Case History LH44

Stepan Dubovyk, b. 1909 in the village of Bilka, Trostianets' district, Sumy (then Kharkiv) region. Narrator's family was completely shattered by dekulakization and the famine: his grandfather was dekulakized, his father fled to Donbas, one brother wound up in an orphanage, and the women died in the famine. Narrator was expelled from school for opposing conversion of the local church into a club and briefly fled to the Far East. In 1930-1933, narrator was conductor at the Osnova railroad station near Kharkiv. He states that in March of that year a special order declared that all tickets sales had to be annual or semi-annual, and conductors were forbidden to sell tickets for individual passage on pain of dismissal. This measure was to prevent peasants from travelling to seek food. Narrator tells of being fired for allowing peasants to ride his train. This episode was published pseudonymously in English as S. Korobeynyk, "Forbidden to Aid the Starving," The Black Deeds of the Kremlin: A White Book, ed. S. Pidhainy (Toronto-Detroit, 1953-1955), vol. II, pp. 468. Narrator also tells of abandoned infants dying on trains and mentions several cases of cannibalism. Narrator travelled to Russia during the famine and categorically states that there was no famine there: "In Ukraine there was famine (holodivka) everywhere. In Russia there was no famine whatsoever. I travelled there on my days off, I took the Western line to Russia — Dmitriiv, Komarychi, Smolensk, Briansk. Flour there cost 20 rubles, wheat flour 25 or 30, millet was 35, butter, and meat — there was everything. Anybody ate who wanted to eat. It wasn't like that in Ukraine. Many people went there to make purchases, but the police waited until we finished buying in the market. They saw when people from Ukraine finished buying, then came to the railroad yard, to the station, and surrounded them. The police surrounded the station, went in, seized all the bags off the carts, said that you don't have the right to buy that here, and took and divided up the produce. I and my wife's sister, Pavlo Nosyk, were among those whose things were seized. We had bought two poods of millet, about a pood of flour, maybe three pood of potatoes, and they took it all back. We had to return with nothing... This was in '33, in April. So we went home with nothing. And Russians say that they also had famine, but there wasn't anything of the kind anywhere in Russia. Outside Ukraine, there wasn't any sort of famine anywhere. I am a living witness to this and can bear witness before all, because I worked on the railroad and had the right to travel freely. I was in L'gov, in Dmytriev, Komarychi, Briansk, Smolensk, I was even in Vitebsk, that's in Belorussia. In Vitebsk it was just the same, there was everything in the bazaar and you could buy whatever you wanted." Narrator added that he visited these cities in March-April, 1933. He lost his mother, two sisters, and the three children of one of his sisters in 1932—1933, and also gives information on his wife's family.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.

Відповідь: Степан Дубовик.

Пит.: В якому році Ви народилися?

Від.: В 1909-му, 27-го грудня.

Пит.: В якій місцевості?

Від.: Я зі села Білка, Тростанецький район, на Харківщині.

Так, я працював на станції Основа, Північно-Донецькій залізниці від 1930-го року й коли підійшов 1933-ий рік був наказ 13-го березня 33-го року в Північно-Донецькій залізниці — вуд Лазара Мойсеївича — комісар залізництва в СРСР — повідносно, щоб усі, що працювали купили посвідки-квитки річні і піврічні, а радгоспи й колгоспи так само. Там посвідку, хто їде в командировку за якимись тракторами, частинами, тощо. Це було до 30-го березня. То мусили всі купити. Від міста праці до міста мешкання. Ну, я працював тамочки кондуктором, пізніше я пішов на рік на заочні курси. Я пройшов у 32-му році іспит — я курси здав як дежурний по станціям — і працював, але мене не послали туди, а послали мене на залізницю бригадиром на примісцеві потяги —то suburban train — я мав тамочки бригаду — дев'ять осіб. Коли нам директор провідників і кондукторів Омелян Онопка, заявив, що ми маємо приказ від Кагановича, комісара залізниць, щоб квитки на потяг нікому не продавати — бо я мав шпульку на потязі, де не були станції — становка була в зупинці, а там не було каси, ну я продавав — щоб не продавав квитків нікому пасажирам-селянам чи іншим. Хто буде продавати чи пускати без квитків, то буде рахуватися як дезорганізатор залізнодорожного транку, буде вигнаний з праці. Я на те не звертав увагу й хвилю. Я мав потяг № 310, і мав маршрут від станції Основи до Харкова Льва й з Харкова Льва до Балаклея, і голівний кондуктор був Пархінов, а старший кондуктор був Гнідий, то я сказав, що хочу квитки продавати, бо люди їдуть голі, босі, голодні. А мені він — а сам він був росіянин — сказав: — То продавайте, що нам Каганович одне, а ми робимо своє. — і я квитки продавав.

І то пройшов час, і 26-то червня я мав маршрут так само від Харкова до Балаклея, і ми приїхали 26-го в четвертій годині вечора й ночували до четвертої ранку. Коли я встав, то була перша година ночі — в вагоні спали ми — то було кругом потяга нашого яких 500, 700 людей — селян. То були обдерті, воші лазили по них, з дітьми — плакали. Бригада спала в вагоні; провідник був. І я пішов, подивився, я пішов повідкривав всі вагони й сказав до тих людей, що сідайте й їдьте в вагоні, але сідайте під полки і нас на верхні полки, бо тут робітники будуть. І то заповіданий був потяг до відказу. Коли ми в четвертій годині від'їхали з станції Балаклея — машиніст був Стеценко, й зобачив, що то стоять на даху скрізь пасажири і чекають на сходах, і він швидкість скінчив на 30 міль на годину.

Коли ми приїхали до станції Змійови, диспечер Якименко закликав машиніста, сказав дежурному Петрові Павличенкові, що закличе зараз машиніста мені до селектора, бо я мушу говорити, що за причина спізнення. Коли закликали машиніста, диспечера, він сказав, що за причина, а він сказав: — Я не можу їхати швидше як 30 міль, бо потяг перевантажаний.

То було 26-го червня, 27-го на ранок було вже, на заді того. І машиніст сказав; я не знаю, то голівний знає. Голівного закликали, голівний сказав, що не є бригадирної посадки — я нічого не знаю. І на тому скінчилося. Ми приїхали до Харкова й наш потяг спізнився на чотири години.

То нас зразу забрали в депо, й був суд відкритий; нас судили всіх за те, що потяг спізнився. І всі казали, що ми не знаємо, а Марія Сіра заявила, що добре брагадир повідкривав вагони й посадили, сіли, без квитків, бо повний потяг був пасажирів. І мене тоді судили й сказали: — Ви є як організатор дорожного транспорту, ми вас звільняємо з праці, але одна особа заявила, то не є доказ, що то є правильно. Я пішов до голови відділу Байова і заявив, що мене звільнили, так і так, за то і за то, що пасажири приїхали безплатно до Харкова, кажуть я винуватий тому, то не є правда. І голова відділу Рухов сказав, що я поговорю з вами, й я вас хочу послати дежурним на станцію де відпустники дають тим дежурним по станціям. Мене послали на Сіми Кілометрів — це між станціями Пересічня і станція Рижов — посередині там була нова лінія Сіми Кілометрів, то я там працював 10 місяців. І коли вже пізніше взнали, що я там працював, то тоді вже в газеті написали вони, що дезорганізатор надорожного транспорта, Дубовик, вигнали з залізної дороги. Розумієте? І тоді мене закликав у відділ — станція Основа — Байов і сказав, і мене тоді покликали й сказали, що: — Ми вже не можемо вас більше тримати — і мене звільнили зі залізної дороги. І я то все послав до Гарварду, й я то маю те все записано, й тепер відносно до голодівки.

По Україні голодівка, по всій була. В Росії ніякої голодівки не було. Я їздив коли мав вихідні дні, то я їздив на західню дорогу до Росії — Дмітріїв, Комаричі, Смоленськ, Брянськ. Там мука була 20 рублів, пшенична 25 і 30, пшоно 35, масло і м'ясо — все було, хто хотів, то їв.

На Україні того не було. Багато людей туди приїздило з України, купували, але міліція чекала, коли ми скупимося на базарі — коли скупилися люди на базарі з України, вони бачили, й прийшли на двірець, на станцію, то була окружена, станцію окружила міліція і зайшли до середини й позабирали всі мішки на підводи, сказали, що ви не маєте права тут купувати й вивозити з відділа продуктів. В тім числі був я, жінчин брат був Павло Носик. Ми купили тоді по два пуди пшона, по пуду муки, і по три пуда картоплі — і в нас то все відібрали. І ми мусили їхати назад без нічого.

Пит.: А коли точно це було?

Від.: Це було в 33-му році, було в квітні. То ми приїхали без нічого. А росіяни кажуть, що там голод такий був, в Росії ніякого голоду ніде не було. Поза межі України ніякого голоду ніде не було. Це я живий свідок і можу свідчити перед усім, бо я працював на залізній дорозі й мав право їхати, мав квиток безплатний. І я був в Льгів другий, в Льгів третій, Дмитріїв, Комаричі, Брянськ, Смоленськ, і в Вітебську був — це була Білорусія. В Вітебську так само було все на базарі, що хотіли та й купували. Розумієте?

Пит.: А коли це Ви були в Брянську, в Смоленську?

Від.: В тих самих місяцях — в березні, в квітні. Розумієте?! Того, що Україна не мала там голоду — жодного не було. То я тут написав — ціна того всього. Ну, тепер далі, то що я сказав. Тепер, у Харкові був наїзд великий, де черги великі були. У Харкові, то було 27-го травня, в Харкові міліція зробила великий наїзд на черги й позабирали людей в авта й возили за Харків в яр, в великий яр, біля Лісова(?) й там їх викидали, людей. Я їхав з праці й сів Іван Рапатун. Я його запитав: — Звідки є, Іване?

А він каже, що, заплакав, каже: — Я їду, більшовики вивезли truck-ом мене, й багато людей з дітьми скидали в яр як худобу. А я ще був при здоров'ї, виліз, ішов до парку, хотів купити хліба йще й щоби додому доїхати. Але ще їхали машини й зустріли мене й кажуть: — Ти куди, сволоч, тікаєш? — І забрали мене на машину й вивезли назад в яр скидати. І тамечки, каже, була зі Замостя жінка Сердюк — С. Сердюка жінка — з дитиною і плакала, щоб я сказав йому, щоб узяли й сказали, щоб забрали мене. То там сиділи в вагоні й слухали всі люди це. Я його завів до того Сердюка, й він розказав що: — Ваша жінка в яру лежить з дитиною. — І він заплакав і каже: — Я вмираю вдома, а вона хай вмирає там. Я не можу поїхати.

І жінка вмерла тамочки, в яру певно, а він за два дні вмер удома. А цього Івана Рапатуна за місяць знайшли під столом, у колгоспі помер. Далі, то така справа — село Білка, Тростянецкого району на Харківщині, Денисщенко, односільчанина зарубав сокирою, взяв чотири хлібини в нього, що в Харкові купив, а тоді пішов до рідної сестри й рідну сестру зарубав сокирою, і зятя і їхню дитину, немовлятко 12 місяців за 30 фунтів муки. Ну, його заарештували, але де його діли, то ніхто не знає. То є божевільство таке. Вмирало людей дуже багато по селах — не було кому хоронити, то кидали в льохи.

Я то все написав, і я то власне тут маю ті фотографії, що мені передали, бачите, то ніхто не мав, то мені лікар, др. Читкан(?) передав всі, то я передав тоді до УККА — то копії зробили, то є ті, що я маю. Ну й тепер те, що я говорив.

Жінчиної сестри — вона з Задонецького хутора, в неї вмерло троє дітей також, в рідної сестри старшої. Не було що їсти й не було рятунку ніякого, бо приказ Кагановича був, щоб селянів не пускали зі сіл до міста, й не пускали, люди не могли їхати, вмирали на двірцях. Коли ми їхали потягом на захід була станція Хотмиш(?) за Золочов, то тамочки лежали на дворі люди померші. Трупів коло десятків. Коли ми приїхали в Новоборисівку, це вже Курська область, тамочки на базарі було все — і яйця і м'ясо й кури й хліб, мука все була, а в межі не було нічого — там мертві люди лежали — це недалеко від Золочова. То я то власне туточки написав і передав, я не знаю.

Пит.: Вони там є.

Від.: Вони там мають. Я маю копії приказу Кагановича, що Каганович давав приказ, тоді влада спричинила, що Сталін звільнив міністра залізного центра Андріїва, а назначив Кагановича, то його родич, сталінів Каганович. Він його назначив, і той власне якраз причинився до народовбивства на Україні, де пострадало 7.000.000 нашого народу, де сьогодні протестує Москва, що то голод був по всій Росії. Такого голоду ніде не було, тільки був голод на Україні.

Пит.: Це Вас покарали за це, що хотіли помагти людям?

Від.: Мене судили й звільнили як дезорганізатора залізнодорожного транспорта. Я за те маю кліші, й все з того всього. По селах, багато по селах, я там подав листу скільки в кожному селі вмерло — я там маю то все пописано на машині. Ну це, що я власне Сумська область і Харківська область пострадали страшно, ну й інші, Полтавщина й всі пострадали від того голоду, Москва яка творила спеціально, щоб вимордувати на Україні нарід, розумієте. І коли б мене запитали де, то я можу їм сказати, так як Балаклія, там сильно вимерло людей, Балаклія, Бортівка, тепер Андріївка, Зміїв, тепер Сумська область, Боромля — вимерло багато людей — це велике село — Сумська область, тепер Скрягівка, Білка, Тростянець — сильно людей померло по тих селах.

Пит.: Яка частина Вашого рідного села згинула?

Від.: Моя мати вмерла, вмерла сестра моя, одна й друга, Олена й Мотька померли, й мати вмерла в 32-му році. Батько виїхав тоді вже на Донбас. В моєї жінки вмерло в сестри троє дітей — то є троє жінчиних, в моїй родині вмерло дві сестри і мати вмерла — шість душ умерло. То є, в кожній родині вмерло, як не п'ятеро, то четверо то пересічно так було по всій Україні. То навіть села вимирали, де не було нікого ніде. І я то можу свідчити в каждім де потрібно, я можу говорити, бо то я знаю, бо то я родом сам є Харківської області, а раніше була Сумська і я працював в станції, Основа під Харків, я їздив потягам в протязі 200 кілометрів і йнші сторони. На Купенськ(?) їздив я, в Валуках(?), о то також не належало до України, там також було все на базарі в Валуках(?), у Разова(?). Там було все на базарі — ми їздили купувати.

Пит.: Чи ви можете назвати кілька таких сіл, що взагалі всі вимерли?

Від.: Я не можу назвати те село, бо я не ходив по селі, що вмерли всі до одного.

Пит.: Але, що були такі?

Від.: А були села, що повимирали люди, але я не можу назвати те село особисто, бо я не ходив. Коли б я там працював, то я б знав, а я працював на залізній дорозі, й я їздив потягом і люди в потягах розказували, плакали, оповідали ті речі, але я як їздив по всій Україні, я був і на Кавказі, був я в Ростові, в Прохладному я їздив аж за мукою. У Кізлярху — то турецький кордон, розумієте, то там були продукти, але на Україні особисто в центрі України не було нічого, люди вимирали з голоду. То є причина, що зробила Москва, політбюро, установили, що то треба вимордувати і Каганович дав той приказ. Тепер я маю той приказ, я маю мабуть приказ туточки. Може я там маю нагорі. Я там маю на горі — документи ті всі — приготовлені мої документи, як я можу свідчити кожної хвилини про голод. Ми розповсюдили перший том Добрусу, Добрус написав другий том, а Семен Підгайний перший том. Ми це — я, Галина В'юн, голова Добрусу, і Катерина Доманчук — ми вручили майору міста Чікаґо й сказали, що ми є репресовані українці, які страждали під комуністичним режимом. Ми приїхали сюди розповісти цілому світові про той терор, щоби йнші не попали в ті кайдани, що ми попали. І я по залізній дорозі supervisor-ам уручав книжки, watermen-ам, fire department-і де я за власні гроші їм давав, бо то були по $10 книжка. Я пожертвував від себе, а я повертав гроші до Канади. Семен Підгайний ті книжки які до мене висилали ще в Чікаґо.

Пит.: То Ви велике діло зробили.

Від.: Я не знаю чи я велике діло зробив чи ні, але всі газети ніхто не мав, лиш мав доктор Чичкань. Він жив 1005 Ashland Avenue. Це є петлюрівець, який в армії був петлюрівській, і він дістав візу від консула з Голяндії, від Петлюрівського консула, в Голяндії. Виїхав він і приїхав до Канади, а з Канади приїхав він до Америки. І тут газета виходила Sun Time, оця, Sun Time виходила в 35-му році про голод, але то не хотіли вірити й ту редакцію критикували, що вона робить пропаганду й редакція та заборонила, більш вона не випускала. А др. Чучкань складав, ховав, коли він мене стягнув з Німеччини з Етленґену, з табору Етленґен, я приїхав 27-го грудня 1949 року, він мені всі газети ці передав і я ці газети переслав в Добрус, де Іван Дубанець списав цей другий том. Детройт випустив цю книжку, але Іван Дубанець загинув, я маю від нього листи ще.

Пит.: Я ще маю питання для Вас, де дуже важливі Ваші свідчення, дуже важливі, бо Ви бачили багато більше, як другі люди. Як контролювали кордон між Україною і Росією, на потягах, щоб селяни не переїздили кордон?

Від.: З України до Росії перейти?

Пит.: Так!

Від.: Потяги? На потяги селян не брали, а селяни пухли, не могли йти. Вмирали на дорогах, по селах, умирали, й я маю, написав я — я вам дам — то йшли люди, на потяги не пускали, їх не саджали й люди вмирали в полі, на станції, на двірці скрізь у хатах повмирали, навіть батько чи мати зарубали дитину свою, варили суп якийсь, бульйон, листя з берез і варили якийсь бульйон, і вмирали так само й діти повиходили, й самі повмирали. Розумієте! Таких є багато випадків. А український нарід не міг дібратися до Росії, тільки випадки були єдині, що один процент міг прорватися, тільки хто міг можливість переїхати потягом, нишком, товаровим потягом. Інакше ніхто не міг проїхати, квитки не продавалися — не на пасажирські потяги. Товарними хто міг переїхати і то відбирали в Росії, хто купив хліб, як ми були в Дмітреві, Комареґі, то watch-ували як люди скупили продукти, прийшли на станцію, на потяг, окружили двірець — забрали все до нитки в кожного. В мене взяли, в жінчиного брата в нас саме забрали. Я сказав, що я купив для себе, каже: — Нема вивозу, каже, не вина наша.

Є жити, як так, я кажу: — Я є з України, але я хочу купити — не вільно. Забрали в мене, так само в жінчиного брата позабирали. І так люди їхали тисячами, але в дорогах повмирали — малий процент дуже людей осталося живих, на Україні, які пішли на Донбасі — з великим клопотом могли там спастися. Деякі повиїжджали в Росію з якимсь трудом, якимсь способом, а переважно селяни не могли ніде виїхати.

Пит.: Чи були випадки, що люди вмирали на потягах?

Від.: Це які люди були, так, що дітей багато находили, лишали дітей в вагонах, клалися в товаровий чи в такий вагон і дітей багато находили мертвих і живих і в них родини не було зовсім. А так у примісцевих потягах які приїхали — примісцеві потяги мають дальність всього 120 миль від міста Харкова. Це є станція Основа.

Пит.: А коли це в Вас почалося?

Від.: Голодівка почалася в 32-му році в зимі, й вона розповсюджила страшну голодівку в 33-му році в березні, квітні, травні, червні, де хліб уже був такий више людини ростом, але не було кому збирати. То брали з залізної дороги, зі заводів на вборку хліба.

Пит.: Коли саме Вас звільнили з праці?

Від.: То є 28-го числа мене звільнили, 28-го, я зараз принесу вам. Бачите, мій батько мав землі не багато, мав 10 десятин, але він працював на залізниці, але моєї матері батько мав досить землі, він називався Петро Дінець, і він мав досить землі й батькові віддав землі також, але значить батькові дали. Сказали, що батько мій мусить або землю лишити, або залізну дорогу лишити. Це в 28-му році. Батько мені каже: — Ти, Степане, до мене, що ми будемо робити, бо я маю такий наказ — або залізну дорогу мушу лишити, або землю.

Я кажу: — Ви покиньте землю, а залізну дорогу будуйте.

А батько каже: — Я не проживу з платні залізної дороги, я мушу лишити. І батько лишив залізну дорогу, а мене послав на Далекий Схід до сусіда.

Він у Владівостоці жив у станції біля річки Усурі; він там працював дежурним в станції так як дежурним у двірцю. І я в 29-ім році поїхав туди, то я виїхав з Харкова на Москву, й я поїхав на Новосибірськ, з Новосибірська в Хабаровськ, з Хабаровська, й я там приїхав і мене зустрів сусід наш. І забрав мене до хати.

— Степан, каже, ти в гості приїхав?

Я кажу: — Я приїхав, але мені батько казав, що чи зможем сюди пересилитися з України, бо великий натиск на селян — або землю лиши, або залізну дорогу.

А він каже: — Я вам скажу, що тут таке саме. Моїх двоє синів працює в Хабаровському, каже, вся станції вже допитували, чого ви приїхали, й що ви робите тут?

І батькові далі такі допити. Але я там пішов працювати трохи на тартак — там по дні ріка Усурі проходить — був тартак, де дерево пиляють, був з однієї сторони тартак і з другої сторони. І я кажу — я хочу попрацювати й довідатися яке життя. Мій товариш Петро Диченко також зі мною поїхав. Ми там працювали й там багато позкулачених уже привезли з України. Ну із під Охтирки там, Нестеренко. І ми познайомилися так, і він каже — звідки ви хлопці приїхали? Ми кажем, що ми приїхали з України, хочемо сюди переїхати, але каже, нам радять сусіди, що нема ради, ні там ні тут життя. А він каже — Бачите хлопці, каже, ми тут привезли на поселення якихсь 110 родин із Харкова, з Холодної Гори, без суду, не судили, ні допрошували — завезли сюди й нас скидали, й ми тут мусимо працювати й мусимо вмирати. Я їм сказав, я ходив тоді до школи, мене тоді вигнали з школи, бо я сказав за церкву, що за релігію, бо приїздили з району, сказали, щоб церкву закрити, клюб зробити, а я сказав, що то не наша справа. То батьки, діди робили церкву й мене зі школи вигнали за те. І я там з ними говорив, і вони мені були розповіли, що ми на Україні мучилися і мучимося вже стільки років, то я їм сказав так: — Бачите, кажу, як воно є в світі, як була революція, то одні пішли до Денікина, з Колчаком, в більшовики, в партизани, як петлюрівська армія була, то кажу. — До нашої матері прийшло 10 хлопців, і кажуть: — Тітко, ми хочемо в вас поховатися на горищі — а мати каже — чого? — ми не хочемо воювати. Мати каже, як не хочете то лізьте, каже, сидіть, бо пізніше буде запізно. І кажу, бачите, ви попали сюди на Сибір, а від Петлюри ховали вози, коней, сани, в клунях розбирали, не хотіли допомагати, а тепер, кажу, і ви на Сибірі, і ми на Сибірі і вмирають і будуть вмирати, кажу, і так було. Прийшов 32-ий, 33-ій роки, з голоду повмирали наші люди, розумієте. Я відтіля, з Сибіру, я захворів там, у березні місяці. Я там був в 29-ім році. І я приїхав в Харків і там були знайомі болгари на Івановці 16, і я тамочки установився. Мені зробили операцію, і я тоді поступив на станцію в Основі, в кондуктори. А тоді я заочні курси робив. Я дижурним був по станції коли мене звільнили з провідників, з бригадирів то мене Байов послав дежурним, а тоді довідалися, що я там працюю — то в газеті було поміщено в травні місяці 34-му році, що такий дезорганізатор працює там і там. Мене звільнили, то я вже вернувся, працював у Харкові. Я там працював поки Єжовщина прийшла в 37-му році. Багато було арештів також на Україні — скрізь по залізній дорозі й всюди. О, то я повернувся назад в 30-ім році, приїхав я до Харкова, в Харківській станції я там працював. А тут прийшов вже 40-ий, 41-ий роки, й я маю документи. Мені родичі дістали, що я міг працювати, а то під угрозою завжди був.

Пит.: Багато людей вже мені говорили, що серед залізничників було багато патріотів українських, що більш, як у других.

Від.: Ну, бачите, я скажу, от дивіться, ми їхали потягом, і був приказ Кагановича, щоб ми не продавали квитки селянам — як ми не можемо продавати? То мені сказав голівний кондуктор Гнідий, старший кондуктор, що каже, що нам Каганович. Ти продавай квитки. Хто тобі, що скаже. І я продавав і їздили стільки місяців, і я зберіг багато людей від голоду, які йшли люди пухлі, виривали останню цибулю й несли в торбі за кусок хліба. А хліба тяжко було дістати, пухлі люди не могли стояти, а тільки так. Отакі в Харкові жили й продавали й купляли хліб по кіло, продавали по п'ять, по вісім рублів селянам. Селяни вмирали навіть у Харкові в осередях. І то спеціяльно зроблено було, щоб знищити український нарід. Там я написав, тамочки, я передав, я не знаю, це може не моє, я переслав Тарнавському, то я йому переслав, а цього я думаю, я не маю мабуть, цього — те, що написано, було в газеті поміщено — в Українських вістях, а то я маю, те, що я написав від руки, а то він на машині переписали, то ви то прочитайте — то можете собі то мати й дати, де то вам потрібно буде. І я завжди можу стояти в обороні, й говорити, бо я є свідок, я не боюся, бо я не працював ніде в таких справах, щоби мені закинули що-небудь. Я робив на залізній дорозі. Я в війську не був ніколи, бо на залізній дорозі тільки працювали залізничники. О, але що мене звільнили тоді за те, що я допомагав селянам переїжджати з сіл до міста й пізніше назад пішов до залізниці коли то все кінчилося. Маю то всі ті негативи про голод, і то все, що я маю. І я можу завжди сказати слово від себе, то може говорити хтось, що то неправда, чи що, то є істинна правда.

Пит.: То-то в Вас і деталі.

Від.: Я маю всі документи й, де я родився, де я жив, де працював — я маю всі документи. Я жив в станції Зміїв, хутір Будівка. Моя жінка, на ній оженився і там жив я. А родився я в селі Білка, Тростянецького району. Я жив до 29-го року в своїм селі.

Пит.: Можете дещо розказати про село? Наприклад, ті люди в селі були в партії, в уряді — чи це були місцеві люди, чи приїжджі?

Від.: Переважно були голови сільрад. Вони були прислані з інших районів де люди не знали. От припустім, село Замостя. Там був голова сільради Лапатуха — Змійський район, село Замостя. Там був Лапатуха. А пізніше після нього був Буєв, Валя Буєв, Валя Буєв Йосиф, головою сільради. Також я не знаю звідкіля вони є. Багато було. Переважно присилали інших людей, яких люди не знали. Була частина зі сел своїх, але довго не бувало — десь переводили, чи десь дівалися — не було багато наших людей в уряді. Голови то були прислані переважно відкілясь. Люди не знали хто й що він. Колгоспні голови, то були переважно свої й посилали й чужих. Голови колгоспів присилали так само, свої люди не були в радгоспах, а були чужі люди.

Пит.: А як людям жилося при НЕПові?

Від.: При НЕПові люди жили, бо то так, землю панську, кажуть, розділили після революції. Розділили, давали на кожну душу там по дві десятини, чи по скільки давали. То жили від 22-го року до 28-го року нормально. Але Москва побачила, що то може довести до тієї самої точки, що за царського режиму. І вони стали тоді то притискати до колгоспу. То примушували в колгосп. Але люди не хотіли вступати в колгосп, то великий був натиск на середняків і заможних. То заможні не мали діватися де, мусили вступати в колгоспи — не мали де дітися. То вони вступили в колгосп, а тих під примусом бідняків може йшли, а тоді цих багатих позабирали, вислали на Сибір а осталися самі бідняки там. І, скотина поступово нищилася, дохла, бо порядку ніякого не було, то був балаган — худоба не доглядалася, колгоспи не доглядалися, не було нормального нічого й тому упадок великий в господарьскому відношенні. Уборка хліба не була нормальна, дощі були, хліб у копах гнив, не перевозили. Раніше господарі мали клуні і в клуню звозили збіжжя — клуні сухі тоді були. За більшовиків люди не мали де діватися, були в колгоспі хто міг, а другі втікали до міст, або виїжджали на Сибір. А на Сибірі так само не було життя, бо я там був на Сибірі, в 29-ім році так само не було життя — я там був у багатьох в тих, що вигнані туди були, так само поневолені були і страдали так само українці на Сибірі, як і на Україні.

Пит.: А Ваш батько думав, що там може бути ліпше?

Від.: Ну, мій батько послав мене, бо то сусід наш був, і я поїхав туди — то станція Усурі й ріка Усурі проходила, й він мені сказав що немає раю — де серп і молот там смерть і голод. Нема, каже різниці, бо тут так само виглядав. І ми лишилися і тоді в 30-му році продали хату нашу, ми мали під залізом цегляну хату — її розібрали, а баню поставили в селі. Сарай розібрали й до радгоспу, клунь розібрали, перевезли десь. Батька з хати вигнали, мати вмерла в 32-му році, а батька вигнали в 30-ім році, вигнали, з хати. То мій брат найменший, тихим виїхав дитиною був, мав 12 років, був під Москвою і там і був в приюті. І його питали, чи маєш батька і матір, а він каже що не має. Середній брат Іван, той виїхав у Харків, жив зі мною. Цей мій брат середній, якого немає також, у війну загинув, вийшов з хати і пропав невідомо коли. А найменший брат виїхав в Харків, сліди закінчилися, хто він є, і закінчив лікаря і в армію. Коли вибухла війна в 41-му році, він був лікарем при армії в Сибірі не відомо де дівся, нема вістки — пропав.

Пит.: А де Ваш брат Іван працював?

Від.: Він працював на залізній дорозі. Він працював на станції Новоселівка, а пізнійше працював в Харкові кондуктором на пасажирських потягах. Але його звільнили в голодівку. Він у Лозовій набрав товарний потяг пасажирів, цих селян, вони прислалися, і він відкрив вагон і вони посідали. І він приїхав у Харків і тих пасажирів знайшли й його звільнили з залізної дороги в Харкові.

Пит.: Чи Ви і Ваш брат, що так старалися людям помогти, чи Ви виїмки, чи багато було таких залізничників добрих?

Від.: Слухайте, багато таких людей, мало було, бо боялися. Як устроївся десь на залізниці, то так беріг ту працю, що він не хотів нікому слова сказати. А я абсолютно не боявся. Мій брат у Лозовій набрав повний вагон пасажирів і як приїхав у Харків, то його посадили і він п'ять років просидів. Пасажири сказали ніхто нічого не давав йому, а він відкрив двері, сказав, щоби ми сідали, й ми сіли й приїхали в Харків. То його вигнали з праці так само як і мене. Багато залізничників які може були різного розкуркулення, дуже берегли працю, щоб не втратити. А я абсолютно того не боявся. Я не боявся того.

Пит.: Чи залізничники цікавилися політикою, що дієтся в Харкові, в уряді чи в партії?

Від.: Частина може. Ті люди які мали освіту цікавилися політикою, але за кожним слідкували головою НКВД, і такі сексоти великі доносили доноси. Людей арештовували в день і в ночі, забирали, й такі як на станції Змійові — я цілий список маю де арештували начальника станції Дзюобу, і дежурного Петра Павлюсенька арештували. Миколу Кутіпу й Степана Кришталя арештували і по нині немає. І за що їх арештували? Що Степан Кришталь сказав на відповідь: — Як там в колгоспі? — А він каже: — Люди працюють за палочку. — І його як забрали, по нині й нема. П'ятеро дітей осталося і його не стало. І так сусіда нашого арештували також — Григорія Федота. Забрали також — зник кудись — нема. А Миколу Кутіпу забрали — він працював стрельочником — то сказали, що його дядько був генералом.

Пит.: Це царський генерал? Білий генерал Кутіпов?

Від.: Ні, ні, ні той, що в армії українській був. Кутіпа. Той, що в Франції — його вкрали. Йому власне голову відрубали й положили його в скриню і перевезли в Москву. Вкрали його, мертвого бо то його завдання було. А то його був родич. То забрали та й пропав по нині. І родина осталася без нікого. Багато було залізнодорожників поарештовано. Голову станції того, що я робив, на Сьомому Кілометрі, Деркач, голова станції. Він жив на станція Пересічня, то також арештували — сказали, що він „білогвардієць" і пропав без вістки. Туточки є в мене сусід, який разом жив з головою станції, з цим Деркачем. На станції Сім Кілометрів, один робив головою станції. Багато пішло, арештували більшовики. Але частина врятувалася, але дуже малий процент врятувалося людей в (нечітко). Туди багато заслано в Росію так як колективізація була, то 25.000-ників було прислано на Україну, і ходили, шукали хліб, по хатах, по печах шукали, позабирали й штрикали в двори, шукали хліба. Де знайшли хліб, то поарештовували, так як мого батька сестра була замужом за Іваном Коробійникрм, то в нього хліба знайшли, там у клуні захований був. То в нього забрали й коней і корів і хотіли його й забрати, а він пішов та повісився. І осталося п'ятеро дітей, батько старий й мати й брат — 12 років.

І були колосальні жертви на Україні, де сьогодні то описати тяжко. Свідків мало осталося, повимирали старші люди, які знали то все. Осталася молодь — вона вже не пам'ятає. Така трагедія була, й я не знаю, чи книжка вийшла вже — той? Написали?

Пит.: Вже виходять. Не буде тільки одна, а буде кілька.

Від.: А там маю в газеті, що там є вже книжка в продажі. Я б хотів, щоби ви передали цьому.

Пит.: Видно, що Ви дещо знаєте про революцію в Ваших сторонах. Чи можете ще щось сказати? Петлюру не підтримували?

Від.: Але що чули?

Від.: Як революція була, бо в 17-му році мені було сім років всього. Я тоді був замолодий. Але люди дуже жалують, що вони не підтримували свою власну армію, а пішли поза свою армію до інших партій. Розумієте? А то я був замалий до того. Я не можу сказати такого серйозно, бо то треба щось говорити а, я тоді був замалий.

Пит.: Чи до Вас доходили такі отамани, що були так на півдні — чи то Маруся, чи Махно чи хто-небудь.

Від.: Yeah.. Маруся перебувала в Чугуєві. Вона тамочки, так як Махно й Маруся то вони самі як від себе були. То Маруся тамочки приїхала в Чугуїв — там школа була військова, в Чугуєві й там велика (нечітко), і там були партизани — загін червоний. Вона окружила в Чугуеві загін з 22 чоловіка й загін Марусі побив тих комуністів. Розумієте!? А Махно, то він їздив по економіях. Грабили. Його така була політика, каже, хто сир купляв, то Махна видав. Він був, їздив по базарах так як Лукаївка(?), там Лозова, він їздив зі своїм загіном, а на базар спеціально виходив між людей і продавав сири, яблука, що-небудь. Він тільки діяв — партизанщина така була розгайнувана: не мала користі ніякої — ні для нього ні для українського народу, а тільки помагала більшовикам. О, такі як Маруся і Махно, вони робили самозванно, це самозванці такі, робили на зло Україні, а на допомогу більшовикам.

Пит.: Нарід підтримував їх?

Від.: Ну, нарід не підтримував їх, бо то не була ніяка політика за самостійність, там за Україну. Нарід не підтримував. Петлюру підтримував нарід, але не було доброї пропаганди — треба сказати народові за що бореться нарід український. Не було ніякої політики — не було кому розказати. А Скоропадський 17 місяців проробив, і він хотів зробити разом із росіянами, де німці попирали Росію, щоб була Україна разом з Росією, а Петлюра не хотів іти з тим, щоби бути разом з Росією, хотів самостійно. Але так сталося, що 17 місяців Скоропадський проробив і перебрав Петлюра, ну а в 19-му році світовий з'їзд був у Парижі, де Михайло Тишкевич був присланий Петлюрою на світовий з'їзд, як Україну визнали, в 19-му році, а головою світового з'їзду був президент Вільсон, Америки. То там була така кореспонденція з України, що вони робили пропаганду, що Україні не можна дати самостійність, бо нарід не свідомий національно, а політики є за молоді. То визнали Литву, Латвію, Естонію і Польщу, а Україну прилучили до генерала Денікина. А генерала Денікина розбили, а тоді пішли більшовики на Україну й Петлюру побороли, бо не було армії, а люди ховалися по горищах, а більшовики опанували ту справу. І таким шляхом Україна пропала, розумієте. А Михайла Ташкевича навіть не допустили на з'їзд світовий, бо в Парижі був з'їзд світовий в 19-му році. І Америка поперла також більшовиків, їм добре. Президент Вільсон у 17-му році в Білім Домі сказав до Конгресу, що тепер ми маємо в Росії уряд — світові чемпіони — які покажуть як на світі треба жити. Розумієте!? То він сказав в 17-му році. То вони побачили аж сьогодні, що це є за "світові чеміпіони", що б'ють і беруть американців всюди, в В'єтнамі й в Кореї і всюди американців б'ють за те, що Америка попирала в 17-му році й в 42-му й в 43-му році попирала. Ми були в Візбадені, ми були в Ерфурті, як не помиляюся, ми були в Ерфурті як американці прийшли, місто Ерфурт і тамочки приїхала репатріяційна місія "на родину" забирати. А ми сказали, що ми українці не поїдемо й пішли ми до американського генерала й нам дали авто, щоб ми виїхали відтіля. Але як американські солдати вантажали на truck-и, свої речі вантажали, а офіцер репатріяційної місії прийшов, і каже: — "Ребята, что вы делаєте?" — каже по-російському. — Ми допомагаємо союзникам, бо в таборах звільняли, а російська місія б забирала "на родину"

А він каже: — "Боже, вы какие дураки, ми с ними будим скоро воювать, а ви помагаєте. Бросьте зараз."

І вони покинули. А ми стояли, слухали то все, розумієте! І коли ми з Ерфурта поїхали, то вже забирали більшовики в Німеччині, то ми виїхали до Каселя, а тоді приїхали в Візбаден, і ми пішли там в російську церкву, там російська церква в Візбадені на горі. І в церкву приїхало багато солдатів, українців, поляків, росіянів, і два генерала. І там Скоропадський похований на цвинатарі в Візбадені. Там цвинтар є за церквою, під горою. Ну й багато пішло американських солдатів, два генерала, й я пішов і другі пішли до Скоропадського на могилу, ну й я став казати, кажу: — Ми були в Ерфурті й російський офіцер сказав, щоб не помагали американцям, бо то наші вороги, ми з ними будемо скоро воювати.

А українці були, там офіцери були українські з Галичини, чи там з Великої України й передали генералові ті мої слова. А він каже: — Lier, то there never was this kind of trouble, щоб був. А today є trouble.

Пит.: То Ви були праві.

Від.: Так, і як сказав то є true, що вони сказали, що ви кините воювати, бо то наші вороги американці. А генерал каже до офіцера американця, але українець він lier, він бреше — то неправда, щоб той так казав. Так як на сьогодні, то є правда. Істина то що було. То на моїх то очах.

Пит.: Чи в селі були після революції такі селяни, які більшовиків підтримували дуже?

Від.: Мало, це може пів процента. Мало, дуже мало, бо то не було за що їх підтримувати. Були з тисячі може п'ятеро, з 500 може п'ятеро й то був рахунок, щоб випити та з'їсти, погуляти. А відносно думання про життя українське, в них абсолютно не було ніякої мети.

Пит.: Чи були червоні партизани такі як колишні?

Від.: У нас один був, у нашім селі з Білки. Був один Михайло Коробійник, один тільки чоловік, і той пив водку поки від водки вмер — то п'яниця. Та була частина, але дуже мала.

Пит.: А комнезами були?

Від.: Були комнезами. Дуже мало комнезамів, й комсомольців, припустім у нашім селі було 700 дворів. Із района Тростянецького приїхали проводити молодь, кувати на радянській стрій, і сказав: — "Вам церкви не надо, надо клуб сделать."

А я виступив і кажу: — Ви добре говорите клюб, але не з церкви. Церкву будували не ми, а наші діди й прадіди й батьки!

То за те, я то потерпів, що не ті слова сказав. Сказали, що то є слова великого буржуя Петра Дінця внук, то вам говорив, а ви слухаєте.

Пит.: А Вашого діда розкуркулили?

Від.: То село Микитівку розібрали. Забрали все майно. Він був керівником у конюха. Село Микитівка, Боромлянський район, Сумська область. То Петро Дінець. Я думаю, що прийде час тепер, що ми мусимо всі українці стати в одну ногу й сказати одне, бо я скажу, вам правду що, як сказав Шевченко, "Чотири шляхи до купи зійшлися, чотири рідні брати з України розійшлися." І ну є правда, з чотирьох слобід ми з'єдналися в одне, наші діти, внуки вже так з'єднали нас докупи, що ми не можемо сказати ти галичанин, а ти східняк, а ти західняк, а ти такий, бо вже рідня в одне є ціле й треба працювати в одну ціль, помагати Гарвардові, помагати іншими організаціями, які втворені є сьогодні не так як бандерівці там щось вони зробили. Наприклад др. Штерн був на Сибірі з українцями і приїхав він до Америки й Стецьки, Ярослав Стецько його намовив, щоб він виступав, говорив у Ню Йорку, в Філядельфії й в Детройті, в Чікаґо. І він виступав і казав: — За соборну, незалежну Україну, хай буде соборна Україна — а наші люди йшли й несли йому гроші, тисячі. Він купив у Ню Йорку собі резиденцію, а коли в Вашінґтоні була демонстрація, про голод, то його зовсім не було. То йому сказали, що ти туди морду не показуй, бо то українці роблять демонстрацію. А коли ми робили, збираємо гроші на Гарвард, на церкву яку будували, то наші люди не хочуть дати. А туди бігли спотикалися, дали йому тисячі, й він збудував і тепер перестав шуміти. Уже він собі сидить і йому українці не потрібні, розумієте! Пит.: Ну так, то. Дякую Вам.



Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz