Case History LH39

Anonymous female narrator, b. 1920 in Vyshcha Dubechnia, a district seat in Kiev region, later submerged by the Kiev dam. Narrator's father, an engineer and son of a "kulak", was not usually at home during narrator's childhood and was in 1934 sentenced to 20 years in Kolyma. Because of this narrator was expelled from the komsomol while still in the seven-year school and was later denied access to higher education. Narrator also describes her mother's difficult life as the wife and daughter of repressed persons. Those who took part in official life were poor and lazy: "poor peasants who did not like to work — the whole Party circle was made up of such people. It was the same in every village." During the famine, the family subsisted on potato peels and dried acorns, which were ground up to make flour, as well as sorrel. Some of the neighbors trapped porcupines and frogs. Many people in the village died and others fled, often only to die on the roads.

Питання: Свідок зізнає анонімом. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.

Відповідь: В 1920-му.

Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?

Від.: Вище Дубечня, Вище—дубечанський район, Київська область.

Пит.: Чи в Вашій родині щось говорилося про революцію, про війну?

Від.: У родині не говорилося нічого. Тому, що я була мала, а батька забрали, батько взагалі не жив вдома, а так ховався то там то сям, а потім у 34-му році засудили його на 20 років на Колиму. Так що в хаті не говорилося про такі речі, бо боялися батьки говорить дітям, і страх був, що свої видавали своїх, брат брата видавав чи сестра видавала брата, так що взагалі ніхто нічого про це не говорив і в нашій хаті. Бо мама вже лишилася з нами четверо дітей, всю родину зіслали на Сибір і діда, й бабуню і тьотю мою, а мама лишилася з нами чотирма дітьми, так що не було де жити, жили в маминого брата, маму навіть до колгоспу не приймали, бо то було село, так що страшна була біда, то мама була бідна так забита тим усім, що нічого нам ніколи не говорила.

Пит.: Чи можна Вас спитати, за що саме Вашого батька переслідували?

Від.: За те батька переслідували, що він не любив радянську владу, а потім були багатші, а чого були багатші? Тому, що тяжко, тяжко дідусь працював, знаєте, працювали від зорі до зорі, і мали все, то в них усе то казали, що ти куркуль, усе те забрали, а їх на Сибір. То батько, за те, що ще батько був з освітою, то батька зразу не забрали, але тільки йому дали право часто ходити в НКВД на регістрацію, так що він працював на ціх шосейних, він інженер, на ціх шоцейних дорогах, що шосейні дороги будують. І то він там працював, то там то там трохи — а дідусь утік з Сибіру. Так що він прийшов до батька, й там на дорозі працював, але ніколи з батьком не говорив і навіть не давав свого прізвища, тільки під чужим прізвищем, а десь в ночі вже як сплять, то десь там у тихенькому темному куточку де зустрінуться і перекинутся пару словами й так, так він там жив. А потім в 34-му році вже батька там якийсь знайшов, хто батько й що, і засудили його на 20 років на Колиму.

Пит.: Чи пам'ятаєте скільки землі було в Вашого дідуся?

Від.: Я не пам'ятаю. Багато було землі, багато корів було, й мельниця була, що муку меле, млин, і були ці дві, що олію давлять, і це була та, що просо — відбирає на пшоно робити. Це все в нашому дворі було, що люди приїжджали за 30 кілометрів усе в двір, це знаєте, і там так, як на базарі цього було. Я пригадую дитиною, але скільки землі було то не знаю.

Пит.: Але що добре жилося.

Від.: Але що жили добре, але тому, що працювали тяжко. Тато сам на землі не працював, але, все він ті машини покупив, і все працювали таки, мамин брат працював на тих машинах, бо він був механік то все розумівся, і саме ото тьотя працювала, і мама працювала. Як то подумаю, як то ті люди працювали! І тоді все оте забрали їх на Сибір, у куркуль.

Пит.: А як довго Ваш дідусь так жив?

Від.: Дідусь мій жив — батька в 34-му році забрали, засудили, в Вінниці, а дідусь іще може пару прийшов назад до Києва, і ходив людям по квартирах дрова різав і спав у дворах, отак в голоді, в холоді, але нас четверо було дітей. Мама в колгоспі, що вона там заробить? Так що ми голодували. То він накупить сухарів мішок, то ті що вже недоїдки, а тоді сушить їх, знаєте як, і ото купить трошки цукру, трошки пшона, і передасть нам. А тоді один раз вже він так скучав за нами, що хотів нас дуже побачити. І накупив того всього, привіз, і вночі НКВД прийшло. Мама злякалася, а дідусь каже що: — Це вже прийшли по мою душу.

І вони відкрили двері, а то НКВД.

І так їх забрали, діда, і так пропав без вісті! Нічого, мама ходила на другий день, хотіла щось передати йому, але, нічого. Сказали, що нема, відіслали до Києва, а так він пропав і не чули, після того нічого про нього не чули. Значить його забили там, він ніде не пропав, а забили й вже.

Пит.: Стару людину?

Від.: О таку стареньку, але тільки то, кажу, що він хотів дуже нас бачити й прийшов додому. Може якби не прийшов, то ще б десь прожив трохи там.

Пит.: Чи це були свої люди?

Від.: Свої люди, свої такі бідаки, які не хотіли працювати, такі ледачі, а тоді позаписувалися вже в комуністи, в міліцію, і свої своїх видавали. Свої.

Пит.: Чи в Вас була церква в селі?

Від.: Церква була, але її розібрали, то все побили ті в церкві, знищили церкву й зробили там клюб такий, де сходилися то там всякі ті комсомольці мали збори та партійне там, в церкві.

Пит.: Скільки Вам було років, копи церкву замкнули?

Від.: Скільки мені років було? Я думаю що мені було тоді 13 років.

Пит.: Я знаю, що це страшні речі, а все ж таки чи можна розпитати, як це виглядало, коли Вашого діда розкуркулили?

Від.: Як це виглядало? Отак, як сказали, наклали таку страшну, що мав заплатити, так багато грошей чомусь, такий податок наклали. Тільки для того наклали, щоб він не міг заплатити, а тоді причина є все то забрати. І так вони наклали, і він не всилах то був — не було стільки грошей, щоб заплатити, то вони все забрали те. І ті всі машини тоді, віддали те все в колгоспи, то вони тоді в колгоспі дали ті машини, і в млинах, і вигнали з хати, все забрали, а їх на Сибір. Тільки одну мамусю мою, лишили з дітьми тому, що мама тоді, тато їй сказав що: — Ти скажи, що ти зі мною хочеш взяти розвід, що ти не хочеш зі мною жити.

Сам намовив її. Вона почала казати, що: — Я його не люблю, я його не хочу з ним жити й чому ви мене, я ... — і вони її так лишили. Бо мама походила з біднішої родини. То так маму лишили й не забрали нас на Сибір. То була батькова ідея.

Пнт.: Чи хтось із Ваших родичів вернувся з Сибіру крім...

Від.: Дід утік із Сибіру, і бабуся приїхала пізніше, втікла якось, і сестра татова вернулася з Сибіру. То дід в село не прийшов, бо його б зразу назад забрали. А жінки прийшли, так що бабуся прийшла до нас і з нами жила. А тьотя зразу прийшла, то вийшла заміж аби тільки, щоб бути на іншому прізвищі, й щоб до неї не чиплялися.

Пит.: Яка в Вас була школа в селі?

Від.: У нас школа була до сім класів, а пізніше вже десятирічка була.

Пит.: Чи Вас в школі переслідували за це, що батько реприсований?

Від.: Переслідували, тому що наприклад, як товаришуєш з дівчатами, з хлопцями, то вони записуються в комсомол, а ти ж ще не знаєш то, і не думаєш що ж твій батько таке зробив страшне. То хочеш записатися собі, бо всі твої товаришки пішли, так тебе не приймають. Так і мені — вчилася я добре в школі, й записалася, хотіла записатися в комсомол, бо всі мої подруги були в комсомолі. Ну, й мені подала заяву й мене прийняли. У школі мене прийняли. А потім один раз було засідання комсомолу шкільного і партійців, якісь збори були, я не знаю що вони там хотіли говорити, що й ми мусили там бути. І я пішла також з своїми дівчатами, і хлопцями товаришами. Пішли ми, а починаються збори, а один встає, з нашого села, я його знала, хто він був — голова районово тієї сільської управи, такий батрак, що вже вибився в комуністи. І каже що: — Ми не можем збори почати, бо тут в нас є одна особа яка не мусить бути тут на зборах.

А кажуть: — Ну, тут є всі такі, що комсомольці, партійні, тут нема таких.

А він каже: — Ні, тут є.

А хто ж тут є?

Він показує на мене. А всі тоді так дивлятся на мене. Знаєте, як дівчина, в той момент, як я чулася? Каже: — Вона не може тут бути, каже, ти мусиш вийти з зборів. І ти не можеш належати навіть до комсомолу, бо твій тато ворог народу.

І мене вигнали з тих зборів. То я шла з тих зборів, ішла — не плакала а кричала цілу дорогу, знаєте. Мама перелякалася: — Що таке, що таке?

Я мамі навіть не могла розказати. Знаєте, що то мені, який то мені сором, мене вигнали з зборів так як я не знала, що я зробила. Я кажу, я тоді страшне пережила. Ну, й так мене викинули з комсомолу й так я вже й не належала. Потім закінчила я десь сім клясів, і я дуже любила медицину, і хотіла поступити в медичну техніку — медохемікотехнологічне — бо хемію любила. Подала я в Київ, в один технікум — треба вислати документи — і також в другі. Але ж треба подати хто ти, знаєте, з сільради треба мати таку справку, також до тих документів, щоб була пришита. Як він мені понаписував таке саме, що батько репресований, ворог народу, так мене в одному технікумі не прийняли, лишили документи, але пізніше не допустили до іспитів. І в другому так саме, не допустили до іспитів, віддали мені документи. Тільки через те, що через тата. І так я вернулася назад з плачем з Києва, і потім коло мого дядька жив один голова народної освіти, який був приїжджий до нашого району, бо же в нас районове таке було село. І він каже: — Знає.... — Я плачу, що ж треба в колгоспі те робити, нема ради інакшої. І він каже: — Я — каже мамі — я її влаштую в інший район.

І тоді поїхав сам в інший район, і мене влаштував в десятирічку — то я ходила в іншому районі в десятирічку й там закінчила її.

Пит.: З яких людей складався партійний державний апарат?

Від.: З яких людей — з батраків! І з таких, що були бідаки, які не любили працювати — отакі о — і з таких людей складався цілий партійний осередок. В кожному селі так.

Пит.: Чи в Вашому селі — я не знаю чи це містечко чи село — як його звати, чи було НКВД?

Від.: Було НКВД, так, було НКВД.

Пит.: І це також місцеві люди були, чи приїжджі?

Від.: Ну, значить село наше й яких три кілометрів вони зробили таке як вирізали в нас ліс страшний, дробецьких лісів тягнется — то вони вирізали площу таку, й то зробили там район. Так що там була й народна освіта, й різні були організації, НКВД, були службовці які приїжджали не тільки з нашого села, там працювали, приїжджали й з інших районів. Так що працювали не тільки наші, а з інших місцевостей.

Пит.: Українці переважно?

Від.: Українці — так, українці переважно.

Пит.: Як у Вас виглядала колективізація? Знаю, Вам було всього дев'ять, 10 рочків.

Від.: Мені було 10 років. Колективізація, заставляли людей іти. Бо казали що це ліпше є, це разом працювати, разом — більше можна зробити, і напихати більше, і батраки самі пішли, а таких людей середняків, то вони просто заставляли їх. І забирали в них корови, лишили тільки по одній корові, а решту ти не мав права більше мати. Так просто заставляли людей, щоб ішли тільки.

Пит.: Бувало таке, щоб люди спротивлялися, що жінки розбивали колгоспи, чи це в Вас, або коло Вас було?

Від.: Супротивлялися, але таких не пам'ятаю. Я таки добре не пам'ятаю, що я тоді була мала, не придавали тому значіння напевно, так що таких ніяких моментів не пригадую. Знаю, що люди спротивлялися, але щоб якісь такі spesial моментів то не пригадую нічого.

Пит.: Чи тоді школярів заставляли якусь участь брати в цьому?

Від.: Заставляли, ходили по хатах, забирали речі, наставляли ходити учнів — і вчителів так само.

Пит.: Вас заставляли якісь паради справляти чи щось такого пропагандивного?

Від.: Я цього не пам'ятаю, бо я була мала. Коли я вже була більша, як я вже пішла в інший район учитися, то я там була чужа, так що я там знала тільки вчитися — то інші люди, інший район, і нікого не мала там знайомих, нічого. А в своєму, як ще була я вдома в своєму селі, то тоді мала була, то не пригадую цього нічого.

Пит.: А вчителі в Вас добрі були люди?

Від.: Учителі були — були й добрі й були не добрі. Були — мені такий був один випадок був, що в мене був один учитель, приїжджий, і він видно був із таких розкуркулених, як і ми. І він викладав українську мову й літературу — він до мене завжди чіплявся — і завжди мені недобру оцінку ставив, хоч я і добре знала. І я тепер думаю, що він просто мене боявся напевно, що я з таких, знаєте, й маскувався там. Я цього вчителя дуже добре пригадую. Старший був такий, такий поважний, такий культурний, то не був з тих комуністів, а з таких з старої закалки. А решта то були молоді, то таки нічого до мене, я не пригадую, щоб погано відносилися. Але цей один то я пригадую, старого цього вчителя.

Пит.: Він старався скрити своє походження?

Від.: Я так тепер розумію, і я вже розуміла, як я вже в іншому районі вчилася, що я думаю: — Чому він до мене так не справедливо до мене поступає, навіть з оцінками.

Але я тоді думаю, що він напевно з таких заїхав, і за свою шкіру боявся. Так навіть як і цей і директор оцієї народної освіти, то він також, аж пізніше виявилися що він із таких самих як ми, й його аж тоді почали викривати, то він мусив утікати також з нашого району, бо знайшли хто він є. То напевно так і цей вчитель.

Пит.: А як у Вас національності жили між собою? Чи в вас були росіяни або жиди?

Від.: Ні, в нас не було росіян. В нас переважно були українці. І жидів у нас мало дуже було в районі, там може пару жидів які заїхали, а так не було жидів. То вже як у Київ поїду, то там жидів повно, але в нас не було. Ані росіян, ні жидів не було в нас, не жили. Бо жиди ж переважно не любили по селах жити, вони любили торгівлю, так то вони жили переважно в містах. А то пару службовців, що я знаю, що жиди були.

Пит.: За тим це, суто — українське...

Від.: Це суто-українське так село було, чи район — суто-українське.

Пит.: Чи можете це описати, як найперше в Вас почався голод, як стало не хватати?

Від.: Так, це в 33-тому році було. Ми голодали дуже. Не було, що їсти. Купували на базарі лушпиння з картоплі, й то сушили якось. Мама сушила й потім ми ходили й збирали жолуддя в лісі, й ті жолуддя також сушили й тоді їх якось терли, що робили з його муку. І з тих жолудів, і ту сушену лушпинню, й ото таке мішали й пекли щось таке, якісь пляцки, що воно й не трималося купи. А потім, ну то якось я поме... Пам'ятаю, що була вже, що щавель збирали, та щавель варили та їли. А наші сусіди, то їжаки ловили. Воно то добре, тепер я знаю, що їжак поганого нічого не їсть, але ж у нас, знаєте, що на Україні, хто ж це! То наші уже сусіди, в тих яких там таку стареньку хату як нас розкуркулили, то ми в них жили, у старенькій хаті, вони в нові — то вони були всі пухлі, то вони їжаками тільки спаслися. А другі сусіди то ловили жаби. Жаби також, як тепер ось з делекатесу в Америці, а в нас вижили також, жаби їли. Ну, ми того не їли, а ми отаке їли, то лушпиння, оці жолуді, знаєте, там часом молока купить мама на базарі, такі сулеї продавалися по три літри то, його більше з водою розводити й так на тій воді таку якусь затірку зварити. І так ми вижили.

Пит.: Чи можите це описати, як забирали хліб?

Від.: Я того не пригадую, бо я мала була ще, то я того не пригадаю як вони забирали, що ж мені тоді 13-ть років було. Як би так як тепер уже думаю, то я би вже добре, а тоді я того не пригадую, як вони забирали хліб.

Пит.: Чи до вас приходили?

Від.: До нас приходили, бо в нас не було, що забирати, бо нас уже забрали вони, так що не було що в нас забрати. Ми жили в чужій хаті, й в нас не було хліба, нічого того в запасі. Так що я цього не пригадую. Не буду говорити, бо не пригадую цього.

Пит.: Чи діти ходили до школи в цей час вчитися?

Від.: Ходили до школи знаєте, деякі попухлі діти, але я щось думаю, чи не давали в школі якусь їжу. Знаєте, щось таке варили й давали якусь баланду, в школі дітям. Але точно не пригадую.

Пит.: Чи Вам відомо яке-небудь людоїдство, чи люди боялися дітей пускати на вулицю?

Від.: Люди боялися дітей пускати, й в нашому селі не було випадків таких. Я чула в других районах, в других селах, але в нашому селі цього не було. Вмирали люди, вмирало багато людей, вмер навіть перед нашими дверима, чоловік умер, але щоби батьки їли дітей я не пригадую, в нашому селі не було цього, ні!

Пит.: Чи люди ходили й просили?

Від.: Люди ходили й просили, але що ти даси, як ти сам не маєш? Оцей чоловік, що вмер перед нашими дверима, прийшов — ми самі не маємо нічого. І, за яких пару годин, він вже ліг так, то було навколо хати жито росло, не наше, в тих людей, де ми жили, таке ще зелене жито, знаєте. Ото він отак ішов до нас доріжкою, і тим житом, і пізніше так і вмер на тій дорозі. То це один випадок, що я бачили на свої очі.

Пит.: Чи сусіди втікали зі села, чи йшли в місто, чи як?

Від.: Люди переважно молоді втікали. Втікали в місто бо в місті якось хоч можна було тяжку роботу робиш, але там дають якось трохи хліба. То втікали, багато з сіл втікали в місто.

Пит.: Чи хтось говорив, що в Росії бив голод, чи ні?

Від.: Я не пригадую цього, бо ж мама моя нічого оцього не говорила, бо боялася говорити, а я була мала, знаєте, так що цього не пригадую.

Пит.: Ваш батько далі працював?

Від.: Мій тато тоді працював іще, але ж він додому ж не приїжджав і не — бо боявся — і нічого нам. Він там діставав пайок, що міг би нам передати, але ж не було можливості ніяк передати муки там трохи, а після того, вже за рік його самого забрали. Його в 33-му році вже забрали при кінці й посадили в в'язницю, а тоді він рік сидів, а в 34-му вже його вивезли, засудили. Так що він нам не міг ніяк помогти.

Пит.: Чи в Вас багато людей померло в цей час?

Від.: Людей померло; на скільки то я не знаю. Не знаю.

Пит.: Чи хтось з Ваших товаришів з школи помер?

Від.: Ні, шкільних дітей я не пригадую, щоб хтось з моїх товаришів помер. Не пригадую. Значить, як тепер я пригадую, то ще в нашому селі не так було зле. Напевно люди ще трохи мали якогось запасу. Бо не так багато померло як я чую в других містах, у других районах. Так що бо наш район хліборобний такий, так що люди видно десь щось трохи щось мали. Так, а ми то не мали, але другі люди, то які мали чоловіків, то десь щось собі заражували. Бо не так багато померло — по других селах цілком повмирали, а в нас ще не так було.

Пит.: А як довго тривав такий стан?

Від.: Такий стан тривав десь рік, рік такий стан тривав. Поки нове все вродило якось, уже на осінь, уже трохи люди дещо посадили, тих лушпинь навіть, але вже картопелька вросла. Так приблизно рік я пам'ятаю це, що тривав так голод.

Пит.: А чи довго треба було після того відживлятися, поки ви вже почувалися в силах?

Від.: Та, воно то забрало десь рік, поки ти трохи прийшов до себе, але фактично, як я тепер подумаю, то ж ми й нічого не їли ніяких вітамінів таких — не було картоплі, картоплі їли багато, ну огірки сольоні, капуста квашена, а ми, наприклад, ми бідували дуже. Ми навіть ніколи не мали — я не знала як масло вдома смакує. Як йому мені — ми не мали корови, ми не мали — бо нас усе ж забрали, то мама тільки як купить олії трохи, то суп чи що, то олію так засмажить цибулькою. А про масло, люди кололи свиней, ми ж не мали того, бо ми не мали своєї хати, ми не мали як то тримати, так що ми бідували, really ми бідували з мамою... Я тільки вже як вийшла заміж, аж тоді я масло покуштувала, як воно смакує, чи яйця, чи сало, чи що. Так, ми ніколи того не мали, нічого.

Пит.: Це постійно, це навіть після голоду?

Від.: Це постійно після голоду, то було навіть не тільки під час голодівки. Після того, як уже люди мали, але ми не мали. Ми ніколи не мали того досить. Я вже кажу, тільки, як вийшла заміж тоді я вже потрохи ожила.

Пит.: Просто не давали Вам жити?

Від.: Не давали нам жити. То що мама заробить у колгоспі, то воно не вистачало навіть. А землі ми своєї не мали, жили, аж пізніше вже ми якось, вдалося татові трохи грошей нам передати, родичами, то ми якось купили, брати мамині помогли, та їхали люди на переселення десь вивозили там українців, де нове поселення робили десь у пустинях, то багато людей туди записувалося, їхало. Думали може там ліпше життя буде. То продавалася хатка така поганенька, старенька то, ми ту хатку купили, тоді вже коло хатки було там трохи землі, то вже ми тоді самі картоплі посадили, там родила картопля, трошки там проса посіяли; то тоді вже нам трошка було ліпше. А корови ми не мали, ми аж під час, як прийшли німці, тільки тоді ми дістали корову, а так ми не мали ні курей, ні корови нічого. То ми, я кажу, що ми бідували дуже.

Пит.: Чи бувало таке, що в вас школярів наставляли працювати в колгоспі?

Від.: Так, у літі, вже старших учнів то заставляли працювати в колгоспі. Так як і тепер. Тепер усі студенти з університетів у літі їх посилають до колгоспів, їм платять трохи, так як я тепер була, але, щоб заставляли, то ти примусово мусиш їхати, бо нема кому робити.

Пит.: Чи Ви так працювали?

Від.: Я так не працювала. І я якось так, що я проїжджала додому в літі, то я старалася працювати за гроші. То працювала в маслозаводі, наймалася працювати, а потім працювала в тому загоскоті, таку розноску робила. А потім у нас була, в цьому районі, то була така курортна місцевість, то з Києва приїжджали в такі санаторії на відпочинок там, на ціле літо, вони мінялися, і я одне літо то я туди улаштувалася як waitress працювати, так що я в колгоспі не працювала. Я кожне літо мала собі таку працю, що за гроші я працювала.

Пит..: А Ваша мати скільки років працювала?

Від.: А мати моя ціле життя працювала в колгоспі, як нас ото розкуркулили в 30-му році. То й вона працювала аж до 47 років. Сорок сім років умерла.

Пит.: Чи бажаєте ще щось додати до цього?

Від.: Багато можна додати, знаєте, але може й ліпше й не треба. Багато можна додати, дуже!

Пит.: А так за голод щось?

Від.: За голод ж я не багато знаю, бо я була мала. Тоді я нічого не бачила навколо, знаєте, бо я була мала дитина. Так що не можу нічого багато сказати.

Пит.: Факт що дуже бідували.

Від.: Факт той, що дуже бідували. А кажу, якби ж цей розум, що тепер то тоді, то ти б роздивлявся, а тоді дитина, що тут тільки думаєш, аби тобі наїстися, щоби десь дістати щось поїсти. Ні про що інше не думаєш, не дивишся.

Пит.: Дякую Вам.

Від.: Прошу.


Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz