я — як рятуватися? Коли він мені сказав, що ніяких документів не дам і тікай відціля. Він не сказав: —Тікай —а каже тільки, що не оплачуся. Він дав зрозуміти, що я не оплачуся, а там арештують, засудять і все. То я прийшов додому, а ще там у селі вітряк один був — млин, той, що мололи так людям. І там він не мав права молоти без посвідки сільради, щоб з сільради посвідка була, щоб посвідка була. То я пішов до того млина, а там, як хтось хоче змолоти, так іде в сільраду, й дають посвідку, й пишеться олівцем, кладеться штамп і печатку. Я пішов, а там ще був також з таких більш-менш довірчивих людей. Кажу — Слухай, то й дайте мені одну посвідку. (Ту, що йому давали, комусь давали, а олівцем написана, а штамп і печатка є). То він мені одну посвідку, і я витер те, що олівцем написане. Написав посвідку таку, як мені потрібно було. І я по тій посвідці аж у Середню Азію добрався. В Середню Азію приїхав я так, приїхав, прийшов уже з посвідкою, бачу, що вже мені тут не місце. На другий день попросив там сусіда, що мав коняку. Кажу: —Відвези мене на станцію Миргород. Там Миргород в. Він мене відвіз, і я ото поїхав в Середню Азію. В Середню Азію я їхав через Бахмач (станція є), потім через Вороніж, Ташкент, Коканд, Джалабад, там уже станція під китайським кордоном, що вже далі нема, нема куди —там гористість. Такі, як ото показують, ото як сані, те саме там під Казахстаном. Це саме. То туди доходив якраз потяг, і потяг той, паровоз, не був спереду причеплиний, а попихав задом, бо там депа не було, бо там вугілля було —шахта була. То там ото, значить, туди поправлять вагони, він задом їде й забирає. То я туди аж добрався до того Джалабаду, і там станція Ханабад, а я на тій станції Ханабад встав. Там уже мій брат був в Середній Азії. Це за Ташкентом яких 500-600 кілометрів, може. І я там став вапно випалювати, такий камін білий, випалював вапно. І я там на тій станції встав. Це було в вересні місяці, це в тому місцяці, 18-го вересня, пригадую, що я з дому зірвався. І я побув до 32-го року, травня місяця там. А потім в травні місяці я списався з Кримом, а там мій племінник був, мого брата син був, бригада була в них карпентерів таких. Я написав, кажу —Чи я не міг би до тебе туди приїхать з Криму? Він каже: —Приїжджай, каже, тільки роботи вже малуватої І я ото вибрався в 32-му році в травні місяці, і взяв собі маршрут із Ташкенту: Москва—Севастопіль. Значить, у Москві, як я взяв у Ташкенті, а цей потяг іде аж 2.000 кілометрів, іде аж у Москву без пересадки. І коли я пересяду ще в Москві на Севастопіль (це над Чорним морем Севастопіль,) то я поїду туди. Я розкажу, чого я аж у ВладирищеШ поїхав туди. Коли я їхав із Ташкенту, це за Ташкентом там і Андіжан в і Коконд. У Ташкенті я брав квиток цей вже популярніший. То я як виїхав, це Голодна степ, це туди їхав, там Голодна степ, де я 12 днів Голодною степ'ю їхав. Там такі в пустелі, там Аральське море, де Шевченко був на засланні, я понад тим морем їхав. І коли відтіля доїхав на Вользі в Сизрань, в Сизрані пересів і їхав на Москву. Ні, не пересідали, тільки встановлялися, бо я кажу, що без пересадки, їхав, там за Москвою була Мордовська республіка. В тій Мордовській республіці, а вже травень місяць, жито стояло, я бачив, ну таке завбільшки, може, колосочок такий —чотири зернині чи стільки і піски, а на станції хліба стільки хочете можна було достати. На станції носили мордвини, то Мордовська республіка. То я в тій Мордовській республіці, то хліба стільки вигодно можна було купити. Приїхав я в Москву. У Москві треба пересадку мені зробити на Севастопіль, то я здав свої речі в багажник, а сам пішов на базар. На базарі зустрічаю своїх двох селян, за якихсь 1.000 чи більше кілометрів приїхали. —Чого ви приїхали? —По хліб. З Полтавщини чи там з України приїхали хліб купувати. Що ж вони носили? Свого виробу, свого виробу полотно, ті, що ткали жінки там, пряли, ткали, та рядна. Ну, а на базарі хліба стільки, стільки вигідно можна купити, з міняти же там, може, там мука чи борошно називалося, то тяжко вже десь, я не бачив, а хліба скільки вигодно можна купити —печеного. Я там не знаю, скільки я був, чи доби, чи може й доб не було. Тоді я сідаю, де мій потяг, а мені ті селяни сказали, що не їдь, не їдь на село, не їдь. Ну, я послухав їх, бо я й не їхав. Я їхав на Севастопіль, а все таки поцікавився, що знаю, що вже в селі робиться. А вони були такі більш-менш, що можливі. Приїжджаю я в Харків, а в Харкові —простягають руки за хлібом. На Україні. Простягають руки за: —Хліба! Хліба! Хліба! Хліба!А там уже не випускають з того. То хто там кидав, кусками кидали там. Боже, ну, подивишся, знаєте, то ж трагедії. То я відтіля поїхав, не ставав у Харкові, поїхав прямо на Севастопіль. До Севастополя я не доїхав, щось, 50 кілометрів, а бувша тоді столиця татарська Бахчисарай. То я в Бахчисараї встав, там ото мій племінник був. У Татарській республіці вже, вже хліба можна було, так не той, а печеного можна —піти стати там в пекарню в чергу там чи що. Уже можна було достати, достати хліба. То я там пішов, найшов свого племінника. Племінник уже також без праці. Ото мені писав, а то каже: —Не стало роботи, нема нічого. То я став, поробив, там така трава шерфей, що вироблялася для медицини. То я поробив там сезон, там місяць чи два, а як тієї трави не стало вже, не стало, значить, вона використали вже її, вже виссали, випарили її стільки їм там треба, і поки вона була, росла. А потім я сідаю відтіля, їду й не знаю куди. Сідаю в потяг і їду в потязі, питаюся в людей: —Де тут можна працю знайти?Одна жінка мені каже: —Тут, каже, в комуна, спеціальне комунарне господарство було, там потребуються працівників.Мені чи комуна чи до комуни, я їсти хочу, чого-чого робити, знаєте. Я встаю, пішов до тієї комуни. Приймають у комуну на працю. Ну, що ж, там саме молотьба. То я попрацював там, молотьбу. З комуни хліб забрали. В комуні були, були свині. Годувати свиней уже нічим. Комуні не дали більше, а то ж там би комуні треба було б хліба, щоб їли, а то ж там таке, на трієр такий чистили, то там горошок той чорний, там зернятко якесь, те мололи, воно таке гірке —я їв —було. Свині почали дохнути. А тут остання стадія була, куркулів ліквідувати зовсім. І по тих радгоспах скрізь комісія була. І от комісія, якраз чую, що кажуть, що буде комісія, перевірятиме, хто такий. А документів уже нема ніяких таких —фальш і на фальшивих документах. То я побачив, що біда, і знову сідаю і їду на Полтавщину, ближче до свого села, до свого району. Там на станції побачив хлопця, що там був також червів, черви такі, що шовк робили, та там.Кажуть: —Ходім то туди, там, може, на працю поступиш. Пішов я. Прийняли мене на працю. Копи й там так саме, що перевіряють. А тут в ліс такий, а там треба пильщиків, що пилкою тягають, дерево різати на дошки. Кажуть: —Хто такий пильщик? Чую, що комісія тут, хоч ви не вмієте, а треба казати, що вмію. Ну, й другі там такі. Пішли, побули ми там щось дві неділі там. Чи пиляли, а там комісія вже прийшла. Приїхали господарі відтіля, перевірили, що наша праця нікуди не годиться. То нас знову забрали, а комісія та пройшла. Це приблизно в ЗЗнму році це було. Це в 33-му році. І забрали нас туди, там нам давали по 600 грам хліба, а на дітей щось тільки приварок давали, то я тільки сам був, а потім жінку забрав. То ви знаєте, голод це найстрашніший був. Як ви підете полем, а хліб такий уже начав пшеницею таки великий, вже почали жовкнути, ж ще не вспів, ще тільки наливатися почало зерня. Дивися, там лежить —з голоду вмер, там лежить — з голоду чоловік умер. І хто він такий, а його знаєте, як умре людина з голоду, то його як розумне, то отаким, то так та комісія ходила, то яму вириють там і там його закопають, і там йому й те. Бачите, це трагедія, та й годі. Щоб вам розказати це, писати або, щоб вимітити, то треба, може, написати таку книжку. Це я перескакаю все. Так що ви від мене мало чого.
Пит.: Певно ще багато і ще більше будем знати. Чи пам'ятаєте в якому місяці Ви були в Москві?
Від.: Приблизно в травні місяці.
Пит.: Тридцять другого?
Від.: Тридцять другого.
Пит.: А де ж була та комуна, в якій Ви найперше почали працювати?
Від.: На Полтавщині.
Пит.: Ця перша?
Від.: То почекайте. Яка це перша?
Пит.: Бо Ви казали, що в Криму одна комуна.
Від.: У Криму то комуна.
Пит.: Але, що в одну комуну.
Від.: В одну комуну, так. Це комуна, це на Полтавщині, в Конграді.
Пит.: А тоді звідти?
Від.: Звідти, звідти я поїхав уже, як почув, що будуть перевіряти, то я переїхав на Полтавщину, тільки в свій ближчий район, сусідній мій район. Ну, яких 100 кілометрів. Приїхав, то там хлопці побачили, то мене ото прийняли хлопці до себе. То я там ото в 33-му році, вже як правдивий голод був, то я там у Миргороді був ушовкотресті.
Пит.: Скільки Вам давали їсти?
Від.: Мені давали 600 грам хліба, тільки 600 грам, більше ні, і приварок. Ну, хлопці крали там, радгоспна картопля була, то хлопці ключі поприробляли та крали картоплю, то й мені там давали щось пару картоплин чи що. Ну, голод, уже почали мене на ногах водянки такі, знаєте — набігає й лупається, набігає й лупається. А тут вже посіла в тому самому радгоспі картопля, то я лазив ноччю, полізу та нарию картоплі та наварю. Вже тут потім уже жінка моя приїхала, також пухла була. Страшне було. Страшне було. То я тієї картоплі як наварив, такий чавун великий, та й чуть сам не виїв, то мене чуть не розірвало. Та що там. Пішов до лікаря, а лікар каже: —Що таке? —Картопля. Каже: —Якби ще трохи, то твій би шлунок. Обтяжив шлунок. Я й сьогодні не чую, я сьогодні їм, їм — тільки бачу, що я багато з'їв, а не чую, що я, що я з'їв від голодівки.
Пит.: Чи бувало таке, що радгоспники вмирали також?
Від.: Ні, там в радгоспі ті, що там робили, то хліба давали, то ті ні. А ті, що ходили понад радгоспом, їх не приймали. Всіх же не можуть, всіх прийняти. А приймали стільки людей, а туди приходили там такі селяни з нашого села, такі гарні люди були, такі заможні і чесні, пухлі такі, та страшне, страшне, страшне. А на селі, от у нашому селі, це мені вже розказували. Я не був в селі. А розказують, що як ходять голодні, то приказ такий був, щоб ніхто не пускав ночувати. А клуні такі —стодоли такі — були в господарів (там полову сипали тощо) або хати такі, як зимно ще було. То в хату їх усіх, щоб в одній хаті були. На ранок половина їх вимре, то фіра під'їздить. Хто жив остася, а хто ще такий ворочався, і того скидали на той, і всіх на цвинтар везли, і там яму копали, і там засипали. Та мій брат у мене, два брати з голоду вмерло. В одного троє дітей вмерло. То казали мені, розказували, що брат ходив та: —О, дайте мені їсти! О, дайте мені їсти! — То що ж? Що ти зробиш? Де його й забрали.
Пит.: А яка частина Вашого села пропала?
Від.: У нашому селі було якихсь 2.000 осіб. Яких 500 душ умерло з голоду.
Пит.: Страшне.
Від.: Так. Так. Страшне.
Пит.: А це голівно були чоловіки чи жінки, малі чи старі, чи хто?
Від.: І діти. Всі. Всі.
Пит.: А кажете, що в Татарскій республіці обстановка була як?
Від.: В Татарській республіці? Та де. В Татарській республіці хліб був. Небагато було, але можна достати було.
Пит.: А як Ваш брат опинився в Середній Азії? Його також розкуркулювали?
Від.: Розкуркулювали. Його розкуркулювали, приїхали. Ми не в одній хаті, ми жили по сусідському. І ми не грали в карти в неділю. Знаю, з церкви прийшли, пообідали, й до мене прийшли сусіди. Зимою. Це в грудні місяці. І в карти грали. Коли сидимо, коли в нього на подвір'ю щось таке за філіра. Ми заглядаємо, коли ті, що розкуркулюють, і в брата забрали все. Тільки в брата не було в жінки дітей, а в нього прийманка була, прийняв він з бідного роду. То вони оставили хату, а барахло й корову й кобилу й барахло яке там, все забрали. А він, як побачив, то він уже і в хату не ходив з моєї хати, та в сусіда переночував та на другий день сусід вивіз його в Миргород на станцію. І він поїхав також в Середню Азію. Там були вже раніше люди поїхали, то він поїхав туди до них. А як же б тоді до нього я поїхав? Я знав, бо переписався. Я поїхав там у Середню Азію.
Пит.: Чи була небезпека, що хтось може донести на Вас, що Ви без права голосу?
Від.: Та чому, чому не було. Бачите, я поїхав у Середню Азію, як поїхав я в Середню Азію, то там на валковому заводі, де вапно випалювали, то там приймав такий комітет робітників. Так обов'язково треба, щоб посвідка в Вас була, бо в Вас не буде посвідки, Вас не приймуть туди, а в мене посвідка ота була, що я взяв у млині, написано, що бідняк, робітник там, чи як там. І мене прийняли по тій посвідці. То я вже там пройшов як робітник. То я по тій посвідці, як приїхав, то я був уже тут десь як той, то я показував ту посвідку, як бачив, що можна показати, а як небезпечно, то я й не показував. А як я показав ту посвідку, що я належав до робітничої як робітник, не селянин, а робітник вже, то мене приймали, приймали тоді в посвідці, що можна прийняти. А вже далі, то вже поїхав я вже сюди, як приїхав у оцей шовкотрест, оце де в 33-му вже голод мене застав правдивий, то я вже там найшов, найшов другу посвідку, таку, знаєте, що вже йнача була. Там хлопці мені підробили. То вже тоді не було страха.
Пит.: Вертаючися до революції, Ви говорили, що гетьманці зігнали всіх?
Від.: Так, так, так, так.
Пит.: Можете доказати це?
Від.: Ну, гетьманці, гетьманці були ті, що революцію робили, а в селі різні ж люди бувають. Ви з компанією, а село велике. От, знаєте, як прийшли гетьманці, то багато пішло, офіцери були такі, а це як гетьманські приїхали, більше все офіцери приїхали. То вони, як приїхали офіцери, вони тоді список зробили, ці селяни, вони водили просто по списку, де хто, хто то забирав корови або щось-небудь, або що, водили й тих хлопців зганяли всіх до волості, і там їм наклали два карцери, такі дві кімнати були, що там їх позамикали, а тоді викликали і питали що таке, брав там чи ні. І чи брав чи не брав, а кожному давали, клали й били. І так випускали, не то що там забирали або що, тільки побили нагайками такими. Там і очі повибивали, в такі, що чорт його знав. Біда була та й годі. Революція. То страшне.
Пит.: Чи це дуже розсердило селян на гетьмана?
Від.: ?ез. Селян? Та безумовно, безумовно. Бачите, слой людей і таких і таких в. Так що я поїхав уже при німцях у своє село, то мої колеги мене вже незлюбили, бо вони вже зійшлися в той колгосп, а я при німцях, як вернувся в своє село, в свою хату відразу. І там, де весілля гуляли, то і мене кликали туди, то вже прийшов в колгосп, а вони, ті селяни, що нікуди не тікали, то вони мене так ненавидили, бо вони мене боялися. Я приїхав, як вернувся в свою хату, то вони... Я їм нічого й не робив, а взагалі вони що кляса на кляс. Бідніша кляса не любила заможніших, а заможніша вже майже розвалилася, знаєте. То революція зробила все.
Пит.: А чого це Ви пішли в гетьманці?
Від.: Бо мені сумління дозволяло, бо ж бачу, що ті ж революцію робили й бачу, що хто такі: злодії такі, всякі, якісь такі, а в нас така господарка. Я мусив піти.
Пит.: Обороняти?
Від.: Так. Бачите, ви уявляєте, що таке 18 років? Вісімнадцять років це людина, куди хочеш. Бачить, що приїздили поодівані, з карабінами, із шаблями. А чому я не сяду на коня, і можливість в? Хоч мені, може в останній час, то я позбавлений виборчих прав, бо я був у гельманців зовсім мало, то я побачив, мені там не подобалося те, що вони робили. Викликають із села, що то хто —я ж казав же —взяв корову чи що там таке. Його за ту корову били. То, місто того, щоб йому, як він хоче, жити, дай йому, хай він живе, а ти бери владу в свої руки, вже як гетьманці, бери там вже владу в руки чи що. Ні, вони: —Треба, треба лупити. І ото я бачив: із нашого села служили два брати бідні на пароплаві “Марія” на Чорному морі. І над Чорним Морі на тому пароплаві посвтала революція. Ну, й коли їх там те подушили гетьманці, й ті брати, брати прийшли додому, їх гетьманці арештували. Значить, що вони на матросів то лають, і пригнали їх у сотню туди, де я був ото там. Ну, добре, що не били, знаєте, що тільки. Ну, що ж, вони служили. Хіба вони винуваті? Хіба то вони робили? Як хтось робив, то вже ж вони підпорядковувалися своїй директорії. Мусили щось робити. То не були їх, то мені ця річ, думаю, якось так. То я кажу, що, мабуть, а якраз уборка хліба підходе, це в 18-му році. То я пішов у канцелярію, кажу, що якраз уборк а хліба, то я хотів би піти на уборку хліба. А там писар був такий, Левицький —знаю фамілію. —Що, каже, не хочеш тут бути? —Та чому там не хочу? —Як хочеш іти — йди. І так я ото побув у гетьманців. А я пішов принципово, знаєте, що бо в'язниця була — тут касарня була, а тут в'язниця. І повна в'язниця людей, і на вікнах сидять, сюди дивляться, а ці відціля беруть та стріляють так ото в ті вікна. Там куля рикошетом, там же цеглове все. Там багато роблять, та й там не було таких. Хто що любить, знаєте. Хто що. Якщо хочеш бути, боронити щось таке, то борони, а люди сидять замкнуті, і туди стріляють, для мене то не подобало.
Пит.: А чи Вас вчили якось, виховували гетьманці?
Від.: Так, вчили нас — марширували, марширували там. Ну, мало вчили, мало. Там, може, такі пости, десь такі неважні пости. Бачите, там більше, більше ці, що досвідчені вже були такі офіцери; так ті виїздили на район, а оставалися такі молоді, десь майже якісь там, чи на кухні, чи що там таке, десь варту займати, то нас ото на варті тримали. А ті їздили десь там, може, повстання яке, або десь замітили хтось там те, хтось там щось таке небезпечне. То ті їздили. Що вони там робили, то...
Пит.: А політичне, чи Вас гетьманці старалися політичне переконувати?
Від.: Ні, абсолютно нічого.
Пит.: А офіцери були по-українському чи по-якому?
Від.: В них воділь(?) був, українець був. А росіянів не чув я, щоб на російській мові. Навіть ще німці там були, там ще те, що німці при гетьмані, ще німці були. То
гетьман, гетьман його тоді покликав, сам він там німців на допомогу покликав, то три сотні (це рахувати, сотня була це для охорони), так що щось пару німців я бачив там. Що вони там робили, я не знаю.
Пит.: А що народ думав чи чув про Петлюру?
Від.: Петлюра зовсім популярний був. Моїх три брати в Петлюри служили.
Петлюру шанували. Махна тільки не було, а Денікин був. То Денікин і небагато було, у кожному селі, знаєте, це такі хлопці, що підуть щось там таке, то були. І в Денікіна були хлопці, а в Петлюри багато було, в Петлюри багато було. Там, якраз залізниця якихсь 14 чи 15 кілометрів проходила, так там проходили партії. Раз більшовики йдуть, там такий Григоріев був такий То питають сьогодні: —Чи то не стріляють? —То Григоріев наступав там від Кременчука. Там Кременчук був. А другий раз, то хоч там петлюрівці, то ще... А потім уже, Петлюра як зайняв ото, там побули петлюрівці, петлюрівські гроші вже вийшли там були. Які вони там не були, дешеві чи недешеві, але були вже. Страшне.
Пит.: Чи якось за Петлюру співали, чи таке могло бути?
Від.: Ні. Тоді можна там, а потім, а потім уже ж, знаєте, той, то призиралися. Бачите, я в гетьмана послужив мало. Мене позбавили виборчих прав в 22-му році; то я до 35-го, до 37-го року, я не мав права в громаді голосу, бо збори скликають, а мені не дозволили. А вже в 37-му році, як на дорогах. Так. Подумайте, може, ще що-небудь там.
Пит.: А хто в Вас підтримував більшовиків? Це ті самі, що говорили
раніше, з біднішого слою?
Від.: Так. Були такі, що й з заможнішого строю підтримували. Але він підтримував себе, чи як, бо хотів підлизатися. А як його використав, як вже щось, він був грамотніший , або що то тоді його не ліквідували, не ліквідували.
Пит.: Чи в Вас були повстання проти більшовиків?
Від.: Не було, не було в нас. У дусі, може, були, а щоб робили повстання. Може, в других де місцях, а в нас не було. Що там нема нічого?
Пит.: А чи в Вас відібрали землю відразу по революції?
Від.: Як відбирали землю, забрали саму попід селом, забрали, ніби нам давали. Кому наділяли землю, то давали по десятині, по гектарові, а в кого відбирали, то тим оставили по півтора гектара. То в нас було сім душ (нас три брати було, два жонатих, і я з ними —сім душ) то в нас було 10 1/2 десятин землі.
Пит.: Це для всіх?
Від.: Для всіх. Для цих семи душ. А то брати вже окремо, які окремо два були, то тим само собою дали землю.
Пит.: А в Вас партійний апарат, сільський уряд, з яких людей складався,
з місцевих чи з приїжджих?
Від.: З місцевих людей, а керівником був десь хтось приїжджий якийсь.
Пит.: Українець чи хто?
Від.: Якийсь я знаю, що був у нас був литовець.
Пит.: Латиш?
Від.: Латиш був. Знаю, що латиш був. А з своїх селянських, може, деколи такі, дрібніші. А найголівніше, як там був комітет якийсь чи що партійний, то він був більшість із латишів, росіянів, якісь приїздили.
Пит.: А як це виглядало, коли в Вас відібрали право голосу? Чи це було на мітінґучи на зібранні?
Від.: Рішив комітет, рішив комітет. До цього. Коли обкладали селян податком, то мене вибирали керувати зборами. І от я по стороні селян був. Як голосувати, то я завжди провалював те, що вони пропонували, щоб там податок якийсь дати. І проголошують: нема, в нас не пройшло. На другий день вони зібралися вечером, там комітет уже партійний, зібралися, уже позбавили мене виборчого права, бо щоб мене вже не вибирали керувати зборами, бо не пройде. А вже, як мене збили, на другий день пройшло. Що вони хотіли, те й зробили. Так що справа така була.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НБПові, можливо, можливо. При НЕПові можна десь достати й матерії, і люди трошки там —пару років —пожили: й з'їли ліпше, і сходили ліпше, і щось
справили. А потім вже, після НЕПу, то до колгоспів доходило, то там
те все провалилося.
Пит.: Як довго в Вас у селі існувала церква?
Від.: Церква існувала до 35-то року. В 31-му році мене розкуркулили, то як пішов, чув щось таке, що в 34-му чи 35-му закрили, розбили її, зірвали все, щось таке.
Пит.: А у Вас правили після революції по-українському чи по- слов'янському?
Від.: Після революції? По-слов'янському. Це вже по-українському
стали правити пізніше, то довго, якось довго не правили. Мало, мало було, щоб правили по-українському, а більше по-слов'янському.
Пит.: Чи Ви могли б описати ці мітінґи й збори, коли старалися намовити селян піти в колгоспи? Які до Вас агітатори приїжджали, що Вам говорили? -
Від.: Збирали, збирали, по куткам вулиць, і зберуть і спеціально приїздить,
скликають усіх — і жінок — ходять і ходять, поки щось таке або зроблять або не зроблять. До того, що люди вже вимучені, так що хочете й робіть, знаєте. Ішли, а хто не йшов. Там вибирали, там висмикали. Кажуть, що той мішає щось, або налякають його або позбавляють виборчих прав, так як і мене ото, знаєте, позбавили. І люди тоді начинають рухатися.
Пит.: Щось людям обіцяли, що жити буде ліпше?
Від.: Ну, аякже. Жити ліпше. Що там. Зразу, як не хотіли люди йти, так, а деякі пішли. І вони не обкладали їх ніяким податком, а хліб, землю дали попід селом. Вони зробили собі, зробили собі жнива, зробили. Хліб стільки вивезли, а потім дали на кожну душу по стільки, що хватає на цілий рік. І для свиней дали і для курей дали. Дали. Оце поки дали. А другий дивиться, дивиться, та й чого не піти сюди. І отак, як заманили всіх людей, то те все відпало, а що заробив... Трудодні ввели. Заробив — дали, а не заробив —не дали. І то люди тоді почали вже, хоч-не—хоч, а треба робити, треба заробити щось.
Пит.: Чи в селі було багато донощиків, сексот?
Від.: Цього, цього зілля, я думаю, стільки хочеш. Цього зілля, такого, що. Там, де три, де чотири, там і четвертий чи п'ятий уже й донощик. Та донощиків стільки хочете.
Пит.: Чи Ви особисто мали труднощі з Чека або ҐПУ після цього, як Вас
позбавили виборчих прав?
Від.: Ні, нічого мені такого особисто. А як в колгоспи почили зганяти, то багато не йшло, я ж з товаришами товаришував, а хлопці не хочуть іти, то мене призивали разів два чи три в сільраду. —Ти там між хлопцями агітуєш, щоб до колгоспу не йшли. Та я нічого й не казав, а просто хтось, видно, загітував. Я цього не робив. Бо то страшно було.
Пит.: А як це Вас могли розкуркулювати, коли в Вас всього було три брати, а 10 десятин?
Від.: Нас було п'ятеро, а це вже останнє. Ну, це вже треба когось у колгосп, або засудять. Наклали на вас хліба раз. Ви не виплатили, то треба зриватися, або сиди, поки тебе засудять, що ти не виплатив. Ті три брати було в колгоспі — пішли зразу. Найстарший пішов і підстарший —не приймали також без гетьмана й той був, а то й я, а ще два брати, старші за мене, цих також тимчасово прийняли, щоб люди йшли в колгосп. А вже, як загнали всіх, то їх повикидали всіх з колгоспу, всіх братів, всіх викинули з колгоспу. Там для того зганяли, щоб люди пішли: —А чому, мов, чого той пішов, а чого ти не йдеш? А є такі, що бідні, що мало йшли. То він зривався десь, кудись їхав, десь щось робив, поки можливість була поки. А тепер останній час, то вже й не можна було й поїхати, бо як без посвідки, ніде там вас не приймуть на працю. Треба від сільради, щоб тебе сільрада відпустила.
Пит.: Чи в Вас був який-небудь спротив колективізації? У деяких околицях то були такі.
Від.: Не хотіли йти. Ну багато в дригих селах було так —у дзвони дзвонять. Чого? Збори скликають. Люди не хочуть іти, та в дзвони дзвонять, знаєте, як на пожежу ото, раз дав „Бов-бов-бов-бов!" І люди біжать, знаєте, туди. Хочуть збори скликати. А тоді люди позбігаються і не хочуть сходитися. А потім узнають, хто там що робив, через день, через два, кого там забрали.
Пит.: Чи було таке, що комуністів, активістів вбивали чи що?
Від.: Може, де в другому якому місці й було, а в нашому селі, особливо тут, не було такого, щоб не чув. А таке щось десь чути, що було щось десь забивали. А в нас не можу сказати, щоб десь забили.
Пит.: Так в радгоспі, як стерегли поля, щоб люди не крали?
Від.: Ну, поля, то об'їждчики там були, об'їждчики, знаєте. Там спеціяльно ж на коні їздив об'їждчик. Він їде, їде кругом, а як треба, до рана сидить, а як чи копи, чи картопля посаджена, чи кукурудза була посаджена, чи чогось там таке, то там обов'язково був об'їждчик такий, сторож. Так люди їшли туди з поля, з роботи понад кукурдзою, і хтось гам, може жінка якась, вирвала качан чи що, він мусив заявити, бо як він не заявить, то хтось на нього, якщо він бачив. І, дивись, за один качан кукурудзи засуджували його —на рік, чи на два, чи на три. Яка людина. Там же дивилися по катергорії людини —яка категорія. Чи вона з біднішої чи з багатшої, із заможніших там. Така біда.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього?
Від.: Ні. Що я можу додати такого особливого? Одним словом, додати можна, що біда була та й більш нічого. Ото якраз у ті роки, в голод, то дійсно, що був голод. Не можна казати, що не було, а був.
Пит.: Дякую.
Від.: Прошу.