Case History LH36

Anonymous male narrator, b. October 25, 1914, in village of Berezivka, Korostyshiv district, Zhytomyr region, son of a mechanic who worked in a large mill. Narrator went to study music in Kiev in 1928 and was there during the famine. He provides a wealth of detail on education and cultural life in Kiev in the late 1920s and 1930s, including three examples (two involving Jews, one involving Ukrainians) of how the authorities would “smoke out” so-called nationalistst by allowing national cultural events and then arresting the participants. Narrator also relates information on the 1937 purge among intellectuals and mentions that every scholar in the Jewish folklore section of the Ukrainian Academy of Science was arrested. Before the purge, every library had sections of Ukrainian, Russian, Polish, and Jewish literature, and in 1936 at the Ukrainian Writers Union on the work of Sholem Alechem an announcement was made that a street would be named for the Yiddish writer. Then, however, “all Jewish literature was destroyed, burned. Thus, you see, they cleverly concealed their plans to destroy the cultures of other nationalities”. Narrator views national Communities as Ukrainian patriots but equates communism and fascism. Narrator relates information on the politics of musical repertoires under Stalin and describes the disbelief of leftist American auto workers at the realities of the Stalinist system. In the Spring of 1933 he met an acquintance who took him to the Podil section of Kiev. The acquaintance was in charge of a feeding station for 250-300 rural children who had been rounded up by the police. The children would be fed a little in order to prevent their fleeing and were then taken 40-50 km from the town and abandoned, where most would die. “He showed me a couple of boys, the first named Vasyl'ko and the second, I think, Hryts'ko. He said, 'These two have already been brought here two or three times after returning to Kiev, but the rest, you understand, died on the road'. Thus, the starving children who came to the city were not saved, were not sent to various shelters or such, but what this method was designed to accompllish was for them to die”. Another official in charge of such a feeding center was arrested for excessive generosity to the children in his charge. In narrator's native village people did not starve to death because a good-hearted regional official alloed them to make groats out of green grain and that th eofficial was sentenced to 20 years imprisonment for doing this. (Narrator seems to believe that this was done throughout the Zhytomyr region, but this is contradicted by numerous accounts collected by the Ukrainian Memorial Society and soon to be published by Volodymyr Maniak; however, such cases in individual villages and district have been confirmed). Narrator states that mass migration of peasants to towns began in 1932. Narrator describes how Kiev was “spruced up” for the visit of French politician Edouard Herriot: the militsia broke up bread lines with brute force and carted people away. Narrator adds that there was no starvation in Russia: “In Russia there was no famine. Our people went to Russia in order to save themselves and buy bread and produce, but they weren't allowed, they were turned back, people were thrown off trains and turned back on the roads, so that they would perish”.

Пит.: Свідок зізнае анонімно. Будь ласка скажіть коли Ви народилися? Від.: Я народилися в 1914-му році, 25-го жовтня.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: То в Житомирська область, Коростишівський район, село Березівка.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: О, тато мій працював механіком при великому млині, він був машиністом, ну й працював при тому млині. Я поїхав вчитися до Києва в 28-му році й в Києві вчився аж до початку голоду 32-го року. У 33-му році весною, ідучи по головній вулиці Києва, я зустрів земляка, знайомого. Прізвища не скажу. Скажу, що він називався Василь. З його двома братами я ходив разом до школи. Він був багато старший мене. Я його не впізнав на вулиці, але він мене впізнав. Я йому зробив комплімент, що він гарно виглядав, повний, здоровий такий, гарний і сказав, що йому, видно, непогано живеться в цій ситуації голодній, яку переносить наша країна й наші люди. —Так — він сказав — я живу непогано, я маю таку працю, що в мене в досить гарні харчі й багато від того. Хочеш, якщо ти голодний, ходім до мене я тебе угощу. Ми пішли на Поділ. На Подолі, близько Дніпра й Дніпрового порту стара-стара церква з огорожею, мурованою огорожею. Ми туди зайшли. Я побачив багато діток і попросив його, щоб він мені розказав, що то є? Він сказав: —Я в завідувач їдальні тут, яка е при цій церкві. Сюди міліція звозить дітей голодних, які приходять з ближчих сіл до Києва, і тут вони шукають їжі, падають, гинуть. І от поліція збирав їх, привозить сюди, й ми їх тут годуємо три, чотири тижні, і п'ять тижнів, аж поки не назбирається діток 250-300, може й більше. За ці чотири чи п'ять тижнів треба, щоб діти не втікали, а трималися тут, тому їх годуємо, отже, їм е де спати, в що їсти, то вони не втікають. Але й охорона в, брама замикається на ніч. Після того, як назбирається відповідна кількість дітей 250—300, може більше їх відвозять до Дніпра на порт і садовлять в пароплав —він ще й назвав тоді, здається, іменем Тараса Шевченка пароплав. —І пароплавом дітей відвозять далеко за 40-50 кілометрів від Києва в поле. Там викидають на берег, на поле і, розуміється, діти знову розбігаються, яке кудись дійде, а більшість гинули в полі. Він показав мені кілька хлопчиків, назвався Василько один, другий, здається, Грицько. Каже: —Ці вже два, а то й три рази, приходять, вертаються до Києва, а решта, розуміється, по дорозі гинуть. Отже, дітей голодних, які приходили до міст, не спасали, не віддавали десь до приюту чи що, а ось таким способом хотіли, щоб вони, значить, гинули. Другий випадок можу сказати вже в моєму рідному селі. Я приїхав до села під жнива. Ще жита колоски були зелені, тільки наливалися зернятка колоска. Люди були голодні, але ще з голоду ніхто не вмер. Здається, в нас на Волині, на Житомирщині з голоду люди не повмирали. Чому? В нас у селі так склалося, що з області Житомира приїхав якись провідник, значить, обласний, дуже гарний серцем. Він побачив, що в людей ноги попухли, люди голодні й дозволив зелене жито скосити і висушити, і варити якусь кашу з того зерна зеленого й спасати людей. І цим спасли людей в селі. Він називався Скороход чи Скороходов, я трохи забув, не пригадую, але знаю, що Скороход чи Скороходов. Пізніше, коли я приїхав через пару років, то тато мені розказав таку історію, що в якийсь день привезли до Скороходова в село судити. Зібрали всіх селян до клюбу, приїхали прокурор, слідчий, допитували селян і почали його судити. Його судили за те, що він спас людей від голоду, що він дозволив косити жито, що він дозволив, значить, селянам жито косити, сушити й їсти. Отже, як суддя виголосив присуд йому 20 років, люди почали страшенно плакати, кричати, що: —Це спаситель наш, він нас спас від голоду, він спас нас від смерти, за що ж йому така кара велика? Суддя розвів руками й також почав плакати, каже: —Люди добрі, я нічого не можу зробити, я мушу його, каже, покарати й присудити на то. Отже тато каже: — То була страшна трагедія, не можна було витримати, таке ревище було, так люди ревли, як скотина, кричали і він плакав, і суддя плакав, всі плакали. Отже, це два факти, які я можу вам сказати, правдиві, які я сам пережив, де є ще раз доказ, що комуністичній більшовицькій владі треба було, щоб наші люди вимерли і вони робили то так свідомо, певно й то, я думаю, кара їм мусить прийти колись. То все.
Пит.: Ну, я маю ще кілька питань для Вас. Ви раніше говорили, що в того Вашого земляка, цього Василя був інший завідувач їдальні?
Від.: А, інший завідувач їдальні був, значить тим табором, для молоді, він дозволив собі дітей роздавати деяким людям, які брали на спасіння, брали на утримання, вчителі, наприклад, в Києві, потім самі міліціонери, гарні такі люди брали діток, службовці, які мали працю й мали, значить, харчі доволь, розбирали дітей. Його за це покарали, його засудили й після того цього насили й коли я з ним розмовляв, він мені дав хліба, дав маргарину цей Василь і сказав, щоб я нікому про те не розказував, що це є в Києві й більше не приходив, бо йому не вільно було сконтактуватися з людьми, і що дітей розвозили тощо. Отже він каже: —Я не е певний, що того попередника, що перед ним був завідувач там, у тому таборі, що його чи не може й розстріляли. Отже, він дуже боявся. Каже: — Прошу, більше сюди до мене приходити, — то дав мені хліба дві буханки і маргарину кавалець такого і на тому кінчилося.
Пит.: Це два конкретні випадки, що карали людей за це, що помагали другим.
Від.: Так, не можна було помагати, не можна було спасати людей, бо ті, що спасали людей від голоду, їх карали, бо мета була така, щоб люди вмирали, їм треба було, щоб люди вмерли.
Пит.: Яка була ситуація в самому Києві для міщан?
Від.: Тяжка була' ситуація. Ті, що мали праці, наприклад, мій далекий родич Букш так називався, на Пушкінській вулиці був будинок Академії наук, він був завідувач їдальні при Академії наук, то академікам-науковцям там давали, значить, мали вони змогу обідати, але дуже меньове й то дуже бідне таке, наприклад, український борщ найбільше був популярний, бо його й легше варити там, буряки й капуста й то. І я заходив так пару разів на тиждень, то він мене, він для себе до хати приносив для мене й я підхарчовувався. Потім я працював у театрі, у військовому театрі, в хорі співав. Отже ті, що працювали в військовому театрі, мали картку таку й можна було зайти до військової їдальні і там обідати не можна було, але в буфеті можна було взяти якийсь вінігрет, взяти кілька таких рибок солоних, як оселедчики так, отже ми купували. Дехто з наших спритніші були, по кілька разів заходили, купували декілька, а потім продавали, спекулювали. Дуже тяжке життя було, а спеціально студентам. Студентам, то була допомога, трошки давали крупи, цукру були пайки, там називається так, пайки давали. Отже, на базарі майже неможливо було щось купити, бо хто щось і винесе продати, то голодні люди накидалися, відбирали, навіть вбивали людину, якщо вона мала щось в торбинці. Так, службовцям міста, то їм давали пайки, давали, їм легше було дістати, бо вони мали приділ такий — цукор, крупа, маргарин, час-від-часу давали хліб. Хліб у магазинах, то була дуже тяжка проблема, тяжке лихо з тим хлібом. Отже люди ставали з 12-ої ночі, з першої години ночі в чергу і чекали аж до дев'ятої чи восьмої години, поки той магазин відчиниться, та пекарня. І як відчинялася, то там сотні людей стояло в черзі за хлібом. Ой, давали по півбуханки, по одному буханцю, я вже не пригадую. Робилося дуже страшне видовище через той хліб. Про решту продуктів такі, як молоко, чи масло, чи той немає що говорити, тяжко було дістати, чи купити.
Пит.: Пам'ятаєте, які були ціни на хліб, чи взагалі на збіжжя в той час?
Від.: Ну, я не можу точно сказати, я забув, не пригадую, не пригадую.
Пит.: А коли почався наплив голодних селян у місто?
Від.: То вже в 32-му році, я думаю, вже селяни до міста, до міст України масово-масово їхали. Наприклад, мій приятель, Олександер Тосіч називався, він жив в 16-му номері на вулиці Леніна, а в дворі, між будинками в дворі зробили хлібний магазин, значить, продавали хліб. А туди, щоб зайти, то були такі ворота, брама, такий даіе такий. І ось люди звечора вже на тій великій вулиці ставали великою чергою і записувалися, хто за ким. Ну й як приходила та година, що відчиняють ту велику браму, той даіе, то люди, як повалять і хтось, як упаде там старенька мамця якась чи хто, то просто по три по чотири особи задушували на смерть, поки люди уваляться, зайдуть до того двору, до того магазину, де хліб дають. Потім міліція мусила його закрити й перевезти десь в інакше місце й зразу з вулиці відчиняли, щоб не було тієї давки, щоб люди себе не давили. Отже, люди були наскільки голодні, що знаєте, посадили на вулицях мертві, їхали truck-и мілі, підбирали, що людина жива, а її кидали разом з тими трупами, з тими мертвими людьми й відвозили десь за місто і там в спільних ямах закопували.
Пит.: Чи було розпорядження від міліції, як кияни мають ставитися до голодних?
Від.: То я не пригадую, я не пригадую, не можу вам сказати, чи були розпорядження. Я думаю, що вголос розпоряджень ніяких не могло бути, бо вони в пресі казали, що немає голоду, вони про той голод не писали, що є голод. Вони промовчували то, ховали. Міліція тільки стояла по всіх залізницях чи станціях залізнодорожчих, по всіх дорогах головних і людей не пускали до міста, але люди знаходили всякі дороги —полем та лісом та й то й пробиралися до міста.
Пит.: Чи Ви бачили випадки, коли міліція знущалася з голодних, чи в який-небудь спосіб перешкоджала їм чим?
Від.: А, одинокоий випадок я запам'ятав, це коли до Києва був приїхав той прем'єр міністер Франції Еріо. І йому казали, шо немає голоду на Україні, його переконали, його возили так. Отже, як зранку там же, на тій вулиці Леніна, Фундуклєєвська колись вона називалася до революції, до війни, як стояла велика черга до хлібного магазину, то міліція розгонила її. То було страшне, люди не знали в чім справа, знаєте, а вони прибігли, міліціонери, на конях і то всі люди попадали на землю, посідали, а вони їх розгоняти. Люди не знали, в чім справа, а їм треба було розігнати ту чергу, як буде той міністер їхати автом і їм тут, щоб не було видно, треба було сховати. Отже, людей хватали за коси, на коні сидів, хватав за коси і як потім коня так поведе і людину кидали, люди падали, як то на дорогу, на камінь, хватали за руки, за ноги, тягнули, підвезли truck-и, в ті truck-и людей кидали так, як худобину, як колоди. Вони, люди, розуміли, що вони не хочуть їм хліба дати, не хочуть, щоб вони купили собі хліба, вони б мусили людям сказати, вони б самі розбіглися, що, люди добрі, на пару годин розбігтися, а потім знову станете. Отже я то запам'ятав дуже добре, як багато людей тоді до смерті позабивали, бо черга була дуже велика, може на 1.000 людей, по 10 людей записувалося, десяток, 10, 10. О, бо дуже часто хліба не хватало, пройде якихось 200 людей, чи 150, а решта залишається, немає хліба, не хватало хліба. То вони записували, щоб порядок був, щоб попало, кожний хотів дістати хліба.
Пит.: Це самі люди записувалися?
Від.: Самі записувалися, так.
Пит.: А в цей час кримінальний елемент в Києві був?
Від.: Прошу? Пиг.: Кримінальний елемент в Києві —урки всякі?
Від.: О, та певно, мусило бути, так мусило, дуже обкрадали людей через вікна, через двері, обкрадали, виносили на базар продавали все те крадене. Злодійства, вбивства. Ну то, що я міг би вам ще сказати?
Пит.: Чи Ви бачили, щоб селяни старалися міняти свої речі за хліб? Чи привозили речі зі села на базар?
Від.: Бачите, селяни не мали таких речей гарних, напевно, що привозили, але вже в 32-ий, 33-ий роки, вже люди не мали речей таких, щоб вони могли щось дістати. Міські люди мали речі такі, що за них можна було продати й гроші взяти добрі, а потім хліба купити. О, за речі хліба не можна було, хліб в магазинах продавася за гроші, а на базарі хліба було дуже тяжко і жінкам переважно приносити хліб на базар небезпечно було, голодні діти, голодна молодь кидалися, відбирали. На базарі переважно продавалися речі — штани, сорочка, чоботи там, взуття, якісь килими, а багатші чиновники такі міські купували, ну й тоді люди за гроші йшли купувати той хліб.
Пит.: Що Вам відомо про так звані торгсини?
Від.: Торгсин? Так, я знаю, то було виманювання в людей золота, яке уряд більшовицький потребував, дорогоцінні речі, аntique, всякі дорогі годинники, дорого старинні речі, спеціяльне золото, срібло. Люди останні свої гроші золоті, всякі браслети і перстні, люди туди зносили і там вони їх дурили за два фунти якоїсь крупи та масла забирали дорогі речі. То є торгсин, так, був такий.
Пит.: Що в Києві говорилося, чи в Росії був голод, чи ні, як в той час говорили?
Від.: Я знаю, дуже добре запам'ятав і дуже був обурений, що в „Правді," чи в „Известиях" було написано, що в капіталістичних країнах в Європі, Америці говорять велику неправду, що на Україні є голод. То є по—російському в газетах „гнусная клевета на украинский народ, на советское правительство," що то велика брехня і образа, що є голод, і ми то читали і не могли повірити — люди на вулицях голодні мруть, дітей викидають в попе, щоб гинули, а в .Правді" пише, що то є „гнусная клевета," значить, оббріхування, наклеп на „советскую жизнь в Советском Союзе." Так, я то ніколи не забуду, я читав в газеті. У Росії голоду не було. Наші люди їхали в Росію, щоб спастися і купувати хліб, продукти, але їх не пускали, їх завертали, людей викидали з потягів, на дорогах завертали, щоб гинули. То була політика для того, щоб Україну цілком зморити голодом і зробити її слабою, не здібною до боротьби. Бо наш народ робив клопоти так, як і сьогодні, бачите, він робить клопоти, бо наш нарід є великий, здібний, але через те, що має багато землі й вона є якраз на межі з Росією і їм треба, вони бояться, щоб Україна не відділилася від Росії, тому вони нищать то. В 37-му й 38-му році я був в Києві, пережив страхіття, коли нашу інтелігенцію, наших професорів, науковців тисячі-тисячі поарештовували і розстрілювали в підвалах НКВД. У Київському університеті українознавчі відділи, українознавчі — мова, література, історія на два роки були зачинені, бо не було викладачів, поарештували і вистріляли. Я мав знайомого, він був приятель з татом, він походив з нашого села, професор математики Володимир Можар. А він разом з дуже знаним ще другим професором-фізиком — Кравчук називався — вони були професори в Університете}, вони були дуже здібні й дуже люблені студентами, але тому, що вони по-українському викладали свої предмети і розмовляли вперто українською мовою, їх постріляли в НКВД, коли арештували. Я знав його дружину Марію, вони жили на Гегелівській вулиці, номер 5, і синочка мали, такого гарного сина, здібного. І ось вони таку професуру нашу понищили, просто люди плакали, як студенти, молодь. В 37-му, -38-му роках, на превеликий жаль, мушу ствердити, хоч я і не я антисеміт, я в проти того, що дехто жидів не любить і в проти жидів — я мав гарних приятелів жидів у Києві — але на превеликий жаль, у 37-му, 38-му роках переважно в НКВД слідчими були жиди-комуністи й як їм попадався українець, який заговорив українською мовою, то він уже петлюрівець. Він нічого спільного не мав з Петлюрою і то, але як говорив українською мовою, то він уже петлюрівець і страшно мучили й розстрілювали наших людей тих, що українською мовою говорили. Пізніше вже в 39-му році, пізніше, як знищили українську інтелігенцію жидівськими руками, тоді жидів почали нищити. Всіх тих слідчих постріляли, понищили.
Пит.: А як взагалі національності між собою жили в Києві?
Від.: Погано, погано. Отже, я докінчу. В Академії наук був відділ етнографії і при тому в етнографії був жидівський відділ, там працювало восьмеро науковців—жидів, дуже здібних і дуже великих науковців. Там був відділ жидівської народної творчості й раптом я, як вам сказати, той відділ ліквідують, весь той матеріял, всі ті багатства запису фолкльорної культури жидівської, народної творчості жидівської, все понищили й тих науковців арештували, вивезли. І був такий випадок. Як тільки Червона армія звільнила Західню Україну, визволили з-під Польщі капіталістичної, то в Київ приїхав, чи привезли, дуже гарного музиканта-піяніста Мюнцера, професор Мюнцер, він спеціаліст по виконанню творів Шопена. І ось євреї Києва зробили колосальний концерт того Мюнцера. Він грав у новій великій консерваторській залі. Концерт був такий успішний і так багато людей, що вони зробили другий концерт, на другий день. А піаніст був старенький, горбатенький і дуже гарно грав і тільки Шопена, це польського композитора. І євреї зробили ще третій концерт у тій самій залі, і така маса людей була, що на сцені кругом Піано, кругом нього ще стільці поставили і там люди сиділи. І як той піяніст поїхав додому, в Києві почалися масові арешти євреїв. Що виявилося? Як він був у готелі, цей там був готель називався, як він дай, Боже, пам'ять, я знав, я пригадаю... Як він був тут, то вони ходили, відвідували його там, в кімнаті, де він жив, а там було підстроєно тдслухувачі, то й люди видно йому там жалілися про тяжке життя, що робиться тут. І маса тих людей потім було арештовано, самих євреїв і вивезено. Ну, що ви думаєте, через кілька тижнів у тій самій залі роблять суд, судять 12 євреїв — директорів магазинів продуктових і спекулянтів. Я особисто знав на Ленінській вулиці, в 16-му номері такий єврей був, жид старенький, 72 чи 73 років йому було, і він шив убрання мужеське. І він мені пошив за тисячу рублів дуже гарне убрання, з гарного матеріалу, польського такого, то я дуже добре пам'ятаю. І його судули за те, що він підпільно, приватне мав майстерню кравецьку. Отже, спеціально в тій самій залі, на тій сцені відбувся суд жидів, які займалися спекуляцією і всякими такими речами. Після тих концертів успішних масу арештів зробили, дуже багато було арештованих —професури, багато науковців жидів і було ліквідовано при Академії наук той жидівський відділ фолкльору. А в 36-му, здається році, я не є певний, я дуже перепрошую, але я дуже добре пам'ятаю — зробили вечір в пошану жидівського письменника Шолома Алейхема. Це в клюбі Спілки українських письменників. На тому вечорі проголошено, що уряд Української Респубіки ухвалив на відзначення Шолома Алейхема назвати вулицю на Подолі іменем його, іменем Шолома Алейхема, видати його книжки українською мовою. Але в цей самий час по всіх бібліотеках не тільки Києва, а цілої України, в інститутах, школах, педагогічних інститутах, по всіх всі відділи жидівської літератури був, кожна бібліотека мала відділ: українська література, російська, жидівська, польська. О, всю літературу жидівську, все понищили, попалили. Отже, бачите, вони хитро прикривали свої такі пляни, щоб знищити культуру інших народностей. Kоли професор Магазинер, професор консерваторії по клясу скрипки, Магазинер добився до побачення до Хрущова, я не можу пригадати, в якому то, але я точно знаю, мені порозповідали про ш речі, до побачення до Хрущова Микити, бо професор з Хрущовим мав якесь знайомство. Ну, десь на якімсь концерті, на якійсь то. Отже, вони, значить, по-приятельському так. І Хрущов його прийняв. Той сказав йому, що: — Микита Сергійович! Палять книжки жидівські по всіх інститутах, школах, відділи літератур жидівські, каже, понищили, в Академії наук наш відділ жидівського фолкльору, каже, понищили, знищили, науковців поарештовували, це ж в культура наша, що ви то-то-то? Він каже: —Я вже чув про це, до мене зверталися і в Москву, каже, питав, а мені сказали, що то все сміття, воно для нашої культури пролетарської не потрібне, я нічого не можу зробити. Такий був поет жидівський в Києві Іцик Фефер. Я в руках держав його книжечку поезії, які були облиті керосіном, видно було, смерділи керосіном, пахло, книжечка. В тій книжці тільки прославлялося Сталіна, пролетарську культуру, Совєтський Союз і братерство народів, просто в радянському стилі написана вся поезія його, там нічого не було шкідливого чи протирадянського, але їм не заходило то, їм треба було знищити то. І коли йому дали, тому поету ту книжечку, він побіг десь там, знаєте, до НКВД, на то, йому сказали: — Нікому про це не кажи, нікуди більше не звертайся, бо ти нічого не виграєш, тільки програєш. І то самі жиди йому сказали, і він тоді заспокоївся. Я сам тримав книгу ту в керосіні. Те саме робили з українською літературою, в Академії наук, в університеті, палили, наприклад, твори Грушевського, Винниченка, Куліша. Мій родич, брат моєї мами, він був головою, як вам сказати, головою сільради в селі. І коли він приїхав до Києва своїм truck-ом, то його донька, яка працювала й вчилася в Університеті Київському, через інших жінок три мішки літератури, яка була призначена для спалення, то вони спасли, набрали три мішки великих. О, і він truck-ом привіз на село, і не знав, що з ними робити, з тими книжками. Грушевський, Винниченко, цей, відомий той професор, як він, щовСВУ... Голос другої особи: Єфремов.
Від.: Єфремова, „Кобзар” Шевченка також і багато книжок були вже в керосіні. Отже, їх НКВДисти обливали керосіном, а потім жінки брали й везли в таких коробках, каже, до печі й там уже біля печі вони на сторону, на бік у мішки. Національності. Я вам скажу про національності. В нас, на Волині, на Київщині дуже багато меншин було, спешяльно велика меншина була поляків, потім жидів, потім болгарів і багато інших, але найбільше було ціх. Наприклад, такі міста, як Бердичів, Коростень, Козятин, Житомир, то там було при владі Скрипника, Петровського, Затонського, Любченка, це 26-ій, 27-ий, 28-ий роки, тоді був розцвіт культури й науки цих меншин на Україні. Вони мали свої школи, не тільки початкові, але й десятилітки, мали навіть середні, технікуми, наприклад, Житомир —був жидівський педагогічний інститут. У Києві був польський педагогічний. Крім шкіл, вони мали ще високі свої школи вчительські, вони мали свої бібліотеки, мали свої журнали, газети. В таких, як Коростень, Козятин, Шепетівка, містах обласних, районних, то там більше видавалося газет, часом жидівських, польських, ніж українських, або й російських. Отже, я хочу вам сказати, що в 17-му році ці люди зробили велику помилку, що вони дуже були захопилися комунізмом, російською культурою, російським мистецтвом і вони всі, більшість —99%, молодь їхня й всі вони пішли за більшовиками. Вони були проти України самостійної, вони не пішли за Грушевським, за Петлюрою, а вся молодь жидівська, польська вони всі пішли за більшовиками. І то вони зробили нам велику, велику шкоду, бо вони повірили в ті інтернаціональні гасла: “Всім народом воля,” “Геть царську в'язницю народів і буде свобода всім народам" —вони повірили в цей обман. І вони дуже були проти української держави, вони зробили велику шкоду. Якби всі поляки, яки на Україні були, жиди, болгари пішли були разом з нашою армією УНР, ми б сьогодні в Америці не були б, ми були б вдома, а вони пішли за більшовиками проти нашої армії Української Народної Республіки, проти Грушевського, Петлюри і ми тому мусили програти, бо вони в містах були. Українська маса була в селах, а всі міста України були опановані оцими меншинами; поляками, жидами, греками, болгарами, румунами. То наша історія. Пізніше, пізніше вже, як вони, більшовики російські, разом з Сталіном почали морити український народ голодом, нищити й почали разом нищити й культуру цих народів, цих меншин. Наприклад, на Вінничині, або на Житомирщині були цілі села польські й не тільки села, цілі райони, де по вісім сіл, чи й по 12 сіл були польські. І ось в 37-му, 38-му роках ті цілі села, цілі райони почали вивозити. О, в тих польських селах, наприклад, бюро, канцерлярія, колгосп польською мовою і українською мовою, школа була польська, але вони вчили й українською мовою, але вони мали свої польські школи. А вже, починаючи з 37-го, 38-го року почали нищити то, почали людей тих вивозити, приїжджали НКВДівські авта вночі й сказали: —За дві години всім зібратися, брати теплу одежу, ложку, миску й то..., худоба, хата все залишалося, і потім їх всіх понищили, всіх вивезли на Сибір, на то поляків з Волині, цілі села, цілі райони. З Вінничини, то я точно бачив, знаю я в Вінницю якраз уночі приїхав у першій годині до Вінниці. Це перед війною в 39-му році, і повна залізниця — сотні людей, тисячі і всі, зимно, мороз, а вони всі, бідні, на підлозі сидять, а НКВДисти в таких кожухах білих з автоматами. Жінки, діти, старенькі люди, розумієте, просто аж страшно було дивитися і потім, як приїхали вагони й вони всіх їх у вагони, вагони, розумієте, і повезли. Я то ніколи не забуду.
Пит.: А який був національний склад компартії в Вашому краю, скажім, Житомирська область і по містечках, по селах? Хто були членами партії?
Від.: Були членами партії представники тих людей, які там жили. Отже, в нас біля Житомира мішані села: поляки були і українці, наприклад, у нашому селі головою колгоспу був комуніст Сингаєвський, поляк. Але він тим не пописувався, що він поляк, він по-українському говорив перфектно. Одні люди знали, що він поляк, дургі не знали, що він поляк. О, наприклад, моя сестра Віра заміж вийшла за поляка з сусідського села. Тато його, того поляка, був концертмайстром оркестри дутої, дуже гарна оркестра, він був диригентом тієї оркестри, поляк, гарна оркестра була, і дуже гарний поляк той був. Отже, моя сестра, рідна моя сестра Віра була вчителькою, вийшла заміж, то він також був вчитель в українській школі. Отже, там поляки вже пізніше вони ціпком перейшли на — як після того страшного знищення в 37-му, 38-му, 39-му роках почалися нищити меншини, культуру ціх меншин: всі їхні газети, школи, жидівські школи, жидівські журнали, газети, театри жидівські, оркестри, все було понищено, позачиняю, поарештовано інтелігенцію, диригентів, режисерів. Отже, на Волині в нас, на Житомирщині страшенна трагедія була, страшне нищення було культури цих меншин. Вони нам задіяли в 17-их і 19-их роках великої шкоди, вони надіялися на той розцвіт, як була більш-менш у нас Українська Радянська Соціалістична Республіка, більш-менш мала свій уряд український: Любченко, Скрипник, Затонський як був Петровський, то меншинам була дуже велика воля і вони дуже розвивали свою культуру, й Москві того не сподобалося, москалям, російським шовіністам на чолі з Сталіном і Молотовим, то всі вони почали то нищити. Вони сперше з жидами й поляками в Києві, поляки й жиди за радянської влади, після того, як самогубством скінчили себе Скрипник, Хвильовий; Любченко був розстріляний (асtually, committed suicide - JМ) і приїхав Постишев, Хрущов, то поляки й жиди в НКВД дуже нищили українську інтелігенцію, а потім всіх понищили й їхні школи, й бібліотеки й так далі. І зараз те саме робиться. Зараз люди бояться говорити українською мовою на вулиці, в магазин зайти бояться і сказати по-українському, запитати щось. Зараз люди викидають з хати портрети Шевченка, „Кобзар" Шевченка, вчитель не може до школи сьогодні ввійти, щоб мати в портфелі в себе “Кобзар” Шевченка, бо якийсь вчитель побачить, а він в НКВД контакт мав, в донощиком, зараз донесе, люди бояться української, всього українського. Люди українську сорочку сьогодні бояться одягнути — бо ви тільки побачите на сцені в виставі, чи в опері, як ставлять «Запорожця за Дунаєм."
Пит.: Якого Ви були погляду про українських комуністів, як все це згадували про Скрипника, Шумського, тих.
Від.: Вони були патріоти українські, вони були гарні українські патріоти, але вони хотіли, щоб був соціялістичний лад на Україні, щоб робітнича влада була, селянська влада. І за це їх понищили. З Галичини приїхало було дуже багато комуністів, чудові люди, талановиті люди: Крушельницький з двома синами, а цей ось Рудницький композитор—диригент, що помер тут, у Львові —в тому в Нью Йорку. Він також був в Харкові диригентом, в Дніпропетровському. Я знав особисто старенького Верховинця Василя, надзвичайно мила людина, він був диригент, композитор, знав народні танки, ставив в театрі Франка. Старенький, чудова, така мила людина, знаєте, плакати хочеться, як пригадаю, яка то була невинна, і його знищили, його розстріляли, арештували. Через що? Бо він українську культуру творив, він в театрі ставив танки, я в хорі співав в театрі імени Івана Франка, там я з ним познайомився; я маю його збірку, його пісень. І таких маса з Європи, з світу, з Америки, з Канади приїжджали українці-комуністи. Чого вони приїжджали? Вони до рідного краю приїжджали, але вони вірили, що то буде соціялістично- робітнича влада українська, то вони хотіли. А москалі-шовіністи також, прикриваючися комуністами так, як сьогодні, і в свою імперію, вони все хочуть, щоб по-російському було, все було російське, і тому вони їх, тих комуністів понищили. Або Затонський Володимир, Любченко, я їх чув промови, спеціяльно Затонського, чудовий промовець, а мова українська яка. їх понищили за те, що вони українці. Позалишали українців-комуністів тих, які в хаті з жінкою й з дітьми розмовляють російською мовою. Тих українців- комуністів позалишали — таких Москві комуністів потрібно — і поляки, і болгари й жиди, а якщо в хаті він мав Шевченка портрет, Івана Франка, Лесі Українки, а не мав Горького, чи Толстого, чи там то-то, вже він буде знищений, таких комуністів їм непотрібно, їм треба комуністів, які тільки по-російському говорять, по-російському думають і то, а якщо він болів, переживав за українським, вони таких комуністів нищать і понищили.
Пит.: Яка була Ваша реакція на самогубство цих людей: Скрипника, Хвильового, Любченка, що Ви думали самі?
Від.: Я тоді був дуже молодий, я був дуже молодий і ми були всі дуже розгублені. Бо так, святкують і вшановують якогось діяча, наприклад, Тобілевича, видають твори, драматичні твори, або видають книжку, проголошують в пресі, що незабаром вийде книжка на пошану братів Тобілевичів, Саксаганського, Миколи Садовського й Івана, Тобілевич це три брати, театріальні діячі, режисери, артисти великі наші, о. Видають нову книжку, яку написав там то, а разом з тим по всіх бібліотеках все, що було написано про них і ті твори нищаться. Так, як з жидами було. Вшановують Шолом Алейхема, називають вулицю в Києві на Подолі іменем Шолом Алейхема, проголошують, що будуть видані книжки українською мовою Шолом Алейхема, а по всіх бібліотеках, інститутах, школах всю літературу жидівську палять. Привозять артиста—піяніста з Львова з концертом і всі газети, „Він геніяльний піяніст, виконує твори Шопена," а єврей, такий-то професор Мюнцер, прошу вас, через два дні чи три дні величезні арешти по всій республіці жидівських діячів: професорів, письменників, артистів, тощо. І ще мені пригадався випадок. В 39-му році, як звільнили Галичину від капіталістичної Польщі, у Львові арештовують полковника армії УНР Волинця, але вони не називають армію УНР, вони називають петлюрівський полковник Волинець, який ніби погроми робив. Його в Львові арештували, а в Вінницю привезли судити. Його судили в жидівському клюбі, недалеко оперного театру в Вінниці, на вулиці Леніна, здається, жидівський той клюб. Волинця засудили, він не був прихильний до погромів, то брехня, але їм треба було так. І як його привезли на суд чорним вороном, так авта ті НКВДівські називалися, бо вони чорного кольору, як привезли на суд, то в Вінницю з'їхалося тисячі євреїв з всієї області Вінницької, зі всіх містечок і сіл, тисячі, повне місто було. Як його випустили, ввезли з того авта чорного ворона, до клюбу на суд, то всі кричали незамовито: — „Убийца, убийца, повесить убийцу!" — Страшно, аж земля гойдалася. І його засудили, його розстріляли, але через кілька тижнів страшні арешти жидів по всій області вчителів, інтелігенцію, той клюб зачинено, бібліотеку клюбу всю спалено. Бачите, як то? Всі газети: — Петлюрівського атамана Волинця в Львові зловено, в Вінниці суд, бо він робив погроми єврейські —скілько-то євреїв —то-то, то—то, а після того, розумієте, страшенне знищення єврейської культури й єврейської інтелігенції. Отака дволична політика й то 60 років, аж досьогодні така дволичність.
Пит.: Так хотіли, щоб євреї себе якось виявили?
Від.: Вони хотіли, щоб євреї себе, скільки їх є, яка сила. Так, як у Києві. У Києві в 34-му році, здається, в оперному театрі ще старенького Саксаганського вшановують його, ювілей йому роблять, він був спаралізований на половину тіла, ліва сторона, одягнули його, і він отак на сцені виходив, бо ця сторона в нього не працювала. Маса людей була, таке піднесення було, 50 карбованців коштував квиток, щоб попасти на той ювілейний вечір Саксаганського, а на другий день тисячі народу, тисячі інтелігенції української було вийшло, показали свій дух національний люди. І вони так часом роблять експерименти, вони то ревіли —народ, значить націоналістів ще багато. І зразу, і тото. І то кожний раз. Можна було б багато пригадати таких випадків.
Пит.: Дуже цікаво. Надзвичайно цікаво то.
Від.: Якщо хочете, трошки довша історія, але я мушу розказати вам.
Пит.: Розкажіть.
Від.: Я в консерваторії в Києві вчився в 38-му році, директор, завідувач учбової частини консерваторії Глезер, єврей, він не любив українців, був директором Луфе, також єврей, піяніст, але дуже мила людина була, чудово по-українському говорив і дуже помагав українцям студентам особливо. Він вперше виконав Ревуцького другий концерт фортеггіяновий; Луфе, директор консерваторії, дуже гарний був чоловік. І ось мене Глезер кличе. Я приходжу до його бюра, канцелярії, а там сидить професор Вірьовка Григорій, мій професор. — І от товариш Потапенко, зараз зайде полковник начальник Вінницького будинку армії, Червоної армії, їм потрібний диригент до капелі бандуристок, і ми хочемо вас рекомендувати.Я ще молодий був до того, але по аранжеровці в клясі Вірьовки, по аранжеровці пісень був найкращий, нас було вісім студентів, але мої аранжеровки, значить професорові Віровці найбільш відповідали й були добре й успішно. І він порекомендував мене. І зайшов той полковник Безпрозванний, єврей. Дуже гарний, високий, інтелігентний чоловік. Мені платили тисячу карбованців на місяць і оплачували дорогу до Вінниці й назад, готелі, де я ночував, я приїжджав кожну п'ятницю ввечорі, я сідав на потяг, їхав до Вінниці, в суботу й неділю там, а неділю вже назад до Києва їхав. Там був дівочий-жіночий ансамбль бандуристок, вже пару років створений таким диригентом Піка, а після нього був Палатай, бандурист, мав вуса такі й його через ті вуса директор Безпрозванний не злюбив. Ось він мене кличе, як я приїхав, він мене кличе до свого бюра і каже: — «Товариш X—енко, ви комсомолец, ви молодой человек,' молода людина, чому ви на бандурі в концерваторії вчитеся? Кажу: —Я почав з скрипки, але мушу залишити, бо мені ліву руку пошкодило. Я не міг йому сказати, що я руку пошкодив, як приїхав у 33-му році до села і тяжко працював, у мене тут розтяження створилося жил і отака ґуля була, лікар сказав: —Не грати й нічого тяжкого не піднімати лівою рукою. —Чому ви на бандурі граєте, чому ви вчитеся на тому? Кажу: —Вам же потрібно диригента, кляса бандури при консерваторії є, отже хтось мустиь в ньому, на ній йти й вчится. — Викручувався так. Потім він задає: —О, знаєте, як дівчата виконують ті думи, то я завважив... — Ага, каже, чого, як слухаю концерт фортеп'яно, скрипку, там симфонічну оркестри, хор люди спухають гарно, а ось як бандуристок, каже, слухають, і вони ті думи, як заспівають, то, каже, в червоноармійційв починають сльози. Каже: — Ці бандури мають петлюрівський душок.Кажу: —Товариш директоре, я не знаю, хто такий Петлюра був, був там отаман, кажу, якийсь у нас в 17-му році, я молодий чоловік. — ,Да, да, да, ви не знаєте, конечно” От, каже, петлюрівський душок. І ось трапляється, така, розумієте, подія. До Вінниці приїжджає з концертом єврейський хор —Київський державний єврейський хор, одинокий хор у СССР, який не потребував дотації, жиди так валили на його концерти, і так гроші давали, що той хор не потребував. Держава платила їм платню, але вони мали, найкраще фінансове стояли, це цей єврейський мішаний хор, під керівництвом Шеніна, професор Шенін. Між іншим, україножер був, не любив страшенно українські пісні, ігнорував, тільки виконував одну бандитську пісню ,0й, ти, Галю, Галю молодая, прив'язали Галю косами до сосни хлопці" і то-то. І ось приїжджає той хор у Вінницю, в оперному театрі концерт, директор будинку Червоної армії кличе мене: —Товариш X—енко, Ви йдете на концерт? — Аякже, кажу, та то чудовий хор, чудовий диригент і всім жінкам сказав, щоб ішли.— „От спасибо, от хорошо, хорошо." Відспівали той концерт, директор будинку Червоної армії замовляє той хор до будинку Червоної армії, там дає концерт і повна зал я офіцерів Червоної армії, і там була частина аерофлоту і то танкова частина. І робить їм прийняття таке, що тисячі рублів потрачено на ті харчі для того хору. За пару тижнів читаєм в газетах: “В зв'язку з тим, що євреський державний хор '”Євоканц” під керівництвом Шеніна тримається дуже єврейського націоналістичного репертуару, канторських напівів, уряд ухвалює ліквідувати той хор”. І ось я приїжджаю до Вінниці й начаьник мене кличе: — “Товарищ, что это делается, как это так?» Кажу —Я не розумію —таку культуру, такий хор, тільки думати, це ж є скандал, то є сором, кажу, радянського уряду нашого, як так можна?—Так.Я бачив, він аж посинів від злості. А я йому тоді кажу: — „Видите, товариш начальник” — по- російському, по-російському, звичайно, — пригадуєте, як ви мене питали, чому українська бандура має той тон, що люди плачуть, як її слухають, і ви назвали, що то є дух петлюрівщини? А я вам казав, що то є національний дух, то є душа національна. І воно людей хвилює, а ще як людина скучила за родиною, за татом, за мамою, або людина має тяжке життя, невдоволення, що такий образ кругом і людина в сльозах. Ось ви, кажу, зараз обурені.А він ні свій, ні... —Прошу пробачення за то. Кажу: —Пробачив.
Пит.: Це дійсно цікавий епізод. Що можете сказати про політику репертуару, значить, як підбирали пісень, яких пісень забороняли, коли й чому? Таке.
Від.: Так, репертуарний відділ був при Міністертві освіти і там треба було з'являтися й показувати список пісень, які бере хор чи ансамбль до свого виконання. Я, як там працював, то я директорові показав, і я знав, що треба, я впершу чергу брав якусь радянську пісеньку „В путь дорожку дальнюю”, там чи „Широка страна моя родная” і то вже було, значить, для нього досить. Мусив то брати, бо ж того професора Палата з вусами він його вигнав тільки через те, що він в нього відчував петлюрівський дух, і через те він його взяв вигнав. І я йому то також сказав, кажу: Бачите, хор зліквідовано через те, що він був національно-єврейський, жидівський. Та й інакше бути не може, то ж єврейський хор, він же не буде співати молдавські чи китайські пісні. Єврейські, бо це єврейські хор. Бачите, його ліквідували, що він мав велику силу впливу на людей, було високе мистецтво, гарне виконання і люди гордилися ним.—Так, кажу, й в нас, українців, як щось гарне, українське, зразу петлюрівщиною, кажу, називають. Палатая взяли, кажу, вигнали через те, що він мав вуса і старший чоловік і то.—Я й звиняюся, то не моя ошибка, не моя помилка тут. Бачите, коли ми дійшли до того. Тут уже, в Детройті, як я працював, як я працював, “Бекар" така компанія supervisor-ом був поляк, тут роджений американець польського походження, але він був прокомуніст. Він дуже обурився, що я молодий приїхав, чого я додому не їхав, чого маю в Америку? —Ти був спільник з німецькими фашистами —значить.—Nо, кажу, я не був спільник, кажу, я не поїхав тому, що там фашизм російський, комуністичний, більшовицький, російський, там комунізму, кажу, немає, там є звичайний російський більшовизм, фашизм. —Як так? Кажу от так і розказую йому те життя, що мій тато був робітник, механіком при млині і ми в біді ввесь час жили. Ну й то—то.Він не вірить. Він раз приносить мені, показує рожевеньку книжечку про голод 33-го року на Україні. Каже: — X—, то ж є брехня, що ви робите, ви себе компромітуєте перед амерканцями, що уряд зробив голод, щоб спеціяльно люди вимерли? То є неможлива річ, ніхто не повірить вам.Я кажу: — Так, вам тяжко повірити, бо ви виросли в таких умовах, в таких законах людських, з такою конституцією і при такім демократичнім режимі, з церквою, в людяних умовах, кажу, ви не можете повірити. Кажу, нам часом то не віриться, як то, чому то й за що?Він махнув рукою, розумієте, й то. Каже: —Ось на цій сторінці пишеться, що дві жінки весною пішли в поле, позбирали почорнілі колоски після зими, під снігом у воді. Колоски ті пшениці почорніли, вони назбирали тих колосків, а їх по дорозі зупинили й заслали на 10 років в Сибір, що вони колоски збирали. Це може бути? Кажу —Абсолютно, абсолютно, кажу. Мої родичі то пережили. — Вони пожаліли їм колосків тих?— Так, бо, кажу, треба було, щоб ті жінки вмерли з голоду, а вони додумалися ти назбирати колосків і спастися, а уряд хоче, щоб вони вмерли з голоду. він страшно, розумієте, мене образив, то й пішов. Десь через пів року кличе мені, каже: — X — , come on, я хочу перепросити тебе за тих жінок, за той випадок. Що сталося? Його жінка вчилася в Варшаві й перефектно володіє польською і англійською мовави. Каже: — Приїхав свояк з Варшави й розказує про там; він дуже тішився, що в Польщі робітнича влада, комуністична влада й дуже то-то, то. І ось приїхав родич з Варшави на вакації до Детройту, і каже вже третій день він розказує про тамтешнє життя і все жартами, анікдотами. І, каже, що просто живіт мені болить від того сміху. Я, каже, хочу перепросити тебе за тих жінок. – Ну, як саме. — А ось я розкажу, каже, один анікдот, який він розказав, бо то подібне щось, каже, так, вашим жінкам. Пожалів, колосків стареньких після зими, які почорніли на полі. Каже приїхав польський хлоп до Варшави з жінкою на базар, щоб продати капусту, але business не пішов, капусти не продали, а їсти хочуть, грошей нема, хліба нема. Що його робити? Капусту ж не можем їсти. Жінка каже: — Знаєш що, чоловіче, бери сіно в жменю. — було Знаєш, що таке сіно? — Сіно в жменю і йди до Беруга, тоді був Берут секретар, комуністичним президентом Польщі. Зайди до нього в канцелярію, бюра, офісу, зайди й їж сіно' він побачить, що ти голодний, їси сіно, дасть тобі або хліба, або грошей. Взяв поляк сіна, побіг скоренько до Беруга в офіс, став і їсть сіно. Той каже, — Co pan zwarlowal, такий сором нам робиш, тут американів багато кругом, забачать, то, на грошей іди хліба купити, вар'яту ти. Дав йому пачку грошей одну, другу, третю. Ну, він гроші приносить на віз, жінка, — О, чоловіче, які ми щасливі. Знаєш що, як тобі цей наш голодранець польський дав стільки грошей, то ти бери сіно в дві жмені та йди до Сталіна в Москву, той дасть тобі гроші, бо той boss найбільший в світі. Набрав поляк сіно в дві жмені, заходить до Сталіна, їсть аж очі йому на чоло вилазять. Сталін до шуфляди, відчинив, взяв люльку, напхав тютюном, закурив, приходить до поляка й каже: — Товаришу польський — похлопав його по плечі — ми вас уже 10 років учимо, як господарити по-соціялістичному. Та ж літом треба йти пастися, а сіно на зиму берегти. О, бачте. Ото, каже, як він, той, каже, Сталін пожалів для нашого поляка сіно їсти, то я тепер вірю, що він жінкам вашим пожалів колосків і їх засудили. Бачите.
Пит.: Переходячи до іншої теми, що Вам відомо про переслідування церкви, скажім, або в Вашому рідному селі, або в Києві? Що було видно, або чути? Про хори, скажім, церковні?
Від.: А, бачите, загальний терор був такий сильний, терор і переслідування людей віруючих, що тільки дуже відважні, дуже побожні люди секретно збиралися, молилися й співали релігійні пісні в дуже довірені такі між собою. І то, як сусіди почу(?) можна було тримати літератури релігійної Євангелії і то, знаєте. Були ризиковані люди і, ком той значить, ризикували й тяжко за те їх. У нашому селі, то дуже було євангеликів багато, баптисти їх називали. О, і вони по хатах збиралися, і вони і в колгосп вступили потім, але всерівно збиралися, і більшість їх виарештувано і вислано, то значить, переслідувалося. Релігію дуже переслідувалося, священиків, то неможливо було йому ходити з хрестом чи що, то була виключена річ. Навіть, як він ходив, як кожна людина, по цивільному вдягнутий, але як він десь щось робив, розумієте, підпільно, рано чи пізно в таких викривали й арештували й висилали на Сибір до праці каторжної. Бачите, він в Сибірі там' кажуть одні, що там 15 мільйонів, по 10 мільйонів, там величезні фабрики, копальні, заводи й їм вигідно ці, значить, арештованих людей, бо вони задармо там роблять. Харчування дуже дешево, слабе, потім мешкання дуже дешево, платні майже ніякої. Отже вони цих людей тільки підозрих, за підозрою, що він є невдоволений режимом радянської влади, їх арештовували й туди завозили і вони так даремно працювали, а вони вшили й мали колосальні доходи, держава від тієї рабської праці в тих концтаборах, і тому вони з двох причин: щоб між народами не було ворога, який б боровся проти режиму, щоб вони впливали на молодь, на дітей. І їх арештовували, і потім там їм треба було розбудовувати Сибір, копальні великі, заводи й дармо виробляти продукцію, ясою потім, розумієте, то... То в система така, така держва, там половину людей працює задармо. Так само в в колгоспах. В колгоспах, то також е, то в рабська праця, то в визискування людей. Людина зранку до вечора працює, і що ж вона мав? Вона нічого не мав, приходить зима, вона труситься в холодній хаті, не мав що їсти, життя рабське.В Києві. Наприклад, ось пару років тому в Ню Йорку помер професор Василь Завітневич. Він у Києві, в консерваторії викладав українську мову, вчив українську мову студентів, граматику. І другий професор був, Журавель називався, старенький професор. Дуже любив похвалитися, що як він був маленький, то він сидів у Нечуя-Левицького на колінах і тішився. Отже, в класі було якихось 30 студентів. Як я вам раніше казав, що студентство й мешканці Києва — дуже мішанина велика, багато було меншинств: польські, російські, єврейські, болгарські. І, отже, кожний інститут у Києві, на Україні мав представників цих народностей, які населювали Україну. Так само в консерваторії найбільше було студентів євреїв, росіян, а потім вже українці. У нашій клясі було може шість, сім тільки українців, а то решта були євреї, росіяни, поляки. І всі переважно говорили по-російському, російською мовою. Українці завжди сиділи разом, купочкою. І ось один раз, після перерви, і на перерві одна студентка витягає з течки, показує фотографію погрому, я не пригадую, в якому місці той погром, як петлюрівці, петлюрівська армія зробила погром жінок, дітей жидівських. І то в якомусь містечку то. Один студент, українець каже: — Я перепрошую, я з того міста, то не петлюрівці там погром зробили, то зробив отаман такий-то, назву я не пригадую, і разом, каже, з чорною сотнею російською.Що ви думаєте? На другий день той студент зник і більше не появився. Отже, що треба було? їм треба було, щоб перед студентством, перед молоддю компромітувати українську армію, український рух в 17-му році, компромітувати Петлюру й визвольну ідею України, української держави Грушевського, що то не було ніяка держава, то була республіка, Національна Рада, то була отамана Петлюри, погромщики то-то. От що вони час-від-часу між студентами то приносили й робили то, а як якийсь оборонець висувався і протестував, зразу його, розумієте, то-то. На превеликий жаль, я не можу пригадати його прізвища, того студента. От він зник. Або ось професор Журавель каже: — Студенти, ви ігноруєте українську мову, ви не вчитеся, ви не вмієте, ви неправильно пишете, а він каже по-російському. — „Мне не нужно украинский язык, русского достаточно.Професор йому каже: —Але це учбовий заклад український і ви мусите знати, це предмет, я не можу вам поставити оцінку, погану оцінку.—А ви поставте гарну оцінку, каже.—Але я не маю права, бо ви не знаєте мови.І починаетеьсй таке—то. Стають решта, встають в його оборону й натискають на професора, розумієте. Професор просто старенький, розгубився, розумієте, скорше кінчає лекцію і його викликають туди, до учбової частини, розумієте, там йому починають закидати вже націоналізм, буржуазний націоналізм і Петлюру ще до того, він мліє, йому викликають швидку допомогу, відвозять до шпиталю, розумієте. А ось лекція російської мови, я не пригадую її, тієї вчительки, єврейка, і починає лекцію так, каже: —Товариші, каже, що це зробили з професором Журавльом? Я з ним кінчила університет разом, я з молодих літ, каже, з ним знайома була. Це чудова людина, високої культури людина, інтелігент, каже то-то. Що ви, каже, з ним зробили, „как Вам не стидно," каже, ви ж молоді, мусите бути моральні, мусите з респектом до професора, до вчителя, за що ви його так тяжко, каже, образили і то чоловік зараз сьогодні в шпиталі. О, дуже, значить, була така справедлива, гарна людина й вона стояла в обороні української мови, то хоч вчила російської мови, єврейка була, але була то людина, культурна людина.
Пит.: А вона пережила цілі тридцяті роки, чи ні?
Від.: Не можу вам сказати. Абрам Мойсеєвич був в консерваторії професором, історик, знавець світової літератури й він був завідуючим репертуару при російськім театрі імені Лесі Українки, російський театр. Він переклав Лесі Українки „Камінний господар” на російську мову „Каменный властелин" і порадив в театрі поставити ту п'єсу. І ось на прем'єрі, на перший день вистави студенти наші дістали катрамарки називаються, даровані квитки такі, і нас група щось 12-ро чи 15-ро студентів пішло на відкриття тієїдрами Лесі Українки .Камінний господар," І Абрам Мойсеевич переклав на російську мову, а він е завідуючий літературним відділом театру, то він і промову мав перед початком. І ось каже: —На цю тему „Дон Жуана" я прочитав понад 100 творів, понад 100 авторів світу — такі як Шекспір, Байрон і французькі, й Пушкін, і, каже, всі на цю тему написали твори, але найліпше написала, вивела й по-мистецькі написала це українська геніяльна поетеса Леся Українка.Ви знаєте, заля аж загула — гууу. Аж не сподобалося, щоб Леся Українка ліпше Пушкіна написала, Шекспіра? Що це таке? Це якби був сказав якийсь український професор, чи що, то його б зразу, розумієте, то-то. Абрам Моземпудов Мойсеевич так. Ну, ми просто були студенти українські надзвичайні.Я потім прийшов до консерваторії і там деякі, розумієте, такі зрусифіковані: —А чому то так, чому то так Абрам Мойсеевич, Леся Українка —то-то... Його потім уже після війни, здається, до Ленінградру перевели. Він дуже, дуже гарно знав українську мову й з великим респектом ставився до Лесі Українки, бо Леся Українка в деяких своїх творах, там ,Кассандра” й інших творах, дуже тепло і гарно про жидівський народ, що він переніс, як він і йому то, жидам то сподобалося.
Пит.: Що з ним сталося? Не знаєте?
Від.: Здається, він помер у Ленінграді, його після війни перевели в Ленінград.
Пит.: Значить, своєю смертю?
Від.: Я не можу вам сказати, здається, помер природньою смертю, не можу сказати, напевно не знаю.
Пит.: А чи серед студентів консерваторії, чи було дуже поширено доношицтво таке, як взагалі; яка була моральна ситуація в вас, чи трималися студенти, чи ні?
Від.: Мусило бути, мусило бути доношицтво, і воно було й то без нього не могло бути, бо люди є люди — одна людина витримує і ризикувала й відмовлялася, а друга людина, як ми тут каже, мала трему, мала страх великий і спершу чекає, як його спитають: —От ти послухай, що говорить там той, той, той і нам скажи, ми прийдемо через пару тижнів, а ти поводи, піди з тим, тим, тим, або з тими дівчатами, —то тобі нічого не шкодить. —А ми будемо мати на увазі тебе і то-то, ти нам скажи то-то. А людина знає, що втік з села, бо батько розкуркупений, а може вони вже й знають, що я син розкуркуленого, арештовують тото. Думаю, скажу, і так втягували людей потроху, втягували. Ось я вам покажу одну книжечку, я не хотів би, щоб це було чути.
Пит.: Чи Ваші родичі брали участь у революції?
Від.: Дуже дякую, гарне питання задали. Мій тато був у армії УНР, дядько Іван був в армії УНР і дядько найстарший з них, це Яків, також був в армії УНР. Всі три були в армії УНР. Дядько Іван був якимсь зв'язковим між Січовими Стрільцями Коновальця і армією УНР, мав якісь поручення, і весь час контакт мав з армією і штабом УНР. Отже, дядько Яків загинув під Києвом в бою; дядько Іван аж до Другої війни був просто, як вам сказати, в той час від протри нашої національної до Другої світової війни весь час був під сильним психологічним таким настроєнням і пригнічений був дуже, він був дуже гарний патріот. Він, як випив чаркуй приходив до хати, то просив жінку, щоб позачиняла вікна, бо він не міг заснути, поки не заспіває „Ще не вмерла Україна," а як заспівав „Ще не вмерла Україна," а тоді він, розумієте, лягав спати. В час Другої війни, тільки почалася війна з Житомира йшли наші націоналісти, група націоналістів, похідна група. Пізніше я вже довідався, що то була група під проводом Миколи Климишина. Люди щось вісім хлопців чи 10 хлопців по цілий вулиці йшли, заходили до хати, хотіли переночувати й поїсти. Люди боялися їх, люди були зтероризовані, бо німці розстрілювали за допомогу націоналістам, за ховання жидів, а вони були чужі, й люди не приймали, були в вишитих сорочках, молоді, гарні хлопці й люди їх боялися. І врешті-решт в одній хаті сказали: — Ідіть аж у четверту хату до Потапенків, там вас напевно приймуть. І вони прийшли в нашу хату, я якраз був у хаті, а дядько Іван через дорогу мав хату. І як хлопці прийшли до нашої хати, тато каже: —Прошу дуже, раді Бога, хлопці, роздягайтеся.Сказав мамі, щоб картоплю наварила. Тато й мама почали готовити вечерю, а мене послали покликати дядька Івана. Дядько Іван, як забіг у хату, як побачив хлопців у вишитих сорочках, зразу розплакався: —Ой, мої дорогенькі Січові Стрільці, —він дуже, дуже з респектом завжди згадував Січових Стрільців, і почав кожного цілувати, кожного обнімати, —мої дорогенькі Січові Стрільці! І хлопці сказали, що вони вже пройшли цілий тиждень, але такого прийняття й такої зустрічі не мали. Каже: — Якби по всій Україні так люди нас зустрічали, то ми перемогли і ви б мали.Я то ніколи не забуду тієї зустрічі з першими нашими ОУНівцями на Україні.
Пит.: Це надзвичайно цікавий факт, що батько якраз робітник, а...
Від.: Тато робітник був і то і тато бувший УНРовець, ми людей погодували гарно, дали їм на дорогу, хлопцям на дорогу дали їсти, розумієте. То була дуже приємна зустріч. Може це ви спитали, як наша родина, чи була патріотична, чи приймала участь у 17-му році? Отже, з нашого села, на превеликий жаль, дуже мало було в армії УНР, дуже мало, може з якихось три, чотири родини тільки приймали участь. А чому всі три брати були такі патріоти й були в армії УНР і за українську державу? Я вам скажу причину: тому, що любили рідне мистецтво, пісню, сцену, театр. Тато в виставах завжди грав і Карася і виборного; дядьки Іван і Яків всі любили український театр, вони в виставах приймали участь, і то через любов тієї вистави, розумієте, через театр, через пісню, їх і мова гарна була й тому вони були такі активні в час революції в українському русі.
Пит.: А комуністам було відомо, що Ваш батько колишній петлюрівець?
Від.: Він, бачте, як вам сказати, щоб дуже було відомо, то напевно він би, вони петлюрівців нищили, учасників петлюрівської армії. Одиноке те, що в селі, я не думаю, що всі дуже добре знали, знали близькі сусіди, а близькі сусіди наші були дуже гарні люди, вони були побожні, більше з них були євангелики, релігійні, хоч самі були пасивні в політичній справі національній; вони, ті хлопці, що приймали участь у виставах, ходили в вишитих сорочках, то вони камінням кидали на них. Але сусіди знали, були гарні й тому тато аж до війни пережив те все.
Пит.: Чи були такі обставини, щоб Ваш батько міг Вам оповідати про визвольну боротьбу, чи ні?
Від.: Дуже обережно, дуже обережно, але ніколи не казав, що він був в УНРовській армії, петлюрівській армії.
Пит.: Ви це довідалися коли?
Від.: Повідався вже в час Другої війни, вже як війна почалася, аж тоді я довідався, я не знав ні про дядьків, ні про тата, що вони були в армії.
Пит.: А як Ви на це реагували, як дізналися?
Від.: Про те, що дядько Іван, як п'яний, співав „Ще не вмерла Україна" ну, я був молодий ще тоді, знаєте, дуже молодий, був учень, студент і то обережно дуже говорилося, і як дитина почула, що там дорослі між собою щось говорять, сміються, жартують тощо... Іван ще не забув, „Ще не вмерла Україна" співає кожного вечора то-то. То, бачите, все уривками такими, так дуже скупо, дуже обережно й людина не могла опанувати того всього. Аж глибше я вже після війни добрав способу, як то-то, книжки Винниченка, твори брремова, наприклад, Куліша тато ховав на горищі. О, як їх читав, тато мені пальцем: —Боже борони, з хати виносити, нікому, щоб того не знав. О, Винниченка ця „Соняшна машина," „Кирпатий Мефістофель," „Намисто," тоді Винниченко був дуже популярний, дуже улюблений був, його твори були дуже шановані, ховали люди, брремова „Історія української літератури," Грушевського не дай Бог то—то ж, все було засекречено дуже так. Тато приятелював з учителями, тато грав на гітарі, на мандоліні й завжди сходилися, грали і тата дуже вчителі його респектували за це, тато в виставах приймав участь, помагав учителям ставити вистави й тому тато з літературою був знайомий, але був дуже обережний. Багато таких було випадків сильних.
Пит.: Чи Ваш батько коли-небудь мав клопоти з ГІГУ чи НКВД
Від.: Ні, не пригадую. Одинокий він мав клопіт, я думаю, що він, що з ним щось сталося. Це вже після війни, як прийшла знову червона армія й НКВД. Як почалася війна, то був приказ з Москви, знаєте, худобу вигонити, нищити всі машини, мотори всі, щоб в колгоспах, в селах все було знищене, як німці прийдуть, щоб вони не могли господарити, не могла експлуатувати того. Отже, тато, як був механіком при млині, то отримав наказ, щоб в колгоспі всі мотори ті, що молотять збіжжя: жито, пшеницю, всі мотори, все опрозбивати. Тато взяв молотка великого й демонстративно так пішов, щоб люди бачили, а потім мотори ті порозбирав, порозкручував, порозбирав і похавав частини, а те все, основа та позалишалася і він понапихав туди сіна та всякого такого шмаття, то-то. Ну той контроль, комуніст, що прийшов, побачив, що мотор неначе в такому, наче то-то й все. Ну, а як німці вже прийшли, то тато мотори ті поскладав і молотили ж то-то. Ну а сексоти ж були, позалишалися. І як прийшла Червона армія, війна кінчилася, тоді тато був арештований, мені здається, що вони замучили тата, бо я одержав листа від сестри Віри, що вони замучили тата, бо я одержав листа від сестри Віри, що тато помер. О, така штука то. А дядько Іван загинув, бо його забрала Червона армія як прийшла, його забрали на першу лінію фронту, й він загинув за Житомиром, десь перед Львовом, там десь, його забрали й просто погнали, і він загинув.
Пит.: Що Вам відомо про ті погроми в ваших сторонах, бо це якраз це відбувалося.
Від.: У нас не було погромів, я не пригадую, в нас не було погромів. У тих місцевостях, де ми жили, там погромів не було. У Житомирі щось, але не дуже так, я не пригадую, я був дуже малий, з 14-го року народження.
Пит.: Чи Ви чули щось про отаманів, що ходили вже після закінчення війни, скажім, в ранніх 20-х роках, чи цього в Вас було —повстанці й отамани?
Від.: Так, я чув, але щоб такого дуже конкретного й важливого, то я не можу пригадати, що були отамани й робили клопоти великі, радянським тим урядом місцевим. О, але то були такі отамани, я б сказав би, не з політичного боку, не з політичного боку. З політичного боку я вам можу розказати таке, такий випадок. Зразу після опанування країною, більшовики присилали всяких комісарів, що на селах робиться, з рефератами, з такими доповідями всякими. І ось з Житомира, як приїжджав такий доповідач комуніст, комісар і назад мусить підводою підвозити його. І десь з-під лісу вискакував якийсь чоловік і по голові його на возі, як він сидів на возі, і залишав той предмет, яким забивав його, а там була прив'язана записка „Ж. Б. Шворінь." Шворінь це такий болт великий, який вживався при возі, він з'єднував передню частину воза, передню цю ось, передні колеса з рештою воза. Він, то такий шворінь, то такий болт великий, грубий і він тим болтом по голові як дав йому, йому вже кінець. І залишалася прив'язана записочка .Ж. Б. Шворінь." І то одного, другого, третього й ніяк його піймати не могли, він так моментально вискакував, розумієте, і забивав і ,Ж. Б. Шворінь не могли розібрати. І ось у сусідньому селі була троїста музика —скрипка і там якийсь бас і бубоніст, Кіндрат називався. І він так на тому решеті, на бубні так виробляв, що як його немає, то й весілля немає, оркестра нічого не варта, він такий знаменитий був музикант, виробляв на решті. Він хворів на туберкульозу — ТВ, Кіндрат. І ось раптом знаходять його мертвим в хаті, він помер. І в нього в камізельці, в кишеньці находять, хто він є? Офіцер УНРівської армії і жовто- блакитний шворінь. Не могли розгадати, що воно таке, розумієте? А він був офіцером у армії УНР, у петлюрівській армії і жовто-блакитний шворінь і він їм, розумієте...
Пит.: Отаке. Щиро дякую за цінні свідчення.
Від.: Прошу дуже. Я дякую вам, що ви цією справою займаєтеся, дай Бог, щоб воно вийшло вам гарно й була користь з того. Дякую.

Зміст першого тому


Hosted by uCoz