Anonymous male narrator, b. 1924 in Tsehlivka (Tsehliarivka? – tape is indistinct), Barvinkove district, Kharkiv region, son of the volost' secretary, who became sil'rada secretary under the Bolsheviks. When collectivization came, the family joined the collective farm. The sil'rada for which narrator's father died during six kolhosps. No one is narrator's immediate family died during the famine, although they were all swollen from starvation. Narrator's father received 250g of bread from the sil'rada. Narrator would also poor water down gopher holes and catch the gophers. Some dekulakized persons illegally obtained documents which required the signature of the head of the sil'rada, from narrato's father and latter during the famine sent the family food from the Donbas. Narrator describes grain seizures using pointed sticks to probe for buried foodstuffs. Narrator's father was arrested in 1935 and died as a result of his stay in prison. He had been arrested because in 1929 he had received a letter from his oficcer father who had emigrated. Narrator ended up in an orphanage, then a school, then a military school, and to break off all contacts with his surviving relatives.
Пит.: Свідок зізнав анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Від.: В 24-му році.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: Барвінківський район, село Цеглівка.
Пит.: А область?
Від.: Харківська область.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батько був при волості секретарем —то ще до комуністів, і як комуністи прийшли, то був секретарем сільради. А, між іншим, мав свою землю, збирав збіжжя, бо було ще три менших братів у нього —дядьки мої. І вони робили по господарці, а батько був секретарем у сільраді, а як прийшли, забирали до колгоспу, в 29-му році, то батько то все віддав до колгоспу. Дещо попродав, а дещо віддав. Так що лишилися без нічого. Але батько був далі при сільраді, бо він.то знав із району —чи то пахне, як хтось не дасть, то заберуть, або ррзкуркулять, а він то знав. Була своя кузня і молотарка з двигуном, так що він був із заможньої родини батько. Але то все забрали, віддав до колгоспу. А в братів —дехто з них
поженився; здається, Іван був жонатий тоді, в 28-му році, й Василь —це менший
по батькові, а Павло женився пізніше, уже при колгоспі. Між іншим, з нашої родини, особисто моїх дядьків, ніхто з голоду не помер — були пухлі, валялися, але ніхто не помер. Я особисто брав відро та ходив виливав ховрахи і цим ми жили, переважно ховрахами. І одного дня мати каже, щоб піти щоб й зварила, смажела тих ховрахів, — і, щоб я заніс до тітки, в сусіднє село, то називалося Плахтіївка. І як я прийшов з відром, із тими смаженими ховрахами, то прийшов до села —то там я побачив тільки чорний прапор. І прийшов до хати —я боявся йти, бо не було нікого в селі —я був — скільки мені, років 9 тоді було, у 34-му, в 33-чиу, то 9 років
було. Як я прийшов до хати, то вони всі лежали в хаті мертві. Я деяких дітей я не знав, бо то було від нашого села, може, яких вісім кілометрів, так що я їх не знав. Тітку знав, бо вона приходила до нас не раз, як я ще малим був. Але вони всі були мертві, з того всього. Ну, то я прийшов, боявся далі йти по селі, бо навіть собаки, ні кота, нічого не було —криси бігали та миші. Я прийшов до хати з того села та ще вилив собі ховрахів по дорозі, щоб було ще на завтра що їсти. Але я боявся ходити
далеко від села, бо там лапали таких, так що... Правда, малим я не дуже боявся, бо міг бігати добре. Так що я ходив сам, не боявся, значить, мав відвагу таку. А в нас нічого не забрали, бо батько все сам добровільно віддав. Не було що їсти ані в дядька, ані в нас, ані в дядьків менших. Пригадую, одного разу, мій батько був при сільраді, а тоді як розкуркупювали, то виганяли людей з хати, а там ті втікали, чи що, бо їх багато було на Донбасі й з Донбасу приїздили такі, що були розкуркулені. Вони не могли праці дістати —приїздили вночі до батька й просили за
документами. Голова мав печатку, батько мав печатку, але голова мусив підписатися, щоби дати якийсь документ комусь. Але голова він не дуже спішив підписатися, бо був дуже добрий комуніст. Та як вони собі нап'ються добре горілки, то тоді батько підлізе до нього, та й щоб він підписав папери. А печатку, то вже він прибив. А тоді давав тим хлопцям документи й вони їхали назад на Донбас і найшли працю собі. За то батькові привозили —то було в голод тоді —привозили батькові ... їх було приїде два або три по документи, то вони привезуть нам щось їсти з Донбасу. Бо на Донбасі було що, тим вуглекопам давали, значить, якщо хто
працював і —продавали, якщо хто мав гроші. А де вони їх брали —я не знаю, але нам довозили хліба, крупи якоїсь, навіть сала й дещо з їди. Так що батько обкручувався тим, що вловлю тих ховрахів та тим цілу родину мусив розділити, щоб вони мали. То так, щоб нас те тримало в той 33-ий рік. То все, що... За других людей —я бачив багато сусідів, що померли з голоду, то пухлі ходили —багато. А з моєї особистої родини, то я ж казав. То все, що я можу сказати.
Пит.: А чи пам'ятаєте, як у других забирали хліб?
Від.: Я знаю.
Пит.: Як це виглядало?
Від.: Дуже просто. Приходили в хату, бо я з такими хлопцями бавився, бо що — ми були хлопчики тоді, в 29-му році, тоді, як викачували хліб, ні, в 32-му. То ми собі бавимося, то зійдемося в хаті й бавимося. Я бачив, як ті хлопці приходили з тими stick-ами та довбали в хаті землю, шукали ями, де було закопано. Але, може, в декого знайшли, як то, другі мені казали —в сусіда, то там знайшли, забрали. Я особисто не бачив, але бачив, що забирали з хати те, що було, те забирали все, а їх викидали. Двоє родин моїх товаришів, з ким я бавився, хлопцями, то їх забрали на
Сибір, вивезли, з хати повикидали.
Пит.: А з яких людей складався партійний актив в селі? Чи це були свої,
чи приїжджі?
Від.: У колгоспі був свій. Голова колгоспу, сільради, там, де батько був, бо сільрада складалася з шестеро колгоспів, здаетсья, чи сім, то в сільраду прислали — називався Малюта він, в той час. І він був присланий, так що я не знаю хто він був по національності, а прізвище Малюта, цей, що я знаю. Був паскудний. Між іншим, пізніше, він пив страшно —як щось приходило, як він покликав голову колгоспу, чи когось, то виматюкав добре та й вибив, якщо треба було за те, що там колгоспники хочить на працю виходити, чи не можуть. То вже було, скажемо, в 33-му році, вже весною, як хліб уродив —багато людей, що не могли вийти в поле і вони тоді мусили виганяти їх насильно. Хоч вони давали їм якийсь куліш, чи що вони зварять —то тільки тим, що в полі робили, до хати нічого не давали. Той
дядько, чи тітка, як вони пішли в поле, як вони щось мали там їсти, то вони ховали, щоб принести дитині щось до хати. Хоч вони дітей забирали пізніше в ясла, називалися. Я й сам там був, у яслах, то там давали дещо для тих дітей, що були при яслах, що не могли бігати. А ті старші діти, то бігали по вулицях, крали черешні, чи що, бо то вже достигало те, вже косовиця почалася, жито, то вже черешні були спілі, то вже можна було жити, полізе на вишню, на черешню та й собі живота напхав тими черешнями. То я був у яслах, то пізніше добивався, хоч я ж кажу, не голодував, бо в мене ховрахів було завжди повно. То для мене найсмачніше було. Ховрахи, якщо знаєте що то е?
Пит.: Я знаю.
Від.: То ті gophers, що тут е. Та й кроти так само я ловив —ті що купи риють, ті лапав так само, лапав усе, що попало. А в зимі була тяжча справа, батько діставав 250 грам хліба при сільраді там —то ті робітники, що так би службовці були, то вони діставали 250 грам хліба. Гроші він діставав, але нічого неможна було купити, ніхто нічого не мав, щоб продати, то ми ділили тих 250 грам. Мати назбирала черешень, то вже було повезла на станцію, бо то далеко було, сім кілометрів до станції — повезла продавати ті черешні. А хліба ще, ті що в колгоспі скосили, не давали. Батько прийшов з сілради десь по обіді, а я сидів, полову якусь найшов
там, на горищі та й нарізав листя з черешень, бо полову неможна склеїти —якби мука там була, то так, а зліпити до купи ту полову, то я мусив листя нарізати і замішать з водою, щоб трималося те все до купи. Так то батько побачив, що я робив надворі і несу в купі ті коржі, то він заплакав та й пішов до хати. Як я прийшов у хату, то він плакав, як дитина. Я так думаю собі — до чого воно дійшло —тим більше, що він в управі й сам мучиться з того. Хоч батька вбили
незабаром —його вбили в 35-му році за те, що дістав листа з-закордону від свого батька. Бо мій батько —дід Іван був у полоні, то він написав листа туди в 29-му році — я того не знав, то вже мені пізніше совети сказали, як я був при війську. А він написав батькові, що він там і там був у Австрії в полоні, що він більше до Росії не повернеться, через те, що прийшла інша влада, бо він був тоді, за царя, якимсь там офіцером, чи щось і він більше не захотів —не за царя, ну не за царя ніби то —при гетьманській владі Скоропадського, тоді був, то він був при Скоропадському. Anyway, він не вернувся, то батько за те, що дістав листа в 29-му році, в 35-му році, як забирали тих троцькістів усих, то й його забрали й він вернувся —цей голова Малюта поїхав, і його забрав з в'язниці, бо ніхто не міг в сільраді —не могли найти такого секретаря, як мій батько був. Але він його привіз, Малюта, і привіз до хати, бо він не міг в сільраді бути, мусив лежати на ліжку. І він привіз його в зимі, а Малюта привозив йому папери, то він робив у ліжку ті папери, а весною він
помер, у 35-му році. То все. Ото все щодо голоду я б міг сказати, хіба б ще питання якісь?
Пит.: Так. То Ваш батько ніколи не старався кудись поїхати по хліб?
Від.: Ні, його б не пустили тому, що він був при сільраді, й він мусив так само сидіти, як і всі другі з сільради, нікого не пускали, хіба хтось утік, а батько, як секретар сільради мусив давати ніби так як приклад, іначе його б знищили, або вислали на Сибір. Він мусив сидіти, бо йому давали 250 грам хліба.
Пит.: Чи натискали на Вашого батька, щоб вступив в партію?
Від.: Він мусив бути, мусив, я думаю. Бо я знаю, в нас були ікони — і як ще прабаба жила —бо вона померла в 30-му році, здається, в нас ікони були отак, як тут, майже кругом хати. То один з них, з району, вони приїздили ті НКВДисти, чи чорт його зна хто то в —то вони на батька сварилися: —Чого ти тримаєш ікони?
І вони тоді, як вони були в хаті, то всі ікони вони познімали. Батько не хотів знімати через свою матір, I mean та то йому баба була, а мені прабаба, через прабабу він не хотів знімати, але вони заставили, куй познімали ікони, хоч пили великого lake-у. І я там все в селі, що я там був, а пізніше, як батько помер, то я з села виїхав в Харків, я вчився там.
Пит.: А Ваш батько вже рахувався репресованим?
Від.: Ні, він тільки був забраний, як троцькіст, що мав зв'язки з закордоном, тому його забрали, бо він того листа дістав в 29-му році.
Пит.: Це за один лист?
Від.: За один лист. Я за нього не знав, бо мені було чотири роки тоді, в 29-му році —п'ять років, в 24-му я родився, а то в 29-му році —п'ять років. Чи то такий пацан що знав за то? І то мені сказали вже за то совети, що: —Ти такий сукин син, як твій дід.Бо як німці прийшли, то я був при німцях удома, вони мене допитували,
чого я був удома. А я молодий був, мені було 16 років, чи 17-ий рік, нас тоді до війська не брали в такі роки, тому я був удома. Але як попав на Сибір, аж там вони мені сказали, бо я був у військовій школі, то там вони мене били, а німці вже в Сталінграді були, прийшли. Та там вони мене били, й мені сказали за того листа, що дід писав, а я того не знав це все. А я за те, що вони мене били по морді, тоді я записався й поїхав добровільно на Сталінград, воювати.
Пит.: А звідти, попали в полон. Бачите, значить аж у Сибірі знали про Вашого діда?
Від.: Ага, та то вони за все знають, в їх е на те документи.
Пит.: Атак, то не мали труднощів у Харкові?
Від.: Я не мав. Вони мені не казали, що якби батько був репресований, чи щось батько злого зробив, скажем, тоді б вони мали до мене претензії, а то я був сам, як батька вони забили. Я навіть не списувався з родиною своєю. Я знав де вони в і все, два менші брати, а я сам собі жив, там у школу ходив і в таких „общежитиях" вони називалися, такі будинки, де така дітвора — пізніше ФЗУ, там мали обіди, там мали уніформу і до школи ходили. То було таке, як військове свого роду, бо мені одежі не треба було купляти, нічого, вони давали одежу. Я був так, як „советский
человек," мусив, мене ніхто не чіпав. Але в мене в голові був, що то було в 30-их роках. Воно ніколи не вискочить, поки я не здохну. Розумно? То все, що я можу сказати.
Пит.: Дякую Вам за свідчення.