Semen Klochko, b. 1902 in the village of Myt'ky, Irkliiv district, Poltava region (now village of Novoukrainka, Chornobaivs'kyi disrtict, Cherkasy region, transferred because original site was inundated by the Kiev Reservoir). Narrator's father was dekulakized and sent to the Ural region, while narrator faced discrimination as a “kulak's son”. Narrator went back and forth between Ukraine and the North Caucasus, the Urals, to Kazakhstan, to Gor'kii. Narrator considers life to have been good under the tsar because people were not bothered by the authorities and equates the revolution with theft: “They stole, they took, they ate, they drank: that's what the revolution was and all it was”. Life was also good under NEP. The church in his village remained open until 1935. on the famine, narrator states: “And about the people, about those whom I saw, how they died from hunger, how they suffered, how they begged for something to drink because they had no strength. A child asked for soda water and there wasn't any. They went to the house and tool everything, leaving nothing. They even took little pieces of bread, not leaving anything for the child. Everything was dug up in the house, in the yard, everything. They searched, perhaps some vegetables had been buried, and they seized them. They left nothing. Nothing remained, neither chickens, nor dogs, nor cats, absolutely nothing – nothing remained… The people ate (inedible substances), and then they themselves died”. Narrator himself became swollen. As to who did it, narrator states: “The order came from the center, from Moscow. But ours (i.e., Ukrainians) did it. A neighbor! How he took what I owned and threw me out of the house over the fence, what was left of it. He threw out the children, threw out everything, my house, my garden, get out and don't come back here! And he was ours! Ours, not a foreigner! Oh, there were a couple of foreign agents, who sat quietly around the table giving orders, and that's all. But our own did it, they themselves were the murderers”. Narrator indicates direct knowledge of cannibalism. Out of a population of 800, only 300 were left after the famine. Narrator expresses belief that there was little famine in Russia, although Cossacks died in the North Caucasus. He heard about famine in Kazakhstan but had no direct knowledge of it; however, he states that anti-Russian resistance there was very long-lasting. Narrator gives a vivid description of Soviet methods of forcing people into collective farms: blandishments, blackmail, coercion, and even torture. He describes survival strategies, including his own work outside of the collective farm, his trips to villages near Moscow, and of his wife's efforts at barter. In the Kuban, people survived by digging up grain and corn that mice and grophers had taken to their burrows (a similar case is reported in Danylo Shumuk, Life Sentence). Narrator gives a vivid impression of the antagonisms created within the village by Soviet policy and conveys the hatred felt for activists, leading in one case to a revenge killing. Narrator describes guards around the field and how he himself was almost arrested for gleaning. He also describes the falsification of passports and other documents.
Пит.: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Семен Ключко.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1902-му році.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: СелоМитьки.
Пит.: Якого це району?
Від.: Іркліїський район, Вотумирський(?) повіт, а область Полтавська.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством займалися. Мій батько звався так, як куркуль. То його вивезли, все продали й його вивезли на Урал. Ну, а я вже був окремо. Вже я женився то в мене вже не було нічого, таке: коровчина була, конячина була й чотири гектари землі, ото мов господарство було. То я ще держався трохи, а
потім уже при кінці додумалися, що це куркульський син. Ось то кинулися і до мене! О, приходять цілою бурсою, аж бурсою ходили, бурсою. Все забирають, складають, от що й хату запирають, дітей викидають геть, як собачат і ось що. Ну, а я змився. Я в руки не дався. Мене б не було на світі, як би не та жінка з дітьми була —трос дітей. Ото те. То я пішов по лісу, по болоті ходив, поки я виїхав на Північний Кавказ. А на Північному Кавказі я забрав тоді жінку, дітей. Там я не міг жити, де діватися? Куди їхати, що таке? То я вернувся назад. Тільки сам не являвся до села, жінку, дітей упхнув. А в моїй хаті жила комуністка. І ще мого товариша
жінка. А його коло Чорного моря там, Осип, приїхала до батьків до нього. То вони їх поселили в мою хату. А як я упхнув жінку, привіз, а сам я не показався, то вона дуже добра жінка. А мою жінку звуть Настя. Каже: —Настино, чого ти будеш ходити? Я тобі віддаю хату, іди й живи й що на городі —те все твоє. А я піду до батьків.Так вона й зробила. А я пішов по світу й по сьогодні ходю. Поїхав на
Північний Кавказ, з Північного Кавказу на Уралі був, в Казахстані був, в Караганді був, ось як. І ото по тих країнах таких що ні води, ні дерева, нічого немав, хоч печися. На працю, бо там уже не займали, бо туди нікого не заженеш. І там я був в Казахстані яких років 20. На земляних роботах, нову дорогу проводили: Караганда-Балґаш і Кандаш — Гуріїв, от по 900 кілометрів. На кінець, на кінець вийшло так: під той рік, що почалася війна, то ще не почалася, а тільки, а тільки в той рік почалася, мої товариші не приїхали туди, поїхали десь за Москву. І взялися працю
робити шосейну дорогу де колгоспна земля. Кожний колгосп повинен зробити
собі дорогу. І наймають робочих. То я переїхав. То мов щастя. То ми поробили пару місяців —почалася війна. Робота закрилася, праці нема. Ось що. Додому не пускають. — Чого ти сюди приїхав?— На працю. — То роби! Так роботи ж нема. Ось і оправку нам дали. Нарешті ті всі, не той, нас два із одного села погодилися просто їхати таки додому, до свого села, проти війни, о. Пішли на станцію. Там, лихо, такого мотається воєнного. А він молодиший за мене, каже: — Ідіть ви, бо я боюся.Оставив я йому валізочку, пішов я. Правда, що станція була закрита, а
потім відкрилася станція і там черги було може душ, душ яких 20. Перевали надвоє. І попав я перший до каси. І подаю оправку і кажу: —Дайте мені квиток до Кременчука.А вона: —Нащо вам до Кременчука? —Додому. —А чого ти додому їдеш? —Того, що праці нема. —Приїхав на працю робити, то праці нема. Ось оправка, кажу, є. Подаю оправку свою і оправку свого товариша. Мою оправку прийняли, а товариша не хоче, ось що. Я, ну що ж тут робити? Стоїть із боку каси щось за хлопець, такий може, як ви, а може трохи старший, каже: —Кажіть, кажіть, дасть!Ото я зачав просити —вона видала квиток. То виїхати пішли на станцію.
Потяги уже ходили —ні розгасання не було, нічого не було, ось що. Коли він буде, що й як, то каже, що дивися коли буде, то тоді сідайте. То ми, правда, там сіли. Приїхали ми до Горького. Там самі ті фабрики воєнні. Всіх сімей евакуюють, тільки оставляють самих працівників. Глухої ночі, без світла, без нічого, зробили штучний алярм. Боже, скільки там тих дітей витоптали! То так на гірку трошки, вночі нічого не бачиш. Ну нічого. Нарешті пішла моя товаришка, найшлася така на дорозі, також українка. Чоловік був якимсь командиром, то каже — схватили, я й не знаю, де він. Так, ну пішла вона. Ходила, ходила й каже: —Нема нікуди, нема нікуди потяга. Ну, що робити? Посиділи, посиділи, роздався день. Вона пішла. Походила, походила —вже веселіша, каже: —Потяг є з Полтави й до Кременчука.
Стрічний, так сказать, пригородній, той звідтіля приходить сюди, а той
(приходить сюди й тут вони зустрічаються. Той вертається назад і той назад. Так пощастило, що ми пересіли й переїхали до Полтави поночі, не світла, нічого. Пішла
знову моя товаришка (ще ж і товариші в мене услідком ходив). Ходила, ходила і каже: —Нема ніякого потяга. Хоч пішки йди. Пішла другий раз. Ходила, ходила —прийшла, каже: - Є також так само від Полтави до Кременчука. То кинулися. З Харкова це вже. І пішли, повно скрізь позабивано й ніхто не знав коли той потяг, а то тільки воєнними позабиваний і воєнні й цивільні й різні. І моя товаришка стала перед вікном і плаче. А крізь вікно говорив якийсь воєнний до якоїсь крізь вікно, може якась товаришка, чи жінка, чи хто там, не знаю. Питав цю мою товаришку: —Чого ти плачиш? Каже що: —Я не можу сісти на потяг. Ось вона там щось там шепнула, щось то в, приходить провідник. Каже: — Посадіть цю жінку! Він побіг аж у хвіст. Прибігав, за руку її веде, а ми слідочком удвох за ним. То він одімкнув двері, а від хвоста упустив її. А мене не пускав. А вона каже: —Це мій отець. Мене пустили, а мого товариша не пустили, і не знаю по сьогодні його долю. І ми вдвох поїхали. То ми приїхали до Кременчука, то в Кременчузі вже був міст перерваний. То вона поїхала через воду пароплавом, а я лишився там, бо я мушу поїхати по Дніпру! Оце до станції. І таким побутом я добрався аж до свого села. В нашім селі ще мобілізації ніякої не було навіть. Я таки почекав до вечора, думаю, що б ніхто не побачив, і залазять у вовчу нору, отже вже знав що німці прийдуть. Коли питаю людей і так далі, кажуть, що в нас усі дома. То я просто там де, я знав дороги через болото й до своєї хати, де жінка з дітьми й садок у мене й попід садком колодізь. Сів завернув цигарку і запалив. Чую, що вона гомонить коло хати. Вона побачила й
йде. Прийшла, розпитав, каже: —Всі вдома. Ну, як же мені залазити в нору, як усі дома? Так я й лишився. А в мене пацанок був такий чотири роки. То вже мав товариство. То як побачив, то чуть світ подався до свого товариша й каже: —Ти думаєш, що твій батько вдома?! І мій вдома! — Ото таке. Ну, то я був місяць вдома, до мобілізації. А як мобілізували, то всіх поголовно, чи то кривий, чи то сліпий, чи то без ноги, то ну всіх —поголовно. І я тоді туди попав. І загнали до району, площа така величезна, величезна. Полягали кругом того дому, то він —на таке то село можуть іти на комісію хто хворий. Ну, а я думаю, в мене хвороба така, в мене
хвороба була —грижа. Думаю, запишуся, я думаю що то... І так мені якраз повезло. То я записався і стояв коло дверей. Як я ходжу—мені байдуже, як постою на місці, то в мене оце все робиться на низу. Ось в, доктор була жінка. Положила мене на ліжко, обмацала мене —це все таке тверде. Вона мене погонила по залі, погонила, і знову положила —думала, що може я надувся. Те саме й каже вовнкомату, що 31-ша стаття —30 днів на поправку. І то таким я способом урятувався від війни й я на війні не був. Приїхали з жінкою разом додому. І ото сидів поки аж прийшли німці. А при німцях, уже як наступали більшовики, то я вже не схотів оставатися і пішов з
німцями до Німеччини. А з Німеччини вже попав до Африки, де відбувати на працю. З Африки до Франції, а з Франції аж попав до Америки в 58-му році й з донькою. В мене, при мені була донька одна, а одна донька й син малий був і жінка, дома лишилися. О, ну це я свою історію розказав таку. І так я в Німеччині був, у Франції був до виїзду до Америки. А що про людей, про тих, що я бачив як вони вмирали з голоду, як вони страдали, як вони просили папи, то нема сили... Просе дитина папи, а її нема. Заходять до хати, забирають все що не в. Такий кусочок хліба й той забирають, не оставляють, задля децка. Все перекопають у хаті, в дворі, всечисто. Шукають, може заховав яку зеленинку й ту як найдуть то заберуть. нічого не оставляли. Нічого не осталося, й ні курки, ні собаки, ні кошки, нічого абсолютно —нічого не осталося, все люди поїли й самі мерли. Ото таке. Ото те, що я бачив. А вже в по зимі, то вже ж боявся далі, бо вже доторкнулося і до мене. То я з дому зайшов в Казахстан і там був аж ото до останього часу поки війна не почалася. То те. А що людьми робили, то я то все бачив, бо я мав конячку таку поганеньку й на ній їздив. Бо я ходити не міг. Такі ноги були пухлі, такий сам пухлий, то скотюся на ту грабарочку, то конячка везе. То їдеш дорогою —хропить.
Дивлюся, лежить — мертвий. Проїхав далі — хропить, лежить, проїхав далі, там
сидить уже доходить і так далі. Ой, Боже. То ж страхіття, страхіття, знаєте яке страхіття! Такого не було, мабуть його й не буде.
Пит.: Хто це хліб забирав?
Від.: О, забирав хто! Давався приказ це з центру, Москви. А наші робили. Сусід! Як у мене забирав уже й з хати викидав сусід через тин, так як ще! Викидав дітей, викидав усе чисто, каже хата моя, садок мій, не ходи й годі, і кришка! І так кожна. Свої! Свої, не чужі! Чужих не було. Там було пару чужих агентів, ті тишечком сиділи коло столу, здавали приказ, та й годі. А наші робили, самі своїх мордували.
Пит.: Багато в Вас було комуністів?
Від.: Ну то що. В селі то їх було не так то багато, бо там голова, секретар та ще якихось пару, от що. То їх не було в селі за дуже. Ну, а в районі, то певно що уже тамжечко було більше. Здавали прикази, а люди робили. І ті ж люди, не остався ніхто. Ті ж люди всі, що це робили, що тебе заганяли на смерть, померли ж тоже з голоду. Бо він забирав, він хотів вислужитися, ось як і тяг з тебе останню зернину в горнятку, а він скрізь вишукував і так далі, а на кінці й сам помер з голоду, бо й собі не оставив, ото таке.
Пит.: То Ви таке бачили?
Від.: Ото я бачив на свої очі. А що без мене, що там було, то там було! То там траву, як травинка вилізла то копали корінець й його варили в воді й їли. Той качан, із того, з кукурудзи, то зерно облущене, а сам тільки качан голий —товкли його, товкли його, сіяли там, і водою наливали й готували —воно ж не береться до ніщо, бо то ж дерево й те все їли люди (плач). Що не було десь, десь як появилося, вже на весні появилася якась травинка, то вона зірвана й то її їли, бо їсти хочеться.
Пит.: А кажете, що Ви знали про таке, що люди людей їли в Вас?
Від.: Ну так. Як наприклад так. Була в нас учителька, що вчила дітей. Дівчина молода ще. То вона чогось то пішла до міста, то почала й не ходить. Схопили з-за рогу й готова. Дитину не випускай і на хвилину біля хати, якщо є дитина, за ріг, бо схоплять й уже немає. Ото так. Бо то люди, голодний люд, то той же звір злий! Він з нічим не рахується. Ото таке.
Пит.: А приблизно, яка частина Вашого села згинула під час голоду?
Від.: Ну в нас майже пів села пропало, бо було 800, а осталось 300.
Пит.: Це в селі, чи в місті?
Від.: В селі, в селі Митьках, от що, на половину. Позабирали все. Позагонили. Дехто як зміг утекти з чоловіків, то втік —то залишився. А те все, те все з голоду померло, хати порозкидали, все позабирали й сліду немає, от робили!
Пит.: Чи Ваш батько вернувся з заслання?
Від.: Батько вернувся, батько вернувся тоді. Був приказ будьто би, я чув, бо мене вдома не було, я чув що будьто би Молотов ще був, то Молотов здав приказ, що старші люди, більше як 80 років, отже можуть вертатися на свою територію. Ото значить до свого села. То мій батько вернувся з бабою, був удвох там тільки, то він вернувся. Тільки ж йому ж хати не дали, а тільки вернувся до села, та й годі. То один бідний, він бідного вигнав з хати, а сам пішов до хати, а свою покинув. То як батько приїхав, то ту хату купив І в ту хату як уліз, то він там дожив аж до своєї
смерті, або до своєї смерті не дожив, матка дожила до своєї смерті, а батько не дожив, бо згоріла й що то. Мені писали, що згоріла та хата, а як згоріла, не писали. Ото те. То матка померла в селі Митьках, а батько помер на Кубані.
Пит.: Скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Ну, якихсь 20 десятин було усього.
Пит.: Пам'ятаєте, як жилося при цареві?
Від.: Ну,то я пам'ятаю, ще пам'ятаю, бо це як я зараз маю 82 роки, то вже я пам'ятаю, що жилося при цареві дуже добре. Дуже добре. Ніхто тебе не займав, ніхто тебе не трогав, ніхто тебе з хати не гонив, ніхто тебе не провіряв, що в тебе є, скільки в тебе е і так далі.
Пит.: Революцію пам'ятаєте?
Від.: Пам'ятаю, чого я не пам'ятаю!
Пит.: Ну, а як це в Вас було, як виглядало?
Від.: Ну, радили, ходили, радили, воно таке, як банда. Грабили, забирали, їли, пили —ото така революція була, й все.
Пит.: То в Вас були?
Від.: Ось візьміть, якийсь збере чоловік 20, чи 25, чи 30, на коні сядуть, позабирають у людей подушки, положать на коней, посідають і їздять. Ото така була революція. Встановляли владу радянську. І то не одна то там — білі, богунські. Поділилися і один одного б'ють. Якби вони з'єдналися, то нічого б не було через те| що ніхто не переміг би, а як вони один одного б'ють, я тебе б'ю, а ти мене.
Пит.: Чи ті отамани?
Від.: Ідуть мати перемати, мати перемати, смаж яїшницю і так далі, ото воно те маєш, до хати.
Пит.: Ну, чи ще якісь отамани до Вас дійшли — Махно, Маруся, ще якісь?
Від.: І Маруся і Махно проходили, ото всі проходили, ото всі проходили й я усіх бачив, усіх бачив, які вони на вид.
Пит.: А як Махно виглядав?
Від.: Махно виглядав як офіцер якийсь такий. Ну, Махно, то той не любив жидів. Жидів бив. Іде, той то тільки їздив на тачанках. Він пішки не ходив. На тачанках кулемети, ось що. І їде. Як хтось їде — перестріла, ось що й питав: —Ти скажи «кукурудза”, —питає того.А той каже: —Кукугуза. —О жид! — Ще не вірять. Ніби ще не вірять. —Ні, ні, ні, я українець. —Ні, ні, ні, спускай штани! Ось, бо там обрізаних не було. Тільки в жидів. Отже спустять штани — обрізанець — жид! Ну то вони... Ото таке робилося, пане, то робилося не можна придумати, навіть не можна придумати й ну! Не можна придумати. Скільки того люда померло! З голоду скільки його валялося по дорозі. Як ти не можеш пройти вулицею: під тином лежить, там під тином лежить, там під тином лежить. Нема кому, нема кому ямки викопати —бо всі негожі, немочні! Ось! Аж визвали з міста таку команду з ІгисЬ-ом. То їздить. Наприклад у хаті вимерли всі. В хаті повонялися, не можна понад хатою пройти! То вони під'їжджають, надівають маски, одкривають truck-и, бо truck-и перекидалися, ось, і виносять за ноги, за руки —шть! шть! —у кузов цілих
яких може 50! Заготовляють яму, під'їжджають до ями, перекидають туди як попало, землею загорнули й дші\ Ото й похорон усей! То те вже я бачив своїми очима. Тож, хоч не близько, ну а від далеко бачив, бо близько підійти боявся. А від далеку я все бачив. То робилося! І то живі там були ще —й туди їх! Нема щоб спасати —разом з мертвими! І ото так: бригада, ото, підбирала по вулицях і скрізь і повсюда їздила й підбирала — лежить: котили, скинули, скинули так як ото псів. Ось як. І відвозили—ями покопали й туди. Отаке, пане. Тож не можна сказати, навіть подумати не можна. Як кому скажеш —не віре! Ті що тут були —або в Америці, або в Франції, от що —не вірять цьому. Не вірять! Не може бути! Я з такими говорив. Він сам із того, з Волині, познайомився. Тут говорили. Кажу: — Знаєш що, прийдуть табуном, яких чоловік 30, викидають тебе з хати, забирають
усе чисто, до прута і хату замикають. —Не може бути, каже, не може бути, щоб з моєї рідної хати хтось мене викинув! Такі були, що не вірили. —Так ви, кажу, мені не вірите, то це я брешу, чи що? І все забирають до прута, щоб то не було. От навіть, як одежина яка непогана й ту здеруть із плечей!
Пит.: Чи в Вас були такі комнезами?
Від.: Тих куркулів перших. Перших куркулів. Що ще не куркулили, то тим тільки під'їхали —забрали, зматували, усе забрали, усе вивезли. Усе майно, яке б то не було —чи скотина, чи то —то все забрали, а їх вивезли десь на Далекий Схід, десь у Китай. Тих великих куркулів. А вже менших — ближче, а найменших — то тих мордували вдома. І все. Домордували. А чого мордували? Бо бідний не хоче йти до колгоспу, а він винуватить вас. Каже: — Це він тобі підшептуе, щоб він не йшов, от що. І того куркулять, і того забирають. То таких куркулили, що з роду не мали землі, з роду не мав своєї хати, з роду не мав нічого —і того куркулили останній час. Бо він не хотів до колгоспу. Я кажу:—Не хочу. Я не хочу панщини робити.
Я хочу сам робити. Дали мені землю, дали мені воза, дали мені конячку, боронуй плуга. Я буду сам господарити.—Ні, не вільно! Тільки до колгоспу! — Ото так.
Пит.: А були такі, що хотіли в колгосп? Чи ніхто не хотів?
Від.: Таких нема, таких мало. —Тепер кажуть такі, нащо мені той колгосп здався? Як я жив бідно —батько не мав ні ступня землі, тільки одну хатинку й город — то я пішов собі й заробив десь в Херсонську, чи десь. Заробив собі: одівся, взувся, на
хліб заробив. Приїхав додому, накупив хліба, удівся і паном діло. Руки в кишені й собі проходжую. Нащо мені цей колгосп? А в колгоспі 100 латок: ця така, ця інакша, ця інакша, це інакша, та інакша—бо нема чим станів полатати. —Нащо, каже, мені? Тоді мені жилося, а тепер життя нема. Бідний, до смерті бідний. — Ото таке.
Пит.: Чи в Вас були такі комнезами? Комітети незаможних селян?
Від.: Були, були, були. То комнезами, то ті —обдирателі, то перші. Перші обдирателі були там комнезами.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові жилося ліпше. При НЕПові то вже жити було можна. При
НЕПові такого мордерства не було. Возьміть, був той —гетьман. При гетьманові можна було жити. Той давав волю, чому. А тілько його не злюбили, що він землю ділив на участки. Кожному, кожному 15 десятин. І вони того не злюбили. І ото пішли проти гетьмана. Іскорінили. А при гетьману можна було жити також не гірше, як і при царю. А це вже, а це настали —можна любому й не страшно любому назвати: що це кати і то страшні кати! І більш нема нічого!
Пит.: Чи були в Вас такі, що хотіли щоб Україна окремо була від Росії?
Від.: Ну, певно, певно. Тоді ж їх всіх знищили. Ті що хотіли, ті що хотіли —то тих усіх і знищили. Захопили й знищили. А селянство цього не зрозуміло нічого. Знаєте—це селянин. Що, нащо, не зрозумів. Ішов слідом за дідом та й більш нема нічого. А тих усіх знищили—які розумні люди були, вчені й за цим боролися—тихі І нищили. Ще кінчав німець. При німцях була Україна відкрилася. То німець задавив же І також, так же само. Тіх, що робили Україну, знищив. І все. Бо —почипляли трьохзуби V на управах, почипляли на школах, почипляли на поліцію — ото те все. І німці все позривали й почипляли своє. Кінець України.
Пит.: Що в Вас люди говорили про Петлюру?
Від.: Ну —Петлюра, то можна, так сказати —не такий. То державний! А тако — більшість, такі о, то «Петлюри” різні (потім більше їздили) —грабували й більше нічого. Раду і те. Не дуже вони, не дуже вони там боролися за державу й за то і то.
Пит.: То по Вашому при гетьманові було ліпше?
Від.: При гетьманові, при гетьманові можна жити було. Ну тільки, що не довго. Щось він 15 чи 16 місяців тільки побув, та й годі. До того, то жили добре, а тільки що вони селян розбили. Один на одного зробили ненавість. Я тебе не люблю, а ти мене не любиш, і то пішло й пішло. Як можна? Як. я побудував собі хату, посадив собі садочок, зробив собі колодізь чи криницю, ось що — я вже господар. Я маю коровчину, свинячину, курей пару, і конячину. Мені не треба нічого! І чотири гектари землі. Ну, й хвате з мене —-на чотири душі. Ні, все рівно приходить той сусід: —Хіта не твоя, садок не твій і все не твов. Умативай і годі. Сусід —через тин. Свій, як то кажуть, свій свого бий, щоб чужий і духу боявся. Ото таке.
Пит.: А що народ думав про жидів у Вас?
Від.: У нас? У нас майже, про жидів, такого розговору не було. У нас у селі жидів не було, отже, то про них мало говорили. Ще мій батько, ще якусь комерцію мав із жидами, бо він скуповував землі. То в такого мужика не позичиш там грошей, чи що. А в жида позичиш. То він більше з жидами мав комерцію ніж з своїми. Правда, й жиди були добрі. Були добрі, були і погані, але й були добрі. Що хочеш дістати —то в мужика такого не дістанеш, а в жида достанеш. Ото те. То тільки нарікання таке. Я не знаю, а по моєму, по моєму —мені жиди нічого злого не зробили. А другий наріка на жида: —А що він тобі зробив? —Нічого, нічого. Що він не йшов на землю, йому земля не потрібна як він комерційний. Треба ж і комерції —щоб вдітися, взутися і так далі. А вже народ не дуже до того —народ сільський привітаний до землі. Копаєтсья собі та й годі. І жив. І мав усе: і курку мав, конячку мав і коровку мав, отже й город мав. Ну, все своє мав, все своє. Він нічого не купував. Свинячку вигодував, забив і солонину мав і м'ясце мав і так далі, далі. І так собі жили й жили спокійно. Один одного любив —сусід сусіда. А як це настало — один одного ненавидить. Як то зробилося.
Пит.: Як у Вас відбувалася колективізація?
Від.: Колективізація? Ага, колективізація відбувалася так: вони зробили таке, як СОЗ, називається. Так після того свозу —давай робити колективізацію загальну, всього села. І призивають кожного до вправи, і підносять тобі папір—ти тут записаний —так розпишися, що ти здаєш свою землю, що ти здаєш плуга, борону і так далі, далі і розпишися. Ти вже в колгоспі. Ото так вони робили. І записали. А люди тьохнули, от що. І трошки зробилося, так як проти того, то вони подумали, подумали: —Не вийде. Бо то люди почали бунтуватися. Відмінили, все відмінили. І зробили так: (це восени було) жито, пшеницю озимну посіяли загальну —колективно. А на весну, сказали, що будете сіяти самі, о, не колгоспне. І так вони
зробили. То те жито, як воно поросло й поспіло, то скосили колективно. А вже
ту пшеницю там, то просо, то різне: овес —то косили самі. Тільки ж його забрали! Вони ним не користувалися. Тільки, що самі робили, та й годі. Все рівно забрали. Наклали скільки то пудів —вивезли. Поки не стало нічого —кінець, ото так.
Пит.: Як люди бунтувалися? Чи повстання було? Чи рознесли колгосп?
Від.: Ну, такого в нас в селі, такого повстання не було. А по других селах були повстання. Так, повстання було до того, що до бійки було. А в нас у селі, то такого не було дуже великого, а тільки таке робили, що землю на весні сіяли самі, ось що. А зимова, зимовий посів то вже був вкупі —з усіма. Як молотили, то вже тамечки частка якась попадала звідтіля, і трошки звідціля. Бо молотили однаково — колгоспом молотили й ту й другу. І таким побитом. А на другу зиму пішло все вкупу —бо почали мордувати людей, почали вивозити, почали вивозити й так далі й люди полякалися, попуталися —й пішли. Приходить: —Тільки добровільно! Бо то не було добровільно! Тільки добровільно —ти приходиш, то папір, папір
—розпишися, що ти добровільно вступаєш до колгоспу. І розпишися! Так вони
робили. А тоді так —записали —то ти в колгоспі й годі. А той раз робили добровільно: ти добровільно вступаєш — то вже вони, вони тоді вже праві —як
ти розписався, то вже так як засудили. Кінець. А хто не пішов (то такі є, що по сьогодні не пішли) —то ходять такими старцями, що страшно дивитися. Каже: —Я не піду, умру не піду! І ходить з торбиною по селах —то просить милостиню. А є і досі є. Бо я жінки (нема вже, померла) то я запитував: —Чи є в селі? — Бо жінка
жила, перейшла до міста. О, каже, що е —одноосібники, так називається. От що, а живе. Отака походить, то понесе на друге село, то якусь голку понесе, то якісь нитки понесе, то ще щось понесе —щось виміняє собі, отже і так і живе.
Пит.: Як почалася колективізація, чи до Вас приїхали всякі агтітатори?
Пропаганду робили?
Від.: Ну, воно не то. Вони не показалися ті агітатори, вони тільки дали наказ. Вони приїхали —дали наказ нашим, а наші робили. Та й годі.
Пит.: А чи в селі було чути —люди знали, що твориться в Харкові чи в Москві? Чи цього не знали?
Від.: Ну, то так. Люди трохи знали, а трохи не знали. Бо звідтіля не дуже то хваляться. Бо, як і напишуть там ту газету —то в газеті. А можна сказати, що більше брехні пишуть, та й годі. Як провір —по тому, як повинно бути —то того немає. А вони пишуть в газеті те й те, друге й третє, а його нема. Вони то пишуть —то поблажку таку дають —ось то ми. А воно не виходе, не виходе.
Пит.: А що люди думали про тих владівців у Харкові? Про Любченка,
Скрипника, Петровського?
Від.: А, ну Петровський, Петровський —то можна сказати, що його ніхто дуже не провергав. Бо то його так рахували, як український батько. Петровський, то він трохи держав руку за Україною. Його знищили. Знищили, сам не помер добровільно (Petrovs'kyi actually survived and was rehabilitated after Stalin's death – JM).Я сам особисто бачив його близько. Такий старичок, як Ясинський. На одній станції був я. Він стоїть на балконі в вагоні. Там люди взнали, кажуть: —Петровський. Не можна сказати, що він є якийсь директор. Він —на ньому з соломи брив на голові, убрання таке, як сільське, кажуть: —То Петровський, —ось що. То він, правда, він боровся трохи за своїми людьми, за українськими. І через те він не втримався. То те.
Пит.: А про тих других, що думали —про Скрипника і других?
Від.: Таких не було. То все —то кавказці, то грузини, то таке, ну все таки, не наш народ. Все не наш народ. Нашого мало було, тільки Вишинський українець. Можна
сказати—чужоземці, більш нема нікого. Вони за тим не добивалися. Правда, що вони Радянського Союзу не хотіли. Це ті всі кавказці. Вони то не хотіли. Бо я сам був у війську, боровся в Середній Азії—то там Середня Азія вся не хотіла більшовиків. Радянського Союзу. Боролася проти. Ну, що ж вона зможе голими руками? Як зброї нема? То не можна нічого зробити. А літаків, то туди пускати було не можна, бо там велике безповітря в горах. Як попаде літак в гори, то він зразу падав, бевповітря мав. То я там був у війську. Зате—це боровся я.
Пит.: Коли?
Від.: У 25-му, 26-му роках. О! Кдборював Радянський Союз (сміх). Ото таке. А потім мене взяли добре за чуба.
Пит.: То тяжка була війна з тими?
Від.: Ні, не тяжка війна, зовсім. Вони ж зброї не мали. Зброя така стародавня. Отже, то там воювати було дуже легко. Ось тільки того, що там самі гори. То десь із-за гори, як ти низом десь ідеш чи їдеш, а він із-за гори тебе може присалити. Ото тільки така війна.
Пит.: Як совети карали їх?
Від.: О, їх правда, що карали. Лк зловлять його з зброєю, то вже він живий, живим не вийде. Без зброї —то нічого, а як з збровю в руках, яке б то —то карали на смерть. А без зброї, то садовили. Садовили в в'язницю, тільки багато мерло з голоду. Наприклад: принесли пайок у в'язницю — він не їстиме вашого хліба. Він тільки ліпишку, знаєте такий кірж розплесканий. І печуть вони так: викопають таку кабицю на землі і по боках ширша, і то туди кізяків кладе на палець, на палець і тих їхніх ліпишок наліпе —отаких ото завбільш і тоді до стінки отако поприліпляв —то
пополам воно з глиною. І то ми їли —бо там пекарень не було, бо ми в горах були дуже далеко. Міста ніде не було. То мусили й ми їсти таке саме, ото те.
Пит.: Кажуть, що в Казахстані був голод великий в 30-му році.
Від.: Може, не знаю. За це я не чув. Чув —а точно не скажу.
Пит.: А як люди говорили в селі —чи в Росії був голод, чи ні?
Від.: У Росії не було, так тільки трошки. Я сам їздив в Росію за хлібом.
Пит.: Коли?
Від.: В голодівку. В село в Росії приїжджав і там діставав хліба. Привозив на Україну.
Пит.: В якому місці Ви його діставали?
Від.: Ну, то це вже при кінці тих жнив, що уже нашпигований, отутжечки нема що їсти. Ну й їздили там за щось міняти й таке. Привозили собі.
Пит.: Так до Москви?
Від.: Так. За Московою —села там в. За Москвою. В село їздили. То якійсь
бабці щось треба —то вона виміня —дасть муки, а я їй те дам. О, так.
Пит.: А Вам совети не мішали достану туди?
Від.: Не, не дуже. Трошки, трошки боронили. Чи таки, як рішили взяти —то прив'язували до того, до грудей, щоб не дуже видно. Бо то на дорозі віднімали. Не допускали. Ну, а так привозили, та й кому побільше.
Пит.: Чи люди ховали хліб?
Від.: Люди —це вдома? Вдома ховали. Закопували по городах, по хатах —у
] . хаті на підлозі, на печі, на печі. Скрізь усе понаходили, позабирали. Скопають усю підлогу в хаті, скопають на печі, а город то так скопають —так як бомба розірветься атомова —все шукають. Все понаходять. То вже за те —не можна було сховатися. Ідуть рядом, такі пороблені ті штики залізні, гострі. Ідуть отако один коло одного і шпурляють в землю. Як тільки стукнуло, так і копають. Ото все.
Пит.: Чи в Вас у пашпорті було написано, що син куркуля? Чи куркуль?
Від.: У пашпорті в мене вже не було. Бо я вже пашпорт отримував, як виїхав. І я попав на Кавказі в маслозавод без ніяких документів. Ніяких документів не було. То стала паспортизація, то почалася. То я пішов до офісу й кажу тим секретаркам: —А що ж мені робити? В мене нема ніяких документів. Каже: — Ми вам випишем бланки й ви їдьте до району, ось візьміть коня виїздного, й поїдьте. Потребують документи —скажете, що загубив. Ну, то я так і зробив. І документи, кажу, загубив. І він там один тільки й сидів, як оце я — і така скриння велика. І повна скриня тих
пашпортів, готові. Написані, припечатані —тільки місце для кого, та й годі. Ото що. Ну, то: — Ви повині заявити в редакцію, зрепортувати, що ви загубили воєнний квиток.Кажу: —Так, добре.І це все мені вірив вже. Він мені, дивлюся, дістав пашпорт на три роки —три рублі. Я заплатив три рублі йому, розписався і получив пашпорт. А в селі мучилися. Як же він їзде, що він не мав ніяких документів. Бо то
треба брати з села оправку —хто ти такий в і якого походження і так далі й далі. А в мене —я не брав. То вони —як же він їздить без документів? А в мене в документи —я дістав усі: й воєнний і паспорт і всечисто. (Сміх).
Пит.: Ви їх перехитрили.
Від.: Перехитрився і мав пашпорт. Аж у Німеччині, як я був в Пассау — то більшовики з того боку, а я з цього боку. То я побоявся, та спалив. Кажу: —Попадуся в руки ще з пашпортом.Ну і там спалив. Ото те.
Пит.: Чи в Вас були брати ще?
Від.: Був, був. Помер давно. Це вже в 32-ому році помер ще.
Пит.: З голоду?
Від.: Ні, ні. Перед голодом. Він мав хворобу. Водяну хворобу —наливало
водою, і помер. Не дожив до голоду одного року.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини помер з голоду?
Від.: Ніхто, ніхто з наших родичів не помер з голоду. Отако й спаслися. У мене жінка була сильно бовва. Вона, як піде по селах, по чужих, як так увійде в дім, то вона з дому не вийде, щоб вона чогось не вициганила. Або картоплину, або бурячину, або кусочок хлібця. Ну, а все рівно —так не вийде, щоб вона не вициганила. Отже йще й дасть чужому. Бачить, що з голоду вмирав —і чужому дасть. Ото те. То було вдвох підем. То от нехай я якийсь суп, якесь щось —все рівно виклянчу. То ми поїмо, а двоє дітей вдома. Там поїмо і щось принесем додому дітям. Переночуємо й знову в похід. І то кожний день, кожний день у поході. Поки я дістав конячку, то конячкою хоч їздили. То конячкою їдем —кожний день, кожний день. Поїдем, достанем, там десь поїмо самі, а додому дітям привезем. І таким ходом ми урятувалися. І конячку забрали останній час. І тоді я вшився зовсім. Конячку забрали й я вшився, в Казахстані опинився, і вже більше не
вертався. Усе, ото так.
Пит.: А в якому році вже забрали конячку?
Від.: Ну, то це —у якому це році? Ну, не пам'ятаю щось у якому це році.
Пит.: Це вже після голодівки?
Від.: Ну так, після голодівки. Так, як голодівка кінчилася. Голодівка в 33-му 34-му році, в 34-му році восени.
Пит.: Тоді відразу виїхали?
Від.: І я тоді відразу виїхав, бо вже спасіння нема далі, бо вже добиралися до мене. Мене були заарештували й привели глупої ночі до офісу. А там були такі грамотні, що не вміли акта скласти. То я посидів, то вони мені сказали: —Прийди взавтра!
То я думаю, якби ви мене випустили сьогодні, то вже завтра мене не побачите. То вони випустили. Я вже лишився на полі, не на селі, а на полі хутір. Хзджу, ходжу, ходжу й знову до їхнього хутора приходжу —так голова закрутилася. Нарешті найшов. І вже почала кукурудза, вже в качанах. Я наламав тої кукурудзи мішок, поніс до сусіди. І кажу (жінка якраз прийшла здому): —Я піду візьму кукурудзу, то візьми додому. А ми (там дядько ще мій був) з дядьком підем до його сестри.
Я пішов. Приходжу—а він там, куди я приходжу. —Где ты ходить? Пойдём
со мной!І заарештували. —Іди, бо тебе чекав суд!О! І мене повезли до села на суд. А суд виїхав. І в тому, а справа така кімнатка —нас два. Ноччю темно, я думаю: —Якби я вирнув від тих дверей, то вже ви мене не побачите.То якось мені так удалося, що я з тих дверей вирнув —а тут недалеко болото, ліс. І той ліс —і по сьогодні вони мене не бачили. І таким побутом спасався, чи то Бог спасав —я не знаю хто. І спасся! І на війні не був, пройшло. І живу. Ну, тепер остався сам. Родина —частина в краю, а частина в Німеччині. А я тут один. То тільки й біди.
Пит.: Чи в Вас у селі була церква?
Від.: У нас, у нас церква існувала до 35-го року в селі. А в 35-ім році зруйнували. Такий був, такий був сукин син (так називався) —старостою. То його перекидали з села до села. Перекинуть у це село то там зруйнують церкву. Перекидають у другу —там зруйнує, перекидають у третю. Отже, так перекинули в наше село й зруйнував. Ну, як прийшли німці то ми її устаткували —церкву. Бо фундамент лишився. Тільки стіни зняли, а фундамент лишився. То вони на тому фундаменту зробили таке, як мепьницю кругом. І підвищення, де тацюють, тощо. То ми, а люди такі були, що близько коло церкви, оті всі ікони й всечисто крали й тягли додому. І збудували церкву при німцях прекрасну! Ходили —й люди йшли до церкви тільки так! І молодь ішла. Тобто, і я сам питав: —Ну, як вам л;пше —чи танцювати, чи в церкві?То кожний відповідав: —У церкві ліпше, чим танцювати.Так. То вони що зробили —як ми вже виїхали, ось вже не лишилося нічого — якісь задні їхали бандити і навезли соломи, напхали в церкву й запалили.
Пит.: Так що в Вас правили по-українському, чи церковно-слов'янському?
Від.: Ні, та де—можна сказати, по-слов'янському. Так як раніше правилося. Вони повернули були по-українському, а баби не злюбили.
Пит.: По-українському?
Від.: Кажуть: — Нам повинен священик бути так, як правив старий — той,
що помер.—Ми такого хочем!Ну, о, такого, р такого — так ми того, а як ото гонили, гоніння було за священиками й так далі. То він згорнув, і був близько коло Дніпра
устроївся грузчиком. І був увесь час там, і люди були такі, що знали його. Як прийшли німці й його привезли сюди. І знову був священиком. В намірі хлоп!
Пит.: Чи в селі були такі безбожні, що проти церкви були?
Від.: Були, були. Записалися ото в комсомоли ті різні подобні —то по хатах ходили. До мене самого приходить, а в мене в кутку стоїть там пару іконок. А він каже: —А то що?—Ти бачиш, що!—А нащо вона там стоїть?—То, кажу, не твоє діло.Я не боявся. То не твоє діло. Я поставив —хай стоїть, ось що.—То його не має, того, що ти поставив.—Ти, кажу, докажи. Точно мені докажи, що його нема.—Я, кажу, викину його зразу.—Я не докажу.—Ну, то так нащо ти мені торочиш? Як ти мені не докажеш —а мені торочиш. То ти мені не кажи неправду.
Пит.: Мені, мені здається, що Ви тому й вижили, що смілі до відношенню
до совэтів.
Від.: Ну так. Таким поводом мені —я думаю, що мені боком боса вибув отакого в життю. Пройшов світ —пройшов Казахстан, Сибірі, Урали, різні Африки (в Африці ще ж був у Тунісі) ось як. І попав аж до Америки. І слава Богу! Оце аж у Америці захворів. У мене хворіб не було ніяких. А оце захворів на шлунок і на серце, та й все. А то ноги —підошви, як іду я —так не чую. Так як не своїми ногами.
Пит.: Чи можете ще дещо розказати про революцію, про тих отаманів всяких?
Від.: Про отаманів —то я такого дуже не знаю про отаманів. Я тільки бачив те, що вони робили. Як вони над тим людом знущалися! Ах, Боже! І ото може поставити на гаряче (ото знаєте, сковорода?). Розпекти сковороду й ставить босими ногами на сковороду. Людину! Це ж неможливо! А вони робили! І глупої ночі —приходять, забирають. Всякими способами мордували!
Пит.: Це щоб грошей дістати, чи просто так?
Від.: Ні, вони найбільше загонили до колгоспу. Хто до колгоспу не хотів.
Пит.: То таке робили їм?
Від.: Так, так!
Пит.: Що на сковороду ставили?
Від.: Так. Як припечуть ноги! Як припечуть ноги —то думають, що він піде до колгоспу. А другий каже: —Ти мені хоч відпали їх, відрубай, я не піду.
Пит.: Це вже було, вже пізніше?
Від.: Ну так. Ото таке. Та то розпозісти всю ту історію —то страшне! Я другий раз, отако лежу й все так надумаю, все понадумую. Пройду від краю до краю все й заплачу! Ото те. (Схлипнув). І родини порозлучали. З усим —усе пропало. Ну те, що пропало —хай пропало, а родин порозлучали (плач) —самому на старість лишитися. А смерті нема!
Пит.: Дякую.
Від.: То, ото таке: такі ворохи, ворохи лежали зерна чистого —під відкритим небом! Ось і дощ його мочив —то воно отако обросло кругом, отже, а люд падав, як трава! А другий каже, що хліба нема, не було. Кажу: —Хліб був, я ж там жив, і я там був і те, що недорост був —неправда! Я був на Кубані, то там трошки недорост був. Ну, а в нас ніякого недоросту не було. Хліб був, а тільки спеціяльно зробили — щоб видушити люд голодом. І ось!
Пит.: Такщо, Ви бачили цим, як роіson?
Від.: Так, так
Пит.: А на Кубані як було?
Від.: А на Кубані, там був недород. Там було так —поросло гарно, всечисто: трошки ячмінь, трошечки вискочив, ну не дуже. Отже й те й жито. А пшениця зовсім пропала. От тільки почала цвісти, і посохла. Солома зелена й це зелене, а вона суха. Не було нічого.
Пит.: Козаки вмирали з голоду?
Від.: Так, умирали. То там, правда, так. Те літо, що пройшло, не це літо, а те що пройшло —дуже плодила кукурудза. То вони її не вспіли зібрати й згатували на полі, і так вона зимувала. То ми ще наносили в землю тієї кукурудзи —то багато людей спаслося, знаєте. Брали ті миші кукурудзу й таскали в землю —в нори. То на весні відкопували, то брали мішками кукурудзу й багато спаслося з голоду. Миші спасли.
Пит.: Цікаво.
Від.: Ото так. Бо там мої родичі були. Брати й сестри. Там були рідні брати й сестри на Кубані. То я там після того був, то вони розповідали мені. Ото те. Суслики. Суслики ті багато спасуть. Знаєте, що то суслики?
Пит.: Ні, не знаю.
Від.: Такі, такої форми, як оце вивірки. Знаєте вивірки? Такі е, такі на форму й на масть. Тільки вискочить з норки й пі-пі-пі, пі-пі-пі. А потім у норку назад. То на їх становили сільце і ловили. А вони дуже жирні. Отже й тим спаслося багато. Якраз я там був у голод. Там мій двоюрідний брат і сестра, й сестра рідна була там.
Пит.: Коли перестали брати хліб комуністи? Коли перестали?
Від.: Ну, ото мова телефонська. Це, як посіяли новий, то вже вони після того вже зробили полегшення. Брали, то брали.
Пит.: Після того?
Від.: Брали ще, брали —тільки не так то брали. То брали спеціяльно, брали. Ото так, о: наклали на вас там стільки пудів. Ви відвезли й в рахунках. А то — безпереривно. Так як я знаю —мій батько жив близько, то —принесли папір сьогодні — на стільки-то пудів. Батько відвіз. Післязавтрого приносять папір — другого-стілько то пудів вивезли. А тоді далі й далі. Поки не стало ні зернини. І так кожного.
Пит.: Чи карали людей, що крали колгоспне майно? Чи, скажім, хтось вкрав на полі колосочки?
Від.: Зразу, зразу як став колгосп, то карали. Як став колгосп. А потім уже —то не так то дуже. А зразу, то карали дуже. Як я йду, як я йду дорогою й тут пшениця (чи щось таке) і я зірвав колосок —то ще десь по 10 років за один колосок давали. То так карали. А потім те відмінилося. Мені самому було. Там було, там було—в мене була конячка, ще тільки почався колгосп. І ми з одним, дядьком —нарядили нас у підводи, кукурудзу возить до міста. І їдем дорогою по ту кукурудзу. А кукурудза та зламана, там уже нема кукурудзи. І я зайшов у те кукурдзиння оправитися. Так
сів, та вилюсь —там на стовбурі висить кукурдзяний качан. Кукурудзяний —не
зломлений. І я його зломив і вихожу, і обчищаю. А тут їде об'їжчик, о, і побачив, що я чищу. І прив'язався. Прив'язався і тягне мене в хутір. І насилу той дядько, що за мною їхав —навколішки становився і відмолив мене. Ото тягне мене за той качан, що він лишився назавжди там.Бо він пропащий, бо його обминули, недобачили. Там він і зостався, ото так. То страшно строго було, страшно строго.
Пит.: Чи бувало таке, що стріляли, або вбивали тих?
Від.: Ні, не стріляли.
Пит.: То казали, що ті, що забирали хліб —то самі пізніше вмерли з голоду?
Від.: То ті самі померли, померли. Так, ті, що брали хліб — він хотів
вислужиться, о, і сам помер із голоду. Все здавав, думав вислужитися. А собі не оставив, хоч би собі оставив, а то не оставив і собі —помер.
Пит.: Що з тим сталося, що в Вас хату відібрав?
Від.: Ну що, куркульський син.
Пит.: Що з ним сталося, з тим Вашим сусідом, що оце Вам сказав?
Від.: Того сусіда, як німці прийшли —розстріляли. Бо він був голова Комнезаму, й він дуже мордував людей, і його здали німцям, і німці розстріляли його.
Пит.: Яка в Вас була школа в селі?
Від.: Школа була. До школи ходили, тільки така вона не дуже тверда. А при німцях, то вже не було школи, бо таке робилося. Моя дочка вже повинна була кінчати школу —то так і осталася.
Пит.: Чи діти ходили до школи під час голодівки, чи вже перестали?
Від.: Прошу?
Пит.: Як був голод, чи діти ходили до школи?
Від.: Де? Хто там ходив. Ніхто не ходив до школи. Ніхто не свиснув. Ніхто не міг ходити. Де там ходити! І страшно. І страх випускати з хати. З хати страшно пускати. Бо ти пустиш з хати —тільки з-за дверей, а із-за рогу можуть схопити —й уже нема. Та де!
Пит.: А як по Вашому, чому ті люди, що вижили —вижили? Що їх спасло?
Від.: Ну, таким способом, як оповідав — як ото я. Різним бур'яном, різним способом отаким. Дещо виросло, дещо так і ото їли, що попало, їли що попало. То все люд, можна сказати хворий. Бо то ж, як накласти сюди в шлунок отих качанів голих без нічого. Отже то —який толк? Ну, а людина жила. Отак з тими боками —дещо знайшов, десь щось трошки вкинув. Ото ті — в нас (не знаю, як у вас) називається кропива —росте попід тином. Ото тінько вона піднялася, така —то вже не найдеш. Ото рачки лазять і з корінням виривають і варять борщ з тієї кропиви. І тим спаслися. А потім —дехто задержав якусь кукурузину. І посадив і вона виросла. І виросла вже до зріння —то хто наївся —то більше умирало, чим тих, що не наївся.
Ви знаєте, як я оце —не їв тиждень, чи дві неділі, хоч я і наївся —то я зразу ж помру.
Пит.: Люди не могли стриматися?
Від.: Так, так.
Пит.: Так їли?
Від.: Так. Було, було їсти —а людство, як і трава: як наївся, так і помер.
Пит.: А що робили з тими дітьми, що батьки вмерли, а діти зосталися?
Від.: Діти? Правда, що як батьки померли, а діти осталися — то їх брали до патронату.
Пит.: Так звалося? А в Вас був такий?
Від.: Так. Там щось їм колотили й ото отих дітей спасали. Бо осталося в них нікого. Бо багато, багато кидало на станції —нема, нема де дітися: ну от двоє, троє дітей, що їм дати? Помирати мати не хоче, щоб не помирали при очах, то вона виводить їх на станцію і на станції кидає. А сама втікла. То вони ходять без матері, то там на станції їх підберуть у той патронат і остаються живі. Ото так.
Пит.: Чи знаєте —скільки дітей було в патронаті в Вас на селі?
Від.: Ні, не знаю.
Пит.: А що —мало, багато?
Від.: Де чимало, напевно. А точно не знаю скільки.
Пит.: Чи селяни старалися в місті міняти свої речі за хліб?
Від.: Так. То все позносили, десь позносили —пооставалиуся всі голі.
Пит.: Не було що міняти?
Від.: Так, не було там що міняти.
Пит.: Чи хтось з Ваших сусідів, чи родичів —чи тікали на Донбас?
Від.: Там також в той час праці не було. В той час, бо із Донбасу прибігали до нас. А тутечки ще більше як там. То людина не знала, де діваться. Хтось не якійсь роботі такій був, що давало там пайочок якийсь дістати: там 200 грам хліба, та й годі.
Пит.: То чи Ви взагалі були в колгоспі, чи не були цілком?
Від.: Я не був.
Пит.: А дуже нажимали там?
Від.: Ну, дуже.
Пит.: А як старалися Вас переконати?
Від.: О, то переконували мене: і ще, і ще, і ще. Вже я встроївся на добрих працях був, то приїжджав —так як на ІІгІаиЬ додому, отже до родини. То один той же активіст —самий той, що мучив людей. То такий добрий! Перестрів мене на дорозі, подав мені руку. І каже: —Я тобі пораджу щось дуже добре.—Ну що? Радь!—Твоя жінка сидить у хаті, а города не має. Тільки хата, а чужі люди пахають. То я тобі пораджу, що тобі наділять город. А ти тоді можеш, куди хочеш, так.Ну, добре. Я подав заяву до колгоспу. Вони мене прийняли: наділили город (коло хати, ось що) і ми відразу з жінкою заходилися його копати лопатами, бо інакшим —нічим. І пішов на працю три дні —в колгоспі повозив гною. Такий був кінь скажений, що не міг ніхто їздити. А я коло коней дуже привичний, ось що. То я його вивчив їздити за три дні. Такий, що він не хоче вперед везти — а везе дулом, назад. То він назад —то я довгу ломаку таку лозиняку таку, щоб не перебилася, довгу. І як накидаю гною і так трошечки під горку —то він назад. То я як стану навколішки, та як укольну десь скілька раз по спині вподовж —то він як двине! Бігом. Виїхав. Другий раз їду, уже дужче, уже до того місця приїхав —уже бігом. А на третій раз бігом вибігав. Ну, повозив гною. Тепер города покопали. А що ж я буду вдома робити? Хліба я не маю, ніякого прицілу не маю. Мені з колгоспу нічого не дають і так далі. І то я назад торбу, та я й витру. Вони приходять на другий день до жінки: —Де чоловік?—А я знаю? Десь поїхав.Ось що. І як поїхав та й поїхав і поїхав та й по сьогодні. І вже з колгоспу виписали, й жінка не була в колгоспі, і я не був у колгоспі. Правда, що я трошки заробляв не мало, то утримував.
Пит.: А де Ви дістали того коня, що мали під час голодівки?
Від.: Ото того конячку, так? Як я, як я, той, не писався в той колгосп —то в мене було посіяне жито. І я виїхав до того й жито те лишилося. І його обкосили й воно стояло. І я вернувся. Всі мені кажуть: —Вернися, скоси жито. Я вернувся і скосив те жито —підвіз під машину (під колгоспну) змолотив —оте віддав, що їм треба там лишилися колоска. А в батька був такий горох, що до того що витовчуть —негодний. І я той горошок туди й змолов і повіз до міста —продав і за ту муку купив конячку. А брат, ще попередньо, то він гарбував. Він землю возив, то осталася гарбарочка і зброя. Так вона й лежала, як він помер. І як раз вона мені
пригодилася. Я —потребують буряки возить —нема кому. Я поїхав —то вони там дадуть послід такий, стрибуш. Одна кооперація, ось що, потребує підводи
перевезти сіль з станції. Ну, то я і туди записався і поїхав тією конячкою. А вона була, правда, така малесенька кобилка, а така барка. І набрав тієї солі —без вісу давали, скільки коняка повезе. З жінкою вдвох. То я набрав тієї солі, аби та конячка взяла. Доїхали обоє через Дніпро. То я зразу так, як по собі лантух — у кущі й все. А жінка лишилася за сторожа. То, сіль відвіз в кооперацію, вернувся назад, забрав ту сіль —то вже ми жили. То кусочок, отакий його —там фунт, чи два (по фунту, по два, три фунту: навісить жінка в торбинки). А базари були скрізь, баби виносили
різне: то те якесь молочко, а те свіже, а те якісь кабаноси, а те якийсь хліба кусочок, а те щось таке от — ну, общим, на базар. І за ту сіль ми виміняєм там —кусочок хліба, чи молока пляшку, чи щось таке. І самі поїмо і дітям привеземо. І ото, то кожний день, кожний день. Тепер я поїхав за платою до тієї кооперації, а вони кажуть, що в нас нема грошей — бери сіллю. То вони мені навантажили, навантажили цілу підводу солі і ота сіль мене спасла. То сіль возив по всіх селах, які де не є, конячкою. Якби не конячка —то пропав би. А баба кожна хоче посолити. Або білить, є така маслянка—в круг, у грудках. Також таке саме. То грудки повісю в торбинки, а кожна хоче коло себе там помастити —в домі пооблуплювали, то щось треба виміняти. То таким побутом я спасся. А без конячки я загинув би.
Пит.: А ж довго Ви це робили?
Від.: От поки сіль кінчилася і ота маслянка кінчилася. Потім уже новий хліб буде. То була в мене швацька машинка. І повіз у місто й віддав за кілограм. Перед кінцем. І тим побутом я спасся.
Пит.: А як було на Казахстані? Чи багато було таких, шо від колгоспів, від голоду тікали туди?
Від.: Ну, так. Бо там було вільніше, чим у нас. Я в тому, в Казахстані, в Казахстані стільки років — із 15 був. Так. О, там жилося нічого. Там доставляли добре, хоч праця і тяжка була —бо я був на земляних роботах. Ну, а доставляли добре. Хліба їж скільки хочеш, м'яса їж, скільки хочеш, ось шо. А сам здоровий ще був, молодий. І все те не споживав. І заробіток нічого. До баб: загоррх віддавали. І ото родину тим тримав. Бо там родини не можна було забрати туди. Бо ми тільки кочували, в палатах мусили перекочовувати. Отже, зробили кавалок дороги залізної, перевозим
палатку на друге місце, встановлюєм і так далі й далі. З родиною там не можна, тільки самому. І отим побутом я спас родину й себе. Ото таке.
Пит.: А те що було раніше, як воювали з тими, з азіатами. Вже до того часу —то вже скінчилося, як вже другий раз були?
Від.: Узбеки? Так, я з узбеками воював.
Пит.: А як Ви були в Середній Азії після голоду —то вже вони, вже не воювали?
Від.: Ні, вони воювали довго ще!
Пит.: Довго?
Від.: Довго вже після мене. Мене як демобілізували, то вони воювали довго, довго. Вони страшно не хотіли, не хотіли росіянів, страшенно не хотіли. Вони довго воювали.
Пит.: І казахи й узбеки рахували Вас росіянами? Не знали, що в різниця між тими другими —між українцями і росіянами, чи їм те все одно?
Від.: Ну, певно, що не все одно, бо по обличчю узнають.
Пит.: Ну між Вами, скажім —для них українці і росіяни —то все одне, для
тих —для азіатів?
Від.: Вони сильно не любили й українців і росіянів і так далі ця —то получає велику нагороду за те. Такий був у них приказ даний: ти підеш у рай, святий будеш.
Пит.: Чи в Вас в селі було багато донощиків таких?
Від.: А хто це?
Пит.: ТІ, що доносили міліції.
Від.: Були, були. Певно, що були. То не одного села не було, щоб не були. То були. Один такий був, сукин син, то страшний був. Ну, то його в вікно вбив хтось, застрілив. То сукин син страшний був. І був головою сільради й різним подібним. І боси лом і донощиком і різним подібним. То на нього всі, всі люди були. От що. Ну, нарешті він уже боявся і виїхав до Середньої Азії на роботу. І не було його два роки. А ось він приїжджав до свого товариша. Тут той жінку мав і двоє дітей. І ввечері засіли за столом, ось що —випить по рюмці —загально, він думав, що все це забулося. Ну, а один цього не забув. Мав відріза, потім сам мені хвалився. Каже: — Знаєш того Степана, звався Потапенко, ось? Знаєш —хто його вбив? То, каже, я. Ішов проз вікно, а вони сидять за столом, випивають. А я, каже, став коло вікна, стукнув у шибку, він, каже, повернувся пикою до шибки, а я, каже, просто в ніс йому дав. То, каже, тільки обкрутнувся назад хати, трякнув і готовий! То всі христини, всі —ти розумієш?
Пит.: Це вже було після голодівки?
Від.: Після, після, після.
Пит.: Чи Вам відомі ще такі випадки, що комуністів вбивали?
Від.: О, ні. Таких випадків не було.
Пит.: Тільки цей один бачили?
Від.: Ото один був такий босило страшний. А таких випадків не було.
Пит.: Це страшне, кажете нагадати —в сковороду ставили чоловіка!
Від.: Так. Не тільки чоловіка, а й жінок.
Пит.: Це вже як колективізація була?
Від.: Ну, то страшне! Всякими манерами підходили, всякими манерами й
капость робили і годі. Так, я рахую, що то не люди, то діяволи! І годі.
Пит.: А раніше ще, ж ще після революшї —то як довго ще проти більшовиків воювали ті повстанці, що були? Ті всякі банди, як довго?
Від.: То ті банди —один одного бив. Та й годі. Один одного бив. Якби вони, якби вони, щоб з'єдналися до купи —то більшовиків би не було. Вони б уже побили їх. А то —один проти одного. Організувалися: в того 20, в того ЗО, в того 50, а в того стільки, а в того стільки й один проти одного б'є! Ну, де то буде товк? Ніякого.
Пит.: А вони довго так билися?
Від.: Ну, та певно, що довго, то довго велося це, довго. А скільки цієї банди було —Боже! Боже! Боже! Стільки цієї банди було, такої просто банди —що пили, гуляли, пили, гуляли з дівчатами й так далі й далі. А то був, був такий час —як тільки вечеріло —не йди вулицею, ось що, а сиди в хаті. Бо тільки замітив, що щось рухається
—просто в тебе стріляв. Так, не дивитися —чи то людина, чи то звір, чи то хто.
Просто такі бандити. У нас називали їх бандити і годі.
Пит.: А Ви Махна бачили?
Від.: Я Махна бачив.
Пит.: І Марусю бачили?
Від.: Марусі не бачив.
Пит.: А вона проходила?
Від.: Проходила. Майже через наше село, чуть не всі переїжджали. То Марусі не бачив, а Махна бачив —так як оце Вас. Він жида питав.
Пит.: Чи в Махна прапор якийсь був?
Від.: То коні добрі, такі тачанки. На тачанках кулемети. Отже, вони пішки не ходили, тільки на тачанках.
Пит.: А в Махна прапор був якийсь?
Від.: Якийсь там був, я не пам'ятаю.
Пит.: Щось на тих тачанках було написано? Я чув від деяких, що писалося
на тих тачанках.
Від.: Не пам'ятаю, якийсь був.
Пит.: Хтось то казав, що бачив на тачанці.
Від.: Отже забувся який тільки.
Пит.: Чи народ підтримував таких як Махно, Марусю —чи ні?
Від.: Вони не підтримували ні один одного. Я ж кажу, що один одного
були та й годі.
Пит.: А що люди? Селяни підтримували?
Від.: А селяни? Селяни також так. Бо селяни залякані, знаєте —не сюди й
не туди. Так, як той один казав із моїх родичів: —Входять у хату, з груді молока! Кому ти служиш? Ну, кому ти казатимеш —кому ти служиш —як він на тебе наставив зброю. Ну, та тому служу, що наставив на мене зброю, тому служу! А, що я скажу, що тому, ну то зразу ,бах" —і немає. Такі чудеса творили.
Пит.: То Ви самі це бачили, як жидові казали кукурудза, кукурудза сказати? Лк це кажете —це Махно, це казав чи це помічник казав?
Від.: Так, так! То в нашому селі. Ще й коло церкви то було! Церква стояла, то об'їзд був поза церквою. То ж отам, тамечки коло церкви.
Пит.: Це сам Махно його —це робив?
Від.: Так. Нікого не минали —хто б то не йшов, хто б то не їхав —усіх провіряли.
Пит.: А крім Махна, то ще кого Ви бачили такого? Чи пам'ятаєте якогось?
Від.: Було такого. Я вже не пам'ятаю. Не знаю більше. Бо є такі, що оперували там, десь туди до Кавказу — а я їх не знаю. А ці оперували тут у нас. Ну, то — то також, також насильняцько: як зайти, зайти до баби в хату —взяти подушку й покласти на коня і самому сісти на подушку —і поїхав! І то закон такий їм!?
Пит.: Чи білі в Вас були?
Від.: Були, були. То я їх не дуже бачив. Це біла армія.
Пит.: Чи в Вашому селі, чи десь близько —був поміщик, за царя?
Від.: Ближче не було, як дев'ять кілометрів поміщик один. Один —то якихось ЗО кілометрів, а може й більше. То був уГлупині один. То, або його не згадували —а її згадували все. То, перед революцією. Як уже революція була —то вони хотіли її схопити. Ну, але вони взівали. Бо якраз була в неї велика мельниця —та що білу муку меле. І там робітники були дуже добрі. То вони все те, що в мельниш —оті всі паси, все на світі —зняли, все сховали; Думали, що воно пригодиться. І я після того був у тій мельниці, то це не при мені робилося, але передо мною. То мені вже там розповідали, що: дім був у неї—другий в світі! А от не знаю—де перший? І досі не знаю —де перший. А їх два тільки на всей мир. Такий був дім! То він стояв у яру, а з яру його дуже далеко видно. І зверху —величезний чан, а в тім чані плава свіжа риба! Так!
Пит.: А як вона називалася?
Від.: Та, ось почекай! От, як з толку випало, не годиться. Якось —десь із слуху випало. Якось така і не трудна родина, а забив! Ну, добре. То вони окружили той дім, кругом, і лежали цілий місяць в залозі кругом того дому, о —оці, оця банда. Думали, що вона буде, буде виходити з цього дому й ми її схопим. А її там давно не було вже. Вона давно вшилася! Так. Лежали, лежали, нема нічого —перекопали, перерили —то вже це я бачив. Самі ями, самі ями, саме всечисто і спалили. А то дім, а то дім величезний —мільйони коштував.
Пит.: Це в якому місці було?
Від.: О, місто Бурімка називається, Велика Бурімка. То Мала в Бурімка, а
а то Велика Бурімка.
Пит.: А що зробили з тим поміщиком, що ближче Вас був?
Від.: А з цим —такої чутки ніякої не було. Це була родина Цимбал. Цей, що ближче. Це була родина Цимбал, а тієї забувся.
Пит.: Дякую Вам!
Від.: Прошу.