T. Hohol', b. 1906 in the small town of Stara Synyiava, a district seat, which had a sugar factory, in Khmel'nyts'kyi region, also tells life story of her late husband John Hohol', b. August 17, 1891. The husband worked in the local sugar factory, while narrator stayed home. After the revolution “there was NEP, and things weren't bad then. Things started to get much better, and people lived well. It was all just like America, you could get whatever you wanted. There were gold coins and all kinds of money in circulation. We got married in 1924, and in 1928 they were already starting to lean on the peasants, starting to take out the grain, and in '29 it was worse still. Then they started sending people to Siberia. Some were sent there were others whom people didn't let them send. The people started defending them”. Narrator's parents and other relatives were dekulakized. Narrator tells of a women's revolt in the village and subsequent arrest, gives detailed account of the abuses committed by the komnezam, and describes life on the run in the 1930s. By the of the famine, “Anyone who wanted to leave had already left. They looted the village100%. Nothing remained in the village… The famine began in the Spring . it began in 1932. it wasn't as bad in '32 as in '33. But even then it was bad enough. That famine had already begun, and those bidniaky (poor peasants, here, those organized by the authorities) went around the village, they did the robbing themselves. They tore down whatever people had built up and paid nothing. People were thrown out of their houses and were all taken to one house. The men ran off, and the women and children were all taken to one house. Already there was no place to sleep on the floor, they had made shelves and people were also sleeping in the attic. And what did you get to eat. They wandered, begged for a sugar beet or a potato, and that was it… When spring arrived they started to take these people away in wagons. They died without end. Whole villages died out. They took them without anything, with nothing, just took them, and that's it. My husband was gone and I wanted to die too… They took (the bodies) to the cemetery and just dumped them out because there was no one to bury them…” Narrator adds that, when horses died, people quickly stripped and ate the carcasses. Those who took the grain had rations, but there was nothing for anyone else to eat. Recalls the pikes, destruction of stoves and general brutality of grain searches. Narrator was saved by an uncle who gave her some peas, which lasted until they gave 200g of bread and half a kg of flour for work weeding the beets. The bread was made out of peas or something. “And this is how they killed off the village. And what happened? People ate people. And there he comes. I went to a dead body, cut it up and ate it. Then he himself died. He himself died next to that body. So, in our village a mother even killed her child. She killed her own child”. Narrator relates other cases of cannibalism, including her father's narrow escape from those who wanted to eat him, and states that the Germans attempted to determine the number of deaths in the villages during the 1930s. narrator also describes later events and husband's experiences, gives detailed information on the mass graves at Vinnytsia and repeats the stories her grandfather had told her about his life as a serf.
Пит.: Свідок свідчить про це, що разом з чоловіком пережили при советах. Будь паска, подайте ім'я і прізвище Вашого покійного чоловіка.
Від.: John Гоголь.
Пит.: В якому році він народився?
Від.: Він народився в 1891-му, 17-го серпня.
Пит.: А Ви в якому році?
Від.: А я народилася в 1906-му.
Пит.: З яких сторін Ви походите?
Від.: З Волині.
Пит.: А з якої області?
Від.: Область була Хмельницька.
Пит.: А район?
Від.: Синява Стара.
Пит.: Чим займалася Ваша родина?
Від.: Чоловік працював у цукровій фабриці, а я була вдома.
Пит.: Це містечко було чи село?
Від.: То таке містечко маленьке. Там фабрика була цукрова.
Пит.: Це в Старій Синяві?
Від.: В Старій Синяві.
Пит.: Чи Ви щось хоч трохи пам'ятаєте про революцію?
Від.: Революцію я пережила. Як вона почалася. Події в ній, що батько воював. Як приходили всякі такі: то поляки, то якісь денікинці, то петлюрівці. Всі ці переходили. То я цих всіх їх пам'ятаю. Чому б я їх не пам'ятала? Та ж тоді переживали люди.
Пит.: Ви тоді маленькі були ще?
Від.: Ми тоді вже були великі. Я знаю, мій батько був ще не прийшов додому, як вже ця революція почалася, і вже почали розганяти цих дідичів. Тоді вже батько вернувся, як вони вже все це переробили. Тоді вони після тієї революції дали всю землю для людей. Ну й тоді воно було так не зле, бо то був НЕП, то тоді було не зле. Люди дуже добре піджилися і добре жили. І все було, як в Америці, що ви хотіли. Золото “ходило” і всякі гроші ходили. Значить, ми поженилися в 24-му році, то вже в 28-му році почали обкладати вже селян, стали вже вивозити збіжжя, в 29-му році ще гірше. Тоді стали на Сибір вивозити людей. Цих вивозять, а ті не дають, щоб вивезли. Стали боронити. Ну наїхала така бригада, на конях, і вивозити хотіли цих куркулів, а люди не хочуть віддати в селі цих людей. І стали їм засипати піском очі, солею на них кидали, піском на них кидали. Мій якраз чоловік приїхав з фабрики, він працював у цукровому заводі і там був бухгальтером, то він рано їде, а ввечері приїжджає, то 12 кілометрів. І він мав таку тачанку й коня. І він тільки в двір заїхав, а їх набили там баби, вони тікали. Вони прискочили до нас, і чоловік зліз з коняки, а вони взяли цю коняку, сіли і поїхали на нашій коняці. Тоді я хочу йти, чоловік каже: —Не йди. — Я хочу піти подивитися. —Не йди, каже. Якось трохи він ліг відпочити, я пішла. Дивлюся, що він на нашій коняці їздить. А мені було коняки шкода. Вона була вагітна. Я його взяла за ногу й стягнула з тої коняки. Того, що їхав на коневі. Та й кінь побіг додому. За яких може пройшло трохи часу, я не знаю, і вони приїхали. Як ми полягали спати, то прибіг сусід і каже: —Щоб ви знали, скільки наїхало в село якогось війська, не знаю навіть хто —а він був секретарем сільради —я, каже, біг, то так мене гарапником злупили на дорозі.
А чоловік каже до мене: —Гаси світло, щоб не зайшли —бо ми так якось на виході.
Ми тільки поягали спати, тут у двері б'ють: — „Открой, а то откроем." Я ледве зібралася відкрити, то вони вже розбили двері. Вони вже двері розбили, я вже ці другі, сама відкрила. Чоловік вже з ліжка встав. Вони прийшли: —Вбирайся за нами. —Куди? —Там тобі скажуть! Ну то добре. Вони його забрали з хати, повели дорогою, а я попід хати городами за ним, куди його поведуть. Вони так трохи провели його, чую, там вже б'ють, стріляють, крик. Так може яких block-iв три, там жив прапорщик. Він був у війську прапорщиком. Вони прийшли туди так само, розбили двері стріляли там, і забрали цього прапорщика, але вони його не забили, тільки на страх. Вони їхали тими підводами, а я городами — за ними. Там ще була якась копанка викопана, я в ту копанку впала, обмочилася. Нічого не шкодить, іду далі. Як я приходжу, дивлюся, а то до школи їх привезли. Привезли до школи. Я підійшла так під хату, стою, дивлюся, одна жінка приходить, друга жінка приходить. —Хто ви? —бо то ніч. —Хто ви такі? —Така й така. А ви хто? —Ну а я така. А я така, а я така. Федора забрали. — Так каже: —Мого забрали, мого забрали. Так їх тієї ночі забрали 47 чоловік зі села, верхушку забрали. Сорок сім чоловік. Тоді пригнали підводи: — „Садись, по сем человек на подвод." І забрали їх і поїхали. Ми вже постояли, постояли. На другий день рано треба йти до міста. Бо це район був, Стара Синява. Ми пішли до того міста. Тамечки побули в тому місті. Дивимося, що ще якийсь день чи ще якийсь, насушили вдома сухарів і відпровадили їх — у Проскурів вони поїхали. Вони в тому Проскурові, як їх забрали, якось —було це перед Пасхою —то вони сиділи аж десь до сього дня, до цього місяця, заким їм. Люди всі робили підписи, ходили по селі, що вони не винні. Мій то дістав певне за те, що я з коня стягнула його з нього, а тих забрали всіх, що мудріші. Він і так може був би попав, але то йому досить дали. Так їх тоді пригнали на показовий суд до цієї Старої Синяви. То тих посудили на Сибір, тих посудили. Трьох їх було, що дістали по два роки, але й то було досить, бо треба було з їм відсидіти, ті роки. Ну, їх забрали й погнали на Сибір. І тоді вже почалося. Тоді вже людей повивозили, куркулів, накладали великі податки як не міг заплатити, то йому замикали все. Худоба реве, його не випустять, вони напитися до хати не дадуть, палити не дадуть, їсти, нічого, нищили, як попало. Вже вивезли, кого хотіли. Обграбили село на 100%. Вже нема нічого в селі. Вже на весні починається той голод. Він два роки починався. В 32-му році ще не було так як у 33-му. Але й тоді досить було. Вже як починався той голод, то вони, ці бідняки, вони ходили по селі, вони самі грабили, самі розбивали, все спродували за безцінок, людей виганяли з хат, то всіх звозили в одну хату. Чоловіки повтікали, а жінок і дітей в одну хату везуть. В ту хату їх везуть та й везуть, та й везуть. Вже на підлозі нема де й спати, вже зробили полки, нема де спати, вже на горищі сплять. Ну що ви маєте їсти? Ходять, просять, хто що дасть —буряк, бараболю — все.Прийшла весна. Прийшла весна, звідти стали хурами вивозити цих людей. Мруть без кінця- І по селі мруть. Кінець. Вивозять без усякого, без нічого, везуть —і кінчено. Чоловіка нема, і вже й мені треба вмирати. Вже я не засуваю дверей, нічого ні. Це так — вивезуть на цвинтар, висиплять, бо нема кому ями копати. Коні поросиві, коняка яка здохла поросива, то за тою конякою, як її вивозили з конюшні, то більш ішло людей за тою конякою, якби за яким батюшкою, що тут вмер, на цвинтар несуть. Бо всі хочуть того м'яса дістати, з тієї коняки. Заберуть усе дочиста. Ну, вже й мені треба вмирати. Нічо нема їсти, абсолютно. Прийшла така чорна мітла в село, на вас стільки наложили, що ви не можете виплатити, то вони йдуть “пачками” по вашій усадьбі, розіб'ють вам піч, пошукають, що в вас там є, щоб ви що де ви і сховали, то вони найдуть і все вибирають, все забирають. В мене був дядько старий. Він був сторожем коло стиртів, то він... Зима була, холодно вже було, то він візьме гороху намиче, намолотить, спалить солому, а мені, як і іде додому, гороху принесе. Той дядько мене спас. Щоб не той дядько, я була б уже тоже вмерла. Він іде додому і мені трохи гороху принесе. І так мені осталося. Через той голод я мусила трохи пережити. Тоді вже на весні нема кому нічого робити, але я вже ходжу, бо мене дядько підніс. То вони дають 200 грам хліба і пів кіло муки, щоб іти на буряки, щоб іти щось робити на буряках. Як вони вже ходили всіх збирати до колгоспу, то й до мене прийшли, щоб я їм підписала заяву до колгоспу, але я сказала: —На мене номер не стоїть. Номер стоїть на хату. Нехай чоловік підпише. —Його нема. —Ну приведіть, нехай підпише. А я не можу підписувати, бо в мене номер на хаті нього. Вони мене поминули. А якби я сказала, що я не хочу йти до колгоспу, то зараз все б'ють — вікна, двері, хату — і кінець. Забирайсь, ти не маєш права тут жити. Прибігла я до сусідів, вони всі на колінах Богу моляться. Мусять підписати, бо виженуть з хати. Це таке було насильство до того колгоспу йти. Ну вже на весні я вже на тих буряках була. Вже принезу муки пів кіла і 200 грам хліба дадуть. Я не знаю з чого він печений, з гороху, з проса чи з чого — такий маленький кусочок, такий якийсь твердий, але ти мусиш їсти, бо не маєш нічого іншого. І так до того прийшлося, що вже ніхто не може витримати цього. Несуть цих мерших на цвинтар і висипають так на попі. Тепер дали, приїхали з району, і заплатили кіло хліба і коло пшона. То як викопають яму, то ті коні коросиві і ті люди такі нещасні, хай Бог милує, як везуть, ви знаєте, він качається на тому возі, рота роз'явив, ну дай хліба —-встане та й піде, і винесуть і висиплять. А вже як ті ями викопали, то їх враз —повну ту яму насиплять, зверха трошки присиплять, а тоді, як дошспіде, то ви прийдете і пізнаєте, хто такий був, ви будете бачити, хто то, пізнаєте по обличчю, хто там є.Ну і так вони цих людей виклали в селі до чиста. Тоді що робили? Люди людей їли. От він іде. Я іду до того села щось шукати, а мертвий лежить. Він приходить до того мершого, ріже й їсть. І сам умирає. Сам там умирає коло того мертвого. Так що в нашому селі навіть мати дитину забила, що мій дядько бачив на очах, як вона варила й їла ту дитину. Свою дитину заб'є.Теперечка, я на городі була. Дивлюся, що мати несе на цвинтар дівчинку. Дівчинку може років шість, сім, вмерла. В мішку несе, щоб покласти. Так кинула її коло моєї усадьби і так на ту дитину впала. І вона вмерла. І двоє лежать трупами. Ще несла її, але вже не могла донести. Так несла. То було таке страшне, що не можна було виказати. Багато людей пішло зі села, не вернулося, їх десь порізали й поїли.Ще був такий випадок. Мій батько був у mission. Прийшов. Ішов додому і зайшов. Дивиться, що там палиться в тій хаті. Він зайшов до тої хати, щоб щось, може щось з'їсти. —Дайте, каже, закурити, вогню.Тато закурив, та й сів на лаві, відпочиває, може дасть щось їсти. Він каже до дівчини: —Біжи, поклич Михайла, нехай прийде.То річка йшла, на другий стороні там через кладку треба перейти, бо через село річка йшла. Та дівчина пішла. Той Михайло прибіг, такий великий чоловік, голова та розчипчена. У нас як вдома, то стояла така шафа й там були такі миски. Він за ту шафу пішов, узяв витягнув косу, прийшов до батька й так рукою по тій косі. Тато каже: —Я не знаю, чи та коса заржавлєна була, чи вона була в крові. А тоді він пішов з хати. То такий є коридор, а там була така комора, так у нас строїлися хати. Він так до відвірка сперся й так дивиться. Тато живенько схопився та й до тих дверей, що на поле. Замок відкинув, та й живенько голову надвір. Він вже не був навіть і кріпкий, він вже був слабоватий. Він каже: —Га. — Цей думав, що той не пустить, а той думав, що той не пустить. І тим часом тато вник смерті. За якийсь час, чи на той рік чи щось, тато захорував і лежить там у шпиталі. Ага. Тата скинули з ожереду, він зламав ногу й він лежав уже в шпиталі. Він у колгоспі був на робіт, а стрічкою солому тягнули, складали, та й та стрічка зачепила, тато впав, ногу зломив та й забрали його до шпиталю. Я ходила до свого тата. Він каже до мене: —Ти вважай, ти хоч не заходь, бо я там і там, ну я не знаю, в якій точно хаті, бо там їх було таких три однакових. Там мене чуть чуть не зарізали. Він мені розказав, як було. Я йду, а там колгосп, ці хати по цю сторону, а вже колгосп туди. Зібралися люди. Л пішла до тих людей. Було мені цікаво. Я кажу.—Ви мені, кажу, скажіть, до якої хати до цих належав чоловік, що звався Михайло. Він по той бік мешкав. —О, і того, каже, нема. Він до цієї хати належав. І цього нема. Вони зарізали, каже, в них багато головів з людей найшли. Вони м'ясом торгували. Вони людей різали й торгували м'ясом. До міста носили. Тоді вже, як чоловік відсидів в'язниці, то прийшло таке, що давали пашпорти людям. Вже йому пашпорта не дають. Він вже мусить. Каже, іди за 25 кілометрів. Підеш туди, там не приймають, підеш туди —там не приймають, підеш туди —там не приймають. Він віддав хромові чоботи і той секретар сільради дав йому оправку, і він поїхав у область і дістав пашпорт. Але це вже був підкуплений пашпорт. Він вже не міг з цим пашпортом нічого. Він тоді виїхав у Христинівку, у радгосп і там поступив на полі бригадиром. Там засівали буряки, на по лі працював бригадиром. І я вже туди поїхала. Я вже туди як поїхала, то я вже тоді там устроїлася. Так почалося, що в магазинера корова в полі мала теля і був дощ і вона перестудилася і вони її дорізали, ту корову. А я йому сказала, що я ці ноги, голову, це все (бо я не мала праці, як приїхала) я тобі поварю і ти продасиш, бо м'ясо він продасть, а коло цього треба робити. Він мені дав гороху, я ті ноги варила, те всеньке з голови, все, все. Я повезла у Христинівку його продавати, до міста, то вони мене, цигани, як обступили —кварта була рубель —так як йому більше вторгувала, як він те м'ясо здав. Він тоді мене взяв. Каже, щоб я в нього робила на пекарні. Щоб я хліб пекла. Ну я й той хліб пекла, а вони пекли той хліб з вівсяної муки. Овес, знаєте. Як вони його змололи, той овес дуже був твердий, а така діжка здорова, треба ЗО буханок з неї, вийде, бо то для людей всіх вони печуть. Я дуже подерла руки, кров мені стала йти з рук. Тоді я його просила, щоб він дав, щоб те решето висіяти ті лушпиння, бо не можна робити так. Він мені дав, я висіяла, але то дуже тяжко так робити. То я тоді знайшла... Ці дівчата, що приходять, то я візьму їм буханець хліба розломлю дам, вони мені вже стали бути помічниками. І нам уже стало добре. Один і якийсь мужчина там працював, йому наклали збіжжя завезти до млина. Він наклав цього ! збіжжя і поїхав і не вернувся з цим збіжжям. Вони тоді стали перераховувати, хто тут є такий вредний. Ну, пашпорт був зі села, добилися, що в нього пашпорт не має бути, бо він був засуджений. Знову мого чоловіка засудили. Другий раз. Той вкрав, поїхав, а він нізащо попав. Ну, це я тільки за себе розказую, за всіх людей ні. Як він там попав, вже поїхав, що я маю робити? Мене вже звідси виженуть, я вже не маю що робити. Я в нього взяла. А я ще мала право на пайок нолучити 20 кілограмів. То я той пайок посилала додому мамі. Я мала маму й тата йще й брат був малий. То вже вони трохи, як вже получать 20 кілограмів, то вже вони можуть там жити цілий місяць, заким вони другий пайок получать. Та й я тоді взяла в нього більше муки, більше всього він мені дав. І я їду додому. Хліб я мала, все. Господи, як я приїхала на станцію, повно народу попухлого, що страшно на нього дивитися! І що вони їдять? Я не знаю, чи ви знали, що в нас в полі ріс, така трава, звалася пирій. Вони той пирій їдять, сидять. Я не знаю, як там вдома. Я живенько той хліб усім роздам. Треба їхати додому. Як я приїжджаю додому, то я побачила маму, що вона вже така опухла, що вже не можна на неї дивитися. І вона мене просить: —Чи ти нічого не привезла? Я кажу, що я в місті Синяві в знайомого лишила муку, а додому я нічого не взяла, бо я ще не знала, чи я маю право прийти, щоб мене хто ще. Бо як я приходила, щоб мене не бачили. Рано Мітя, цей брат мій, пішов за тою мукою, то він як ніс ту муку, то брав воду холодну і лепушок і колотив і пив, і так приніс ту муку додому. Вже вони тим трохи оживилися. Тоді він вже знову сидить, цих два роки відбував. Але він уже відбував в Маріуполі. Я беру в своєї сестри оправку, що це вона бере в сільраді оправку, бо я не маю ніяких паперів. І її прізвище, двоюрідної сестри, він в'язкий, а я їду туди його спасати, до в'язниці. Ну ще в мене була швацька машина, її моя тітка переховувала. Я ту швацьку машину продала. І я купила за ту машину якесь порося, і приїжджаю туди до нього. Приїхала я туди до того Маріуполя. Він там працює в тім Маріуполі, й я не маю праці. Дивлюся, якась тачанка їде й везе хворого до шпиталя. Дивилюся —це мого чоловіка вже везе. А він там працював на якійсь фабриці й такі дошки шлові впали і побили йому ногу. Його поклали в тому шпиталі, та я не маю, що робити, та я цілий день коло того шпиталя —то в те вікно, то в те вікно, то до нього зайду, то ходжу туди, то туди. Так я й ходжу коло того шпиталя. Але мене замітив той доктор. Паламаренко він звався: — Що ти тут робиш? Я кажу: —Нічого не роблю, я приїхала до чоловіка. —Ну, але ти, каже, знаєш, тут одна жінка йде вагітна до шпиталя. Може б ти заступила її? На місце її? А там такі nurse-ки —подай води хворому, знаєш, то подай хворому води. Ти будеш тут її заступати, бо вона є nurse-ка. —Ну й добре, буду. Мені ще тільки 23 роки. Я ще не бачила нічого. А я буду робити, бо тут дуже добре, бо чоловік тут є. Ну, наразі умер чоловік, Літвінов. А там так —два дні поробиш, день поробиш — два дні будь удома. Мені тоді зле: я хотіла б кожний день щось робити. Так той Літвінов помер. Вони кажуть: —Біжи принеси ті ношки й ми його, винесемо туди, на ті дошки.
Okey, чому, що там нас чотири взяли, він закритий, принесли. Так вона його викинула, то в нього руки зв'язані, то зв'язаний, а вона з нього все здирав і каже до мене: —Це він умер на моєму дожурстві, а як на твоєму дожурстві хтось вмре, що б ти так робила? Ні. Я зараз піду туди високо й скочуся до того, до моря, але я не буду коло вмерлого робити. Я його ніколи не бачила. Я до нього буду дотулятися? Ні, більше я тут не роблю, більше не прийду, піду втоплюся. Але нині мушу добути той день. Прийшов лікар на обхід. Подивився, подивися —кличе мене зайти до нього. Я заходжу. —Чи ти хвора? —Ні. —На тебе Літвінов повліяв. Ти тут робити не будеш. Я думаю: —Правду ти знаєш, що не буду, бо я ще ниньки один день і більше не буду. —Ходи зі мною. — Я приходжу. —Ти бачиш ту бару? —Бачу!
—Ти бачиш той флаґ? —Бачу! —То е дитячий садок. Ти там будеш працювати. Іди туди. Я пішла на той дитячий садок. Там мене прийняли. Там мені весело. Діти бігають, їсти є що. Варять. Там можна жити. Ще й гроші платять трохи. Я на кухні працюю. Добре. Вже мій брат пише (в мене було два брати, один також з дому втік) що він в літейньому(?) заводі робить і так йому тяжко, що він вже не витримує. —Ну, приїжджай сюди, тут кухня, яка хочеш, тут самі ж комуністів діти. То не були такі бідні, що в селі, тих колгоспиників, то партійців діти. Вони не знали, що я там укралася, то не моя була справка, той папір. Я так з тими дітьми. Аж приїхав мій брат. Я його встроїла в поліцію. Він вже поліцаєм працює. А я піду отримати хліб, а черга за тим хлібом страшна! Я накину халат, прийду: —Абраша, до дітсадка чотири буханки хліба! — Скільки мені треба. Він мені дасть. Я занесу просто в поліцію. Викину там їм. Вже мій брат не простий поліцай, а дожурний, по телефону. Там пожежа. Він посилає пожежників. Я вже там хліб несу. А я йду до другого магазину. Там получухліб для дітей. Ну, пішло життя на 100%. Є що їсти, то й Абраша прийде на обід, та й другий прийде до нас на обід. На раз мого чоловіка переводять у Харків. О, я втікаю додому. Його вже перевели в Харків, там вже було паршиво, там був дуже страшенно великий мороз. Ну, але я якось туди до Харкова доїхала, там привезла йому трохи того, якогось м'яса, сала. А там такий був мороз, що жінки на плечах носили воду, засуджені жінки, на коромислах. І там строять, а то сходи, голі, вони, та вода хлюпаєтсья, то на тій сходині вже так кругле є льоду, бо ви візьмете воду, піднімете догори, то впаде вам сніг, чи не сніг — а вже лід. То як вона йде, йде, поруччя нема, спотикнулася, як пішла, та й вже кінець. А той, що зверху лежить, ну я вам так потолкую, так як вони строять, ті прикручують, ті залізяки, без нічого. Бачите, і в Америці так. Він там будує, будує, будує, замерз і скотився. Ну, якось мій чоловік пішов до того прораба, і той прораб його взяв унизу смолити підлогу й класти цеглу. Ну, вже як не є зимно, але не на полі. Як він там скінчив, то ще взяли його на перемичку в Дніпро. То він так ожив у Радянському Союзі.
Пит.: Що таке перемичка?
Від.: Перемичка? Дніпро гатили, знаєте. Знаєте, як Дніпро гатили? На ту перемичку. Та там вони його гатили. Та вони рибу ловили. Та мали вже тієї риби. І на нари. То вони тією рибою так і жили. Всі ті в'язні. І там він перебув. Ну, що далі? Вже скінчив. Скінчив він. Це вже все якось перейшло, й він приїхав до Києва. Приїхав до Києва, а взяв свого шваґра папери. Пашпорт і папери вже свого шваґра взяв. Він строївся в вагон-ресторані в Києві. Так якось за ним там пощастило, що то вже не довго було, що вже почалася війна. Як почалася війна, то ми приїхали додому. Вже не їхали, а пішки прийшли. Як вже прийшов цей фронт. Як ми прийшли додому, нічого ми не застали, тільки обдерти хату. А в нашу хату посадили були доктора ветеринара, і він нам затримав хату й задержав хлів, бо коні приводив туди до хліва й задержав магазин на дрова — складав, так що тільки одну клуню розібрали. А то все так і було наше господарство. Ну ми відремонтували. Як ми відремонтували —чоловіка старостою в селі наставили. Ну вже знову почалося якось інше життя, але страшне дуже, бо ті німаки, вони тобі можуть розстріляти кого хочеш, бо ти з ними не договоришся, він не вміє нічого говорити з ними, бо то їхня мова. Ну, а перекладачем —він не знає, може він йому каже це, а той каже друге щось. Ні? Теперечки, коли вже почалася ця друга війна, почали вже відступати ці всі, він каже, що я вдома вже не лишуся, бо тоді я наївся того добра, що я остався ще живий, а все село вимерло, а тепер, каже, я вже більше не буду лишатися в селі. Ну то ми мали вже. А наших коней забрали до колгоспу. А наші
коні були породисті. А ті коні, вони розвели наші в колгоспі. А ними їздив голова сільради, тими нашими кіньми. Як. ми прийшли, ми забрали своїх коней. Бо всі знали, що наші коні. То вже не ті були, що вони в нас забрали, бо то роки пройшли, але від тих коней коні були. То ми мали троє коней, забрали. Забрали, взяли віз і ми так виїхали й допали аж — весь час ми їхали кіньми і возом — і приїхали аж до Німеччини, до Ланцгугу. І тоді вже як ми записалися на комісію до Америки, то ми те вже все продали і так нас перевезли сюди пароплавом. І то він був до сих пір.
Він тут працював у фабриці, але він привіз ту хворобу звідти ще. Він все болів легенями, він там застудився. І тоді йому стала одна легеня всихати. І всихала, і всихала і він тої хвороби, що звідти привіз, мусив оце померти, шість місяців, як його нема. Ну а я осталася, ще чекаю свого кінця. Ліпше було б уже в голодівку вмерти, щоб вже не жити в ту голодівку. Так, а ці —вони дуже страшно нищили. Навіть таке було. От вони хочуть вас ограбити піти. Вони навіть як зігнали людей до колгоспу, то вони дивилися, що вони ще вас не перевірили, не ограбили, то вони вас викинуть і прийдуть до хати. Кажуть, що ти не підлягаєш до колгоспу, бо ти куркуль. А були навіть такі, був Сидір Синуців, він називався. Він пішов до одних. Його вже вдома не було, тільки була жінка й дитина ще вдома. Йому щось тоді хотілося зайти. Він пішов сам, нарвав колосся. За два колоски, за три, як у вас знайдуть у хаті, то вас засудять на вісім чи на десять років. Знаєте, колосся жита. І він пішов до тієї, до Бондаревої Мотрі. Виліз на піч, викинув колосся звідтам, і каже: —Дивися, вже куркулька ходила колосся різати на поле. Вона не була, вона не бачила того колосся, вона вже спухла, ноги спухли її, вона вже боїться, що вони в хату заходять. Взяли ту жінку й погнали й засудили її на п'ять років. Як її на п'ять років засудили, то вона таки вернулася якось додому. Якось вона там ожила. Вона де йшла, то несла руку на грудях і молилася Богу, що йому Господь дав таку смерть справедливу, як він мене несправедливо засудив: — Я не була в полі, не рвала колосків. — Але так якось вона Бога вимолила, бо Бог таки є на світі. Вже теперечки, як я була в Америці, я дістала листа, що той Сидор був об'їздчиком. Зібралися люди в колгосп на працю, на подвір'я зійшлися. А він їхав на коневі на сідлі, спустив ногу. А горобець йому як фуркнув у вухо тому коневі, той кінь сполохався, розніс по полі на костомахи того Сидора. А вона ще жила. Отак є! А вона ще жила. І ті самі, що ходили нас грабити, вони подохли як собаки, їх до хати ніхто не хотів пустити. Там був такий Архип. Ви його нагодуйте, напійте, а він пішов до хліва —вивів корову. Та корова не одна. Є п'ятеро, шестеро дітей. Жінка йде, плаче, діти плачуть. І корова пішла на базиль. То той Архип вже тепер, як мене вдома не було, то мені писали з дому, що його сестра до хати не пустила. Він умер в неї під плотом, на дорозі, не схотіли вже люди. Та й каже, йшли люди, вона каже, діти йшли, а то люди йшли, каже: —Це той ідол, що в нас пшоно висипав з ладущиків. І так, каже, під ровом здохнув він. Цвинтарі вони понищили. Тепер вони мені пишуть з дому, що вони якісь пам'ятники ставлять. Для мене то дивно. В нас був цвинтар, і була така дорога, була така велика канава. Вони пішли, забрали хрести, декотрі були камінні, навіть такі, що мій дід з Почаєва спровадив, такі камінні, гарні хрести, що багато таких було хрестів. Не тільки мій дід. То вони в ту баюру повкидали ті хрести й засипали. А ту решту, як були дерев'яні, то люди самі попалили, а дерево порубали —і в піч, бо треба було палити: їсти вечерю, годувати свиней, корову, хто що мав. Не було з цвинтаря, й знака не було. Мені тепер дивно: вони мені пишуть, що вони будуть ставити пам'ятник зверху гробів батьків, бо тепер батьки недавно померли. Хіба так, щоб корова чухалася, прийшла. Бо як вони там ходили, то певно йще ходять. Я знаю, як тепер той цвинтар виглядає? За моєї пам'яті він виглядав так. У нас була церква. Вона була стара, уніатська церква, її пересвятили на православну церкву. Але був голова сільради, такий молодий. Вони як хочуть щось розібрати, знищити, то вони прийдуть до школи, до тих дітей, що там, малі діти сидять, і кажуть: —Ви підписуйтеся над цим. От вони написали, щоб знищити церкву, щоб не було церкви, щоб підписалися ці діти. Діти не знають, на що підписуються. Бо люди не хочуть. Але воно так само зветься. Він там зветься, скажемо, якийсь John. Батька й матері прізвище. І прізвище кожна дитина має. Але воно не пише, скільки воно мав років. От вони напишуть цілу листу, й вже приїжджають нищити церкву. Голова сільради був навіть свій, але він не був дурний, якийсь був мудрий. Каже: —Ні, ми не дамо церкви розібрати, тому що нам треба сипати хліб у церкву, а церква в стара, уніатська, так що, ж музей може бути. Щоб вчилися молоді, як її могли тоді поставити з того дерева ту церкву. То дерев'яна, висока, ще й хрести виносили, ногами, на ту церкву. Зняли вони ті хрести з церкви й зробили з неї, що сипали той, хліб зсипали. Але не розібрали. Так церква осталася. Вони її пограбували. Все з неї забрали. Геть чисто. І ті святі подерли, побили. Деякі люди, як там близько були, то крали їх і ховали, ті образи, бо то дорогі були. То старі люди робили. Те все не було таке яке-небудь дешеве. То навіть ті самі вже, що в комнезами записані, то їм було шкода, що вони забирають, грабують. Вже як прийшли німці, вже мій був чоловік старостою, знайшов десь попа, бо попа не було вже де найти, і церкву відробили. Відновили, зробили новою ту церкву, але ще до того часу, то в нас був такий піп, що був паралічем розбитий. Вони його не могли засудити, бо він не міг ходити, а його прийняла жінка. Така сама, що не могла ходити. А люди підтримували, щось йому занесуть їсти. Вони його візьмуть на віз, відвезуть за село і викинуть, щоб він умер. А другі їдуть, буряки возили чи що —назад до тієї жінки привезуть того попа. Ну й так він у нас завалявся той піп. Так що в нас в селі були діти хрещені. Але вже як той ггіп помер, може вже не було років вісім його, то всі діти були нехрещені на селі. Як уже мій чоловік привіз цього попа, в мого сусіда вмерла сестра. Він привіз його ниньки до церкви, але він хоче, що він завтра йому ховав сестру. А це в сусіда. А в брата дитина не хрещена. Я думаю, коли він вже тут в, то нехай хоч дитину охрестить. Бо я не знаю, що завтра буде. Завтра похорон, то буде багато, а ниньки ще рано. То як я принесла ту дитину хрестити, то така колійка стала жінок з дітьми. Я не знаю, куди їх привели. Тільки я їх тоді охрестила з тим. Один чоловік і я. По четверо, по троє, по двоє. Хрестить і хрестить і хрестить. Ну і тоді вже село ожило. Вже трохи в священик. Вже як хтось умирав, вже паску святили. А то було як треба паску святити, то церква замкнена, то вони накладуть дуже великі гроші, але люди склалися. Склалися, посилаєм дві жінки до Києва. Вони поїдуть, а там у Києві десь найдуть дві, три буханки хліба. Там посвятять, і тоді по кусочку роздають людям цей хліб. Але вже останній раз якось дозналися ці — комсомольці —і засіли їх. Як вони йшли, то вони в них видерли, ще й побили. І цих жінок арештували. І ці жінки до ниньки не вернулися. Осталися в Вінницькій ямі. Ви чули за Вінницю, за яму?
Мого чоловіка сестра була. Вони зробили з неї куркуля. Ну і обклали з неї щось багато платити. Вже не було як витримувати: чоловік утік, а її вивезли з двома дітьми за село й викинули в сніг. Вони в тому снігу були й їхали з другого люди села, забрали її до другого села. Був мороз, зимнота, вони ще роздягають, роззувають вас, здирають, що ви маєте на собі, бо куркуль, щоб пропав. А тоді її там відтерли, вона осталася жива, й якось ще ці діти осталися, певне ще якось довго на морозі не були. А той хлопчик може мав яких років 12, але він якийсь був малого росту. Може мав більше. То вона осталася з тією дівчинкою там, у них. Але вони мали трохи грошей якихсь коло себе. Вони не були зовсім голі. Десь ті гроші трошки були виховані. Той хлопчик покинув і давай іти в світ. Його зловили. —Куди ти йдеш? —Я не знаю, куди я йду. —А звідки ти е? —Я тікаю з дитячого садка. —Чого? —Бо мене такий і такий побив. Я не можу там бути. Вони його взяли до дитячого приюту. —А як ти звешся? А він каже: —А я звуся Зорки.
—А яке твоє прізвище? —Берізка. Зорка, бо він вродився, і його мати поклала в лісі під кущем, під зорею, а прізвище Береза, бо він лежав під березою. Розумієте?
Пит.: А скільки йому років було?
Від.: Дванадцять.
Пит.: Такий хитренький.
Від.: Такий хитрий, бо вже добре набили йому голову. І вони його взяли до цього прикуту і виховали його на свого. Школу йому й дали. Вони вже знали, що він в без батька й без матері. Знаєте? Він почав ту школу й виховали його. Бо вони виховують на те, шоб стріляти. На таких. А його виховали, щоби він був машиністом. Знаєте? Машиною їздив. Він так їздив тією машиною аж до цих пір. І тепер ще він е живий, але вже буде вмирати, бо вже дуже хворий. А вона, та мала, виховалася. Трохи це все перетерлося. Прийняли її до колгоспу, бо вона не мав нічого. І вона вже пішла не в своє село. Пішла в друге село. Встроїлася там. Ну й що... Вже таке тихо, вона в колгоспі працює, нічого, її цей чоловік узяв, приїхав додому, в відпуск. Як він приїхав у відпуск, вони відкрили бараболю колгоспну. Вона була померзла, і нагодували коней. Тих щось 36 коней за одну ніч здохло. Хто то їм так зробив? Хто винен? О хто? — Матвій винен, бо він приїхав додому. То „враг народа." І взяли цього Матвія арештували заніщо, й його знайшли в Вінницькій ямі. За те, що вони нагодували коней колгоспні, що вони подохли, то Матвій був винен. В них все таке винне було: ти не знаєш, і не був там, а тебе зарештують і заб'ють і “ворогом народу” зроблять. Вони того не знають, що вони все були ворогами, а хтось був ворогом. Вони розбили. Там було село Шрубків. То як ви прийшли в той Шрубків, то може одна хата десь була ціла, а то все було повалене й понищене. Ще як мого чоловіка забрали в ту Христинівку, то вже там людей не було в тому селі, тільки чорний флаґ стояв, а як хтось був, то він ходив такий, як діжка спухлий. А вишні зародили, то вони нас з радгоспу возили туди вишні рвати. Скільки там ви нарвете вишень, то вони вам давали мануфактуру за те. То ви там як прийдете в хату, то ви тільки побачите, що там якась загоріла кров, там загоріла кров. Там один другого різав. Навіть зарізала та дівка, що мала женитися зі своїм нареченим. То свого нареченого зарізала. Бо ще хто десь вам розповість, як остався. Все понищено, все побите, дочиста знищене те все. Людей не було.
Пит.: Це в Христинівці?
Від.: Село Христинівка. Запишіть, що там чорний флаґ стояв. На тому селі Христинівка. Хай вони поїдуть подивляться на те село. Я в тому селі бачила те все село, бо я там рвала вишні. В тій Христинівці. Нас тільки, мабуть, те спасло, що він у в'язниці, а я не вдома. Якби Бога не було, то ви і ми були туди попали всі. Так що його мама тільки була. Батько до голоду вже вмер. Його батько був дуже бідний. В них було тільки вісім десятин землі. А його батько йще й мав брата. Але той, дід не злюбив його батька. Тому дав половину, чотири десятини землі, а сам цих чотири десятини розділив —сам собі дід взяв дві й батькові дві. В батька було дуже мало поля й він дуже був бідний. Він не мав що робити. Він пішов до двора, до пана. Він там устроївся в пана господарем. Як він там робив господарем у дворі, мій чоловік це оповідав (йому було сім років) і він пішов туди до пана лошата пасти. Йому пан платив 10 копійок на день. Він каже: — Але мені там було добре. Там була стара коняка. Я на ту стару коняку повішаю пуго, вилізу й цілий день лошаки пасу. А ввечері біжить додому, шість чи сім кілометрів. На пішки додому прибіжить. Вже як він мав вісім років, то він пішов до школи. Як він пішов до школи, то батько йому наскладав стільки грошей, що він йому купив і чоботи, і жакета, і шапку. І купив дошку рифлєну, така в нас дошка була рифлєна. І він його до школи, і казав: —Ти такий, як я. Ти на себе все заробив. —А я, каже, таки думав, що я таки рівний з батьком. Як я, каже, вже пішов до школи, то я зі школи прибіжу, то я йду туди на буряки, витягаю буряки, корови годую, а нам, каже, було добре, бо батько вже там як працював, то ми мали, то ми купимо на випас, щоб приросло, купимо ялівки. То вони там виростуть, то ми маємо з них корови. В нас було, каже, дві, три корови. І вже баьтко мав заплату, і як щось у полі збирають, то він дістане більший витик і ті, каже, в нього, в пана дітей не було. Тільки були в його сестри хлопці. Він тримав. А він був сам бездітний, а таких, сестрині хлопчаки, а ті хлопчаки, каже зі мною були такі колеги. То ми в тих покоях і обідаємо обидва і все. І я, каже, виріс з тими дітьми там, в тих покоях. І так він там був аж поки до війська його не брали, з тих покоїв. А той пан, що був сам, бездітний, холостяк, то він спродував землю. Він щось мав 3.000 десятин землі спродати. А мого чоловіка батько, то вони, яке виросло, то пішло в двір. І вони накупили землі на літо у того пана. Як вони накупили тісі землі, і ще й дід вмер, то батькові належалося ще й тих забрати двох десятини. То в них було 18 десятин. Як прийшли росіяни, в першу чергу їх розкуркупили. Як їх розкуркулили в чергу, &ле чоловік був дорослий, то він від батька відписався. На три десятини йому дали. Чоловіка не могли вже розкуркулити, бо чоловік у фабриці працював і мав тільки три десятини землі. Він вже не підлягав під куркулів. То вони другим боком вже його найшли. Батько з тієї розпуки вмер. Матір вигнали. Вона пішла до доньки на друге село. Там десь вона вже з голоду бідна пропала. І так вони всі те господарство рознесли дочиста. Зробили з жебрака куркуля і розбили його. І так по них і слід не остався. Це таких куркулів вони розганяли. Так що нічого не осталося. Ну, а він каже: —Мене то спасло, бо я ходив до школи. — Він скінчив школу. Він у війську був полковим фуражиром і наїзником, як він у війську був. Він прийшов додому, приніс ще ті хрести, всякі заслуги, де він заслужив. Але то йому нічого не помогло, бо вони таких людей мудріших не любили. Він не був вредний. Він нічого не робив для тівї радянської впади, але вони на нього самі нагадалися. Він ще мені казав: — Нічого дитина не зробить батькові, як вона лежить у колисці. Мовчи, нехай вони роблять, що хочуть, але не йди, не мішайся ніде. Вони самі вмішали. Вони знали, що ти мудріший, ти скажеш слово, тебе дурний буде слухати. Але дурного можна запрягти та й можна на ньому їхати. І вони тоді так винищили цих людей, що ті вже пішли, аби день до вечора прожити. Я навіть не знаю, скільки того народу пропало! І був би ніхто не знав. Ми знаєм, скільки в моєму селі, той знав, скільки в тому селі пропало, ні? Як прийшли німці, то пішли по селі й списали, скільки там умерло, скільки там умерло, скільки там умерло, скільки там умерло. І такий рахунок подали до району й тим часом перерахували, скільки людей вимерло. Бо був би ніхто не знав, скільки їх вимерло.
Пит.: У Вас скільки було?
Від.: Десь, я не знаю, в нас було 1.200 дворів. Алея не знаю, щось до 2.000 у нас людей не вмерло. Точно дати не можу, не знаю, бо то давно було, то воно з пам'яті вийшло. Але то було на селах пусто. Не було людей, хати, все пусте було, позачинювано. Не можна було сказати, скільки їх приблизно вилетіло, але в кожному селі так вилетіло. І ви думаєте, що за ту Вінницьку яму були б дізналися, якби були не німці прийшли? Ви ж знаєте, що там був парк, люди ходили по трупах. Там ще стояв ведмідь, водичка з нього бігла. Люди прийдуть, нап'ються. Вони ж не знають, що там трупи лежать, А хто то робив? Заключенний копає, тих женуть, б'ють, і цього заб'ють. Завтра других приженуть, знову той самий, що засуджений, іди, копай. Тих б'ють і його заб'ють, але всіх не вибили. Хтось мусив нарешті остатися і показати. Ще цей Григорій. От біжіть до цього Григорія, що тутечки є. Владика Григорій. Він там хоронив їх, тих людей. Ви не були в нього?
Пит.: Ще ні.
Від.: От зайдіть до нього. Він був там. Він був там священиком. Він хоронив ту Вінницьку яму. Він знає її. Він ще може старий, не пам'ятає, але він повинен знати. То тільки люди пізнавали по одежі, знаєте?
Цього самого, що забрали його за коні, цього Матвія, то в нього був такий жакет овечий. А в нас не було ґудзиків. То знаєте, що не було сірника, не було ґудзиків. Нічого не було. Люди так жили. То в нас не було ґудзиків, то він зробив з дерева ґудзики до того піджака. То він вже висів на плоті, бо вони одежу окремо закопали, а трупів окремо закопували. То вона по одежі впізнала, що він там є, але вже його не знайшла. То таке там було. Того нещастя багато, що вже його не можна й пригадати, але все щось приходить, те що ти бачив —і певно! Що ти чув, що ти бачив його. Ви знаєте, в мене була сусідка, Порохова Галка. Як вона прийшла до хати, ви не можете собі уявити, який страх подивитися на ту людину, що вона з голоду. Вона прийшла до хати, вона була зелена. Зелена, зелена. А була така груба, як діжка, а калюжа води коло порога стала під нею. Так якби то вона пішла до виходку. —Звідки ви прийшли? —Та ж я, каже, Гапка Дорохова. А вона недалека була сусідка, але я її не бачила, може, я не знаю, коли вона опухла. Ну вона вже довго не жила. Що за страшна та людина, нехай Господь милує. Але то не можна не неї було подивится, як вона тутай є. Вас заб'ють, коли хочете, як зобачать, що ви щось маєте, щоб його з'їсти, щоб його видерти. Ви не будете мати нічого, влізуть, коли хочете, і заберуть у вас. Ви не можете нічого сховати від них. Люди, знаєте. Ага. Ну, вже кінець. А в нас було кусок города до річки. Бере мій брат гатити річку. Бере мішок муки, викопав яму в річці, знаєте, як ховали. О, ще до цього дійшла. Той мішок муки кинув і були такі коноплі, що в нас тіпали їх, те терміття. Застелив той мішок тим терміттям і закрив землею й пустив воду по ньому. Ну й так воно зимою не достали, нічого ні, а вже літом вода спала. Вже зробилося, що води мало, та наша річка. Вже люди городи посадили, все. Вже так висока була річка, такий обрив. Ми пішли, достали той мішок муки, але вже він був погнилий зверху. Ми той мішок забрали, він все рівно, бо воно прилипло, знаєте. А мука була суха всередині. То ми на Великдень ще мали паски, ми спекли. Але люди вже робили з дерева таку балабуху і святили дерев'яну паску. А хто з бараболі святив. Це в ту голодівку. А хто святив з бараболі. А ще один раз люди домислилися піти на цвинтар. Викопати яму й там засипати пашню. Бо то на цвинтарі. Але це не можна робити вдень, треба робити ввечері. Вони викопали яму, закопали ту пашню. Як. вони доставали, то щось розірвалося і висипалося. Вони не бачили. А там комсомольці прийшли. — Ага! Де куркуль хліб ховає! Як узяли палки, як пішли, як свіжий гріб — так мертвого наверх витягали, доставали. Поховали. В нас отець був Бачинський. Його поховали. Так вони його достали, забрали хрест і покинули його на полі, що люди були засипані. Я дивлюся — чоловік іде з лопатою. Бо ви не знали, хто вмер. Ніхто ніким не нуждався. — Де ви були? — Та ходив маму засипати. — Та ж мама ваша давно вже померла. — Та вже, каже, комсомольці викинули й покинули нагору. Я не знаю, що тепер ці комсомольці роблять? Кажуть, що тепер будьто-би е хліб, що вони щось там мають їсти. Я не знаю, що. Але їм там, я не знаю, коли то буде добре. Коли вони побачуть, що є добре.
Пит.: Навіть мертвих не шанують.
Від.: Мертвих находили. Мертвих з гробу викидали. Вони не давали їм спокою.
Пит.: Чи Вам було відомо про Вінницьку яму ще до війни? Чи люди знали щось?
Від.: Ні. Тепер, як німці прийшли. Ніхто того не знав би. Щоб німці були не прийшли, ніхто був би не знав, що вона там є. Це вже тепер, як німці прийшли. То я не знаю, чи тих не карали, що їздили ще дивитися. Я чула, що будьто-би й тих, що дивитися їздили, як прийшли тепер другий раз німці, то вони їх брали дуже на тяжкі допити. Того ніхто не знав. Там був парк, було засипано. Деревця маленькі росли. Тільки вже тепер, як прийшли. Люди їздили дивитися. Правда, що я не була, але вона, мого чоловіка сестра була, то вона розповідала, що там похорон був день-у-день. Отці зі всього світа там, який де був схований — прїжджав. Бо отців не було. Вони також тікали, куди попало. Хоч він був піп, він не мав права служити десь, захований був. Крадюки несли люди десь, як знали, то охрестять вам дитину. Ніхто за ту яму не знав, поки не було війни, поки німці не прийшли. Аж за німців відкрили ту яму.
Пит.: А це друге питання. Як називався той пан, що родина Вашого чоловіка в нього працювала?
Від.: От я не можу знати, як він називався. Я знаю, що він був...
Пит.: Чи то був поляк, чи хто?
Від.: Чекайте, кого б я запиталася в селі, старих, старших людей? Вони тоді продавали ту землю, як мені може було шість чи сім років, як та земля продавалася. Я вже була, але я була дуже мала. Ну я знаю, що й ми купили, й люди купили й все село купило. А ще не вільно. Він не хотів на друге село продати, тільки в своєму селі продав на біду. То мого діда була донька на другому селі замужем, а вона вже мала тоді двоє чи троє дітей, то дід її стягнув до себе додому. Мій дід, моєї мами тато. То її вписав у своє село, то він її купив землю, може яких 12 десятин. І хутір, і хату поставив. І привів її в наше село, ту свою доньку. То я знаю, як ми були разом, як нас дід годував, як ми билися, як ми там були, бо нас було двоє. А там було в того, нас щось було шестеро чи семеро, бо й в сина були. Бо нас дід доглядав. А мій дід, то він був, можна сказати, мамин тато, то він був більше заможний. Три таких було заможних в селі. Він хоч був не дуже грамотний, але він був уже засідником у суді. І він як треба. То таке було село, і маленьке село —60 чи 70 дворів. Як приходило платити мирське чи чинш (це податок був за землю,) то дід разом заплатив. А йому люди відробляли. Бо він займався такою фармою, він вигодував свиней. Я то пам'ятаю, що як він привозив бочкою воду, як він виганяв яких 20, 18 відразу кабанів на продаж. То я вже те знаю, як дід то робив, на дворі варив їсти. То дід заплатить усе за те. А той пан, то всю землю продав, але вже та земля була закуплена, як я була. Я вже знаю, як вже те було, що вони продавали. Ну я була мала. Як він звався, той пан? Як цей малий, то я знаю. А цей нічого не робив. Чекайте, там якось найду ще старих людей, щоб вони мені написали, як той пан звався. То для мене буде цікаво. От шкода, що мій чоловік помер. Чекайте, він вдома покинув десь якусь... В нього в там записана пам'ять на папері. Я її не викинула, я подивлюся, як той пан звався.
Пит.: О, це дуже цікаво.
Від.: Бо він казав: —Щоб мені найти, той пан приїхав, то я який старий, я до нього пішов би служити. Я б не хотів, каже, в колгоспі на те робити, хто його заложив, бо я не хочу, щоб дурний мною командував. Я хотів би сам госпрдарити. А як я, каже, був у пана, то мені були золоті роки, бо я з тими дітьми виріс і від пана я всю працю знаю, і від пана до війська пішов. Це було. Я не знаю, як той пан звався. Він його все споминав, але мені вийшло з голови. Я тільки знаю, що він розказував, як йому добре було з тим паном.
Пит.: А це село як називалося, де цей пан?
Від.: Де той пан? Пасічна. В Пасічній.
Пит.: Ви раніше згадували, що Ваша церква колись була уніятською.
Від.: Уніятська.
Пит.: Чи були такі селяни, що себе вважали уніятами, чи ні?
Від.: Ні, не було. Вона була перехрещена на православну. Там навіть було в якому році вона перехрещена, але я то вже забула. Але я знаю, там надпис був, що церква була уніятська. Вона була дерев'яна. Але вона така була міцна. Я не знаю, де вони дерева такого набрали, що вона ще була б стояла 500 років. А тепер розібрали. Тепер пишуть, що вже нема, розібрали її. Розкидали. І ґоля б'ють на тім місці. Але вона була б ще стояла. Вона хоч і з дерева була, люди пофарбують. Ага, там ще такий був один, що він знімав хрести. Як уже мій чоловік приїхав додому, то відремонтували церкву. Він звався Баран. —Григорку, винеси хрести назад! Він поніс. Церква, правиться, священик. Другі села вже не мали церков, бо багато поламали, вже до нас приїжджають, село ожило, людей повно. А як прийшли ці, росіяни знову назад, то він знову знімав хрести, але повісився. Вже як зняв третій раз, то сам повісився. Бо з дому мені писали. Вже нема, повісився. Бо три рази хрести з церкви знімав. Вилазить. Як він вилізе, та ж то гелікоптером роблять. Я того не бачила, як він знімав але знаю, бо то він то робив, ту працю. Цікаво, як той пан звався, як він то був. Я знаю, що один був Попіль, але цей нічого не робив. Це такий був собі. А той, що був холостяк, він виїхав десь до Франції, як спродав ту землю. Але він спродав її в банк, а люди несли гроші до банку, сплачували, то я знаю хто скільки купив. Я знаю, що 100 рублів була десятина. Але то на якісь роки треба було сплачувати. А ще що знаю —що як вигодуєте кабана, то 18 рублів. Коли ви ту десятину заплатите? То то знаю. Але я не знаю, чому було збіжжя. Я тільки знаю, що як дід ніколи не міг перемолотити своїх ожередів. То він молотив зо кілька років. Як він їх складе, цього року не молотить, бо другі прийшли. То знову, як складе...А він у пана купив те подвір'я, що пан тримав тих, що в нього робили працівники, знаєте? І ту хату купив дід. Хата була здорова, у зруб складена, панщенна. Ви не знаєте, як то в зруб хата кладеться? Вона кладеться такими о карбочками, догори, корнери. Дерв'яна. Вся. Всі карбочки такі, дерев'яні. А тут така буде нахилена стріха, на долину. І тут буде така покладена, як повіс. Так що ви можете там відпочивати, спати, бо дід часто там спав, що вас дощ не обмочить. Хата була велика, велика. То дід ту хату... Ми вже там всі сиділи, в тій хаті. А як щось там треба, то люди проходили там до того діда до хати. А в діда був такий годинник. От ви навчитеся, бо я вас навчу. Він візьме відро велике й виб'є маленьку дірочку. І наллє повне води. А вже тоді як прийде ніч, то він наливав. Це вечір, він налив. Він дивиться на зорі. Ага, та зоря пішла туди. Він прийшов, зробив рисочку на тім, на тім... Ага, ця зоря так, ага. Це вже як опівніч. Це буде опівніч, знаєте. А тут поставить цебер, половину налив, і та водичка помаленько капав, капав, капав. І тоді він дивиться, ага, вже в опівніч, 12-та година ночі. Вже й півні заспівали. Дід риску зробив. Уже по опівночі, над ранком вже. Дідові треба йти п'ять кілометрів. Він засідателем у суді. То він мав йти п'ятеро кілометрів туди. Ну й так. Дід уже знав. Це такий в діда годинник був. Він знав пору, яка в. Бо часом він по зорях знав, але як хмурна ніч, то він не буде знати. То він піде, на ту рисочку подивиться, він знав, копи йти.
Пнт.: Цікаво.
Від.: Цікаво, правда? Один раз дід ішов. А він іде через став. Бо став у нас був у селі. Як він ішов через став, то як у нас ішли люди прати білизну на став — я не знаю скільки вам років, що ви можете це зрозуміти, бо ви може цього й не бачили.
Пит.: Я не бачив, а чув.
Від.: Еге, то люди викопали таку ямку, з льоду. Не викопали, вибили. І водичка підходить. Люди там полощуть, перуть, на льоду стоять і там перуть. А дід ішов, вона не була добре замерзла, він туди шубовтнув і обмочився. Вернувся додому. Обмочив кожух. А баба той кожух шкрябала, і діда дуже лаяла. Сварила. А мама сварила вже свою маму. —І ти, каже, не жалієш. Ти жалієш за кожухом, а ви не жалієте, щоб тато був втопився. Тато має вісім рублів на місяць, йому платять. І цей кожух вісім рублів, чи менше навіть стоє. То ви за кожухом плачете, а за татом ні? То я знаю, що вони... Що я була... А дід довго жив. Дід умер у 18-му році. Дід панщину робив. Я вам за панщину розкажу, як дід робив.
Пит.: О, це цікаво, розкажіть.
Від.: Як я вже підросла, я пішла в школу. Як я вже була розумна, що вже діда запиталася: —Дідуню, кажу, от ви були такі неграмотні й ви були засідником у суді. Як ви могли людей судити, як не вміли писати? — Е, каже, був закон. Закон був такий, що два винних можна випустити, аби одного невинного не засудити. Бо як той, що невиний засудиш, то ти будеш мати гріх, а як той, що він винен, а нема добрих доказань, немає нічого, ти його випустиш, він тоді другий раз попадеться. А ми йому це докладемо. Він попадеться, а ми йому докладемо. Це закон, каже, святий. Це царський закон. Не можна судити, щоб неправильно його засудити. Треба правильно, каже, його засудити, щоб він знав, як він щось винен. А дід мій, ще як був малим хлопцем, його захватила панщина. То він працював у того пана, відбував, а мама його була кухаркою в панів, їсти там варила. —Але то було, каже, нічого. Все рівно в пана нічого не можна було достати, вкрасти. То пан як привезе військо, то звалася „зекуція”, то це військо, вони, каже, на них усіх шили однакову одежу. То як той, що тонкий вбереться, той що середній вбереться, а той грубий не може, то його штовхають, б'ють, але мусить вбратися. Клянуть, каже, плачуть. І мусиш кожний день давати. То “зекуція" як прийшла в село, що то було, я не знаю, то мусиш давати кожний день м'ясо. До нас, каже, попався такий москаль, що, каже: —Мамо, ти що вариш їжі, то мені те давай, я не хочу, щоб ти мені давала кожний день м'ясо, бо прийде комісія. Як ти заріжеш курку, то тоді звари, як мають прийти дивитися. А були, каже, такі, що заставляли. У нас, каже, курка здохла, то сусідка прийшла і забрала, каже: —Нехай їсть, чорт його б. Бо м'яса, каже, хоче.
Вже мій, каже, як я трохи підбільшав, то я пішов, і зробив таку яму, викопали. І там цукерки робили. Дід пішов туди коні гонити. Він там коні гонив, пас. То він прийде і дід б'є, бо дід заснув у курочку. Дід так вже встає далі коні гонить. Якимсь кіратом вони робили там. Як уже дід підбільшав, пішов до пана на роботу. Вже став молотити в пана, то пан прийшов, подивився, що він їсть, а хліба не має. —А чого в тебе хліба нема? —Ну, каже, бо нема. Бо не маємо нічого, то нема хліба.
Він його нагайкою, нагайкою. —Ти, каже, дурню, дуба везеш, то дуба гризеш.
Ага, принесла, каже, мені мама їсти, то я в ті „близнюки1' насипав, насипав ті мамі. Мама пішла. А тоже були такі собаки, що доносили, знаєте. Мама на жорнах змолола, уже принесла, каже, мені. Вже в в мене. Що-небудь спекла. І так, каже, я вже тоді привик. То я вже не хотів, каже, брати „близнючками”. Я, каже, один раз взяв зо два пуди на плечі, ніс. Але здибав такого самого, що панові доклав. Пан мене прикликав, і його прикликав. Ну, вже пан дознався, що дід вкрав. І дали дідові кілька нагайок по плечах, набили. Ну й того набили, що доніс. Та тоді пан каже: —Ти, дурню, як украв, то неси, щоб ніхто не бачив. А ти, дурню, як бачив, то мовчи.
То мене, каже, не боліло, чорт його побери, що набили, але мені було дуже приємно, що й того набили. То таке було. То таке, каже, було, що мене набили, що я вкрав, а його набили, що він не вкрав. А тоді вже, як вас назначать до війська, то називалися москалі, будете 25 років служити. Але як ні, то навіть ви ховалися, як ви переховаєтеся той сезон. Чи ви маєте книжку? Але там того нема написано, що я кажу, бо я того, Франка маю книжку за панщину, що він описує. Але також цікава. То він, як ви не ховалися, ховалися і в той самий день, остався рік, 24 ховалися, а ще один ні, але ви будете служити 25 років, то ви вже будете дідом, як прийдете додому. ТІ роки, 25 років, ви мусите там відслужити все рівно, як вас до війська заберуть. А вже як по війську, десь як в Петербурзі помре, то буде така телеграма йти. Чи зимно, чи тепло, то стоїть один чоловік на кордоні. Оце наше поле, а це того другого села поле. То я тут стою, а чоловік тут стоїть. Скільки там — доби чи скільки стоїть, я вже не знаю як довго. То той принесе вам папір, що там в Петербурзі в нашому селі чоловік умер. А воно з Петербургу йде по цій телеграмі, то воно прийде на другий рік, чи на третій рік. То той вам дасть папір, то як зима, то ви несете помало, бо не побіжите, а як уже на літо, що сухо, ну то так по совісті треба бігти тіпком, аж через нашу землю, на ту другу дати, тому другому дожурному. Така була телеграма тоді. То такі телеграми приходили, звістка, каже, то аж на другий рік, на третій рік донесуть ту телеграму. То дід на тій телеграмі вистояв, то він нас як збере, то як він нам почне топкувата, то я колись думаю, нащо воно мені. Як я дістала книжку Франка, то я вже не маю що читати, бо я те все чула від діда, що мій дід розказав за ту панщину. А то цікаво, знаєте. Мені дуже тепер не хочеться жити. Але як я подумаю, скільки було нещастя, і то можна було те все бачити й жити, то воно якось можна було жити і цікаво було. Людина з чимось бореться в житті. Щось мусить бороти, щось мусить мати. Так би не докучив світ, якби нічого не бороли й нічого не робили. Було тяжко, навіть як, скажемо, мого чоловіка мама вмерла, то я пішла на похорон. Чоловік не міг іти, бо його арештують там. Зараз буде зарештований, як він приходить додому, як він е, то його ніхто не мусить бачити, бо за ним так і ходять, щоб його забрати. Але якось Бог дав, він сидів і відсидів, і приходив. Де він по тих в'язницях не ходив, де він не був, якось 92 роки промучився на тому світі. Але я знаю, як це той світ так іде? Багато дечого ще є такого, що не можна його пригадати. Ну я ще подивлюся, як той пан звався, мені це таки цікаво. Він часто за нього згадував. Він не згадував його прізвище, але він згадував, як йому там жилося в того пана, що він робив, які він праці робив, як він був, як він, як вони вже повиростали. То ми, каже, як запряжемо лошаки, їздим, де ми хочем, ми вже коні запрягали, щоб вони в'їжджували, то я, каже, піду туди набавлюся, та мені ще й заплатять. Дуже задоволений був, що в пана в дворі робив. Дуже він тим був радий.
Пит.: А чи були люди, що тужили за царем? Значить, як вже були совєти, чи люди думали, що ліпше було під царем?
Від.: Та всі вам скажуть, що було ліпше під царем. Кажуть, як був Микола дурачок, то була булка п'ятачок. Така була в нас приказка, а тепер тієї булочки й в очі не побачите, яка вона була. Ніхто навіть не мав поняття за ту булочку, що є на світі.
Ми як приїхали до Польщі, то приїхала зі мною одна родина, Мільченко. І от вона там є, от цікаво, вона в Канаді, її чоловік зі Сибіру хлопцем додому втік. То вона мала двоє дітей. То та жінка варила галушки з білої муки, а ця їй розказує, як у нас було. А вона їй не вірить. А трошки тіста осталося. Вона зліпила та й спекла як-небудь. Та й тому хлопчикові дала. А він дивиться, дивиться та є каже: —Мамо, що це є? А вона дивиться на неї та й каже: —То твоя дитина не знає, що це є? А вона каже: —А коли він його бачив? Аж тепер, каже, я вірю, що так було. Вони забирали все і вивозили на експорт. За одну гуску, каже, гуси з нашої України в Польщі сиділи попід зіоге-н, то 12 російських, а одна польська, то можна було 12 гусок купити з Росії за ті самі гроші. Вони везли все на експорт. Все вивозили.
А ж вони на ескпорт вивозили, то мій чоловік тоді працював у вагон— ресторані —він робив Шепетовка, Баку, Москва, Одеса. Він робив так само під чужим пашпортом. То він не міг ще тоді свого добитися. Ми вже добилися свого, як німці прийшли. Бо я як приїхала до Шепетівки, то як він приїжджав, то я його там зустрічаю. Він щось привезе з Баку, лимони, мандарини —таке, що в нас немає, то він привезе. То потяг приходив з Польщі. Приходить потяг з Польщі, то зараз є гудок. Де вас захопило, то ви мусите стати на коліна й туди дивитися, на схід. Але мене захопило в будинку. Якраз я була в будинку, як мене захопило, гудок. То вже доки другий раз не буде салют, то тоді можна вставати. То мене захопило в будинку. Ще було там двоє чи троє. То ми бачили. Нас тоді там ніхто вже не провірив. То вони вантажили кабани в польські вагони, з наших, з цих вагонів російських тим полякам. То вони вантажили кабани в польські вагони, з наших, з цих вагонів російських тим полякам. То ми бачили, як вони вбрані і як вони експорт забирали. Кабан заколяний, несуть його на носилках, обвинений білим полотном, тільки ноги зверха. І вони перевантажували, переносили в польські вагони, цей експорт. Вони вивозили задурно, щоб вбити ринок у Польщі, щоб поляки бунтувалися, а вони не мали чого бунтуватися. Вони задурно брали, їли й сиділи.
Пит.: Це в якому році бачили?
Від.: В якому році було? Це було, мені здається, це до німців було, як він робив у вагон-ресторані. Це десь було, мав бути, я не можу пригадати, в якому це було році, але він робив у вагон-ресторані, я була тоді в Києві. Десь перед ходом війни. Десь перед ходом війни, бо ще війни не було. Десь ще було може в 40-му році. Десь в таких роках.
Пит.: Це вже як Галичину зайняли?
Від.: Ще тоді не була Галичина зайнята.
Пит.: О, то це ще до того.
Від.: Ще до того. Ще не була Галичина зайнята. Ні, ні, ні.
Пит.: Якийсь 38-ий рік, чи 39-ий.
Від.: Це ще війни не було. Це ще до війни було. Але десь недалеко перед війною
це було. Бо це вже він. Бо вже як війна його захопила, то вже вагон- ресторан не пішов.Його дали на пекарню. У Києві оставили. А його, мого чоловіка, лишили на пекарні, тому він не був мобілізований до війська. Щоб він пекарнею завладів. Він остався головою пекарні в Києві, а ми мешкали в Боярці. Бо ми 12 літ не жили в селі. Ми виїхали були зі села. Ми до села їздили щось привезти, що там узяти. Тільки наші знали, коли ми були. То ми, то його лишили там головою пекарні. Ну він добре зробив, що він наніс трохи сухарів, і ми насушили. То як ми вже втікали, то мали нести додому сухарі, що їсти. Він приїхав додому наніч, а тут німці збомбили залізну дорогу й не пішли потяги. І він не міг добитися до Києва назад. І він остався в Боярці. І на другий день бомбили, і на третій день бомбили. І він не може до Києва добратися, бо вже війна почалася. І його вже до війська не взяли, бо там лишили. Вони були б його мобілізували. І вже зробилося таке, що вже не знати, де ти є. І я пішла на базар. А на базарі ви все почуєте, що вже німці там. А то більша була провокація, як ті німці йшли, бо люди хотіли дуже німців. Дуже чекали на тих німців. Хотіли, щоб як збутися цього колгоспу, цеї нечистої сили.
Я прийшла додому, та й йому кажу. А він каже: —Мовчи, надвір не виходь. — Бо наша господарка, де ми мешкаємо в неї, то її донька за жидом замужем і вони втікл й " на Сибір. Вимухувалися. А вона сама українка. —Мовчи і надвір не виходь. Ти вже раз мене завела, каже, до в'язниці. Знову шукаєш в'язниці. Але мене все таки кортить. Я вийду на Хрещатик. Хрещатик —то гопівна вулиця. Там люди сходять з містка, з Києва, з базару, ті сюди, ті туди. Ходили десь, верталися, щось таке зробилося. Там щось він приїхав, а тут „скора допомога” загрубіла, ранених привезли. А хтось каже: —Ну що, вже війна? Яка, каже, там вам війна? —Та ж, каже, скора допомога приїхала, ранених привезли. — „Да нєту." —О —друга жінка каже —якого чорта ти мовчиш? Говори людям, бо прийдуть нас німці й поб'ють. А так ми хоч будемо знати, що ворог на нас напав. Вона навмисне, щоб його випитати. —Тут війна, а ти ще крадеш від нас війну. То кажи правду. Чого ти мовчиш? Ну нічого. Десь так згодом щось Іде по вулиці і кричить: —Збори! В такому і такому домі. Ну вже йду на збори. Я приходжу на збори. Вони оголошують: — Війна! Ми німцям все давали, вони в нас брали, а тепер вони на нас напали. Нам треба хоронитися. Треба ставити вартових коло води й коло керниців, щоб вони нас не потравили. Треба дивитися, чи вони не накидають яких шпигунів, щоб ми бачили тих шпигунів, що йдуть. Бо вже війна почалася.
Ой, я біжу додому з радістю. І кажу чоловікові: — Вже не буду мовчати, бо збори. Вже на зборах сказали, що війна. Тут приходить. Такий був у нас один студент, Петро Жила. Я кажу: —Ти знаєш, так і так. —Я знаю, каже. —А що ти будеш думати? —О, каже, як я п'ятами не обернуся, бо буду так само, піду до війська.
А його затримали, бо він якийсь був активний такий. — А може, каже, як німці прийдуть, то я, каже, тільки п'ятами на них накиваю. Значить, угічу. Тут вони вже розпродують військовий магазин. Військовий магазин розпродують. І я пішла туди, до тих військових магазинів. Що хоч бери. І дешево, знаєте. В мене була маленька кімнатка, я мешкала в тієї нещастної. А було таке маленьке віконце. Так не гелю, як у нас кажуть. То я піду накуплю, прийду до того віконця, вкину, та й назад іду. Та й знову накуплю, та й кину, та й назад іду. Та й кину, та й назад іду. Закидала те все. Чоловік на мене кричить:—Що ти робиш? Нащо воно тобі? Ну продають, треба брати. —Але ти ж тут не будеш. Я не знаю, де ми будемо. Тут уже ходять, бо багато людей повтікало. Вони хочуть дітей вивозити, знаєте. Арештовують дітей, щоб вивезти зі села, щоб вивезти цих дітей. Люди стали ховатися. Людей етапи гонити, стріляти, хто не хотів іти до війська. Навіть був вбитий в нас, на її городі, в цієї жінки, один такий з того села чоловік. Ой, Боже, яке страшне. Чоловік уже мертвий сидить. Що з ним уже буде? Прийдуть і заб'ють. Але якось нараз стали сильно рватися бомби. А вони наклали бомб по Хрещатику. А то далеченько було від нас. Так як війна. Ці бомби перетихли. Комусь щось пошкодило. Як я дивлюся в вікно —та німці ходять по тому, по вулиці, німці ходять. Як німці ходять, то я виходжу з хати. А моя господиння вмліла, впала. Вона не хоче німців, бо вона боїться їх. А я їх не боюся. Вони нічого мені не кажуть, та я їм нічого не кажу, тим німцям. Але я прийшла до хати, кажу: — Івасю, фронт пішов уперед. Що будемо робити? —Тікаймо! Тікаймо! Те все, що було, то осталося. Тільки я сухарів набрала, і сала набрала. А він: — Тікаймо! — Нічого не бере, аби втікти. Я простелила простинь і так кинула йому жакет, собі жакет, трохи білизни. Я трохи була дурна —можна було більше накидати. Та чи я підніму на плечі? Він би був мені на дорозі поміг нести. Аби я підняла. Ну, я підняла на плечі й вже тікаємо. Тікали ми, тікали. Прийшли ми до якогось села, бо якщо завтра одіб'ють фронт, то нас знову займуть росіяни. Нам треба тікати додому. Ми на полі ночували. Ми переночували на полі. Рано ми прийшли в село. Господи Боже мій! Та нехай Господь милує! Те село якось було долиною. ТІ всі хати нахиляні, побиті. Військо все побите, машини побиті. Прямо ще гаряча кров, знаєте. Нема людей, нема кого питатися, бо люди повтікали. Ми через те село перейшли й попали в ліс. В ліс стежка. Там ранений лежить. Що я йому буду робити? Не можу нічого йому зробити. У ліс стежка. Ми зразу увійшли, а там стежки нема. Збиті дуби, скидане все мотлохом і кудою хоч, тудою йди. Де пройдеш? Нема кудою пройти. Драпалися ми з того лісу, хоч би вийти, чи взад чи вперед, нема куди. Вийшли. Не знаю куди —вийшли. Вийшли ми з того лісу. Як ми вийшли з того лісу на прогаляву —там уже окопи. І поховані вже побиті є люди. Там уже гроби цих людей. Свіжа земля, ще так тільки позакидувано. Ще навіть ноги виднося їм. А в других окопах ще сидить жовнір, моркву їсть, а забитий. Це тих, що гнали. В тому, в чому він був вдома. В тому він сидить забитий, але рушниця в нього є в руках. Він сидить і моркву, як їв. Десна в городі в людей вирвав. Так він там і сидить.
Ну так ми пройшли. Зайшли ми до знайомих у Фастів. Аж до Фастова вже ми добилися за два дні. Там вже збори, наставляють старосту в селі. Ці, знайомі в. Вже з Фастова. Ми в них прожили тиждень. То вже ми йдемо, то вже такі вагони ходять, малі, пригороди такі. До нас ще причепилося два полонених. Вже нас є четверо. Ми вже з'їли ті сухарі. Ми вже доїхали до Шепетівки. Ми вже з'їли ті сухарі, те сало. Вже нічого нема. Ми ще йдем, бо ми ще їли вдома, то ми ще йдем. А ті полонені вже не | можуть йти. А вже люди вийшли в поле жито жати. Я піду до тих жінок і прошу в них: —Дайте хоч тим людям, бо вони не можуть іти, вони не можуть їсти.
—Ну що ми, каже, дамо? Та мала бараболю, з'їла, та навіть бараболі не принесла, якось у полі е. Хліба ніде не випросите, хоч ти ґвалт кричи. Нічого нема. А до села. Хати в, та ти не знайдеш, бо там людей нема в селі. Не вільно заходити по хатах. Іде якась німецька підвода. Ми йдем згори, а вона їде під гору. Повно везе хліба. Такі довгі бухівці. З нами зрівнялася. І той бухінець хліба перелетів і впав під ноги. Ми стали над тим хлібом, а той далі вагон пішов. Ми стали над тим хлібом. Я кажу: —Я того хліба брати не буду. Може він отруєний. Той полоний каже: —Зараз умру, але візьму. А здоровий хліб, такий якийсь розплесканий. Ми той хліб узяли, зійшли в долину й сидять люди. Сидять діти, двоє дітей. —Дідуню! Діти, хто в вас є? Бабуня чи дідуньо? — Ні. Бабуня нам цибулі принесла й ми сіли, і та бабуня сіла й ті діти. І ми добре попоїли. Ми вже там з тими полоненими розлучилися, бо вони пішли на своє 4 село, а ми пішли далі —до свого села. І ми так прийшли додому. Нічого ми не застали вдома. Все побите, все подерте. Але то таки була вже жива,
а на городі в мене був засаджений город, бо цей самий що сидів, то він утік, а мені все лишилося. І город, і сливки, і все, все, все. Я вже є господиня — маю що їсти на городі. Ми одремонтували геть це все й зробилося так само, як вже добре нам стало в селі. Але як прийшла війна, ми вимуфувалися, то як вони прийшли, то повирубували садок і все обійстя спалили, все це з тієї злості. Так що мені пишуть: —Додому нема чого вертатися. І знака нема, де ви жили. А тоді якось ми мали, а тепер я кажу. —Добре, що нема, а то хоч у колгосп не попало. Бо не хочеться навіть за той колгосп думати, щоб мої ломаки там осталися в них. Ну й так ми прожили те все на своєму житті. Так. А в нас ще був один секретар сільради. Він був Щербак. Мехтон звався.
Пит.: Можете це повторити?
Від.: Повторити? Був у селі такий секретар. Секретарем він працював. Щербак Мехтон. Жінку він мав; називалася Горпина. Ну й так вони прожили, поки цей 33-ій рік не прийшов. Коли він уже захворів і вмирав, то він поклав Фантелію на грудях, читав, вже молився Богу. А як помер, то жінка його обрізала й з'їла. А потім ще сина свого забила й з'їла. Але може був би ніхто не знав, але на цвинтар як вивозили, так кидали людей, то він уже лежав обрізаний. То навіть мені приходилося дивитися на нього, бо йшла з буряків, то заходила. Ми як ідем з буряків, то їдем через цвинтар. Ага, хто няньки помер? О, той, той, той. Всіх пізнаємо. Бо по них яму не засипали, викидали так. А нікого не було — ні собаки, ні кота, нічо не було. Дощі страшно йшли. Мокрі дуже були. Аж тоді то, як вже приїхали з того, доклали в район, то як приїхали, то дали кіло пшона й кіло хліба. То як викопають яму, то повно привезуть. А як їдуть по селі, збирають трупів, а в хаті ще один є живий, і того викинуть. . Навіть такий був випадок, що мати свою дитину відає: —Нате, заберіть, я завтра вмру, а ; ви забирайте його сьогодні. Так, бо воно й так не буде, нащо воно має оставатися. То й того викинуть, живого
туди завезуть, у ту яму. Як привезли як попало, так викинули —і кінчено. Ну, ще була така одна родина, її чоловік був засуджений, разом зі мною сидів. Його не було вдома. А в неї було п'ятеро дітей. І вона мала дуже гарні убрання. А ті, вже нікого коло корови не буде, але тих комсомольців, тих злиднів, то в них корови
оставалися —вони в них не забирали. Але вона в неї захотіла купити якісь гарні хустки. Та й вона її носила молоко, її чоловік, я не знаю, чимсь працював. Якимсь активістом був. От вона їй носила молоко. Принесла вона їй молоко за ті хустки. А в неї п'ятеро дітей вдома. А за нею прибігло собача мале до хати, вона виховувала. А ті діти як поглянули на те собача, що прибігло, схопили те собача. Те сюди, те туди, те за ногу, те за голову —роздерли й їдять. Вона як поглянула та й втікла й більше не приходила. Не знаю, як вони довго були, але ті діти дуже живо вмерли й та жінка вмерла. Але я до них ходила, часто їх провідувала, ту жінку, як до того було. Так що вони на ходу те собача з'їли. І так що їх усіх разом, як вони вимирали. Щось одне осталося, чи жінка, чи щось. Щось одне осталося, воно не померло. То їхала підвода й забрала. То так їхала по селі хата від хати. В одній хаті був Суп жуків Гриць. Вісім душ за один день вивезли. Бо то як вмре, то ніхто не може їх забрати. Вони чекають, аж поки приїдуть за ними. Кожного дня не їдуть. Там через тиждень чи що їдуть, забирають. А мій сусід, він мав кожуха. Кожух —колись корова була стояла. То він у свого шваґра виміняв собаку за кожуха. Взяв ту собаку зарізав. Я ходила через його город по воду. А він взяв ту шкіру з тієї собаки, натягнув на патик і зверху її на вогонь —смалить. Як барана. І шкябає. То буде варити з неї холодець. То з нічого —жабу зловив і з'їв. Жаб не було. Черепашки. Миші. Ходили люди з патичками: де в полі в, дірочку зобачив, викопує та й їсть. Навіть смажити не треба. Ви не можете представити. Ви можете не вірити, але я вам можу клястися 100 разів під Фангелію, що нема ні одного слова брехні. Бо я то бачила, я то пережила.
Пит.: А ці, що в Вас забирали хліб? Ці, що забирали хліб у людей —чи це були свої, місцеві?
Від.: Свої. А як своїх ще бракувало, то з другого села приженуть. То це були свої, місцеві. Це такі були активні. Як вони напали на куркулів, то цей актив ходив, брав, грабив, пили, носили флаґи по селі, танцювали, співали, бригадами ходили по селі. Така була їм велика радість. Прийшли до одного „з колядою." І стали йому співати: — Куркулі вмирають, а бідняки співають. А він каже до нього: —А ти знаєш, каже, що? -Ні. Він каже до нього: —Ви знаєте що? Я вас такого зроблю, як я. А він до нього каже: —Мені це, каже, не диво, каже, це не штука, каже, забити крука, що летить, а забий їжака на волі дупою. Це не штука, каже, що ти мене зробиш такого, як ти. Зробися такий, як я. А вони співають, що «куркулі вмирають, а бідняки співають."А той каже: —Зробися такий, каже, як я. Ну й так вони прийшли ще разів кілька до нього, а він був, правда, заможний в селі. Бо в нього було 40 коней, але ви не скажете, що то 40. Ви скажете, що то одна, бо вони були однієї породи й однакові були всі, однієї масті. Вони ті коні в нього вже давно забрали. Ну й прийшли до нього, щоб ще давав. У нього вже нема що давати. Вони взяли його пхнули (його хата була на горбку, так високо). Пхнули й закотили його і він впав донизу й забили його. В нього ще був син. Вони того сина визвали, щоб давав золото. Вони його били, били, били, щоб давав золото. Він каже, що йдіть додому, бо я тут не маю. Де я вам візьму того золота. Вони його привели додому. Він прийшов додому, та й прийшов до хвіртки, до перелазу, та й каже, що я вам золота не дам, бо в мене золота нема. То в нас такий був активіст. Він звався Мищенків-Горда. О, то зараза була. Він його залізною палкою через груди і заколов. Він упав туди трупом. Мати зобачила й собі вмерла. Ну, що ж? Вони далеко не мешкали від цвинтаря. Забрали їх туди, закопали. Але ж там вже люди не могли того витримати. Такий був у нас один чоловік, старший вже був, але він якийсь був мудріший. Він уже в район не йшов, а пішов в область. Пішов у область і доказав таки, що так було. Вони приїхали. Приїхала жінка. Приїхала жінка, викопали його звідтам. Вона зробила те слідство й поїхала. А в цього Горда—Мищенка, то його брат —голова сільради. Як він голова сільради, то весь район в нього в руках. Він що хоче, то робить в селі. Його мусять всі люди боятися. І вони приїхали таки. Хоч радянська влада, але вже такого вона щось не могла перетерпіти. Приїхали. І сказали, що вони приїхали по такому й такому ділі. Визвали цього Горду і почекали до пізньої ночі. Ну, каже, пішли до такого й такого куркуля. Як вони йдуть, прийшли до його хати. Подивився, каже, ще рано, зайдім до тебе, відпочити. Зайшли до нього відпочити. —Ти арештований! —За що? —А там тобі скажуть, за що. Ну, як його арештували, тоді люди вже не стали боятися. Всі стали писати, що робив кому: кого бив, кого грабив на задурно, що він робив у селі. Ага. І так його десь прибрали, що він вже не вернувся. А ще цей самий, що я казала, що його за коні заарештували. Він ішов з міста додому, а цей самий Горда його здибав на полі: —Давай золото! І ограбив його. Забрав у нього золото. Він в нього впав на коліна, помолився, що й жінці вдома не скаже. Нікому не скаже. Вже його розкуркупили, розкуркулили. Вже все. А ви знаєте жорна, ні? Що мелять на жорнах. А пішли комсомольці бити жорна по селі, щоб люди не їли хліба. Бо що хто має, то змеле на жорнах. ТІ прийшли до мене. В нас були жорна, побили. Але якось так милостиво били, що не на двоє розкололи. А цей Матвій прийшов, подивився на ці жорна. Ви дивіться, що заходить до діла. Взяв обруч і став кувати ті жорна, щоб таки вони були дійсні ті жорна. А тоді ми вже не будем їх так ставити. Будем їх ховати. А цей Горда біг. Почув, що він там стукав. А він знає, що чоловіка вдома нема, ну я сама. Як він забіг, а це Матвій. Він за сокиру, та як його обухом, цього Матвія. Але він його не забив. А це було так коло порода близько, коло садка. Цей Матвій вискочив з цього хліва і впав під деревом. А я пішла в поле прати білизну. Як я йду, то цей Матвій лежить. —Що є? —Ой, каже, я вмираю.
—Що сталося? —Тут мене Горда, каже, так два рази чи три вдарив обухом в плечі. Він на мене злий. Він мене ограбив на берегейсько руці(?). Він в мене забрав гроші. Тільки золота. Я ж нікому не казав і був би не сказав. І жінці б не сказав. Але я вмираю і ви будете знати. Що я маю робити? Ця білизна ще мокра. Я цю білизну кручу й на нього воду пускаю. Бо до хати не добіжу, бо то далі. А він же ж вмирав. Вона мав воду, ця білизна, що з річки. Я далі кручу, я далі на нього. Я йому голку на голову, бо багато білизни принесла. Я його стала ворушити, я його посадила. Я йому кручу цієї води в жменю. Я його напуваю. Ожив. Ожив, сів, мені толком розказав, як було це все. Ну, каже, я може, каже, зле зробив, що я вам розказав. Може я буду ще жити, але нікому, каже, не кажіть, бо він мене таки вб'є. Ну, аж тепер я написала його синові додому, це вже як була тут. Вже приїхала. А той син в селі не живе, то я написала додому, як твого батька Горда Мищенків ограбив на тій Руці. Так. І був би ніхто й не знав, якби він його був не бив і той був не вмирав. Він усе по селі робив, що він тільки хотів. Ага. В Гершка вкрали корову. Ну, кого арештувати? Мого сусіда арештували. А він один в батька. А куркуль був. Заможний був колись. Таки вони були заможні. Але його жінки сестра за доктором замужем. Його жінки сестра за доктором замужем. Дві сестри. То одна за доктором, а одну він має. Він прийшов до цього Антона, забрав його й арештував. Бо він вкрав у Гершка корову. Б'ють цього Антона, б'ють, б'ють. Він вже каже, що він украв. Що він ту корову вкрав. —А де вона є? Він їм сказав, що в другому селі, він її завів. А він так, щоб відчіпитися. Може хоч день, два проживу, може який рятунок буде. Треба йти, щоб взяти підводу і завезти того Антона до тих людей, щоб ту корову витрусити. От вони йдуть, Антона того ведуть. А вже того Антона так били, що залізною палкою пробив рукунавздовж, знаєте. Через руку дав залізну палку. Коли вони йдуть, то чутися смалятину, знаєте. Такий дим поганий воняе. Я не знаю, чи ви все знаєте, що я вам кажу?
Пит.: Розумію.
Від.: Ага. Цей другий комнезам, що били Антона (бо там більше їх було, але їх два йде), каже: —В мене цієї ночі хтось курку вкрав. Чи не вона? Зайдем. Як вони заходять, то з тієї корови голову смалять. Вони зарізали корову, самі комнезами вкрали, зарізали, м'ясо поклали в basement-i. Але чого їм треба було голову смалити, то я не знаю, їжте м'ясо. Як ту корову витрусили, то вже не мають з цим Антоном що робити. Беруть Антона на підводу, відвозять до шпиталю. І тому його вилікували, бо її сестра була замужем за тим доктором. То він остався ще живий. Ну, правда, що він ще щось трохи прожив після того, після тієї корови. Ну, а так би були вже добили, щоб він був не збрехав їм, що він ту корову вкрав. А вони на ту корову втрапили. Як щось не винна душа, то так його Бог врятував за ту корову. А він вже його пробив руку патиком, що вже він в готовий, він вже його заб'є. Ну й таким порядком він остався, що його до села вже більше ніхто не побачив. Десь він також певно в Вінницькій ямі. Ви, мені цікаво, поговоріть з цим священиком. Ви підете до нього й скажіть, що вам чогось треба. Він дуже мудрий чоловік. І дуже він прихильний. Ви можете з ним говорити так само цілий день. Так. Я вам ще все не розказала, бо то я пережила 25 років за радянської влади, я нічого більше не бачила, тільки що гонили, били і ніякого ратунку не було. Вигнали матір з хати. Батько втік, брат утік. Куди він утік? Він утік на Донбас. Помешкання не знайдеш. То він працював на літейному десь заводі. Прийшлося, що було йому зимно. То де він спав? Ви знаєте, де шлак виливають? Знаєте, який він гарячий? То він там спав. Але він не знав, чи другу машину не привезуть і на нього не вилють, ту машину. Чи ту другу машину на нього не вил ляють, той шлак. Ну, то таке було життя за радянської влади. А це вже мама осталася з цим меншим братом. Вже їх там розкуркулипи, повигонили, хату забрали, свиней пустили в ту хату. Вже свинарню з хати зробили. А мама моя дітей відбирала в людей. То ті жінки знають маму, але не можна того куркуля прийняти до хати, бо як дознаються, то того виженуть з хати, як ви когось переховуєте. То цей хлопець ходить де-небудь по хлопцях, перекочовує ніч і так само день, а мама по тих роді лях ходить. То там, то там. Ну вже він пішов проситися, що він уже має 16 чи 17 років, він не хоче бути з батьками. Він хоче йти до колгоспу. Вже пішов сам проситися. Його прийняли до колгоспу. Прийняли вони до цього колгоспу. Щось вони обдумалися, як його збутися, що він же є куркуль. Вони ж не можуть його тримати в колгоспі. Вони взяли написали заяву, що він такий, такий, такий, такий, треба подати в район. З району прийде і вони викинуть. Не в район, а в область це подавали. І написали на нього цей папір. Бере його один чоловік, заарештував і веде. Це до Проскурова, це 80 кілометрів. Як він його туди привів, то якраз було пізно, нікого не було. Вони його зачинили, а рано буде слідство. Я велика, і мій брат старший великий. А цей виріс уже в тому квітучому колгоспі, в тому раю радянському, він уже такий малий. Він уже не виріс. Як його зачинили і поклали йому ті папери. Йому таки хотілося подивитися, що там на нього написано. Як він драпав, драпав, та й він поздер коперт. Як він роздер, то вже нема ради, треба роздерти більше. Як він роздер більше, як він подивився, що він куркульський син, він вредний для колгоспу. Він такий, він не такий, він такий. О, Боже, каже, де мене подінуть, як я їм цей папір подам. Вони же мене, же, відразу, каже на Сибір відвезуть. Там таке написано! І вже й підписані, навіть і ті колеги, що його трохи переховували. Щось 16 чоловік підписалося, щоб його забрати. Я, каже, став його їсти. А він прийшов туди без нічого. Він став їсти ті папери, їсти став. Бо як спалити, то буде дим. А треба їсти. Каже, я їм, їм, ковтаю. А то ж, знаєте, як совєти напишуть. Не так, що написали записку. Цілий аркуш. Я їв, їв, їв, їв, їв, їв. Але не можу далі з'їсти. Але чую, хтось по коридорі вже йде. Певно за мною. Господи, я їх так і з'їв, як цукерок. Так з'їв, живо з'їв, як цукерку. З ляку з того, знаєте. Таки до мене йдуть. Відсувають мою камеру, викликають мене. —Ти будеш такий? Такий і такий? А де твої папери? А, я, каже не знаю. Вони вам може віддали. Вони мене загонили. Мені не давали паперів. Але то законно йому паперів не давати, знаєте. —Ну а ти не знаєш, чого ти сюди прийшов? —він на нього подивився. —Та я, каже, знаю, чого я прийшов, я вчора збіжжя, каже, чи позавчора я возив збіжжя, пашню для вокзалу.
Бо то радянська влада забирала хліб. А він був на конях. Каже: —Друга коняка вдарила дишлем мені в мішок і мені не хватило 10 кілограм збіжжя. То вони мене, каже, за це сюди прислали. А він збрехав. Так не було. Вони на нього подивилися. Написав він записку — іди назад. І таким порядком він їх обдурив і там і колгосп обдурив. І він остався в колгоспі. І так вже він був у колгоспі. І вернули йому хату. Вже в колгоспі —треба хату вернути. Вернули хату й він вже взяв маму додому. Вже мама той голод навіть дочекалася, дожила таки в тій хаті. Дожила той голод. І так він в тому колгоспі працював. Може то його заставило, а може такий характерний. Як він з вами щось зробив, то він і ви знаєте. А ж він зі мною щось зробив, то я буду знати. Але він мене не боїться, він мені все розкаже. Я буду знати. А своїй жінці він не скаже. Нічо не скаже. Ну, він уже працює в колгоспі. Але його знають. Що з ним украли, то з ним, а більше ніхто. Поділишся з ним. Як. щось зробив, то з ним. Він був на виїзних конях. Голову возив колгоспу. Як голова колгоспу не їде, то він підвозить насіння, тим, що в полі сіють, знаєте. Він бере насіння. Йому наклали на віз насіння й він везе в поле їм насіння. Але вони поставлять сторожа, щоб дивився. Як рівна дорога коло хат, то це ще нічого, а там в якась'—рів або що, то там буде сторож. Як там якась солома —буде сторож. І те все. Там недалеко посівної була ще солома, що вони молотили. Осталася солома. А він віз горох. Він взяв мішок гороху і скинув під ту солому. Це ж вони всі поділяться, значить, як та бригада. А там була жінка. Вона вискочила, почала кричати. Дурна, бо, знаєте, як бідний, то дурний. Він коні припинив, за той мішок гороху, викинув назад на віз. Викинув назад на віз і їде туди, до них. Приїхав до них, а вона біжить, кричить, що це горох крадений. Що це горох крадений. Який же це крадений, як він привіз його на посівну? Всі мішки до чиста. Ну, крадений. І бригадир перерахував. Всі мішки є, зробили дізнання, що мішки є. Але він злякався. Він тільки підвозив. Він там не робив. Як він там зробив—прибігає до мене. —Дай мені гроші, я буду втікати. —Куди? Так і так. —Що сталося?
Так і так. —А як то було? Так і так. —Нічого не роби, будь удома. Тобі, нічого, кажу, не буде. Як прийшлося, я сиділа на такій дорозі, що вже їде в село ті. Що вже до села їде НКВД. А я вже йду, я знаю, до канцелярії. Я приходжу, там повно людей і всі кричать, що він злодій. А я сміло до них підходжу, бо він мені розказав, як є. Я кажу: —Чого ви на нього кажете, що він злодій? —Ви всі до одного злодії!
Тільки я не злодій, бо я в колгоспі не роблю. А якби я робила, я б також вкрала, бо мені треба. Я б не вкрала, я там роблю, я б взяла. А якби я не робила, кажу, а як я не роблю, то я не можу взяти. —А ви всі до одного злодії. А та сама виходить: —А як то ні? Я ж бачила! —А я, кажу, бачила, що й ти злодійка. —А що я вкрала?
—Я кажу, йшла до мами, а ти робила перевесла. Ти зробила 20 чи 30 перевесел, а соломи багато накрутила і зав'язала і понесла додому, бо ти щось маєш пекти в печі. То ти вкрала. Я тільки це бачила, а ти все крала. Як ти це вкрала, то ти й друге вкрала. А та, кажу вам, та кричить. Та коноплі тіпала, то правдиво несла як вкрала. Я якраз ішла через це й бачила їх. Розійшлися всі. Зробили з нього дознання без наслідків. Ну, Богу дякувати. Так виходить в тім колгоспі —самі будуть красти, а на вас усе скидають, до чиста. Вони машинами крадуть. Коло мене був секретар сільради. То вони наладували машину пшеницею, і він приїхав додому, висипав ту пшеницю, і вони ту пшеницю самі розносили, а бідних грабили. Останнє пшоно висиплять, два качани кукуридзи буде зв'язаних на насіння і прийдуть заберуть. Оці, ці самі, ці активісти. Я вже буду йти, бо вас десь певне там потрібно, так що ви можете тільки спитатися цього священика за ту Вінницьку яму, бо він був, він очевидець. Він то все бачив. То е багато, то такі пережитки страшні. То не можна їх пригадати. Я ж вам кажу, що як подумаєш, то думаєш, як це можна було бути. Вам ніхто не хоче вірити, бо ти, каже, з цього ніде не вижив би. Ти б не витримав би того. А ти витримав якось. Якось тобі вдалося. І голодний був, і на Вінниці сидів, і палити не було чим. В хаті сидиш, а кругом стіни в морозі. Палити нема чим. А тут ми так боїмося, ще міряєм тепературу, щоб не спала нижче якоїсь.
Пит.: То я Вам дуже й дуже дякую за все.
Від.: Прошу. Напишіть: Гоголь, він стільки пережив. Мій брат двоюрідний пристав до куркульки замужем. Він не був такий заможний. Вони б були Його не прийняли, але вони хотіли трохи спастися, бо він був бідний. Він пристав до неї замужем. Як вивозили куркулів на Сибір, він попався на Сибір. В нього було троє дітей. Він покинув троє дітей в матері. Його повезли на Сибір. Але він не був трохи такий чоловік битий. Він не був такий дурний. То це був мій брат на Сибірі і мого дядька син на Сибірі з жінкою. Його на Сибірі поставили, щоб він приймав продукти, що привозять людям. Щось там привозили. Як він там робив, то він собі щось міг приготовити з харчів. І цей покинув вдома діти і той покинув вдома діти. І вони змовилися втікти з Сибіру. То вони насушили сухарів і забрали з собою, що там їм потрібно в дорогу. І пустилися в той ліс. Лісом йшли, лісом. То сухарі вони їли, а воду —вони брали росу зі зілля, набирали тієї роси. Так вони воду пили. А стежки тільки ті були, що звірі ходили тими стежками. Як вони довго йшли з того лісу —я не знаю. Але вони прийшли де пароплав, що приходить. Вони знайшли човна на березі, що був прив'язаний. То той пароплав як відходив, а вони йшли за тим пароплавом. Той пароплав як іде, то воду розгортав. А човен за ним іде, то вони знали, куди їм вертатися. То вони за ним гналися, тими веслами. А як уже водою набирається повний човен, то жінки вичерпують відрами з човна, щоб не втопитися. Приїхали вони на сухе, до потягів. Яким порядком їм удалося, що їх запакували в люк під потяг. Вони влізли туди в люк під той потяг. Привезли їх уже до Москви, вони доїхали. Вони з того люку вже як вони вилізли, то вона сказали: — Ми не просили в людей їсти, але нам люди вже давали самі. Хто на них дивився, то не питався. Але ми вже, кажуть, продавали це останнє —одіяло. Вона ще щось там мала. То ніхто не купував, так нам давали. Якимсь порядком вони вже з тієї Москви таким самим „зайцем" приїхали до села. Увечері я чую: —Відчиніть! Відчиніть! А я від поля жила. Я приходжу, дивлюся —Федір і Ганька. —Боже, де ви взялися? —Мовчи, пустіть до хати. Я дуже хочу дітей побачити. Пустіть мене до хати. Вони мене пустили до хати. Щось там в мене було, може якась бараболя, бо в мене не було ні корови, ні свиней, нічого не було. Крілики ще були. Я не знаю як? — Ой заведіть нас до мами. Вони не можуть іти через село, бо їх якби хтось побачив, то було б. Це ж були вони перші куркулі вислані ще. Бо як їх хтось побачить, то вже буде біда. А як вони будуть йти, і я буду йти, як я вас здибала, то я скажу до вас, поздоровкаюся. —А де ви йдете? —А туди й туди. —А то хто?
Вони може й питати не будуть, хто. А як скажуть „хто," то я скажу, що то мій брат зі жінкою чи що. Йдем туди й туди. Але я стала так їх через поле вести, далі. Ми йшли через попе. Не знаю, чи ми кого здибали, чи ні, але в тітки була хата перегороджена. Ну я ту Ганьку з тим Федором там покинула вже. Як вони там лишилися вже в них, то ця тітка —вона не була бідна, но вони були страшно ледачі. І як ця радянська влада пустилася, то вони всі пішли в комсомол і в комнезам. У них ніде хліба не було. В них поле було. Бо їх всіх годувала моя мама. Бо в них все снопами. Худобі віддадуть, не молотять. А що є —продадуть. А дядько проп'є. П'яниця був. А дітей до чорта в них було. Ледачі, холера б їх забрала до одного. Каже тітка: —Біжи, води принеси. —Нехай той іде, Федір. —Біжи ти.
—Нехай Парфен. —Біжи ти. —Нехай Кость. —Біжи ти. —Нехай Льон. —Біжи ти.
—Нехай Ксенька. —Біжи ти. —Нехай Стьопа. —Біжи ти. —Нехай Лвдоня. —Біжи ти. —Нехай Ксеня. Тітка вбирається, сама іде, води принесе. А вони лежать, крадуть, п'ють і всі пішли в комсомол, і їм підвезло. А цей Федір пристав у приймаки. Тому ні. Як цей Федір прийшов, то вже один брат в, відслужив військо радянське й десь він був, в Дніпропетровську, чи десь. Він вже там в банкіром. Знаєте, вже в банку він там працює. Банкіром. Як цей Федір прийшов, то треба ж його якось сховати. В нього ж нема ніяких паперів. То вони взяли в цього Парфена, старшого. Це також такий ледацюга, як і той. Забрали його папери, документи. Але він там при сільраді крутився. Дали цьому Федорові. Нехай він їде до цього Костя, той йому дасть працю. Кость. Десь там його встроє. Він приїхав до нього. Як він до нього приїхав, прийшов до дверей, дав дзвінок, вийшла служниця, спитала, хто він такий. Пішла донесла цьому братові. Цей Кость вийшов, запросив до хати, до кімнати запросив. Погостив його, посидів з ним. Взяв його в авто. В нього е авто, але він не їде автом, його возять. Бо він першорядний комуніст. Його везуть, в нього шофер. Привіз його, каже: —Ти тут постій, а я приїду, тебе візьму. Цей Федір стояв, стояв і стояв, стояв. І до ниньки стоїть. А цей же приїхав додому і написав додому листа: —По якого чорта ви мені його прислали? Не хотілося мені його відправити назад, але зато мої кістки прощупують. Слідство роблять, знаєте. Вони вже дозналися, що в нього хтось був у хаті. —А хто він такий? А що він за один. Але то добре, що він збив на Парфена, бо той в комнезам. А якби був сказав, що Федір, то б йому вже було зле. Ну як той Федір там устроївся б, то я вже не знаю, але він і до ниньки до села десь не приїхав, але більше на Сибір не попав. Так і остався з тим братом. Так брат брата ще жалів. Так вони настроїли народ, що так вони до того приходять. Він каже, що стільки всього забрали, оце мені тільки осталося. А я кажу до нього: —А там, де ваш Кость працює, то він би вам ще й ці загорнув би колосся, що ви маєте. —То він такий? —батько каже. —Такий!
—Як приїде в відпуск, то я його зарубаю. —Він вже, кажу, там мільйони зарубав, ваш син. Він виховався. Він втік на Сибір, як була війна. Але мені з дому писали, що він є живий. Так. Він втік таки на Сибір. Але він є живий теперечка. Але то так багато є уривків, знаєте. Такі, що вони не одного дня робилися. Не одного року, але то було тоді. Але всі роки пройшли в такому нещасті, що їх страшно згадувати й думати за ті роки. Вони теперечка хрестяться, що то не вони. Поки будуть покоління. Як була та панщина, як ви будете, як ті козаки були. То все на вашу голову спало. І ніде не буде нічого з сонетами добре, бо вони всім повідбивали голови, а самі забрали рушниці. Ви тільки подивіться, що той світ робить? Де вони є? Чого ніхто нічого не каже? Ну? Чому це так? Одна влада тут і там, чи що? Ну от тобі і маєш! І нічого не було і нічо нема.