Case History LH54

Anonymous female narrator, b. July 15, 1908, on a khutir in Hadiach district, Poltava region, one of eight children of a peasant who was exiled in March 1929 (1930?), by which time narrator was married and living on another khutir. The whole family was exiled to Vologda, where several family members perished. Narrator escaped in 1931 to Kharkiv where she worked in a factory. In Kharkiv the famine began in 1932, and there was nothing in the stores. Only in 1933; however, did one begin to see starving peasants coming into Kharkiv. Narrator describes one starving peasant from whom pieces of flesh dropped off as he was walking. Peasants were not allowed to buy in state stores. Narrator heard how the authorities would pick up starving peasants, load them on trucks, and dump them in pits outside town. Those who could got out; those who could not died there. Narrator also describes homeless orphans in the streets. Narrator also gives information on events from the revolution to World War II in Ukraine.

Питання: Свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В 1908-му році, 15-го July-а.
Пит.: А де Ви народилися?
Від.: В Гадяцькому районі.
Пит.: Це в Полтавській області?
Від.: Полтавська область.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були господарі. Мали господарку, невеликі такі як тут американські фермери, але мали землю, сіяли й худобу тримали, тяжко працювали. Мали восьмеро дітей - та й батько і мати. І ті старші дуже помагали батькам в полі робити, й в полі, й в дома, а ми менші помагали що могли - худобу пасли, свині. Як вивчилися вже по 12 років то ми вже корови доїли, все робили і так воно було аж до 29-го року, ще ми жили в своїм господарстві до 1929-го року. Уже надібрали батьків з готової землі посіяної. Надібрали, оставили, на душу скільки там, бо нас було 10 душ: батько, мати й восьмеро дітей. То оставили землі стільки - вже було посіяно все. І я це пам'ятаю як поділяли, бордили по гречці увсюди. І так вони поділили. Ну то добре, ще було можливо - то був НЕП. Ще були в своїм господарстві, потім до 28-го ще ми все, а в 29-ім році, я вже була замужня, на другім хуторі. І в 29- ім році нараз повідомили мене, і моя сестра була там замужем у другому хуторі - на хуторах жили. Повідомили що: Приїжджайте, бо ваших рідних висилають за межі України! Ми нічого не знали - що, куди, як. Ми з сестрою йдем - піст, у березні місяці. Був і сніг і вода, й грузло й ми йшли пішки. Ідем до хутора до кінця - доходим до того відкіля вийшла заміж. Ми приходимо, тут в сільрада. Дивимся в вікна, кричать мій брат, мій тато, сусіди такі заможні: - Ідіть діти скоро, скоро кажіть, хай пакують, що можуть з харчів, бо будуть всі родини вивозити. Ми одуріли! Приходим додому, кажем: - Мамо, збирай все, - я вже була заміжня, вже нас восьмеро не було, бо вже замужем я була, й ще одна й третя. Кажу: - Збирайте що маєте, кажу, сказали, що будуть вас усіх вивозити! -Куди? - За межі України. І тут тобі вже. Тільки ми це сказали, ось ідуть НКВДисти. Вони називалися з других сел, з такого трохи біднішого роду, і такі, що помагали в нашому дворі батьки їхні. І то було добре, як жнива помагали - й їм платили й хліб давали й все й вони були задоволені. Ще колгоспів не було. А потім дивлюся, син її, того самого син, що він колись робив у нас, стоїть з рушницями, й сказав: - Забирайся - як найскорше! Вони були українці, але були комуністи росіяни з ними. - Забирайсь, як найскорше! Куди, що? Значить хто що взяв - все. Але раніше ще пограбували дещо й з одежі брали, харчі брали. Пасіка була в батька, грабували. А потім сказали: - "Собирайсь" - значить, зараз всі з родини. І вони тоді тут складали, там то хліб, тут сухарі, сюди туди вже фіри приїхали. Приїхали, вигнали фіри чужі, а наші коні вже були забрані. І волів уже забрали, але йще в хаті були. Ну тоді приїжджають і всіх нас саджають, дітей - жінок. А чоловіки замкнуті в сільраді в такім будинку. І замкнуті вікна, вони то кричали нам сказали, що йдіть скажіть, бо родини нічого не знали. І так почали, вивезли і погрузили їх в товарні вагони й повезли - дітей, і жінок, і бабів, найстаріших людей, і малих дітей -всіх забрали таких заможніших людей, і вивезли в Гадяч і погрузили в товарні вагони, де вуглі возили і зачинили їх, так набили битком, що тільки могли двері зачинитися. Люди кричали, падали, умлівали. І такий зробили довгий потяг., що спереду був паровоз один, а заду попихав другий. І так везли і ні чутки ні вістки -куди ділися не знаєм. Аж пізніше почали листи приходити: - Нас завезли 500 миль за Москву, місто Вологда. І помістили, набили церкву. Набили людей повну церкву, так як у вагонах було - так ту церкву забили. А харчі які привезли люди, сухарі, десь вони були окремо. Привезли, скидали купою -сухарі ста на голівне і так які хто мав ще яке сало чи що. Людей зачинили без нічого і так потримали скількись днів. Але чоловіків, ані одного не залишили в тій церкві де залишили жінок і дітей. А чоловіків забрали і послали далі - аж чуть не під Архангельську губернію, і там розрубували ліси - тайги - такі були великі ліси й рубали ліси, щоб проводити дорогу далі -таку державну. І там люди мучилися голодні, мороз у марті місяці. Уже в нас розставало - був сніг з водою взявся -а там були морози й великий холод. Ну тоді почали ще приходити ті потяги з такими людьми й їх не було вже поміщати в церкві а ті там душилися голодні, почали хворіти й вмирати! Діти поголівне вмирали! Їх витягали й закопували прямо так, і те місто Вологда й ті люди вже пізніше які осталися живі вернулися і все розказали. Мого брата й батька й матір й сестру на Урал послали піжніше, а там була невістка, четверо діточок, такі як орлята були. І ті діточки почали вмирати найскорше, бо де яка кришка, то мати дає дитині, аж і сама вже пухне. Померла одна дитина, тоді померла мама, невістка - братова моя - і померла третя дитина. А одна осталася і ще була жива. Ну й тоді привозили ще людей і вже не було куди в ті церкви поміщати, то їх вивозили в ліс - просто в ліс, і висипали -вивантажали групами так як би якийсь навоз або якесь дерево. Ну, що робити? Зима ще і люди спилювали і зрубували -давали ж їм там рубати, що ті рубали ті чоловіки прийшли, бачуть, що порозсипали людей на полі на снігу, й вони почали рубати там якесь дерево й робили такі як індіанські будки. І ви знаєте, люди почали там ховатися, побачили НКВДисти, що охорону роблять, розвалили все і переганяють далі. Що, спеціяльно старалися український народ винищити! Ну й так, і тоді моя сестра й ще ось тут у Чікаґо -він вже вмер бідняга бо переніс велике горе, й вони як чоловіки поїхали ліси рубати, а цих тоді погнали там де ж порубали ліс, а пеньки оставалися. Посилали молодших дівчат оті пеньки корчувати, щоб вичистити їх, щоб робити дорогу. Знаєте, як той пеньок тут машина приїде за один раз, а то діти рубали такі, моїй сестрі 16 років було, і вони рубали ті пеньки і голодні, зимно. І то ж НКВДистів навіть не вистарчало стерегти того народу. І вони зговорилися (вона зараз у Чікаґо, чоловік помер, а вона ще жива.) Каже: -Паша, тікаймо! Як удасться, хоч будем живі, а ні, однако смерть. Люди падають як мухи, вмирають і там же їх загребуть і все. Ну, й вони давай тікати. І моя сестра - їй було 16 років, і ця, що в Чікаґо тепер, вони почали тікати. Пройшли лісами 100 кілометрів пішки, й голодні й мерзлі. Десь там щось випросили як зайшли, й їх НКВД зловило, назад прислали. Але не йшлось на смерть. Вони й знову тікали й вони прийшли і десь там за пасом був якийсь руб. І вони приїхали до Москви. Приїхали до Москви, документа ж ніякого нема. Що робити? А нас, я вже те не доказала - а нас як розкуркулили -нас пізніше розкуркулили де я була замужем, нас розкуркулили вже в 30-ім забрали все, а в 31-ім зовсім вигнали з хати. І це дитина в нас була маленька, оця. І чоловіка прийшли арештувати й він сказав: - Щоб Ти явився в сільраду -і другі прийшли, і його приятелі - молоді, добрі такі, кажуть: - Олексій Максимович, ідем у сільраду нас кличуть. Він каже: - Куди? - Ми йдем голови несем у петлю - тікаймо! Вони кажуть: - Куди ми тікатимем без документів? Треба, щоб сільрада дала хто ти є. Ніяких документів не дають - тільки якщо воєнний пашпорт якийсь є та то не є документ, бо як признавався то й мій чоловік і зразу сказав: - Я так а ... -перехрестився і вже в нас забрали, що в нас нічого не було і каже: - Йди. Куди втікать: - Не в Гадяч. То наш район, Гадяч. Каже: - Давай - і ще один чоловік каже: - Давай іти на другий район, що там не знають - бо ми в Гадячі возили пшеницю здавали, забрали муку білу за те - то там в Гадячі багато людей можуть пізнати. І як, отаких всіх виловили господарських синів. А його батько вже був давно в Архангельській губернії, його батько вже був засланий. Ну, як він поїхав - незнаю куди - тоді ото почали приходити листи кольде, що люди деякі повтікали й розказують дійсно як там було - як є. І тоді моя оця сестра - оця, що в Чікаго, Галя, і вони пробилися до Москви. Документа нема. На роботі нема де й вправлятися. А вже вони знали, як нас вигнати, тоді як чоловік втік, і він втік, ми не чули довго. Дитину я забрала малу й занесла за друге село. Там були знайомі й то я покинула дитину, бо навіть не мали права сусіди прийняти з розкуркупених людей дитини до хати. Так як то Гітлер сказав жидів неможна було перетримувати. Отак нас тероризувала Москва, і саме радянська влада. Ну, тоді як вже ми були в Харкові, якось написали, що ми в Харкові. То ця сестра прибилася до нас і з Москви в Харків. Ну як, справки також нема. Давай тоді, добувати якось треба. Найшли кусок мила, і я пішла на село недалеке, і там знайомі були. І я сказала: - Дайте якусь справочку. І вона за той кусок мила пішла бі... - така дівчина не мала батьків - вона взяла справочку, що вона така й така. І я принесла цій сестрі - вона встроїлася в Харкові на працю. І то ж не довго й було. Як була праця, ми повстроїлися, й я пішла бараки мити, а потім пішла в завод, Харківський завод був - це ми були вже в Харкові. І там у 32-ім році вже почався голод. Почався голод. Почали прибувати. А в 33-ім році, ми навіть не знали, що на селах робиться, бо нам дали картки такі, й ми на картки получали скількись там грам хліба. І в магазинах ніхто, ну магазин то store. Ніхто немав права нічого купити, ніякого хліба, ніякої крупи, тільки як я роблю десь, то мені з праці дали, що я маю право купите хліба. І потім у 33-ім ми цим бачим що робиться. В Харків насунулося народу, голодні, обдерті й ми своїми очима бачили, іде молодий чоловік, і він був вже пухлий. І тіло почало відпадати. Він іде й тіло від його відпадає на ногах, і він іде. Це жах! Це є правда як перед Богом! І як тільки він десь іде, вже бачать, що він з села. Не мав він права стати в черзі щось купити. Неможна. І як ми купимо, я сама відділили те, що я получила кусок, і я дала одному, він так затрусився, з'їв, з'їв, а він вже голодний, так ходе, як хтось казав, що від того в нього вже кишки лопнули, і казали, що бачили того самого мертвого недалеко -бо він не їв стільки днів, а з'їв, то йому вже тріснуло. І от як тільки побачуть НКВДисти, які скрізь ходять. Комуністи, як тільки побачили, що якісь з села люди прийшли, зараз його так і туди. В такий truck закритий і туди. І просто вивозили в яр, за містом за Харковом, там була Основа, і як ж вона? Іванівка! За Іванівку. Вивозили в яр. І який немочний ще, то лежав, лежав, поки ті НКВДисти відійшли, то рачки десь виліз і десь пішов може витрибувай який, бо були, є живі люди, що дійсно з того яру вилізли. Пізніше і десь добилися до добрих людей, що оставилися. Бо ми того не бачили як вони там були в тому яру, а знаєм добре. І от то таке лихо було. І потім ми жили в бараках, на салдатських бараках в Харкові. І там бараки були, може вони військові були раніше, чи я не знаю чиї, і то як почали робітники, якого ще не арештували то втікали вже -почали в колгосп виганяти вже в 33-му році -вже почали в колгосп заганяти. То люди не хотіли того колгоспу. Тікали. Вже не такі господарі, і вони втікали, а також без права сільради. І кожний ліз, як би заробити. А там будувалися турбіногенерарний завод. Тут фабрика, там заводи називалися. І вони бідні туди влазили, і робили - дуже бідно платилося їм, але давали хліб по картках. І тоді, як це ж голод був тоді -як почали, почали з бараків і ті в цих бараках жили нас по 40 душ у отакому як оце, вищий як оце, отакий завбільшки по 40 душ. Ми робітники були, й то я жила в дівочому бараці, а чоловік у хлопчачому, а цю покинули на фабриці дитину. Не могли декуди діти, і він мені написав на друге село, каже: - Приїжджай, а дитини не бери, бо нема де дітям, але в нас одне. Ну що ж робити? Ну тоді уже почали дуже багато жінок з дітьми їдуть, де чоловік устроївся до праці. Жінки приїжджають і вони тоді, що в ночі облава. Як є жінка з дітьми, в ночі забирають чоловіка й дітей в двор викидають. Уже підробили там, побудували більше, а ще пашпортів не давали. Ну, а тоді тут ще більше й більше приїжджають, а тоді сказали так: - Відділіть самих жінок із дітьми в один барак а чоловіки, значить, окремо. Ну тоді думаю: - Іду. Поїду, заберу дитину, я вже робили на хемзевскім заводі, там фабрика, кухня була. І робітники оці як будували цей завод, то як пустять їх - а там болотюка така була весною, що Боже, яка болотюка була скріь, знаєте, не, не є такий цемент, навіть у городі не було такого цементу, по болото бігли. І то в тих коридорах як біжать до тієї їдальні, там таке було отак болото. І мене взяли на працю туди. То ми ото лопатою шкребем те болото, а тоді ж мили. То за те я могла доставати кусочок хліба. Ну потім, і харчі були страшно погані тим робітникам, також. Ну потім як почали людей ловити, тих що по місті шлялися -почали зводити дітей і почили, що там дітям дають їсти. Сказали, що вже чи Сталін розпорядився, щоб збирати, щоб не валялися люди, по вулицях валялися -в селах вимирали, й прапор вішали. А вони тоді кинулися до міста, до Харкова. Це ж Харків українське місто. І тих дітей приводить мама, каже: -Ідіть діточки, ідіть там їсточки дадуть, ідіть - а сама вже отакі ноги має опухлі, і вона знає, що вона ось на днях упаде, а дітей хотіла врятувати. І вони кажуть: - Ось піду, підем, підем. Пішли, пішли, а тут поліцай, що вона каже: - Ідіть - а вона й вдома. От хай поліцай, це я сама до праці бігла і бачила. Каже: - Ідіть діточки там хлібця дадуть. І вони й підуть. А тоді він підходить: - "Где ваша мать?" -А он вона пішла, он, он - а вони тоді прибігають а вона, а вона: - Це не мої діти, та це не мої діти; заберіть їх, заберіть їх! А вони: - Ой мамо, мамо, мамо! - Ну як же ж не во діти? І ми бачили що, як вертала з праці, та мама вже лежала, залізниця отак, потяг ходив. Ми переходим, вона вже лежала готова, а тих дітей напевно забрали туди. І то так, які діти ще зовсім не впали, бо їх, знаєте, нічо не їли -ходить бідний збирав коло сміття -отакі головки камси. Камса, ви знаєте що? Ви знаєте?
Пит.: Риба така.
Від.: Така риба маленька, сухенька, ніде неможна й нічого доброго не було, то найскорше можна купити. І то хтось їв а ті головки повідкидав. А воно ходить та каже: - Ой мамо, мамо, мамо! Я подивилася, Боже! Дитина ходить збирати на сміття ті головки. Ну, й почали ті, тих дітей стягати туди, ну й думаєм, це ж їм взяли жінок до праці й дають їм там їсти діткам. І думаєм, що вони всі живі. А ми жили в бараках. Вугілля немає і палити нічим, а колись там як ще, ми вже приїхали раніше, що ще не було цього, то там було вугілля і дрова. І такий, сарай -ну як то сказати -шага, чи стайня така. І там було вугілля колись і дрова. А воно таке дране, отак Щлини. І я думаю, ану чи там є вугілля, прийшла, глянула - не могла повірити - ще другий раз, отак від землі й до стелі, накидано дітей - голі, і вже позеленіли. Може вони їх там тиждень скидали. Може з сотні три! І більші й менші й маленькі зовсім, а то такі по 12 років. Ґавко переляклася, прийшла, кричу, кажу от таке сталося, кажуть: - Тихо! Бо тебе заарештують зараз. Нікому неможна казати нічого. Неможна нічого казати. І то, наскидають їх і в ночі приходять, я вже не знаю, чи наніч приїжджають truck-ом і все то забирають на truck і було Кириломифодіївський цвинтар проти Хемзу. ХПЗ був завод і Хемз у Харківі й там був цвинтар колись і вже хрести ті знищили, але воно таки називалося Кириломифодіївське. І то туди вивозили, копали яму, і там сотня чи, чи тисяча нараз, так як воно було, так і загорнуть і розправлять, і ще й посадять десь квіточки а там стоїть Ленін о так: - Щасливе дитинство й щаслива радянська власть життя! Пам'ятник поставили. Стояв Ленін тоді ще. Але то за Сталіна все було. Але Леніна вже не було. Пам'ятник його, бо це найбільший герой, що зорганізував комунізм. Ну, і то таке ми бачили. Страх один і більш нічого! Господи, і ось і ця паніматка Годинська казала сьогодні, каже ж: - Я б пішла, але я неможу - то в Дніпропетровському було. Каже: - Люди вмирали на вулиці, і НКВДисти приходили, заставляли других людей і каже так: - Як собаку за ногу брали і кидали - які вмерли, які не вмерли, кидали на truck-и, вивозили й десь викидали в провалля -ніхто їх не хоронив і нічо." От таке, радянська влада зробила! Своєму народові за те, що люди працювали, давали хліб і робили тяжко, а тоді до чого, потім пашпорти як почали давати нам усім робітникам, ні в кого не було документів, і моєму чоловікові, на його же тільки пашпорт був - і написано, провірили хто ти, як, що. Він брехав там, що він бідняк і все: - А чого ти сюди приїхав? Ну: - їхав заробляти гроші. Ну й крутили, крутили, нема доказу хто ти є -написано так навскіс - пашпорт такий був - воєнний, і так написано: - Пашпорт відказано - так як по-нашому “відмовлено.” Ну, що робити? Значить тоді то: - "За 24 часа, щоб тебя здесь не было.” За 24 години, щоб тебе тут не було, бо ти ворог народу, коли ти не маєш документа від управи сілради. Ну, що робити? Він прийшов, а я була молодша, і я сказала, що я тут з ним познайомилася, що я зовсім не його жінка з дому. І ми в бараках і вже дитину привезли, я казала, що це дитина його а не моя. А всі кажуть: - Та що ж ти брешеш, воно на тебе і подібне. Я вже мусила відказуваться, бо я сказала, що я тут з ним одружилася. А перша жінка, він сказав, з голоду померла. І я мала документ також, такий фальшивий, бо я також з господарського роду, що мені ніхто б не дав документа, що я маю право робити, бо я ворог народу; як тільки радянська влада стала розділять людей, то о таких господарів більших, зараз написано було, як ліквідація, не мають права голосу, нічого варити, ніде не мають голосу й то значить вони здали знати. Ті, що були виписані в сільраді - хто не мав голосу права, то їх треба винищити перед колгоспом, щоб тих людей можна буде до колгоспу приймати й вганяти, а цих які господарі ліпші були не мають права їх приймати, й вони, значить то якіх вони вивішено права голосу, з нашого хутору було щось 800 чи скількись людей. І дітей записали, що не мають права голосу - і більших і менших і батьків і старих. І тоді от постаралися і вивезли на вислання. Ну, що ж робити? Чоловік каже: - Що робити? Де діватися? Він працює на турбінгарнатирному заводі а я в фабриці в кухні, й це от турбіногарнатирного завода ці бараки, де вже ми жили всі родині. Ну, тоді, що робити? Ну треба тікати, а ми були в восьмому районі, написано: - Харків, восьмий район. Але Харків переділявся на багато районів. Воно місто велике. І він, як йому сказали, що відмовили пашпорт - відказано - по-російському воно все було. І тоді він, значить, треба тікати! І він тоді вже не прийшов з праці а пішов зовсім до інших, та до інших бараків -не до салтівських бараках, а було там -Тець називався, там другі люди. І там був знайомий чоловік, він не признавався, бо один другого боявся сказати - а він був такий самий як ми. І він там став на бараках так як комендантом. І він його прийняв. То був вже 13-ий район. І він там устроївся. Ну, що робити? І він тоді поїхав, це такоже в 33-ім почали давати. І він тоді поїхав на село і там знайшов знайомих і якось розжився, справку домогли йому дістати, це совєти знатимуть, хай знають, що ми їх також могли трохи обдурити. І він взяв порізав, перерізав пашпорт -то так на вскіс, де було великими літерами, щоб прийняти його, щоб видати пашпорт. Дивляться на воєнному квитку, що відмовлено - я вже і забула як воно - воно по-російському написано. Воно було відказано йому. І от так він вирізав вузенько, через усе навскіс і зробив, приліпив відтіля і відтіля -а там вже є видно народжений тоді то. То ми попучипи пашпорта, мені так дали на три місяці, а тоді давали на рік, а потім давали на три роки а потім звірялися чи не є враг народу. І ми працювали чесно, тяжко - ніде, нікому, нічого злого не робили, але вони ще почали вивідяти, чи дійсно правдиві такі бідняки. Чи такі правдиві радянські вп а дівці, що ми нічого не маєм проти них. І вже ми мали на три роки пашпорта і жили в тих нещасних бараках - нас блощиці кусали. Дуже тяжко було нам жить, але ми раді були, що ми були хоч як-небудь отримали той хліб. Ну й тоді, хтось, щось заявив чи що, чи звірилися додому, звідкіля мій чоловік і звідкіля я, і сказали, що ви були вигнані, що ваш батько аж в Архангельській губернії і отаке і значить, що забрали в нас пашпорта. І сказали робіть поки ми вам скажемо. І вони вивезли нас у НКВД і допитували мене і допитували чоловіка, і ми все так казали як ми думали й казали й ми робили - нема нічого й нема нічого, потім вернули нам пашпорта бо сказали, ніби Сталін сказав, що: -Хоч які люди є розкуркулені, мають право працювати. І так ми ото осталися і побули аж поки війна була, і як вже війна була, відкрили і також саме, совети відступали, усе чисто зруйнували. Фабрики, заводи і ж були такі пекарні, що там мука була і хліб пекли і де томат робили. То вони як відступали то вони те все зірвали мінами. І я побігла, щоб узяти клунок муки. Тільки тягнула, тут міна зірвалася і мою муку розірвала -я вплала, а ціла осталася. Так Господь зрятував! Тепер, томати були, то їх росіяни полили керосіном, щоб люди не брали, а ми збирали те зверху, а те брали мити, бо бачим, що буде смерть. Німці прийшли, нічого не дають. Все грабують, і ви знаєте, те саме німці також переслідували всіх людей, і такі самі як Сталін. Бачим, що буде смерть і ми давай тікати. І ми вернулися на Україну до свойого хутора й прийшли до своєї хати і думаємо, що може оце вже большевики не будуть, а німців може також проженуть і будем вдома. Тут тобі, не так то довго, уже в 41-ім вибухла війна, а ми в 42-му вернулися додому, а в 43-му вже навала прийшла й арештовує і пале села, німецька, а тут ті йдуть - і от знаєш як хтось вернувся із тих, що вони вигнані були, то тоді вони кажуть: - Ох, ви вернулися, то значить, ви любите німецьку владу чи що? То зараз стріляли як верталися. І ми за цю дівчину, їй вже було 13 років, жили в Харкові, а тоді ми приїхали додому і тільки працював чоловік так тяжко, обокопував двір, бо там колгосп був на нашім дворі. І ми хату побілили й стали, думаєм: -Будем жити. І в 43-ім році, ми знову давай тікати й втекли аж до Словаччини, а з Словаччини попали в Німеччину, а тоді приїхали до Америки і ми щасливі, що ми врятувалися. Господь нас врятував! Ми були під таким страхом, що ми могли б уже 40 років не жити, а ми живем ще.
Пит.: Як голод вже минув?
Від.: Як минув голод, то деяка мама осталася жива, що була може десь виїхала в місто або що, а їй дітей забрали і вони ходили, матері шукають дітей, до тих приютів, до тих де їх виховували. То матері, дітки вже підросли, то дітей вже вбрали в ті червоні, то були ті піонери. То матері, яка мати осталася жива, то ходили по таких, де то їх зганяли і виховували по-радянському вже. А матері ходили, може десь знайдуть свою дитину. І були такі діти, що мама не могла впізнати дитину, їх багато, всіх однаково вдягли, бо вони виховували в комуністичнім дусі. То дитина сама побачила, побачить і впізнає маму і вискочить до тієї мами, каже: -Мамо, це я. То комуністи завертали і не хотіли віддати матері дитини, після голоду! Мати плакала, кричала просила! -Ні, не маєш права забрати бо воно вже наше! І виховувалося в комуністичнім дусі. Так. І так багато таких було. Тепер у радянській владі караються - наші українці, що їм розказали, хто вони і від чого вони, і вони вчилися в радянській владі - а потім вони бачили, що якесь знущання було з нашого укряінського народу. І яке є життя й тепер, що немає права слова сказати нічого. То вони ото почали писати й їх за те тепер карають по Сибірі на засланнях. За слова!
Пит.: То совєти найбільш бояться слова, бо це правда.
Від.: Слово, правда, не можна нічого казати! Правду сказав президент Реґен, що то є діяволська країна. Це є правда! І що робиться, дивіться де вони не захватили, кілько людей тікає з Німеччини із східньої і всі втікали б, та нема як. То нам дуже дивує, що тут у Америці є такі люди, що хочуть комуністичної влади. Є комуністи. Хіба можна так? Вони вже мусять навчитися. Якби ми не втікли сюди, то світ би не знав, що там робилося. Бо було дуже секретно - не мали права нікому сказати, що голод є. За те вас арештують, засилають або розстріляють. Вони сказали, що в нас голоду нема: - У Америці голод. Вони так казали, дійсно, що в Америці голод і безробіття і люди вмирають. А то в них умирали, а вони кажуть, що в Америці.
Пит.: Чи можна Вам задати кілька питань?
Від.: Давайте!
Пит.: Коли Ви перший раз почули слово "куркуль?”
Від.: Коли? Як вони в 29-ім році зробили списки, ще ми в хаті були. Зробили списки й вивісили в сільраді. Називається сільрада, це значить - ну як тугічка? Офіс такий в хуторі є. Вивісили списки декілька родин. І сказали: - Це є люди, куркулі ненадійні - і тоді почали нас розкуркулювати, заграбувати все, а потім по тих списках, зловили чоловіків - замкнули, а жінок і дітей погрузили в вагони - у 29-ім році -вже вивезли в Архангельську губернію і в Вологду, як я Вам сказала. Але то вже тоді ми почули, що ми куркулі.
Пит.: Так Ви до того не знали цього слова?
Від.: Ми того не знали, бо в них не було такого слова. Це Сталін так розпорядився. Мій чоловік дуже знав від 17-го року. Він знав дуже, бо він на 10 років старший від мене. Як тільки революція була, Ленін розділив людей, значить, перша кляса ті господарі, то, значить багатші. Може воно ще тоді були куркулі, я ще тоді молоденька була, то були куркулі, середняки й бідняки. На три частини. І тоді оцих людей - бідняків і середняків - нацьковували проти господарів, тих більших. Дуже проти нацьковували й почали; отак НКВД ходило, росіяни, комуністи і направляли цих самих своїх українських - зробили з них, як же вони називаються ... я то ж добре знала, що бригади такі ... активісти - активістів з своїх людей зробили, і вони по хатах ходили, грабували. Спочатку були так, приходили ще поки в хатах жили люди й кричать: - Відчиняй! відчиняй, - заходять, кажуть - ми шукаєм державні речі! Які в селян державні речі? І мій чоловік - ще я в його не була, ще він не був жонатий - каже також у їх. Я не пам'ятаю як було в нас, бо я ще тоді менша була, а як уже чоловік мені розказував і як прийшли до нього: - Відкривай, будем шукати державні речі. Ну, він відчинив хату, бо були комори такі, що одежа там висіла, скрині стояли, а в другій коморі десь хліб ізсипали, ще по господарях - це ще зараз по 18-му році як українці своє вибороли а тоді знову напрямили більшовики, що вже комуністична влада знову стала і Ленін руковидив. Відчиняють і чоловік мій парубком був ще. Вони відчиняють скрині, відкирили -там якийсь годинник, там якійсь кульчики. Гребе. Він каже: - Ти ж шукаєш державні речі, чого ж ти ліжиш те забирати? Тягнуть кожух чоловіків, тягнуть чоботи. А мій чоловік каже: - Ти шукай державні речі - а державні речі це може бути шинеля якась, якісь сорочки, умундирування військове. А вони просто грабують. І почали забирати. В ночі. Забрали кожухи, одежу батькову, чоловікову й дівчачу і все таке і не маєш права нічого казати, бо він з рушниці -такі довгі винтовки були. От так грабували людей. Ну, і не мали права нічого казати, бо їхнє є право, і то просто допущено було радянською владою. Так як бандіти робили - ходили по хатах і таке грабували. А тоді вже було розпорядження, що забрати все - яка худоба є, що не є, забрати й все, а тоді ото зловили і так вивозили і тоді хто куди розбігся, а останніх загнали в колгосп і люди то так гинули, що 7.000.000 з голоду повимирало людей, і деякі десь із Сибіру втікли то розказали, що там робилося. Там кістками лягли мільйони людей. На Сибірі засилали людей, голодні були, працювали, й там вже падали й вмирали. Там кажуть, що кістками - ніхто їх не ховав. Один приїхав Макаренко - може ви чули, він у Нью Йорку був. То він там був. То він розказував як що там було. Кілько там ото вимеруть люди, присилають других. Або золото посилають копати. То за якийсь грам золота, то бувало, що вмере декілька людей поки добудуть ту крихту золота, їх недбали. От вона не дбали, радянська влада, особливо наших українців спеціяльно старалися винищити, і до того допустили, що вже нікому було хліб робити і тоді отой голод такий став, і решта пропали, але тепер як вони їх виховують. Умундирували тих комуністичних партійців, всі убрані військово. Дивіться яке тепер військо зробили, а люди на селах як не мали нічого так і не мають. Біда! Я приїхала сюди. Комуністів і було в Словаччині, а нас тоді німці забрали до Німеччини працювати. І ми там працювали, а як Америка окупувала, американці прийшли, і ми були в Баварії на зоні американській, і нас питали: - Хто хоче до Америки? Ми дуже хотіли до Америки або до Канади. Ну то ми записалися до Америки до фармерів. Ми поїхали до фермерів працювати, і ми працювали в Савт Дакоті. Ми були дуже раді, що ми мали вже кусок хліба, і ніхто за нами не переслідував. І ми там працювали, а тоді вже приїхали сюди. І ми були дуже раді, що ми попали в таку щасливу країну, що ми могли заробити кусок хліба і ми не заробляли багато. У фармера, ми жили за $50. Чоловік мав працювати, а ми не мусили, але ми всі працювали. Ну, ми робили там пару років, а тоді ми приїхали сюди. А як ми пішли в ресторан працювати, то я заробляла не багато, але я старалася помогти моїм на Україні. Я посилала пачки й черевики посилала й светри й все люди потребують, потребують і все просять. А тепер якось щось за мода стала, що ці jeans-и вони там так хочуть! І подумайте, скільки вони роблять зброї, скільки вони роблять кораблів на водах - більше як Америка. А jeans-ів-штанів нема! Який їм сором. І посилали jeans-и, то тут купим, запакуєм, пошлем, і вони ще там мають платити за те. А тепер вже заборонив Черненко. То, бачите яка щаслива країна та, і ніхто нічого не мав права сказати. Тільки ті люди, розумні такі як ото Руденко чи Тихий, скільки їх там таких карається. Вони писали вірші і казали: - Чому ми не можем мати так як люди живуть - вільно говорити? То вони караються. Відбуде термін 10 років і ще присуджують і ще, поки людина там сконає.
Пит.: Чи можете дещо розказати про це як ця ціла система творилася, хоч Ви ще в той час були маленькими, що Ви пам'ятаєте про революцію - так як у Вас було вдома?
Від.: У нас революція була так: зараз прийшли -оце мій чоловік дуже добре знав все. Революція почалася то ж царя убили совєти-комуністи. Він думав, що його вишлють десь -вивезуть або що, а йому зібрали цілу родину в "подвал” -в пивницю. В нас там в Харкові також подвали не були такі як тут викінчені - такі ні вікон ні дверей - підвал такий. І так само, людей як арештовували раніше, то були такі, що не вивозили нікуди а просто сиділи в в'язниці, а тоді перед війною навіть, як соввти відступали то вони загнали, не вспіли вивезти і заганяли в підвал, бо так чоловік стоїть і з пістольом, один з одного боку а другий з другого. А їх ведуть, так були двері зачинуті. І ведуть в підвал. Тільки на двері “хлоп." "Хлоп.” Один відтіля а другий відтіля. І так перестрілювали і там оставляли, я вже не знаю, що з ними робили, чи їх там закопували чи що. Перестріляли, що вже не вспівали вивозити на Сибір. То перестріляли. Так само й того царя, їх скликали і посадили і вони думали, що що -і той цар взяв сина на руки бо він був хворий. І до них увійшов такий НКВДист, червона пов'язка. Постріляли їх усіх, що кров була на стінах. Так вони постріляли, а тоді вони взяли свою владу, Ленін, той як прийшов, і він як почав кричати, що будуть фабрики й заводи, і все, що є на радянській території, вся Росія буде все робітникам. Що ви будете робити тільки для себе - не будете робити цареві чи там якимсь багачам. Все належитиме вам! Люди вірили й кричали й раділи. А були такі люди - були збори поперед того - це я і знаю, мій чоловік розказує як його батько був і казали там і ще другі. Було мало людей таких свідомих - старших - що вони вчені. Мого чоловіка батько, як моєму чоловікові тепер 86 років а тоді батькові, я не знаю скільки було - може десь так старший чоловік був, то він і другий там чоловік, і вони збори збирали і сказали: - Хто за ким іде. То була листа, значить, що не за комуністом і не за царьом, а за Національну Раду, щоб Національна Рада була; Україна вільна і ми будем мати своє. То вони так казали а Ленін сказав, що все буде ваше - землю даром дадуть, бо Національна Рада то так Центральна Рада; казали, що буде за малий викуп земля поміщицька, будуть продавати господарям. Хто хай господарює, а хто не хоче господарювать може іти в місто працювати в заводах, фабирках. А Ленін сказав, що все буде ваше задаром, і тоді всі голосували. А мого чоловіка батько й ще там один чоловік - він вмер на Сибірі. І мого чоловіка батька в Архгангельську губернію забрали ще не за розкуркупення, а за те, що він говорив: - Як підете за отою листою, за комуністичною, позникаєте як віск від огню. То вони казали: - Хто? Ми? Як не буде добре, ми шапками комунистів закидаєм! А тепер побачили, що ті самі, що кричали й думали справді так як Ленін обдурив їх, і вони багато ж мільйони погинуло тих, на заслання послали, а тих послали в колгосп, і вони погинули. А тоді казали, що були такі комуністи, що ходили по хатах і вибирали то по жмені хто в кого є - а потім як вони це вже виконали все, а їм там давали той хліб ще поки, а потім уже не було їх ніде взяти й вони самі вмирали. То вони йшли в сілраду й казали: - Та ми ж вам працювали - наші українці. - Та ми ж працювали, вам помагали будувати радянську владу. А тепер я вже пухлий, моя родина голодна. А вони кажуть: - "Уйди сволочь! Такой то мать! О так казали, до цих самих. Каже: -Виконав, тепер конай цей сам. Бачите, отих дураків, що їх обдурили. Ленін обдурив і радянська влада казала все вам буде, а вони нічого не дали людям. І тих самих, що вони виконували завдання, радянської влади, то так само їм не було пощади це нашим дуракам а комуністи і Росія не мали того хліба ніколи, що ми мали полтавці, кияни, чернігівська область, харківська область. Це ж кровю земля і молоком текла, як кров з молоком така земля родюча була. Та якраз ці всі райони і ці області - в нас казали області, губернія раніше була, а тоді області, найгірше пострадали. Москва мала хліб, мала м'ясо - все мала і люди були йшли аж до Москви. Пішов один наш сусід. Поїхав, якось йому вдалося поїхати до Москви, щоб купити хліба кусок - свого хліба, що тут родив. Він поїхав, а його заарештували й тут в його син. Його заарештували й посадили, й він сидів таки в в'язниці, там якоїсь юшки давали. Довго чекали за той хліб, і родина вже вимерла. Осталося щось один чи двоє, і він вернувся з такою бородою - старий, і він каже, що в Москві, він бачив у Москві. Він бачив і він пішов, щоби купити. Його тоді заарештовали. А він каже: -Полтавська ковбаса висить над вікнами на вітрині - так решіткою, щоб ніхто не вкрав і шклом видно. І каже, висить ковбаса полтавська й київська, навіть з Львова, ковбаса висить на вітринах. Хліб є. Немає права українець нічого купить! Так що Москва пожерла все, а Україна гинула з голоду. То є жах! І він вернувся тільки живий, і вони сказали оце так. Думали, що хліба принесе, і він сам тільки із душею якось вернувся заросший. Тут є його син.
Пит.: А чи було багато таких селян у вас, що підтримували більшовиків?
Від.: Були.
Пит.: Спочатку?
Від.: Були. У нас у хуторі були добрі господарі, але було, що ті самі підтрумували, що українці, вони українці, але вони слухали комуністичної влади і брали рушниці й о тоді як виганяли родини, він стояв, наш українець, з другого села, що ми його знали, його батько працював в мого батька. То нічого, що він працював, й той батько казав: - Як я працював я мав хліб, я мав їсти, ще й сало мав. І заробляв хліб і давали зерно, і він був задоволений, а тепер його син пішов у комсомол і тоді став комуністом і прийшов до цього, нашого батька в дворі - батько вже був замкнутий в сільраді - а він стояв з рушницею. Було багато українців, предані радянській владі, слухали російську комуністичну владу й виконували їй, а потім вони побачили, вони також пропали пізніше. Але вони виконували - багато таких, навіть є ось Хвильовий - може ви чули за них. Вони були в Харкові. Вони були студенти. Вони були, так як тут студенти. Він вивчився і працював, і він був у Харкові Хвильовий і ... як же він ... так ... так як наш ось священик Скрипник, Скрипник! І вони пішли, вони були вивчили, студенти знали й їм так Ленін навчив, що вони, вони українці були, що це буде таке щасливе життя і вони от пішли керівниками і як уже вони були за радянську владу, і комісарами великими були розпоряджені. Він був письменник, писав вірші, але він виконував ленінську й мабуть і сталінську вже тоді. А як уже ото став голод сильний, так він побачив, що робиться з України, що роблять з українцями, і він уже бачив і десь щось може сказав. А йому вже Сталін накивав пальчиком. Він був у Харкові якимсь там на ціле місто головою. Скрипник чи Хвильовий не знаю який. Сталін накивав: - Приїжджай в Москву. А він уже знав, що йому буде. Так він тоді сказав: -Геть, геть задрипанка Москва з України! То він вже знав, що йому буде, і його мали арештувати, і він сам собі кулю дав. Це ви знаєте.
Пит.: Чи Ви про це чули ще вдома чи вже на еміграції?
Від.: Ні! Ми не чули, що з ним сталося, а знали, що він був, служив комуністам. Але пізніше, як це сталося то було чути, що сказали, що він зрадник і так він таке зробив, що він зрадив радянську владу і мені здається, що ми вже там тоді чули. Ну й тепер деякі жаліли за ними і казали, що вони боліли душею за Україною, але ті люди, що терпіли від своїх комунистів то не мали жалю. Скажуть: - Чо ж він не подумав, що за життя, що робиться з українцями - як висилали? - Він уліз аби йому було добре тоді побачим, вони пострілялися і так більше було таких, що самогубство робили, що бачили, що яка несправедливість робилася. Так само тепер люди бачуть - ті письменники - що робиться в світі: -Чому не може бути така вільність у нас, у Росії? Вони вже кажуть, що вони не мають права казати "в Україні," що Україна поневолена відкіля, і тільки ото визволилася з під Росії вона була, але ще тоді якось так люди жили ще за царизм, а потім як Україна виборола і також було 18-ий, 19-ий роки. Після 17-го і Петлюра воював і якби ж українці були розумні, то всі пішли за Петлюрою погодував його добре, і він каже: - Я окриваюся але вже нас так мало осталося і не знаю як. - І оцей самий Грицько був з ним і їв груші, і тоді вони пішли десь і він вже ходив там. Десь був, якось від мого чоловіка, може три кілометрів відійшов. І оцей чоловік продався радянській владі. Його випустили. Сказали: -Як ти нам доставиш його, то ти будеш вільний. Він його найшов, бо він знав де він ховався. І він його найшов, і він уже каже ніби і не курив, а цей приніс йому цигарки, а він був з автоматом таким, але коротший трохи від рушниці. І він так ходив, бо він не розумівся, і він ходив озброєний. І це мій чоловік розказує, що: - Це є Грицько, - пішов до нього і дав йому закурити. Він узяв цигарку, а йому дав винтовку. Каже: - Потримай, я закурю, - бо не було, він вичеркнув і почав припалювати цигарку, а той йому кулю в чоло. О такі є українці! Це істинна правда! І його випустили, і тоді він пішов, заявив у сільраду в Римарівку, і заявив що: - Я його знайшов. Тоді не було телефонів у нас. Я не знаю хто сказав чоловікові, і цей же Грицько знав де "запряжи коня, поїдь - візьми його там мертвого." Чоловікові як сказали він зомлів. Отакі українці! Я розказувала отцю Антохію священикові. Він каже: - Тому ми не маємо України, що наші українці такі зрадники! І мій чоловік запряг коня, то була зима, ще сніг був, і він поклав, поїхав а чоловік великий і молодий. Він так як не голодував бо ходив по людях. Люди давали своєму чоловікові, бо він боронився від комуністів. Вже комуністична влада була, але багато їх пропало, але ще були, що отак ховали. Ну і він і покликав якогось там ще чоловіка, поклали й відвезли й у сілраду. Відвезли мертвого трупа. І цей каже, що зустрічався зі мною. Він мене боявся. Але каже, що боявся. Я йому нічого не міг зробити, бо я сам боявся його. І як прийшли німці, ми вернулися з Харкова, це ж остільки пройшло. І він уступив у поліцію. Служив Україні. Тоді був з партизанами. Служив Україні, а тоді служив комуністам. Прийшли німці, у німці записався і служив і видавав також людей. Видавав до Німеччини й все. Отакі є люди. І він ще й досі може живе. О то бачите, о тому наша Україна пропала, тому, що не було єдності -нема дружності - не були люди розумні, щоб всі пішли за своє рідне. Та нема чого говорити багато. А тепер що? Чи нам потрібно оцих партійних що тепер? Одні других ненавидять. Як би ми всі тільки підтримували оту нашу Національну Раду. Я починала в школу ходити, було по-руськи. То ще за царя було. Я не знаю в якім то я році починала. Мабуть ще перед революцією. Мені було шість чи сім років. Починала по-російському писати і читати, а потім через рік почали по-українському. І нам так легко було, що ми писали і читали так як у хаті говорили. Ми були дуже раді! І тоді ото знаєте, почалося - Просвіти почали організувати, вистави і де взявся Шевченко, бо ж росіяни також не любили Шевченка і не визнавали його. Вони тепер кажуть, що він революціонер радянський. І люди такі були раді. Носили Шевченка і йшли хутором, співали пісні українські, і зразу в школі все по-українському було. Нам було дуже приємно, і ми дуже раді. Навіть мене вчителька питала: - Як тобі ліпше, тепер чи так як вчили спочатку, по-російському чи так? Я кажу: - Ліпше тепер, бо я так як з мамою говорю, так як і з вами говорю. А то треба було по-російському, і ми не вміли по-російському говорити, але треба було писати і читати по-російському ще тоді. І отож ми дійсно - мій чоловік каже, що як Національна Рада стала то ми всі знали хто ми, що ми є чисті українці. А то в школі писали. Були козаки, були кріпаки, міщани і козаки. То наш дід був козацького роду. І ми писалися, що ми козаки. А були міщани, я не знаю чи то по-поміщицькі чи які. І були кріпаки, що з кріпацького роду ще були. То так писалися. А тоді ми писали, що ми українці. Всі були українці! І було добре аж поки то почалася радянська влада. Більше й більше й гірше, але ще в українській було багато, але тоді почали знищувати й відкрилися церкви були, по-українському, раніше було слов'янською мовою. А то по-українському чисто, і як ми вже були в Харкові, наші церкви закрилися вже на селах. А ми поїхали в Харків. Там була церква і священики були такі чисті, бо в нас раніше з бородами священики були і волосся мали. А то українські, чисті -побриті і так гарно правилося по-українському. Оце "Вірую” співали по-українському і "Отче наш” Так як ми говоримо! І ми так любили, ми пішли в церкву в одну неділю і другу і людей було що давилися. Якраз на Великдень, то церква невеличка але такого народу, що люди вмлівали - так товпилися в церкву. На другу неділю ще пішли, на третю поїхали - арештували священиків найскорше. Це була Українська автокефальна православна церква! На цілий Харків одна! І то ж люди які повтікали і в Харкові були чесні українці - багато більше говорили українською мовою як у Києві. І ми поїхали на третю неділю, не вірим своїм очам! Знайшли ту церкву розгромлену і тільки попелище осталося. Нема нічого. Священиків ловили - одного заарештували, а другий сховався. І я один раз йшла на працю, і я його побачила, аж у мене все відтерпло. Той самий чоловік не далеко від бараків найняв квартирку й устроївся в фабрику. І так секретно ми знали, і ми нікому ні де не говорили, і він десь уцілів, якщо уцілів то він десь живий остався. Щоб там жив де його ніхто не знає. То найскорше ту церкву зліквідували, а був собор Благовіщенський - Благовіщенській базар був там - такий великий російський. І там правилося, там священик був з токою бородою, білий такий і старий. Я пам'ятаю, що він читав про те. Це вже може й не треба його й писати. Він читав Євангелію. То ми пішли в російську церкву. Бачите, російська втрималася, а українська автокефальна - це ж є патріотична -вони її знищили, щоб ніхто не ходив. І ми пішли туди, а він читав Євангелію по-російському: - От птицы небесни не сиють, не жнуть, й одягаються красиво, краще як Соломон. Я це пам'ятаю. Він читав по-російському, і ми ходили туди - може пів року - а потім і ту церкву закрили, не закрили а розруйнували. Ми пішли а там стадо коней стоїть. Комуністи знищили, щоб люди зовсім ніякої віри не мали. Там було по-російському. То там ще з пів року було і тоді дивимся, а там коні стоять у церкві рядами. Великий собор був! І то якось сходи були. То вони сходи ті знищили, щоб коні можна заводити добре. І то не мав права ніхто в церкву входити. А тепер оце я не знаю, що кажуть після війни вони відкрили церкви і як приїжджають з Америки або з Канади або з Франції туристи, ведуть туди в Харкові, й в Москві особливо. Церква й образи, все і кажуть, що в нас то брехня, що релігія заборонена. Все є. І священик один казав, що він бачив. Священик каже: - Тут хрест - а як він скинув то в нього орден Леніна і Сталіна комуністичні обличчя до паса. І він служе влад, тому він там, а оцим, що приїжджають показують, що релігія є. Навіть цей баптист - Ви знаєте як він називається?
Пит.: Ґрегем.
Від.: Ґрем, Ґрем, поїхав і йому показали в Москві й церкви й образи й що вірують, всі люди вірять у Бога. І він приїхав сюди то його баптисти зненавиділи. Там баптистів карають страшно. Може ви чули як Веронський розказує, що він сидів у камері, а в другу камеру привели чоловіка, віруючого баптиста, що він у Ісуса Христа вірує. Ми вірим так само в Ісуса Христа - ми православні. Але баптисти окремо. То вони, каже, його чимсь мокрим обмотали, так стяли гумою. І він, каже, цілу ніч кричав і кричав. І, каже, я чув все як він кричав, цілу ніч, й о так тисло, давило і він не міг кінчитися, а на ранок він таки скінчився, їх і били й давили, що їм роблять, Ґрем їздив і сказав, що нема там ніякого переслідування.
Пит.: Чи в Вас у дома були баптисти?
Від.: У нас всі були православні. І в нас була також церква, коли я ще не була заміжня. Ми ходили в друге село, то почали співати по-українському й там дівчата були такі, селянки, але вони так співали як артистки. Нам так подобалося і були навіть, може ще всі не знали української мови, а вони трошки вченіші були чи як, що вона одна дівчина, Параска, і вона співала "Вірую" сольо так, що аж мороз ішов по шкірі. І вже був священик пострижений, а були такі, що не любили. Кажуть: -Що це таке ... співають, "Красуйся Богородице”? Це ж не по-святому, знаєте! Були такі люди, що не хотіли, щоби перекручувалися по-українському. Вони розуміли. Ми дуже любили й ту церкву також - саму першу в нашому, ми в хуторі жили, а то до села п'ять кілометрів. То її знищили зараз як тільки Петлюра втік. Але, що ще я хотіла сказать? Що ви спитали мене? А! Баптисти були - сказали, що значить, хтось організував. Я забула копи воно саме було, що були баптисти і хтось їм сказав і то якраз вони сказали так. І то якраз пішли в баптисти такі люди, що любили десь щось украсти. І в мого тата був млин, вітром гонили. І часто люди привозили, щоб помолоти муку. Як повертають на вітер, воно меле. І люди привозили свій хліб, пшеницю, щоб воно мололо. І так часом навезуть більше; ще ж хліб був свій родили. І були такі бандити, що розломають двері, вивертять і засув відкриють і виберуть увесь хліб. То як бідні були. Одна бідна жінка, вона заробила той мішок пшениці й привезла змолоти і вкрали. І вона так плакала. То тато мій змилувався й набрав зі своєї комори, чистий мішок пшениці, змолов серед дня і віддав їй. А то такі люди заможніші приносили. Ну що ж заставили і пропало. Бандити були. І я не хочу критикувати баптистів. Вони вірять у Бога. Ми були в другім селі. І вони стали навколішки і кажуть: - Я пив горілку, я ходив красти, я такий був православний, що я не був такий віруючий, а як я пішов у баптисти, я тепер нічого не роблю, не краду і не п'ю, і все тільки молюся. І мій чоловік каже: - Правда, що оті люди крали коней, млини оббирали а тоді так тільки як спокуси, що пішли в баптисти. Може я не знаю як. Ми так само вірим. Ми українці, віримо все як Ісус Христос казав, за що його карали й все. Ми й дуже вірим, а вони думають, що ми зовсім не віруючі, а тільки баптисти віруючі. Ну ми були вже в Ню Йорку раз, то вони нас покликали - правда, як ми приїхали то нас добре зустріли, купили нам м'яса, хліба. Бо ми приїхали, ще нічого не мали, тільки з потяга, і з того корабля. То вони зійшлися баптисти і вони стараються помогти таким людям. То добре. То вони принесли м'яса, хліба і нам дали їсти. Почали казати, що значить, оце тільки віруючі, що баптисти. Ми вірим. Але ми кажем, так само вірим. У мого тата була біблія, й ми читали й нас було багато дітей, то я вже як навчилася читати, то я вміла читати дуже скоро. В третій клясі, я вже читала так як я читаю зараз добре. Я не багато науки мала, але я читати добре вмію. То, тато мені каже: - Вони хай собі варять, а ти не пішла до церкви, ті поїхали, то ти читай Псалтир. Знаєте, Псалтир? І я стояла й читала. Все, що Ісус Христос писав. Ми знали ще з дому, й ми все знали, і моя дівчина, як ми вже в Харкові були, то я її вчила секретно, я не знаю чи вона вам казала. Я вчила її "Отче наш” молитву і "Вірую," і вона дуже добре вчилася в школі. Там було 40 дітей в одній клясі. Була Настя Керилівна, вчителька в Харкові. Вона вчила українську мову й російську - друга вчителька російську мову. То ще було в Харкові в 36-ім році. Отож вона в школу почала ходити, й я їй кажу: - Читай молитву Вседавцю як лягаєш спати, і ти, кажу, будеш усе знати. І вона так училася пильно. І ми бідно жили. У бараках ми жили, знаєте, не було ні стільців ні столиків добрих. Вона так пильно вчилася, що на 40 дітей було двоє відмінниць -все було добре й дуже добре. І поведінка і аритметика й українська мова і російська навіть, вона вчила, то було добре. То їх двоє дівчат було тільки. А товаришка була одна. А в них було більш дітей. І вона каже: - Ну, як ти Олю так можеж усе добре знати? А вона каже: - А я тобі скажу, тільки нікому не кажи. Мене мама навчила молитви й я тебе колись навчу "Отче наш" знати на пам'ять. -І я, каже, як ото помолюся так і я вчуся і все знаю. І ви знаєте, та дівчина сказала: -Мамо, чого ж ти мене не навчиш, оно Оля все так знає? І я не знаю як дішло до тієї вчительки. Приходе Оля, сказала: - Записка. То щоб мама прийшла в школу. Скільки раз хвалили, що вона добре вчиться, то вони казали, що ваша дитина здібна. А то визивають, а я думаю, що? Вона каже: -Ідіть сюди; каже, ви знаєте що? Ви не робіть нам клопоту, каже, ми пишем у букварях, що Бога нема й релігії ніякої немає, що то опіюм, що то священики дурили і все. А тепер, каже, дівчина каже, що вона молитву знає. А я кажу: - Боже, хто ж це вам сказав? Каже: - Вона дітям сказала, що вона зна, і вона сказала, я вам прощу зараз, але, каже, ані пісніть бо я буду викинута з школи, з учительства й вашій дівчині не поздоровиться! Бачите яке, отак релігію знищили, церкви понищили й ніякої релігії. А, як тепер ми вже були тут, я посилки посилала, і як мені сестра написала - їх з хати вигнали також і вона жила в Донбасі на квартирі і каже: - Я хотіла б мати образ Ісуса Христа. І я купила. Тут є отець Антохій, він сам малює - паніматка його є тут, він уже помер. І він, отакий образ, він малював, і я від його купила. Ісус Христос великий. І я купила такий коперт, і я послала. Раніше послала то не вернулося, пропало. Я думаю, що може ще пошлю. То ж спитаю: - Получила? -Ні! ; Я знову послала. Ходило, ходило шість - скількись місяців. Приходило назад і написано “Всякое религийное запрещено!" Нічого не маєте права посилати. Студенти їдуть, ведуть, показують, і кажуть, що в нас нічого не заборонено. От така брехня! Там нічого нема правди. Все на брехні радянська влада.
Пит.: Чи пам'ятаєте скільки землі було в Вашого батька до революції?
Від.: Ну, та в мого батька було більше як у мого чоловіка було ЗО; у мого батька було 40 десятин землі й вони її його купили, годували свиней, було там трохи від батька, а то вони вигодовували свиней, продавали, і ту землю виплачували за царської влади - виплачували й виплачували. І було 40 десятин землі і то ми жили на хуторі, і тяжко працювали! Мене мама вродила на полі, бо тато був десь поїхав у службу в місто Гадяч, а мама працювала, а батько його, father-in law, був дуже строгий. Мама ходила зі мною - вже було п'ятеро дітей, а я була шоста. І находила хмара, а вони складали сіно. І треба було сіно складати поки дощ не пішов на полі. Згрибали й мама чує, що її вже треба тікати додому, але father-in law був дуже строгий - треба, щоб було все зроблено. І мама знає, що вже біда їй і ще дівчина була з нею, така що помагала, ну так помічниця в хаті, у дворі була. І це мама мені розказувала, то вони працювали в полі, складали чи сіно чи копи, і мама вже чує, що її треба тікати, а він, а свекор: -Що ти там присіла? Скоро робіть бо хмари находять, щоб сіно згребти, чи сіно чи копиці і скласти і тоді вже дощ не візьме. І мама присіла а тут уже біда, і я родилася, і та дівчина, що була з мамою - я вже не знаю, що вона зробила - я вже закаження не було, і взяла в фартух, мене, обмотала і так принесли додому. То земля була дуже близько коло двору, бо хутір же був. Прийшла, то ця mother-in-law побачила, каже: - Що ж ти собі думаєш, хіба ж ти не відчула, чого ж ти дотрималася - ти ж можеш дістати хворобу і дитина. А тоді до свого чоловіка каже: -Чого ж ти її не бачив і чого ж не пустив їй? Каже: -Та чорт її знає, що там їй треба. Бачите які дядьки були селяни? І вони мене принесли -то було по-старому, то не було 15-ий July, а було два тижні скоріше, бо тоді ще був старий стиль. А вже тепер як установляли за радянську владу, шо вже ставали на новий стиль, то мама сказала, три дні після Петра я народилася. А Петра було 12-го ,July-а по-новому. То мені встановили що я народилася 13-го July-а і так воно й є -на третій день. І дивіться, не йшлось мені на смерть. Тутечки й доктори з усим. Мама мене народила на чистім полі -прийшли додому і все в порядку й я виросла, і стільки ми біди пережили, і досі живу -тепер мені 76 років кінчилося в ,July-і. Ми щасливі, що ми попали до Америки, найбільше ми прожили оце тут у Америці - ЗО років спокійного життя за все наше життя, бо тоді переслідувані були - тоді вигнали нас з хати, тоді були в Харкові 13 років, приїхали, вернулися на Україну, в Полтавщину, пожили всього тільки півтора року, почали знову тікати, потім вирялися по Німеччині, аж сюди приїхали й спокійно, то в фармера працювали. Тепер ми спокійно прожили ЗО років, оце як ми купили свою хату, і ми вже так привикли, що вона наша так як наша рідна хата, і ми ніколи не хочем купувати кращої, вона старенька, а ми її раді тримати і тепер ми щасливі, що ми живем, але вже мало стало жити - це тільки шкода, що ми вже стали старі такі.
Пит.: Чи можна ще Вам задати кілька питань?
Від.: Ну, та давайте!
Пит.: Коли цей Голобородько був, і Ваш чоловік і другі, то чим ці повстанці займалися?
Від.: Чим вони займалися? Вони боронилися, вони сиділи в лісах і стріляли проти більшовиків і їх виловлювали, а деякі ховалися, а деякі втікли пізніше і може є такі, що й не знали, що вони були. То один умер тепер у Огайо, він був у повстанцях і він з бідного двору, а він чесний українець був. Це був Микола Литвиненко. Він був чесний українець, і він бився проти більшовиків. І були такий один із царської, це мій чоловік знає його, я його не знала. І в царськім війську був, українець із того самого села, що ми належали до церкви - уже як я в чоловіка жила, до Римарівки. Він казав, як його прізвище. Красавець великий і він був у царя, чимсь служив - прийшов з того війська, і він, щоб його не заарештували й не вбили, то він пішов в ленінську партію. І він ходив, і якби він пішов з українцями організувався, а він пішов, щоб його не вбили, бо за царя, а хто в царя служив то постріляли багатьох комуністи. А він пішов у радянську владу, і він став там великим комісаром і знали, що він комісар, і оці самі партизани, що проти комуністів боролися, його заарештували. А ці, що боронилися і проти Петлюри й проти денікінщв, і проти комунистів, то вони були українські партизани, й вони знали хто він і знали, що він бореться проти цих українців. І вони його десь зловили, і вони його вбили самі, але кажуть, що так красуня такого шкода, але він був зрадник України. Зрадник був. Казали, що шкода було такого красуня вбивати, і він служив цареві, а тоді, щоб його не заслали й не вбили, то він пішов служити Ленінові. І таке було.
Пит.: Чи більшовики боялися наших повстанців?
Від.: Боялися. Вони боялися, не любили, але ж якби ж було їх багато, наших повстанців. Вони не були в силі. А потім які осталися, якісь осталися, то й були доноси, що вони були повстанцями, а вони відказувалися, а їх били - дуже били. -Признайся чи ти був повстанцем - то вони відмовлялися. Але деякі осталися живі. Навіть один узяв сестру мого чоловіка. То він дуже був побитий і він не був у тих, що проти більшовиків. Але не було так багато. Якби було організовано, всі в одно, а то ж кажу, одні пішли до того, навіть ще був отой, як його, що такий анархіст?
Пит.: Махно.
Від.: Махно! Пішли до Махна, одні до Денікина, одні до більшовиків, а найменша частина з Петлюрою пішла. Ото такі українці, бачите, бо їх заагітували, що найліпше буде життя -це буде ваше. Ленін обдурив.
Пит.: Що можете сказати за Махна?
Від.: Що за Махна сказати? Було село Гуляй Поле. Він там був, Махно. І ось тут є їхня донька, що там мама з того села. І там були збори оцих махновців. І були збори, і він ні за Україну, а просто анархіст. Грабив, убивав -і вони збори в одній хаті зробили й вийшов цей самий Махно. Його знали, він з того самого села, що та жінка старенька. І він побачив, і каже: - Марія, що це? Хто це так робить? Це думають, що тут нема нікого. І каже: - Марія, ти щось бачила? А вона каже: - Нічого не бачила. Каже: - "Смотри, если та виявишь, завтра тебе пуля в лоб” І вона нікому не могла казати. А потім, бачила, вона бачила, як везли, в трьох вели одного українця, що він мав кожанку й чоботи. Вона казала мені, що вона бачила, що то Махно робив. Він не за ідею йшов, за свою, а просто бандит був. І бачили люди як він, троє їх, махновці, вели одного чоловіка, українця, але він мав кожанку вже і чоботи, не знати чи штани якісь мав, і вони повели його - розстріляли. Один взяв кожанку, а другий чоботи, а третій каже: - А за що ж я розстріляв чоловіка? Ти маєш кожанку, а той чоботи, а я не маю нічого. А чоловіка помагав убити. Ото таке Махно робив. Отака його йдея була. Він грабував, стріляв -я не знаю кого він стріляв - кого попало. То сволоч була страшна, той Махно. Один Петлюра йшов за правило, як Національна Рада хотіла визволити, хотів визволити Україну - але бачите, що зробили?
Пит.: А як зганяли людей в колгосп, вже пізніше, чи в Вас були спротиви?
Від.: Спротиви? Страшний спротив був людей! Ще тільки почали писати, ще не було колгоспів, як уже в нас все заграбулвали, й я вже пішла, дитину покинула, а сама пішла в 33-му. Там почали чи в 30-му вже в колгосп. То деякі йшли вільно. А більшість ні! Один чоловік, сусід, не був багатого роду здавня, але вже він трошки загосподарювався за НЕП. Як був НЕП, то Ленін дав трохи прав. Він сказав: - Один ступень вперед а два назад, щоб не так зразу. А Сталін хотів зразу за п'ять кроків, все гнати в колгосп, і все зробити. То він дав НЕП, що людям землю надібрали, і навіть посіяне відібрали, так як у наших батьків, але ще можна було жити. То люди такі, піджили, навіть ті, що не були ліпші господарі, то вони зажили ліпше і оце називався Вартоломей. І ви знаєте, він ніяк не хотів, а вони його сунули каже: - Знаєш що, ти підеш на Сибір так як розкуркупених гонили. Чого ж ти не йдеш, ти не належиш на висилку, але ти не можеш бути в колгоспі. І він не хотів, бо він уже хату вкрив залізом трохи, і мав худобу якусь -так не хотів а тоді сказав: - Господи, прости мене - умру, так умру! Пішов підписався в сільраді. Це жінка казала його, я ще була в тому хуторі тільки я вже не жила в хаті, а була в сусідки якоїсь. І він записався і такий його вдар ударив, чотири дні він сумував, так сумував, шо не міг витримати і з того жалю і з удару вмер. І всі пішли на похорон, а я не йшла, а та жінка, що я в їх переховувалася каже: - Чого ж ти не йдеш? То всі пішли на похорон, весь хутір зійшовся, а я не пішла, бо я боялася вже щоб мене не бачили, бо мене вже будуть ловити й вона прийшла і каже: - Боже, який крик був, всі люди плакали -на сильно, бідний і ще й казали ... вмру то помру а вже хай буде так як вони хочуть, значить насильно записати. Багато людей не хотіло, тікали в ліси, не хотіли вписатися. Але мусили. І ви знаєте як було, навіть було, що вчителі українці -їх позаписували в партії і їх посипали агітувати: - Що вам так буде добре. Ви ж не змусите думати самі що робити, але вам, що скажуть, те будете робити гуртом - вам буде легше. Але люди не хотіли, але мусили. Були такі, що бідняк не хотів іти й його заарештовували. Арештували й мучили поки він таки мусив піти в колгосп. Нас особисто, таких господарів, що призначені були на списку, що не мають голосу, ніхто б не хотів, ми б хотіли піти, якби нас висилали, то ми були там де всі нас не мали права прийняти, бо вони знали, що ми будем жаліти за своїми маєтками й що ми не знали, що вони думають -ворог народу і все. А люди ті -вони не належали, що до таких більших господарів, вони дуже не хотіли, бо кожний своє щось мав і сам собі господар. А то як комуна, то і все. Не хотіли люди, були дуже насильно - деяке село то мучили їх довго поки зганяли роками, поки зганяли в колгосп.
Пит.: А чи були бунт, повстання в Вас?
Від.: Ні, то куди вже, тоді вже повстання не можна було як радянська влада завкризбилася. За кожне слово арештували, або стріляли. Не можна було повстання робити ніякого.
Пит.: А ті, що розкуркулювали і колгосп пізніше організували, чи це були свої чи прислані?
Від.: Прислані були, а своїх намовляли й свої помагали. Так.
Пит.: А звідки ці прислані?
Від.: Були росіяни, кацапи, були приїжджали комуністи, НКВДисти -носили такі галіфе, знаєте, то були комуністи, росіяни. А потім як уже Хрущов став, то чогось і він не хотів вірити Берії, він Берію знищив. А той Берія арештував і такий був жорстокий, що тих людей, що позаганяли на Сибір працювати, то таку каторгу їм давав, що люди не могли витримувати, не їли, і нічого не вдягатися, і так гинуть як мухи. І він був головою НКВД.
Пит.: А чи в Вас в селі -це не на хуторі, а в селі -чи була міліція?
Від.: Була, була, міліція була.
Пит.: А хто був?
Від.: Совєтська.
Пит.: А хто був в міліції?
Від.: Були росіяни й деякі вступали й українці. В міліцію. Були. У нас у хуторі не було, а ми належали до села, до того Римарівського, Римарівка село більше, і там була сільрада і там поліція - міліція. І як сказати - поліцай, то вас оштрафують, бо то здається поліцаї називалися за царя, а за советів, міліція.
Пит.: Чи Ви були присутніми на таких зборах і мітінґах коли людей намовляли вступати в колгосп?
Від.: Ні, ми вже не були, бо нас як вигнали то тоді вже колгоспи почали, спершу вони знищили куркулів як клясу. О, то вислали і там гинули, а які осталися, втікали десь пооставалися, то мало є тут деякі люди, що вони там були і осталися живі. То тепер все розказують. Ну нас ніколи в колгосп не кликали й нас вигнали, ще не починалися колгоспи, бо то як, тільки почали, ще колгосп не був як я вже була вигнана й жила в чужої жінки тимчасово, бо я не знала куди мені подітися. Чоловік уже втік, батько його вже був у Архангельській губернії і матір заслали, й мої батьки в Вологді були, а я ще перетримувалася в тому хуторі. То записували, ще колгоспів не було, але записували вже - то в ЗО-ім році вже записували їх усіх. А колгоспи вже стали в 31-ім і 32-ім . А в 32-ім в кінці, вже почався голод, а в 33-ім то вже вимирали села. І то були приїжджали росіяни комуністи, були НКВДисти й були політруки і вони намовляли: - Йдіть, і гоніть. Ну, і тоді були такі активісти, що вони предані радянській владі. І вони ото ходили і помагали таке робити.
Пит.: Чи хтось із Ваших родичів помер з голоду в 33-му році?
Від.: Аякже? Аякже? Померли о ті, що на заслання заслали то ж так само їх послали. Вони не в колгоспі а вислали. В мене померла сестра, чоловік сестри й двоє діточок. На висилці. Тепер братова жінка вмерла і троє дітей, а одне ото врятували - поїхали люди і привезли, що то жила її кузинка в Харкові з нами. Повмирали, а кілько в тому хуторі де я заміж пішла - та ми вже не жили, ми були вже в Харкові - то мого чоловіка рідня повмирали, багато, і того призвіще його, якраз його, повмирали й батьки й діти й ціла родина. Одна якась осталася і з семи душ, оставалося. Багато вмирало. А то, його сестра була замужем, у їх не було - було четверо дітей і чоловік, але в них їх було пару вуликів меду. В них хліба не було нічого, вони дерли кору, і мали трохи меду десь, якого в них не забрали, то вони ту кору драли, розтирали й з медом їли й то врятувалися. А десь у когось може була коровчина, що приходили брати. Одна вдова мала коровку й її прийшли брати. Вона є бідна. Вона в колгоспі працювала. Вона бідна дуже й була й п'ятеро дітей мала, а чоловік пішов воювати чи я не знаю, що його не було й до неї прийшли забирати корову. Вона вхатилася й діти кричали криком: - Ми не дамо! Нема хліба нічого, тільки там капля молока й вона врятовувала родину. І вона, скільки раз приходили забирати, вона кричала, вхватила за ту корову й діти кричали, лаяли, але все одно, прийшли й забрали. Забрали корову й що вже почали вже пухнути діти і вже тут тоді почали як уже було колоски отакі на полі, то йшли люди, ті колоски, зерно брати, їсти. То як кого впіймали, то зараз заарештували. У нас є племінник, він є тут тепер. Батька вислали на заслання, а мама померла, і він остався й був вже пухлий. Йому було чотири роки як мама померла. У селах вимирають люди і він до Гадяча - він близько жив коло Гадяча й хлопчики йшли на станцію, там де зсипали зерно - з колгоспів забирали і зсипали, й все забирали, що придбали в колгоспника, в людей нічого не було. І там хлопчики мали катрузики на головах і вони ото побіжать, пролізуть десь і на станції де хліб і зсипають на ліветори, відправляють до Москви і скрізь. То вони ото наберуть жменями в картуз і так надіймуть і так тікають. І тоді вони знімають і те зерно їли. І оцей наш племінник, він уже не мав сили, а вони кажуть: - Коля, ходи з нами, ходи з нами, ми вкрадем зерна і тобі дамо. А він вже не міг іти. Йому було чотири роки. І вони побігли, в картуз набрали, принесли йому насіння з конопель. Вони йому принесли насіння, і він почав трошки їсти, дали водички напиться, і він трошки отліг а тоді він вже з ними знову побіг, разів стільки в картуз брав зерна і то врятувався, поки вже почало родити й ходили колоски збирати на полі й то остався живий. А його братик один й другий з голоду повмирали. Одному було вже 17 років, а один ще менший як він. А він остався, якимсь чудом був один. І тоді як він вже до школи пішов трохи, за комунистів вже ходив у школу то якось він вижив, а тоді як прийшли більшовики, то вони пішли в українську армію і вони були в Галичині. Він боровся в УПА проти комунистів, але і проти німців. То їх було в сотні, я не знаю скільки було, то їх троє осталося, як окружили більшовики з одного боку стріляють по лісі. Комуністи вбивали українських партизан, тих що боролися за Україну, і німці вбивали. То їх осталося так - один у Австралії і оце Микола і ще десь. Як кінчилася війна й приїхали до Америки, повтікали, він був уже в чехи втік. З партизанів остався був у Чехах, і тоді як більшовики йшли, то він з чехів знову втікав, бо з Чехів забирали назад додому, і він утік у ночі, через річку перепливав якусь, і вже було зимно, й простудився дуже в одежі. Він переплив на територію цю, де американці були, в Німеччину. І він тоді тут урятувався, а тоді він нас знайшов і приїхав у Німеччину де ми і жили, а тоді як записували в Бельгію, то він записався в Бельгію і поїхав там працювати в і копальні. А потім ми його стягли, і він є тепер в Америці. То він чудом якимся остався живий. Ото таке було, такий голод і так діти сотнями, тисячами гинули, а він тільки тим зерном завдяки хлопчикам таким приятелям, що його дотягли до станції де зерно їли.
Донька з боку: А я ще хочу сказати за збираня колосків. Це вже було трохи: пізніше. Голод уже минув, але колгоспники дуже мало діставали за свою працю, їм завжди бракувало зерна на муку. І як ми мешкали в Харкові, а потім на літо моя мама дала мене на село до своєї сестри. То до моєї тітки, ми там пішли з дітьми збирати колоски як уже скосили все й весь урожай був вже забраний. Колгоспне поле, і вже позагрибали, і майже нічого там не було, стерня, знаєте. Але діти пішли щоб збирати колосочки. Де може там колосочок якийсь знайде, що там декілька зерняток у ньому. І ми збирали. Діточки. І тут раптом, бригадир на коні -прямо на нас, знаєте! Ми в розтіч а він за нами на коні гнався і батягом розганяв. Ми не мали права збирати колоски. Та там воно пропаде, але ніхто не мав права з колгоспного поля взяти колосочок.
Від.: Отак Ленін обдурив. Казав, що все ваше буде, навіть після того як зібрали, зерно там валяється, той колосочок, так як пташки можуть поклювати зерно - так діти пішли з села збирати і то таке було. Така радянська влада.
Донька з боку: І вони нам закидали, що ми колгоспне добро розкрадаємо, що ті колосочки здираємо.
Від.: Бачите, це з .Харкова на vacation, як не було школи, вона поїхала на село до її сестри, вона жила в чужім там, також на кватирі. Але вони пішли в село збирати й її така була причина. Радянська влада, хай Господь відверне, щоб не прийшла сюди. Комуна -пропащі всі люди і пропаще життя. А тут американці нічого не розуміють і то студенти тутешні такі дурні, що я не знаю!

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz