Case History LH53

Anonymous female narrator, b. December 1919 in Kyiv, the daughter of a cooperative movement activist, who came from a priestly family and whose attitude toward the Soviet regime was “very negative”, and a nurse whose father had been a Ukrainian writer. Both parents were very active in the nationalist cause. Narrator's father was arrested several times, exiled in 1937 and died of tuberculosis. While still an infant, narrator's family moved to Poltava, where narrator grew up. In school, narrator was treated brutally as the daughter of an “enemy of the people”, the teachers turning the other children against such hereditary enemies. Up to 1933 all the Poltava schools were Ukrainian except one, then they were all Russified except for one, the staff of which was repressed. Narrator has very favorable opinion of local Russians who helped her family when her father was arrested. Peasants started to stream into Poltava in the summer of 1933 “to look for work, to look for a piece of bread”. As for narrator's family: ”We ourselves had it rough, but we survived. We weren't so swollen, because Father worked in a cooperative as much as he could and got something. In the village everybody starved, because everything was taken from the village, from the collective farmers. And they were left to fall prey to the famine”. Narrator personally was not in the village, but heard about conditions from father and saw the starving in Poltava. Police in town loaded up the dead and half dead on wagons. By and large, the Poltavans themselves did not starve to death, but there was a typhus epidemic, and people were reduced to eating mice. There was no failure of the harvest (“the harvest was very good”), the famine was created according to orders from Moscow, which also wanted to destroy the Ukrainian intelligentsia. Narrator's mother told her of a case of cannibalism she witnessed.

Пит: Свідок зізнає анонімно. Будь ласка скажіть коли Ви народилися?
Від. : Я народилася в 1919-му році, в грудні місцяці.
Пит: В якій місцевості?
Від. : Я народилася в Києві.
Пит.: Чим займалася Ваша родина? Якщо можна?
Від. : Моя мама була сестрою медичною. Тато був кооператор.
Пит.: Як довго Ви жили в Києві?
Від. : Я тільки родилася в Києві, а тоді переїхала до Полтави малою дитиною.
Пит.: Так що Ви виростали в Полтаві?
Від. : В Полтаві.
Пит.: Чи в Вашій родині були розмови — хоч і очевидно, що обставини не були такі, щоб вільно можна було про такі речі говорити — про революцію.
Від. : Говорили, але тихенько, щоб ніхто не чув. Щоб діти менше чули.
Пит.: Як Ваші батьки ставилися до радянського режиму?
Від. : Дуже негативно. Були переслідувані ввесь час, викликані до НКВД на різні допити.
Пит.: За що саме?
Від. : За те, що вони були українці. В 37-му році тата заарештували за тільки те, що ми говорили українською мовою, як діти, і вся родина. Але то був наклик когось у Києві. Подане фальшиве свічення тільки тому, що ми, знову кажучи, українці.
Пит.: Обвинувачення було?
Від. : Обвинувачення було — те, що мама і тато брали участь під час петлюрівщині. Мама була секретаркою в Симона Петлюри, в комітеті. Тато також брав участь — в 19-му, 18-му роках був під другим прізвищем, бо його ловили. Вся родина походила з священиків.
Пит.: Чи Вашому батькові вдалося скрити своє минуле?
Від. : Ні, не вдалося. В 37-му році його заарештували.
Пит.: Але до того?
Від. : До 37-го року ще тримався поки виписали до НКВД, але так не пройшло це все так; в 37-му році його заарештували і заслали.
Пит.: Чи Вас у школі переслідували за це?
Від. : Так, ціх всіх, які були діти репресованих батьків — до них відносилися дуже брутально, згадували в школі, допитували нас, наставляли всіх дітей школи проти нас. Через те, що наш тато був арештований.
Пит.: А так в школі, взагалі, в Вашій околиці, в Вашому кварталі, з яких людей складався партійний, державний апарат, значить з місцевих, чи приїжджих?
Від. : З місцевих у нашій Полтаві до 33-го року були всі українські школи, одна російська, а пізніше, все це було русифіковане, й одна лише лишилася українська школа. І всі ті, що належали до тієї української школи, були переслідувані вислані: вчителі, директор. Я вчилася в українській школі, вислані на Сибір. Тільки за те, що їм приписували шовінізм, що вони не вважають за добре, щоб самі російські школи були; а української взагалі не було.
Пит.: А які були міжнаціональні відношення в Полтаві в цей час?
Від. : Були в нас жиди, росіяни.
Пит.: Але якою мовою жиди звичайно розмовляли?
Від. : По-російському, тільки по-російському.
Пит.: А як росіяни ставилися?
Від. : Були росіяни дуже добрі. Коли арештували мого тата, то росіяни які були в лікарні, де моя мама працювали, то вони багато допомогли. Вони не всі були комуністи, й не всі були тієї думки, що нам нав'язувало НКВД. Були дуже приємні росіяни. Допомагали в останній хвилині, їх то не було багато, але були. Добрі були росіяни також.
Пит.: До арешту Вашого батька, чи був натиск на Вас, на Вашого брата, як дітей інтелігенції, вступити в комуністичні організації?
Від. : Ні. Татові — так. Ми були піонерами. Тоді треба було належати до піонерів. То ми всі туди належали, а тата все змушували, вмовляли вступити в партію. Його б і не прийняли тому, що його всі брати були священиками, з роду священиків походить. І ті всі, що загинули.
Пит.: Чи можете дещо розказати про долю Ваших дядьків —священиків?
Від. : Знаю, що брат мого тата був священиком, аж поки не прийшла війни й під час війни його заарештували, і він загинув через те, що він остався. Не втік з німцями, остався, і мав церкву біля Києва.
Пит.: Ми говорили про Ваших родичів — священиків. Чи Ви можете дещо розказати про переслідування церкви в самій Полтаві?
Від. : В Полтаві самій була церква одна, як я знаю. Я не ходила. Нам не можна було, дітям. Але мама тихенько святила пасочку. Але так тихенько й зав'язано навіть було, щоб ніхто не бачив, що вона несе, і писанки. Це я пам'ятаю. Різдва — не пам'ятаю. Лише в Радянському Союзі, то тільки була на Новий Рік ялинка, і то все. На Різдво —не пам'ятаю, щоб хтось йшов. А на Великдень зараз 29-ий чи 28-ий рік — добре не пам'ятаю, але прийшла мама тихенько, розв'язала вузлик, де була пасочка й писанки й дала нам. Але нам нічого не казала. Боялася, щоб ми в школі не сказали, бо тоді нас звільнять з школи. В школі було дуже преспідування тих дітей, яких батьки були арештовані. Вони називали нас ворогами народу.. Батьків —ворогами народу.
Пит.: А хто голінним чином займався цим переслідуванням?
Від. : Всі — директор школи; були й вчителі.
Пит.: Чи Вам у Полтаві було відомо, що діється в довколітних селах?
Від. : В селах? Так, було. В той час мама, яка працювала сестрою медичною, дістала для мене таку „путьовку" називалася до будинку відпочинку, щоб я не бачила того страхіття, що було в Полтаві, хоч там також не було, що багато їсти. Я перебувала місяць. Як повернулася вже назад тоді бачила скільки тих селян, які трупами валялися по вулицях. (Свідок плаче.) Прошу продовжувати.
Пит.: А коли почався такий масовий наплив селян до Полтави?
Від. : В 33-му році, десь у літі. Я не можу сказати точно якого місяця, але всі селяни, які не могли вже далі йти, не було шо їсти, йшли за заробітки, шукали кусок хліба. (Свідок плаче.)
Пит.: А Ваша мати хотіла, щоб Ви цього не бачили?
Від. : Так, щоб ми діти того не бачили. Приходили до нашої хати й просили кусок хліба. Що ми мали —ми ділилися. Самі ми тяжко, але переживали. Не були такі спухші, бо тато був кооператором, працював, трохи, що міг —трошки діставав. Село— все голодало, бо все забрано було в селі, під колгоспників. І оставлене на поталу голоду.
Пит.: Так, що Вам було відомо, що забирають в селян хліб?
Від. : Так, так я чула, як мої батьки про те говорили. Я не була не селі, але чула як говорили.
Пит.: А як міліція ставилася до голодних?
Від. : Міліція була направлена, щоб як тільки десь помер хтось або вмирав — хоч і пів живі — то щоб забирали, скидати трупи на підводи з одним конем, який не міг дуже ходити, бо не було чим годувати, завозили за місто і скидали.
Пит.: Чи були розпорядження для самих полтавчан, як вони мали би ставитися?
Від. : Того я не знаю чи було чи ні, я не знаю, не чула. Тільки сама бачила тих голодних людей. Мати стояла й просила кусочок хліба для своєї дитини, як вже умирала з голоду.
Пит.: Чи були випадки, що самі полтавчани, значить міщани, годували?
Від. : Полтавчани на загал самі не голодували. Кожний щось діставав, щось міняв, щось собі десь роздобув. Були й полтавчани з дітьми, яких родина була велика —багато дітей, годувати не було чим —то віддавали в дитячі будинки, бо там просто лишали на вулиці й міліція підбирала дітей й завозила в дитячі будинки й там їх трошки годували. Чим — то я вже не знаю. І так діти губили своїх батьків, бо батьки в такому одчаю зрікалися своїх дітей, бо не було чим годувати. Все це було зроблено за наказом Москви, й всі виконували — то міліція, то парторг.
Пит.: З яких людей складалася міліція?
Від. : Міліція вся складалася з росіян, а як щось хтось зрадив, то також були й українці. Не можна сказати, що самі росіяни. Бо як їм обіцяно платити добре чи дати кусок хліба, вони йшли на все. Але найбільше було того, що наказ був з Москви, щоб знищити всю українську інтелігенцію.
Пит.: Чи в цей час спекуляція була?
Від. : Спекуляція далі продовжувалася хоч дуже мало людей, що мало якісь гроші, щоб купувати. Навпаки —всякі лахи, різну одежу тільки старалися обміняти за кусок, може сухого хліба або жменьку муки, або навіть за якогось буряка, бо люди почали хворіти на тиф — є голод, а то ще й тиф. Була епідемія. Так мені мама оповідала.
Пит.: А що в Полтаві була епідемія тифу?
Від. : Люди їли мишей, що можна було зловити, щурів їли. Все, що могли з дерева дерти, все було обідране — кору з дерева варили. Бо як хтось пішов, на селі, назбирав тих колосків —за те дуже карали й висилали. Карали, я не знаю чи їх висилали. Вичистили колгосп всіх українців на селі, цілком все забрали, вимели все збіжжя до однієї зернини. Так оставили людей на поталу якимсь по селах, до Кіркова, до інших сіл. Щоби щось або заробити або просити.
Пит.: Навіть в цей час Вам було відомо, що це штучно зроблено і що це з наказу?
Від. : Так! Так! Що це з наказу було Москви.
Пит.: Нічого не було чути про неврожай?
Від. : Не було. Навпаки —урожай був дуже гарний, колосся було велике, пшениця так уродила, але це було ж зроблено спеціяльно, щоб винищити всю українську інтелігенцію.
Пит.: Чи Ваша мати Вам ще щось говорила?
Від. : Багато не говорила. Але в 33-му році почався такий страшний голод. Я пішла зустрічати маму, яка йшла з Подолу. На Подолі була лікарня, де вона працювала. Ми йшли разом назад під гору, коли мама замітила бідного, голодного, обдертого — сама шкіра і кістки —який стояв біля хатинки, яка далі була від дороги, і з бочки, де були відкидки, витягав людські органи — руки, ноги, кусочки — рився, щоб щось знайти їсти. Двері й вікна цієї хатинки були закриті. І мама постукала, але ніхто не відповідав. Вона покликла міліцію, бо ще була в уніформі. Коли міліція приїхали, відкрили двері, стояло двоє жінок, напів голі; було два котли, де вони варили м'ясо людське. А внизу в підвалі, в пивниці була одежа з тих, кого вони ловили ввечері, таких грубих, що можна було щось зварити з них, і продавали там, біля поліклініки, біля залізний, м'ясні продукти. Коли це було відкрито, народ плинув з Полтави, всі шукали своїх дітей, родичів. Знявся страшний крик, плач. Поліція розігнала, декого арештували. Таких арештували, але в вони довго не сиділи, ті дві жінки, які цім займалися. Там закрито було все. Більше я не знаю, бо нам сказала поліція: — “Уходите! Идите домой, все домой идите! Вам нечего делать!" Міліція все робила з наказу НКВД, Москви. Я цього забути ніколи не можу! То в страшне! Багато трупів, валялися члени тіла, й багато одежі було знайдено в низу, в підвалі. Тоді почалося після 33-то року, і все троха затихло. Ховали живими людей, що ще дихали в одну загальну могилу. Певно й в Вінниці, і в Полтаві десь там могила була, що зробили на тому парку, цвинтарі поміщені, загрібали, і там парки поробили. Але світ того не знав! Америка пропонувала допомогу, що поможе. А вони сказали: —У нас все е! Нам нічого не потрібно! Так ішли роки.
Пит.: Поскільки Вам було відомо в 33-му році, чи в Росії також був голод?
Від. : Так як я чула, то кажуть, що в Росії не було голоду, що тільки на Україні то ввесь хліб, всю пшеницю вони посилали до Росії й продавали йншим країнам. Така Україна багата, і вони вже приготували цей голод наперед винищити всіх українців. Вони їм були на заваді. Земля українська багата, родюча. Росія дуже бідна, убога. Отже вони вирішили. Пам'ятаю, що моя мама мені розказувала. Це вже тепер, на еміграції, як ми зустрілися після війни.
Пит.: Чи Ваші батьки передплачували українські журнали, що виходили в Харкові чи в Києві?
Від. : Не передплачували, та в нас просто був кіоск, де ми могли купити. Певно — все було по-українському в хаті й газету так купували, мусили купувати ту “Правду”. Книжки в нас були українські. Крім того нас багато переслідували, бо моєї мами тато був український письменник. Я хочу ще сказати про арешт мого батька 37-го року, в вересні місяці застукали в четвертій годині на ранок НКВД з одним, який був помічником для НКВД. І з грубістю, з лайками, майже вломився в хату, і сказали: —Ми прийшли в вас обшук зробити. Але якраз ми мали деякі твори мого діда, маминої мами. Я, через інший балкон, багато чого винесла на стріх, зберегла твори, щоденники, які послала вже до Ню Йорку тут, до музею нашого українського. Вони прийшли, вони різали матраси, вони били маму. Причини —коли мама питалася: —За що ви арештовуєте? Вони сказали: — „Это не ваше дело! Собирайтися и идите с нами." Його забрали й в 37-му році його не вислали на Сибір, бо він помер на туберкульозу.
Пит.: Був у в'язниці?
Від. : На Пушкінській. Це мій брат довідався, вже як я була на Україні. Сказав, що тата не вивозили, що він помер там. В тих страшних умовах.
Пит.: А що після того було Вашій матері на праці?
Від. : На праці? її зняли з праці, але дякуючи тим росіянам, про яких я казала, що шеф був добрий, який її був найголівнішим директором, її встановили назад на працю, в школі нас переслідували тому, що батько наш заарештований, і помешкання, в якому ми мешкали, в нас забрали НКВДист якийсь поселився, а нас поселили 15 кілометрів від міста, в такому маленькому селі, пригрродь була в хаті священика, де церква розвалена була, ікони валялися, а його вислали, і нас там поселили. Долівка була глиняна, палити не було чим, і не було на чому щось зварити, в двох кімнатках, а ми до школи ходили. Коли мама написала прохання до НКВД, що: —Мій чоловік арештований, але діти мусять до школи. То вони прийшли, і перевірили, і кажуть: — „Врагам народа так и надо!" Ну, тоді настала війна, вневдовзі вже почалася війна 1941-го року. Це я все забула вже.
Пит.: Чи бажаєте ще щось сказати?
Від. : Ну, це все вже.
Пит.: Дякую. обороняти Україну. То одні пішли до більшовиків, одні пішли до Денікіна. Це ж, за оцим треба було всім іти! А вони розділилися — хто куди попав і як нахлинули, а вони найдужче комуністи — і Росія — боялися, щоб Україна не відділилася. Це ж серце світу. Вона то ж сама родюча, найліпша земля. І як нахлинули більшовики і почали бути, стріляти і не втрималися і почали тікати перебили тисячі людей і яких хто втік. І навіть Петлюра втік, бідний. І там його знайшли й вбили.
Пит.: Чи хтось з Вашого села пішов у петлюрівську армію?
Від. :Пішли! Пішли! Мого чоловіка брат пішов, і він пішов був і забула де він був, і вони там були і напав їх тиф —хвороба така. Я не знаю чи то недостача була. Були і ше другі. Я навіть можу сказати прізвища чи то вже не треба? Не так багато — чотири — з нашого хутора пішло. Мій чоловік був ще тоді молодший, а його брат пішов і двоюрідний брат пішов до Петлюри, і ще з других сел пішли також. Тут є чоловік один, тепер йому було 80-ти ліття. Він називається Петро Одарченко, і він так само був з мого чоловіка братом разом. І як мого чоловіка брат був хворий, і він знав де він хворий був, він пішов відвідати і сказали, не хочу ж назвати, так він називався як мій чоловік. Каже: — Чи я можу бачити — а вони кажуть: —Винесли —і це був великий удар; то було їх три товариші, вони виїхали разом з Петлюрою, і тепер цей один остався мого чоловіка брат і ще другий товариш його, а то загинули. А оцей Одарченко, тепер він пише дописи. Може ви його в газеті бачили, Петро Одарченко. То він якраз із нашого. Мій чоловік його добре знав. Одарченко з Римарівки — це село. Як йому Бог дав, що він вцілів, він десь був арештований і був засланий, і потім утік, і як війна почалася, він втік до Німеччини, і тепер він в в Америці.
Пит.: Чи більше хлопців з Вашого хутора пішли до більшовиків чи до Петлюри?
Від. : Пішли і до більшовиків, але багато таких, що втікали бід більшовиків і від Петлюри. І від тих тікали і від тих тікали, аби не йти. Але як насильно ловили, то забирали багато більшовики і побили їх, і нема і не вернулися вони ніколи. Багато не вернулися.
Пит.: Чи хтось був у Денікина?
Від. : Може і в Денікина був другий хутір. Вони багатіші були, й з Денікином пішло два брати; я не знаю чи вони не свідомі були чи що. Вони були українці, й їхнє прізвище було Лихо —називалося. Лихо. То як вони пішли, ті два брати, здається їхній батько молодий ще був. Мій чоловік їх знає добре. Я знаю тільки їхню сестру. А тоді більшовики, як прийшли — була їхня мати і дід старий, а сини втіклй і дівчина одна — постріляли матір, і діда старого і ту сестру їхню за те, що вони пішли в деникінці. А вони як пішли з Дентином і там десь їх окружили коло Чорного Моря чи де, що їх там притопили там вони пропали. Не свідомі були українці.
Пит.: А чи в Вас були такі, як їх називати, повстанці чи банди, що самі хлопці?
Від. : О! Були! Були такі і ви знаєте це також страшне, ми сьогодні згадували. Були повстанці, сиділи в лісах і боронилися від комуністів. Дуже ховалися, так як і в Галичині. Були дуже великі патріоти і не були багачі а були звичайних господарів сини. Мого чоловіка двоюрідний брат був, і мій чоловік був також із ними, і вони ховалися в лісах І приходили в хутір, — люди давали їм їсти і все. А потім, більшовики як вже прийшли, тяжко було бо не можна було де ховатися. І я вам скажу які є українці, сьогодні згадували. І один був, що був організатор, Голобородько, прізвище —красунь, високий, гарний, це мій чоловік, як ще не була в їх. А мій чоловік його бачив і знає добре. Це страх один, що так було. А другий був також у цій повстанчій партії, що борониться проти комунистів. І тих арештовували і ловили, а деякі повтікали, сховалися, деяких постріляли. А осталося було троє, і цього одного, я і можу й сказати він з того хутора саме, що мій чоловік. Називався Грицько. І він був проти, проти комунистів, а в нього був Голобородько, провідник. І як розбіглися, тих постріляли, а один цей ще — він сам голінний — був так як Петлюра. Так він за Україну стояв. І оцього заарештували й сказали: —Випустим тебе як ти найдеш оцього самого провідника —називався Голобородько. — Лк ти його найдеш, і скажеж нам або сам нам доставиш його, то ми тебе випустимо. І мій чоловік це розказував, і я знаю того чоловіка, що оце він таке зробив, але я не знаю коли то було. І він прийшов, оцей Голобородько до мого чоловіка, до батьків, ще було то зараз за радянську владу, ще ми в хаті жили. Як тільки ще під революцію чи як, що були. І він прийшов, сиділи в клуні, і мій чоловік йому нарвав груш, приніс їсти.

Зміст першого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz