Case History LH47

Oleksandra Kostiuk, b. march 14, 1899, near Kharkiv and was adopted by a family in Kharkiv. Narrator seems to be telling the story of her husband, who was born in Buhaivka, Iziun district, Voroshilovhrad region into a fairly well-to-do and nationally active extended family of about 50 members, most of whom were either repressed or died in the famine. Narrator gives a brief family history and a great deal of information on Ukrainian cultural life in the 1920s, describing a number of writers and scholars whom she knew personally. Her husband left graduate school in 1930 because he was unwilling to ritually denounce those convicted in the SVU show-trial (which she believes existed) and went to work in the town of Rubizhne, now in Voroshilovhrad region, as an inorganic chemistry instructor, working his way up to laboratory director, until his arrest in 1938. Narrator describes being sent to villages with students to help with the harvest and seeing abandoned villages, skeletons, and starving peasants there. The inhabitants of Buhaivka did not want to join the collective farm, were consequently labeled sub-kulaks, and their property was seized. Those who were not exiled went to Kharkiv or Donbas, some of the children living as homeless orphans. “Peasants with the most initiative went to Donbas to coal mines and other mines. Labor was needed there and the regime did not pay much attention to who was working there. There some sort of food was available from somewhere, people made earthen huts to live in, and they survived. Of the 50 members of the Kryvobabka family, the only ones remaining alive were those who were exiled to Siberia and 2-3 of the children who stayed with uncle Ivas' in Kharkiv. Ivas' had his own tragedy: after graduating from the polytechnic in Rostov, he went to Kharkiv, finished graduate school in physical chemistry, and ran a laboratory in the Institute of Standards… In 1938, when it was the schientists's turn, the KGB investigated his prosperous origins and the fact that his relatives had been exiled, and he was arrested. Thus perished almost 50 members of an intelligent, talented peasant family in those terrible times of the mass starvation organized by Moscow… Of the exiled families there remained only the children who escaped from the wagons. The throng of the so-called homeless orphans (bezprytul'nyky) appeared. They lived in the railway stations day and night, lying next to heaters in the corridors of buildings, feeding themselves with what they could steal or trade. They had their own types of thieves who got food in exchange for stolen goods. This band of orphans developed its own unwritten laws of solidarity – whoever broke the norms of life defined by these laws became a pariah. His sleeves were torn off and no other orphan had the right to help him”. Although narrator believes the famine was caused primarily for ends of social policy and only secondarily had to do with nationality policy, she states that there was no famine in Russia.

Пит.: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Олександра Костюк. Народжена на Слобожанщині, в Україні.
Пит.: А коли?
Від.: В 1899-му році, 14-го березня. Моя родина була досить велика, до 50 членів, а зберіглося з них яких може двоє, троє. Решта були вислані, або загинули під час голодомору, влаштованого Москвою. Почну з історії моєї родини. На Із'юмщині е слобода Бугаївка, близько коло станції Савинці. Село, що славилося своїми кавунами, багате село. У слободі й в хугірях жило заможне селянство, середнього рівня багатства. Серед населення повагою користалася родина Кривобабка, Прокопа Антоновича, що прибув на ці землі аж з Херсонщини, шукаючи за дешевою землею. Осів він з родиною, і ще з двома братами в слободі Бугаївці, побудував добру хату, зробив млин, а в ньому олійницю, давити соняшникову олію, і господарив. Брати з родинами теж добре загосподарилися. Старший брат Григорій Антонович був зразковий господар. Очитаний, ініціативний, був вибраний членом гласним —мав рішаючий голос у земській думі. Дітей своїх учив до вищої освіти. Прокіп Кривобабка тримався землі, і зі своїх семи дітей ледве дав дозвіл учитися наймолодшому, Івасеві. І то застеріг, що спадщини не дістане й на науку теж. Хай землі тримається, вона нас годув. Коротко, родина нараховувала до 50 людей. Жили не розкішне, але досить заможно. Господарка у кожного мала майже всі закордонні сільськогоподарські машини, якими Прокіп Антонович допомагав і сусідам, а вони зате допомагали йому при жнивах. Був він кілька літ церковним титарем, а чи старостою — дуже поважаний обов'язок у селі. Настав 1927-ий рік, а з ним колективізація. Бугаївці не хотіли іти в колгоспи, а все відплачували високі податки, поки влада оголосила таких одноосібників „Підкуркульниками" та відібрала в них усі маєтки й збіжжя. Нарешті запанував голод на теренах України, бо влада забрала все, до зерна. Навіть горшки з кашою з печі викидали, а мешканців-чоловіків заарештували й вислали у сибірські табори на Колиму. Наша 50-ти-членна родина ще провожала до Харков виселенців, готувала їм їжу до виїзду на північ. А далі настав 1933-ій рік. Спакували остатки родин і вивезли їх за Урал в Новолянінські ліси, корчувати ліс. Везли в замкнених товарових вагонах, не давали води ані їжі, мертвих дітей викидали в мале віконце вагона. Але ті, що їхали на Сибір були ще в найкращому ста». Приїжджали в глухий ліс, де не було житла, розгосподарилися. Скинули їх під ялинами, дали кілька лопат, сокир і ше деякий сільськогосподарчий реманент, пилку, і вони мусили з тим якось жити. То вони зразу собі використали ці господарські приладдя, зрубали кілька сосон, зробили намет і вижили. Хвалити Бога ще не дощовита осінь була. Ну й жили вони в тому наметі, поки побудували сяку-такухату. Потрохи розгосподарилися так, розвели городець, що навіть дістали премію. Чи 12-ти-літній Гриць утік звідти і попід вагонами як безпритульник прибув до Харкова до дяді Івана й розказав про цю подію. На Україні тоді запанував голод. Селяни йшли до міста купити хліба, а це їм не завжди вдавалося. Знесилені падали вони та вмирали на вулицях. Напівживих їх підбирали в вози і вивозили за місто, скидали просто в яму. Звідти ті, що ще мали силу, повзли знову до міста жебрати. Коли хто дістав хліба, гризли його з насолодою, а за годину вмирали в страшних спазмах шлунку. Старша донька, вдовиця по воякові першої війни, Федора, мала щось з восьмеро дітей. Була гордої вдачі, не хотіла нікуди виходити. Позабивала вікна й двері, й заткавши каглу ганчірям, померла рчадівши з дітьми. Одна лиш дівчина Марійка, племінниця, якось пробила дірку в вікні, вилізла й ледве придибала до дядька ївша до Харкова. Там розповіла про цей жах. Жінка підстаршого сина Павла, Лукія (він був діяльний кооператор) з дідом і з бабою вийшли на хутір свій Кривобабківка, коло такого ж хутора Боголюбівка, і там прожили йще до зими. А хату й олійницю влада забрала. ІБзної осени бабуся Матрона Миколаївна померла виснажена голодом, а згодом і дід Прокіп помер теж. На цвинтарі бабусю проводило пів села вже колгоспників, така була шана її. А заметіль вигнали Лукію з дітьми з хати на хуторі й вони ховалися в ямі з-під буряків і картоплі. Нарешті вона з двома дітьми пішла пішки на Донбас: якось дійшла й стала працювати. Таким чином вижила. Про страхіття голоду написала в своєму творі «Діти Чумацького шляху" Докія Гуменна, та Олена Звичайна в творі “Оглянувшись назад” Більше ініціятивні селяни ішли в Донбас у вугільні та інші копальні. Там потрібна була робоча сила й влада не дуже додивлялася, хто працює. Там було сяке-таке постачання харчами і якось відкілясь, зробивши собі землянки для життя, вижили вони. 3 50-ти членної родини Кривобабків лишилися живими ті, що вивезені до Сибіру та два, три з тих дітей, що перебули в дядька Івася в Харкові. Івась мав свою трагедію: Закінчивши політехніку в Ростові, приїхав до Харкова, закінчив аспірантуру з фізико-хемії і очолив лабораторію в Інституті Стандартів. Це був талановитий науковець. Його винаходи в в Франції, в Бюрі Еталонів. У 1938— у році, коли прийшла черга на науковців, КГБ дослідило його заможне походження та що родичі вивезені геть, і його заарештовано. І не знати шо з ним було далі, ми слідів не знайшли. Так загинуло майше 50 членів розумної, талановитої селянської родини в ці страшні часи масової голодової смерті, організованої Москвою. По вивезенні родин лишилися діти, що втікали з возів. З'явилася смара так званих безпритульників. Жили вони на залізничих станціях удень, вночі, грілися коло котлів у коридорах будинків, годувалися тим, що вкрадуть на вулицях і вимінять. Мали своїх відпоручників злодіїв, які їм в замін за речі украдені давали харчі. Ця безпритульна банда вивела собі неписаний закон солідарності —хто порушував норми життя за тим законом, ставав вигнанцем. Йому обривали рукава і ніхто з безпритульників не мав права допомогти йому. Наркомат Юстіції утворив Комісію по справах неповнопітних правопорушників. Туди міліція приводила спійманих на крадіжі, їх переслухували й відправляли до дитячих будинків або в виправні колонії. Зразковою колошею була Куряжанська колонія імені Максима Горького під орудою Антона Семеновича Макаренка. Він написав сім книжок з життя колонії. Найкраща із них „Прапори на баштах”. Там з тих дітей робили людей, виховуючи їх на марксистських засадах борців за комунізм, що багато з них і здійснили. От, це так в коротко про родину, а таких родин були тисячі й вимерло за це час, мабуть, коли не третина населення України. Хай пам'ять по них не вмирає серед нас (плаче).
Пит.: Чи можна завдати Вам скільки питань до того, що було раніше?
Від.: Прошу!
Пит.: Чи Ваша родина брала участь в українському русі до революції?
Від.: Так, власне. Я жила при місті Харкові як адоптована дитина, сирота адоптована. Вчилася в початковій школі в селі, а потім в Харкові в гімназії. Тримала іспит екстерном. Училася дуже добре — сьому клясу гіманзії закінчила з золотою медаллю. В 1917 році, як трапилася революція, то в нас завіяло новими ідеями, і приїхали біженці під час війни з Галичини, привезли з собою революційні українські пісні й українську освідомленість. У нас такої не було. Наша освідомленісь не сягала далі “Кобзаря" і Гоголя. Гоголя „Тарас Бульба” а „Кобзар" то була настільна книжка. Вони привезли зі собою „Граматику” Сімовича і деяк метелики Грінченка, журнал «Хлібороб”, що містив українські статті, і то була наша література. Організували ми підпільний гурток український, і мені там припало —як я була обізнана більше з українським питанням — мені було доручено навчати українства інозі(?)... Робили ми це в тайні, збиралися на зайняття до одної якоїсь хати учениці. Тоді, перед самим кінцем 17-го року мене в цьому уракїнському, літературному гуртку, що організувався при гіманзії під орудою Леоніда Арсеніевича Булаховського (жид-вихрест, добрий українознавець, пізніший академік український, то під його орудою організувався літературний гурток) і там я прочитала свій переклад вірша Олексія Толстого „Малоросія.” В середині вірша було згадане ім'я Україна. Діставши від Леоніда Арсеніевича пояснення, я переклала цей вірш. Він не був дуже блискуче перекладений (пізніше я кілька років його доробляла), але переклала я і ту частину, яка була цензурою заборонена. А голова цієї гімназії була обурена й мене вичистили з гімназії — медалістку, вже намічену, без права поступати до якої-небудь іншої гімназії. В моїй долі взяли участь такі українського роду педагоги, як учителька французької мови, поетеса Христя Алчевська, козацького роду кубанець Олександер Дмитрович Коропенко, Володимир Шаповал, розстрижений священик за те, що 14-го року правив панахиду по Шевченкові. Оці люди українського роду врятували мене своїми клопотами і мене відновили. Бо раз, що я була стипендійкою за добре навчання, а друге, що все таки медалістка, це честь для гіманзії. Так що я скінчила гімназію з золотою медалею, якої не отримала, бо вже настала революція і золотий фонд більшовики забрали. Отже тоді з цього літературного гуртка виріс так званий “Дом учнів”, і стали видавати журнал, перший, під назвою „Мисль”. Назва була вибрана така, що вона відповідала і українському й російському змістові. Отже редактором українського відділу було обрано мене. Далі я скінчила йще восьму клясу. Це давали атестат, рід, зрілості, тобто права рівні з чоловічими гімназіями при вступі до вищих шкіл. Де я не подала до трьох, чотирьох інститутів, я подала аплікації і всюди була прийнята як медалістка затестатом зрілості. Закінчивши науку, я стала на працю учителювати в тому селі, де виховувалася. Там була організована „Просвіта”, драматичний гурток, і в цьому гуртку я брала жваву участь, спочатку як танцюристка й хористка, а пізніше як артистка на перші ролі. Ну, а далі прийшли більшовики, „Просвіта”ще деякий час проіснувала, а потім її закрили. Я перейшла на працю до червоноармійського театру Солодовнікова, знов на перші ролі. В 22-му році мене заарештовано, просто в артистському одязі, після вистави „Степовий гість” (Я Наталю грала.) Я просиділа там в Чека на Конній вулиці три тижні, але й завдяки одному слідчому Удалову мені пощастило вийти звідти. Бо перед ним його застояв його племінник Андрій. Коли я вийшла з в'язниці, то поїхала до своєї товаришки в Деркачі на сільсько-господарчу фарму, де була сільсько-господарська клясична школа, що дала нам багатьох діячів і писменників, таких ж Яків Мамонтів, як Михайло Ветухів, Олесь Кандиба, Кость Данилівський і багато інших. Там був викладачем української мови Гнат Мартинович Хоткевнч. Це надзивайно талановита людина, мистець, музик драматург, історик, пнсьменик, поет і бандурист. Недармо його зовуть батьком зрітчого кобзарства. Ще будучи студентом він навчав своїх товаришів кобзарської штуки. І був першим ініціатором і керівником капелі, що пізніше придбала собі ім'я Капелі імені Шевченка. Ну, тоді 21-го року був реформований університет на кілька інститутів. І в одному з них, Педагогічному інстугуті, що називався Факультетом загального виховання, або, коротко Факсоцвих, я була студентом. Там зібралися молоді вчителі, що володіли українською мовою. У школах учили російською мовою, учителів, що вчили українською мовою було небагато. Отже я також не була білим круком серед них, і на наших шість учителів в селі, що викладали російською мовою, я була одна, що викладала українською мовою. Звичайно, що обставини були тяжкі. Потім, в 22-му році я одружилася з моїм чоловіком і наше життя потекло вже йншим шляхом. Я вже вчила в міських школах ритміки й групу вела, потім ритмічну групу вела, тоді потрохи все переходила вище. Закінчила Факультет соціального виховання і була відрядженна в числі семи аспірантів в Перший науководослідчий інститут педагогіки. Я його закінчила перед 30-им роком. А тоді саме був процес СВУ і ... мені прийшлося накивати п'ятами з інституту, бо голосувати за засуд СВУ я не могла. Пішла геть. А за такими око державне стежило, ну й мені довелося виїхати на працю в Донбас, в Рубіжну. Там я працювала в Катедрі неорганічної хемії, як асистент доцент і демонстративний асистент. Була директором лабораторії, була секретарем секції наукових робітників. Прийшов 38-ий рік і чоловіка заарештовано. Бо він, хоч уже була заборона читати українською мовою лекції, продовжував читати українською мовою. А крім того КҐБ довідалося, що він заможнього селянина син і що родина вивезена, то його заарештовано, й не знати де діли. До сього дня так ми й сліду не найшли. От вам, моя участь в українському житті, а участь родини мого чоловіка, то була просвітна на селі. Він на вакаціях, як приїздив, читав лекції по хемії, ставили ми п'єси, ну такі як “Суєта” Старицького, або комедії там якісь. Ну, а літо пробувши на селі, приїздили знову до Харкова, й чоловік провадив наукову працю, а я йому помагала як секретарка.
Пит.: А скільки було українців свідомих серед професури природніх наук? Так, як Ваш чоловік. Ще були такі?
Від.: Ні, мені тяжко сьогодні пригадати, прізвища, вилетіли з голови. Мені вже 85 років, їх було більше. На Факсоцвихові професура була таких гуманітарних наук. Такий історик Павло Іванович Тихівський, Василь Барвінський, тоді як його Мамонтів, Дяків, Сигічов—Сосердов — псіхолог. Найбільше уваги й шанови викликав професор Олексам дер Іванович Попів, “харківський золотоуст," як говорили, бо він міг з підлоги буквально читати лекцію на яку завгодно тему. Мав колосальну пам'ять і надзвичайний гумор. Ну, а так більше... Про решту інститутів я не знаю, бо наш Факультет соціального виховання жив своїм окремим специфічно українським життям.
Пит.: А як такі люди як Ви ставилися до наркома освіти Сркипника, до його попередника Шумського? Чи це позитивно, чи негативно?
Від.: Спочатку до Шумського ставилися позитивно, потім застережливо, але коли його заарештували то співчутливо. Скрипника боялися, але йому завдячили приїзд педагогів з Галичини й глибшу українізацію. Після того як він застрілився — співчутливо. Не любили Хивльового, бо він взагалі був, поперше, колись чекістом, а пізніше —сквернослов. То його не любили. Але коли застрілився, то ясна річ, що співчуття і часткове зрозуміння його трагедії опанувало нас. А уже в 30-их роках, коли стали арештовувати науковців всіх, то тут пішло багато людей, і все то українського роду. Такий як Іван Панасович Сокол ямський — дефектолог — Мазуренко Юрій із комуністів Західної України, що очолював Інститут Стандартів, Петренки —ціла родина. Троє чи четверо з них хеміки й фізико-хеміки також. Як переважно все українського роду.
Пит.: Чи Ви мали будь—які контакти з Академією Наук у Києві або з закордоном, з українськими науковцями закордоном?
Від.: Ні! Це було небезпечно. А крім того не бро часу. Бо життя так розподілялося. Стояння в чергах, щоб дістати люльку, ту маленьку рибку якусь ржаву,або пів фунта масла, або пів фунта цукерок яких-небудь, або крупи там якісь, або ржаві оселедці. Бо по гас також черги. А коли м'ясо траплялося, то страшні черги були. Значить, стояння в чергах. Не дістанеш у черзі, значить, будеш сидіти голодний. Ну, наша родина вижила власне не дуже голодуючи тому, що чоловік діставав пайок науковця, а як його заарештувалиу, то тоді вже... Я працювала в інституті методіки, методістом, інструктором для вчителів хемії, і це підтримувало наш життввий рівень. Мої батьки старенькі вже померли: батько помер в 1939-му році, а мати вже 1944-му, коли я виїхала на працю до Галичини, в Політехнічний інститут. Мене звантажував туди фізико-хемік Култашов як фізика доцента фізико-хемічної лабораторії. А вже з Львова тоді ми 44-го року ми вже виїздили на Словаччину, з Словаччини нас забрали на Німеччину в табори. Ну, прожили в Німеччині пару років і 49-го року виїхали до Америки.
Пит.: Часто доводиться чути на еміграції, що СВУ, це просто провокація радянська. А по Вашому, ні?
Від.: Ні, ні. Треба вам прочитати Леткого „Казка мого життя” Він там досить виразно пише про йснування цієї організації СВУ. Значить, це що в нас могли видумати, то в Галичині уже не могло бути видумане. А ми вірили, й до сьогодні віримо, що СВУ існувало. Що там утручалися агенти КҐБ, що вони провокували, то це вірно все, але щоб це був витвір виключно КҐБ, то неправда.
Пит.: А думаєте, що де хто з Ваших друзів або знайомих брав участь в СВУ? Так з Ваших кругів?
Від.: Ну, такий письменник Степан Підкова брав участь у цій організації, з моїх знайомих. А більше я зараз не пригадаю.
Пит.: А в всякому випадку люди, такі як Ви, знали, що щось такого, що щось...
Від.: Що існує ця організація. І коли молодь приходила й питала: —Де ж знайти? То ми не могли порадити, до кого звернутися. Через те, що вона була законспірована добре, ця організація.
Пит.: Але молоді студенти з ентузіазмом ставилися до цього.
Від.: Так, молодь просто прагнула іти до СВУ. Тільки, що була законспірована і що не дуже їхнє бажання вдавалося.
Пит.: А що Ви можете сказати про діяльність Української Автокефальної Православної Церкви? Чи Ви брали участь в цьому чи Ваші друзі брали участь в цьому русі?
Від.: Українці, від масового обивателя до науковця, високого науковця, майже всі брали участь у цьому рухові. Митрополит Литовський був надзвичайнно пламенний промовець. І ще був такий архиєпископ Олександер Ярошенко. Такого промовця я ще в житті не бачила. Ото були голінні стовпи Автокефальної Церкви. Володимир Чехівський —науковець, цивільний, але знавець теології і проповідник дуже добрий. Отже після 21-го року, Собору, коли була заснована Автокефальна Церква, стали творитися авоткефальні парафії і висвячували священиків для ціх парафій. Контингенту вистачало, бо Харківська Семінарія мала талановитих семінаристів, все і все, українського роду священиків. Вони церковно— слов'янською мовою правили, але думки їхні, ідеї їхні були направлені на те, що Україна має бути й що за Україну треба боротися. Отже це були патріоти. Тоді з них висвятили священиків для цих парафій і вони розійшлися по парафіях, кругом розносячи богослуження українською мовою. Московське духівництво дуже протиставилося тому, улаштовували навіть бійки часом, але все, все таки, Автокефальна Церква розвивалася і далі. Ну, й наша родина, звичайно, належала там. У Харкові був такий дуже гарний собор св. Миколая на Сумській вулиці, і то була перша катедра Української Автокефальної Церкви. В 1927-му році, здається, розбили цю церкву й розірвали, а на тому місці поставили якийсь готель. А архієпископа Ярошенка заслали й багато духівництва також у ті роки колективізації заарештували й заслали. А митрополит Литовський теж скінчив свої дні невідомо де. Така поголоска була, що заарештований був.
Пит.: А що взагалі можете сказати про міжнаціональні відносини в Харкові в 20-их роках? Як інтелігентні українці жили з росіянами, з євреями?
Від.: З євреями —дружно, з євреями —дружно. Євреї, такі світлі розуми, як д-р Рабинович і ще там, Герц ... я вже ... Пелець, то вони розуміли українську трагедію. Курилова — жидівка — дуже гарний знавець української мови, підручник написала правильної української мови. Отже, значить, з євреями в нас були нормальні відносини. А дарма, що в уряді був Каганович і там багато інших таких, що не любили українців. Ну а за росіянами—по-різному: з ким добре, з ким вороже. Але дуже виявляти ворожість свою також ніяк було, якось мирилися.
Пит.: А так якраз під час революції, чи Ви коли-небудь захоплювалися більшовицькими ідеями? Чи хтось з Ваших кіл? Чи думали, що це може вийти на добре?
Від.: Напочатку, як більшовики прийшли, і ще давали змогу розвиватися українській науці й українському мистецтву, то наші розуми молоді повернуло в ту сторону що: —Ну, може буде добре! Може перейде та шумиха військового комунізму й що настануть нормальні відношення.А в 24-му році був оголошений НЕП —Нова Економічна Політика. Влада дала дозвіл на приватну торгівлю, на приватні господарства. Ось господарства провинулися зразкові дуже добре, продукція харчова розцвітала, й люди почали багатіти. Наука розвивалася, Почали видавати підручники українською мовою. Ну, треба сказати, що Факультет соціяльного виховання започаткував ці підручники. Не було українських підручників. То студенти записували з вуха лекції українською мовою, недосконалою іще, бо тільки що навчилися, як слід. А потім ці скрипти давали на редагування фахівцям, і після редакції їх бралося за основу для підручників. І тоді професор Олександер Іванович Попіль і нарком фінансів Гринько подбали про те, щоб утворилася на Україні окреміша від московської система освіта: зовсім інакші програми, багато порадників, як провадити навчання, розробка різних методів, метод із-за кордону, бригадний метод, тоді комплексний метод. То все були нові методи, такі що Москва ще не пробувала, а на Україні вже було. І потім з того Факультету соціяльного виховання виріс перший Науково-Дослідний інстітуг педагогіки. А другий, рік пізніше, був організований в Києві.
Пит.: А якими західніми теоріями виховання найбільше захоплювалися на Вашому факультеті?
Від.: Бачите, на це мені тяжко відповісти через те, що всю філософію заступав діалектичний матеріалізм, обов'язковий, історія партії обов'язкова, а решта то вважалося, що то „від лукавого," що то все не годиться, що воно шкідливе. Ми, правда, не дуже вірили, що воно шкідливе, але мусили виробляти те, що обов'язкове.
Пит.: А як люди з Ваших кіл ставилися до Петлюри, до УНР взагалі?
Від.: Ну, то це з пієтетом. Одним словом можна сказти — з пієтетом! Ви то можете з однієї збірки вичитати. То від самого початку. То наші національні герої. Так ми їх шанували, так ми їх сприйняли, та ми їх донесли в серці до сьогоднішного дня.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте коли Петлюру забили?
Від.: Двадцять п'ятого травня, 26-го року.
Пит.: Але яка була реакція Ваша, Ваших друзів?
Від.: Наша?. Горе! Що ми могли зробити? Вийдюча вістка, мов стріла, „Україна, Твого Петлюру убито!" Здавалося, що земля розступається, що Петлюру вбито, це, значить, знято голову з нації. І далі тепер, якже буде Україна без голови існувати? Хто буде керувати? І чи будуть керувати? Таке побоювання було. Але потім потрохи почали доходити вістки, що організувався новий уряд, що все ж таки праця провадиться, і полегшало на душі, але не дуже. Зв'язків з закордоном не тримали. Бо хто мав зв'язки з закордоном, листувався з родичами, того скоро заарештовували. У мене, між іншим коли була чистка студентів, соціальне походження перевіряли, то питали, чи я листуюся з Винниченком. Я була така мудра, що сказала, що я не знала хто такий Винниченко. — А хто такий Винниченко? В нас таких родичів нема!Ну, і то мене спасло. Я з Винниченком, звичайно, не листувалася, але один лист закордон написала, і боялася, що його не то... Тільки я його забула підписати так, що найти також не могли.
Пит.: А як Ви ставилися до таких як Винниченко, що від Петлюри відступили? Чи Ви знали про політику, що там діється?
Від.: Ми Винниченка цінили як письменника. Як політика можна сказати — зневажали.
Пит.: А що думали про таких як Грушевського, що вернулися з еміграції?
Від.: Думали, що вони мученики, страдники і шкодували, що вони вернулися, бо передчували, що їм там скоро буде кінець. І так воно й трапилося. Шн щось три роки пробув, а потім його заморили, в Кисловодському десь.
Пит.: Чи можете сказати, за що точно Вас заарештували в 21-му році?
Від.: Мене заарештували за те, що я була секретарем „Просвіти” учителькою української мови, доповідачкою на історичні теми. Мій наречений пішов з петлюрівським військом, мобілізований. Бо він був секретарем «Просвіти” й мені залишив протоколи й все. Отже, я хоч і заховала собі печатку «Просвіти” й протоколи, а все таки розкопали й мене заарештували за цю діяльність. При чому заарештували спочатку товариша мого нареченого, який пішов з військом, а потім захворів на тиф і вернився. Так і його заарештували. Гриць Павленко. А коли мені сказали про це, що мене мали заарештувати, а поки мене заарештували, то його, поки мене знайдуть. То я була така мудра, що зайшла на канцелярію в Чека, Черезвичайна Комісія —Чека, і залишила там записку, що я працюю там і там, в Червоноармійскому Театрі як артистка, і: — Прошу виупустити Гриця Павленка, бо я не хочу, щоб через мене людина страждала.Я думала, що мене праця в тому театрі врятує. Ну, але вона не врятувала мене. І от мене зі сцени просто, після вистави .Степовий гість" заарештували й відвезли на Черезвичайну Комісію. Мали відправляти в в'язницю на Холодну Гору, але слідчий Удалов допоміг визволитися.
Пит.: Чи в Червоноармійському театрі були поширені такі українські настрої? Проукраїнські.
Від.: Так! Та це ж усе населення, це ж молодняк, що лишився. Це ж просвітянська молодь, уже виховання протягом двох, трьох років. Це й артисти серед них і так просто. В нас було навіть знаменно те, що хулігани такі дріб'язкові злодії перестали злодійством займатися. Приходили на просвітянські збори, на вистави, стали нормальними людьми. Отакий Нешта був там. Курси «Просвіта” улаштовувала, на вишивання, на читання. А найбільше таки готували вистави.
Пит.: Чи в цій околиці, де Ви виступали, чи діяли повстанські загони?
Від.: Ні, не було. Це північна частина України, далека. На Ізюмщині, там де родина мого чоловіка жила, там були —Самось ... не пам'ятаю ще, якийсь Циган, тоді два ватажки були. Але ... ну в Лебедині, також на південь далі там також були повстанці, на Сумщині були повстанці, але на Харківщині не було.
Пит.: А якого Ви погляду про таких людей, повстанців таких?
Від.: Ну, та на них надіялися, що може потрохи підточать, але надія марна була, що ж це маленькі групи були. Жаліли їх, коли заарештовували, виловлювали. Знали, який їм кінець.
Пит.: А якого Ви погляду про таких крупнішого масштабу отаманів, як Махно чи Григоріїв, Зелений?
Від.: До них ставилися як до рантиків, не схвалювали їх, осуджували, але протидіяти не могли. На них надії не покладали, бо ватажками ціми орудувала банда. І те, що банда часом грабувала населення, то це настроювало людей проти.
Пит.: По Вашому велика частина селянства була настроснна прихильно до більшовиків?
Від.: Ні, такого прихильного наставлення до більшовиків у селянства не було. Селянин, це міцний господар. В нього господарство віднімають. Це йому сорочка при тілі, і він не міг того схвалювати. Були, правда, було незаможне селянство, «комнезами” називалися —комуністичні незаможники. Це такі покидьки села —п'яниці, ледачі. То ті були прихильні, але їх було на початку дуже мало. А коли влада прислала всяких 50.000-ників і 1.000-ників із Москви —агітаторів —то вони там запанували. І ото вони вели “розкуркулення”, тобто вивезення заможних селян, і вони запровадили, помагали запроваджувати колгоспне життя, ці комензами. Ми їх лише називали “комледачі” (Сміються.)
Пит.: А на чому, по-Вашому, базувалася сила більшевицької влади?
Від.: На застрашуванні. На застрашуванні і нервності селян. Селянин звик до якогось порядку. Із цього порядку йому вискочити трудно. Для того, щоб виявити якусь акцію спротиву, бракувало ініціятивних людей, серед селянства. А серед інтелігенції, копи і появлявся хтось, такий, хто міг би організувати їх, його швидко прибирали, так що обезголовлювалося селянство.
Пит.: Чи Ви постійно мали контакти з селом, коли жили в Харкові чи на Донбасі?
Від.: Контактів з селом? З родиною, з родиною. Поперше рідне село 10 миль від Харкова. Там з цими селянами я жила дуже добре, бо яких три, чотири роки учителювала, вони мене знали під іменем Шурка, Олександра Шурка, бо знали мене із малу. А село, де жила родина чоловіка, то літні вакації ми пов'язалися.
Пит.: Чи по-Вашому більшовики нанесли смертельний удар українському селянству голодом?
Від.: Це таке тяжке питання. Одинадцять мільйонів смертей. Хба це не смертельний удар? І ще довго, довго вирівнювалися це ... відсоток населення, що прибував. І то відсоток населення, що прибував в перші роки по голодоморі був з переселенням москвинів сюди, на багаті землі, на багаті маєтки ціх селян. То перемішування націй. ІЬгг.: Чи Ви бували в селі після голоду, чи вже ні?
Від.: Після голоду? Я пригадую собі, що була в селі Крем'янецькому, біля Рубіжної. То всі хати порожні. В деяких зітліли трупи й кістки. І деякі хати славилися тим, що там жили людоїди. Ціле село вимерло. Я була тоді асистентом у военінституті, і випадково потрапила в таке село. Спеціяльно ми не ходили. А на урожай, на збір урожаю на жнива висилали студентів на села, їх сяк-так годували, а селяни голодні дивилися і чекали, що їм шматочок хліба дадуть. І ті навіть колгоспники. Бо вичистили все до зерна. То собі тяжко уявити як люди, ті, що лишилися жити, як вони вижили. Вони їли дубову кору, жолуді, лободу, буряни різні. Але якось частина з них вижила. Тепер, коли я оглядаюся назад, то просто не можу зрозуміти, де та бралася сила до життя в людей, що вони на такому злиденному харчуванні, що вони вижили. Ну, а потім після голодомору в школах змаліло дітей, школи позакривали в 31-му, 33-му. До 38-го, 39-го року дітей дуже мало було в школах, бо не було народжень.
Пит.: Але як то сказати, українська інтелігенція під час голоду в чому бачила причини цього голоду, чи політично, чи як?
Від.: В політиці Москви. Що це е задуманий план Москви.
Пит.: Чи Ви вважали, що це соціальна політика, чи національна? Як в цей час інтелігенція наша думала?
Від.: Вважали, що це соціяльна політика, й лише частина уявляла собі, що це націонал ьно-пол ітичне.
Пит.: Чи Ви в той час знали або чули чи в других областях Радянського Союзу чи мав би бути голод, чи ні? Так як в Росії?
Від.: В Росії голоду не було.
Пит.: І це Вам у той час було відоме?
Від.: Так! Були окремі. На Поволжі була така одна губернія, де був недорід. То звідти приходили на Україну йще перед тим, як розібрали Україну. Приходили жінки з дітьми на руках і коло неї, і тут наші баби дуже гостинно їх приймали й годували, й одягали, виряжали. Ну й питають у такої баби з Москви, з Поволжя, що: —А чого ж то ти ходиш? —Та чоловіка нема, а треба дітей годувати. —А де ж твій чоловік? — “Да пошбл хохла бить, да не вернулся”. Пішов хахла бити —українців. І значить, видно його забили десь. То після того перестали їм помагати, бо як будеш помагати такому, що таке говорить?
Пит.: Чи Ви бажаєте ще щось додати до цього?
Від.: Ой, я вже вичерпалася. (Сміється.)
Пит.: Щиро дякую за вельми шині свідчення.
Від.: Чи воно вам придасться?
Пит.: Безумовно!

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz