Case History LH46

Anonymous female narrator, b. 1923 in Dnipropetrovs'ke region into a peasant family. Narrator, who lost her grandfather before the famine and several siblings during the famine ,gives a vivid, moving account of eviction as a kulak. “Up to collectivization life was normal. A person could live okey… I cannot say about my father's attitude bexause I was still a child… But I know that father did not want to enter the kolhosp when they began organizing collective farms. And then they started to levy those taxes on us. Well, they led away the livestock, the hourses and cattle. And then they levied more and more. This means that after they took the cattle they levied quotas of butter, and cheese, and milk, and there wasn't anything! Well, then dekulakization started. They came to take more, but there was no longer anything left to take. So they came and took what there was! That means, if there was still a little grain that had been left over from the harvest, they came and took that. They swept it out with a broom. And then they started taking the rest of the food we had put back. Then they came with the wagons and loaded them and took everything. And then they started taking out clothes… It was endless”. Narrator's father was sent to Siberia, and the family was kicked out of their house. A poor peasants took them in for a couple of nights then moved out to live with relatives, leaving the family alone in the house. The house where they were living became uninhabitatable because people took the thatch from the roof for winter fuel. The family then moved into a vacant house belonging to people who had been exiled. The mother went to work in a radhosp (state farm), leaving the children and returning to give them some of the bread she earned. Others gave them a little to eat but were careful to keep the “activists” from finding out. Narrator recalls an instance when a sibling brought some sugar beets and potatoes and they made borshch, and the activist came before they had time to eat it. After that they came almost every day and looked around to see what the children had, saying, “How are you living, why are you still alive?” Whenever they made soup, they had to be careful that the activists did not find out and take it. Once they baked some bread, and the activists took it. The children managed to attend school before the famine, but during the famine the village school was closed. The children decided to leave the village, eventually would up in the North Caucasus, and lived more or less normal lives.

Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Від.: В 23-му році.
Пит.: А де Ви народилися?
Від.: В Дніпропетровській області.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: О, вони були селянами —господаркою.
Пит.: Чи пам'ятаєте скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Ні. Скільки землі я не пам'ятаю. Знаю, що були поля, були пашні, кавуни, дині були такі, о щось. Але скільки того всього було, не пригадую.
Пит.: А так, то в дитинстві як Вам жилося? Тобто, до колективізації?
Від.: До колективизації то нормальне життя було. То людина жила собі нормально. Ну, я ще тоді мала була. Знаю, що все було добре.
Пит.: Ну, певно, що не були обставини —щоб про такі речі говорити. Але, яке було наставлення Ваших батьків до радянської влади? Скажім —в 20-х роках, ж Ви були ще зовсім маленькі?
Від.: Про наставлення то я навіть не можу говорити, бо я ще тоді дитина —бігала й тим не цікавилася. Але я знаю, що батько не хотів іти до колгоспу як почали ці колгоспи організовувати. А тоді почали накладати на нас ті податки. Ну, худобу відводили, і коней і корів. А тоді більше й більше накладають. Значить, уже й коров, а вони масла накладають, і вони сир, і молоко —а вже нема з чого! Ну, а тоді почали розкуркупювати. Бо то везли самі, а тоді вже не мали, що везти. То вони приїжджали і забирали що було! Що знайшли: там якесь зерно, що залишилося на посів, чи що —то вони його забрали. Під мітлу підмітали, о! Ну, забрали й коней і корів — то все позабирали. А пізніше почали за краму витрушувати. За краму, це значить, де засіки були — де зерно засипали. То під'їжджали тими підводами й нагружали й забирали то все. Забрали те, а тоді почали забирати таке як одежу. Поступово все йшло. Позабирали в нас одежу таку що із... Ми мали такі комори. В тих коморах у нас, знаєте, в селян були такі кожухи, сіряки, такі попони —така одежа була. Ну, то вони приїхали, та все забрали. І то безкінцево було. То забрали один раз. Тоді на другий раз несподівано. Ніхто нічого не знав —заїжджають на подвір'я. Просто такою бурею, страх наводять. Всі перелякані, всі трусяться і вони в хату заходять. Двері відкриті навстіж, то І незалежно чи то зима, чи то літо, чи що —повідкривають усі двері і як господарі скрізь і ходять. А ми всі —стоїмо і трусимося. Ну, то один раз я пригадую, як вони прийшли вже остатки забирати. То було зимою. То забрали геть все, постягали з тих — такі жертки були, з жерток все постягали! Тоді позабирали вже те, що ми надівали, що надівали в зимі: кожухи там, чи якісь ті свити були, чи щось. То все позабирали. Тоді почали роздягати. То є такі речі, ніби в тому, знаєте, в дитинстві їх навіть —ну, може щось запам'ятати, а щось —ніби так, як в тумані. Але деякі, такі пекучі —то вони залишилися, ті такі, значить, моменти. То я пригадую, як у нас уже все забрали. Тоді прийшли нас з хати виганяти. Це було зимою. Ну, й вони зайшли в хату і кажуть: — Виходьте з хати, хата не ваша! Значить, не виконали тих податків, то забираємо хату.Нас було семеро дітей і дідусь і бабуся і мама. Батька не було вже, батько вже був десь на Сибірі. Ну, мама каже: —Та де ж я піду? Семеро дітей, двоє старих —де ж я піду взимі? Хто ж, каже, таку кагалу пустить? А вони: —Забирайся! Забирай дітей! Забирайся!Ну, то дідусь і бабуся, то вони зразу натягнули на себе там одежу якусь і вийшли. Бо вони знали, що може вони просто повикидають. Вийшли й надворі так стояли ще на снігу! А мама каже: —Нікуди я не вийду, не вийду, не вийду! Бо я, каже, з дітьми, мене ніхто не прийме. Куди ж я? Позвольте мені перезимувати! До весни, а там уже буде видно. Там уже, може якусь халупку меншу найду, а ви хату заберете.Вони: —Забирайся, забирайся!І я ніби забула, як то було. Як це тоді? Тоді мама вийшла, чи її винесли. А вона тоді почала плакати. Ну, як мати почала плакати, то діти в крик і всі кричать! А семеро дітей, то це в пекло! Надворі мати плаче, а ми в хаті. А вона тоді нам кричить: —Діти, не виходьте з хати!А знаєте, в ті часи —то в нас не було таких крісел, чи що в хаті —а були попід стінами такі довгі лавки, і вони з стінками були. То ми на лавки посідали, похватали це і тримаємся і кричимо: —Ми не підем нікуди!То вони (свідок плаче) ... оце так і було! Вони тоді нас брали по одному й за двері! І викидали! І так викидали нас, поки повикидали нас шестеро! А сема була найменша, дитина була. І вона якраз була в такій старомодній колисці, що висить з стелі —такий крючок був і тоді її вішали. Вона так низенько висіла. Ми її тоді гойдали, як дитина плаче, чи що — то гойдали. То вона висіла якраз. Воно таке — з дерева зроблено, тоді під сподом канва була —так колиска. Ну, то як вже ми були всі надворі, і дітей вже овикидали, і дитина кричить в колисці, а ми всі надворі кричимо. І вони викинули нас усіх, двері закрили. А тоді мати кричить: —А дитина, а де ж дитина? Дивиться на нас: —А де ж дитина!? Тоді один пішов, ну, активіст, зняв ту колиску, виніс надвір, поставив на сніг. А собі тоді взяв там, де ми в хату заходили — в нас була така ряднинка, чи попонка, чи щось таке —така маленька підстилка, як до хати заходиться, то ноги витирати. Він тоді взяв є, яке ту ряднинку (в снігу все) і накрив ту дитину. То я пригадую той момент — він так як Ви урізався, що то картина цілий час перед очима. (Свідок плаче). То оце такий, цей момент. А тоді пригадую: один раз, як прийшли забирати. І забрали в нас усе із хати — бігала всю одежу. А двері були повідкривані. А дідусь наш каже до мами (це ще перед тим, як ці нас з хати викинули). Каже до мами: — Візьми, надінь кожуха й візьми дитину, бо дитина в колисці була й почала плакати. А він баче, що вони вже все забирають, думав: —Якщо ти надінеш кожуха і візьмеш дитину, то вони не заберуть. То мати взяла, наділа кожух і взяла дитину, обгорнула. Вони все повиносили, а тоді до неї кажуть: —Скидай кожух! А вона каже: —Та бійся Бога! В хаті, каже, як не бел еоні. Дитина мала і ти, каже, з мене кожух знімаєш! —Скидай кожух! Вона каже —Я не скину! То він узяв за те-во, за ковнір —потягнув і стягнув з них кожух! А ми осталися в хаті в чому стояли. Так, це що я пригадую! А тоді вже, як все забрали в нас, ну й на снігу. Хто ж нас пусте? Нас ніхто, нас люди бояться пустити, бо як вони нас пустять — то їх викинуть. Тоді там один чоловік, такий бідніший чоловік був. Далі від нас жив, але він дуже часто в нас бував. То він почув, що таке сталося, і він приходе тоді і каже: —Та ж не будете, каже, на снігу з дітьми ночувати! Ідіть до моєї хати.І забрав нас. А в нього хатка маленька була. Там була, ну, одна кухня і там ще якась кімнатка. І нас же ж повно. Ну, то ми зайшли туди і сидячи переспали. То він на другий день вибрався й пішов до якоїсь рідні. Не знаю куди, яку рідню мав —і він туди перебрався. А ми то в його хаті були ввесь час. Ну, а тоді вже голод почався. Бабуся в скорості померла. Я вже не пригадую —здається під весну, чи щось такого. В 30-му, чи в 31-му році померла. А тоді восени помер дідусь, теж з голоду. А вже в 33-му році, то померла моя сестра з голоду й брат, це молодший. Власне ця дитина, що з колискою виносили на сніг —то вона з голоду померла. А тоді за нею брат був, і він з голоду помер. ТІ (мабуть) моменти —вони сидять, власне як, як вони померли! То це ж дуже в пам'яті залишилося. В той час ми вже були в якійсь то хаті, не пригадую. Вийшли вже з тієї хати, бо в тій хаті, в якій ми жили —почали дах розбирати, солому. Бо не було чим палити, то люди тягнули вночі. Вона була такими кулями з соломи, і вони то тягнули й палили. І в тій хаті вже не можна було жити. То ми тоді перебралися ще в якусь хату. Десь була пуста хата —якихсь на Сибір вигнали, чи щось такого, що ми в тій хаті опинилися. Тоді мама пішла працювати в радгосп і в радгоспі працювала, а ми були самі, їсти вже у нас не було нічого, їсти, то так бувало, що —вже як нас з хати вигнали —то ж ми вийшли так, як стояли, що ми нічого не мали. Отже ми йшли й що нам люди дадуть (щоб ніхто не бачив із активістів), те ми мали їсти. Ну, то так нишком хтось там або принесе, або ми підем із дітей. Старі ніде не ходили, навіть до хати—тільки діти. Шдугь там принесуть чи муки чи щось такого —то скоренько спекли, чи зварили й з'їли. Ну, один був такий випадок, що принесли (чи старша сестра, чи брат — я вже не пригадую, хто приніс) буряки, картопля, отаке що можна борщ зварити. Ну, й ми зварили борщ. І в нас же не було вже ні посуди, нічого, то люди дали вже нам якийсь казан. Зварили той борщ, і ми ще його не вспіли з'їсти —прийшли активісти. І так як ми були, в якій хаті ми не були —до нас майже щодня приходили активісти. І дивилися —що ми маємо в хаті. І часами подивляться —ну, нема ніде, ні крихти! Кажуть: —Чим ви живитеся, що ви ще досі живі? І як ми той борщ зварили й всі ж чекали, бо ось зварим і зараз з'їмо! А тут активісти прийшли. Прийшли, перекидали там уже, що там не було — то все повідставляли. Що вони шукали, я не знаю. Шукали все, все щось шукали! А тоді один подивився: —Ах, каже, пахне борщ!Тоді взяв той борщ, виніс надвір, вилив на полільнику —а той казан забрав! Ну, мами не було тоді. А дідусь сидить та каже: — Щоб тобі, каже, з середини все вивернуло! І на тому все закінчилося, отак. А один раз хліб пекли. Теж, так десь принесли вечором муки, ну й зробили ж там те тісто й посадили пекти хліб. Я вже не пригадую, як то було. Що мама витягла той хліб і каже: —Оце ж з'їмо одну, а це ж хай буде на завтра й на ранок і не вечір. Активісти прийшли й забрали в нас той хліб. То ми кричали, як не знати шо. Нам, нам —ніби хто знав, що нам там забрали, як нам той хліб забрали. І просто —вони нас морили голодом. Не то що, не то що значить, вже хліба немає. Людина вмирає, бо нема. А ми ще могли десь дістати. Ще десь якісь люди нам помагали, бо нам багато людей помагало. Були такі, що помагали —так що не боялися помагати. Часом кажуть:— Ви не приходьте до нас. Не заходьте до нас до хати. А от беріть, ідіть по оцій вулиці. Через вулицю, там каже, там в кущах, я поставлю, а ви візьміть Бо вони боялися активістів. Ну так, так видно ми й спаслися тим, що до останку нам —то одні, то другі помагали. А тоді вже, як і дідусь помер і бабуся померла, мами немає (десь працює) —ми самі. То ми йшли так до людей, переважно до старших. То старші нас навчали: —Ідіть от до того просіть, ідіть до того.Каже: — Ідіть до того, що в вас забирав, каже, що вас розкуркулював. Ідіть до нього і просіть. Якщо він вам не дав, кажіть до нього: — “Дай раді Христа!” І ми так приходили й казали: —Дай раді Христа! Кусочок хліба! То були такі моменти, що жінка є —його немав. То вона побаче нас, то зразу ставе на стіл там що вона має, чи картоплю, чи —ну, що вона мав. На стіл покладе й каже: —На столі візьміть. І мене не було, й ви не бачили мене!А сама з хати піде. Ну, то ми візьмемо скоро там щось і підем. Ну, ті більші ходили й просили й то там —хто ще мав, давали. А вже які маленькі були вдома, то мало що їм доставалося. І так вони тоді померли з голоду. А хоронили як! Як померла маленька та сестра, то мама приходила або на тиждень раз, або на два тижні раз додому. Ну, то вона померла на початку тижня. То ми її тримали в хаті до кінця тижня. То в хаті була, в другій кімнаті! А щодня їде підвода, знаєте —то в 33-му році. І то в двері стукають, так грюкають аж двері ті тріщать. Питають: —Чи мертві є? Ми кажем: —Ні, нема нікого! Всі живі! І так ми дитину протримали цілий тиждень у другій кімнаті. Аж тоді мама прийшла й її поховали. Поховали її звичайно —ні труни не було, нічого. То вона її замотала в таку рядинку й то зимою було. Якраз воно вже на весні було, бо так везли тими санками —то деякі калюжі були, вже вода була. Розцтавав сніг, але санками її везли. То її поховали в тій ряднинці — десь там у якусь загальну яму поклали. Казали, що велика яма була на тому, на цвинтарі. І туди деякі привозили в трунах. То вона, каже, попросила їх щоб той —як ставили труни —то одну труну і другу, каже, труну поставили. А дитину поклали між трунами, а тоді значить, іще наверху ставили труни. Так, так її поховали. А як брат ховали, то також ми тиждень його ховали. Вікна позакривали, стукають: —Чи всі живі?Кажем: —Живі всі! То він здається три чи чотири дні лежав. То мама прийшла й той, хтось їй сказав у селі, там уже з тих видно, з активістів. Кажуть: —Іди до сільради, хай труну зроблять для нього, для хлопця. Бо, каже, там роблять десь в колгоспі. То вона й пішла і каже, що помер такий і такий хлопець, значить, скільки йому років і все. І вони привезли труну. Приїхали й привезли труну. А труна та була закоротка, він був довгий. Ну, вони стали класти, а він же ж не влазить. То вони взяли її задню стінку (там де ноги) вибили тіво дощечки. То так його поклали в тутруну, а ноги були зверху там. Забрали, повезли. Ну, але поховали в ту яму.Були всякі випадки. Були такі випадки, що лежали місяцями на вулицях. Десь там в бур'яні, аж поки знайшли та тоді забирали їх. Скинули, скинули на бричку (самі кістки!) і завели так, як знаєте ... (свідок плаче). Не знаю, як щось... Ото такі, таке було! А тоді, вже здається під літо, в 33-му році вже ми пухлі були. Вже в нас ноги поналивалися такі, як колоди, і вже ходити не могли ми багато, і вже нікуди було йти — бо страх по селі був. Бувало зайдеш то до тих людей —колись вони нас таки гостили й все. А там уже цілком інакше є. Зайшли в одну хату, а там жінка божевільна. Почала нам, почала нам якогось буряка взяла і каже: —На, на! їж, їж —воно жирненьке, воно жирненьке!А чоловік каже: —Вона, каже, вже з глузду з'їхала. Каже: —Ви візьміть бурячка та й ідіть собі.А тоді говоре той чоловік: —Та ви, діти заходьте до людей, та не всі. Не разом, значить бо ходили і троє нас і четверо ходило разом. Каже: —Не заходьте всі разом до хати. Бо, каже, страшні речі трапляються. Ви так ідіть один, а другі, каже, під дверима стійте. Ну, і там розказував всякі речі —що й люди людей їли. І через те нас просто попереджували, щоб ми не заходили обоє —всі до хати (чи двоє нас чи троє, чи що). А тоді геть розбіглися. Пішли геть з села, в інші села. І так тоді вже ми між людей пішли і вже почалася весна. Городи почали —то там, то там треба було комусь щось помогти, чи щось такого. І ми вже помагали людям. То хто ще щось мав, чи садити, чи що. І так ми тоді всі геть вийшли з села. Оце, то пригадується, що ми так.
Пит.: Ті люди, що в Вас хліб забирали і Вас зігнали —чи це сусіди, чи чужі?
Від.: Вони були й сусіди й були чужі. Такі, що все казали, що приїхали з району, які з району приїхали. А переважно ті що з району — вони приходили з тими, з Сільрадою, такі що ми знали. А ті, що були по сусідському, які були тами ... як вони називалися?
Пит.: Комнезами?
Від.: Комнезами, комнезами; які вже були в тих бригадах комнезамних. То, як вони приходили й забирали — то деякі з них теж з голоду пізніше померли. Вже ми чули, вже як ми вийшли зі села геть, пізніше. То ми чули, що той і той помер з голоду. А ми ж знаємо, що вони до нас приходили й забирали. Не то що з-за храму —а десь там сховали під ліжком вузлик того, ячменю. То й то дістали, вигорнули й забрали комензами й самі пішли.
Пит.: А так, до того —чи була якась ворожнеча між Вами і тими людьми? Як ще нормально жилося?
Від.: Як може не бути ворожнечі? Як до Вас приходять у хату й вже в Вас останнє забирають? Хіба ж там буде що?
Пит.: Ні, до того, я кажу.
Від.: О, до того не було ворожнечі.
Пит.: Значить, що це не вороги, чи що?
Від.: До того не було ворожнечі, але тоді як вже почалося, знаєте, ті комнезами і там, я вже й не пригадую, як вони називалися —ну, активісти. І жіночі бригади й чоловічі й ще якісь там ті бригади. То тоді вже звичайно. Але яка ворожнеча? Бо вони робили так, що як заходили до вас у хату — то це так, якби якісь бандити, або Бог знащо. Ви знаєте, що хто зна що можуть з вами зробити. І стояли перелякані, як не знати що. Отак воно.
Пит.: Чи вони були озброєні?
Від.: А я не знаю, чи вони були озброєні чи ні. А ви знаєте —як увійде в хату, а старі й діти. Як тими дверми клацне, як грюкне, як вдаре туди, сюди. Двері розкрив і сам іде. І ще й пригадую —якісь там ходили в таких чоботях і штани галіфе, якесь там таке. І то вони мали напевно щось такого —що він іде і все по чоботі ляскає тою —я не знаю, чи то батіг у нього був, чи то якась паличка була, чи щось. По хаті туда й сюда — просто страх наводили. Що там дітям? Як ви не маєте ніякої оборони, ніякого захисту — ні батька, ні матері — то вас кожний злякає. Безборонні і немає куди пожалітися. Нема, ну нема нікому сказати, що робиться і так далі! То нема оборони.
Пит.: Чи Ви до того часу вже ходили до школи, чи ще ні?
Від.: Мені здається, що я вже почала школу. Yeah, я вже була в першій чи в другій клясі. Бо я знаю, що я вже в той час, то я табличку множення (це в нас найбільше вимагалося на пам'ять знати від одного до 10, табличку множення), я вже це знала добре. Отже, я вже в школі тоді була. А пізніше —32-ий, 33-ій —то тоді вже школи не було. Не ходила, вже там нас зігнали були в якийсь (вже на останок,) якийсь чи приют, чи дітсадок, чи щось воно так називалося. Що нам давали їсти один раз —суп і якийсь не то хліб, не то якийсь з мамалиґи, чи щось такого. Але там були виховательки, й вони вчили нас гри якісь, або співати. Але там сходилися такі діти, що вони ледве-ледве долазили до того садочка, і вони раді щось з'їсти, тоді лягти й лежати. А тут же треба ще й співати. Але в голову товкли їм про дядю Леніна. „Дядю Ленина мы любим й никогда мы не забудем." Це, що вони нас учили. Никогда! Це дійсно — никогда не забудешь!
Пит.: Це часом не патронат називався?
Від.: Я не знаю, просто це в селі було. Пізніше — то вже інтернати вони називалися, здається. Забирали туди безпритульних дітей і безприютних дітей збирали і віддавали до інтернатів тих. Але, а то що було в селі —я й не знаю як воно називалося. Чи дитячий садок, чи ясла, чи щось таке. Ну, одним словом —що туди й меншенькі діти й більші. Які тільки могли туди —або перевести їх хто міг, або самі могли піти. Але майже кожний день вмирали там, в тому —в тих яслах, чи інтернатах, чи як би його назвати. Майже кожний день там умирали. Ну, як умирають діти, ми вже думали, що нам тут, нам тільки чекати коли наша черга прийде. Ну, й ми тоді вирішили так: поки ще, поки ще ноги наші носять —ми мусим втікти й шукати щось, якоїсь підтримки. Якоїсь, щось шукати. А люди приходили, приходили то з Гришиної, то з Лозової, з тих більших міст. І кажуть, що в місті можна прожити. В місті можна щось заробити, можна якось прожити. Ну, то ми тоді пішли. Пішли, пішли —шукати долі.
Пит.: То Ви опинилися в місті?
Від.: Ja. Ми тоді опинилися в місті. Ми тоді вже в місті, ми собі раду давали.
Пит.: Як Ви були в школі, ще в селі —чи згадували про це, що Ваш батько куркуль?
Від.: Нічого не пригадую. Нічого абсолютно, щоб щось хтось говорив або в школі — ніколи, ніколи. Я знаю, що я була добра вчениця, добре вчилася й з товаришами усими тими подругами своїми, то ми були завжди добрі. І я б не сказала, що між дітьми там щось таке було
Пит.: І вчителі Вас не переслідували?
Від.: Абсолютно я нічого не пригадую, щоб щось таке було. Щоб, знаєте —то відразу ви відчуєте. Ви відчуєте відразу, як щось раптом вас, чи щось. Ну, не було того, щоб я —-я просто того не можу сказати, бо я не пригадую щоб щось, щось таке було.
Пит.: Чи за Вашої пам'яти була церква в селі?
Від.: О, церква була, була в нас гарна церква. Я пригадую ще з дитинства, як ми ходили. Особливо мені залишилося в пам'яті, як ми на Вербну Неділю ішли по вербичку. Це в нас був дуже такий святковий настрій в хаті. Бо то треба було, щоб хата чиста була. То діти в нас, які б не були —чи старші, чи менші —кожний мав свій обов'язок. І щось і там, як прибирати —то той має те зробити, той має те. То ми чистили хату. А тоді вже, як ми йшли по ту вербичку вечором, то мати давала нам найліпші хустки напинати, найліпші убрання вбирати. І церква велика, дуже гарна. І пригадую коли із церкви знімали дзвони. Бо ми недалеко були від церкви —площа де була церква. І я тільки пригадую те, що бабуся моя стоїть, стоїть так надворі й плаче. І молитися. А ми, як діти — нас було, бігали там, бавилися. А тоді бачимо, що там щось таке-во. І я приходжу до неї і кажу. —А чого ви плачете?А вона: —Діточки, діточки —не знають люди, що вони роблять! —А що ж вони роблять? Каже: —Хіба ви не чуєте? Ну, і тоді той побачили, що на площі багато людей. А в нас так було, що ми могли бачити геть туди аж до церкви. Ну, й побігли ж туди, куди ж там. То вони постягали ті дзвони. Це я пригадую, як вони ті дзвони стягали. Маса людей зібралося і тягнули. Одні просто скаженіли, а другі просто стояли як статуї кам'яні. І то страх! Так що церква в нас була дуже гарна, але пізніше її зруйнували. Я пригадую, як дзвони знімали, а вже коли зруйнували, то я вже цього не можу пригадати. Але з тієї церкви зробили тоді клюб і там був такий клюб. Всі в селі вже туди приходили.
Пит.: А вже після того ж виїхали, то Ви вже не верталися до села?
Від.: Верталися. Бо завжди до села поїхати хочеш, а ще свого рідного! Але верталися так, щоб нас ніхто не бачив. Ми могли вернутися, приїхати десь або пізно вечером, пройти до людей — там деякі були ще наші приятелі все. Зайти до них вечором і рано вийти, щоб ніхто ніде нічого не бачив.
Пит.: У Вас старші брати, або сестри мали клопоти з соціальним походженням, чи з чим небудь?
Від.: О, думаєте пізніше — в школах? Мали, ще я яке! Нас до школи не приймали! Нас після того всього, як уже після голоду —голод уже пройшов. Я же пропустила скільки років! І ми пішли в місто. І в місті не приймали нас у школу, я пригадую. Ну, але пізніше прийняли. Спочатку казали, що: —В нас місця нема. В нас парт немає!Парти це ті столики, де сидять діти. А тоді ми сказали, що зробимо свої парти, привезем до школи —тільки діти хай будуть у школі. Він прийняв нас до школи.
Пит.: А вертаючись до цього, що Ви раніше говорили, яка була реакція цих активістів, як просили „Христа раді?!?" Чи пам'ятаєте, що казали?
Від.: О, уеаh. Я пам'ятаю. Мені здається вони там —ми заходили до однієї жінки, що її чоловік страшний був активіст, дуже такий активний. І знімав із плеч кожухи й роздягав і той—во. То жінка, вона просто була перелякана. Ми його боялися! Ми не йшли тоді, коли він був. Але його жінка, вона просто перелякана була. І вона — я, я щось не пригадую — вона не могла відмовити нам. Вона не могла нам дати, взяти і дати нам. Вона поклала на стіл, сама вийшла геть із хати. Казали: —Беріть, ідіть! Кажіть, що ви мене не бачили!Що мовляв —ми зайшли в хату, нікого не було. Ми то взяли, вкрали та й пішли.
Пит.: А Ваша мати довго працювала в радгоспі?
Від.: О, вона працювала, поки ми виїхали в місто. І так, епізоди з матір'ю, як вона працювала. Вона там працювала, вона діставала там щось 200 грам, чи 300 грам. Я вже не пригадую, скільки вона грам хліба діставала на день. То вона їла кусочок, половину їла. А половинку кожний раз лишала й зберігала. Як прийде додому, то привезе нам ті кусочки хліба. І то вона нас підтримувала, інакше ми б не витримали. А так, як вона прийде на кінець —то вона принесе й кусочки хліба. А там по дорозі зайде до якихось знайомих та щось там поможе їм, чи що. То ще щось їй дадуть і вона принесе. Але біда в тому була, що як вона принесла, й ми не з'їли —то в нас прийшли і забрали! Ота біда була! їй дали в тому, в радгоспі премію, це нагорода. За добру працю її нагородили, дали премію —гарну, гарну суконку. Ну, й вона прийшла і нам показала ту суконку, таке гарне! А ми жартом і: —Мамо, надіньте! Бо як прийдуть, то заберуть же в нас!В нас же не можна нічого мати. А вона: —Та, ні діти, каже, я до завтра до ранку. А завтра піду на базар, і я це продам і куплю там чи зерна, чи муки, чи що —щоб ви, каже, мали на цілий тиждень.Ну, і вона так зробила. Вона на ранок встала й пішла там у село на базар. І вона не дойшла до базару, перестріли її активісти. Ну, вона несла там, замотане там у тряпочку якось під рукою. —Що ти несеш? Що це в тебе є? А вона каже: —Оце мені премію дали в радгоспі. Я хочу продати, бо...—А, то ти спекулянтка! І забрали в неї то. І вона прийшла додому з плачем. Каже: —Ні, нічого, каже, вам не принесла ... забрали та...
Пит.: То Вам було ясно, що активісти хотіли Вашої смерті?
Від.: О, то як Божий світ ясно було! Бо ж у нас вони просто—приходили й витрушували все, щоб не було! І тоді ще питали: —Як ви живете? Чим ви живете, що ви ще досі живі? Тоді один раз десь брат мій часом у людей дістанеш кукурудзи. Ну, то ж не будеш те зерня, побігом звариш? Коли ж воно звариться? Треба його побити, товкти. Ну, люди мали ступи —називалися ступи. Що в тій ступі били те зерня. Ну, а в нас не було такої ступи. А тоді зробив один чоловік ступку у другому селі. І таку легеньку, знаєте — на тому, на дубовому колочку, а тоді кругом шерего такою, жерстиною оббив. Що можна туди насипати, тоді постукати, побити. І брат мій ніс із другого села. То активіст (вони слідували напевно —де ми йдем, де ми ступаємо,) то активіст його перестрів і: — Що ти несеш? Ну, а той уже знав як він уже перестрів —він уже забере. Ну, він почав тікати. А той за ним. Ну, й той вже баче, що той дожене його й забере всерівно. Ну, а йому треба було переходити через міст, через річку. То він на міст скочив, вкинув ту ступу. Каже: —Ступа на дні! Ні тобі, ні мені! От що. Отже, вони просто морили голодом. Просто хотіли щоб, щоб більше померло.
Пит.: А так вони ставилися до розкуркулених, чи до всіх?
Від.: Ну, більше до розкрукупених. Більше до розкуркулених, щоб чемніші були. Бачите, які були багаті дуже, то їх відразу вивезли на Сибір. Цілі родини вивезли. Мине належали до тих дуже багатих, щоб не вивезли. І в нас забагато було дітей. Іти в колгосп —одній людині робити, а семеро прогодувати. То е неможливо, то е просто, як то кажуть —на загибель іти. Ну, і видно через те вони морили голодом.
Пит.: А скільки часу пройшло після голоду, поки Ви не віджили?
Від.: Скільки часу пройшло? То відчувалося дуже довго, дуже довго. Бо вже в 34-му році, як нас не приймали до школи, а таки прийняли. Коли ми сказали: —Якщо ви, ви не маєте парт, то ми зробим, привезем парти. Але дітей прийміть до школи. То ще ми були слабі. По перше, що голод перейшов, а подруге ми уже... І голоду не було, але ми не мали такого нормального відживалення. Тільки, значить, що ми могли заробити. А що діти могли заробити? Неповнолітні —що могли заробити?!? Багато не заробиш. Ну, не дожив лення дуже довго відчувалося. Дуже довго відчувалося.
Пит.: Чи люди боялися, що голод може вернугуся, чи повторитися?
Від.: Я цього не пригадую. Бо там жили одним днем. Як я сьогодні маю щось їсти, то дякувати Богові! Дякувати Богові. А як там далі буде?
Пит.: Чи взагалі, після цього —Ви мали змогу встановити якесь нормальне життя при советській владі?
Від.: О, так. Пізніше вже ми як виїхали геть, знаєте, в місто й дістали працю. Тоді вже більш менш нормально. Тоді вже до школи йшли ми нормально. Але мусили виїхати геть.
Пит.: А можна Вас запитати —де Ви нарешті опинилися? В якій республіці?
Від.: Ми поїхали геть. Туди на північний Кавказ. І там були. І так кінчилося.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати?
Від.: Ні. Не можу пригадати зараз більше щось.
Пит.: Дякую.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz