Анотації свідчень очевидців Голоду 1932-33 рр. Том 1

Cвідчення LH01

Марія Сeнишин, народилася 1925 року в маленькому селі Михайлівка Коростенецького району Житомирської області (за кілька кілометрів від старого Польсько-Совєтського кордону), в сім'ї звичайних селян, де було 5 дітей. Сім'ї належало 7-8 десятин землі. В селі існувала семирічна школа і комнезам (скорочення від Комітет Незаможних Селян) – прототип російського комбеду (Комитет бедноти) періоду Громадянської війни, хоча комнезами існували аж до квітня 1933 року. Голова комнезаму, як правило, був найбільш впливовою особою в селі після голови сільради, які розподіляли між собою функції влади до середини 1925 року. Батько оповідачки відмовився вступити до колгоспу, бо вважав його породженням сатани, але спонукав до цього сина, оскільки син був ще молодий і мусив якось жити. У 1932 чи 1933 сільський актив, який зазвичай складався з місцевих та колгоспних представників влади, голови комнезаму, комуністів, комсомольців та сільського вчителя, вчинили серед ночі обшук (шукали зброю) і забрали до в'язниці на 3-4 дні батька. Оповідачка пригадує чисельні випадки канібалізму і описує загальну атмосферу страху перед ним. Більшість (але не всі) представників місцевої влади були з Росії. Оповідачка говорить про сексотів (секретних коллаборантів). Сексоти (також відомі на селі як донощики) надавали інформацію про своїх сусідів та співробітників. Оповідачка пригадує масштабні антирелігійні кампанії кінця 1930-х років і описує стосунки з польськими селянами та німецькими колоністами у своїй місцевості.
 

Cвідчення LH02

Анонімний оповідач, народився 1917 року в селі Ляхівці Андрусівського району Житомирської області. Він був сином шкільного вчителя, який згодом  став священиком, мав 5 десятин землі. Оповідач демонструє вкрай вороже ставлення до совєтського режиму (“вороже з самого початку”), однак зауважує, що селяни підтримували більшовиків під час революції і описує особливий спротив колективізації з боки жіноцтва у його селі.  Оповідачеві вдалося виїхати з села до Житомира для навчання у технікумі, де він і перебував під час голоду. Він описує голод у Житомирі, трупи вздовж доріг поза містом, і випадки голодної смерті в самому місті.
 

Свідчення LH03

Анонімна оповідачка, народилася 1925 року у Чорнобильському районі, але під час голоду жила у Цюрупинському районі, який тоді входив до Миколаївської області, а тепер – до Херсонської. Батько оповідачки помер у 1930 році, можливо від туберкульозу, а її мама, колгоспниця, померла від голоду у 1933. Вона  була похована без труни, в одній могилі з сестрою оповідачки. Після її смерті оповідачка рік жила разом з іншою сестрою, потім потрапила до дитячого притулку, де і залишалася до початку Другої світової війни. Село було велике і мало 3 школи: одну російську, одну українську і одну національну. Була також велика церква, закриту з першою ж хвилею колективізації. Оповідачка вважає, що до голоду спричинилася державна політика, що намагалася загнати селян до колгоспів, де людей годували раз на день (принаймні, під час посіву та збору врожаю). В її місцевості голод тривав до 1934 року. У 1932 врожай через сильні морози був невисоким. Вимерло майже все село. Люди відкопували навіть трупи коней тижневої давності і їли м'ясо. Оповідачка говорить про  випадки канібалізму. Влада на селі, за її спогадами, була майже відсутньою. Інтерв'ю змушені перервати через емоційний стан оповідачки.
 
 

Свідчення LH04

Анонімний оповідач, народився 1920 року у станиці Незлобная (козацьке поселення на північному Кавказі, де часом налічували десятки тисяч жителів) Краснодарського округу, у козацькій сім'ї, що складалася з 5 чоловік. Оповідач закінчив звичайну школу-семирічку з російською мовою навчання, але продовжувати навчання йому заборонялося через те, що батько був служив у царській армії. Оповідач виїхав зі станиці до Баку у 1937 році. Сім'я оповідача не була пов'язана із політикою і не мала жодних проблем із владою. Дати голоду визначає як 1932-1934 роки. Розповідає, що голодуючі козаки шукали роботи у кавказьких горців. Каже, що під час голоду померло “багато”, але більш точних даних навести не може.
 
 
 

Свідчення LH05

Михайло Лисенко, народився 1902 року на хуторі Семенівка (російський хутір) Григорівської сільради Амвросіївського району Донецької області у досить заможній родині (“Мій батько мав тільки 50 десятин землі”) колоністів із Запоріжжя. У 1930 році оповідач переїхав до м. Торез тієї ж області. Вражає детальність спогадів оповідача. У Росії до революції “люди жили дуже бідно. У них нічого не було. Було дуже холодно і, знаєте, вони мали тільки десятину або дві землі. Вони вирощували рис”. Четверо братів оповідача служили у царській армії під час першої світової війни, найстарший був лейтенантом, “чи щось типу офіцера”. Свідок розповідає про революцію, в т.ч. про свою примусову службу в артилерії Червоної армії у 1921 році. Різноманітні загони, як, наприклад, Марусін, “вбивали комуністів” і “люди їх підтримували”, бо “вони нічого не грабили”. Оповідач згадує оповідки про отамана Громадянської війни Нестора Махна. У 1920-х оповідачеві довелося піти працювати на шахти, щоб заробляти гроші для сплати обов'язкового податку у 480 рублів. Його знайомим був чоботар, який виготовляв бурки і продавав по 15-20 рублів. Місцевих комуністів описує як голоту . Їх було небагато у селі, але жодного – на хуторі. Хутір було зруйновано у 1930-х. Оповідач описує розкуркулення, колективізацію та втечу тих, хто боявся бути розкуркуленим. Останні (і оповідач разом з ними) пішли працювати до шахт Донбасу. Оповідач згадує, що “в селах багато людей помирало”, іноді до 50-70% мешканців певного села. Так померла і двоюрідна сестра оповідача, колгоспниця. Решта його родини на той час вже залишила село, а діти його померлої двоюрідної сестри пішли з колгоспу. Оповідач  особисто не бачив, як вмирали селяни у Донбасі. Багато з них йшло до міст, шукаючи їжі. Буханець хліба на базарі коштував 60 рублів, що становило місячний заробіток оповідача. Його 18-річного співробітника було звільнено за одноденний невихід на роботу і він помер голодною смертю. Під час голоду одному комуністові, який збирав податки з бідних селян, відірвали голову, так без голови і ховали. Оповідач описує декілька  випадків, деякі з яких він, ймовірно, почув від інших, як, наприклад, про каннібалізм, а деякі бачив на власні очі. Оповідач переконаний, що голод було штучно створено через вивезення продовольства і влада це використовувала як засіб підкорення і контролю.
 

Свідчення LH06

Анонімний російськомовний оповідач, напівнімець, народився  16 травня 1906 року в Німеччині (не бажає, щоб точне місце народження було задокументовано), але в 1920-х роках жив у Ростові-на-Дону, в сиротинці. У 1920 році пішов працювати учнем водія трактора до МТС великої і заможної Кубанської станиці   Шкуринська. У сиротинці, під час голоду 1921-1923 років, діти почали страждати на цингу, але завдяки допомозі з-за кордону оповідач вижив. У 1925 він закінчив курси шоферів і почав самостійне життя. У 1929 році поїхав на Кубань, де комуністами, як він згадує, були не місцеві люди, а чужинці. Розкуркулення там почалося тільки у 1933 році. Опозиція колективізації була суцільною, і оповідач розповідає про спротив, а також про викриту владою підпільну організацію, пов'язану з білогвардійцями. Під час голоду, який у тій місцевості почався наприкінці 1932 року, люди приходили до нього просити хліба і багато з них померли. Після голоду більшу частину населення станиці становили зайди. До початку голоду населення станиці складало16,000 чоловік, після – лише  6,000. Для козаків було неможливо втекти, отже – вони повмирали. Хоча він нічого не знає про каннібалізм, але люди їли щурів і собак. Оповідач поїхав з МТС після  виробничого конфлікту, спершу до Ростова, потім – до Нальчика, де також був голод, а після голоду поїхав до Харкова, де перебував до початку війни.
 
 
 

Свідчення LH07

Анонімна оповідачка, народилася 10 червня 1906 року у Майдан Лабунь тепер Хмельницької області, де мешкала до початку Другої Світової війни. Батько оповідачки був заможним селянином, мав 10 десятин землі: ”Мій батько досить добре жив аж до розкуркулення, але потім його було розкуркулено, все забрали і він помер з голоду”. Про розкуркулення каже: ”Мій батько був куркуль. Спочатку вони розкуркулювали таких людей. Все з хати була забране і продане. Деякі люди раділи і купували це, але потім прийшла черга до тих, хто був бідніший за нас”. Оповідачка і її чоловік були дуже релігійними, і від самого початку не приймали совєтську владу. Чоловікові вдалося не вступати до колгоспу, але за це його переслідували. Брат оповідачки був заарештований. Релігійність оповідачки має подекуди апокаліптичне забарвлення, особливо, коли вона описує закриття сільської церкви. Оповідачка пригадує місцевий бунт проти колгоспу вже після колективізації. Стосовно перебування місцевого населення в лавах комуністичної партії та органах місцевої влади, то вона каже, що то були тільки ті, хто “не вірили в Бога і насміхалися над іншими”. Додає, що такі люди приймали участь у розкуркуленні й у комнезамах, багатіючи з цього. Найгіршими знущальниками були місцеві активісти, які доводилися їй родичами через чоловіка. Було також багато “двадцятип'ятитисячників”: “Так, вони приходили, голубе, вони приходили щоранку...” Під час голоду дорослі та діти їли листя дерев і вмирали на узбіччі дороги. Згодом, оскільки оповідачка  думала лише про те, як прогодувати чотирьох дітей, вона працювала у колгоспі, за що отримувала тільки трохи борщу зі щавльом за свою працю.
 
 

Свідчення LH08

Федір Капуста, народився 17 вересня 1900 року в селі Горби Кремлянчівського повіту Полтавської області в родині заможного селянина, який мав 20 десятин землі (половину її було відібрано у 1920 році), і якого було розкуркулено місцевим комнезамом у 1929 році і ув'язнено у 1930. Після закінчення терміну батько оповідача  повернувся до рідного села наприкінці1932, отримав роботу на фермі, і де він і помер. У 1926 році, після сутички з місцевою владою, оповідач поїхав працювати до Артемівська, на Донбас, а пізніше його було призначено до Київської поштово-телеграфної контори. Під час паспортизації (кінець 1932 – початок 1933) оповідача було визнано куркулем і через це відмовлено в отриманні паспорту. Проте влада дозволила йому мешкати у Старобільську та Ворошиловграді, де він працював у шахтарському кооперативі, а також в деяких інших містах. Оповідач надає значну інформацію про революцію та 1920-і роки.

Перша хвиля колективізації та розкуркулення у рідному селі оповідача провадилася місцевими українськими селянами, особливо – комнезамом, без сторонньої допомоги. Після еміґріції на Захід оповідав у великій кількості читав українську совєтську пресу того часу. Під час голоду приблизно чверть його рідного села вимерла, але вся його родина вижила. У місті Єнакієве оповідач не бачив померлих з голоду, але бачив, як міліція забирала з вулиць голодуючих. Було “багато” чужинців, які прийшли в його село, але то було переважно після перших етапів колективізації. Оповідач, гетьманіст у поглядах на сучасну еміґраційну українську політику, звинувачує марксистську ідеолоґію, а не росіян у створенні голоду і наголошує  винність української совєтської влади. Повний англійський переклад тексту інтерв'ю подано в Розслідуванні Комісією Українського Голоду 1932-1933 років: Рапорт до Конгресу (Вашинґтон, GPO, 1988), стор. 237-259.
 
 
 

Свідчення LH09

Анонімний оповідач, народився 1900 року в селі Шишлівка, пізніше – Броварків, козацькому селі нині затопленому Кременчуцьким водосховищем. Оповідач був одним з трьох дітей середньозаможних  селян. Оповідач подає суттєву інформацію про Громадянську війну, 1920-і роки та підкорення села владою. На початку революції люди ”плакали за царем”. Під час НЕПу (1921-1928) “людям жилося добре!”. Потім був озброєний спротив колективізації, бо “люди не хотіли віддавати своєї землі”. Навіть така форма колективного господарства як СОЗ викликала спротив. Оповідач стверджує, що найбільший опір  колективізації чинили колишні червоні партизани, які воювали за землю і волю. Найзаможніші селяни першими вступали до колгоспів, очевидно, сподіваючись уникнути розкуркулення. Різноманітні чужинці приходили до села. Оповідач разом з усією родиною вступив до колгоспу під час першої хвилі у 1929 році. Розкуркулення тривало “не один рік”, а довше, і люди намагалися уникнути цього. Під час голоду вимирали цілі родини, в тому числі родини колишніх червоних партизанів. Незадовго перед початком голоду оповідач поїхав на Кубань, де під час голоду було навіть гірше, ніж в Україні. У рідному селі оповідача у 1932-33 роках всі продукти відбирали у селян, а навесні ще раз реквізували збіжжя. Люди закопували харчі та зерно. Тестя оповідача заслали до Сибіру. Багато родичів оповідача померли, а в нього самого були “страшенно пухлі ноги”. У колгоспі “давали хліб, але люди все одно падали мертвими”. Оповідач описує комнезам як “найпершу совєтську зброю”, але помирали з голоду навіть його члени. Гробокопальникам наказували збирати трупи і закопувати їх в ями. Оповідач оцінює смертність у його селі як 25-50% і вважає, що голод був цілеспрямовано влаштований державою, аби знищити Україну, заморивши українців.
 
 
 

Свідчення LH10

Анонімна оповідачка, народилася 26 грудня 1926 року у Запоріжській області, розповідає, як померла під час голоду її мама, залишивши 4х маленьких дітей. Її батько, не знаючи, що робити, одружився з іншою жінкою, у якої були також свої діти, а сам поїхав на Донбас, щоб заробити хоч крупи. На жаль, мачуха оповідачки ставилася добре лише до своїх власних дітей. Дізнавшися про це, батько забрав дітей до себе. Невзмозі бачити, як його діти голодають, він закопав їх (оповідачку в тому числі) живцем. Після порятунку міліція відправила дітей до притулку біля Бердянська. Діти ходили з розпухлими животами, немов надувні кульки. Пізніше оповідачку було переведено до іншого притулку у Дніпропетровську, де вона залишалася до 14-річного віку.
 
 
 

Свідчення LH11

Олександр N., народився 1916 року біля Каневу в родині непмана, якого вигнали з його хати у 1931 році. Був одним з 5-х дітей. У 1920-х роках, коли батько оповідача тримав ресторан, він змусив сина вивчити ідіш. Після того, як вигнали батька, оповідач поїхав до Кам'янського (тепер Дніпродзержинськ) і там вчився на різних технічних курсах до 1933. У Дніпродзержинську оповідач бачив розкуркулених селян, особливо – дітей, які жили у виритих печерах за містом. У 1933 році він поступив до міського індустріяльного технікуму, де головою партійного комітету був Леонід Брежнєв, який жив за три будинки від бабусі оповідача, і міг добре бачити тих розкуркулених, які жили в норах. Оповідач досить позитивно описує  Брежнєва. У 1933 хлопець, що вчився разом з ним і працював на міліцію, розказав про заплановану облаву на селян в печерах. “І там стільки було багато нещасних дітей, які тікали з сіл, тікали з сіл для збереження свого життя, і не знали, чи втечуть від смерті, чи попадуть на смерть”. Студентом, він не голодував, бо мав пайку хліба 800 гр, проте був змушений купувати все інше і платити 10 рублів щомісяця за помешкання. “Я зазнав багато біди”- каже він. Також бачив опухлих голодних жебраків у місті. Починаючи з 1934 він працював на фабричній кухні. Значна частина інтерв'ю стосується Другої Світової війни. Пізніше оповідач приймав участь у совєтській окупації Галичини  і був засуджений до 8 місяців дисциплінарного батальйону у Шепетівці. Брат оповідача був страчений гестапо у 1943 за українську націоналістичну діяльність.    Також подає деяку інформацію про страту німцями євреїв у Києві.
 
 

Свідчення LH12

Анонімна оповідачка, народилася 1905 року у Дніпропетровську (колишній Катеринослав) в сім'ї залізничного провідника, якого у 1911 покалічився під час нещасного випадку. Була однією з 7 дітей. Батько отримав пенсію і купив 30 гектарів землі біля міста Лозова (тепер районний центр у Харківській області). Батька було розкуркулено, заслано на Соловки, а майно відібрано. Оповідачка подає дані про матерів, які їли власних дітей, ковбасу та холодець з людського м'яса, які продавалися на ринках міста та про інші прояви каннібалізму. Її чоловіка було заарештовано і їй довелося йти по родичах шукати місця де жити. Торгсіни (скорочено від російського ТОРГовля С ИНостранцами) особливо вразили  оповідачку. Під час голоду вона втратила кількох родичів, але її власні діти вижили. Взагалі, “Люди мерли, мов мухи”. Оповідачка бачила повстання проти колективізації  перед початком голоду. На її думку, тільки бідні селяни вступали до комнезамів та партії, решта селянства була за самостійну Україну, в той час як росіяни підтримували совєський режим і ненавиділи українців. Багато з “неграмотного комнезаму-голоти” також померли під час голоду. Оповідачка також відповідає на запитання про революцію та місцеві звичаї.
 
 

 Свідчення LH13

Анонімна оповідачка, народилася 7 травня 1904 року у козацькому селі на 500 дворів Великобагачанського району Полтавської області. Була однією з 5 дітей в сім'ї. До революції жила у діда, який мав 40 десятин землі. У той час “Звичайно, українці були пригнічені, так само як і за совєтів”. Революція сталася, бо “люди були дуже пригнічені... Інакше не можна було. Революція мусіла бути. Тільки не така, як сталася, що большевики прийшли. Ті росіяни хотіли “неделимую” (Росію), їм однаково – чи червона, чи біла, аби “неделима”. Але якби Україна залишалася незалежною, все було б інакше. Більшовизм прийшов з Москви, але в Україні люди дуже повірили: ”Ага, оце нам і  земля, оце нам усе”. Бо така була орієнтація – земля селянам, фабрики – робочим. Але вийшло не так. Вийшло все державне”. Пізніше “Тоді прийшов НЕП. За НЕПа було краще. Хто не був, так би мовити обізнаний з політичного боку.Ну, от, дали трошки хліба, дали землю, дали трошки жита, то й можна жити. Ну, а хто хотів  самостійної України, то заарештовували. Мого чоловіка заарештували у '29-ім році, як виникла СВУ (Спілка Визволення України, таємна організація, до якої належали українські церковні діячі та вчені). І я осталася. Синові було 5 років, донці 8. Ні, їй було 8 місяців, зовсім маленька осталася в мене на руках. Уже починалася колективізація. Починалося, що вже розкуркулювали, на Сибір вивозили. Але до '29-го року то ще можна було жити. Приблизно так, я ж кажу, хто не був заанґажований в політиці. А хто був, для того було небезпечно”. Після революції сім'я мала 6 десятин землі. Під час НЕПу “все робилося по-українському”. Люди підтримували Українську церкву, окрім багатіїв, які продовжували тяжіти до російського православ'я. Навіть у 1930-х роках сільська управа складалася з місцевих українців, але поступово збільшувалася частка новоприбулих, включно з “чужинцями” (росіянами та євреями), яких прислали згодом. Місцевий актив і комнезам складалися з бідних людей, “які навіть картоплі не мали”. Розкуркулення і колективізація проводилися під керівництвом уповноважених, які приїхали з Росії у 1930 році: “В 1930-ім році восени збирають збори і кожного вечора, кожного вечора: в колгосп. Ну, люди огинаються, не хочуть. Все ж чисто забирають – їхню худобу і інвентар. Ну, люди тоді мовчали. А деякі казали:”Ну що це – знову панщина?” А вони кажуть: ”Ні ,це не панщина – це тільки так і так. І дуже зразу йшли в колгосп бідні, і дуже йшли ті, що ніби їх почали розкуркулювати”. Чоловік оповідачки був дияконом, висвяченим  Українською Автокефальною Праваславною Церквою, і був серед тисяч, заарештованих і розстріляних у 1929 році у справі СВУ. Хреста з церкви зняли і перетворили приміщення на клуб. Оповідачку і її маму викинули з колгоспу як класових ворогів, а їхню хату відібрали навесні 1933. У них не було харчів, “навіть картоплі”, але вдолося продати коня. Під час голоду оповідачка змогла продати заховані коштовності (хрестик, срібні монети, тощо) до торгсіну та виміняти у солдатів вишиванки на хліб. Син оповідачки намагався рибалити.  Особливо емоційно напруженим є опис, коли оповідачка, невзмозі дивитися на опухлих від голоду дітей, хотіла повіситися, але син ублагав її не робити цього. Ввечері того дня мати оповідачки повернулася з продуктами з торгсіну і родина врятувалася. В цей час на ринку почали з'являтися ковбаси з людей. Потім, в кінці травня – на початку червня, люди почали копати незрілу картоплю. Мати оповідачки померла у 1933, пішовши побачитись з тіткою оповідачки, яка була ув'язнена в Лубнах. Друга її тітка померла разом з чоловіком і чотирьма дітьми. Двоюрідна сестра оповідачки, яка пізніше померла з голоду, хотіла з'їсти печінку власної померлої доньки, але не зробила цього. Вимирали цілі вулиці. Оповідачка підкреслює, що протягом всього цього періоду, від початку колективізації, не було посухи. Після голоду було багато безпритульних дітей. Оповідачка також подає описи подій, про які вона чула від інших.
 

Свідчення LH14

Анонімний оповідач, народився 1903 року у великому селі на 1300 дворів (що за 35 км від залізниці  та за 12 км від міста Зінків) Зінківського району Полтавської області. Був сином селянина, що мав 5 га землі. Розповідає дещо про революцію і 1920-і роки. Під час НЕПу оповідач добре вів справи, торгуючи худобою. В 1927 році  він передплачував газету “Комуніст” (тоді український аналог “Правди”), про яку каже: “дуже гарна газета. Я її любив, там все писалося по-українському, чисто по-українському. Дуже гарна газета, хоч то їхня назва така була”. Там він вперше прочитав статтю “Ліквідація кукркулів як клясу, за рахунок куркуля побудувати колгоспне господарство”. Стаття викликала занепокоєння. Потім оповідач спостерігав, як найбільш успішних підприємців розкуркулювали і висилали. Кожного року податки ставали все вищими, а вже восени 1932 “забирали все на всіті” і цілі родини вимирали. Оповідач згадує, як бачив в місті на базарі двох дівчаток, яких кинула мати, як вони тулилися одна до одної під дощем.

Сільській апарат влади складався з місцевих, переважно бідних селян. Комнезам активно діяв. “А оті комнезами, шо ото ходили з піками і шукали хліб, багато померло з голоду. Навіть ті, хто воювали (за більшовиків) з першого дня, повмирали”. Оповідач наводить приклад одного ветерана Громадянської війни і члена комнезаму, якого місцева влада лишила помирати з голоду; наводить слова голови сільради: слабі мусять загинути, а сильні будуть жити. Та сім'я оповідача вижила, вступивши до колгоспу у 1934. Оповідач ледве уник 5-річного терміну ув'язнення за знайдену під час обшуку шкіру для чобіт. Люди боялися щось говорити через страх перед донощиками.

Розповідає про стосунки з росіянами. В його селі не було ні євреїв, ні росіян. Село побудувало церкву в 1906, яка не була Українською Автокефальною, і в якій російська мова вживалася в 1920-х. За колективізації приїжджали аґітатори, але їх було небагато. Однак багато чужинців проводили розкуркулення. Небагато селян втекло до Донбасу.

На запитання, чи вірили люди в те, що в Росії в 1933 році був голод, категорично відповідає: “Ні! Не було голоду. Їздили в Росію за хлібом. Навіть не тільки в Росію, а ті, що були на північ вивезені, в Вологду, то донька їздила до батька, туди якби в гості в 1933-му році й відтіля привезла пуд жита, з півночі, де там вічні тайги були, ліси; туди вивозили людей. Я її зустрічав... В Білорусії не було голоду. Тільки в Україні”. Розповідає, як вишукували збіжжя довгими пиками з металевими накінечниками і згадує магазини торґсін. Жертви голоду були серед всіх верств населення і навіть серед самих виконавців колективізації. Під час голоду оповідач часто ходив до Зінків, де міліція нічого не робила з голодними. “В 32-му мене зловив голод... я таке не думав, що так вони заберуть, і в мене забрали хліб. А в мене в хаті 10 душ родини. І так, приблизно при кінці тарвня в мене, а нема нічого. Встали рано, а моя мати каже: “ Боже, Боже, нема ні пилини, ні картоплини, ні бурячка нема, нічого”. Десять душ в хаті. І ніхто не журиться, ніхто не плаче, всі мовчать”.

Свідчення є особливо цінним, бо оповідач описує стратегії виживання, такі як закопування збіжжя, таємний заріз корови, працю поза колгоспом, підробку документів і приховану підтримку збоку порядних владників.
 
 

Виклад історичних подій LH15

Анонімний оповідач-чоловік, нар. 2 лютого 1914 р. в Миколаївській області, тепер Дніпропетровська область, один з восьми дітей (з яких шестеро вижили) заможного селянина, що починав з 5 десятин, збільшив власність до майже 60 десятин на час революції, а після революції залишився з 10 десятинами. Старший брат воював у першу світову війну і повернувся організовувати загін, щоб воювати за незалежність України. В 20х роках оповідача було виключено зі школи, а його батька вислали з села. В місцевій владі переважали сторонні, особливо, євреї, однак деякі місцеві (також) брали участь. Оповідач розповідає про місцевого отамана, якого звали Іванов: "його лозунгом було бити білих, поки не побіліють, а червоних, поки вони не почервоніють (Схоже тут помилка, скоріше, має бути "бити білих, поки не почервоніють, а червоних, поки вони не побіліють" - прим. перекладача). Він крав, пиячив і вбивав."

Комнезам з'явився тільки зміцнення совєтського режиму після 1923 р. Оповідач і його розкуркулена сім'я були вислані на далеку Північ перед голодомором. Тому він фактично нічого не говорить про голодомор, тримаючись періоду громадянської війни і життя висланих куркулів.
 
 

Свідчення LH15

Анонімний оповідач, народився 2 лютого 1914 року в Миколаївському районі. Був одним з 8 дітей (з них вижило 6) в сім'ї заможного селянина, який розпочинав з 5 десятин і поступово збільшив до 60 десятин до початку революції, а після неї залишився з 10 десятинами. Старший брат воював під час Першої Світової війни і повернувся, аби сформувати армію, щоб воювати за незалежність України. У 1920-х роках оповідача виключено зі школи, а його батька вигнано з села. У місцевій владі переважили чужинці, особливо євреї, але були також і з свої. Оповідач каже про атамана Іванова, девізом якого було “бити білих, поки вони не побіліють, а червоних – доки не почервоніють. Він крав, пив та вбивав”. Комнезам з'явився тільки після затвердження совєтами, після 1923 році.   Оповідача та всю його розкуркулену родину вислали на далеку північ до початку голоду. Звідси, він майже нічого не розповідає про голод, але говорить про громадянську війну та життя засланих кулаків.
 
 

Свідчення LH16

Костянтин Степовий, нар. в селі на Полтавщині, син заможного селянина, який мав 15 дестин землі та криту залізом хату. Родину було викинуто з хати у 1929 році. Оповідач, найстарший з дітей, пішов з дому, а батьки з рештою дітей (шестеро) залишилися в селі. Взимку 1930 батька вислали до Сибіру. “31-й рік був у тяжких умовах, ну, й 32-й рік! А вже восени 1932-го року родина пережила найбільші труднощі. І в кінці – голод, який забрав із собою двох найменших моїх сестер. Одній п'ять років, а другій два – які померли від виснаження і голоду”. Оповідач закінчив піврічні курси вчителів і поїхав вчити першокласників (32 учнів) в інше село на Полтавщині. “Все йшло, нібито, на початку так, як слід. Хоч гасла, які виставлялися тоді скрізь – по вулицях писалося тоді крейдою і тому подібне: “Боротьба за хліб. Боротьба за соціялізм”. Казалося, що щось мусить бути. І дійсно, в скорому часі це настало. Діти стали відвідувати школу рідше, приходили розбуті, роздягнені. Приносили із собою якісь такі – не то, не хліб: бурячки чи картоплини”. Бригади ходили по хатах, забираючи хліб і збільшуючи план до двору, який неможливо було виконати. Присилалися чужинці: 10-титисячники, 25-титисячники, переважно грузини. Ці чужинці не рахувалися з селянами, тому не вагалися забирати абсолютно все, навіть торбинки з борошном. Розвалювали печі, шукаючи харчі. І майже щодня скликали збори. Село було поділено на “десятихатки” для хлібоздачі. Учителів також примушували аґітувати за здачу хлібу, знаючи, що у людей хліба нема. Люди приходили на ці збори з опухлими ногами. На початку весни тільки10 дітей ще ходили до класу оповідача. У березні-квітні вчителів і учнів посилали на прополку ярини. Діти ходили, бо колгосп обіцяв їм 100 гр хліба і трохи олії за день роботи. Оповідач мав ділити буханець хліба і пляшку олії на 30 дітей. Вони просили роздати їм хліб одразу ж, але процювати змогли тільки годину, бо були слабкі. Так вони виходили на роботу 3-4 рази, на тому й скінчилося.

Одного разу оповідача послали до сусіднього хутору перевірити наявність хлібу. В одній з хат він побачив дівчинку за якоюсь роботою, а поруч лежали мертві батьки і ще одна дитина. На вулиці села лежали трупи. Їх підбирала підвода і вивозила до ям чи канав.

Оповідач отримував щомісяця пайок, який спочатку становив 16 кг хліба для нього і 8 кг для дружини, а потім був зменшений до 12 кг на обох, 200 гр цукру і 76 рублів – ціна глечика молока. Час від часу він отримував конину з колгоспу “бо треба сказати, що в той час не тільки люди мерли з голоду, а й худоба гинула від того, що все сіно, навіть солому забиралося. Забирала держава і не знаю чи до війська, чи що. Так що там було ото приходило багато людей, які спасалися тим, що яка кобила чи коняка здохне”. Дружині оповідача іноді вдавалося виміняти в місті щось їстівне. У колгоспі люди були дуже слабенькі, щоб працювати, багато з них померло, бо збіжжя в них так само забиралося, а грузинські активісти не робили різниці між колгоспниками і не-колгоспниками. Голод “було спеціяльно зроблено владою, лише щоб покарати українську націю, а навіть знищити її до тла. Можливо, це за те, що в свій час українці спротивлялися радянській владі”. Пізніше стверджує: “В Росії голоду не було” і додає, що знає про це через знайомого, який в той час туди їздив. Тільки на Кубані був голод.

Розповідає, чому люди йшли за більшовиками, про 1920-і, комнезам, сексотів, торґсін та подальші події. В селі оповідача до колективізації не було добровільного колгоспу. Не визнає націонал-комуністів того часу, бо вони будували совєтську систему. В кінці інтерв'ю оповідач наводить закон від 7 серпня 1932 року “Про збереження соціялистичної власності”, який карав на смерть чи ув'язнення за крадіжку колгоспної власності, в т.ч. харчів.
 
 

Свідчення LH17

Євфрозина Зоря, народилася 11 листопада 1906 року на хуторі Круглик поблизу міста Гадяча (тепер районний центр у Полтавській області), у сім'і заможних селян. Після одруження переїхала до хутору Гребища у Лубнах. Пізніше її чоловіка було розкуркулено і репресовано. Під час голоду вона була опухлою, їла лободу. Її батька і брата було заарештовано за вислови з приводу місцевої стінгазети, зробленої активістами. Батько помер у тюрмі в Гадячі, а мама – ще до початку голодомору.  Оповідачка описує, як їй вдалося втекти від людей, яким було доручено збирати трупи; вони хотіли вкинути її – ще живу – до мертвих, щоб не  йти по неї вдруге. Оповідачка врятувалася тим, що знайшла роботу в радгоспі, де, на відміну від колгоспів, держава наймала працівників і офіційно їм платила. Однак поза межами радгоспу вимирали геть цілі села. У рідному селі оповідачки на 50 – 70 дворів (приблизно 350-400 мешканців) загинуло більше 100 чоловік. Під час колективізації першими до колгоспів вступали заможніші селяни, сподіваючись  тим уникнути розкуркулення. Бідніші селяни, навпаки, ухилялися від колективізації, доки могли. Повстань проти колективізації у тій місцевості оповідачка не пригадує. Вона коротко описує, як проводилася колективізація місцевими селянами, а також про шукачів зерна, що призвело до голоду, а зрештою змусило переїхати, особливо розкуркулених, до Донбасу в кінці 1930-х.
 

Свідчення LH 18

Анонімний оповідач, народився 25 грудня 1908 року на заході Полтавської області. Коли йому було 8 років, батько загинув на Першій Світовій війні, а мама одружилася вдруге. Доглядав хлопчика його дід, заможний селянин. Дружина оповідача під час інтерв'ю періодично вносить свої уточнення. Діда оповідача було заслано до Архангельська у 1928 році. Уникнути тієї ж долі оповідачеві допоміг співчутливий представник влади, який в останню мить викреслив його ім'я зі списку виселенців, скориставшися неточністю у документах. У 1930 році, з фальшивими документами, він поїхав на Донбас і знайшов роботу у Жданові на заводі Азовсталь (тепер Маріупольській металургійний завод “Азовсталь” ім. С. Орджонікідзе), де працював до 1936 чи 1937 року. Як працівник, він щоденно отримував 400 гр. хліба та картопляний суп. Трудова дисципліна було надзвичайно жорсткою, і працівники – переважно з розкуркулених – жили у стані постійного страху та відчаю. Оповідач описує, як до Маріуполя йшли під час голоду виснажені селяни і про те, як вмирали люди після того, як їли мертву рибу з Азовського моря. В селі існував план до двору і планозаготівля. Описує картини голоду у Старобільському районі, які бачив під час відвідин рідного села і стикався з селянами, яких відправляли до його фабрики для “примусових виправних робіт” і які нічого не отримували за свою працю. Дає відповіді на запитання про Громадянську війну та період НЕПу. За НЕПу “було краще” і посадовцями були місцеві люди. Селяни чинили спротив колективізації. Пригадує, як міліція забирала геть голодних селян, що приходили до Маріуполя побиратися, а також як селяни продавали свої речі, аби купити продукти. Також пригадує, що тоді існував торгсін.
 
 

Свідчення LH19

Анонімна оповідачка, народилася у 1903 році у селі Осича Балка Звенигородського району Черкаської області. Була однією з 6 дітей сільського старійшини, який мав 20 десятин землі: 18 – пахотної та 2 – під ліс. Після смерті його дружини він віддав землю приданим за доньками і під кінець 1920-х був бідним. Але влада все одно вважала  його класовим ворогом і переслідувала. Серед місцевих активістів, стверджує оповідачка, “було багато тих, хто грабили людей, то жили собі, а як прийшов голод, то повмирали”. Оповідачка зазначає, що такі люди померли у 1933 і називає ім'я однієї активістки. Характеризує комнезам, як тих, хто грабували за підтримки совєтської влади. Зруйнування сільської церкви у 1928 році залишилося надзвичайно сильним спогадом для оповідачки. Останні п'ять років свого існування це була Українська Автокефальна церква. У 1920-х в селі була трирічна школа та двоє вчителів. Впертої опозиції колективізації не було. Голод у місцевості оповідачки почався у 1932 році, бо зерно “виміталося” державою, смертність була “масовою”, вимирали цілі сім'ї. Оповідачка сама була на межі крайнього голоду, і врятувала себе і своїх дітей тільки тому, що переховувала продукти та робила борошно з квітів акації. Оповідає випадок, коли мати їла по частинах свою мертву дитину. Вона мала знайому, яка поїхала до Росії, де не було голоду, і врятувалась тим, що виміняла там на речі харчі. Оповідачка переїхала на Донбас у 1934 і розповідає про свою працю там у дитячому будинку і про голодуючих сиріт, з якими працювала.
 
 

Свідчення LH20

Анонімна оповідачка, народилася у 1910 році на хуторі у 30 дворів, у Гадячському районі. Було однією з 5 дітей заможного селянина, який мав 9 голів худоби, в т.ч. четверо коней та двоє биків. Сім'ю оповідачки не було розкуркулено, але податки накладалися дуже високі, бо її чоловік не вступив до колгоспу. У 1932 році влада відібрала у родини корову та 4 овець. Коли вони виростили поросят, влада змусила віддати податок в одне порося. Потім, коли мали картоплю, мусили ще платити податок картоплею. Коли її чоловік заховав харчі, владники знайшли їх. Найбільшими переслідувачами були місцеві люди. Родині вдалося пережити голод, якийсь час подорожуючи з невеликою групою до Кубані, де вони намагалися  розжитися харчами, але були таки змушені вступити до колгоспу у 1934 році. Під час голоду оповідачка з її чоловіком поїхали до станиці Шкуринська (козацьке поселення) на Кубані, де населення складало 15,000 чоловік, і оповідачка чула, що казали місцеві козаки про голод у станиці. Оповідачка детально описує, як споживали бур'ян, а також про підробку документів та про те, як співчутливий комсомолець вчив селян, як краще ховати харчі. У рідному хуторі оповідачки вмерло приблизно десятеро людей, 2 сім'ї або виїхали, або теж померли, решта вступили до колгоспу. Відповідає також на звичайні запитання стосовно життя села в 1920-х роках.
 
 
 

Свідчення LH22

Ольга N., народилася 1903 року в селі Іванівка Долинського району Кіровоградської області в родині середньозаможних селян, де було 7 дітей. Оповідачка описує революцію та Громадянську війну у її місцевості, чисельність армій. Чоловік оповідачки 3 роки був ув'язнений у Холодному Яру. Розповідає про колишніх петлюрівців, про участь чоловіка у їхньому русі; про його арешт, ув'язнення та звільнення. Переважно розповідає про залізницю та Долинське, залізничний роз'їзд. Описує також спроби лікбезів для дорослих у 1920-х. Під час голоду, коли сама оповідачка перебувала в селі Долинське, помер брат її чоловіка. Зазвичай чоловіки помирали рініше жінок. “Були чутки, що хватали людей і робили з них ковбасу. Ці ж самі люди казали один одному: “Боже збав на базарі куплять, бо ковбаси з людей”. І ми боялися це купувати. Бо люди їли людей... Ходили чутки, що чоловік навпроти варив своїх дітей і їв їх. А потім хотів з'їсти свою дружину... Він хотів зарізати дружину, але вона втекла і заховалася.” І чоловік, і його дружина померли з голоду. Врожай був гарним: “В елеваторах було збіжжя! Всі рамки забиті, а кукурузи. Боже мій, скільки було!” Оповідачка розповідає, як вона та інші люди крали зерно зі сховищ, вказуючи, що люди в Долинському вмирали так само, як  і в селі. Багато з  російських поселенців, завезених в Україну, щоб поповнити населення, поверталися до Росії, бо не хотіли жити там, де “люди їли своїх дітей”. Оповідачка прожила 3 роки – 1934-1937 – у Казахстані і описує свій досвід.
 
 

Свідчення LH23

Анонімна оповідачка, народилася 1906 року у Калинівці, районному центрі Вінницької області, у родині національно свідомого українського залізничного службовця. Оповідачка описує умови життя під час Першої Світової війни, а також переслідування її рідних і знайомих за націоналізм і їхній “буржуазний” статус. Один з дядьків оповідачки десятиріччами переховувався у підпіллі. Оповідачка співала у хорі Української Автокефальної Правлславної Церкви і описує хорову активність священика Іоана Теодоровича до того, як він виїхав до США у 1924 році. На початку 1920-х червоні козаки ходили до церкви послухати главу УАПЦ митрополита Василя Липківського. Під час голодомору оповідачка описує пасивність голодуючих, знущання над голодуючими селянами у місті та у присільських районах, подає деталі діяльності спекулянтів та магазинів торгсін. Щемляче розповідає про долю маленьких сиріт, поміщених у державні притулки.
 

Свідчення LH24

Микола Павлович Ковалецький, народився 28 грудня 1918 року у Харкові за адресою Холодна Гора, 23, навпроти  Холодногорської в'язниці. Був одним з 7 дітей залізничника-стрілочника. У 1922 році батько оповідача уникнув тогочасного голоду, приєднавшись до земельного паю брата, який той отримав після революції. Оповідачів дядько мав 5 десятин, а батько – 6 десятин землі біля містечка Смотрич Дунаївського району Хмельницької (тепер Кам'янець-Подільської) області. Вони приєдналися до СОЗ у 1927 чи 1928 році, де платили 3-4 кг хліба за трудодень і це “було непогано”. Сім'я страждала, бо брата оповідача було ув'язнено на 2 роки за те, що їхній дядько був петлюрівським офіцером і еміґрував. Оповідач виріс у Смотричі і закінчив звичайну семірічку у 1932 році. У 1932-1936 він навчався у технікумі в Чугуєві - районному центрі Харківської області – на лісника, після двотижневого ув'язнення у Холодній Горі в 1932 році та тимчасового виключення як сина ворога народу. Оповідач демонструє глибоку зацікавленність і знання української літератури тієї доби. У 1936 році оповідача було відправлено на роботу до  Новошепелівського району на Чорновбильську лісогосп, тоді він заочно вчився в інституті лісогосподарства у Києві та Воронежу до 1939 року, коли його було забрали до армії.

      Студенти в Чугуєві під час голоду були опухлі, часто їздили до Харкова вкрасти хліба. Оповідач чув про людську м'ясофабрику біля Севастополя.

      Він каже :”Я бачив трупи, що лежали вздовж залізниці, коли ми їхали від Чугуєва до Слав'янська (районне місто в Донецькій області), були просто села трупів. З Полтави до... в усіх напрямках вздовж залізниць, бо люди хотіли сісти  на потяг, а потяг був забитий, так що вони не могли сісти. І так вони чеплялися і падали, і отак вмирали. І я бачив на власні очі, як рано вранці НКВД – тоді ще ЕКВД (насправді тоді ще ГПУ) - виходило і збирало ті трупи, і були добровольці, які допомагали їм. І вони вантажили трупи на машини і вивозили за місто і там лишали їх. Кидали їх у спільну могилу і засипали землею. Я бачив це на власні очі”. Кам'янець-Подільській, очевиднно, через свою близькість до польського та румунського кордонів, не так потерпав від голоду, як Полтава, Київ, частини Вінниці і особливо Кубань. На Кубані особливо “голод був страшний”.

      Оповідач наголошує на тій ролі, яку відігравало місцеве населення, особливо комнезам, у веденні місцевої політики, характеризуючи членів комнезаму як “яничарів”, які не знали, хто вони були, але які становили дуже маленьку частину населення, “лінтяйї, які не хотіли працювати” і які “коли вже всі в полі, вони все ще сплять”. Оповідач описує взаємну ненавість між росіянами та українцями у Червоній армії, стару традицію бійок між селами, жіноче повстання та Отамана Сокола, який проводив погромні операції біля Смотрича у 1934-1937 роках.
 

Свідчення LH 25

Станіслав Лещинські, народився 1927 року в Новосілці (тепер Збручанське Борщівського району Тернопільської області). Описує життя у Великих Чорнокінцях (Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) за річкою Збруч, на Польсько – Совєтському кордоні. Розповідає про взаємостосунки населення по обидва боки річки, про впроваджені Совєти марши селян на роботу до колгоспу під музику, про постійні танці вечорами в Чернокінцях – все з метою справити враження на населення Польської території; як під час голоду українських колгоспників примушували ходити на танці. Також оповідає історію заможної польсько-української родини Кулійчуків, а саме про розкуркулення, виселення на Біле Море, втечу, голод, вбивство, каннібалізм, самогубство і втечу до Польщі через Збруч. Оповідач став адвокатом і активістом Солідарності, виїхавши з Польщі у 1982 році.
 

Свідчення LH26

Анонімний оповідач, народився 1910 року у Миргороді Полтавської області. Був одним з 8 дітей заможного селянина, який мав 16 десятин землі. Після революції у родини залишилося 8 гектарів. Оповідач описує рух за кооперацію, в якому приймав участь його батько. Стверджує, що під час Громадянської війни всі заможні селяни були прихильні до Петлюри. Більшовики мали значну підтримку серед бідніших селян, але втрачали її, бо “забрали чоботи, забрали кожух, забрали сало з хати”. В середині 1920-х років батько оповідача підлягав експертному податкові – одному з перших заходів, спрямованих на економічну ліквідацію кулаків. Одночасно, оповідача та його братів і сестер виключили з семирічки. У 1931 його батька було розкуркулено і виселено. Оповідач, однак, здобув вищу освіту в Харківському університеті, став вчителем. Починаючи з осені 1932 року “голод був тяжкий”. Оповідач вважає це навмисною спробою зруйнувати селянство, особливо в Україні. На початку 1933, під час паспортизації, через донос сусіда, оповідачеві відмовили у видачі паспорту і зобов'язали за 10 днів виїхати з Харкова. Пригадує зруйнування Української Автокефальної Православної церкви, як препинив існувати комнезам у 1933, як прислали чужинців до села і введення політпідрозділів в МТС. Оповідач добре поінформований про політику того періоду, описує академічне та культурне життя, зустрічі з видатними діячами культури. Описує церковний  розкол в Миргородському районі. Негативно ставиться до зверхньости західноукраїнських націоналістів до православних українців центральної та східної України.
 
 
 

Свідчення LH27

Анонімна оповідачка, народилася 1906 року в м. Гадячі Полтавської області, в родині українських націоналістів. Родина передплачувала українські журнали, оповідачка пригадує “Основу”. Описує національні та класові стосунки в жіночій гімназії до та після революції. Троє двоюрідних братів оповідачки були офіцерами  царській армії, та перейшли до Петлюри; двоє опинилися в інтернованих таборах Польщі. Оповідачка описує революцію, Громадянську війну, зміни влади і як зупинялись в їхній хаті махновці, петлюрівці та більшовики. У 1920-х мама оповідачки читала “Известия”, але часто з огидою жбурляла у сміття. Оповідачку з чоловіком і мамою постійно переслідували через їхнє соціяльне походження. Описує ситуацію з харчами в місті, походи до торґсіну. Голодуючі селяни приходили до міста просити харчів в 1932-1933 роках, деякі вмирали на вулицях. У цей час оповідачка працювала в сиротинці. Одного разу принесли немовля, знайдене біля вже кілька днів мертвої матері. Інший хлопчик, який, голодуючи, їв траву, не міг позбавитися цієї звички, незважаючи на всі старання вихователів. В цей час оповідачка мала на день лише 200 гр хліба. Також описує, як тяжко кривдили селян, які намагалися торгувати продуктами.
 

Свідчення LH28

Анонімний оповідач, народився 26 жовтня 1917 року в селі Попільнянського району Житомирської області. Був одним з 6 дітей заможного “свідомого українського” селянина, який мав до революції 33 десятини землі. Брат і дядько оповідача служили в армії Петлюри, за що обох було заарештовано 1928 року і заслано на Колиму. У 1920-х роках селом керували місцеві активісти з числа бідних селян та середняків. Подає інформацію про комуни, засновані у 1920-х комуністично-орієнтованими фермерами з США та Канади та їхню ліквідацію, а також про озброєний спротив Совєтам в середині 1920-х. Період НЕПу був “не дуже добрим” для родини оповідача через дореволюційні борги батька та пізнішу експорпріацію.  Оповідача було виключено зі школи як сина кулака, його батька – позбавлено права голосу в 1927 році. Сільська церква стала Українською Православною Автокефальною в 1924, а в сусідньому, “більш свідомому”, селі – ще в 1921. Закрили цервку під час розкуркулення. В 1929 році тільки 15 селян підписалися за колгосп. В 1929 році оповідач виїхав до Києва, а його батько -  спочатку до Керчі, потім до Харкова, щоб уникнути арешту. В Києві на початку 1930-х більшість робітників розмовляла російською, хоча оповідач відвідував українську семирічку. Оповідач познайомився з деякими родинами партійної еліти, деякі з яких були “свідомими українцями”. Взимку 1932 голодні селяни почали приходити в Київ у пошуках харчів. Тіла тих, хто вмирав, збирали сміттєвози. В Києві на ринку продавалася ковбаса з людського м'яса, за що іноді заарештовували продавців. Пізніше, за німецької окупації, оповідач обійшов близько 10 сусідніх сел, розпитуючи, скільки людей померло під час голоду. В середньому – 16,5-18% населення кожного села. “Але в цих місцях голод не був тикий страшний, як, наприклад, в Уманьській області”. Кияни “знали, бо з Києва люди їздили до Росії за харчами і навіть в сусідную Білорусію, що голоду в Росії немає, в Білорусії немає. Казали, що голод є на Кубані, знали, що на Дону є голод, ну й безумовно на Україні, але знали, що в Москві голоду немає...” У 1933 році фунт картоплі на базарі коштував 70 карбованців, а вчитель на той час заробляв 350 рублів на місяць. “Павло Постишев був дуже популярний серед населення взагалі. Фактично, то був кат України, але тоді популярний був і він ходив весь час у вишитій сорочці”. Оповідач стверджує, що Київ був закритий для голодуючих селян, інакше він був би запруджений ними. Люди, що поверталися з Сибіру, розповідали про спецтабори для людожерів. Оповідч подає дуже детальну картину життя і праці в Києві в 1930-хроках. Розповідає про міжетнічні стосунки та переслідування владою дітей репресованих. Також оповідає про участь Організації Українських Націоналістів у Другій Світовій війні.
 
 

Свідчення LH29

Дмитро Корнієнко, народився 1918 року на хуторі у Понорницькому районі Чернігівської області, біля р. Десна, зовсім поряд з Росією та Білорусією. Батько оповідача був національно свідомий заможний козак, мав 500 акрів землі, до революції був офіцером царської армії, а потім воював на боці Петлюри. Родина зберігала козацькі традиції і була розкуркулена у 1927 році. Батька оповідача було засуджено за нібито вбивство двох місцевих комуністів, а в 1933 його мати було ув'язнено на 8 років; оповідач разом із п'ятирічною сестрою залишився на  бабусин догляд. Бригада із хлібозаготівлі прийшли шукати збіжжя, хоча в родини абсолютно нічого не було, окрім півсклянки пшона, яке і забрали. Більше їсти не було чого, і бабуся швидко після того померла, залишивши дітей самих. Вони втекли до лісу, жили там ціле літо, збираючи пташині яйця та ловлючи рибу, що було суворо заборонено. У 1934 році сестрі вдалося зв'язатися з матір'ю, яка втекла з в'язниці, а оповідач поїхав до Києва, де згодом закінчив школу. Описує своє сирітське життя і переслідування у школі за його соціальне минуле. Під час голоду оповідач не міг поїхати до Росії чи Білорусії, де, як він чув, голоду не було. Дорослі розповідали, що міліція та військові на залізницях не дозволяли сідати на поїзди. Також детально описує діяльність комнезаму, знищення місцевої церкви, і розмірковує про почуття національної ідентичності селян.
 
 
 

Свідчення LH30

Анонімна оповідачка, народилася 19 грудня 1917 року у Великобагачському районі Полтавської області. Сирота, вона виховувалася старшим братом, якого примусили стати секретарем сільради. Під час колективізації цей брат наказував своїй родині спати повністю вбраними, на випадок арешту. Люди настільки противилися колективізації, що деякі вчиняли самогубство, деякі – божеволіли. Вживали різноманітних заходів, аби примусити їх вступати до колгоспу. Суворо карали родичів за найменшу образу активістам – аж до вигнання з колгоспу та до розкуркулення. В кінці 1931 вся родина оповідачки вступила до колгоспу. В 1932 родина почала голодати до початку врожаю. На початку 1933 хліба не було взагалі, і якщо траплялось щось їстівне в саду, родина швидко це з'їдала. У 1932 році ще було можливим поїхати до Білорусії чи Півнчного Кавказу за харчами, але “у 1933 вони не випускали нікого нікуди. Мусіли так сидіти, і гинули на місці люди як ті мухи. Вже 1933-ій рік то був дуже страшний. Люди просто падали, пухлі, сухі. Я була така суха, шкірочка і кістки, але я не була спухла тому, що я працювала в тих, де зсипали те збіжжя...то я їла те зерно сире”. Оповідачка також описує, як разом з іншими крала зерно з амбару, де працювала. Коли вперше після голоду людям давали харчі, то деякі помирали від шоку травневої системи. Під час голоду ситуація була дуже важкою, але деякі сім'ї вижили, окрім родини її дядька. Оповідачка обвинувачує “Москву” за навмисне створення голоду, щоб зламати опір і звести людей до такого стану, коли єдине, про що вони можуть думати – це виживання.
 
 
 
 
 

Свідчення LH31

Анонімна оповідачка, народилася 1923 року у Лохвицькому районі Полтавської області в родині залізничника. У 1931 чи 1932 батька оповідачки було заслано до Мурманська, на будівництва Біломорського каналу, а мати лишился сама з чотирма дітьми. У 1935 його було амнестовано, але у 1937 “чорний ворон” забрав серед ночі його як “бандита - петлюрівця”. Оповідачка пригадує реквізацію збіжжя та підпалення стодолів на знак протесту восени 1932 року. Взимку “люди почали пухнути з голоду” і цілі сусідські родини вимирали. Один голодуючий сусід забив іншу сусідку за те, що з'їла зелені колоски, які він таємно посадив для себе на городі. Родину оповідачки врятував її дядько, який заховав збіжжя. Навесні люди рятувалися тим, що їли листя цукрового буряку, листя та кору дерев.
 
 
 

Свідчення LH32

Олександра Биковець (дівоче - Матвієвна), народилася 1901 року у Великій Багачці, на Полтавщині, в сільській талановитій родині: один брат був офіцером, другий – актором, третій – співаком. Сама оповідачка була співачкою, їздила з ансамблем бандуристів. Всі брати оповідачки померли від туберкульозу, вижили тільки вона  та сестра. Описує культурне життя України, Просвіту, хори, театри, знайомство з поетом Євгеном Плужником. Оповідачка одружилися зі священиком Української Автокефальної Православної церкви і під час голоду перебувала у Полтаві. Подає  широку інформації про упослідження Української Автокефальної церкви в 1930-х роках і про її знищення. Описує преслідування владою її чоловіка та намагання його завербувати. Син оповідачки (LH33) часто вносить свої зауваження. Обидва ворожі до комуністів 1920-х років.
 

Свідчення LH33

Священик Олександр Биковець (син оповідачки LH32), народився 1924 року у Великій Багачці, на Полтавщині. Оповідач доповнює свідчення своєї матері, докладніше зупиняючись на освіті, кар'єрі, зайняттях батька, описує соціальне життя та взаємопоміч духовенства. Подає суттєві подробиці голоду в Полтаві, під час якого віруючі приносили їм якоїсь їжі, але оповідач змушений був порпатися у смітниках. Описуючі труднощі, з якими він стикався як син священика, оповідач з гіркотою пригадує пісню “Дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство”. Під час голоду дітям не дозволялося виходити на вулиці без дорослих через страх перед каннібалізмом. Оповідач бачив на базарі холодець з людського м'яса і селян на вулицях, які просили хліба. Тітка оповідача, яка після революції 1905 року іміґрувала до Франції, присилала родині франки, які можна було використати в торгсіні, але це листування стало додатковим обвинуваченням проти батька. Розповідає, як матері вдалося дістати фальшиві документи, де не зазначалося, що вона – дружина священика. Спогади також охоплюють період Другої Світової війни та відродження Української Автокефальної церкви під час німецької окупації.
 
 
 

Свідчення LH34
 
 

Анонімний оповідач, народився 17 липня 1900 року у Новоаврамівці, козацькому селі на 400 родин, у Хорольському районі Полтавської області. Був одним з 6 дітей заможного селянина, який мав 35 десятин землі. Оповідача було позбавлено виборчого права голосу через те, що служив у гетманців (хоча він швидко пішов від гетманців, бо ті чинили вривди селянам). Справжня причина полягала в тому, що його обирали керувати зборами і він, будучи на боці селян, постійно провалював рішення сільського уряду. Мав 3-4 десятини землі, але влада наклала податки, яких він не міг сплатити. Співчутливий голова сільради  попередив оповідача про планований арешт, і він втік до Центральної Азії, приєднавшися там до розкуркуленого брата, який жив без документів. У травні 1932 року оповідач поїхав до Криму з марною надією знайти роботу. У Харкові він бачив голодуючих селян, що побиралися. Під час голоду працював у совхозі Шовкотрест близ Миргороду. Там він денно отримував 600 гр хліба. В совхозі не вмирали з голоду, хоча і голодали; оповідач сам пухнув з голоду. В його селі з голоду померла чверть населення. В Криму ж “хліб був. Не багато, але можна було дістати”. Також розповідає про Громодянську війну і коротко, проте чітко – про методи примусу до вступу до колгоспу.
 
 
 
 

Свідчення LH35

Олена Лисківська, народилася 1922 року в Києві, дочка інженера-електромеханіка,  “так званого старого петлюрівця”, якого заарештували і вислали у 1929 році. Після повернення його знову вислали у 1934, і він знову повернувся у 1941. Оповідачка закінчила школу в 1940 і вступила до Київського університету. Початок війни перервав навчання. Розкуркулений дідусь оповідачки вірив в освіту і спромігся до революції дати освіту всім своїм дітям, окрім одного  сина. Щоб врятуватися, батьки оповідачки розлучилися у 1924 році, але продовжували жити разом. Оповідачка описує націонал-комуністів 1920-х як ідіалістів, що “їх всіх знищили тоді, бо хоч вони були комуністами, але вони були українці”. Коли прийшов Постишев у 1933: “Це був кінець, так би мовити, навіть номінальної автономності української партії і програми. Після того почалися погроми і чистки...То були 34-ий, 37-й роки. Це був цілковитий розгром так званої  комуністичної України”. Студенткою, оповідачка завжди мусила писати автобіографію, щоб владники могли перевірити її соціяльне походження. Рівень освіти в її рідній україномовній школі, в центрі Києва, був високий. Проте, в 1930-х роках в Києві було більше російськомовних шкіл, аніж україномовних. В 1931 році родина оповідачки переїхала до Владикавказу, а в 1932 – до Боярки, поряд з Києвом, а через рік повернулася до Києва навесні 1933, і жила у маленькому помешканні. В цей час батько, якому заборонялося жити в Києві, жив у Курській області. Умови життя в місті були важкими, родині на мізерні гроші доводилося купувати продукти на ринку, а, починаючи з 1933, був хліб за картками, за яким треба було вночі вистоювати довгі черги. “Мама була слабою, і її ті черги абсолютно виснажували. Я ще не могла йти, бо мені було 12 років, мене б там задушили в тих чергах однаково. Я би нічого б там не могла дістати”. Урки тероризували хлібні черги. З часом, мати була здатною діставати кілограм хліба на родину лише раз на 3 дні. Оповідачка оримувала якусь їжу в школі, але її чотирирічна сестра недоживлювалася. З гіркотою описує торґсін. В школах дітей примусово голили, бо в ослаблених, у них з'являлися воші. Згодом, в школі була епідемія тифу. Під час голоду “дуже багато померло в Києві”, переважно селян, які приходили з сіл, але міське населення з голоду не помирало.  Міліція відганяла голодних селян від крамниць і, по можливості, виганяла з міста геть. Мати оповідачки не купувала м'яса на базарі під час голоду через чутки, що ковбаси – з людей. Про каннібалізм знає від тітки, яка працювала лікаркою на селі і яку оповідачка відвідала в 1934 році. В той час на селі стояло багато забитих хат.
 

Свідчення LH36

Анонімний оповідач, народився 25 жовтня 1914 року в селі Березівка Коростишівського району Житомирської області. Батько працював механіком на млині. У 1928 році оповідч поїхав навчатися музиці до Києва і перебував там під час голоду. Подає детальний опис освітнього та культурного життя в Києві наприкінці 1920-х та 1930-х років, в тому числі 3 випадки, як влада “викурювала” так званих націоналістів, спочатку дозволивши проведення національних культурних заходів, а потім арештовуючи учасників. Розповідає про чистки серед інтеліґенції 1937 року і згадує, що всі євреї відділу єврейського фольклору Української Академії наук були арештовані. До початку чисток кожна бібліотека мала секції української, російської, польської та єврейської літератури, а в 1936 році, на вечорі пошани Спілки Українських письменників, присвяченому Шолому Алейхему, було запропоновано назвати вулицю його ім'ям. Потім, однак, всю єврейську літературу “понищили, попалили. Отже, бачите, вони хитро прикривали свої плани, щоб знищити культуру інших народностей”. Оповідач вважає націонал-комуністів українськими патріотами, але прирівнює комунізм до фашизму. Розповідає про політику музичних репертуарів за Сталінських часів і про те, що прокомуністичні американські робітникі не вірили правді про сталінський режим. Навесні 1933 оповідач зустрів знайомого, який повів його на Поділ в Києві. Знайомий завідував тимчасовим притулком для 250-300 дітей, яких виловлювала міліція. Дітей годували якийсь час, аби вони не розбігалися, а потім вивозили за місто на 40-50 км і кидали в полі, де більшість і помирала. “Він показав мені кілька хлопчиків, називався Василько один, другий, здається, Грицько. Каже: - Ці вже два, а то й три рази приходять, повертаються до Києва, а решта, розуміється, по дорозі гинуть”. Отже, дітей голодних, які приходили до міст, не спасали, не віддавали десь до приюту чи що, а ось таким способом хотіли, щоб вони, значить, гинули”. Попередній директор того притулку був заарештований за надмірну доброту до дітей. В рідному селі оповідача люди не вмирали з голоду, бо добрий обласний провідник дозволив їм варити кашу з іще зеленого жита. За це його ув'язнили на 20 років. (Оповідач переконаний, що це відбувалося по всій Житомирській області, але це не узгоджується з чисельними описами, зібраними Українською Громадою Пам'яті, і які скоро має опублікувати Володимир Маняк; однак в окремих селах і районах такі випадки підтверджено). Стверджує, що масова міґрація селян до міст почалася в 1932 році. Описує Київ під час візиту французського міністра Еріо: міліція брутально розганяла хлібні черги і кидала людей до машин. Оповідач додає, що “у Росії голоду не було. Наші люди їхали в Росію, щоб спастися і купувати хліб, продукти, але їх не пускали, їх завертали, людей викидали з потягів, на дорогах завертали, щоб гинули”.
 
 

Свідчення LH37

Семен Клочко, народився 1902 року в селі Митьки Іркліївського району Полтавської області (тепер село Новоукраїнка Чорнобильського району Черкаської області, перенесено, бо місце затопили Києвським водосховищем). Батька оповідача було розкуркулено і вислано до Уралу, а оповідач зазнавав дискримінації як “куркульський син”. Їздив, переховуючись, до Північного Кавказу, Уралу, Казахстану, Горького. Вважає, що життя за царя було гарним, бо влада не докучала, і прирівнює революцію до злодійства: “Крали, відбирали, їли, пили: оце така була революція, ото й усе”. Життя за НЕПу було добрим.  Церква в селі діяла аж до 1935 року. Оповідач стверджує про голод: “А що про людей, про тих, що я бачив, як вони вмирали з голоду, як вони страдали, як вони просили папи, то нема сили... Просе дитина папи, а її нема. Заходять до хати, забирають все що не є. Такий кусочок хліба і той забирають, не оставляють задля децка. Все перекопають у хаті, в дворі, все чисто. Шукають, може заховав яку зеленинку й ту як найдуть, то заберуть. Нічого не оставляли. Нічого не осталося, й ні курки, ні собаки, ні кошки, нічого абсолютно – нічого не осталося, все люди поїли і самі мерли”. Оповідач сам був опухлий. Про те, хто вчинив це, відповідає: “Наказ приходив з центру, з Москви. Але наші (українці) робили це. Сусід! Як у мене забирав уже й з хати викидав сусід через тин. Викидав дітей, викидав  усе чисто, каже, хата моя, садок мій, не ходи, та й годі! Свої, не чужі! Там було пару чужих агентів, ті тишечком сиділи коло столу, здавали приказ, та й годі. А наші робили, самі своїх мордували. Оповідач особисто знає про випадки каннібалізму. З населення 800 чоловік після голоду залишилося тільки 300.  Оповідач переконаний, що в Росії не було голоду, хоча козаки на Північному Кавказі вмирали. Він чув про голод у Казахстані, але напевно не знає; однак каже, що анти-російське протистояння тривало там дуже довго. Оповідач детально описує совєтські методи примусу до вступу до колгоспу: умовляння, шантаж, примус і навіть тортури. Описує методи виживання, в т.ч. свою роботу поза колгоспом, поїздки до підмосковних сіл і спроби дружини влаштовувати бартер. На Кубані люди рятувалися, викопуючи зерно та кукурудзу, що їх миші та ховрашки понаносили до своїх норок (подібний випадок описує Данило Шумук у книзі “Довічне ув'язнення”). Описує породжений совєтами стан ворожнечі в селі та ненавість до активістів, яка призвела в одному випадку до вбивства. Розповідає про охорону довкола полів і як майже був заарештований за збір колосків. Також розповідає про підробку пашпорта та інших документів.
 
 

Свідчення LH38

Олександр Гончаренко, нар. 1903 року в Смілі (тепер районний центр Черкаської області), як він каже “козацькому гнізді”. Ріс біля Білої Церкви, і більшість з описаних ним подій відбуваються в тій місцевості. Батько оповідача працював охоронцем на цукровому заводі, мав уніформу схожу на жандармську. В 1922 році тітка оповідача, комуністка, принесла його (батька) фото до владників як нібито колишнього жандарма. У 1924 році батька, а заодне і трьох його дітей по досягненні ними 18-річного віку, позбавили виборчих прав,. В кінці 1929 батька розкуркулено, заарештовано у справі СВУ, родину вигнано з хати, і оповідач поїхав на Донбас. В 1932 році він повернувся до Київської області і отримав документи з посвідкою “соціяльно чужинний елемент”. Приховував це до 1934, коли йому довелося знову тікати на Донбас, щоб уникнути ув'язнення. Оповідач дорівнює царський і совєтський режими: “Щодо царського режиму, й що до комуністичної влади також. І ті, й другі зазнали; ми великої шкоди від обох мали.  І то є російська, і то російська. І тільки вифарбувана в біле, а та вифарбувана в червоне. Все рівно до українців вони не є дуже добрі. Хліб вони люблять український, робітників українських люблять, але душу українську вони не знають”. Оповідач розповідає, як козацька історія та традиції передавалися з діда-прадіда. На запитання, чи пишаються люди досі козацьким спадком, відповідає: “Навіть і тепер. Кого б ви не спитали. Хтось споріднений до козаччини – він гордий такий, і ніде не соромиться сказати, що я – з козацького роду...Всякий знає, що козак є охоронитель України, народу, своєї традиції. І який би то не був наїзник – чи польський, чи турецький, чи татарський, чи російський – козаки їх не любили, тому що козаки воювали проти них”. За НЕПу селяни працювали на власній землі, а працівники отримували справжні гроші, але 1929 рік був несподіваним для людей, в т.ч. для батька оповідача. Оповідач стверджує, що його батько належав до СВУ, який збирався майже щоночі і намагався зібрати армію скинути совєтську владу, за що його заслали на Соловки, де він і помер. “Ви не можете сказати, що вони що-небудь видумали. І я є живий свідок, що в нашому селі була така група й ця вся група пішла на Соловки. Я живий свідок того. А вже ніхто не може сказати, що то була неправда”. Оповідач неґативнї думки про Петлюру, але зауважує, що селяни його дуже підтримували. Підкреслює внутрішній розкол в селі, описуючи тих, хто підтримував комуністів, як юрбу нероб. Деяких з них розстріляли. Під час розкуркулення учнів, в т.ч. оповідача, посилали описувати майно жертв. Подає дуже детальний опис розкуркулення і життя в бігах, у вічному страсі бути “викритим” як куркуль. Вважає, що метою розкуркулення, серед іншого, була поставка робочої сили на Донбас. Помилково описує 25-тисячників як “25000 росіян прислали на Україну”. Описує також антирелігійні кампанії. Під час голоду оповідач повернувся з Донбасу і жив за 25 км від Сміли, у Сухолісах, де мав роботу на залізниці. Описує, як голод вбиває людяність, згадує, як байдуже переступав через трупи по дорозі на роботу. Голод “почався у '32-му, восени. У '33-му році, це після колективізації загальної ще люди мали собі на городах, коло хати посіяв там трошки жита чи ячменю, чи проса, чи що. То все-таки мали кусок хліба, що можна було перезимувати. Прийшов наказ із району – на село наклали стільки то тон зерна.  Ти мусиш найти! Де ти знайдеш – то справа твоя, не моя. Ну, ці всі комнезами, комсомольці й партійці зорганізували такі “комітети по викачці хліба”. Викачувати, це знаєте що – качати воду з колодязя або олію качати – силой тягти  з землі, чи воно там є чи не є. Ну, й пішли. Багато дядьків таких є, що мішок зерна, викопав яму за хатою і поставив. Знав, що прийдуть забирати, бо вже по тих інших кутках забирають. Так ходили ці комнезами з довгими такими дротами й шукали, де м'яка земля – значить, там щось закопане. І находили навіть закопаний хліб і забирали ВСЕ. В коморах очистили все, забрали все. Для чого? Треба було зробити штучну голодівку. А ви знаєте, чи птаха ви візьмете, чи звіря. Чим ви його можете навчити стати, або на цирку десь щось робити те, що ти хочеш? Тільки голодом. Так само вони пристосовували голодом  приучити людей, щоб вони пішли працювати до колгоспу. Бо багато людей не хотіло іти до колгоспу, навіть у '34-му році, чи в '32-му. От. Знач, примусово заставити – забрати весь хліб, а потім зробити спільну кухню. І як ти йдеш до колгоспу робити, то ти на кухні достанеш обід, сніданок і вечерю. А як ти не йдеш – то ти не маєш, бо в тебе забрали все. Але деякі партійці трошки перегнули закон. Хотіли зробити ще ліпше, як можна зробити. І забрали буквально все. А щоб дати на ту кухню, що обіцяли, то Москва не дала. Не дозволила. Сказала, що: - Ви ще маєте хліб! Ще ви виживете... І не дали. А повні магазини хлібу, повні магазини зерна скрізь на станціях стояло. Для відправки до Москви. І ходила міліція кругом, охороняла ці склади, але людям хліба не давали. Тоді люди почали мерти з голоду – спершу пухли, а потім падали, як мухи. Тоді Москва дала розпорядження – в великих містах, не в селах – відкрити комерційний хліб. Цебто – хлібина, один кілограм. То поробилися черги. Коло кожного магазину черга по кілометру, по півтора кілометри черги за тим хлібом. І то так: карбованець дав і не взяв хлібину. А черга стоїть. Цілий день, цілу ніч, на другий день чекає, поки дійде його черга, щоб купити хліб. Він стояв 2, 3 дні в черзі, і з голоду впав і вмер. Я на свої очі бачив це в Києві. У Білій Церкві це було також. Київ і Біла Церква мали ці магазини, а в селах не було. Таким чином вони штучно створили цю голдівку для того, щоб примусити людей іти до колгоспу, але так перегнули цей закон наші ж комуністи, наші українці-комуністи, що люди почали падати, як мухи з голоду”. Оповідач також пригадує, що продавалося людське м'ясо на базарах Києва, а також цілком спустошені села. “Як було відомо, хто мав можливість, їздив в Москву по хліб. Купляти в Москві хліб український”.
 
 
 

Свідчення LH39

Анонімна оповідачка, народилася 1920 року у Вищий Дубечні Київської області. Батько оповідачки, інженер, син “куркуля”, не жив вдома, коли вона була маленькою: переховувся. Був засланий у 1934 на 20 років до Колими. Через це оповідачку було виключено з комсомолу, а пізніше, після школи, заборонено продовжити навчання. Описує важке життя своєї матері, як дружини і доньки репресованих осіб. Ті, хто були при владі, були бідні та ліниві: “бідаки, які не любили працювати, і з таких людей складався цілий партійний осередок. В кожному селі так”. Під час голоду родина їла лушпиння картоплі і сушені жолуді, з яких робили борошно, а також щавель. Деякі сусіди ловили їжаків та жаб. Багато людей в селі померло, інші втекли, іноді тільки для того, щоб вмерти в дорозі.
 
 
 

Свідчення LH40

Анонімний оповідач, нар. 1899 року на хуторі Петрівського району Харківської області. Був сином заможного селянина, який до революції мав 30 десятин землі. Оповідач подає багато інформації про революцію, Громадянську війну, кривавий 1937-й. В місцевості діяли банди з 1917 по 1922, за цей час встановилася совєтська влада у формі комнезамів, і на хуторі зі 120 чоловіків було розстріляно 23.  Комнезам дозволяв мати не більше 12 десятин землі на родину. Оповідача заарештували 1932 року за невиконання держзобов'язань. В цей час “вже не тільки в в'язниці гинули з голоду”. Оповідач детально пригадує ув'язнення і допити у 1932 та 1937. Дружина оповідача зауважує, що до початку голоду майже всіх чоловіків з хутора забрали, так що “жінки та діти осталися і ото ходили все по хатах, шукали все щупами, чи не є де закопаний хліб. Як взяли до штабу ноччю, а я мала дитину малу і ще двох, то вони мене продержали трохи не цілу ніч. Я прийшла додому, зимно, дитина перевернулася в колисці, змерзла. То я вже тоді, як визивали до штабу, то я дитину брала із собою. Дитина плаче, то вони тоді швидше відпускають. А його посадили й оштрафували. На 3000 оштрафували. Взяли корову, все позабирали. Тільки оставили троє дітей. Буряків не забрали. Картоплю забрали”. Оповідач додає: “Та соломи тієї, що лежала в скирдах по 5 років. То вона внесе в хату солому топити, повибирає колоски, а в колосках там десь ще осталася пшениця”. Дружина: “То колись молотили машиною, а останній рік молотили котком, то воно не вимолотилося добре. То я колосків поназбираю, а ступу забрали, все ж куркулями нас рахували, то мені брат зробив таку колодочку, то я туди накидаю, поб'ю шворнем. Суп їм зварю...А діти були такі, що наскрізь світилися”. Оповідач: “Ну, що ж! Таке життя склалося. Ну, що ж! А як узнали, що в соломі тій та й є колоски, то й розтягли. Біднота, КНС, то й розтягли. А як весна прийшла, то почали умирати поголовно. Ну й що? Їли ж і дітей, жінки чоловіків. Ні кішки, ні собаки – ніде не було. Усе поїли. О, як згадаєш, то тяжко його все переказати... Тридцять третій був дощовий і страшний урожай. Великий урожай”. Дружина: “Убирати не було кому. То вони подивилися і тоді приправили крупи. То воно було таке гірке, що як зварять, то ніяк не можна їсти. Але ж деякі по три рази підходили, брали. Поїсть, а до ранку  - вже нема”. Оповідач: “То такого багато було – як наївся, то до ранку вже й нема. Помер. Таке творилося. І там, на наших краях, ще українські села вимерли більш-менш на 70%, а московські села близко нас, там десь кілометрів 10-15, понад Дінцем, то ще Петро-І, Катерина понаселяли, цілі села повимирали. Нічого не лишилося...Їхні назви Протопопівка, Верьовкіна, Воловенкова”.
 
 
 

Свідчення LH41

Т. Гоголь, нар. 1906 р. в містечку Стара Синява Хмельницької області, також оповідає життя її покійного чоловіка, Івана Гоголя, нар. 17 серпня 1891 р. Він працював на місцевому цукровому заводі, а оповідачка домогосподарювала. Після революції “то був НЕП, то тоді було не зле. Люди дуже добре піджилися і добре жили. І все було, як в Америці, що ви хотіли. Золото “ходило” і всякі гроші “ходили”. Ми поженилися в '24-му році, а в '28-му році то вже почали обкладати селян, стали вже вивозити збіжжя, а в '29-му році ще гірше. Тоді стали на Сибір вивозити людей. Цих вивозять, а ті не дають, щоб вивезли. Стали боронити”. Батьків оповідачки разом з іншими родичати було розкуркулено. Розповідає про жіночий бунт у селі і подальші арешти, детально описує кривди, вчинені комнезамом, а також загальну картину життя в 1930-х роках. На початку голоду “вже вивезли, кого хотіли. Ограбили село на 100%. Вже нема нічого в селі... Голод почався навесні. В 1932 рочався. У 32-му ще не так, як у 33-му вже пустився. Але й тоді досить було. Вже як починався той голод, то вони, ці бідняки, вони ходили по селі, вони самі грабили, самі розбивали, все спродували за безцінок, людей виганяли з хат, то всіх звозили в одну хату. Чоловіки повтікали, а жінок і дітей в одну хату везуть. Вже на підлозі нема де й спати, вже зробили полки, вже на горищі сплять. Ну що ви маєте їсти? Ходять, просять, хто що дасть – буряк, бараболю – все. Прийшла весна, звідти стали хурами вивозити тих людей. Мруть без кінця. І по селі мруть. Вивозять без усякого, без нічого, везуть – і кінчено. Чоловіка нема і вже й мені треба вмирати... Це так – вивезуть на цвинтар, висиплять, бо нема кому ями копати...” Оповідачка додає, що коли здихали коні, люди швидко розбирали м'ясо. Ті, хто відбирали збіжжя, мали, що їсти, але інші не мали нічого. Згадує, як ті шукачі ламали печі, брутально поводилися. Оповідачку врятував дядько: давав їй трохи гороху, поки вони не стали отримувати 200 гр хліба та півкіла борошна на день за роботу на буряках. Хліб був з гороху. “Ну і так вони цих людей виклали в селі до чиста . Тоді що робити? Люди людей їли. От він іде. Я іду до того села щось шукати, а мертвий лежить. Він приходить до того мертвого, ріже й їсть. І сам умирає. Сам там умирає коло того мертвого. Так що в нашому селі навіть мати дитину забила, що мій дядько бачив на очах, як вона варили і їла. Свою дитину заб'є”. Наводить інші випадки каннібалізму, в т.ч. як її батька хотіли з'їсти, та він врятувався, а також стверджує, що німці намагалися підрахувати кількість померлих у селі протягом 1930-х років. Оповідачка описує пізніші події та долю чоловіка, свідчить про масові поховання у Вінниці і переповідає історії, що їх їй розказав її дідусь про своє життя.
 
 
 
 

Свідчення LH42

Анонімна оповідачка, нар. 1914 року в селі Почапинці Лисянкського району Черкаської області, в родині робітника/селянина. Батько і сестра оповідачки померли під час епідемії тифу в 1919 році, відтоді її мати мусила працювати. Оповідає історію священика, ув'язненого на 25 років за звинуваченням у тому, що його сини мали зброю; насправді ж у них були водяні пістолети. Під час голоду:     “Знаю, що голодівка була, знаю добре. Люди тільки падали, Господи. Мій тато мав брата, що він мав, як то кажете, погребник. То було яму викопають і кидають туди людей. Накидають повно, а тоді загортають. То більше, як 40 ям тих було, що повно людей накидають. Щось страшного! Тоді голодівка була в 33-му році, що не дай Господи. Як то люди вмирали!” Оповідачка вижила, бо працювала у колгоспі і отримувала там харчі, але інші вмирали: “До смерті не забуду, скільки тих людей валялося по землі – щось страшного було!” Її дядько, що мав погребника також помер з голоду разом з усією своєю родиною. Ті, хто забирали збіжжя, були місцевими селянами. Оповідачка не стикалася з випадками каннібалізму.
 
 

Свідчення LH44

Степан Дубовик, нар. 1909 р. в селі Білка Тростянецького району Сумської (тоді  Харківської) області. Сім'ю оповідача було повністю поруйновано розкуркуленням і голодом: діда розкуркулили, батько втік на Донбас, брат опинився в сиротинці, а жінки повмирали з голоду. Оповідача виключили зі школи за протести проти перетворення місцевої церкви на клуб і він втік на Далекий Схід. У 1930-1933 роках оповідач був кондуктором на залізничній станції Основа поблизу Харкова. Стверджує, що в березні того року вийшов спецнаказ продавати посвідки-квитки річні чи піврічні, а кондукторам заборонялося продавати квитки громадянам під загрозою звільнення. Це було зроблено, щоб унеможливити пересування голодних селян. Оповідача було звільнено за те, що, попри це, перевозив селян. Цей епізод було перекладено англійською і опубліковано під псевдонімом С. Коробейник в “Заборонено допомагати голодуючим” . Чорні справи Кремля: Біла книга/ Під ред. С. Підгайного (Торонто-Детройт, 1953-1955), т. ІІ, стор. 468. Оповідач також згадує про покинутих, вмираючих з голоду в поїзді дітей, та описує декілька випадків каннібалізму. Оповідач їздив до Росії під час голоду і катеґорично стверджує, що там голоду не було: “По Україні голодівка, по всій була. В Росії ніякої голодівки не було. Я їздив, коли мав вихідні дні, то я їздив на західню дорогу до Росії – Дмитріїв, Комаричі, Смоленськ, Брянськ. Там мука була 20 рублів, пшенична 25 і 30, пшоно 35, масло і м'ясо – все було, хто хотів, то їв. На Україні того не було. Багато людей туди приїздило з України, купували, але міліція чекала, коли ми скупимося на базарі – коли скупилися люди на базарі з України, вони прийшли на станцію, на двірець й окружили їх. Зайшли до середини і позабирали всі мішки на підводи, сказали, що ви не маєте права тут купувати й вивозити з відділа продуктів. В тім числі був я, жінчин брат був, Павло Носик. Ми купили тоді по два пуди пшона, по пуду муки і по три пуда картоплі – і в нас то все відібрали. І ми мусили їхати назад без нічого... Це було у 33-му, в квітні. То ми приїхали без нічого. А росіяни кажуть, що там голод такий був, в Росії ніякого голоду не було. Поза межі України ніякого голоду ніде не було. Це я живий свідок і можу свідчити перед усім, бо я працював на залізній дорозі й мав право їхати, мав квиток безплатний. Я був у Льгові, Дмитрієві, Комаричі, Брянську, Смоленську і в Вітебську був – це була Білорусія. В Вітебську так само було все на базарі, шо хотіли та й купували.” Оповідач додає, що був в тих містах у березні – квітні 1933 року. Він втратив матір, двох сестер і троє дітей однієї з них в 1932-1933. Також розповідає про родину дружини.
 
 
 

Свідчення LH45

Анонімний оповідач, нар. 1924 р. у с. Цеглівка Барвінківського району Харківської області; був синос волосного серетаря, який за більшовиків був секретарем сільради. Родина вступила до колгоспу під час колективізації. Сільраді, в якій працював батько оповідача, підпорядковувалося 6 колгоспів. В родині оповідача ніхто під час голоду не помер, хоча всі були опухлими. Батько оповідача отримував від сільради 250 гр хліба щодня. Оповідач виливав з норок ховрашків для їжі. Декотрі розкуркулені нелеґально отримували документи, на яких повинний був стояти підпис голови сільради, від батька оповідача, а пізніше, під час голоду, присилали родині харчі з Донбасу. Оповідач описує бригади шукачів збіжжя зі списами. Його батька заарештували у 1935-му році, він помер у в'язниці. Його було заарештовано за те, що у 1929 році дістав листа від свого батька з-за кордону. Оповідач був у сиротинці, потім у школі, згодом у військовій школі, а відтак мусив урвати всі зв'язки зі своїми рідними.
 

Свідчення LH46

Анонімна оповідачка, нар. 1923 р. у Дніпропетровській області, в селянській родині. Вона втратила дідуся до початку голоду, а декількох братів і сестер – під час голоду, подає  щемлячий опис упослідження її родини як куркулів.  “До колективізації то нормальне життя було. То людина жила собі нормально... Ну, я ще тоді мала була. Знаю, що все було добре. Про наставлення батька не можу сказати, бо я ще була дитина... Але я знаю, що батько не хотів іти до колгоспу як почали ці колгоспи організовувати. А тоді почали накладати на нас ті податки. Ну, худобу відводили, і коней, і корів. А тоді більше і більше накладають. Значить, уже й коров нема, а вони  масла накладають, і вони сир, і молоко – а вже нема з чого! Ну, а тоді почали розкуркулювати. Бо  то везли самі, а тоді вже не мали, що везти. То  вони приїжджали і забирали, що було! Що  знайшли: там якесь зерно, що залишилося на посів, чи що – то вони його забрали. Під  мітлу підмітали. А пізніше почали закраму витрушувати. То під'їжджали тими підводами й нагружали й забирали то все. А тоді почали забирати таке як одежу... І то безкінцево було”. Батька оповідачки було заслано до Сибіру, а родину викинули з хати. Бідний селянин дав їм притулок на пару днів, а потім перебрався сам до своїх родичів і залишив їх у хаті. Хата скоро стала непридатною для життя, бо люди розтягли солому зі стріхи для опалення взимку. Тоді родина перебралася до порожньої хати, яка належала людям, що їх вислали. Мати пішла працювати до радгоспу, залишивши дітей і повертаючись лише, щоб принести їм заробленого хліба. Чужі люди давали їм попоїсти, але дуже обережно, ховаючись від активістів. Оповідачка згадує, як їм вдалося принести буряка і картоплі, зварили борщу, але прийшли активісти і вилили те. Після того вони приходили мало не щодня і видивлялися, що в хаті є їстівного, промовляючи : “Чим ви живитеся, що ви досі живі?” Якщо вони варили суп, треба було стерегтися активістів. Одного разу вони спекли хліба, та активісти забрали його. До початку голоду діти ходили до школи, але під час голоду сільська школа не працювала. Діти виришили піти з села, згодом потрапили до Північного Кавказу, і жили більш-менш нормально.
 
 

Свідчення LH47

Олександра Костюк, нар. 14 березея 1899 р. біля Харкова і була адаптована родиною з Харкова. Розповідає історію родини її чоловіка, який був родом з Бугаївки Ізюмського району Ворошиловградської області, походив з досить заможної національно свідомої родини, що складалася майже з 50 членів, більшість з яких було або репресовано або повмирали з голоду. Оповідачка подає короткі відомості про родину, але детально описує культурне життя в Україні 1920-х років, називаючи імена письменників і вчених, яких знала особисто. Закінчила аспірантуру перед 1930 роком, а оскільки не хотіла голосувати за засуд членів СВУ (в існування якого вона вірила), то їй довелося виїхати на працю до Рубіжного, Ворошиловгрвдського району, де працювала на катедрі неорґанічної хемії, була директором лабораторії до 1938го року, коли заарештовано її чоловіка. Описує, як разом із студентами її посилали до сіл збирати врожай, як бачила в порожніх селах трупи і голодуючих селян. Жителі Бугаївки, які  не хотіли вступати до колгоспу, були названі підкулачниками, їхнє майно конфісковували. Ті, кого не заслали, подалися до Харкова або Донбасу, деякі діти жили безпритульними. “Більше ініціятивні селяни ішли в Донбас у вугільні та інші копальні. Там потрібна була робоча сила і влада не дуже додивлялася, хто працює. Там було таке-сяке постачання харчами і якось відкілясь, зробивши свої землянки для життя, вижили вони. З 50-ти членної родини Кривобабків лишилися живими ті, що вивезені до Сибіру та два, три з тих дітей, що перебули в дядька Івася в Харкові. Івась мав свою трагедію: закінчивши політехніку в Ростові, приїхав до Харкова, закінчив аспірантуру з фізико-хемії і очолив лябораторію в Інституті Стандартів... У 1938-му році, коли прийшла черга на науковців, КҐБ дослідило його заможне походження та що родичі вивезені геть, і його заарештовано. Так загинуло майже 50 членів розумної, талановитої селянської родини в ці страшні часи масової голодової смерті, організованої Москвою... По вивезенні родин лишалися діти, що втікали з возів. З'явилася смара так званих безпритульників. Жили вони на залізничних станціях удень, вночі, грілися коло котлів у коридорах будинків, годувалися тим, що вкрадуть на вулицях і виміняють. Мали своїх відпоручників злодіїв, які їм в замін за речі украдені давали харчі. Ця безпритульня банда вивела собі неписаний закон солідарності – хто порушував норми життя за тим законом, ставав вигнанцем. Йому обривали рукава і ніхто з беспритульних не мав права допомогти йому”. Хоча оповідачка вважає, що голод був в першу чергу наслідком соціяльної політики, а не національної, однак стверджує, що в Росії голоду не було.
 
 

Свідчення LH48

Анонімна оповідачка, нар. 1910 р. в Харківській області. Її батька був “дуже заможним”, мав “40 десятин в одному місці, 60 – в другому, і 30 – в третьому”. Під час розкуркулення він був ув'язнений разом з декількома іншими родичами. Оповідачка не надає інформації про те, де перебувала або чим займалася під час голоду. Була примушена брати участь у кампаніях з продразвьорстки. “І були такі випадки, що забирали у жінки останню шклянку пшона...Або останню шклянку квасолі. Були такі випадки, що знаходили зерно, закопане в землі. Люди хотіли залишити для себе, щоб не вмерти з голоду, але якимись палками – я це тільки бачила- якось робили дірки і вишукували, що там під землею заховане зерно в мішках. А що квасолю останню шклянку й пшоно – жінки плакали, не давали, а їх забирали. Це одне таке, свідок була. Друге, бачила дітей пухлих, і людей дорослих, пухлих, мабуть, водою було налите з голоду, з'їсти нічого було. Отак ідеш по вулиці, а воно лежить, не мертве ще, але ніхто йому не може допомогти. Це що своїми очима бачила”. Навесні люди копали мерзлу картоплю, що залишилася з минулого врожаю, змішували її з борошном і пекли оладі. Люди також їли кору дерев. Торґсін вразив оповідачку. Вона чула про родину, де вбили і з'їли власну дитину. Ті, хто конфісковували збіжжя, були українцями, навіть і ті, що їх прислали з-поза села. Серед них були і добрі люди, які намагалися допомогти, і такі, які прагнули отримати премію за сумлінне виконання своєї роботи. Оповідачка їла м'ясо здохлої конячини.
 

Свідчення LH52

Анонімна оповідачка, нар. 5 жовтня 1902 р.біля Конотопу Сумської області, в родині заможного селянина. Напередодні революції оповідачка закінчила сільську школу і навчалася у Конотопській гімназії. Родина мала 20 десятин землі до революції і лише 5 – після. Батько оповідачки помер у 1919 році. Вона описує реквізиції часу воєнного комунізму. Під час НЕПу село ожило. Сільська церква стала Українською Автокефальною у 1923 році, а в 1928 її закрили, заарештували священика. На початку колективізації оповідачка перебувала в іншому селі, куди з району приїздили уповноважені та скликали збори. Чоловіки відправляли на ці збори своїх дружин протестувати з надією, що совєти не арештовуватимуть жінок. Ті, хто добровільно вступили до колгоспу, робили це, щоб уникнути розкуркулення. В 1930-му група розкуркулених селян жила в лісі та час від часу робила набіги на активістів, відбираючи пограбоване і повертаючи людям. “Голод почався вже, по-мойому, на весну, а чи на початку 33-го вже то було, 32-й рік був гарний урожай, зроблений посів на 33-й рік, але вже на весну став великий голод”. Першими помирали селяни, які не пішли до колгоспу, бо в них було забрано все, потім – колгоспники. “А на дітей не давали харчів, бо таке гасло було: “кто работает, тот и кушает”. Люди їли бруньки, кору дерев, т.і. Деякі намагалися дістатися до міста купити комерційного хліба, але черги були дуже довгими, та і  пізніше селян вже до міст не пускали. Два брати оповідачки померли по дорозі. Люди намагалися різати неспіле жито, їм – переважно жінкам – давали за це 5 років в'язниці, якщо ловили.
 

Свідчення LH53

Анонімна оповідачка, нар. 1919 р. в Києві. ЇЇ батько був кооператором, походив з роду священиків і “дуже неґативно” ставився до совєтської влади. Мама оповідачки була медсестрою і донькою українського письменника. Батьки були дуже активними націоналістами. Батька декілька разів арештовували, в 1937 його заслали і він помер від туберкульозу. Родина переїхала до Полтави, коли оповідачка була зовсім маленькою. В школі до неї упереджено ставилися як до доньки “ворога народу”, вчителі налаштовували інших дітей проти таких спадкових ворогів. До 1933 року всі школи в Полтаві були українськими, крім однієї, потім всі були зрусифіковані, окрім однієї, викладачів якої репресували. Оповідачка дуже доброї думки про місцевих росіян, які допомогли родині після арешту батька. Селяни почали стікатися до Полтави влітку 1933-го: “йшли за заробітки, шукали кусок хліба”. Про родину: “Самі ми тяжко, але переживали. Не були такі спухші, бо тато був кооператором, працював, трохи, що міг – трошки діставав. Село – все голодало, бо все забрано було в селі. І оставлене на поталу голоду”. Оповідачка не була особисто на селі, але чула від батька про все і бачила голодуючих в Полтаві. Міська міліція скидала мертвих і напівживих до загальних могил. Полтавчини не вмирали з голоду, але була епідемія тифу, люди їли мишей. Справа була не у відсутності врожаю (“врожай був дуже добрий”), голод було створено за наказом з Москви, яка хотіла винищити і українську інтеліґенцію. Мати оповідачки казала їй про випадок каннібалізму, свідком якого вона була.