Case History LН55

Anonymous female narrator b. 1930, the daughter of LH54, giving a child's view of the experiences described above. In 1931 the family fled to Kharkiv where parents got factory work, and narrator grew up in workers' barracks. During the famine, narrator narrowly escaped being picked up as a homeless orphan. Disease- ridden orphans were also in the barracks where narrator's family lived. Narrator gives detailed information on being a child in the USSR in the 1930s and recalls with some bitterness the official slogan of the day: "Tbank you, Comrade Stalin, for a happy childhood." She also recalls the shock and horror when, in 1941, her parents told her that they were kulaks. She had learned the word 'kulak' very early - it was in her first reading primer - and she believed what she had been taught in school.

Питання: Свідок зізнае анонімно. Скажіть, будь ласка, в якому році Ви народилися?
Відповідь: Я народжена вже в 1930-му році, і, мої батьки були заможні селяни. Мали ЗО десятин землі. І коли прийшла советська влада, то їх визнали як ворогами народу - визнали, що вони "куркулі" І мого тата брали на допити, у сільраду, і вони його били і казали: - Де ти заховав зброю? І мій тато сказав їм: -Я ніякої зброї не маю. То вони його били сильно і пускали додому. А через деякий час, знову забирали його і йнших селян -сусідів які були, нібито, заможними. Але, як уже задавалося, які вони були заможні - вони тяжко працювали ціле своє життя, із ранього ранку до пізньої ночі, і тому, вони мали дещо - мали землю, худобу і так далі. Так що декілька разів мого тата забирали і пускали. Вони хотіли співанувати: що ж він буде робити? Чи він мав якісь зв'язки, чи щось таке, знаєте, і знову забирали. І нарешті мій тато зрозумів, що і ще, заберуть його. І він казав іншим сусідам кого з ним забирали, каже: - Давайте, хлопці, втікати, бо буде нам лихо. Ми вже звідсіля не вернемося. А вони кажуть: - Та де будем тікати? Боялися. Не знали куди іти. Тоді мій тато втік сам, лишив маму і мене, маленьку, немовлятку, і також свою маму і родину. Тоді комуністи, чи НКВДисти прийшли і все забрали, забрали ВСЕ з хати, і худобу, все - розкуркулили. А нас викинули з хати. Тоді, мама мене маленеку, взяла немовлятку, і віднесла до якихсь знайомих - чи може родини. Тоді боялися брати, допомогати куркулям, бо їм могла бути біда. Але вони мене взяли, щоб трошки тимчасово перетримати. А мама пішла, не знаючи де тато був, вона його шукає, не могла знайти. Вона пішла працювати до радгоспу - це таке радянське господарство. І там було багато тих корів, що у розкуркулених забрали. І мама доїла руками 12-ро корів два, три рази на день. І вона приходила до того бараку де жили дівчата і жінки що працювали в радгоспі. В неї дуже руки боліли, бо тяжка праця була на руки, вона не могла спати. Але так вона працювала, значить, діставала там щось їсти, там трошки молока напилася там біля корів, і так вона жила. Але потім вона довідалася якось через когось хтось передав записочку, де тато знаходиться в Харкові і тоді ото він сказав що: - Прийдіть сама, а дитину не бери бо нема де подітися, - бо він мусив жити у гуртожитку де жили самі чоловіки, а як мама прийде то вона не має право жити разом, а має жити там де дівчата одинокі. Ну, і, мама тоді й вже поїхала, знайшла тата і там, уже, якусь працю вони знайшли, а, як голод уже почався, знаєте, тоді мамі передали листочку, що: -Забери дитину, бо ми не маєм чим годувати. Наші діти не мають що їсти. І, я тоді ще була маленька, тільки починала лазати, знаєте, і, як ми зустрілися в Канаді, тепер, з одними людьми, що мене знали тоді, і вони побачили, кажуть: -Оце, кажуть, та маленька дитинка, що з свинями ночувала. Що, мене ніхто не хотів взяти, то тоді дали де свиня спала, мене туди дали, знаєте, малесеньку дитинку! І, інші діти мене кусали, щипали, бо я чужа була, а мама не мала права тримати в бараці, там де були жінки і дівчата. І нарешті мама мене забрала і посилилася в тому бараці де дівчата, і більше жінок приїжджало до чоловіків відшукала вже таких, що повтікали чоловіки. А вони там поселилися в тих бараках із дітьми. І в ночі облава була. Переходили, і шукали де жінки із дітьми, і забирали. То, мій тато часом довідається, що буде облава, і він казав: - Бери дитину і десь втікай, знаєте, вночі. І мама брала мене маленьку на руки, і втікала, знаєте такі лазнички надворі були. Зимно, темно, електрики не були, і вона то брала мене і там стояла і чекала поки та інспекція перейде. А тато тоді шукає, і не може знайти її й вже і сердиться, і плаче і нарешті знаходить і каже: - Іди вже, інспекція перейшла. І то таке життя було! Потім, мешкали в других бараках, ДОВГИХ таких. І, якось так було, що від якого заводу там робітники працюють, ті мали там право жити. А як хтось працював у іншим заводі, то не мав права там жити, бо то не належить туду. І це вже я пам'ятаю - мені може було п'ять років. Усіх робітників тих що там жили в бараці десь забрали. А нас чомусь не взяли! І ми там лишилися. І, барак такий довгий, холодний, то тато десь дістав якісь дошки і таку куточку перегородив. І тоді, обмазав глиною, щоб якось тепло там зберігати. І воно було дуже мокре, знаєте, прямо вода по стінках текла. А мені було п'ять років і я захворіла на кір, зняете, measles, гарячку мала, все. Але, знаєте там яка обслуга! Де там до докторів, такі ми нещасні ми люди були. То, так і мама мусила до праці йти, і мене саму лишали в тому бараці, знаєте, і я хвора, горячка, така маленька, то дитина мусила сама бути. І, дуже сиро було, знаєте, мокре те мешкання, як обліплене глиною. Ну, щось? Ми там жили, були раді тому куточку, визнай яко! А тут, нарешті, приходять одного разу міліціонери - там міліція і ці НКВДисти. А мій тато трохи вмів латати чоботи, знаєте, собі там перебував? Там чоботи латати. Мама там щось зашивала. Прийшли, у той наш куточок, і, кажуть татові: - Собирайся! - Куди? Чого? А вони довідалися що тато розкуркулений був. Вони посилали відомість до того села де він народився, а там написали, що він розкуркулений. І вони прийшли його арештувати. Ну, забрали і повели. А той барак такий довгий, знаєте, і темно було, електрики не було, і, з одного боку двері і з другого боку а ми тут, значить, у куточку. А мій тато каже: - О я забув, каже, воєнний квиток. Там такі були, а документи що обов'язково ми мусили мати - "воєнний квиток" називався. І тільки повіренний татко зразу знаєте, то в тому коридорі темному, і на другий вхід він вискочив і втік! А вони вернулися до нашого нещасного мешкання і зразу питають: - "Где твой муж?" А мама каже: - А ж ви його забрали зі собою! Кажуть: - Він утік. Мама каже: - Я не знаю. То вони взяли нас із того куточка, викинули, знаєте. Там наші клуночки нещасні, які ми мали - трошки щось там - і те все на двір викинули, і кажуть що ми не маємо права там жити. То мама посадила мене, знаєте то зв'язані там якісь лаптя у клуночку, і посадили мене і каже: - Сиди тут - а бігала жалітися, знаєте, в міліцію, плакала, просила: - Де ж мені дітися з дитиною? Ну, тоді знову десь найти якийсь притулок в якому бараці. Ітак, ВЕСЬ ЧАС, дуже довго ще перекидали нас, знаєте. Відтіля виганяють, там-то. І там десь улаштуються на працю поки не знають, хто він. Документи підробляли, тато, тож підробляв їх, щоб десь праці дістати. А тоді, як уже дістане працю й працював і трошки так уже влаштувалися, що також поселилися в таких бараках, де вже родини були, що дозволяли з родинами - і знаєте, там завісили той коцом там, яким середном позавішувалися так щоб мати якусь собі, значить, індивідуальний, що ціла родина живе там позавішувалися, так жили. Пам'ятаю, що моя двоюрідна сестричка - то, маминого брата донька - та що була на Сибірі й її мама померла і брати і сестри померли, а вона повернулася з Сибіру – і їй було 12 років, і вона замешкала в нас бо не було де дітися. Ми самі не мали дітися, але приняли її. Ну, і вона ходила в школу - ще правда, не можно це заперечити, що Советский Союз ніби-то дбав, щоб діти мали освіту, бо це ж їхнє майбутнє, знаєте. То, діти мусили ходити до школи. І ось вона йшла до школи. Це було під час голоду - ця подія була ще перед тим, про що я тепер розказала - десь в 33-му році. Я була маленька і ця дівчинка йшла до школи. А я сама лишаюся - і мені не хотілося самі лишитися. І я за нею бігла, кричала: -Маруся! Маруся! А вона каже: - Іди до дому! А я біжу за нею. А вона же далеко, знаєте, а я сама біжу маленька! А там не горбочку сидять діти, малесенькі, і міліціонер біля них. І той міліціонер побачив, шо я маленька біжу, і він каже: - Девушка, йди сюда! Ну, я прийшла, а він каже: - "Садись здесь," -ну, там на горбочку, каже: - сідай. Я там сіла і бачу дітей "безпритульні" називалися -ті що батьки їх повмирали з голоду а вони постаралися. А я тоді плачу! Була маленька але я розуміла, що то ті дітки, що не мають тата і мами. І я почала плакати і кажу. - Я маю тата і маму! Пустіть мене до дому! Я маю тата і маму! І плачу, кричу: - Маруся, Маруся! І вона почула - моя двоюрідна сестричка вернулася і також плакала і каже: - Віддайте мою Олю! І тоді міліціонер каже: - "Ну, забирай," каже, "её." І якби вона не побачила, не вернулася мене забрати б десь до тіх "безпритульних" то мої батьки ніколи б мене не відшукали. Це так. Потім, як ми жили в бараках там - і такі довгі бараки - і туди багато позвозили безпритульних - о ще й дітей, знаєте, що чії батьки повмирали. І, ну, деякі думали: - Ну там же їм дають приют, але вони страшенно хворіли на дизентерію, бо вони були виснажені, голодні, і дуже багато їх повмирало. І от тоді, що моя мама бачила, що таке знаєте там казали: - Сарай, що вугілля сипали колись і дрова були, і мама моя то пішла шукати дрова, або вугілля може там -не було що палити - і то там побачила велику масу трупів дитячих. Деякі діти витримали, що не помирали, але осталися такі безпритильні, що не мали батьків. Тоді їх позабирали до приюту, і їх виховували в совєтському дусі - знаєте, записали їх як жовтенятка, тоді піонери, комсомольці, повтягали їх у партію комуністичну, і з них вийшли комуністи! Вони ніколи не довідалися, що їхні батьки були розкуркулені, як або повмирали з голоду, вони нічого не могли про це довідатися і виходило так, що вони казали "предані" совєтській владі. А як я ходила до школи - уже була старшенька - то, нам казали співати пісні про Сталіна, й ми мусили виступати на сцені кричати, - Спасибо, товарищ Сталину, за счастливое детство. Ми дякували товаришу Сталіну, що ми такі щасливі діти! А як не віялося, якщо це вони з нам ніколи того не сказали, ми мусили дякувати Сталіну, що ми такі щасливі. І нам весь час говорили: - У Совєтському Союзі, ви, діти є найщасливіщі, бо он там, в Америці, в капіталістичних країнах, там умирають люди з голоду, по вулицям, там безробіття, а ви тут є щасливі. Ми вірили, бо не знали і ми маленькі були. А що ми в дитинстві там трошки запам'ятали, то вони старалися то встерти з нашої пам'яті, щоб ми не знали, як то було. І, як я починала читати буквар - ще дитина тільки починає читати, й вони нам давали такі теми, що "Куркулі -це вороги народу," що вони палили колгоспне добро, і крали з колгоспів і так далі, що вони, розбійники, знаєте, отак вони нам говорили. І ми так виростали в тій атмосфері й ми то вірили. І коли вже була війна, знаєте, і комуністи відступили, то мої батьки мені за совєтської власті боялися сказати, що вони куркулі були, що вони розкуркулені. Вони мені ніколи цього не сказали раніше. Аж уже як Совєтська влада відступила, тоді вони сказали, що: - Ідемо з Харкова додому. Ну в Харкові після війни голод почався - то вже натуральний голод, після воєнний час, вони було нічо - знаєте, комуністи позривалися - не було води, не було електрики, не було крамниць - нічого. Так. А німці також знущалися над нашим народом і люди нічого не дали. І люди в містах, у великих почали пухнути з голоду, також - це після Другої світової війни. А на все НАС все таки там хтось город має, хтось щось, знаєте, і люди трошечки могли краще жити. А мої батьки кажуть: - Вертаємося додому! А я думаю: - Куди ж додому? Це ж, я виросла майже в Харкові, знаєте, як розкуркулили і батьки тоді мене взяли маленьку, думаю: - Куди додому? Каже: - На Полтавщину, бо ми є з Полтавщини, нас розкуркулили, вигнали й знущалися над нами, а тепер ми повернемося в свою хату на Полтавщину. І знаєте, як почула, що вони кажуть, що ми були куркулі, й це для мене такий удар був, як ніби мене хтось по голові б'є! - Я кажу: - То ви - куркулі! Ви бандіти, розбійники, ті що колгосп на добро крали і палили колгоспні стодоли! А мама каже: - Господь з тобою, дитино! Так, каже, вас навчили! Та ми, каже, були чесні працівники. Працювали тяжко, а советська влада зробила нас такими бандітамию А мої батьки в колгоспі не були через того ж їх розкуркулили, то вони виїхали в Харків. Але під час голоду - цей епізод, що мене до безпритульних забрали, а потім я бачила як була малесенькою діток бідних, які вони нещасні були, хворі й вмирали, біля таких бараків, ось так сидить там і цей в пісочку перекинуло й вмерло. То все я пам'ятаю, хоч й я була маленькою. Ну, оце, значить, і таке життя під советами було, але, вони все те затерли й сказали, що то не правда, що то нічого не було. І навіть у Галичині наші брати українці почули про цю подію голоду й почали присилати, так як сушений хліб, чи якісь харчі почали слати до Совєтського Союзу, на Україну, щоб рятувати своїх братів-українців. То комуністи повернули все то назад, і кажуть що: - Не правда! Ніякого голоду немає! Я хочу дещо розказати про щасливе дитинство в Совєтському Союзі. Отже, г$"гато таких родин було що були розкуркупені й шукали притулку в містах. І, батьки йшли до праці й дітей лишили самих, без догляду. І я була свідком - уже мені було дев'ять років - я ходила до школи - й там мешкали одні люди в бараці й вони мали кімнатку. І була дівчинка, років три або чотири, й тато й мама пішли до праці й її саму залишили й в тій кімнатці замкнули. Але було дуже зимно, то, мама запалила таку піч маленьку, у дверці. І та дитинка, дівчинка, грілася, знаєте. Вона мала такий плащик із її блузини й вона притулилися огріти плечі до тієї печі. А там горіло вугілля. І на ній той плащик загорівся й дитина згоріла. Ну й там кричала, плакала поки хтось почув і розбив вікно й лізли ту дитину витягти. Але воно вже спеклося й воно померло. Тепер, ще як ми ходили до школи. Нас вчили, що нема Бога, і що такий "опіум народу" релігія, й в школі видавали газети "Безбожник." І ми мусили всі купувати ту газету - чи хотіли чи ні. І там було все проти Бога, проти релігії - "Атеїст." Знаєте називався "Безбожник-Атеїст." І ми ту читали, але все таки якесь почуття в нас було, що таки Бог є, й ми хотіли щось почути про Бога, про Ісуса Христа, про Матір Божу. І нам батьки деякі боялися, а деякі нам розказували. Мені мама розказувала про Ісуса Христа, про Матір Божу і ще що вона пам'ятала як вона в дитинстві навчилася. І розказувала мені знаєте, в школі, як кінчалися лекції, ми ховалися під сходи в школі. І ми •розповідали, дівчатка, одна другій, що ми чули й там одна розказує одні, друга другій таке що: - Мені бабуся таке розказувала, мама таке розказувала - і ми ділилися своїми думками про релігію, й нас те цікавило - ми хотіли знати. Ми знали що то не вільно нам про це говорити, але ми в таємниці говорили. І, от, якимсь чином навіть між дітьми були як то кажуть "сексоти," що доносили. Нас на другий день викликають до директора школи. Й говорить: - Що ви там говорили? Ну, що, так розказувала, кажу: - О, мені бабуся розказувала про Ісуса Христа, про Матір Божу, - а та каже: - А мені мама казала, що ми маємо ангела хоронителя, що молитися до ангела, й що як робиш добре діло, то ангел-хоронитель дуже тішиться, а як ти щось зле робиш ангел-хоронитель плаче, бо хоче щоб ми були добрі, чемні, і так далі. Потім вони викликали наших батьків, родичів й їм строго наказували. Кажуть мою маму викликали, інших. Кажуть: - Що ви говорите такі дурниці вашим дітям! Релігія - то є опіум народу! Кажуть: - "Никакого бога нет, й не может быть," - і так далі, знаєте, й кажуть: - Як іще таке щось повториться, ви будете за ці речі відповідати. Тоді, вже батьки боялися нам говорити. Але однаково, ми питали батьків і от знову такий був один випадок. Моя мама працювала в школі механіків, так називалася, в Харкові, де присилали з колгоспів, із радгоспів учитися на механиків, щоб могли поправляти різниці з колгосподарські машини. І моя мама там уже трошки кращу працю дістала. Вона віддавала постіль тим курсантам, студентам. Так. Це вже пізніше, як уже Сталін трошки дозволив розкуркуленим працювати; трошки менше ганяли, то вже ми могли жити. Ми мали одну кімнатку, й це нас було троє, й ще моя двоюрідна сестричка з нами мешкали, і ще мамина сестра -та також, що була колись на Сибірі й повернулася - наймолодша мамина сестра. Й ми всі разом - і то була там і кухня, й їдальня й спальня й все - знаєте, одна кімнатка. Але ми були щасливі що ми мавмо кімнатку, окрему. І я вже ходила до школи як я сказала й то мені мама розказувала релігію й ми ділилися думками з дітьми. А потім, настав різдвяний час. Там ми Різдва не святкували, але ще Новий рік, знаєте. Правда, в школі ялинка була, співали, і так далі. Але, мені мама сказала деколи, як то був щасливий, чи що бабусю мав, і дідуся, казали: - От, знаєте діти, це же Різдво! Як ми були таким як ви, ми ходили колядувати. А ми розпитаєм: - Як же ви колядували? Що таке "колядка"? А вони нас навчили декілька колядок, знаєте. Й ми зібралися група дівчаток, кажем: - Ідем колядувати! Вони сказали, що це різдвяний час. Як ми були маленькі ми колядували, промовляли "Христа Бога ново народжено." Й, ми навчилися декілька колядок і вирішили колядувати тільки до тих студентів курсантів, що там жили в бараках також, знаєте, й мали школу. Вони були українці, але, тому що їх вишколювали, щоб вони уже були такими механіками, знаєте - то вже краща посада, ми простими колгоспниками а вже в них посада - то їх в школі багато, вчили про конституцію СССР, там історію СССР, і ті всі науки, й крім того, значить, практично як поправляти сільськогосподарські машини. Й ми пішли й почали там колядувати. Заходимо в барак. Багато студентів там і ми їм співаємо колядки. І, знаєте, деякі так плакали - селяни, що вони зі села туди приїхали вчитися. Вони плакали, бо дуже їм зворушливо було. Ну, там давали нам хто п'ять копійок, хто скільки там, і, ми далі йшли й колядували й більшість із них дуже сердечно нас приймали й були зворушені нашим співом, нашими колядками і ми там і ще приказували, знаєте: -Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця. І так ходили від одного барака до другого де студенти жили. Й, тоді заходимо ще до одного бараку й заспівали колядки, а там якийсь був партійний, чи що, й каже: - "Вы лучше пойте "Интернационал." І, знете, нас якось таке огірчило то. Ми діти малі й ми відчули таку відразу до нього, знаєте, що він нас не сприйняв. Ті інші так щиро нас прийняли і плакали, як ми співали а він так з якоюсь образою до нас: - "Интернационал пойте! - каже. То ми повернулися й пішли. Це такі мої розпівіді.
Пит.: Маю одне питання. Чи діти пам'ятали голод?
Від.: Як деякі були старшенькі, то деякі пам'ятали. Я була ще маленькою, але я пам'ятаю що діти вмирали з голоду, ото, хворі там були де ми жили в бараках. І як мене до безпризорних забрали, я знала що то є діти що не мають тата й матері. Знаєте? То, ті діти пам'ятали, які були уже старші, а ті що зовсім маленькі, вони не пам'ятали. А вже як ті щоб перевиховували на Совєтський спосіб, щоб вони нічого не знали, то були дуже малі. Або, уже було такі, знаєте, великі, знаєте "патріоти," зробилися, що з них зробили вже пізніше комуністів.
Пит.: А ті що пам'ятали, жалувались?
Від.: Нам не вільно було нічого згадувати, знаєте. Ми не знали, що то голод був штучно створений. Як хтось щось сказав, то, - От такі обставини були, там неврожай, - чи щось таке, але ніхто не знав правдивої причини того голоду. Але на Україні був голод, а на Московщині, в Москві все було. Можно було купити але для тих людей - москвичів - що там жили. Але як наші селяни приїжджали вони не могли нічого купити. Як вони ставали в чергу, то їх з черги витягали й викидали, щоб вони не купили хлібу чи щось з'їсти. А для москалів було все в Московщині.
Пит.: Чи Вас вчили по-українському?
Від.: Я, як ходила до школи, то була школа розділена на дві частина - одна половина українська, а друга російська. І мене батьки дали до української й я мала щастя що я мала українську школу. Звичайно, російську мову вчили. Був примусово - ми мусили вивчати російську мову. Але інші предмети були по-українському. Але ще в початкових клясах - там перша, друга і так далі. А вже приходила далі, четверта кляса, як уже вчили по предметах. І тоді, уже підсували учителів росіян. Знаєте - українська школа, але в нас була вихователька кляси Анна Павловна - вона росіянка - й вона все по-російському говорила, хоч це була українська школа. Але, ось, мов, вона викладала російську мову і була, значить, опікунка нашої кляси, і навіть російської лекції, ал е завжди до нас по-російському говорила. Я пам'ятаю як мене мама дала до садочку. За той садочок треба було платити. Але тому, що мої батьки вже трошки заробили грошей, і хотіли, щоб я не так як тоді як в тих бараках, щоб нас із того куточку викидали надвір, або, як я була хвора і там і сиділа в тому мокрому приміщенні, знаєте, у куточку там. Тоді вже, мене батьки дали до такого дитячого садку, що я ходила в день, а ввечері верталася додому. Й там, значить, нібито доглядали все й в нас була вихователька, українка. Вона - не знаю, чи її звільнили, чи вона пішла на вакації, й дали нам росіянку. І ми, діти, відчували що та українка була нам як рідна мама. А та росіянка прийшла й вона так до нас суворо ставилася. Вона так каже: - Ти так як вовк, каже, ти як вовк, ти така, ти така, знаєте? Якось там у нас дуже грубо ставилася. Ображала нас. Вона не нас називала по ім'ї, знаєте, як дитина, там ,0ля" чи "Катруся," чи як, а вона по прізвищі, називала нас, знаєте, так як дорослих. Й це нам було прикро, бо ми діти хотіли ласки. Тато і мама на праці цілий день, нас туди дали - ми хотіли якоїсь ласки мати. А ця росіянка так до нас відносилася грубо, знаєте. А потім та українка, що перша була вихователька приїхала відвідати, а вона мала українську сорочку - я так пам'ятаю як це було в мене вражіння - й, знаєте вона мала вишиту сорочку і вона - можливо її з посади звільнили, я не знаю. Може і закидали українофільство, що вона до нас по-українському говорила, у вишиті сорочці приходила - можлива її звільнили з праці, я не знаю. Але вона потім приїхала там відвідати нас у садочку, й в українській сорочці, й ми ту росіянку покинули, не хотіли на неї дивитися й ми бігали до цієї - всі діти, як її там раді були! Таке якось почуття було що вона українка, що вона нам рідна, а о те російське нам чуже - навіть маленьким дітям було відчуття таке... Знаєте як вже була війна, німці уже частину України окупували, але ми жили в Харкові тоді -я вчилися в школі в Харкові, то одного разу до нашої кляси прийшов комсомолець - як там називали "вожатий." Й, хотів записати нас у комсомол. Ми ще були зовсім молоді, а по правилу ми ще не могли бути комсомольцями бо ще були замолоді, знаєте -10,11,12 років. А він, значить, нам каже що, по-російському, мусите записатися в комсомол, декілька родин, працювати бо тут до нас: -Немец идёт, страну оборонять, - знаєте, як. Ну, то треба було обороняти від німців, але не працювати для комуністів! І він каже ій: - Записуйтеся у комсомол. - Ну, й тоді каже: - Добровільно. Хто хоче записатися в комсомол, підніміть руку! А ми всі - ціла кляса (нас було ЗО або 35) ми всі сидемо й ніхто руки не підняв. І, знаєте, він ще раз сказав: - Хто хоче записатися?! Ми сидемо - ніхто! І він тоді й почав кричати й каже: - Ми, каже, знаєте хто були ваші батьки до революції, й хто вони стали після революції - цебто, вони знають хто розкрукулені були, хто які, або чи твої батьки або діди до Петлюри пішли служити, й він кричав і п'ястуком стукав об стіл, й кричав: - "Мы об атом все знаєм!!" Каже: - "За ваших родителей," каже, батьків, каже, "за ваших родителей, мы всё"," каже, "знаєм, й так мы пройдём!" І ми далі сиділи й ніхто не хотів у комсомольці записуватися. І потім, не знаю, що з того вийшло, чи нас би таки силою записали, бо може нам грозили б якимись карами чи що, але як то каже: - Чи на щастя, чи на нещастя, - тоді німці бомбили, бомби кидали, й біля нашої школи три бомби впали й все, значить, в вікна літали й ми вже більше не мали тоді школи. І на тому закінчилися. Вони нас весь час казали про "Павлика Морозова." Може ви чули, що він віддав своїх батьків. І нам то весь час давали ті книжочки читати. І весь час там казали, що: - Ви мусити так робити як піонер Павлик Морозов, що він такий преданий Совєтській владі, що він віддав своїх батьків, - значить, він так свою родину любив! Й ви таки мусите бути - так нам все говорили!
Пит.: Для документації, чи можете сказати яка це була школа?
Від.: Це була 72-га школа, середня школа, десятирічка.
Пит.: Дякую.
Від.: А, спочатку я вчилася 80-ій середній школі; вона була розділена на половину - одна половина була українська, а друга російська, але як я сказала, що вони все старалися вчителів давати росіян і нібито вони не вміли по-українському то - всі одному.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz