Case History LH42

Anonymous female narrator, b. 1914 in the village of Pachapyntsi, Lysianka district, Cherkasy region, into the family of a worker/peasant. Narrator's father and one sister died during a typus epidemic ca. 1919, whereupon narrator's mother went to work. Narrator relates the story of a priest who was sentenced to 25 years on the accusation that his sons had weapons: they were, in fact, water pistols. On the famine: “I know that there was a famine, I know it well. People just fell down, Lord. My father had a brother who was, so to speak, an undertaker. They dug pits and just threw the people in. filled them full of people and then covered them up. I remember this well, that they filled them full of people and then just covered them up”. Maybe there were more than 40 of those pits, all full of people. It was something terrible! That famine was in '33, Lord. How people died!” Narrator survived because she worked in the collective farm and was given food, but many others died: ”I will never forget how many of people lay on the ground dying – it was something terrible”. The paternal uncle who was a gravedigger also died with his entire family during the famine. Those who seized the grain were local villagers. Narrator reports no outbreaks of cannibalism.

Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть копи Ви народилися?
Від.: В 1914-му. Чекай. У п'ятницю, у восьмій годині народилася, а яке було число, то їй Богу, не знаю. Чи 17-го, чи 18-го, якось так. Знаю, що п'ятниця була. І восьма година ранку, мама казала, 1914-го року. Я народилася 1914-го року. А мій тато й одна сестра — в нас тоді був великий тиф — знаєте, що таке тиф? То, тато мав 45 років тільки. Молодим був, а я якраз п'ять років мала, як тато помер. А сестра мала 14 років. Старша була за мене. Тепер так, мама мала 12~ро дітей: шестеро хлопців і шестеро дівчат. То дівчата всі померли. А тільки я осталася живою, з одною сестрою. Найстарша сестра називалася Олена, й один брат Іван називався. То також з 12-го року — здається 12-го — то якраз на два роки старший. То знаю добре, що мама каже так: — Іване, я йду, каже, до праці — вона на завод, вона тоді ще молода, мати, мама, була — а ти, каже, гляди дітей — цебто мене й одного брата з 16-го року, найменший. — То ти, каже, дітей гляди. — Правда, цього брата, що кажу, що з 12-го року родився. А вона каже: — О мама, я ніде не піду ніде. І не послухала мами. Мама пішла на працю, а вона взяла цього брата, що з 12-го року й мене, й за село поїхала глину копати, таку руду глину, і це бачиш штукотурить, знаєш у хаті.Ну, й не послухала мами. Взяла возика й взяла мене і того Івана; він Іван називався. І пішла так три Шс?-и від хати — за село. Де найглибше полізла, знаєш, і копає ту глину так по стінах. А потім іде брати, та в мішок сипати. А той Іван на горі так стоїть та кричить: — Лєно, Лєно, я тебе задавлю! — Ти знаєш, як тупнув, так як оце стіл завгрубшки — то так така половина впала тієї землі. І навіть не жива зробилася, забило її. І біжить додому, плаче, хто знає як. А тьотя якраз, татова сестра йшла — в нас казали вуличка, а тут кажуть ШдНюау — якраз до вулички добігає. А тітка йде вуличкою якраз і де ходить, повертала на ту велику вулицю, що мій дім там стояв. Вона там родилася, і я там родилася тітка. Та каже: — Ваня, каже, чого ти плачеш?— Ой, каже, я плачу, Лену забило. Я тупнув так, з дороги впало і забило, каже. І всі, знаєш, на праці, тільки старі такі, що ледве ходять вдома. Але й все одно, тітка та попросила їх, двох чоловіків, вони прийшли тамички, відкопали. А вона вже не жива, сестра. Я знаю, що привезли до хати й то, й мама її помила зі своїми сусідами й положила на лаву й вже не жива. І я знаю добре, що то вона сама найстарша була в нас і я найменша. І я бачу, всі чисто повмирали, а я тільки залишилася сама, і чотири брати. І тепер як тутички я приїхала то також одного брата донька писала мені, що, каже: — Тьотю Таню, каже, обидві ноги поза коліна обрізані, каже, мій тато. Твій брат і лежить в ліжку й плаче, щоб мене перед смертю побачити. Ну, мені так шкода, що я так плакала, що не дай, Господи. І вже вісім місяців, як я написала останній лист. Та жінка, киянка була. Там є село недалеко мене, то вона написала до своєї родини і до моєї. І вже вісім місяців нема жадної відповіді, ані до неї, ані до мене. Не знаєм, що є.
Пит.: А в якій це місцевості Ви народилися?
Від.: Я не скажу, крім того, що Київська область, Лисянкський район, село Почапинці. Цукровий завод там є.
Пит.: А батько працював на заводі, чи якусь іншу працю мав?
Від.: Ні, я навіть не знаю, бо я п'ять років мала, то я не знаю де тато працював. А мама ходила до праці й старші брати ходили до праці на заводі.
Пит.: Чи Ви землю обробляли?
Від.: Ну, в нас забрали землю нашу до колгоспу. І я з мамою, і я з мамою робила в колгоспі і брати працювали три в колгоспі, і я працювала в колгоспі з мамою також. Мене дали до того в нас возили були снопи, знаєш, до колгоспу. То мене взяли, то я снопи давала на той, на віз, подавала. А брати то так, там десь інакше робили. Ну, й я тепер не знаю, що є такого, що нема жадної відповіді. Я б хотіла була вернутися додому, з голоду здохнуть, ну. Тільки не насміхатися наді мною, так як вони насміхаються наді мною. Хай Господь милує.
Пит.: А як це було працювати в колгоспі?
Від.: Та нічого, було, їсти, там варили й давали їсти й то, і як то кажуть трошки там давали грошей мамі. Але я навіть не знаю скільки то було, бо то вже яких 60 років тому назад. Бо я вже 70 маю.
Пит.: Чи пам'ятаєте як у Вас почалася голодівка?
Від.: Знаю, що голодівка була, знаю добре. Люди тільки падали, Господи. Мій тато мав брата, що він мав, як то кажете, погребник. То було, яму викопають і туди кидають людей. Накидають повно а тоді загортають. Це я дуже пам'ятаю, що понакидають повно людей, а потім загортають уже ту яму. То може, та де більше як 40 ям тих було, що повно людей накидають. Щось страшного! Тоді голодівка така була в 33-ім році, що не дай, Господи. Як то люди вмирали.
Пит.: А з чого то почалося?
Від.: Прошу?
Пит.: З чого почалося?
Від.: Ну я ж кажу, що голодівка була, що не було чого їсти.
Пит.: Це забирали, чи як?
Від.: Так, так позабирали, я ж кажу, до колгоспу землю. А в нас город малий був такий, що не можна було сіяти нічого — тільки садити, картоплю, буряки, й так далі. То ми то робили. Але земля, то що була в нас далі, то до колгоспу забирали. Забрали й то не можна було, мусили в колгоспі працювати, щоб набрати. Та набирали там, пшеницю давали, й жито й всяка всячина, то... Пит: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: У нас і в церкві навіть було таких двоє половин. То велика церква була, і довга. Що колись, може ти чув, в Параски свята в нас були. То було приїжджають з Києва по 18 священиків, навіть по 20. З Києва й так по селах по тих близьких. То в одній половині насипали — пшениця, там жито, там ячмінь, там ове, так далі. Ну то я знаю, що добре, що тяжко було.
Пит.: То Ви за це говорили, що до Вас приїжджало по 18 священиків з Києва?
Від.: Ну, і тепер, я ж кажу, в того, в церкві сипають всяку пашню. А люди, я не знаю чи вони ходять до церкви, чи ні. Бо, як вони там будуть ходити — пашня стоїть скрізь. А тому, я ж кажу — написала останній лист, мені та — того брат, якому ноги пообрізували. То, каже, що три хлопці, каже, хотіли зняти зверху дзвони. І, каже, один поліз і хотів рукою взять і як упав, каже, й вбився зразу. Так його Бог скарав. О, за те, що він хотів дзвони познімати.
Пит.: Таке часто бувало, як хтось таке пробував?
Від.: Я пам'ятаю тепер добре й не забуду до смерти, що вона мені казала. Тому то, каже, пішов, хотів зняти дзвони й впав на взнак і kaput, як то німці кажуть.
Пит.: А як люди спасалися коли була голодівка, то що вони робили, щоб вижити?
Від.: Ну, то я ж кажу, ми в колгоспі робили, то нам їдження там варили й пекли хліб і всяку всячину там варили: то суп, то борщ, то капусту, то що. То якось там трохи їли, люди, що робили в колгоспі. А решта то ж я тобі кажу так мерли, що не дай Господи. О, щось страшного! Як я була там так. Оh, boy, до смерти не забуду скільки тих людей валялися по землі, щось страшного було! Оh, boy! Oh, boy.
Пит.: Чи вони просили в людей, чи що? Чи просто так?
Від.: Кого просили? Ну, нічого не просили. ТІ хоч і просили, а що вони дадуть, як. вони самі мало що й мають. Що вони — у колгоспі не наїдяться, а до хати прийдуть то як літом, там то черешні, то вишні, то груші, то яблука поїдять. А так, нема нічого. Я кажу, я так страдала, що не дай Господи, Боже.
Пит.: Ви казали, що Вашого батька брат був погребником під час голодівки?
Від.: Так, так.
Пит.: Чи це так в селі він був?
Від.: То він також умер вже. І жінка його вмерла, й діти повмирали, й все.
Пит.: Як була голодівка?
Від.: Так. А хто там живе, то я тепер не знаю хто. У тій хаті живе, що я родилася. І та ж тітка, я кажу, також родилася і вона дітей не мала. А прийшла, я знаю то добре — колись до мами прийшла та каже: — Моя мама називалася Отрун Мотря, а тато її називався Сильвестер, і вона прийла та каже: — Отруню Сильвестрівна, каже, я хочу до тебе перейти, до цієї хати. Я тут родилася, тут хочу померти. А мама каже: — Як будеш за дітьми дивитися, то приходь хоч і зараз. Бо вона була бездітна. А двоє чоловіків мала, і обидва померли. А вона каже: — Отруню Сильвестрівна, зараз. — Прийшла і каже: — І дивитиму дітей, каже, до смерті. Ти знаєш, одного разу я копала картоплю і буряки, так далі — коло хати з мамою. А мама каже: — Таню, біжи, каже, подивися до хати, що там тьотя робить. Я пішла. Вона так, знаєш, лежала на ліжку й там боком перевернулася і крові повно на землі, й умерла. А я вискочила надвір та кажу: — МАМА! Ходи, бо вже тьотя вмерла! І вона прийшла то взяла і так перевернула на цю сторону, вже не жива. А тільки, я ж кажу, калюжа, в крові лежить. Я ту кров за то, замила, взяла. А мама пішла по сісіда, позвала сусідів. І її помили, вдягнули до труни. У нас не носили так як тут до Музики (похоронне заведення в Чикаго). А так, по-Божому, в нас удома було покладуть на лавці й лежить так. Сестра чи брат, чи тато, чи мама, чи хтось. Хто то не вмре, то в хаті лежали, самі ховали. То мама її аж кров помила, разом зі сусідами, поклали. Вона лежала в хаті.
Пит.: То Ви кажете, що було аж чотири таких ям, як ховали?
Від.: Та де чотири! Може з 20, так! Чотири, то мало було. Щось страшного! В нас село велике було, трошки менше як оте в Чикаго. Чекай, 8.888 домів було. Як я була вдома.
Пит.: Чи знаєте скільки залишилося після голодівки?
Від.: Нічого не знаю, пане. Нічого не знаю. Хто залишився, то не знаю. Я ж кажу, що я мала чотири братів у 47-му році. Не знаю, чи вони живі чи мертві, нічого не знаю. А цей, кому ноги повідрізувало обидві поза коліна, то каже, лежить у тому, у ліжку і день і ніч плаче, щоб мене перед смертю побачити. А той найменший брат, що був в армії три роки — то один був у місті Ашарбат, а другий в Серакс. Там півтора року і там півтора року був. То каже: — Дядьо Павло, каже, як приїхав додому і каже, оженився, й з жінкою назад поїхав. — І більше нічого не чула й не знаю.Останній лист получила, не знаю, що там в і як, що до чого — то нічого не знаю тепер.
Пит.: А пам'ятаєте, чи пригадуєте собі які то люди були, що партійні, активісти, ті що наказували — чи то були українці зі села, чи то були чужі?
Від.: Б, поправді сказати, то так — то були свої українці, зі свого села. Але, так був мій дім, а там була сільрада. То мене поставили були виконавцем на моїй вулиці. Моя вулиця називалася Томашівка. І по других тих вулицях також були виконавцями, що далеко від сільради. А я була тільки проти. То зимою чи літом, зимою, то прийде зі сільради, приїдуть з Лисянки, ті такі ті роїісетпапг-н. То голова, як то кажеться, сільради, от з Лисянки приїде. І, чи ти його знаєш, де він живе, чи не знаєш, їх то не обходе. — Іди там і там живе і заклич його, бо він гроші винен. Кажу — Я не знаю, де живе.— Мене не обходить. Ти можеш допитатися де такий живе! Ну, то я так мучилася, що не дай Господи. А був в нас священик, мав три сини. І мали такі револьвери, що набере води, знаєш. І бавляться діти. І хтось, якийсь дурак доказав, що мають троє пістолів і людей забивають. Там до Лисянки, до сільради. І прийшли ті, роliceman-н три, з тим старостою. І кажуть: — Слухай — до того старости, кажуть — ми чули, що ваший священик має троє синів і троє пістолетів мають і забивають людей. Біжи, визви священика!А я кажу: — Люди добрі, кажу, я в нього працювала й працюю. Як він міг, кажу, мати такі пістолі, щоб людей забивати?! Вони, кажу, бавляться. Набирають, кажу, води і бавляться. — Ні, ні, ні, то брехня. Ну, що зробиш? І я пішла до священика і кажу: — Отче, ідіть до того, до сільради, вас визивають. Каже:—Чого?' Кажу: — Будем чути чого. Вони мені не кажуть чого. Ну, знаєш, ми прийшли з тим священиком, а вони стали казати, що мов то. — Ваші, каже, діти мають револьвери, каже, дітей забивають, людей забивать. А я ще дівчина бра. — Та ця дівчина, каже, в мене працює. Спитайте її, нехай вона вам скаже. А вони кажуть, ні, неправда. І ти знаєш, що на 25 років засудили священика, а найстаршого брата, то сина, на 10 років. То син витерпів і вийшов. Вже я, тут правда, була. Він писав до мене в Америці. А священик мусив умерти з того, в в'язниці. Муки мусив терпіти.
Пит.: А скільки Вам було років як це сталося?
Від.: Мені було 22 років, виїхала я з хати. Двадцять два роки мала. А тепер 70 маю. Мені 70-ий пішов, 12-го березня.
Пит.: Чи пам'ятаєте як у Вас відбувалися такі кампанії, щоб засівати поле, те, і друге, в колгоспі?
Від.: То я позабувала, знаєш, то вже давно. Вже яких 40 чи 50 років прийшло. То вже забулося. Знаю, що скрізь забирали землю. В колгоспі люди ті робили й їли там, і так далі. А хто мав город копо хати то тільки картоплю, буряки й квасолю і так далі там насаджує щось, щоб зимою було що їсти як схочуть.
Пит.: Чи Ваші сусіди деякі тікали зі села як була голодівка, до міста, чи що?
Від.: Ні, ні. Мусили робити в колгоспі, скрізь — and that's all. Ті в колгоспі, а ті в заводі. Також завод великий був, то колгосп, треба було робити. Так. Страшне, що там з ними сталося, та ще й тепер, так. Тільки не знаю, Господи, що там було, в тому селі де я була. Щось страшного. Я кажу, що священиків з усіх сіл приїжджало, з тих що близько села, і з Києва приїжджають. То вони як стануть, то може то з 50 священиків. Як почнуть співати, то так кричать, що просто я не знаю, так гарно співали. Оh, bоу, оh, bоу, до смерті не забуду того всього, що я бачила вдома. О Господи, Праведний! Так, нічого не зробиш! Один, знаю, довгий вус — староста з сільради, чужий чоловік. Навіть забула з якого села. Чи Хрещатик називалося, чи Журжинци(?), чи — їй Бога забула — з якого села. І прийшов до мами, то за мною. Щоб я йшла до сільради. А я працювала в колгоспі, в купі з братами. А мама була вдома. А він питає — Де Таня, каже де? — В колгоспі, каже, працює, то там. А мама напекла буряків, печених тих білих, солодких. Поклала в миску — як ми прийдемо з роботи, щоб ми мали що їсти, знаєш. Він так дивиться, дивиться, присшув ту миску. Може там зо 30 буряків бро. А він всі поїв, тільки один лишився. А мама шйшла та й каже: — Господи Боже, що ж я дам дітям їсти, як прийдуть з праці?— А мене що обходить, сказав. (Сміх.)Ну, що зробиш з таким? Я такох до смерті не забуду як він казав: — А що мене обходить?А тоді моя мама сказала так, то я до смерті не забуду — oh, boy, oh, boy.
Пит.: Чи хтось із Ваших працював на заводі?
Від.: О, уеаh, і мама працювала й брати працювали
Пит.: І в колгоспі, і на заводі?
Від.: Два в колгоспі робило, а один на заводі робив, найстарший. Один брат там правда трохи автом робив, вже були truck-и то один truck-ом робив у колгоспі. Розвозив, не знаю точно, то хліб, пашню всяку, тощо. То картоплю, як нікого, не бро там, там картоплю, там буряки, та що там візьме.
Пит.: Чи в селі бра школа?
Від.: О, була. Була й в школа. То вона недалеко від нас була.
Пит.: То кажете, що того священика й його сина.
Від.: Його сина, на 10 років сина, а на 25 років священика засудили були.
Пит.: А Ви самі бачили ті пістолі, що казали, що забавки?
Від.: Та бачила, та я робила, я ж якраз тоді в нього. Навіть, він мав свій дім коло школи. То його вигнали з того дому свого. А він у моєї тітки, бо моя тітка була бездітна, а чоловік умер, був один і другий. То в моїм, моєї тітки домі той син священика вже жив. То вже я прийшла, сказала, та й ідіть до сільради. То він утім домі жив, що моя тітка була,
Пит.: А як цей священик називався?
Від.: Чекай, ім'я Андрій, а плвміння, забула. Знаю, що Андрій називався. А плвміння забула.
Пит.: Вже його ніхто не бачив після того?
Від.: Та де?!
Пит.: Чи його судили, чи так взяли, без суду?
Від.: Ні, так зробили. То здається судили.
Пит.: В селі, чи десь інше?
Від.: Судити, то судили, а й де, то вже також забула, то вже забулося, давно вже.
Пит.: А за гол оцінки чи було таке, чи чули таке щоб люди людей їли?
Від.: Ні.
Пит.: У Вас цього не було?
Від.: У нас цього не було. А сусіди я знаю, то не наша родина, а сусіди то знаю, навіть собаки їли. Заб'є собаку, і то поріже, поріже, і то. А в нас було багато свиней, правда, то ми свиней їли. Свині то тут скрізь їдять, знаєш, а собаки, то ні — то нехай Бог милує. Я б ото з голоду здохла б — ну не їла б собачого м'яса. Хай Бог милує.
Пит.: Чи стерегли колгоспні поля і хліб, щоб люди не брали? Чи не дуже?
Від.: Ні, ні. Кажу, скільки родини мають, стільки то дають. Аби тільки з голоду не здохли, ІЬ,аІ'$ аіі То хто хоче робити, то роблять у колгоспі, в заводі, як можуть, як ще молоді. А як вже старі, то вже не дбають. (Сміх.)
Пит.: Чи хтось з Вашої родини помер з голоду?
Від.: Ні.
Пит.: А вже сусіди.
Від.: Я, тільки що, кажу, що сестра вмерла, тато вмер, кажу. А пам'ятаю, що мама також казала, що одного року, за один рік, п'ять людей мама поховала. І ще добре, що брати ті старші, то з дерева зробили самі труни. Не щоб десь купляли, ходили. А тільки підуть до такати, наберуть тих дошок, і самі труни робили. Самі старші ті хлопці. А так, оh, boy, oh, boy, не знаю вже, як я страдала і страдаю тепер. Тоді то я не дбала, бо я молодою була. То я працювала як то кажуть — як чорний віл. Тепер стара вже. Де ж я буду працювати? Я як працювала тутечки, як з цим зішлася з цим і з ним вінчана. То тільки $1.25 на годину получала. Та то не в гроші. А тільки дай і дай і дай і дай кричить — як не даси, то заб'ю, каже. Що з таким зробиш?
Пит.: А скільки давали Вам їсти в колгоспі? Кусок хліба на день, чи більше?
Від.: О, ;а, часами кусок хліба дають. Дають такий чималий кусок, то-то картоплину, там то те, то те, знаєш, супи різні, то що такого.
Пит.: М'яса рідко?
Від.: І, м'яса було також. Там також свиней багато. Свиняче м'ясо було й так само і волове також, скоту багато мали.
Пит.: Ви самі тримали, окремо?
Від.: Так.
Пит.: Свинки мали?
Від.: Так. Свині й корови мала мама, і четверо свиней.
Пит.: Дякую Вам.
Від.: Прошу.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz