Case History LH40

Anonymous male narrator, b. 1899 on a khutir, Petrivs'ke district near Izium, Kharkiv region, son of well-to-do peasant with 30 desiatynas of land before revolution. Narrator gives a wealth of information on the revolution, civil war, and 1937 blood purge. Bands operated in the area from 1917 to 1922, at which time Soviet power was consolidated under the komnezam, and 23 out of 120 men in the khutir were shot. 12 desiatynas then became the maximum allowed to a family, the surplus redistributed by the komnezam, about which narrator has vivid recollections. Narrator was arrested in 1932 for nonfulfillment of state obligations. At that time “people perished from hunger not just in prison”. Narrator vividly recounts imprisomnemts and interrogations in 1932 and 1937. Narrator's wife interjects that practically all the men had been taken from the khutir by the time the famine occurred so that “Women and children remained and they went round to all the houses, searching everywhere with probes for buried grain. They took me at night to their headquarters, and I had a baby and two other children as well, and they kept me up almost all night. I went home, cold, and the baby was upside down in the cradle, half frozen. So next time they called me to the headquarters, I took the baby with me. The baby cried, so they let me go home faster. And they arrested him (narrator) and find him. They find him 3000 rubles. They took the cow and everything else. Only the three children remained. They didn't take the sugar beets. They took potatoes”. Narrator adds:”And the grain straw that had lain for five years or so. She brought it in the house, picked out the wheat ears, and in those ears there was still some wheat”. Wife:”We used to thresh by mashine, but the previous year we had threshed the grain with a roller, so it wasn't threshed well. I picked out the ears from the straw, and they took away the pestle because they considered us kulaks, so my brother made me a handle so that I could beat it with a boil. I cooked them soup…And the chidren were totally transparent”. Narrator:”So what could be done! Such was life. What could be done! And when they found out that there were ears in the straw, they came and grabbed it too. The poor peasants, KNS (komnezam) took it. And when spring came everybody started to die. What could be done? People ate their children and women ate their husbands. There were neither cats nor dogs anywhere. They had all been eaten. Oh, when it comes back to mind, it's hard to describe it all over… Thirty-three was rainy and had an awfully big harvest. A great harvest”. Wife:”There was no one to bring it in. And people saw it (the unripe grain) and made groats. But it was so bad that when it was cooked nobody could eat it. But some went three times to take it. They ate it and soon were no more”. Narrator:”And so many ate their fill of it and soon were gone. They died. Such things happened. In our area, about 70% more or less of the people died, and there were Russian villages nearby, 10 or 15 km away near the Donets River, which had been settled under Peter I or Catherine, where whole villages died out and nothing remained… Their names were Protopopivka, Ver'ovkyna, Volovenkova”.

Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Відп.: В 1899-му.
Пит.: А де Ви народилися?
Від.: На Ізюмщині. Область —Харківська. Колись була губернія, в той час, як народився. А за советів —область. Район Петрівський.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки. Від.: Сільським господарством.
Пит.: А землі скільки було.
Від.: У батьків було 30 десятин. А як вже радянсьска влада почала господарити, десь у 22-нму році, то вже так прикро було. У нас було так — що як не червоні, то Махно, як не Махно, то червоні, як не червноні то Солонов, як не Солонов, то Маруся. Ходили банди від 17-го до 22-го років. А в 1922-му році кріпко вже встановилася радянська влада. Якийсь приїхав молодець. Сто двадцять у нього було чоловіків. І він перше викликав гарних дядьків, щоб сказали, хто це все робить, бо так: не тільки вибивали та грабилн, але й дітей в колисці забивали заможних селян. Хутора палили. Знищували все. Отаке робилося від 17-го, найдужче в 17-му, 18-му, 21-му, аж до 22-го років. А в 22-му році почала кріпко встановлюватися радянська влада. То він ото покликав двох дядьків, її дядька покликав, і нашого батька покликав і сказав: —Дайте мені тільки двох чоловіків, хто це все робить. — Ну, то вони мусили дати. Він каже: —Вам і волосся з голови не спаде. — І дали двох, чи одного там. Він зібрав 18 міліції розстріляв і п'ятеро таких, що не були в владі. Розстріляв 23-ох, отоді почали установлювати радянську владу. Ото таке було. А то вже не можна було по селі ходити. Як тільки смеркло —стрільба! Лишенько!
Пит.: Місцеві хлопці були?
Від.: А хто ж! А хто ж! Самі селяни.
Жінка з боку: Бідняки!
Від.: КНС нещасне. Осіб 60 була банда. Ну, а потім ото установилася. Почали господарити. Але в нас, то земля в тих, що багато було бідним, 12 десятин на двір у нас було дано. Хто не хотів 12, міг менше брати. А 14 не міг, 13 —ні. Тільки 12 на двір. Були такі ось, як Пошиваник, ваш приятель, мав батька й син дорослий чоловік, жонатий. Вони розділ беруть по сільраді й їм вже дають землі 24 десятин. І ось недалеко був такий чоловік, що мав землі 3 1/2 десятин всього. І сина мав. То він взяв роздільно зі сином, а жили разом, і отримали 24 десятин. І то землі гарної. Такої землі, яка була попівська, церковна. Бо в нас дві парафії було й в парафії в тій і в тій по 300 десятин було землі церковної. То священик ними користався. Собі відібрали ту землю і роздали селянам. То він був головою КНС напочатку і взяв собі там землю. Гарну землю. І за НЕПу ще зажив. А в 29-му році й його в експорт понесли. А він тоді до Петровського. До Григорія Івановича Петровського, голова Центрального комітету України. Ну, приїжджають тоді відтіля. Приходить до нашого батька та каже: —Дядю, знаєте, що вони нам казали. Тільки не кажіть нікому. — „Тебя советская власть породила, она тебя й убьет." Він їм розказав, що я ж тільки 2 1/2 десятини мав, був головою комнезаму, був головою земельної комісії. А тепер мені експорт принесли як куркулю. А він мені, каже, отаке сказав. Таке творилося. Ну, а що ж. По цих же селянах, що мали більше землі, то ходили, що заможніші були, не бідняки, мали худобу, мали чим робити, обробляли землю. То ото почали в 28-му році ходити, почали контрактувати. Навіть посів законтрактують —скільки ти пшениці посіяв, скільки ти маєш жита посіяного. Законтрактують. І аванс навіть дають, гроші. Ну, а тоді, як не хватить чим вивозити, тоді мусять забирати. Ну, а в 29-му році перших 30 дворів вимітили й розпродали. В тому числі нашого одного фаміліянта розпродали. Його першого розпродали. Так усі вони вибралися в Донбас і жили. Ну, що можна ще сказать. У 30-их роках вже почали колективізувати людей, СОЗи будувати. СОЗи, це значить, спільна обробка землі. Ще не об'єднували ні коней, ні корів. Тільки, значить, разом працювати. Спільна обробка землі називалася. Можете ви, скільки вас там, двадцять родин, чи 15 зібралося, вам можуть дати на виплату трактор з молотаркою. Отаке робилося. Ну, й брали. Багато наших дядьків, таких сказати, середняків, організовувалося. Починали ото з того. А тоді починали об'єднувати все. Розкуркулювати починали. Забирали й коні. Навіть до того дойшло, це, здається, в 32-му, і курей, і корови, що тільки не робили. А тоді Сталін від успіхів, з головокруження, почали розбирати, почали розтягати то все по домах. А, творилося таке, що не дай Бог. Отоді ж почали ходити комсомольці й ці ж КНС і забирати хліб, виконувати постави. А його нічим вже, бо вже забрали. То в дітей з кишень і ягоди вибирали, сушені ягоди. І в горшках усе забирали. І печений хліб забирали. Боже ізбав, що робилося, як згадаєш. Тоді ж мене в 32-му році арештували й судили. Сидів, не бачив, що воно робилося. А бачив тільки, що робилося в в'язниці. І що робилося, як уже вирядили нас в Харків. Там ходили на примусові праці. Потім мене взяли на поруки добрі люди. Остався тут, пристав до однієї жінки, в якої чоловік був убитий на війні, не вернувся, до неї пристав. Бо тоді заможним селянам давали полонених, тим, що сини на війні, то давали полонених. То й він у одного, Сироватка прізвище, робив. Ну, й ж не вернувся син, як получили папери, що убитий, то він тоді почав кохатися до його невістки. Та й пристав. Але пристав та пішов у партійну школу. Прийшов з школи і став адвокатом. Гот виручав куркулів. І мене виручив у тому числі. Але треба ж було дати таких людей, що поручатися за тебе. Але тоді вже не тільки в в'язниці гинули з голоду, бо так страшно мучили. О, як згадаєш. Не було місця стояти. І вікна поодчинені взимі, і пара так валила.
Жінка з боку: Позабирали всіх мужчин. Позакидали. Жінки та діти осталися і ото ходили все по хатах, шукали все щупами, чи не е де закопаний хліб. Як взяли до штабу ноччю, а я мала малу дитину і ше двох, то вони мене продержали трохи не цілу ніч. Я прийшла додому, зимно, дитина перевернулася в колисці, змерзла. То я вже тоді, як визивали до штабу, то я дитину брала зі собою. Дитина плаче, то вони тоді швидше відпускають. А його посадили й оштрафували. На 3.000 оштрафували. Взяли корову, все позабирали. Тільки оставили троє дітей. Буряків не забрали. Картоплю забрали.
Від.: Та соломи тієї, що лежала в скирдах по п'ять років. То вона внесе в хату солому топити, повибирав колоски, а в колосках там десь ще осталася пшениця.
Жінка з боку: То колись молотили машиною, а останній рік молотили котком, то воно не вимолотилося добре. То я колосків поназбираю, а ступу забрали, все ж куркулями нас рахували, то мені брат зробив таку колодочку, то я туди накидав, поб'ю шворнем. Суп їм зварю. Від: А що таке шворень? То з брички така залізяка. Жінка з боку: А діти були такі, що наскрізь світилися.
Від.: Ну, що ж! Таке життя склалося. Ну що ж! То ще добре, що така солома була. А як узнали, що в соломі тій та й в колоски, то й розтягли. Біднота, КНС, то й розтягли. І те забрали. Не тільки з хати, але й з городу забрали. А як весна прийшла, то почали умирати поголовно. Ну й що? їли ж і дітей, жінки чоловіків. Ні кішки, ні собаки —ніде не було. Усе поїли. О, як згадаєш, то тяжко його все переказати.Я не пригадую, як то було. Чи Постишев перший приїхав, чи Скрипник.
Жінка з боку: Постишев приїхав. Подивився на хліб, тоді дуже бадилля велике поросло.
Від.: Тридцять третій рік був дощовий і страшний урожай. Великий урожай.
Жінка з боку: Убирати не було кому. То вони подивилися і тоді приправили крупи. То воно було таке гірке, що як зварять, то ніяк не можна їсти. Але ж деякі по три рази підходили, брали. Поїсть, а до ранку —вже нема. Від: То такого багато було —як наївся, то до ранку вже й нема. Помер. Таке творилося. І там, на наших краях, ще українські села вимерли більш-менш до 70%, а московські села близько нас, там десь кілометрів 10-15, понад Дінцем, то ще Петро Перший, Катерина понаселяла, цілі села повимирали. Нічого не лишилося. То, як я носила передачу...
Від.: Москалі разом зі мною сиділи. Ж|нка з боку: А передачу, що я носила? Буряки печені й варені. Бо хліба не будо. Хліба не бачили й крихти. Московки теж приносили буряки в мішках.
Пит.: Пригадуєте, як називалися ці села московські?
Від.: Ну, а чого ж не пригадую.
Пит.: Можете сказати?
Від.: То в — Протопопівка звалося, Верьовкина звалася, Воловенкова. Це московські села.
Пит.: А вже після того сліду не лишилося від тих сіл? Чи там люди були?
Від.: Ні, вони понаселяли. Знову понаходили звідкілясь, з других областей. Поприсилали з других областей.
Пит.: А з України, чи з Росії?
Від.: З Росії. Наше село, наприклад, воно рахувалося 2.800 дворів. Це була волость. Це були багаті мужики. Колись вільні, вони не були кріпацькі, поміщицькі. А були вільні, це село наше. Волость була вона. А по радянській власті, я от, наприклад, маю Харківську область, історію. Не пригадую, чи з 54-го року, то осталося населення 1.119. І то ми, хоч не ми, а донька мала переписку, то писала двоюрідна сестра доньки моєї. Це донька сестри моєї, то писала, що в нас тут тепер є і узбеки й монголи, а останнє, то корейці й ще там якісь поприсилали. Не тільки росіяни. Все росіяни. В владі росіяни. І вчителі росіяни. І в лікарнях росіяни. Скрізь. А селян наших, що такі там коренні, дуже мало лишилося. І вона, батька її в 37-му році забрали, на 10 днів раніше від мене його забрали, то він не вернувся, згинув там. І вона в війну в 43-му році вийшла заміж. А вона вийшла заміж за хлопця з нашого села. Також такого ж, що батька забрали, і згинув там десь у 37-му році. То вони подружилися. Але його забрали на війну, то він не вернувся. Вона лишилася жити сама, і хлопець —дитину мала. А як по війні населили наше село москалями, то до неї прив'яз москаль і вона з ним зійшлася. І живе до цього часу. То вона ото, ніби, вільно писала. А тепер уже два роки нема листів.
Пит.: А як це було за Ваших часів —в уряді, в партії були переважно свої чи приїжджі?
Від.: Свої були, але свої виконували, а зарядження було тих, що приїжджали.
Жінка з боку: Присилали.
Від.: Я їх мало застав, бо мене ж посадили. А, як я повернувся, то розказував її брат. Каже: —Як ото тебе посадили, то він як приїхав, прізвище Убийбатько, як забрав нас чоловік 15 таких, щоб ходили й вибирали все в куркулів. Та й завів нас у ту хату, що розпродали одного чоловіка. Його розпродали, а він утік у Донбас. У Донбас, і жінка й хлопці — діти. То він нас, каже, завів нас у ту хату пусту. Зимно. То хтось з нас обізвався: —Та тут же холодно, як ми будемо тут сидіти? Як будем нараду робити? Засвітили лямпу, а він каже, положив коло лямпи револьвер, каже: —Не бійтеся, зараз вам буде всім горячо. — Отаке він розповів.А тоді, каже, розказав коротко, так ми будемо іти. І пішли. У ніч пішли. І почали вибирати. До кого прийшли, все вибирали, нічого не лишали. Таке творили. А то ж були прислані, гості. А хто ж вони були? Ті, що прислані були. Був один раз такий, що я його знав. То він був Сушенко. Ну, а як пішов у школу вищу, то став Сухов. Сухов став. Ну, й їх прислали на викачку хліба. То я звернувся до нього. Кажу. — Володька, то ти що тепер? Він каже: —Ти до мене не говори тепер так, як говорив. — Отаке було.—Я, каже, з школи, вже не Сушенко, я, каже, Сухов. — І ото такий Убийбатько був, якогось поміщика синок, а хотів учитися. І як можна було вчитися? Тільки мусив прізвище змінити й мусив робити те, що йому казали. Таке творилося. І воно й зараз там таке твориться. Там не зміниться воно ніколи.
Жінка з боку. Вони викачували хліб, комсомольці. Уже викачали, нема ніде нічого, і вони померли з голоду. Від: Ото ж докачалися! То ж їм давали на прожиття з того, шо вибирали в дядьків, а як уже там нічого нема, то й для них нема. То почали з голоду мерти. І погинули ті, що вибирали хліб.Заможні селяни йшли в колгосп, а бідні не хотіли. Кажуть: — Що він у мене відбере? Він у мене нічого не відбере! А тоді дойшло до того, що його послали вибирати в того ж. Пішов, повибирав усе. Відвіз. І в його нема. Ой, як здумаєш, то тяжко.
Пит.: А коли вже перестали забирати в людей хліб. Як довго це тривало?
Жінка з боку. Тридцять третій рік був найстрашніший. Так зародило! Вони присилали 25.000-ників.
Від.: Були ж 10.000-ники. А потім 25.000-ники.
Жінка з боку. А збирати не було кому. Присилали...
Від.: Присилали бригади з Харкова, з області. А 10.000-ники це ж присилали комуністів, які керували усім цим. 25.000-ники керували цим всім. В радгосп приспали з Москви. Такий був Ришов, прізвище. То він казав до мене: —Товариш, я ж, каже, ніколи не бачив, як він родить, цей хліб. — По-російському говорив. —Я ж, каже, думав, що він буханками й росте. — Отаких вони присилали. І то вони керували. І вони керували, і ними керували. Як здумаєш, що робилося, то тяжко переказати.
Пит.: А як перше творився колгосп, чи був спротив? Чи був збройний...
Від.: А, Боже! Які були спротиви. А що ж помогло? Нічого не помогло. Зброєю? Де ж то можна було за зброю говорити! Зброя! Як тільки десь у когось зброя сказалася, то йому зразу ж 10 літ. Зразу висилка. За зброю —Боже, ізбав. А так спротиви були. Зокрема жінки, так би сказати висміювали, повставали. Але що ж помогло? Нічого не помогло. Нічого то не помогло. Але ж ніякого толку. Ніхто не хотів. Ой, біда наша. Ой, біда. Це все, що я тут говорив.
Пит.: Це все буде так зложено, що все в порядку буде. Чи ті хлопці, що після революції були в повстанцях, чи вони якось проявляли себе в час колективізації? Вщ.: Були такі, що хотіли, так би сказати, щоб була на Україні українська влада, без царського уряду, то вони потерпіли. Вони потерпіли. А ті, що, наприклад, були в Петлюри в українському війську, то їх не лишилося нікого. Вони всі були, зокрема вже в 37-му році, вони всі були підібрані й знищені. У 37-му році в нас стільки набили підвали НКВД, що не було де лежати. І то забито, всі в'язниці були забиті, то вже в 37-му році. І в'язниці були забиті, і підвали НКВД були забиті. І з підвалів забирали переважно в „красний уголок” так звався. Це при НКВД. Там, як мене забрали, то привезли вночі. Але забирали так, що як мене забрали в третій годині ночі й посадили в авто, то вже там наших таких, що завойовували радянську владу, вже два комуністи сиділи. Іязними. А я дивлюся на них: Чого ж це ви тут сидите? Я ніколи не думав, що їх разом зі мною. Я думав, що вони такі, що щось підказували на мене. Та де! Вони теж такі самі як я. Я куркуль, а вони якісь інші. То таке творилося в 37-му році. І загнали нас ото в цей „красний уголок* НКВД. А там сидить їх повно. Повно, повно. І кожний сидить — тільки так дивиться. Через два ряди стоїть міліціонер з револьвером у руці. І ти не маєш права отак повернути, отак повернути. Тільки так сиди й дивися. І мене посадили якраз так, що вперед сидів, раніше був забраний, сидів такий чоловік, що я його знав, і він був лікарем. А його забрали, бо він у німецькій колонії працював. Ну, а за що забрали? Він там згинув, його не випустили. Але я його вже не впізнав. Він такий збитий був, що я його вже не впізнав. Мабуть, не пригадую вже тепер, скільки я сидів, як мене покликали на допрос. Слідовач почав допрошувати. Що я мав зброю, що я маю звязки з закордоном, що я мав таких своїх колег, що робили заговір нищити колгоспне майно. Нищити хліб. Агітацію провадили проти радянської влади. Ото таке, значить пише. Напише ото протокол і тоді дає. Кажу: —Можу прочитати? —Я, каже, прочитаю сам. — Читав мені. Прочитав.Я кажу —Я того нічого не знаю. Я, кажу, можу дати своє свідоцтво. Я тоді напишу своє свідоцтво. Він почитав, почитав, порвав, кинув у дагЬаде, надавив кнопку, убігають два ангели і починають бити. Стільки бити, скільки здужають. Збили до пів-смерті. За ноги, за руки —потягли в підвал. А в підвалі солома житня напів мокра й вошами ворушиться. Таке було в підвалах. Так ото робили. Ну, й вкинули ото мене перший раз. Ну, ще був при здоров'ї. Я, ніби, так був трошки змучений, збитий, а коло мене якраз заворушився отакий хлопчина, як оце ти. Заворушився, пробудився, ніби приходить до пам'яті. Тоді до мене питається: —Дядя, каже, ви знаєте, що це таке було ліві есер? —Та чув, кажу, але я в партії тій не був, нічого не знаю про них. —Та мене, каже, допитуються лівих есерів. —Та що ж ти знав, як ти народжений в 13-му році! Який же ти був в революцію? Скільки ж тобі років було в револйцію! Що ж ти знаєш за тих лівих есерів! А його забрали, як ворога народу, якогось заможного дядька. І б'ють, допитуються, що ти був в лівих есерах. Таке робилося. І ніхто там ніколи ніякої правди, а що тільки хотів, то “пришивав” що хотів, то писав на тебе. Таке робилося. Ну, й то визивав мене тричі. Може через яких п'ять чи шість ночей кликав знову. І нічого в нього не виходе, то, що він хоче, бо я хочу своє свідоцтво дати. Тоді викликають на очну ставку. Викликали таких двох, що з нашого села. І я їх знаю. То один заможного дядька був Іван Калинович звався, але ж може на рік, а може на два, три роки молодший від мене. Що він там знав? Не дуже чого він знав. І не доторкувався до того. А другий той, що завойовував радянську владу, Іван Макаровим Ковальчук. Такий, що революціонер був не який-небудь. Але коли стало так робитися, що вони стали отаке робити, то він відсахнувся від усього. А в 37-му році забрали його. Такі збиті були, що я їх не пізнав. І ні по голосу не можна було пізнати, ні з лиця. Ну, й що вони? Почали вони казати: — Ми ж з тобою випивали, ми ж з тобою радилися, як палити хліб, як нищити худобу. Як агітувати проти радянської влади. Ото таке робилося. А два рази викликали такі, що я їх і не знаю. Ніколи й не бачив. Таке робилося в 37-му році. А коли Єкова Сталін убрав, тоді приїхав Берія, чи поставили Берію, чи, холера їх там знає, як воно було, а почали перевіряти за шо, хто сидить. І приїхав у це місто, де я сидів, заступник обласного голови НКВД. А цей заступник голови НКВД, то в 22-му році в нас установлював радянську владу. А тепер він уже заступник обласного голови НКВД. А цей заступник голови НКВД, то в 22-му році в нас установлював радянську владу. А тепер він уже заступник голови обласного НКВД. Ну, і почав перевіряти, не інакше, я ж на цю тему з ним не говорив, тільки не інакше, як почав перевіряти папери, за що хто забраний. І викликав на 18 осіб. Викликав із підвалу. Сімнадцять їх раніше забрали. І не думав нічого, і не снилося мені, бо в такому стані був. А потім і мене. Приходить, відчиняв двері, викликав. А ми ж всі на соломі лежали, встав, вийшов. — „Йди, тебя зовуг." — Забрав в „красний уголок." Там уже сидить їх 17-ро, я 18-ий. Посадив мене коло дверей і сам став з револьвером у руці, і тримав, міліціонер. А навппоти два кабінети. Виходить мужчина з тих кабінетів, у воєнному всьому, як НКВДист. Обдивився всіх, тоді вказує на мене: — „Йди сюда." Я собі думаю, чи ти мене гукаєш, чи міліціонера гукаєш, чи мого сусіда гукаєш. Я не знаю. Він постаяв, постояв, пішов. Знови відчиняв двері через пару хвилин, знову указує в цей край, на мене ніби. — „Йди сюда” А цей міліціонер, що стоїть коло мене, штовхає мене. — „Йди”, каже, „тебя зовут." Ну, то я пішов. Підходжу до нього, він мене впускає в кабінет наперед себе. Сам заходе. Каже:—„Садись." Я сів. Він пройшов туди, назад по кабінеті по тому, тоді: — „Как ты сюда попал?" — Та як же, кажу, приїхали, забрали, посадили в кузов авта, повезли. Як же попав! Тоді походив, походив, далі: — „А брат Николай?" А я тоді думаю, що ти мене за це питаєшся. Я кажу: —Вже давно його бачив. — Думаю: Хто ж ти такий, що ти мене знаєш і брата знаєш. А він якраз той, що установлював радянську владу в 22-му році. Але ж в той час він був зовсім не такий, як у 37-му. То був 22-^ий, а це 37-«й. Ну, й він же тоді бачив мене як хлопця, а тепер я вже був 37 років з лишнім мав. Він тоді питається ще за одного брата. Я кажу: —Тринадцять років як я його вже не бачив. — „А отец как?" —З голоду, кажу, в 33-му році вмер. —Так? —Так, кажу. — „Жалко," каже, „жалко, хорош бнл старик." — Ото мені сказав таке. Тоді каже: — „Ну, ничего, подпиши," каже, „эти три протокола й пойдёшь домой. Пойдёшь домой й роботай то, что та роботал. Только," каже, „никому не говори, где ты был, что та видел й что с тобой было." Так як він мені казав, так я й кажу. — „Ти," каже, „понял?" Кажу: —„Понял”. — „Жене не говори, пока будешь жив, где та был, что та видел й что с тобой было." Ото таке. Але що ж? Випустив мене на вулицю, а я відійшов дві чи три хати, а ноги не несуть. То я сів на сходах на Садовій. Вулиця там звалася Садова, на сходах коло однієї хати, та й сиджу. Він ще одного випустив. То вийшли ми за місто. Коли ось стріває нас вантажним автом, газиком: так звалися півторатонні авта — газики. То урядовий був завод. Стріває, але я не звернув уваги. А він повертає, під'їжджає. Каже: —Що ви мене не пізнаєте? Сідайте!Вже подзвонив, щоб вислали авто, бо бачив, які ми гожі були йти. Ото сіли та привіз нас шофер. Ай, горе-горе! Тяжко, тяжко про це розказувати. Тоді як вернувся з в'язниці, мене випустили на поруки, я їх застав ледве живими. І діти, і вона —сама шкіра була. Сама шкіра була. То життя таке було, що не дай, Бог. Що ще можна добавити?!
Пит.: А чи ще хтось в родині, крім батька, помер з голоду.
Від.: Ні, в нашій родині всі повтікали. Я тільки був такий, що їздив, шукав собі й місця. Але що ж? В одному місці міг би робити, вже туди наші комсомольці приїхали, то вже треба тікати. А в другім місці, то каменоломня була, тяжка праця —то одне, а жити не було де. Не було такого місця, щоб можна було жити. Така куча, що один понад одним. Життя таке було, що тяжко. І знову тоді повертався додому. Але ж і в Донбасі —черга за чергою. Хліб —черга, й картопля —черга і одежина якась —черга. І що? Чотириста грам дадуть тобі хліба. То й все. А як не виробиш норму, то й цього не дадуть. Ой, горе.
Пит.: А чи селяни свідоміші, чи цікавилися політикою? Що дівться в Харкові, Москві? Чи газети діставали всі?
Від.: Діставали газети, але їх дуже мало хто читав. Дуже мало, хто їх читав, бо там не було чого читати. Казав мені один, такий був, не знаю, чи він живий, то казав: — Ох, ти дивися, Андрій Іванович, яка гарна газета —можна сорочку пошити. Сорочки з нічого було шити. Була одна, як же вона звалася? Ага, була одна “Комуніст Харківщини”, а одна, от вже забув як звалася, то ця трохи менша була. .Комуніст Харківщини" то величезна газета була. Але нею нападалися, щоб ти брав, щоб ти купував. То ото, бувало, як купе, то: —От якби це з неї можна було сорочку пошити? — Таке було життя. Ну, і що ж!
Пит.: Чи в Вас були такі сількори — сільські кореспонденти?
Від.: Були, але я далекий був. Були й сількори, були й оці дивися, пам'ять у мене вже така! Як оті, що віддавали? Забуваю вже. Що віддавали в НКВД?
Пит.: Сексоти.
Від.: Сексоти. І то теж були. І то працює рахівником, а хіба ж я знаю, хто ти такий. Холера тебе знав. Колись він був комсомольцем, а за п'янку його виключили з комсомолу, і він більше не ліз у комсомол. П'яничка був. Такий, як зап'є, то три дні ото не висихав. Але й був робітник не поганий. Бухгальтерію не погано знав. Але я поняв тоді, що він сексотом, коли я запитався, коли забрали її сестри чоловіка. Кажу. — Ну за що ж його забрали? Та ж, кажу, малограмотний, та ж він, кажу, робітник як віл. За що ж його забрали? —А ти, каже, що? Забув, як у 19-му році, як Махно приїхав, а він виступив, щоб розбирали все, те, що награбили. Щоб розбирали, бо ж радянська влада стояла, військо радянське стояло. І набрали: худоби, хліба! Всього ж набрали й ладували на Москву. А Махно заскочив і вирубав всіх. Хто повтікав, то повтікав, а то нарубали такого, що, Боже, Боже мій! І тоді, виступив сам Махно. Став на тачанку й почав кричати до людей: — Все те, що награбоване від вас —то ваше. Заберіть! А хто ж посмів це робити? А завтра ж прийдуть совети! Ну, а він насмілився, виступив та й каже: — Чого ж ми, каже, поки ми будемо в собачому ящику на них дивится? Давайте забирати. То наше. І в 37-му році, як забрали, так і згинув. Таке робилося. А я тоді, як він сказав: — Що ж ти забув, що він сказав, як Махно приїхав? А я тоді подумав: —Бачиш, ось ти який! А тоді і мене через 10 днів, напевно він же і віддав. — Таке ото творилося. Один другого топив. Ой, горе, горе. І оце зараз я часто за це думаю тут. Коли ж ми будемо свої? Коли ж ми будемо думати про те, що ми ж таки всі українці? І тут нема ладу. І тут немає згоди. Ті —своє, то —своє, ті — своє. Ті розумніші. Ой, горе. Ой, наше горе. І отак уже, як мені пише один земляк, ще й родич, але він уже 29 років спаралізований, але ще на колясочці їздить, каже: —Дякуйте Богові за те, що ми вже пережили 80. А в Америці, каже, середній вік 76 років. А в совєтів, каже, тільки 64. Пише мені. А в Китаї —36 років середній вік. Середній вік, а ви, каже, журитеся. Я йому пишу, що ноги відказують, очі відказують, пам'ять негожа, кажу, вже ні до чого, пам'ять ослабла. А він мені відповідає, каже: — Апостол Павло казав —, Радуйтесь всьому, що Бог дає, то це те, що ви заслужили. І ви ньому радуйтеся." —Так воно й в. І я, як попав у Німеччину, церквою жив. Приїхали в Америку, 11 років я прожив в Німеччині, там — у церкві. І тут, як приїхали, нічого не тягло, нікуди. Одна тільки церква в мене розвага.
Пит.: А як довго існувала церква вдома. Коли більшовики її знищили?
Від.: У 28-му році ту, що була в нас велика церква, цегляна, зняли дзвони, а потім розібрали її, вивезли в район цеглу й побудували пожежню. А наша, на цій стороні, де ми жили, то вона дуже давня. Десь в 1700-их роках збудована була. Величезна церква була. І то —дуб і дуб. Таке страшне дерево. То ця стояла довше. Але не пригадую.
Жінка з боку: В 29-му році ще в ній вінчали племінницю. Ще церква була.
Від.: А коли розібрали її, чи це вже в 32-му? Закрита вона була в 29-му чи 30-му, а розібрали коли?
Жінка з боку: Розібрали, мабуть, у 32-му.
Від.: Так, у 32-му. Колгосп „Хлібороб” такий був. То її розібрали й туди вивезли. І там її попалили, в тракторну бригаду брали. Будинок хотіли будувати. Казали: —Будинок побудуємо. Та так нічого не вийшло. Розтягни. А останнє вже, як оце німці прийшли в 41-му році. І німці ще палили. Лежало дерево.
Пит.: А чи були серед селян такі безбожники, атеїсти? Скільки таких було?
Від.: Аякже. Боже мій, ще скільки таких було. Хіба ж їх можна було перерахувати. Ще тоді, як починалася радянська влада —17-ий, 18-ий роки, ще тоді були молодці, може такі на пару років від мене старші, що прикурювали з лампадки в церкві. А тоді ноччю кажуть: —Вже Михайло вбитий.— Хто ж його вбив? — Та Василь Кучерявий.— То як же то сталося? — Та завелися за якусь дівчину, то він йому вила загородив, та й по Михайлові. А то стояв у церкві, Богу молився, а тоді почав із лампадки прикурювати цигарку.
Жінка з боку: То все старші були. То старші все, старші забрали церкву, стали накладати. Не давали ремонтувати її.
Від.: Священик мусив тоді покинути в 28-му році, виїхав і поступив у шклянову гуту в Константиновці, в Донбасі. Працював бухгальтером. А священик наш, цей, що я кажу за нього, був син того священика, що ще за царської Росії був. Той, що як я був у школі, та бувало обізвуся так, як говоримо в хаті, то він як витріщить очі на мене: — Жак, как? Что, что?” —та як ударить палкою по парті, то аж вуха позатикав. Такий був дід Петро, глухий. Треба було йому добре казати. Але щастя було, що він у 13-му році помер, у війну, помер у піст, а на його місце прийшов син. І святив паски. До схід сонця посвятив паски, так як написано в законі. А цей дід Петро, десь уже під снідання, сонце було, а він ще святить паски. І до першої години тримав в церкві. (Від семи років мусили сповідатися. І щоб молитви знав. А як тільки помилився —ставай на коліна. Поставить на коліна і стій, поки всіх не пересповідає.
Пит.: А що зробили з тим сином, з Вашим другим священиком?
Жінка з боку: Його вивезли.
Від.: Чекай! Що зробили? Він як приїхав на цю парафію, на нашу ж, по батькові. Посвятив паски, бо саме наш батько, царство йому небесне, був старостою. І в волості довший час служив. А як уже відказався від волості, в церкві обрали старостою. То він посвятив паски, а люди приїжджають з хуторів, бо в нас хуторів багато було, приїжджають з пасками, як уже розвиднилося. Приїжджають, приїжджають, а в церкві ж уже нема нікого. Уже пішли розпалятися. То куди ж? Люди до старости добиваються. То батько тоді пішов до нього та: —Макар Петрович, люди приїхали, не святили пасок. Чому? —Та, каже, так і так. — Покійний батько ваш, каже, святив аж під обід сонця, а ви посвятили до світа, то тепер заїжджається багато людей, які не посвятили пасок.— “Ничего”, каже, „я сейчас пойду посвячу”. І на той рік три рази святив паски, поки люди вже не стали приїжджати. Приїдуть, постають з пасками, розставлять. Посвятить —і поїхали додому. Ото було. Тоді на другий день, а на другий день порядок був такий, що ходили кругом церкви з святинями й хор співав, на другий день у проповіді він каже: —Господа прихожане, я хочу до вас говорити. Тільки я переблачуся і вийду з церкви. І ви всі виходьте з церкви. А я вийду з церкви й з крильця скажу вам пару слів. Ну то добре.Повиходили всі в огороду, а огорода здорова, а людей же було дуже багато. Я оце як був в Індіяні, то мені дуже пригадалася своя церква й стільки людей, як було ото тут. То він і почав. Каже: —Буду до вас говорити ось що. Я, каже, не хлібороб. Я, каже, священик. І земля мені не потрібна. Триста десятин церковної землі —що хочете, каже, робіть із нею. Мені, каже, вона не потрібна. — І відказався від того всього. А старий, було, займав же ту землю. Йому робили люди, селяни, з частини. І молоили, і засипали в комори, і ж треба було, вивозили на пункт продавати. А виганяли на попівське робити навіть таких, що не з половини робили. Ну то що ж! Мав три доми старий. В одному донька жила незаміжня, а в одному, не пригадую тепер, хто жив. Ну а в третьому сам жив. Господарка там була. Шість комор там було. Домина така —20 кімнат у ньому було. Дуже гарний. Стайні були, коней було вісім штук. Корів було шестеро. Господарка була така, що куди там. У нього два робітники завжди жили. Ну, а Макар Петрович, як прийшов, то зразу сказав, що він не хлібороб. —Мені, каже, земля не потрібна. — І відказався. То такий приїхав священик. Напевно, що він уже відчував, що ось-ось щось воно рухне, бо то вже був 16-ий, чи 13-ий рік, не пригадую. Здається, батько його в 15-му році помер. Ото таке було. І він у нас служив до 28-го року, а тоді ж теж вийшов та каже до людей.
Жінка з боку: Ще ж виводили на гору. Його ж хотіли розстріляти.
Від.: О, ще забув розказати. У 17-му році, коли Червона гвардія не була ще звана Червона армія, а Червона гвардія звалася, і Ізюма, коли вони заскочили до нас, то та парафія, що з сходу, зразу до священика, вивели, розстріляли. А всі документи спалили. У волость заскочили —все порозбивали й документи спалили. А тоді на наш, через річку треба було, на наш, на цей західний, на цю західну сторону, прилетіли і вивели й нашого священика. А сторож утік. А люди, чують, що він як на пожежу дзвонив, почали збігатися: —Що сталося? А він каже: —Дивіться, оно священика повели.Тоді люди слідом, слідом за ними, ну, й не дали розстріляти. Не дали розстріляти Макаря. І ото він остався і служив до 28-го року, а тоді в 28-му році каже: —Що я вже не можу.Вже так обкладають податками його, він каже: —Я вже не маю з чого. Із вас, каже, нема чого брати. — І пішов ото. Поступив бухгалтером. І працював бухгальтером аж до 41-го року. А в 41-му році, тільки німці прийшли, й він приїхав. Організував церкву. Але, це вже, здається в 43-му році він помер. Бо в нас ховалися німці й більшовики. Червоні ховалися. То вони приїдуть, то ці. Бо так —німці прийшли восени, в жовтні місяці, постояли до другого січня. Двадцятого січня відступили німці. Вернулися десь при кінці травня. Чи на початку травня повернулися, відігнали червоних за Дінець. Але далі вони пішли, червоні. А потім у 42-му році знову в лютому місяці відступили німці, прийшли знову червоні. В 43-му році то теж ішли й нас гнали. А все палили, що оставалося нічого. Мене вони нагнали, як уже я поїхав, то вони мене нагнали десь уже за якихось 70 кілометрів від свого села. То один, із жандармерії, добре по російському говорив, каже: — І твій дом спалили. — Отаке було. Ой, життя, як здумаєш. Ой, дорога, дорога. То ото як в 43-му поїхали, то й до сьогодні. І часто сниться, що я десь там в. Ніколи не сниться, щоб я в хаті своїй був, ніколи. На дворі буваю, щось бачу на огороді, чи ще десь. Близько десь, а щоб був у хаті, ніколи не буває. Ой, горе.
Пит.: До другої теми. Вже в 17-му році під час революції, то як частина селян підтримувала більшовиків, значить червоних.
Від.: Та тож так, як пише цей Капуста, що вже організувалися комнезами, й хто ж на них був довопен? Хто ж на ту радянську владу був доволєн?!
Жінка з боку. В хату як зайдуть, а образи стоять, то він каже по російському. — „Почему держишь? Отбрось”. То мама моя каже: —Як візьму рогач, то я тобі дам, викинути образа. Не ти їх встановив, не тобі їх і викидати. То ж покою не були, як вони починали свою владу.
Від.: Ікони, значить. Хто ж це все робив? Комнезами, КНС, організували ж вони цих незаможних селян. Боже, ізбав. Казав німець, там же у нас колонії немецькі близько, казав німець, що за НЕПу приїздили з двигуном, притягни двигуна, молотили, так він казав, що то ж, каже: —Не що їсти та пити, а працювати не хоче. — Таке. Ой, горе.
Пит.: Більшість селян більшовиків не хотіли?
Від.: Певно. Та певно, але що ж могли зробити? Всіх тих, що вони бачили, що вони не коряться, що вони стають проти, вибирали ж.
Жінка з боку. Багато вивезли в Сибір, а то повтікали. Від: Скільки ж вивезли! Перший раз 30 дворів, другий —60. Повивозили. Все то знищили.
Пит.: Чи люди за царем тужили, чи не дуже?
Від.: Ні, українці за царем не тужили. Свідомі українці в нас були й багато говорили про це —що зробив Петро, що зробила Катерина і що зробив цей, ну, забуваю його, проклятого, що заборонив навіть і книжки. Ну, указ цього, забуваю його прізвище.
Пит.: Валуєв. Емський указ.
Від.: Так, Емський указ. Як то було виносити, що я не маю права говорити своєю мовою. А що ж! Служили! Навіть наш брат служив у Петербурзі. То що ж? Тільки на російському язику. Ходив я до школи —тільки на російському. І всі ж ми ходили до школи —російська була. Я ж не мав права своєю мовою говорити в школі. А брат, як прийшов на відпуск перший раз, в11-му році, він був мобілізований в військо, бо в Петроград царі брали, щоб були всі одинакові: і на обличчі, і волосся, все, щоб було однакове. Навіть щоб хід був однаковий, похідка. Так підбирали. І до того, щоб священик дав запоруку, що з гарної родини син. Таке було за царя. За останнього царя. І то наш брат Микола служив в так званому „Первьій Запасний Полк Его Величества, "Лейбгвардия. П'ять років він прослужив там на місці, в Петербурзі, при царському дворі. А вже як прийшло Тимчасовий Уряд, як повалили царя, тоді його вирядили на фронт. Він уже тоді був офіцером. Повернувся додому та й ховався. Ховався, щоб не розстріляли. Багато тих, що разом з ним брали, одного такого, Чепурний звався, розстріляли. Свої ж розстріляли. І брат його ж, офіцера Чепурного, вбили. Свої ж, не прийшли чужі. Таке творилося. Ну й наш брат ховався. І другий брат також же ховався. Але ж, хто не ховався? Робилося таке, я ж кажу, до 22-го року тяжко було по вулиці пройтися. Декілька разів і мені приходи лося тікати, щоб не зловили. Тяжко було, бо ж ходили банди, а влади самостійної не було до 22-го року до весни. Як ото розстріляв 18 чоловік і сказав: —Завезти їх у прірву. Не на цвинтар, а завезти у глинище і закопати там. Завезли, послухали, бо ж не маєте права не слухати. Це ж військо. Завезли, але ті, що мали своїх родичів сильних, повідривали й поховали на цвинтарі. Наш близький сусід такий був. То ж тяжко уявити, що то за народ був. У вікна лазили. Бо в двері не влізе, то в вікна. А вікна загратовували залізом, щоб не лізли в вікна. Таке робилося. Таке було скрізь по селах.
Пит.: Чи можна казати, що народ любив таких, як Махно?
Від.: Та що з того? Любив, так якби ж він постійно був, якби він владу мав. Як я здумаю, що в 19-му році творилося, бо я вже такий був, що до мене пришкрибалися: — Почему ти сидишь вдома? „Ти должен бить у войску." Ну, як можна з ним таким миритися. А Махно як приїхав, то багато пішло хлопців наших. А то вже армія була, а тільки розуму —біда була.
Жінка з боку: За селом рубали.
Від.: Та то що! В селі рубали. Де зловили, там зарубали того, хто для радянської влади служив.
Жінка з боку: Заскакує на коні розвідчик. Подивився, подивися, уже тікають. Вже вступають червоні.
Від.: В 19-му році в Махна —600 тачанок. Це армія. На кожній тачанці кулемет. Один наперед, другий —назад. І на тачанці шість осіб. І шестеро коней коло тачанки. І кавалерії 120 осіб на конях. Така армія була. А що ж він зробив? Нічого не зробив. А цей же, що був, Салонов, був воєнкомом, а не помирився з радянською владою. Організував банду. Пішов бандою працювати. І Маруся якась була. І Григорій якійсь був.
Пит.: А що в народі говорилося про Петлюру?
Від.: То ж то воно й е, що на наших краях дуже мало. У нас не чути його було.
Жінка з боку: Не чути його було. Стало чутися, як стала вже радянська влада забирати. Кажуть: —Той в Петлюри був, той в Петлюри був. А то ж ніхто нічого не знав. Мовчки все робилося. Ні газети...
Від.: У нас воно, на Лівобережжі, мало, зовсім мало петлюрівська армія була. Я не пригадую, щоб були в нас у селі. Щоб приїхали —й оце петлюрівська армія. Не було.
Пит.: Ваш брат у когось був після революції?
Від.: Ні. Брат один тільки був у царській армії. А своїх братів призивали в царську армію, але вони не пішли. Вони не хотіли йти в царську армію. І були такі лікарі, що давали те, що їх не признавали гідними до армії. Таке робили. Були такі гарні лікарі їх знайомі й вони давали.
Пит.: Який рік, що їх брали?
Від.: О, це вже було в війну. Це було в 14-му році. Тоді вони вже не пішли на війну. Два брати не воювали. А той, що був у Петербурзі, то той був на війні. Але він дуже мало побув, бо ж стало Тимчасовий уряд, і фронт розлетівся. Німці на Україну прийшли. Німці в нас теж у 18-му році ще стояли. Штаб якийсь стояв. Але я до них ніколи нічого не мав.
Пит.: А що люди думали про Скоропадського?
Від.: Та що' ж думали? їздили то ж вибирати його, Скоропадського. Уповноважили нашого брата. Приїхав він відтіля, та й, каже, вибрано, ото Скоропадського. А не пригадую, чи то серед тим, що тебе били (до жінки) і забрали в вас усе? Чи це денікинська армія, білі?
Жінка з боку: Я не знаю, чи то була Денікинська, я ще тоді не могла нічого розуміти. Знаю, що забрали все. Матір били, 70 разів сікли матір. І за що? Що син був у Червоних, у партизанах. Радянську вл аду здобували.
Від.: Що проти царя йшов.
Жінка з боку: І забрали все, одежу забрали. Я йшла, то вони мене тричі вдарили батігом. Питають: —Ти ще прийдеш? Кажу —Ні.
Від.: Бо ж як почалася радянська владу, то Ленін в першу чергу кинув лозунг: Грабуйте натравлене. І економію грабували, панську.
Жінка з боку: За гетьмана таке робилося.
Від.: А тоді ж як гетьман став керувати, то почалося, щоб зносили те, що награбували в економії. А хіба ж то людям сподобалося! Та й приїжджав брат, а тато покійний каже: —Кого ж ви вибрали? —Та ж, каже, вибрали генерала Павла Скоропадського. — Ну, каже, ви вибрали „Шкуропадського” За що ж ото людей б'ють? Що економію пограбили? —Та ж він, каже, стоїть за панів! Хіба ж він за селян стоїть?
Жінка з боку: То, як по розумному, то нащо було їх, економії, розбирати? А то ж все розтягни, перевели його.
Від.: Попалили. О, що та революція зробила! Близько нас такий був поміщик. Дивись, крутиться в голові, забув — Таткунча, мабуть. Наш парафіянин був, 6.000 десятин мав. Ну, то що ж? Він ще за царя автом їздив, з Америки виписав. І все було, як до церкви їде, то проз нас їде, то кури які не будуть порозганяв. Летять! Ну, й що ж. І цей ж, правда це вже не був той поміщик бо цей помер раніше, в 90-юс роках, а його жінка передала економію на монастир. То величезний монастир був, монахів скільки там було! І вони самі працювали. Монахи все робили. А прийшла радянська влада, все розграбили, все знищили й церкву розібрали. Що там було, скільки там домів було і пасаж так званий був, де обучали коней, бо вони мали кінний завод і до війська коней готували. То й те розібрали. Ой, горе. І то ж керівники —комнезами, КНС наше.
Жінка з боку: Якби ж був найшовся такий господар, що сказав, що потрібний, а що не потрібний. А то так —кому, що придумалося, те й робив. Чи воно не добро було, чи на зло —ніхто про це не думав.
Пит.: А як наші селяни жили з російськими селянами й німцями?
Від.: Німці, ті, що близько нас були, вони не були бідними. Ми не знаєм, як вони жили, а тільки знаємо, що вони не служили в війську. Москалі, то з москалями ми жили у такій згоді, що вони через наше поле не могли їхати на базар до містечка. Якщо їдуть, то їх і поб'ють, і осміють і завернуть. А, як їдуть, то 10 підвід займенше. А в село то ніхто не являвся ніколи.
Жінка з боку. З москалями не дружили. То вже як стала радянська влада, то там став район, то вже мусили туди йти.
Від.: Район став. Москалі ж і управляли.
Жінка з боку. Там і лікарня була. В нашому селі школу побудували —семилітку. А там —лікарню.
Від.: Семилітку побудовано в 1908-му році, то були земські школи, так звані. Наші селяни виходили на вільні землі за царя. І наш брат найстарший вийшов на мордовські землі, за Волгою. То Мордовська РСР за советів. А колись, як воно там звалося, не знаю. А в нас було прийнято звати мордовські степи. То наші селяни виходили туди й наш брат найстарший вийшов туди. Це було в 11-му рош. Як виходили в Акмолінську область, Сибір, то виходили в 1908-му році. Туди ото й дід Сидір виходив, і нас дядько Антін вийшов.
Жінка з боку: їх багато виходило шукати простору.
Від.: І виходили вони там на стале поселення. З їх податків не брали, а будувати ліса скільки хоч. Рубай будуй собі. Треба землі, як каже дід Сидір, поки радянська влада прийшла, землі не ділили. Скільки зайняв, стільки роби. І більше, казав, займалися скотарством. Скотини дуже багато було. А в 21-му році наш брат повернувся з-за Самари, бо як радянська стала влада, мордвини стали організовано нападати на поселенців. Українців не займали. Але ж і українці боялися, бо ж не було влади. Банди й там ходили. А до того ж 20-ий, 21-ий роки великі неврожаї там були, то поверталися. Поверталися на Україну. Дуже багато їх поверталося. То їхали по три, по п'ять підвід, верблюдами, кіньми, корови гнали, верблюдів гнали й ото їхали шатрами. Так, як ми їхали в Німеччину. Приїхали ото в 21-му році, трошки пожили. Тоді організувалися. Правда, вони не організувалися, їх організвували, так як ніби, як артіль, вони казали.
Жінка з боку: СОЗи.
Від.: Чи СОЗи. Отаке щось. Але що ж? Вони побудували хатки, дала їм в борг держава інструменти й гроші — тільки працюйте. Але ж працювати не схотіли, порозліталися, побросали, пороз'їжджалися. Наш брат виїхав аж на Кавказ. Там оселився і там жив поки. Писала внучка, що помер на 92-му році. Він на 20 років від мене був старшим. А як воно тепер там? Бо на Кавказі жилося не то, що на Україні. Я їздив у 39-му році до брата, то там колгоспи жили ай—яй як. Там по сім кілограм на трудодень видавали. А на Україні —по півтора, це як три кілограми пшениці та жита, то це саме найбільше. Це самі найбагатші були колгоспи. Ой, горе, горе. А там по сім кілограм видали на трудодень, і кожний вже мав свій ровер, кожний мав ровер такий, як належить. Добре жили. А брат жив в радгоспі. Працювали. Там багаті радгоспи були, багаті колгоспи були, не то, що на Україні.
Пит.: А як на Україні був голод, чи українцям було відомо, так як у Вас, чи в Росії був голод, чи ні?
Від.: Ніхто про це нічого не знав.
Жінка з боку. Нічого ніхто не знав, але там не було голоду, бо як ми вже були в Німеччині, то там були з-під Москви. То я розказую, що голод був, бідували дуже, умирали ж скільки, а вона каже: —У нас голоду не було. Ми не знаємо нічого. — Вже старша жінка. Каже: — В нас голоду не було.
Від.: То певно, в Москві нічого цього не було. На Кубані, кажуть, що було.
Жінка з боку. Я їй кажу, що в нас як матерії за рік три метри достанеш, то це дуже добре. А то ж нема, не привозять в село. В Донбасі вже було ліпше, а в селах — ні.
Від.: А що в Донбасі було ліпше? Як ти хочеш достати матерії, то стань, три дні постій в черзі. Якщо не витягнуть тебе мертвої з черги. Що там доброго було в тому Донбасі? Трошки ліпше, бо робочі райони.
Пит.: Як Вас перший раз арештували в 32-му році, як в'язнів годували?
Від.: Раз нз день давали черпак баланди тієї, що там нема нічого. Хліб —400 грам. Отак візьмеш, а з нього тече вода. Ото вся і їжа. Отак ото годували. Ой, Боже. Я ж кажу, що в в'язниці вмирали. Боже, ізбав, скільки їх вмирало. І як уже в Харкові стали на працю ганяти. Виснажені ж, до півсмерті. А то ж хіба ж там годували! То ж 400 грам і там давали хліба, й один раз баланди. Що ж то за годівля була? Ой, горе. Якщо мав гроші в 33-му році, то вже міг купити кілограм хліба — як вони звалися?
Пит.: Торгсини?
Від.: Торгсини, за п'ять рублів можеш купити п'ять кілограм хліба.
Жінка з боку. У кого було золото, срібло, то на муку, на пшоно міняли.
Від.: Ото ж. У кого було за що?
Жінка з боку. Воно ж було прислано з Америки. Торгсини повідкривали й вибирали оте золото, що в панів.
Від.: Так було. Ай лй. По Харкові скрізь там, де я був, овес лежало більше ж оця хата, ячмінь, кукурудза —більше як оця хата лежало коло путі на станції Балашовка. Горобці паслися, граки паслися, а люди гинули з голоду.
Жінка з боку: Горобці паслися, граки паслися, усе гнило, а в людей позабирали. Бо то все була боротьба з націоналізмом. Щоб націю знищити. Українців старалися знищити. Бо де українська мова трималася? На селі. Де українці трималися свого? На селі. Уже ті, що повтікали при першій колективізації в Донбас, приїжджай і закидав, вже не каже “оселедці” а “селеёдки”. Таке було. І в Донбасі ж переважно говорили на російській мові. І в Харкові також же. І ми, нас нещасних 1.800 осіб приправили, і до нас говорити на російській мові. Між нами там були москалі, але може саме більше 10%. А то ж самі українці були. А хто ж там до нас говоритими по-українському? Отаке воно робилося і за царів, таке воно робилося і за совєтів.
Пит.: В 32-му році в чому точно Вас обвинивачували?
Від.: За невиконання поставки. Наклали на мене, я мусив вивезти 1.500 пудів. Де ж я його візьму, як його вже давно вивезено? І ще до того —що ж я можу возити, як уже нема нічого. Останнв вже віддав. Тоді мене заарештували. Оштрафували за те, що я не виконав, на 3.000 рублів. А тоді, як я кажу, де ж я візьму 3.000, з чого, відкіля? То, значить, все забрати. І крісла забрати, і столи забрати. Оставили самі стіни голі, й одежу забрали. Таке робили.
Пит.: Те, що наклали на Вас 1.500, то цікаво знати, до колективізації в добрий рік, який був у Вас урожай?
Від.: Може я мав найбільше, як я господарив сам, 1.000 пудів. Але це найліпший урожай був з 12-ти десятин. Я не сіяв багато. Буряки садив, кукурудзу, соняшники, кавуни. Але ж приблизно так до 1.000 пудів хліба мав. Вивозив. Бо що ж, для своєї родини хватало з мене 150 пудів, 150 пудів, то на рік хватало. Ну, для коней там треба було, для корів, для свиней ще яких 150. А решту продавав, вивозив. Ну, мене пущено, пожили добре. Мене пущено було, чим жити. Пташок багато тримали, вівці були, свині були. Все було. Але ж не дали там жити. І яку ж ви мали корість, як не пущено було. Скільки ж хліба було, а скотини скільки продавав.
Жінка з боку: Бувало на базар привеземо, ніхто не хоче брати. М'яса, курей, все було.
Від.: Та ще прийде якась, каже: —Синя курка. Вона назбирав качок, наріже штук 15, 20, бо по 100 штук качок вилуплювалося, то вона ото наріже, повезе, то дивиться: — Синя, каже.І чоботи 12 рублів коштували, 12,15 рублів — гарні вже чоботи можна було купити. І одежі досить було. Бо взуття було англійське, так звали англійські чоботи. Та були вироби й свої, в наших чинбарнях виробляли. При НЕПові добре жилося. Пожили люди при НЕПові. Ті, що хотіли робити. У 23-му році люди на панські землі виходили. А тоді до них на хутора на панських землях прислали з Подолля, з польського кордону, найбідніших. І поселили тут, на хуторах. Десь п'ятеро родин, шестеро родин, отак розміщали по тих хуторах. А тоді, як прийшов час, то ці почали їх розкуркулювати. Волинячки, подоляки. Отаке робилося там, на Харківщині.
Пит.: Отже, це з Волині чи Поділля Вас розкуркулювали, чи навпаки?
Від.: Так, наших людей, тих, що повиходили на панські землі в 23-му, в 24-му році, в 22-му. У тих роках вони займали по 12 десятин, але робили й мали. Гарні хати побудували.
Жінка з боку: Все близько було, гарна земля, гарно робилося. Але прийшли й все понищили.
Від.: І сліду не осталося по тих хуторах. Знищили все. Зрівняли з землею, та й —користь мали. А земля пішла в радгосп. Радгосп почав обробляти.
Пит.: Ви раніше говорили, то по Вашому якихсь 70% населення вимнерло в Ваших сторонах.
Від.: Так. Може, не було 70, але 50 —то вимерло. По тих селах, що я знаю, то не менше як 50% загинуло з голоду.
Жінка з боку. Є цілими родинами вимирали. На цвинтар вже не було кому їх вивозити, то закопували коло хати.
Пит.: Вибачте, чи можна додати, що Ви — дружина свідка й додати рік Вашого народження? Це для документації.
Від.: Її? Та я не знаю, чи вона схоче.
Жінка з боку: Та я ж неграмотна.
Пит.: Щоб було записано.
Від.: Та вона записана так, як і я —з 99-го.
Жінка з боку: Те, що я переживала, кажу, що переживала.
Від.: Тоді, як я сидів у в'язниці, вона дуже багато пережила. Дуже багато.
Жінка з боку. Бачила, що в Ізюмі робилося, бо все шукала його, бо ж погнали, хто зна де погнали. То в поліції повно їх, скрізь повно, бо ж забрали їх поголовне. А як вивезли вже на Харків, то я вже не могла туди, бо ж в мене дитина мала ще була.
Від.: Та як би ти тоді їхала, як із сіл не пускали?
Пит.: А пам'ятаєте, як у Вас завелася паспортизація? Це вже було після голодівки?
Від.: То вже було після голодівки.
Пит.: Чи в Вас було в пашпорті написано — .куркуль?"
Від.: Ні, цього не було. Написано було, що українець. Українець, з такого то року. І пашпорт видавався на три чи на п'ятеро років. Ну, що ще? По моєму, що вже все.
Пит.: Щиро дякую за цінні свідчення.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz