Case History LH38
Oleksander Honcharenko, b. 1913 in Smila, now a district center in Cherkasy region, which he describes as "a nest of Cossackdom." Narrator grew up near Bila Tserkva, and most of the events he describes took place in that area. Narrator's father served as a guard in a sugar factory, wearing a uniform resembling a gendarme's. In 1922 narrator's maternal aunt, a Communist, brought a picture of him in uniform to the authorities and denounced him as a former gendarme. Thus, the father was disenfranchised in 1924, as were his three children automatically upon reaching the age of 18. In late 1929 the father was dekulakized, arrested in the SVU affair, and the family thrown out of their house, whereupon narrator went to work in the Donets Basin. In 1932, narrator returned to the Kiev region and was given identity papers describing him as "socially foreign." He concealed this until 1934, when he was forced to flee once more to the Donbas to escape imprisonment. Narrator equates tsarist and Soviet regimes: "Like it was under the tsarist regime, so it was also under the Communist power. We knew the one and the other, and we suffered greatly from both. Both were Russian. One just clothed itself in white and the other in red. It was all the same to Ukrainians; they weren't very nice. They love Ukrainian bread, they love Ukrainian workers, but they don't recognize the Ukrainian spirit." Narrator describes how the history and traditions of the Cossacks were passed down from father to son. Asked if people still take pride in their Cossack heritage, narrator states, "Even now. Whomever you would ask. Whoever is related to Cossackdom is proud of it and would never be ashamed to say 'I come from Cossack stock.'.. Everyone knows that the Cossack is the defender of Ukraine, its people and traditions. And whoever the intruder might be — whether Pole, or Turk, or Tatar, or Russian — the Cossacks don't like them, and the Cossacks fight against them." Under NEP, peasants worked their own land and workers were paid real money, but 1929 surprised people, including narrator's father. Narrator states that his father belonged to the SVU, which met almost every night and tried to organize an army to overthrow the Soviet government, for which he was sent to Solovki Islands camp complex, where he died: "You cannot say that somebody thought them (the SVU) up. I am a living witness that in our village there was such a group and that the whole group was sent to Solovki. I am a living witness of it. And nobody can say that this isn't true." Narrator views Petliura negatively but admits that there was much support for him among peasants. Narrator stresses internal village divisions, describing the communist supporters as the lazy crowd. Some of the latter were killed. During dekulakization schoolchildren, including narrator, were sent to inventory the victims' possessions. His description of dekulakization is detailed, and he gives a vivid account of life on the run, ever fearful of being "unmasked" as a kulak. Narrator believes the Soviets used dekulakization for, among other things, driving labor to the Donbas. He incorrectly describes 25,000-ers as "25,000 Russians sent to Ukraine." Narrator also describes anti-religious campaigns. During the famine, narrator returned from Donbas and lived about 25 km. from Smila in Sukholisy (Rokytne district), a station where his uncle worked on the railroad, and got a job as a timekeeper. He describes how starvation kills human feeling and recalls ignoring corpses he saw while walking to work. The famine "began in '32, in the fall. In '33, this was after the general collectivization but people still had gardens where they planted a little rye, barley, millet or something, so they at least had a piece of bread to get them through the winter. Then an order came from the district that the village was to give a ton of grain. It had to be found! From where, that's your problem, not mine. So all the komnezam, komsomol, and Party members organized these 'committees to pump out the grain.' Pumping out, that meant pumping water or oil from a well, to take it forcibly from the land whether it was there or not. So they came. Many old boys would bury a bag of grain in a hole under the house and leave it. A fellow knew that they'd come and search every corner for stuff to take, so he buried it. And these komnezam types would come with long wires and search for soft earth, because that meant that something was buried there. And they found even the buried bread and they took it ALL. They took everything from people's granaries. Why? They wanted to make a man-made famine. And, you know, you take either a bird or an animal. If you want to tame something, how do you get it to do what you want? You have to use hunger. And in the same way they used hunger to teach people that they had to work on the collective farms. Because many people didn't want to work in the collective farm, even in 1934 or in 1932. So. That means forcing them to — you take all the bread and build a common kitchen. So, you work in the collective farm so that you can get breakfast, dinner, and supper in that kitchen. And if you don't want to go, you don't have anything, because they take everything away from you. But some party members wanted to out-do the law. They wanted to do even better, to do the impossible. And they took absolutely everything in order to give to that kitchen whatever was assigned to it, because Moscow didn't give it anything. It wasn't allowed. Moscow said: 'You still have bread! You wrote in a report that you found bread buried under the houses with those wires. And you still have it. You're still alive.'... They didn't give anything. There were full stores of bread, full stores of grain near the railroad stations. And the police or militia were all over guarding it, but they didn't give it to people. Then people began dying of starvation — first they'd swell up, then they'd fall like flies. Then Moscow ordered — in the big cities, not in the villages but in the big cities — to sell the commercial bread. That is, a loaf weighing one kilogram... And lines formed. Around every store there was a line 1 or 11/2 km. long. And you couldn't just pay your rouble and take your loaf, because after a couple of hours all the bread would be gone. So you kept standing in line. All day and all night and the next day you'd wait until you got to the head of the line to buy bread. People would stand two or three days in line, fall down from hunger and die. I saw this with my own eyes in Kiev. Also in Bila Tserkva. There were these big stores in Kiev and Bila Tserkva, but not in the villages. That's how they artificially made the famine in order to force people to go to the collective farms, but they bent this law, our Communists, our Ukrainian Communists, so that people began to fall like flies from starvation." Narrator also mentions human meat sold in the bazaars in Kiev as well as a totally deserted village. "It was known that, if you could, you went to Moscow for bread. To buy Ukrainian bread in Moscow."
Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Моє ім'я Олександер Гончаренко.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1913-му році.
Пит.: Де Ви народилися?
Від.: Я народився в Смілі, це на Київщині. Смілянщина - це козацьке гніздо.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько був засланий царською Росією на Кавказ ще хлопцем, із дідом, на 12 років. Після повернення з Кавказу зі заслання, мій батько працював на цукровому заводі коло Смілої, сторожом, де була, звичайно, уніформа. Ця уніформа більше підходила до уніформи жандарма. Але це не були жандарми. Був звичайний сторож на воротах, на цукровому заводі. А сестра його після революції, щоб видвинути себе як комуністку, то вона продала свого рідного брата й показала цю фотокартку й каже: - Мій брат служив в жандармах.
Це було в 22-му році. У 24-му році позбавили його виборчих прав, цебто, він не міг ні голосувати, ні бути вибраному, а всі діти, які доростуть до 18-их років, коли вони набувають вже права голосу, так званого, то вони автоматично позбавляються ціх прав і не можуть також, так як батьки, ні голосувати, ні бути вибраному. І рахувалися вони ж "вороги народу". Так їх клеймо таке наклали. Це значить я, сестра моя і брат. Всі троє ми попали супроти волі.
Пит.: За одну цю фотографію?
Від.: За одну цю фотографію і за придирство рідної сестри, й то брехливе придирство, бо то не була правда. Як дійшло 18, чи ще мені не було 18 років, а 17 то комуністична влада сконфіскувала все майно батькове, що він мав і вигнали нас, викидали просто з хати, і дівайся де хочеш. Ну, то я мусив іти десь заробляти кусок хліба, і я пішов на Донбас і працював на Донбасі. Заробляв собі на кусок хліба, а брат мій також - учителював. І він також мав те саме: на військовому квитку було написано навхрест, на першій сторінці "социально чуждый," то значить "ворог народу." От! Я цього не мав, я ховався і аж в 34-му році мене найшли, де я працював і засудили мене на 10 років в'язниці, але, як то кажуть, були люди й добрі. Дали мені 72 години, щоб я приготовився йти в в'язницю. За ці 72 години я випродав дещо й втік, також на Донбас, знову. Бо я був приїхав на Київщину. Таким способом комуністична влада старалася українців, робочу силу пхати на Донбас. Там на Донбасі потребували робочої сили. І яким чином - люди не хочуть добровільно їхати - то їм деяким пришивав щось-небудь, судять, а тоді - такимо на Донбас, сам за тобою ганятися не буде. Таким чином я був на Донбасі. Але, все таки, побув пару років на Донбасі, все таки мене тягнуло на Україну. Я повернувся знову й на Україні, я робив аж поки не прийшла революція. Оце таке. Далі, що ви хочете там?
Пит.: Чи знаєте за що засудили Вашого діда й батька?
Від.: Так. Діда засудили за те, що він заколов кабана, у піст. Звичайно в піст всі колять, бо за пару днів вже будуть мясниці. Всі люди колять, то й він заколов. Але напроти нього, через дорогу, жив священик. І його донька сиділа й дивилися як цього кабана, то хвоста кусочок ріжуть і дають, не для того, щоб він їв чи що, дають так побавитися дітям, кусочок хвоста смаленого. Ну й попалося священиковій доньці кусочок. Вона принесла додому, а священик питає: -Де ти взяла?
А вона каже: -Дід Максим дав нам.
А він пішов заявив у жандармерію і заслали на 12 років за цю штуку його на Кавказ. Він 12 років хліб пік на Кавказі.
Пит.: Так що Ваша родина аж такого доброго погляду не мала про царський режим?
Від.: Щодо царського режиму, й щодо комуністичної влади також. І ті й другі зазнали; ми великої шкоди від обох мали. І то є російська і то російська. І тільки вифарбувана в біле, а то вифарбувана в червоне. Все рівно до українців вони не є дуже добрі. Хліб вони люблять український, робітників українських люблять, але душу українську вони не знають.
Пит.: Вам відомо, що Смілянщина, це як Ви висловилися, гніздо козаччини?
Від.: Гніздо козаччини. Чигирин, Смілянщина, Умань.
Пит.: Чи можете дещо розповісти, як передавалися козачі традиції?
Пит.: Козачі традиції передавалися більше всього зовсім у глухих селах. Найбільше. Бо там ніякої перекрученої історії ніхто ніде не чув. Просто діди переказували своїм дітям, а діти своїм дітям і так воно переходило з покоління в покоління і тільки знали чисту правду -як козаки появилися, як зруйнована Запорізька Січ, усе це знали з ніг до голови. Шевченко про це описує. Так що тільки говорили в селах. Як ти підеш у місто, де вже насадили росіян, там цю історію, нашу історію, перекручували на такий спосіб, що навіть Шевченка зробили революціонером. Бо він був проти багатих. А хто ж такий був багатий? Були так - польські наїздники, були російські. То ті були багачі, бо вони тримали землю, бо цар їм дав землю. А бідняки хто був? Селяни, звичайно! От, то через те Шевченкові пришили, що він е революціонер, комуністичний революціонер, бо він виступав проти багатіїв.
Пит.: А українське населення, назагал було свідоме того, що то нащадки козаків, що люди тим гордилися і знали про це?
Від.: Навіть і тепер. Кого б ви не спитали. Хтось споріднений до козаччини -він гордий такий, і ніде не соромиться сказати, що: -Я є з козацького роду.
Ні там, ні тут. За вийнятком: із 37-го року до 39-то, ці два роки, було дуже велике переслідування, де росіяни нищили вищу верству українського населення, так як учителів, лікарів таких, всіх науковців таких. Буквально винищували. То тоді всі мовчали й ніхто не згадував, що він козачого роду. Бо як тільки б сказав, на другий день вже його нема.
Пит.: А як ці нащадки козаків ставилися до росіян, в загальному?
Від.: Це, навіть питання таке, на яке не варто й відповідати. Всякий знав, що козак є хоронитель України, народу, своєї традиції. І який б то й не був наїздник - чи польський, чи турецький, чи татарський, чи російський - козаки їх не любили тому, що козаки воювали проти них. Значить ненавість була. І вона є і буде скільки існуватиме українська нація.
Пит.: Так щодо нащадки козаків ніщо не забували?
Від.: Ніколи не забули. Як можете забути про своїх батьків, які люблять свою традицію, свою націю і свій нарід. Чи ви можете забути? Ні! А от ваші діти, ваші внуки й так далі й далі. Все ж воно не забувається. Ви його не можете його викорчувати.
Пит.: А більшовики стараються.
Від.: Стараються, але як бачите, нічого. Візьміть у Польщі тепер. І там люди привикли більше до свободи, чим наші українці. І вони тепер відкрито воюють з ними. Ми вже за 300 років, вже більше як 300 років пригнічені російською владою, яка б то вона не була - чи червона чи біла - то в нас уже мозолі настільки натерті, що ми привикли мовчати. Ми не забуваємо, але тільки мовчимо, тримаємо це в своїй душі. А польський нарід, який недавно позбавився своєї свободи, то він тепер виступає і відкрито бореться проти комуністичної влади. А комуністична влада, це є російська влада! Не є українська! Так, як вони кажуть - сов'етська соціалістична республіка. Ні, то -російська!
Пит.: Чи в Вас в родині говорилося про революцію, про пізніші повстання і таке й друге, чи були обставини для того?
Від.: Це про яку революцію?
Пит.: Сімнадцятого.
Від.: Сімнадцятого року. Це, бачите, так. Ленін обдурив ввесь нарід, не тільки український, а по всьому Радянському Союзі. Він дав лозунг, що як ми зробимо революцію, то вся влада перейде в руки робітників і селян. Селянам піде вся земля, яка була в царських руках, польських панів, перейде в руки селян, а фабрики й заводи перейдуть в руки робітників, так як тут є, оце согрогаііоп. Але ці лозунги були тільки для того пущені, щоб побороти царську владу, цебто білу російську царську владу. І він цим виграв. Люди всі були, навіть мій батько був захоплений цим, а коли кінчилася революція, то дали тільки період НЕПу - Нова економічна політика - від 17-го до 22-го року. Дали вільно людям працювати на їхній власній землі. Робітники не мали своїх фабрик, але працювали за зарплату - заробляли гроші на фабриках і на заводах.
А селяни виробляли свій власний хліб на своїй землі. А потім як прийшов 29-ий рік, то цю землю забрали в них. Але мій батько не чекав до 29-го. Уже в 22-му році він побачив, що влада не є в руках селян і робітників, а є в комуністичної партії. Через те не злюбив комуністичної влади. Це одне, а тепер друге: в той же самий час сестра його предала, для того, щоб здобути кар'єру для себе. То він два рази не злюбив. І тоді, ото в ціх роках, скажу правду - не пригадую, здається в 29-му році чи в 28-му - в нас на Україні була організована така Спілка Визволення України, СВУ. Мій батько належав до цієї організації. Через те ото його засудили в Києві. Засудили до розстрілу, а потім замінили на 10 років в'язниці, і він за два роки на Соловках, на Соловетських островах, згинув, в 32-му чи 33-му році він згинув.
Пит.: Певно Ви цього не могли б знати, але чи приїжджали до Вашого батька українці, такі, що ніби-то члени СВУ?
Від.: Майже кожний вечір. Сходилися в нас у хаті. Не всі, а один або два прийде, і починають говорити. Нас закривали дітей в окрему кімнату. Але через двері я й чув, що вони казали батькові: - Федоре! Федоре! Ти маєш двоє синів. Якщо ці два сини візьмуть ще по два коло себе - то ми зорганізуємо ціле військо проти комуністичної влади.
А мати моя боялася, бо вона бачила, що то є велика сила комуністична влада, і зможуть побити нас усіх. То вона сказала: - Ти роби що хоч, чоловіче, але синів не зачіпай.
І тому батько нам нічого не казав. Засідання робили вони в ярах. У нас було таке: річка текла, і південа сторона була в нас, такі яри були, а вода промивала. А північна сторона - то була площина - то в ціх ярах сходилися люди й робили засідання й виробляли свої пляни. І між
іншим туди попав один сексот і видав їх. Через те то їх поарештовували й засудили.Пит.: А що це були за люди - учителі чи хто?
Від.: Більше всього було так: Учитель, то це я знаю - був. А то все були з заможних селян. Ті, що любили працювати на землі. Бо в селі - хто там? Тільки один учитель. І лікар був. Це все що було на все село. А то всі ті селяни. Хто любив працювати. Хто трошки більше заробляв через те, що обробляв землю тих бідних, які не хотіли обробляти свою землю. То він обробляв з половини - половину забирав урожаю собі, а половину давав за те, що він мав землю. То такі дядьки сходилися і хотіли щось-небудь зробити. Спілка Визволення України хотіла визволити Україну від радянської чи російської влади.
Пит.: Бо то часто доводиться чути на еміграції, що СВУ не було, що це видумка, а видно, що щось там діялося, щось там було.
Від.: То що кажуть, що видумка, що щось дієтсья то Єфремов - знають усі, то він був. Скрипник - знають усі, хто він був. Ви не можете сказати, що вони щось-небудь видумали. І я є живий свідок, що в нашому селі була така група й ця вся група пішла на Соловки. Я живий свідок того. А вже ніхто не може сказати, що то була неправда.
Пит.: Це нам дуже важливе, що Ви засвідчили цей факт.
Від.: От, то є
really fact.. Я не боюся нікого, бо це е щира правда. То, що кажуть, що то не було того, то видумки - то все хтось якусь буду робить, видумав. Це мій брат знає, і я знаю, сестра знає, бо в нашій хаті ці розмови були. Ми всі троє знали. От, і я не боюся це сказати тому, бо воно було.Пит.: Це в самій Смілій, чи в районах?
Від.: Ні, ні! Це вже було там, де мій батько народився. Батько мій народився біля Білої Церкви, недалеко Білої Церкви. І там родився мій брат, родилася моя сестра. Але я родився в Смілій тому, що батько, повернувшися з заслання, то він працював у смілямському заводі, на цукровому заводі, сторожем.
Пит.: Так що це, що Ви тепер говорите, то це було коло Білої Церкви?
Від.: Коло Білої Церкви.
Пит.: Це важне, щоб записати. А так, якраз після революції, скажім в 20-му, 21-му роках у Вас не було повстання проти більшовиків?
Від.: У нас не було повстання проти більшовиків через те, що в 20-му, 21-му році були в нас і поляки, і були в нас німці. Так що фактично радянська влада билася й з поляками, й з німцями. А з нашими українцями так: багато було дезертирів, що не пішли до радянської влади, хто вже розумів, що таке радянська влада, а багато пішли просто до Червоної армії, так як: Боженко, Таращанський (це не далеко від нас Тараща), група, дивізія, чи як вони його там називали.
Пит.: Називали Богун чи як?
Від.: Боженко! Це не Богун, Боженко! Богун - це з козаччини, а Боженко, це був у червоних, революціонер. Мав свою дивізію - Таращанську. От то багато людей пішло, бо вірили, що комуністична влада дасть усе їм. Але 29-ий рік показав, що то не є з тих. Забрали все, що вони мали, навіть за царя.
Пит.: А що люди думали про Петлюру?
Від.: Про Петлюру? У нас дуже багато було людей, які служили в Петлюри. І була дуже добра опінія, і є дуже добра, й ніколи вона не загоється. Бо в нашій місцевості, Петлюру рахують як святу людину. Кого б ви не спитали - від великого до малого. За вийнятком комуніста. Комуніста так. Як кажуть як от brainwasher, або, я не знаю - фанатик якийсь того комунізму. Бо вже, слава Богу, проходить більше як пів віка і комуністична влада не приймається і не робить ніякого добробуту ніде. То вже є ясно, вже можна дурному зрозуміти, що комуністична влада НЕ ПРИЙМЕТЬСЯ, скільки б вона й не існувала.
Пит.: А так у вас з яких людей складався партійний апарат? Урядовий.
Від.: Начинаючи з бідняків. Усі бідняки, які не любили працювати, але ненавиділи тих багатіїв, що для них обробляли поля, і за те вони діставали половину збіжжя з поля. Вони ненавиділи їх, бо їм не хватало одного хліба до другого. А в того були лишки, бо він міг їх продати, бо він же робить. А той лежить у холодочку ціле літо, нічого не робить. То він пішов у партію. А партія йому дала посаду в колгоспі, при владі його поставила - комирникрм, а там головою сільради, а там секретером сільради, а там головою колгоспу
. Усі високі пости позаймали, оте все шартрапартя, голота, лидаччя, що не хоче робити. А прийшов голод, то вони подохли.Пит.: А чи Ваш батько обробляв землю?
Кд.: Мій батько обробляв сам землю і обробляв в моєі мами сестри чоловіка, який ніколи палець об палець не вдарив. То він свою землю обробляв і його землю обробляв.
Пит.: То це чоловік цієї, що зрадила Вашого...
Від.: Ні, ні, ні! Це моєї мами сестра, а не батькова сестра. Батькова сестра, о-то-го! Пішла здорово в верх. Вона була директором ДОПРу в Києві чи Дупру в Києві. Директор в'язниці! Де сиділи, звичайно, ці люди, що не заплатили податку абощо.
Пит.: То скільки землі Ваш батько обробляв?
Від.: Він мав п'ятеро десятин. Це якихсь п'ятеро гектарів а по чотири морґи, три, чотири акри, то яких 20 акрів землі, всього. По одній десятині на одну особу - розділили всю землю. Чи ти багатий, чи ти бідний, одна десятина на кожну особу. Як. ти маєш п'ятеро осіб в родині - ти маєш п'ятеро десятин, як ти маєш семеро - маєш семеро десятин. А моєї мами сестра мала семеро душ, то вона мала семеро десятин, а батько мав п'ятеро десятин, і він обробляв оціх 12 десятин кожний рік.
Пит.: А скільки це років було?
Від.: Від 22-го року по
22-го року, шість років. Тільки було - шість років робив. То він мав і хату добру, він мав і хліб від хліба до хліба, мав і чоботи, а та сестра моєї мами не мала нічого і хліба не хватало до нового.Пит.: А чи, так в загальному, при НЕПові можна було жити?
Від.: Якби НЕП по сьогоднішняя день, то наша Україна ціла на весь світ, у кожного була енергія робити. Кожний робив як найліпше на землі. А земля на Україні - ви знаєте яка. Цілий аршин, той yard, це -метер -товщини topsoil, це гарної, чорної землі. Туди, що не кинь - то все родить, тільки треба працю прикласти. Родить уж то є, як кажуть по-американському
bread basket, значить - кошик хліба для всього Радянського Союзу. Як на Україні урожаю немає, то Радянський Союз мусить купляти в Америці зерно. А як колгосп - то в колгоспі ніхто не зацікавлений, бо як ти оборбляєш свою землю, то ти стараєшся чим більше зробити так, щоб урожай був такий, щоб тобі повністю вистачило. Бо то твоє. А як ти робиш у колгоспі - то воно вже не твоє. Там роблять так: дощ іде на скошене жито - хай іде, ніхто не дбає - воно погнило. Туча находить, щоб снопи поскладати в купи, щоб його не намочило -то свій дядько таки під дощ складає, робить, щоб спасти його. А в колгоспі - то він махнув рукою, пішов. Дощ помочив, погнило все, й на тому кінець. Так чи йначе він його не достане, то не є його. Оце вам яка різниця між колгоспами і приватною власністю.Пит.: А чи можете розповісти як у Вас виглядало розкуркулення?
Від.: Розкуркулення, я вам скажу так. Коли ці всі бідняки забрали владу в свої руки, вони страшено ненавиділи тіх багачів, що обробляли їхню землю. Який він багач? Він мав усе, а той не мав нічого, оце все. Він не був мільйонер чи що. От, радянська влада складалася з цих бідняків, і треба було робочої сили на Донбасі. Так що вони робили? Вони накладали податки, іах-у. А наклали там на цілий двір там 1.000 карбованців. Вже ту 1.000 карбованців щоб зібрати, то треба так: продати корову (бо він мав дві), продати все збіжжя, що він мав, продати коні чи там волів, що він мав. Зібрав 1.000 долярів і віддав цей податок, щоб його не покарали, не вислали десь. Побачили бідняки, що він заплатив це. Ну, що ж, давай йому ще раз таку саму іах-у. Ну, такої іах-н він вже більше не міг заплатити. І він нічого й не робить. Приходить комісія, заходить, тобі відриває замок від хати, як тебе вдома нема, заходить у хату, сідають і переписують: годинник оце коштує один карбованець, картина два карбованців, лампа там три карбованців, а ліжко там п'ять карбованців, і все списали, списали список, і не хватає заплатити другу 1.000 долярів. Описують корову, цю що осталася, остався ще кінь, кури, все буквально описують і аж в кінці ставлять: якраз 1.000 карбованців. Тоді тобі дають цей аплікаж, що твоє майно вже розпродано, а ти дівайся де хочеш. Де ти дінешся - ідеш на Донбас, бо там потребують вони робочої сили. А там за куркулями, чи за тими, що втікають із відтіля, там не шукають. Просто таким штучним способом виганяють усіх на Донбас: - Ідіть та працюйте під землею, бо ви вмієте працювати. А голота, біднота сидить отут в колгоспі, працює. Через те колгосп ніколи нічого не мав і не має. Зрозуміли мене?
Пит.: Так, дуже цікаво. А, думаєте, що люди самі б не пішли на Донбас?
Від.: А як хто не пішов на Донбас, то їх у вагони і на зсилку, на Сибір або на Соловки. А там уже тебе засудять, що ти не виконав свого податку, й за це тебе засудили чи там ти колись використовував найману працю. Коли мій батько обробляв землю, то ми ж були ще малі діти, а він чужу землю обробляв один сам, у двоє коней, то він же не може орати. То він що, наймав хлопчину, щоб той коні водив. І платить йому дуже добре, але - наймана сила. Як він найману силу, то тільки за те ти дістаєш 10 років тюрми, зсилки. Де? Де потрібно: різати дрова на Сибірі - туди шлють, потрібно там ще щось там робити на Соловках - на Соловках, згинеш, там. І то розсилали. Мій батько згинув на другий рік
на Соловках засланий, був засуджений до розстрілу, а потім замінили на 20 років. То він тільки два роки прожив. А моєї дружини батько засланий був на 10 років, а відсидів 19 років на Сибірі.Пит.: А Вашого батька таки судили?
Від.: Судили за СВУ.
Пит.: А на нього заявили, що куркуль, чи ні?
Від.: Нас же розкуркулювали!
Пит.: А вже розкуркулили!
Від.: Розкуркулили, і тоді поперед батька засудили. А тоді розкуркулили, дали податок один раз, дали податок другий раз, на цей податок. Нас вже розкуркулили. Батька мого забрали й судили за участь в СВУ - Спілка Визволення України. Засудили його до розстрілу, але потім замінили розстріл 10-тю роками, і вислали його на Соловки, Соловецькі острови. Це острів Попов на Білому морі, на півночі, коло Фінляндії. І він там за два роки помер. У міжчасі, як тільки його вислали туди, то зразу ж описали все майно в хаті, навіть і податку не находили. Обірвали замок. Я працював на залізній дорозі в той час, ремонтував залізну дорогу. Мати була в своїх батьків, а замок був на дверях. То вони відірвали замок. І коли я пішов на обід додому, то вже в хаті була комісія і описували все, що в хаті. То я тільки встиг узяти, надіти на себе два костюми, кожух, шапку й чоботи. Це було восени. Завдягтися, щоб я мав у чому хоч бути. Бо я знав,
до чого воно це йде. Як тільки заберуть усе, опишуть, то мене арештують і разом із батьком я піду. То я все це описав, але комора була замкнута, теж на замок. І вони питають: - Де ключ від комори?Я кажу, що мама має.
- А де мама?
Кажу - Пішла до знайомих.
- Як далеко?
- О, десь п'ять хвилин.
- Ну, то біжи, візьми ключ у неї, бо ми вивалимо їм двері.
Ну й посилають одного комсомольця. Знаєте, що таке комсомолець?
Пит.: Аякже.
Від.: Посилають одного комсомольця, щоб я не втік. І ідем. Він каже: - Де ж твоя мама?
- О, ще трошки пройдем.
І ще трошки, і ще трошки. І десь кілометер ми пройшли. Вже дійшли до кінця села, а тоді він каже: - Вертайся назад!
- Вертайся, як тобі треба. Я, кажу, не буду вертатися.
То він побіг, бігом, щоб заявити, що я втік, а я в ліс пішов, а лісом пішов до свого діда, вийшов і сказав таку штуку, що вже забрали все, відірвали замок, описали все в хаті так, що нема що вже навіть туди повертатися, і пішов я слідуючого села, до Рокитної. Зайшов туди, а там мій дядько, мамин брат, працював на залізній дорозі, на станції, дежурним станції. І він купив мені квиток за свої гроші, і я звідти поїхав туди до Смілої, бо там не знали, що мене розкуркулили. І влаштувався там працювати, трошки в Черкасах, а потім бачу, що це не далеко я втік - то
я заробив трошки грошей і поїхав на Донбас, де вже мене брат чекав. Бо брат був уже поїхав, уже втік на Донбас. І таким чином нас розкуркулили, батька забрали і нас розігнали, і хто де хоч. То ми спаслися - поїхали на Донбас. Якраз підстигла голодівка, то було ще добре, із-за голодівки, в той час для нас. Ми пережили, можна сказати не найгірше, бо найгірше то померли люди, але не дуже з медом, за радянської влади.Пит.: А де Ви були під час голоду?
Від.: Під час голоду я повернувся таки з Донбасу і повернувся дві станції, якихсь з 25 кілометрів, коло того ж села, де нас розкуркулили. Бо там мій другий дядько, брат моєї мами працював на залізній дорозі. І я влаштувався там табельником, вів табель - хто скільки зробив, хто скільки заробив. Влаштувався там, і
проробив там я пару років. А тоді НКВД мене там знайшло і забрало, і засудили на 10 років. За що? За те, що я проліз у союз, це в юнію. А як я проліз? У радянській владі, як ти не маєш книжки профспілки, цебто юнійної книжки, то ти не маєш права ніде на праці дістати. Я мусив мати ту книжку. Тому я пішов у юнію і за те, що я пішов у юнію - а я не маю права, бо позабавлений виборчих прав - то за те мені дали 10 років в'язниці. Але дали 72 години, щоб я приготовився іти в в'язницю. Та який то дурень готовився б іти в в'язницю? То я забрався й взяв виїхав на Донбас.Пит.: Це в якому районі було?
Від.: Це коло Білої Церкви.
Пит.: А бажаєте подати назву села?
Від.: Можу подати. Це працював я в Сухо лісі.
Пит.: А це якого району?
Від.: Це Рокитянського району.
Пит.: Так, Ви колективізації, як такої, не бачили?
Від.: Бачив я колективізацію. В час колективізації, це було в 29-му, а батька мого арештували в 29-му, то я бачив цю колективізацію. Про колективізацію я можу сказати з початку і до кінця. Нас учеників, якщо ходить в школу, в своєму селі, послали по хатах, від хати до хати, переписувати весь реманент, сільський реманент: хто мав плуга, хто мав борону, хто мав щепатора, хто мав корову, коняку, яка хата, чи мав повітку, чи мав комору, все, кожного описали з ніг
до голови. Для того, щоб вони знали, що ніхто нічого не може сховати. Коли мене дядько питав для чого це переписую, то я дістав інструкцію, що це хоче голова сільради знати, що ще бракує для села, щоб добре обробляти. Якщо в тебе плуга немає, то тобі на другий рік дадуть плуга нового.І люди охоче давали те, що вони мали. І ми переписали все те. З цими списками ранньої весни 29-го року пішли всі ці комнезами - Комітет незаможних селян. Ішли з хати до хати, і забирають усі плуги, борони й коні в колгосп. В колгосп зігнали все, потім піднявся бунт. Жінки приходять до колгоспу й тягнуть. Та тягне плуга, та тягне коняку свою, та корову. Страшне, що робилося. Але прийшло військо, забрали всіх ціх жінок, вигнали, й це все осталося. Тепер вони кажуть так: - Весь реманент у колгоспі, коні в колгоспі, тепер ви мусите йти до колгоспу, робити і вам будуть рахувати за кожний день “трудодень,” ти відробив один день, а в кінці року ти дістанеш зарплату. Оце така колективізація була, примусова.
Пит.: Чи агітатори приїжджали
?Від.: Тепер щодо підготовки до колективізації, я вам розкажу. У 29-му році моя тітка, батькова сестра, яка запродала свого рідного брата, щоб піти вище, дістала інструктаж із району, щоб зробити КОМУНУ. Яка ж ця комуна була, й для чого ця комуна була, вислухайте дуже вважно. Коло самого села, найліпшу землю відрізали 40 десятин, кусок доброї землі. Щоб далеко не їхати, бо є місця, що треба їхати яких вісім кілометрів, поки дістанешся до свого кусочка землі. А це коло самого села відрізали. Через що 41 гектар чи 41 десятин? Зібрали таких же ж дядьків як мій батько, добрих працьовитих, які мають коней, які мають реманент весь, і добре обробляють землю і свою і що й беруть з половини, от сім осіб. У тих сім осіб було 41 особа родини. То 41 десятину землі відрізали, й сказали: - Це обробляйте цю землю. Робіть, що хочете! Сійте, що хочете! Маєте свого агронома і все, що дістанете, все забирайте, це є ваше. Можете везти на базар і продавати.
Із Швайцарії один амбасадор із Радянського Союзу, в Швейцарії як був, Радянський Союз купив машину до молоття зерна, січкарню, що січку різати й двигуна. І прислав у цю комуні: - Це вам подарок. Обробляйте!
Ми обробляли, це 22-ий рік, обробили землю, все зібрали й поділили копами, на полі - кожному, на кожну особу, це скільки то кіп припадав і спільними силами звезуть одному в двір, звезуть другому, третьому, і так сім дворів. І тоді дають цю машину і гуртом, одному обмолотили, перевезли що машину, другому обмолотили, третьому, четвертому і так усім родинам. Усі в два рази більше заробили на тому куску землі, чи інші селяни кругом того. Для чого це зроблено? Щоб ця комуна називалася. Щоб показати людям, що як усі будуть у комуні, то всі будуть так добре жити як ці семеро господарів, що є. Тепер же ж. А де ж ті родини можуть коло села дістати ... а других родин, то вже за цими, а третіх родин, то за тими. Значить, все рівно треба їхати аж в кінець за вісім кілометрів до своєї землі, і та земля не буде така гарна, як ця. То це вже було видно, але тільки, хто smart був, то той знав
, що це робиться, для чого. А хто думав так - комуна то... Але багато людей не любили, і називали їх - комуністами. Ваших батьків - комуністи? І ненавиділи їх. І просто кричали на їх як хотіли, звичайно дядьки. Значить, комуністична влада була в той час не дуже то сильна, але хитра. Після того, копи пару років пройшло, вони організували другу таку саму уже комуну, тільки, що вже комуна називалися СОЗ - Спільна обробка землі. СОЗ організували. Там вже було здається 12. Також гарні всі. Дали в другому місці землю, щоб таки решті показати, що й ті добре роблять. А потім ще оставили кусок землі яких 60 десятин - оренда - так називалася. Це запасна земля. Навіть ото як хтось приїхав в село - щоб дати кусок землі, не відрізати в когось. То це брали в оренду. І цей СОЗ обробляв ту землю другу. То вони ще ліпше жили, чим ця комуна. Але, це було тільки що 22-ий до 29-го. А в 29-му році зігнали всіх примусово до колгоспу. Бо ніхто не хотів іти. Крім цих сім господарів, що мали оце перше, що моя тітка зорганізувала цю комуну, й той СОЗ якихсь там може 12 господарів було. І більше ніхто не хотів іти! Як там добре не було, а ніхто не хотів іти. Бо вони знали, чим це воно пахне. Як ви не хочете йти, то тоді примусово зробили колективізацію. Не тільки в нашому селі, а по всій Україні.Пит.: Чи бажаєте подати назву села, де ця комуна була?
Від.: Комуна, це було село Вільшанка. Знаєте? Це одна комуна була, а в тому самому районі, в другому місті була - Насташка. Це також була. Це дві комуни на весь район було. 311-ти сіл - двоє було таких комун - Вільшанка й Насташка.
Пит.: А як вже всіх зганяли - я питав раніше - чи до Вас приїжджали з Харкова, чи з області агітатори?
Від.: Як уже всіх зігнали, тоді приїхали - так називалися 25.000-ники. Двадцять п'ять тисяч росіян прислали на всю Україну, майже до кожного колгоспу. І він був агітпропом. Він агітував все, як то гарно жити при радянській владі. Але хто його слухав? Ніхто його не слухав. Так ходив брехун з кутка в куток, ніхто його не хотів навіть слухати, бо всі знали, що він робить. Пощо мені говорити те, чого я не бачу. Те, що я бачу, то мені не треба говорити.. Називався він Нізяєв. Хе, того тут не треба.
Пит.: Та чого не треба, це факти!
Від.: Факт є! Але Нізяєв - це ж видно, що вже кацап.
Пит.: То значить - люди їх не прийняли дуже добре.
Від.: Ні, їх взагалі не приймали взагалі, я не можу сказати точно, але були чутки такі, що в деяких місцях їх таки й побили, цих 25.000-ників. Це все кацапи були.
Пит.: Так на них дивилися?
Від.: Так на них дивилися.
Пит.: Чи в Вас була міліція близько?
Від.: Була міліція при районі, в селі не було міліції. При районі. Як що небудь, десь якийсь заколот чи що, то з району присилали міліціонера. А НКВД було на залізній дорозі. Це на станції, то НКВД володіло, а по селах, по районах, то міліція. Але міліція, що шукала за бандитами, за злодіями, а так, щоб щось-небудь робити по партійній лінії, то не треба було ні поліції, ні нічого. То просто приходить до вас, забирають і все.
Пит.: А це, що оповідали про бунт, то це відбувалося в Вільшанках, правда?
Від.: Не тільки в Вільшанці. У Вільшанці і в нас. Через те я сказав, що два села з 11-ти була комуна. То і там, і там. У Насташці навіть було кровопролиття, побили кілька жінок і чоловіків, міліція. А в нас то тільки розігнали й все. Не було жертв.
Пит.: А так, чи далося відчувати владу, скажім, ГПУ чи НКВД аж в селі? Чи заїжджали, чи ні?
Від.: ГПУ не було в нас ні в селі, ні на станції, і нічого їм там було робити. А так у великих містах, як Київ, Біла Церква - то я там не бував, чутки були, але чутки я не можу підтвердити, бо то може бути правда, а може бути неправда. Те, що я бачив, те, що я пережив, то я відкрито кажу, бо це в чиста правда. А те, що я не бачив, я не є живий свідок, то я про те не буду говорити. Про це багато людей буде вам розказувати, але я не є свідок того.
Пит.: Чи були в Вас такі, що витримали й не пішли до колгоспу, чи всі пішли?
Від.: Були такі, що витримали й не пішли до колгоспу, то прийшов час, що вони всі пішли на Соловки або на Сибір. То є дві дороги — або в колгосп, або на Сибір. Одну річ ми пропустили. Певно ви нічого ніколи не чули про це, і ніхто про це не згадував, але воно мав великий політичний трик. Коли ця комуна організувалася, то за пару років — це було десь у 24-му році, із района прийшло розпорядження, що можна дістати в два рази більше землі в Середній Азії, цебто туди коло Ташкенту. Цілина. Пригадуєте —Хрущов зламав цілину? Оце туди. Набирали людей — хто мав охоту. Тут ви маєте п'ять гектарів землі, чи п'ятеро десятин, а там будете мати 10 десятин землі. їдьте туди й заселяйте, бо то є пустиня, незаселена. В нас Україна вже переобтяжена населенням, а там в пусто. То посилали туди комсомольців переважно. Комсомольці, по їхній лінії, вони мають інструктаж: — Чого ти їдеш туди, що ти побачиш там, але кажи те, що ми
тобі скажемо.Щоб заохотити людей, групу добрих господарів, добрих робітників вислали туди. І робити там, саме в колгоспі, чи приватне мати землю, інакше нема. Значить, яка їх ціль голівна була? Щоб українців з України витягнути й послати до Ташкенту, в Середню Азію, а сюди, на це місце кого пришлють? Догадайтеся самі! Я вже не хочу казати. Ну, послали ходаків таких. З ходаків один був
мій двоюрідний брат, старший від мене років на п'ять, на шість. Він поїхав туди. Ну то як родич мій, він повернувся назад. Яку там йому інструкцію сказали, то він навіть не хотів згадувати. Але він відкрив усім чисту правду. Він був не дурний. Каже: — Там земля є, правда. І велика трава там росте. Дощі проходять нормально.Він майже пів року там побув, щоб узнати це все. Але, каже: — Під землею, якихсь-небудь вершків.
А вершок, то в яких півтора інча, вершків три, чотири — пісок.
—Якщо ти, каже, зореш це, зрушиш верх, то той пісок вийде на верх, і посуха висушить його, а вітри великі, бо це пустиня — знесе все, і останеться пісок. І тоді на піску, що ти зможеш зробити?
То так, як в Ізраїлі, було де. То ніхто із нас там і не записався, ніхто туди й не поїхав. Аж Хрущов прийшов до влади, то він примусово послав туди великі трактори, зорав там цю цілину й хотів там посіяти щось, чи посадити щось, я не знаю. То вітер забрав усе, зніс і не осталося там нічого. Аж цей доказав, що туди заселяти людей не можна. Але був це трик не для того, щоб заселити там землю. Це був для того, щоб вибрати робочу силу, гарну, послати десь, а сюди прислати когось. Зрозуміли?
Пит.: Це ще в 24-му році?
Від.: Це ще в 24-му році. Але цей трик не пройшов — ніхто не виїхав.
Пит.: То виглядає, що це без перерви трики всякі.
Від.: Вони є і були, але всього ж ти не можеш бути свідком усього. Але те, що я знаю, то я просто відкрито кажу, бо це є правда. І ніхто не може мені сказати, що я щось-небудь скривдив чи перебільшив.
Пит.: А яка в Вас була школа?
Від.: У нас в селі було чотири кляси. Чотири кляси всі в трьох. В час революції то брат не міг піти в школу, бо були закриті школи. То ж війна була, то революція то все. Сестра була в такому році, якраз що то брат пізніше на рік, сестра якраз в тому році, а я пішов шість років мені було, ще не доріс один рік до шкільного віку й пішов до школи. Так що ми всі три разом ходили в чотири кляси. А потім, як закінчили чотири кляси, то сестра лишилася вдома, а ми з братом пішли в семирічку в Рокитну.
Пит.: І там училися. У Вас учителі добрі були?
Від.: Учителі були, я вам скажу, чисті настоящі українці, патріоти; ні одного вчителя я не пригадую такого, щоб був комуніст. Усі були українці — патріоти. І знали вони дуже добре — відкіля воно й куди воно йде.
Пит.: Так що селяни вчителів любили?
Від.: У нас учитель і священик —мто дві особи були, що всі шанували. Всі, без винятку.
Пит.: А як довго в Вас існувала церква?
Від.: Церква наша існувала до колективізації. Бо навіть під час колективізації вночі, за наказом сільської ради, прийшли комсомольці, зруйнували все в середині в церкві, звалили іконостас, зняли панікадило й загрузли зерно, забили зерно, зробили склад із церкви.
Пит.: Це, щоб ніхто не бачив?
Від.: Це, щоб ніхто не говорив. Бо люди побачили, але в ночі піди, скажи шось-небудь! Хтось тебе стукне по голові, ти не знаєш і хто. І свідка нема. І це не тільки в нас: по всій Україні те саме було. Одного дня це в нас трапилося, а потім я поїхав до брата - брат був на Донбасі в цей час - то там це саме зробили.
Пит.: А з священиком що зробили?
Від.: Священика я так і не знаю. Не можу сказати точно, але я знаю, що він зник десь. Він не поїхав сам десь, на Донбас чи що. Його повезли.
Пит.: Чи в Вас правили по-українському, чи по-слов'янському?
Від.: По-слов'янському, по-слов'янському. В нас Українська православна церква почала після революції, як уже українці - знаєте, 17-ий, 18-ий, 19-ий роки, - рахували, що Україна самостійна. То тоді правили вже по-українському. А до того -1 по-слов'янському.
Пит.: А священик у Вас - українець?
Від.: Українці всі були. У нас було кілька священиків - Романов, він там мав російське прізвище, але він був really українець і щирий українець.
Пит.: То такі патріоти, а не такі, що за царем тужили?
Від.: Ні, ні! Патріоти-українці. За царем ніхто не тужив.
Пит.: Чи в селі були такі люди, що з переконання безбожники, атеїсти, вороги церкви?
Від.: Були, були. І то все комсомольці. Агітація велика проти релігії була. В кажному селі були й комсомольці. Була комсомольська група, була партійна група. І ці мали кожний тиждень збори собі. Вони діставали інструктаж: що робити, де робити, як робити. То все було полягало на те, щоб проти релігії. Найбільше боролися проти релігії. Бо це дуже тяжко боротися з людьми, які вічно вірили в Бога, а тут їм кажуть: - Не вір у Бога!
Ну! Як це можна зробити? Скільки ти йому не промивай мозги, а він таки вірить у Бога.
Від.: Між комуністами й комсомольцями був вік. (inaudible)
Пит.: Ні, я кажу не між ними, а селянами. Чи мали щось до діла з тим?
Від.: Не мали нічого до діла, але стикалися. Один не-комуніст прийде до того, каже: -Ти ж комуніст - задер хвіст, та й пішов. - Хе, хе. Комуністів не дуже любили, не дуже любили, і не боялися їх. Аж почали боятися після 30-их років. Після колективізації - тоді вже треба було боятися їх. Тільки чугь-чугь щось скажеш проти комуністичної влади - вже тебе нема.
Пит.: А до того люди говорили?
Від.: А до того люди відкрито говорили.
Пит.: Які обставини - це вже інша тема, але які обставини були на Донбасі, як Ви перший раз туди поїхали?
Від.: Обставини на Донбасі були такі. Коли ти жив на Україні - це в час голодівки, і перед голодівкою - коли ти жив на Україні, коли ти службовець, то ти діставав 200 грам як можна зрозуміти, що таке 200 грам хліба на день. Мав карточки, але та карточка - тільки хліб ти діставав. Коли ніколи не дістанеш цукор або кусок м'яса чи масла, а то в більшості тільки карточка для хліба. На Донбасі давали одне кіло хліба денно, тільки тому, хто під землею робить. А хто зверху робить - то 400 грам. Я, наприклад, працював ввесь час в шахтах, у канцеляріях - то рахівником, то табельником, то бухгальтером, то це, то кидали з одного місця в друге. То я діставав 400 грам. Але я діставав 150 карбованців місячно так, що на базарі я завше куплю кіло хліба, кожний день. Бо той, що робить у шахті, то він не діставав 150 карбованців на місяць. Він діставав може якихсь небудь 80, 90 карбованців, то йому грошей не хватає. То він мусив кусок хліба продати. А мені не хватало хліба, то я купляв хліб у нього. Один раз випадок такий був. Один продає хліб. Я прийшов на свій кут. -Маєш хліб?
- Так, маю!
Повертається - комсомолець, який мене розкуркулював.
Кажу - Чого ти сюди приїхав?
Він каже: - За .длинннм рублем.
Я кажу - Ти продаєш хліб?
- Так.
- А я, кажу, купляю.
- А чого ти купляєш?
- Бо я роблю в канцелярії, а ти комсомолець!
Від.: А до того люди відкрито говорили.
Пит.: Це той самий, що в хаті був.
Від.: Той самий, що в хаті був, як я прийшов. Замок відірваний, і він сидить, переписує, що в мене, оцінює картини, та годиники та все те.
Від.: А до того люди відкрито говорили.
Пит.: То він не міг Вам пакості зробити?
Від.: Він не міг там пакості зробити, бо на Донбасі за куркулями не шукали, їх тягнули на Донбас, щоб робили. Але не всі куркулі пішли під землю. Я, наприклад, куркуль, але я працював увесь час на верху.
Від.: А до того люди відкрито говорили.
Пит.: А щось Вам той Донбас не дуже сподобався, що все хотіли додому.
Від.: Мене тягнуло на Україну чому? Донбас є Донбасом. Теж Україна, але центр України, природа, багатство природи є тут, і тут моя пуповина! Це Смілянщина, Білоцерківщина, Корсівщина, Богуславщинна. Це все - наше, найближче, найрідніше, найгарніше. А там що? Пустиня, вугілля і степ широкий, та й все. То може для козаків степового характеру там ліпше подобається, а мені тут, так що мене тяйгнуло ввесь час сюди.
Від.: А до того люди відкрито говорили.
Пит.: Чи можна тепер перейти до теми голоду, як це виглядало?
Від.: Тема голоду, я зараз Вам скажу. Це почалося в 32-му році, восени. У 33-му році, це після колективізації загальної ще люди мали собі на городах, коло хати трошки посіяв жита там чи ячміню, чи проса, чи що. То все таки мали кусок хліба, що можна було перезимувати. Прийшов наказ із району - на село наклали скільки то тон зерна. Ти мусиш найти! Де ти знайдеш - то справа моя не твоя. Але мусиш дати скільки то тон зерна. Ну, ці всі комнезами, комсомольці й партійці зорганізували такі „комітети по викачці хліба." Викачувати, це знаєте що - качати воду з
well або олію качати - силой тягни з землі, чи воно там є чи не є. Так само це - по викачці хліба, зерна. Ну, й пішли. Багато дядьків таких є, що мішок зерна, викопав яму за хатою і поставив. Знав, що прийдуть забирати, бо вже по тих інших кутках забирають. І закопав. Так ходили ці комнезами з довгими такими дротами й шукали, де м'яка земля - значить, там щось закопане. І находили навіть закопаний хліб, і забирали ВСЕ. В коморах очистили все, забрали все. Для чого? Треба було зробити штучну голодівку. А ви знаєте, чи птаха ви візьмете, чи звіря. Чим ви його можете навчити стати, або на цирку десь щось робити те, що ти хочеш? Тільки голодом. Так само вони пристосували голодом приучити людей, щоб вони пішли працювати до колгоспу. Бо багато людей не хотіло іти до колгоспу, навіть у 34-му році, чи в 32-му році. От. Знач, примусово заставити - забрати весь хліб, а потім зробити спільну кухню. І як ти йдеш до колгоспу робити, то ти на кухні достанеш обід, сніданок і вечерю. А як ти не йдеш - то ти не маєш, бо в тебе забрали все. Але деякі партійці трошки перегнули закон. Хотіли зробити ще ліпше, як можна зробити. І забрали буквально все. А щоб дати на ту кухню, що обіцяли, то Москва не дала. Не дозволила. Сказала, що: - Ви ще маєте хліб! Ви ж писали в рапорті, що находили закопаний хліб поза хатами, із цими дротами. То ви ще маєте. Ще ви виживете.І не дали. А повні магазини хлібу, повні магазини зерна скрізь на станціях стояло. Для відправки до Москви. І ходила поліція кругом чи міліція, охороняла ці склади, але людям хліба не давали. Тоді люди почали мерти з голоду - спершу пухли, а потім падали, як мухи. Тоді Москва дала розпорядження - в великих містах, не в селах, а в великих містах -відкрити комерційний хліб. Цебто - хлібина, один кілограм хлібини, 2 фунти, один кілограм хліба, але не більше, тільки один кілограм. То поробилися черги. Коло кожного магазину черга по кілометру, по півтора кілометру черги за тим хлібом. І то так: карбованець дав і не взяв хлібину, через пару годин взяв хлібину, й вже хліба нема. А черга стоїть. Цілий день ціпу ніч, на другий день чекає поки дійде його черга, щоб купити хліб. Він стояв два, три дні в черзі, і з голоду впав і вмер. Я на свої очі бачив це в Києві. У Білій Церкві це було також. Київ і Біла Церква мала ці магазини, а в селах не було. Таким чином вони штучно створили цю голодівку, для того, щоб примусити людей іти до колгоспу, але так перегнули цей закон, так піддобрилися до Москви, наші ж комуністи, наші українці-комуністи, що люди почали падати, як мухи з голоду. На свої очі, власні - я в той час працював там в Сухолісах. Ідучи - бо мені дали квартиру між Сухо лісами і Рокитною - а на середині був такий пост. Мені дали квартиру там, щоб я там жив. То моя мама ходила в ночі на колгоспні поля і викопувала ту картоплю, що посадили. Викопувала з землі й з того суп варила і таким чином вона вижила. Ідучи з того post office
-у шість кілометрів на працю рано, то по дорозі, на залізній дорозі я мав якихсь два, три трупи кожний день. Ішов переступав, у мене відібрали всяку совість, всяку душу, всі почуття відобрали. Я іду, через ті трупи переступаю - мені абсолютно, так як через дерево. Голод зробить з людини - вже хтось обрізав м'ясо, поварив і з'їв. Я бачив в одному місці, в посадці, я бачив ці кістки. Щоб люди людей їли. На базарі в Києві - я цього не бачив, але казали - що купиш пиріжки на базарі, починаєш їсти - кусок пальця находиш у пиріжку. Значить - з людей. У нашому селі - я цього не бачив, але це чиста правда, бо все село знає -один чоловік зарізав двоє дітей своїх, поїв, забив жінку й повісився сам. Такі штуки бували. І все це було створено штучно. Моя мама мала побряклі ноги - вже пухли. Але мені було щастя, бо я виграв, бо я пішов на другу працю до програба, де давали трошки більше їжі, і таким чином я спасся. А то був би й я здох, помер і мама моя була б моя померла, з голоду. А так мене тільки те спасло, що пішов до програба працювати.Пит.: А як другі спасалися?
Від.: Другі, що працював на тяжких працях, то діставали по 800 грам хліба на день. Ті ще спасалися. А ті, що не мали праці, або на легких працях робили, то 200 грам діставали, то вони й кору їли й очерет витягали з корінням у болоті - такий корінь, то сушили та й їли. Все їли, й жаби -
ну жаби, це є делікатес у Франції, але в нас то не був - щурів їли, їжаків їли, все, що тільки можна було - їли і спасалися. У нас недалеко від цього села Вільшанки, десь на південь це там, де Тарас Шевченко родився, коло Кирилівки, було село Медвідь. Від залізної дороги далеко й від великих міст. Богуслав в одну сторону був дуже далеко, Тараща в другу, а воно по середині. Це - Богуслав, Тараща й Миронівка. Це три великих міст, дуже далеко від нього, якихсь кілометрів 20, не було жодної сполуки, ці комуністи кожний ранок з хат вибирали ш трупи й закопували. А потім перестали закопувати - просто звозили на цвинтар. Не осталося ні одного чоловіка. То хтось ідучи з другого села, як побачив це, то зробив з дошок хреста великого, насеред того села. Все вимерло - ні собаки, ні кота, ні людини, нічо нема, тільки один хрест. Це село Медвідь, Богуславського району.Пит.: А як люди в цей час говорили - чи в Росії був голод, чи ні? Так як тоді було відомо.
Від.: А, тоді як було відомо хто мав можливість, їздив в Москву по хліб. Купляти в Москві хліб український. То як ви думаєте, як він повернувся назад із Москви, привіз дві буханки хліба, то що ви думаєте, що він сусідам не сказав, що то український хліб він привіз з Москви? Та ж усі знали! Хто то робить і що, й для чого. Бо ніхто не хоче до колгоспу йти робити. То тим голодом примусили людей іти до колгоспу. Бо там суп давали, на початку. А потім і суп відмовили, бо Москва не дала.
Пит.: Чи селяни старалися до українських міст якось дібратися, щоб свої речі міняти, чи просити?
Від.: Що ж ви можете виміняти як ніхто нічого не має? Ви візміть свої речі добрі -кожух чи що - бо тож дядьки мали добрі кожухи. За доброго життя, то він собі купив доброго кожуха. Ну, підете ви в село міняти, а в селі ніхто не має хліба. То він вам кусочок хліба отакий не дасть за той кожух, бо його нема. Ви ж не можете піти через Збруч виміняти, чи до Румунії, чи десь в Польщу, чи куди там, тільки в своїй місцевості. А в своїй місцевості ніхто нічого не має, забрали буквально все. За вийнятком росіян. У Росію як ти підеш, то ти в селі там нічого не найдеш, бо ніхто тобі там нічого не дасть. А в місті ти можеш купити кусок хліба за гроші.
Пит.: А Ви були в Києві під час голоду також?
Від.: Ні, я був тільки коло Києва. Під час голоду я був так - Донбас, з Донбасу переїхав у Сухоліси, і в Сухолісах я оце власне пережив цю голодівку.
Пит.: А коли це Ви бачили ці черги в Києві?
Від.: А коли я їздив по хліб у Київ, як відкрили ці магазини “комерческие,” що по кіло хліба давали, то я їздив у Київ сам по хліб. От і стояв у черзі й бачив ці трупи. То я ще був такий більш-менш, бо все таки я діставав більший тих пару днів у черзі. А ті люди, які прийшли вже зовсім тільки шкіра та кістки й стали за тим хлібом. Навіть були випадки, що дістав кусок хліба, відійшов і з'їв той кусок хліба й помер. Бо як висохли вже в нього вже всі кишки, як він почав хватати той хліб, це ж ціла хліба буханка, кіло хліба, такі як оце бруски такі були, так він його упхнув скоренько, то йому полопалися кишки, й він помер.
Пит.: 3 того, що Ви самі бачили, то хто вийшов і хто згинув - старші чи молодші?
Від.: Починаючи від найменшого дитятка, і кінчаючи старою жінкою, я вам тільки скажу одну річ: що більше вижили жінки чомусь, чоловіки більше гинули. А вік значення не мав. Хто міг якось викрутитися, викручувався. Так само, як, наприклад, тепер в Америці: хто хоче робити - в любий час ви працю знайдете - де ви хочете й вмієте робити. А хто не хоче -то він не вміє. Хто не хоче робити, то той без праці тепер сидить. Так само й там. Хто чугь-чугь мав охоту до праці, то той собі міг заробити, чи на кусок хліба, чи навіть піти самому в ліс, покопатися, десь чи кори надерти чи що, чи зварити, чи з'їсти. А є люди, які склали руки та й чекали смерті. Так що більшість умирали ті, що віддавали землю в аренду другим, значить комнезам, Комітет незаможних селян. То ті більше вмирали, чим куркулі. А один побачив мене на Донбасі, каже: - Ну, каже, куркуль ніколи не згине!
Пит.: Чи люди в той час думали, що голод пов'язаний виключно з...
Від.: З примусовою працею на колгоспах. Всі знали.
Пит.: А чи думали про національний аспект цього, чи ні?
Від.: Я вам скажу. Коли чоловік голодний, він втратив всі чуття. Не тільки національні, гуманітарні чуття. Ти йдеш, переступаєш через труп і абсолютно в тебе голови не має, що той чоловік умирає! Він ще дихав, а в тебе ніякого чуття немає. То що ви хочете про національне тоді говорити? Як він втратив, він голодний! В його тільки одне: як зробити, щоб шось-небудь із'їсти, щоб до завтрішнього дня ще прожити. Про зброю, про
повстання ... ге-ге! Нема мови. І щоб ти зробив, якби в тебе зброя була? Кого б ти бив? У своєму селі Сталіна вбив би? Який зробив це, а до Москви не доїдеш з рушницею ... ге-ге! Поліція? І поліції немає. Нащо та поліція? Тільки для того, щоб підбирати трупи, відвозити десь на цвинтар, це й все.Пит.: Як довго в Вас тривав такий стан?
Від.: Саме критичний момент, це з весни 34-го року, ні до весни 34-го року. Тридцять третій до весни 34-го - це був дуже критичний. Весною уже можна було цей комерчеський хліб купити і можна було, і вже люди знали, що треба спасати себе, то можна було щось посіяти чи посадити на землі, щоб уродило. Як тільки почала картопля підростати, кущем, що вже можна було вишкребти такі маленькі картоплинки, то тоді почали люди жити. Прийшли після того помідорчики, огірочки, бо всякий старався, щоб жити. То все це дав коло хати, в кожному кусочку землі. А в місті ще й після того мерли, хто не мав землі коло хати.
Пит.: А як у Вас відбувалася пашпортизація?
Від.: Пашпортизація була така. Це було так: був я в Сухолісах у той час, і це було по голодівці, 34-му році, на кінці 34-го року. На селі пашпортів не потрібно було. У містах більше всього. Для чого цей пашпорт фактично був уведений? Для того, щоб контролювати людьми. Де ти можеш піти, а де ти не можеш піти. Паспорт тобі дадуть. Але як підеш приписатися, то тобі скажуть, що немає квартири, або не має місця, а чи ти маєш працю? Пхають усе туди з пашпортом іти, де тебе потребують. А там, де ти хочеш, там тобі немає місця. На залізній дорозі в нас пашпорти увели також - а я весь час працював на залізній дорозі - я сам виписував пашпорти, був, е-хе, як кажуть “ворог народа,” як вони так називали, але я сам ходив до сільської управи в Сухолісах, брав документи на ту особу, яка хоче працювати на залізній дорозі, ходив до НКВД, виписував пашпорти сам, своєю власною рукою - мені давали бланк. Вони тільки перевіряли, ставили печатку й підписували, і давав тому чоловікові. І цей чоловік працював тут на залізній дорозі. Як він захотів поїхати на друге село чи на другу станцію працювати, то ти мусиш піти туди, а там скажуть: - В мене праці немає.
Значить, не припишуть. І ти мусиш вертатися і робити. Значить, пашпорт введений був для того, щоб примусити людину жити й робити там, де влада хоче, не там де ти хочеш. І до цього часу багато людей є.
Пит.: Було таке, що Ви помогли розкуркуленому чи другому дістати пашпорт? Чи цього не можливо було?
Від.: Це було можливо й робили це.
Пит.: Чи Ви жили в страху, що хтось може на Вас донести, чи Ви цього не боялися?
Від.: В кожний Божий день і в кожну секунду. Я дивився на всі боки, чи не йде якийсь НКВДист і не дивиться нераз за мною. Часом погиркаєшся з жінкою, своєю власною жінкою і кинеш, і підеш з хати для спокою. Ідеш до хати, то ти не знаєш, бо я в хаті мав телефон, я був службовець, то завжди телефон був. То я не знав, чи не чекає мене НКВД в хаті. Можливо, що жінка... Була ситуація така, що брат брата боявся, син батька, батько сина боявся. Бо це з жінкою, то так - часом розсердиться, піде, з опалу може щось-небудь сказати; а що брат брата продавав, то тільки для того так, як моя тітка видала мого батька - щоб видвигнути себе - тобто, як ви хочете бути вищий від когось, так ви мусите стати йому на голову. Так само й це. Як ти хочеш мати якусь привілею від комуністичної партії, мусиш мати якесь довір'я. Яке довір'я? Як ти продасиш свого найріднішого чи батька, чи брата, то то вже ти дістав довір'я від комуністичної влади.
Пит.: А хто це на Вас нарешті доніс, що в 34-му році мусили виїхати?
Від.: Був я в Сухолісах. Працював табельником на залізній дорозі. В той час через Сухоліси переїжджав бувший голова колгоспу нашого села. І він побачив мене, а я мав уніформу же ж залізнодорожного, побачив мене на пероні, що я стояв. І скочив з потяга і прийшов і запитав. Каже: - А хто то стоїть?
Той каже: - Гончаренко, Олександер.
- А що він тут робить?
- О, він працює на залізній дорозі.
- Де саме? У кого працює? - ще запитав. І сів і поїхав до Фастова, в НКВД і заявив.
На другий день НКВД прийшло до мене і забрало і на Соловки. Ткаліч називається. Бувший голова колгоспу, а тоді, коли він мене продав, то він був голова райвиконкому, уже, комуніст добрий.
Пит.: А що можете сказати про участь не-українців і приїжджих у партії, поліції в уряді? Так на місці. Говорили вже про тих 25.000-ників. Чи були ще якісь?
Від.: Ні, в районі, що було там - я не знаю. З району діставали тільки директиви: що ти маєш праці, і як ти маєш працювати. Ті директиви діставав або голова сільради, або голова колгоспу. Що вони там мали, то я не знаю. Але діставали всі директиви тому, що як щось не підторкнеться: - Що ти, мов робиш? Чого ти до мене чипляєшся?
- Я маю директив із району, щоб я це робив.
Це його відповідь була.
Значить, директиви ці були, з району, що він робив. Наприклад так: дають тобі м'ясо, м'ясову поставку - ти мусиш здати вісім пудів м'яса в рік. То ти відніс телицю, до бойні і здав це. Бо на тебе наклали, що ти маєш здати. То телиця буде коштувала вісім пудів м'яса з телиці. Потім приходить друге: ще чотири! То приходиш до нього і кажеш: - Слухай, я тільки що здав вісім пудів м'яса, на м'ясо-заготівку, згідно вашому розпроядженню. Чому я маю дати ще?
- Це директива з району. Я маю виконати цю директиву.
Значить, директиви ці були з району. А в районі то були й росіяни й партийці-українці. Хто там давав, то я не знаю.
Пит.: А така людина, як Ви, що службовець, хоч молоді, але вже трохи світу бачили.
Від.: Я цікавився тільки одним - вижити й сховатися. Оце мене цікавило. В мене національного чуття такого не було, аж поки не прийшла друга війна. В мене національного чуття не було глибокого такого. Козацьке - в житті осталося і в традиції, все я любив. Але, щоб було таке, щоб боротися, так як тепер, наприклад, що бий, рубай! Ми їдемо в гості, як то співається, „Різати, палити, братів визволяти," то в мене цього не було. Ну, людина в такому стані, що за своє життя мусить дивитися тільки як його сховатися, щоб тебе не арештували, не вислали, не пустили там, де батько згинув.
Пит.: По-моєму, це їх політика, щоб довести людей до такого стану.
Від.: За 300 років вони зробили своє. То нема дива. Я не ховаюся з тим, що я мовчав.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього?
Від.: Я не думаю. Я сказав усе те, що вас цікавило.
Пит.: Я б хотів ще одне в Вас запитати: чи Ви й родичі ще вдома так цікавилися бандурою, чи це вже на еміграції?
Від.: Ні, з бандурою ми мали зв'язок з 22-го року. А коли українці по революції відчули, чи були заскочені, чи обдурені, що вже Україна вільна, то в той час тільки бандуристи вийшли з-під землі (бо вони ввесь час були за царської Росії заборонені,) вийшли із-під землі і почали проповідувати про козацьке життя, розбужувати національне жити, національне почуття в молодих дітей. Ходив бандурист по школах, грав переважно „Морозенка," якусь жартівливу пісню, і зайшов, це ж у Ольшаниці було, в 22-му році - зайшов він до нашої кляси, в школу, і заграв пару пісень і розповідав, що є це за інстумент -бандура, і звідкіля він узявся, як давно він існує, і як він був розвагою козацьких таборів, у минулому. Нас зацікавила бандура, бо гарний, приємний голос, тембр бандури. І ми прийшли додому і зразу давай собі робити бандури. Не таку, безумовно, як тепер, а просто взяли одну балку так соснову, так як от
you have knife, cut it and cut it with your knife, і поробили там кілки дерев'яні, щоб струни натягнути, купи гвоздики, цвяшки, щоб зачепити струну, настроїли під гаму - до, ре, мі, фа, со, ля - і почали грати. Навчилися там деякі пісеньки. Батько наш був столяр дуже добрий. І попросили батька, щоб він зробив нам настоящу бандуру. І він зробив бандуру одну, а потім другу. І ми зацікавилися в цьому, в цій справі і мали бандури зі собою. Під час виїзду сюди на еміграцію, то ми бандури лишили там. При розкуркуленні одну бандуру викинули, записали п'ять карбованців. Хе! А потім коли приїхали сюди, то як американці зайняли цю територію, то в першу чергу ми пішли на lumberyard і дістали дерево, і почали робити бандури. Перші бандури ми робили в Ульмі, тоді бандури почали грати там, а потім Капеля Бандуристів почула, в пресі було оголошено, що ми там грали, співали. Прислали Черненка до нас, адміністратора, забрали нас до Інґольштату, і таким чином ми з'єдналися з Капелою Бандуристів.Пит.: А що Вам відомо про переслідування бандуристів?
Від.: А це, я думаю, в літературі ви більше всього написано.
Пит.: Ну так, але чи Ви особисто щось такого знаєте, окремі випадки?
Від.: Окремих випадків я таких не знаю. Знаю тільки, що бандуру багато людей любили на Україні, але ніхто їх не виробляв. Як ти хочеш грати, ти мусиш сам собі зробити бандуру. Ні фабрик, ні заводів, ні кустарного виробництва не було. І в продажу їх не було. Якщо ти хотів мати бандуру, мусиш сам собі зробити. А хто ж може? Не всякий може зробити бандуру. Через те їх мало було. А крім того - це з літератури я знаю - не свідок я того, що царська Росія забороняли бандури. Тому, що вона розбуджувала національне почуття українців і висвітлювала героїчну боротьбу наших предків - козаків проти росіян. Це пізнав я з літератури, але свідком не єсьм.
Пит.: Широ дякую за цінні свідчення.
Від.: Прошу дуже. Так, під час руйнування церков на Україні - я думаю, що це в 1929 році було, згідно розпорядження чи з сільської управи, актив зібрався і в ночі відчинили, відбили замок в церкві, й почали руйнувати церкву, так я раніше, здається, вже про це говорив. Зруйнували іконостас, зняли панікадило і ... був такий активіст один - Канарський. І він надягнув на себе ризи і взяв панікадило, і пішов сміятися по церкві й топтати всі ікони. Не знаю, чи з Божої волі, чи з якоїсь організації, чи хто, на ранок його знайшли, якогось пів кілометра від церкви, в рівчаку забитого. Хто його забив – ніхто не знає. І так ця справа була закрита. Другий, що в нашому селі був, це був секретар сільської управи, який завше перебільшував у посвідках для таких, як заможних селян.
Як хтось запитає його: - Дай мені посвідку, щоб дістати чи паспорт, чи в той час ще паспортів не було, але щоб виказка була якось десь хоче виїхати чи що. Так обов'язково у тій посвідці - то так називалася довідка - він щось напише таке, що тоді страшно показати між люди. Або “дуже заможний,” або “куркуль,” або “підтримувач куркулів,” щось таке так мусе вкинути. Також, ідучи вночі додому з сільської управи, знайшли його на дорозі забитого. Хто забив - також невідомо. Оце все, що в нашому селі було.
Пит.: Дякую. А вже після, після колективізації, після голоду, то таких випадків було?
Від.: Це вже було після колективізації.
Пит.: А вже після голоду?
Від.: А після голоду, уже я не знаю, бо я вже там не був. Я вже хитався то на Донбас, то на Київщину, так сюди-туди, так що вже двома там я не був. Що там робилося - то я не знаю.
Пит.: Дякую.