Case History LH48

Anonymous female narrator, b. 1910 in kharkiv region. Her father was “very wealthy” with “40 desiatynas in one place, 60 in another, and 30 in a third”. He was imprisoned during dekulakization as were several other relatives. Narrator gives no further information on occupation or location at time of famine. Narrator was forced to take in grain procurements. “And there were cases where they took from women their last glass of millet… Or their last glass of beans. There were cases when they found grain buried in the ground. People wanted to keep something for themselves so they wouldn't starve to death, but – I only saw this – with some kind of sticks they pocked holes in the ground and searched for bags that had been buried there. And if it was the last glass of beans or millet, and the women cried not to take it, they took it anyway. This is one such thing to which I am a witness. Second, I saw children, swollen, swollen children and swollen grown-ups, swollen with water from hunger, there was nothing to eat. You could go out in the streets and see people not yet dead but past the point where anyone could help them. I saw this with my own eyes”. In the spring people dug up frozen or semi-frozen potatoes left over from the previous winter and mixed them with a little flour to make flat cakes. People also ate tree bark. Torgsin also left a strong impression. Narrator heard of a family that killed and ate their own child. Those who took the grain were Ukrainians, including those sent from outside the village. They included good people, who tried to help, and those who wanted to win prizes for outstanding performance in seizing grain. Narrator was reduced to eating horse carcasses.

Пит.: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Від.: В 1910-му.
Пит.: А в якій околиці?
Від.: В Харківщині. Досить, так. Що я можу сказати? Я сама приймала участь по своїй пращ. Мене, можу сказати, заставляли ходити — я була на селі тоді — ходити по хатах і забирати в людей для держави продукти. І були такі випадки, що забирали в жінки останню шклянку пшона. Знаєте, що таке пшоно, що кашу варити?
Пит.: Знаю.
Від.: Або останню шлямку квасолі, так. Були такі випадки, що находили зерно закопане в землі. Люди хотіли залишити для себе, щоб не вмерти з голоду, але якимись плаками, я це тільки бачила, це якимись палками, якось робили дірки такі й вишукували, що там під землею заховане в мішках зерно. А що квасолю останню шклянку й пшоно — жінки плакали, не давали, а їх брали. Це одне таке, свідок була. Друге. Бачила сама дітей, пухлих, пухлих дітей, і людей дорослих, пухлих, мабуть, водою було налите з голоду, з'їсти нічого було. Отак ідеш по вулиці, а воно лежить, не мертве ще, але ніхто йому не може допомогти. Це що своїми очима бачила. Далі. Сама я переживала, було таке, коли весною викопували картоплю, знаєте, бараболю. Восени, коли копають оту картоплю, а то як-коли лишається в землі, знаєте, треба вже через сито просіяти, щоби все викопати, лишається там картоплина чи дві, чи три. І то цілу зиму перебуде в землі, а тоді ми ходили й рилися в цій землі, плаками чи лопатами, щоб найти ту перемерзлу картоплю в землі. І тоді приходили додому, мили її, і я вже й забула, на тертушку терли, зробили з неї якусь масу, і добавляли туди шклянку муки й отаке тоді місиво зробимо, і пекли такі оладі, і їли, без олії, ясно, на сухій сковороді там, чи кусок заліза, чи що. А чому я кажу —шклянка? Тому, що люди не всі могли купити мішок муки, а купували шклямками, бо не було грошей, за що ж ті гроші, знаети, де ж ті гроші взяти? І ото шклянку муки купили і за оту мерзлу-леремерзлу картоплю перетирали все разом і їли. Далі. Восени, коли викопували ту саму картоплю, то малесеньку, таку як лісові оріхи, як вишня, отакі картоплинки, ми їх пекли, такі були, не було чим палити в хаті, дров не було, дерева купити, бо це все стоїло гроші, то такі малесенькі були перчі, чугунні, залізні, і там же ж огонь горить, а під огнем, називалися піддувайла, знаєте, щоб циркуляція, то ми в те піддувайло клали оту картоплю, це в моїй родині, в моїй хаті, своїми власними руками це я робила. Так що це не то, що хтось казав, чи що. І ми оті горіхи картопляні ото там трошки припечемо під тим огнем і їх їли. Люди їли кору, я цього не їла —скажу вам правду —кору з дерева, аби що-небудь. Недаром в приказка: колчя та вовна, аби кишка повна —щоб що-небудь у кишку дати, знавте, той воду пив, а той, значить, оцю, ту... з кори перемелювали на муку: що-небудь послати треба було до шлунку. Так.Тепер далі. Коли люди були багатші, то вони мали золото. Золото заховане було, бо шукали по хатах же ж, знали, що цей багач, то там були й годинники, і всякі золоті речі. То це, значить, золоті, були такі влаштовані магазини, крамниці, лавки —в нас казали, що називалися торгсини. Може Ви чули від кого? „Торговля с иностранцами" отаке, і, значить, в цей торгсин несли це золото. Бувало так, що перстень, його ломали на двоє, щоб не зразу стратити його, понесуть половину, або четвертні, і там принесуть відціля муки. Скільки? Видумувати не буду скільки за це давали, чи цукру, чи муки, я ж кажу, не хочу видумувати. Те, що правдиве, те що я не знаю. Так що ото як у кого було, кажу ще раз, золото, то може вони трошечки спасалися. Був такий випадок, моя донька — їй було років чотири — а напроти, через дорогу, жила одна багата людина, бувша багата, бувша, і в неї було золота трошки, щось чи сережки, чи що. Вона пішла в цей торсин і виминіла жиру, оцей лан, знавте, виминяла жиру. Прийшла вона до нас у двір, бо жила напроти, і каже, що ось я виміняла, то й вам дам кусочок, ну, такий кусочок, був інч на інч, отакий кусочок дала. Ми положили той кусочок жиру на блюдечко й почали, моя мама покійна почали варити суп, юшку, знавте, суп. І думаєм: — От ми сьогодні повечеряєм, заправимо цибулькою та оцим жиром і, значить, прибуде в нас сили, в нашому організмі. Кинулися — немає того жиру. Думаєм, це якась собака, значить, сусідська прибігла, бо що-небудь, та й взяла. І дивлюся, моєї доньки нема. Я пішла її шукати, пішла шукати. Де ж я її найшла? Вона, значить, така була голодна, що коли побачила кусочок отого, інч на інч, жиру, то вона з блюдечком схватила, пішла в хату, і щоб в неї не відняли, підлізла під ліжко й там і з'їла. Оце як перед Богом кажу правду. І ми осталися, суп — тільки вода була та якесь листя варилося, а жиру того не було. Оце так. Далі. Чула я, не бачила але по людях же ж чути, що в одній хаті — ми боялися ходити мимо неї — мимо тієї хати, бо там жінка й чоловік убили свою дитину й зварили, й з'їли. І казали, що вони ненормальні. Ну, це ж уже нормальна людина цього не зробить. Значить, ненормальна, а ненормальна від чого? —від голоду. Ну от, що ще вам таке сказати? Я не знаю. Може поки я надумаю, ви виключите, чи те треба виключати?
Пит.: Ні, не треба, бо в мене в питання, може щось Вам нагадаю.
Від.: Будь ласка, будь паска.
Пит.: Наприклад, в мене е таке питання: ці, що в селі були активістами, наставниками, партійцями, чи це переважно були місцеві люди, чи приїжджі?
Від.: Були такі й такі, як правду сказати, були такі й такі, так. Були такі, як скажемо, у колгоспі, то місцевий був головою, бо він людей знав, знавте, хто багатий, хто бідний, хто може там дати що, а хто не може дати. А були, а як голова сільради, Ви знавте, сільради, селянська рада, значить, як управу, як соигі Ноизе, то були що й приїжджі. Приїжджали і з Харкова, і з району, районові представники приїжджали й проводили оці кампанії, хлібозаготівки, знавте, були такі. Бувало такі випадки, що вони старалися допомогти, це правда, допомогти, тому що бачуть, що людиина така цінна, знання мав, то треба її підтримати, але вони самі не мали чим, бо треба в державу було посилати, знавте, в державу давати там, чи хліба, чи що, щоб більше зібрати, щоб стахановці були, знавте, чули, стахановці?
Пит.: Так, так.
Від.: Такі видвиженці, вони хотіли, як кажуть, заробити першу премію, і вони старалися забирати з людей. Так, у кожній компанії всякі були люди —і злі, і добрі. Бувало, такий добрий чоловік був, каже та ото там мукички трошки, Ігів стакана, та залиште, заховайте, та хай вам. Були й такі люди. А були такі, що піде і неправду накаже, що в нього в, а в нього нема. Усякі були. Ну голод це страшна справа. Я ж кажу, як уже приходи лося їсти отаке мерзле, оту цілу зиму побуло під снігом, то то вже видно само.
Пит.: Ну так, ті ж приїжджі, що були в селі, чи це можете сказати якої вони національності?
Від.: Українці, українці, українці.
Пит.: В загальному українці?
Від.: Так, так, так, так —українці.
Пит.: Це міські робітники чи партійні?
Від.: Партійні, о так, звичайно, що партійні. Було таке, що колись приїхав один, такий симпатичний, оце хлібозаготівку цілком файну проводив. Він до політіки не приставала, так. Я думаю, що він був член партії також, хібащо їх можна було питати, але член партії, що ж вам скаже, чи що, так. Але я ж кажу, що то все були члени партії, оці керівники, як кажуть, ті, що стояли на чолі, то вони були, звичайно, партійні. Я думаю, що таких би простих і не назначили, і не дали б їм праці.
Пит.: Партійні з міста?
Від.: Ну, так.
Пит.: Скільки було селям комуністів? Яка частина населення активно підтримувала?
Від.: О, я б не сказала, що дуже багато. Ні, ні, ні, ні! Люди на селі були малописьменні, нерозвинені, знаєте. Це молодь отам, комсомольці, були піонери, ті вже, а як старіші люди, то вони не були членами партії. Ні.
Пит.: А такі, що підтримували —були? Не комуністи, але прихи...
Від.: Були, були, були, але вони на цьому вигравали, бо коли він підтримує, коли він укаже це, навіть книжки писали про це, як, кажетсья, називається Павлик Морозов, була книжка, то він же на свого батька видав, що щось таке, чи до нього приходить, до батька і говорять, щось таке. То я давно цю книжку читала, це ще вдома, 50 років тому назад, але знаю, що він видав. А тепер коні, коли по колгоспу здихали з голоду, то був такий випадок: пішла я, там якийсь дядько був і я, значить, щось таке, коваль він був, там щось підчинити, чи цвях, чи що. А він тягне коня дохлого, й я до нього сказала, як зараз пам'ятаю, кажу: —Може мені там дасте фунт або два м'яса? Бо я знаю, що така коняка здохла не від хвороби, а від голодна —було нестрашне їсти. А він каже: —Добре —і дав мені тоді м'яса. І те м'ясо, знаю, як воно дуже довго вариться, піни багато, конятина, знаєте, це ж тільки татари, турки їли, а ми не їли. Але я їла й ото просила, бачу, що за ногу тягне дохлу коняку, і просила. Оце, бачите, до чого голод доводить. Але це, бачите, зараз я згадала, а так воно забулося, бо все ж таки скільки же тут же живемо як царі, куди, кожний має й хату, і авто, і гроші, і одежу, все, то воно якось тепер уже все відійшло. Та це ж і давно, багато років.
Пит.: А що можете сказати про комнезам в Вашому селі?
Від.: Комнезам — це Комітет незаможних селян. Ну, це самі такі пролетарі були. Я не знаю, я ж вам кажу відверто, що як я чого-небудь не можу сказати, так що там була свідком, то нащо я буду видумувати, і це просто гріх перед Богом. Я туди не належала, кому вони допомагали, як вони допомагали, я сказати не можу, тому що я не знаю.
Пит.: А так для провіняння, як жилося людям при НЕПові?
Від.: При НЕПові, це в 24-му році було. Тоді, бачите, появилося зразу, коли це Ленін сказав, .Новая акономическая политика," НЕП повністю, то в 24-му році було. Показ: люди мали і поховали все, а тоді, як тільки вийшла оця політіка, нова, економічна, моментально на базарах появилося все, і по магазинах, і мануфактура, і масло, й сало, й цукор, і все появилося. Ну, знову же ж треба ж було гроші мати, щоб купити. Тоді ж ми ... здається, тоді мільйони ото ж появилися, що цілими мішками возили люди паперові гроші. Так, нова економічна, то появилося все, тільки треба було мати гроші. Бо в самом ділі, може воно для того Ленін і ввів цю нову економічну політику, щоб він бачив, що люди мруть, а те може зашитися в землі, пропаде, так давай же ж тоді зробимо це такий оборот, економічний, і люди стали трошки на ноги, як почали хоч можна було щось купити та з'їсти. По-мойому так, я не дуже великий політік, от, це більше мужцини знають, але знаю, що появився товар.
Пит.: А що в Вас старші люди говорили про революцію, чи щось взагалі оповідали?
Від.: Як вам сказати. Це таке питання, що я не знаю, не подумав, я не знаю навіть, що сказати. Знаю, що голосували, бачите, я можу залізти, а не вилізти з цим питанням. Забула, в якому це було році, що казали, що треба голосувати за номер п'ятий, а що він уявляв зі себе номер п'ятий, хоч зараз не знаю що. Чи іменно за те, що обіцяли людям волю і землю, і все дати, здається за те, що люди в черзі стояли й голосували за номер п'ятий, воля і земля, значить. А тоді оказувтсья, що землю в людей забрали й були ж колгоспи, сказали, що гуртове, то, значить, ліпше буде обробляти, легше, бо в того в авта, а в того авт нема, в кінь, а в того нема, а як ми гуртом обробимо, то буде ліпше, говорили отаке людям, але люди не хотіли йти до колгоспів, не хотіли, вони казали: нехай маленьке. Знаєте, коли ми були в Німеччині й були в таборі, то переділяли кімнату, клясну кімнату, там була школа чи що, переділяли, або ширмою якоюсь, знавте, ширма, простиню повісять, одіяло або шафу поставлять, а шитавться, що, мов, це мов. Кожна людина хоче мати своє щось власне. Як у нас казали: гуртове —чортове. Чули щось таке?
Пит.: Я чув, так.
Від.: Може Вам казали вже, І зараз кожна людина мав...
Пит.: Що ще скажете?
Від.: Ага, так Вам в, значить, ото землю і волю обіцяли...
Пит.: Що гуртове —чорто...
Від.: І гуртове, да чортове, не хотіли йти до колгоспу, це й в книжках же ж писалося, і уже ж письменники знають, і в газетах писалося, не новинка. Я нічого особливого не скажу, ото тільки, що я бачила своїми очима — дітей пухлих, та й дорослих, і ото, що ми їли, отаке значить, як вишню і картоплю, і що їли гнилу картоплю з землі, голодали, що кору їли, що конятину бачила дохлу, сама просила їсти тоді, не дивлячися на те, що вона дохла, аби що-небудь в рот положити, от, що були члени партії, що забирали від людей, ото шукали останню квасолинку, бо їм треба було виконати плян, знавте, з їхніми вимагами.
Пит.: Так коротесенько —чи селяни тужили за царем, чи не дуже?
Від.: Тяжко сказати. Знову ж таке. Мої були дуже багаті, дуже багаті.
Пит.: Скільки десятин було?
Від.: Ой, Боже! В одному місці 40 десятин, а в другому 60, а в третьому 30. І ліс був, і млин свій, і хата своя, і коні свої, і лавочка своя, знавте, лавка —дгосегу зіоге, то їм ліпше було тоді, ясно, і працівники були все, от. А бідні, ті що, скажем для приклада, були в багатого робітниками, а тоді наділи галіфе, знавте, такі штани оці з отакими кішеннями й стали комісарами. То їм було оце —ось пролетарію, але вони, здається, поки ж ми будемо мучитися, що ж вам багатим та багатим бути, а коли ж ми станемо багатим. Ворожнеча була, убивали, знавте. То що бідний був робітником, а його господар і бив колись, а він тоді йому мстив, що я, каже, ти мене бив а тепер я тебе вб'ю. Було й таке, така міжусобне вже, ворожнеча, не між дургими національностями або другими державами, але вже самі між собою, свої люди, коли брат з братом може й до суду піти, і син з матер'ю до суду ходили, але тут, я ж кажу, через сусіди там, чи що, в того корова е, в того —ні однієї, в того дітей багато, а той бідний.
Пит.: Чи можете описати розкуркупення, як це відбувалося в Вас?
Від.: Розкуркупення — я знаю це розкуркулення. Ну, як в нього було двоє корів і троє коней, то в нього брали й здавали бідним. Але, щоб так дословно сказати —... одним словом, якщо можна було б людині щось взяти, то брали, чи то був хліб, чи то була скотина, чи виганяли з хати навіть і хату забирали, чи то вже ставолося, отак забирали все. І в в'язницю брали, і мій батько сидів в в'язниці сидів, і мої родичі сиділи, й їх там били, мій рідний брат — він у Харкові жив і старший також — і його забрали в Харкові в в'язницю, ну, хто каже, що він сидів там, може чули, Холодна Гора називаетсья там в'язниця.
Пит.: Чув, так.
Від.: От, так там він сидів і хто каже, що він там і вмер, бо там били, їх страшно Ж били, і бувало так, що відбивали й ті всередині, й на Сибір зсипали, о так. Так що мій брат, моя родина взагалі багато перенесла, дуже багато. Забрали всю землю, звичайно, забрали все, як кажуть —і ліс, і хату, все. Ми тоді наймали вже кусочок города якогось, або що, то садили для своєї родини. А то все позабирали. А як у кого були гроші, в моїх дядьків були гроші там, і лавки були, отож далі маспобойні свої, що масло з олії били, з насіння, з отого зипДошег-а. І корови, і коні, все ж було, хутір був свій, і все позабирали, позабирали, і в в'язницю посадили, і в в'язниці вони й померли, а ці з голоду, як дід або ж баба з голоду під тином померли. Це також факт, це правда, я ж кажу, Бог свідок, що я правду кажу.
Пит.: А чи Вас пізніше переслідували за соціальне походження?
Від.: Мене один раз з праці знімали, за те, що донька багача такого. Але тоді потребували моєї праці й знову я працювала. А так, знімали з праці. А отож брата забрали в в'язницю, це вже два випадки. Третій випадок, мій старший, найстарший брат жив в Ленінграді, і він умер з голоду, бо там блокада була, Ленінград обклали, не було ні продуктів, нічого, то він з голоду вмер.
Пит.: То Ви раніше казали, що люди дуже не хотіли в колгосп. Чи були якісь спротиви?
Від.: Бачите, ну ж, як людина може противитися, як на нього дивилися, він багатий —це раз, у колгосп не хоче йти, бо до нього пришлють раз там десятника чи сотського, чи що: іди в колгосп. Він один раз не піде, другий раз не піде, то бачили на нього й сусіди, і сільради управа дивляться косо, і нічого йому ніякої допомоги, хочби гарним словом, нічого, дивляться як на ворога —чужий елемент, чули таке, такий вираз: чужий елемент?
Пит.: Так.
Від.: Ну, то він тоді поневолі вже йшов, прийде додому —жінка плаче, каже: — Та йди вже, давай запишемося, люди записалися, давай і ми запишемося. От так.
Пит.: А в деяких місцевостях було таке, що люди рознесли колгосп, або повстання були.
Від.: Ага, не знаю, не знаю.
Пит.: У Вас цього не було?
Від.: Такого не чула. Та куди там, по-мойому, я не знаю, я такого не чула, не знаю, в нас не було, не було.
Пит.: А як довго в Вас існувала церква, в селі?
Від.: Церква, в якому ж це році було? Церкви закривали. У нас навіть так, де я жила будували нову церкву, бо та була мала, стара, така низенька, прямо в землю, в землю вже вся залізла. А побудували, вже стіни були готові, вже й хрест на горі був, і висока така, а тоді вже при сонетах — та мала церква, здається, стояла, бо вона ні до чого була — а ця велика, вона їм мозолила очі, і вони її — ще інженер якийсь був — спеція ліст казали, так що зумів під пожити динаміту скільки, щоб вона не впала, не розсипалася і побила другі будинки кругом цієї церкви, що були, а іменно вона вся сіла якось, бо всередині воно було порожнє, знаєте, сіла. Так що і в Харкові, в самому Харкові я була, то також позносили церкви, не всі, але поруйнували, зрівняли, площу зробили. Ну, то вони казали: релігія це опіюм для народу, це ж ви також чули. Ну, й зараз вони ж не признають ні священика, але дітей, кажуть, хрестять, і вінчаться то не можна все таки, а як хрестити дитину тихенько, то можна, так.
Пит.: Чи Ви були в Харкові під час голоду, чи вже після того?
Від.: Ні, я до того була.
Пит.: О, вже до голоду?
Від.: Але присип сап й нам посилки з Ленінграду, брат присилав, із Харкова, хліба куски, то ви знаєте, бувало так, що поцвіте, а ми все рівно його їли. Розмочимо в воді, підсушимо вперед, щоб ота цвіль знялася, не викидали, щоб відрізати, ні, все це точно, точно я кажу. Із Ленінграду ото брат присилав посилки.
Пит.: Присипали куски з Ленінграду?
Від.: Так, куски, посилки. І поцвіте, знаєш що це —то зелене стане.
Пит.: Ну то можна було по пошті, так?
Від.: Якось по пошті присилали, були такі випадки. Це все я кажу, це я правду кажу.
Пит.: Чи було таке в Вас, що самі активісти з голоду вмерли, як все забрали в других?
Від.: Ну, це ж не можна сказати. Ну, я, як отам, скажем, у тій хаті живе сусіда, і він був активістом, і він ходив до отого сусіда, скажем, шукати хліба, а чи він тоді вмер від цього, чи після цього, то це ж я не можу сказати, не знаю. Тоді, знаєте, люди тихенько собі жили, не дуже говорили про це, не так як ми зараз вільно з вами, а так тримали язик за зубами. Тяжко було дуже, я кажу, голод це страшна справа. Як уже батько та мати їли свою дитину, то вже саме смерть. А це ж ви чули не перший раз, я кажу, про це писали вже.
Пит.: Багато людей в Вашому селі згинуло в цей час?
Від.: Так, так. Чуть не кожного, кожного дня, то я не можу сказати а кожного тижня, таке як дітей було багато, воно посиніє, кричить, плаче, надривається, а кожного тижня. А, а ховали такоже, це не те, що тепер: до церкви дзвонять, а в церкву не везуть, funeral home, та з такою помпою. А тоді так, закопали десь, та ще як малу дитину закопали, та й ніхто й не знав, чи воно живе, чи мертве.
Пит.: Чи люди старалися в місті знайти хліба або праці?
Від.: їздили, отам дуже, найбільше по-мойому їздило людей на Донбас, отам у шахтах працювали, і жінки, не тільки чоловіки, а й жінки, і вони їздили туди, бо мої родичі також так робили, міняли свої прізвища, не казали звідки вони і там працювали, і тоді от посилки .'присилали додому. Працювали. А, потім, скільки ж було безпритульних? Опіки не було, don't care, дітей оцих, уркагани називали ще, може чули таке слово?
Пит.: Чув, так.
Від.: Макаренко написав книжку „Педагогическая позма." В мене ця книжка е. Він написав про тих безпритульних —що вони робили, як вони крали, як вони оце в потяг, підійде потяг і люди сідають чи квиток в, чи нема, не дивляться на те, бо вони того кондуктора можуть звалити з ніг. А безпритульний оцей, уркаган оцей, голодний хлопець, то він тоді в роді помагає цьому чоловікові чи жінці сісти в потяг, а з нього пальто зніме й людина вскочила в потяг, дивиться —пальта вже нема.
Голос другої особи: Скотинив.
Від.: Так. Ну, він голодний був, а тоді те пальто понесе на базар і продасть і в нього є гроші. І на базарі крали. Мій батько повіз колись у Харків на санях, коням, щось таке, мішок, два, жита чи пшениці —зерна якогось. А тут же ж, у Харкові все тільки машини їздять і коняка злякалася, а мій батько покійний узяв коня за вздечку. Поки прийшов, проїхалал машина, прийшов до саней, тово, зерна нема. Це факт. Голодні люди йшли на все. І це ж я кажу, безпритульні, ось вони то страшні, вони крали, вони різали людей і вирізали в них і кишені, й гаманці, й ту людину могли шпигнути ножем. Я ж кажу, я не знаю, чи є ця кижка Макаренка, оця „Педагогическая позма," чи вона е перекладжена?
Пит.: Є
Від.: Перекладжена на англійську мову?
Пит.: Здається, що є, але я не бачив по-англійському. А так, в мене ще одне дуже важливе питання.
Від.: Добре. Будь ласка.
Пит.: По скільки Вам було відомо в час голоду, чи в Росії мав би бути голод також, чи ні?
Від.: Ну, це в Ленінграді, як мій рідний брат помер з голоду, так оце я знаю.
Пит.: Але що в 33-му році?
Від.: Так. А більше я нічого не знаю. Я ж там не була, я же там не була.
Пит.: Люди не говорили?
Від.: Ну, говорили всяке, я ж кажу, це хоч Ленінград, була блокада, що туди не можна було ввозити, то відкіля ж люди візьмуть. Там багато було інтелігентних людей, ви знаєте, вони не мали землі, не мали свого зерна, ни картоплі, ні городів, нічого, то вони вмирали з голоду. А потім із міста, оце я знаю, з міста приїжджали на село, привозили: той одіяло, той подушку, той пальто, міняли в людей, в селі, за хліб, за десяток картоплин, чи та за косучок масла, міняли одежу. З міста приїжджали, пішли приходили.
Пит.: Деколи?
Від.: Та ото же в 33-му році було.
Пит.: Що, в місті також не було чого їсти?
Від.: Звичайно, аякже, селянин не повезе, бо в нього забрано все, а город чи місто з чого буде жити, коли село не привезе? Отам, як робітники працювали, то таки працівники трошки мали, бо як роботнік не піде на працю, то й завод не буде працювати. Так чи не так? То працівникам давали ото трошки хліба чи якийсь пайок називався там, на місяць дадуть пуд муки. Я сама так отримувала. І отим пудом треба розділити на 30 днів на свою родину. То шклянкою і міряли. А робітник тоді, як в Донбасі працював, то він, кажу, батькам у село присилав трошки, чи матері, чи сестрі, чи кому, присилав трошки отого хліба, того цвілого. А не дай Боже бути голодному, то не дай Боже. Люди з глузду сходять так.
Пит.: Чи бажаєте ще щось додати? Ид.: Ну, нічого. Бачите, я Вам не дуже багато розказала, тому що воно, я думаю, Вам повторяють те саме.
Пит.: Кожний мав трохи інакшу розповідь.
Від.: Трошки інакше, так?
Пит.: Так ми хочемо повну картуну створити з того, що кожна людина скаже.
Від.: Ну, знаєте, гя, наприклад, прізвища свого не сказала, й відкіля саме, і що я вдома робила не сказала, тому, що боюся. Я ні разу, ні одного разу, не послала ні одного листа додому, літери однієї не написала. Я знаю, що їм там буде біда, бо вони рахують мене “чуждым”, повторяю, ,элементом." Ви знаєте російську мову, чи ні?
Пит.: Знаю, так.
Від.: Російську мову, так, „чуждый элемент." Я ворог для них. Ну, як же ж я буду? Мені тут, то нічого не буде, а що їм там буде, скажем, от сестрі — получає там чи від брата, чи від племінника посилки. Люди посилали й їздили туди, а я боялася.
Пит.: Дякую за цінні свідчення.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz