Case History LH56

Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about 300 families in Valky (then Kolomak) district, Kharkiv region, into the family of a peasant who had 3 ha. of land. Narrator gives unusually detailed description of village structure of authority and estimates that 80-90% of the village was against collectivization. Local people were in charge of the village, but most people complained among themselves. Narrator recalls komnezam and kulak children "warring" at school, sitting at different ends of the classroom, and fighting ca. 1929. Members of the komnezam starved to death in 1933. 25,000-ers were Russians. In 1933 was severely beaten for taking leftover ears of grain from the collective farm field. Narrator went to Kharkiv by train with the help of fellow passengers and was able to buy bread. Narrator returned to find his brother dead and soon returned to the city to beg at the railroad station. Police were rounding up famine victims by then. Typhus was common. Returning to the village, weeds had grown up in the streets, and there had been outbreaks of cannibalism. Narrator describes various cases of cannibalism, including one where children were arrested for killing and eating their mother. Narrator wandered to various towns around Kharkiv and spent time in an orphanage. Narrator also gives information on World War II.

Пит.: Будь ласка, скажіть, як Ви називаєтеся?
Від.: Я є Федір.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: Двадцять п'ятого жовтня 1919-то року.
Пит.: В якій місцевості Ви народилися?
Від.: Коломацький район, Харківська область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством.
Пит.: Чи пам'ятаєте, скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Три гектари, та як після того, як розділили землю вже за Совєтський Союз.
Пит.: Ми знаємо, обставини не були такі, що можна було вільно говорити. А чи у Вас, в родині взагалі, що-небудь говорилося за революцію?
Від.: Отже, про революцію мало говорили. Значить, може десь старші говорили між собою, але шкодували, що СВУ розкрили, що їх судили, що вони щось зробили щось доброго. Особливо вони, значить, відносно тієї революції і політики. Почали говорити вже після, я б сказав, двадцять сьомого, двадцять восьмого року. Отих, тих куркулів, тих багатіших людей, які мали машини і так далі, то вони, їм вийшло легше. В них забрали все майно. Одні мудріші, то виїхали по містах. Інші вже в 29-ім році, то вже почали вивозити на Сибір. Значить, по 30-ім році то вже почали брати тих, які були проти колективізації й 31-ім, 32-ім році. Відносно Петлюри, я знав, що був Петлюра, що коли була мобілізація, то там сусід, то його мобілізували і він утік, в шинелі, в уніформі, із винтовкою чи рушницею, й ховався якийсь час. Вони говорили про Махна і денікінців і так далі й, між іншим, то був такий приклад. Варіон такий - о старший чоловік. Приходять і питають: - Діду, кого ви любите? А він каже: - Якби я знав, хто ви такі (сміється) то я б сказав, бо всі били, - розумієте? ТІ приходять - б'ють і ті приходять - б'ють, розумієте. Той каже, якби я знав, хто ви такі (сміється) - це відносно політики. Очевидно, що в 29-ім, 30-ім році ота колективізація, то люди були, я б сказав, що 80-90% були проти. Одне що, значить, була агітація з однієї сторони, а з другої сторони, бо як то, якщо людина, яка вічно працювала на своїй землі, то була ціла зграя тих анекдотів. Як то в колгоспі і так далі були, бо то люди взагалі та як коні, й так далі, то вони просто викидали, виганяли з двору, і ходили по полях. Те, що мали там - корови та свині - то вони робили, щоб було що їсти, бо забирали все. І то, власне, й привело до того, до 33-го року.
Пит.: Так, як Ви пам'ятаєте з дитинства, то хто управляв селом? Хто був у партії, уряді? Чи це свої люди були, чи прислані?
Від.: Отже, в загальному по селах були місцеві. Члени партії, між іншим, на однім селі Пащинівка, де був один кандідат партії, був голова сільради, а другий був кандидат, перший Пащенко, другий Поклин. Пащенко, Пащенко і Колін... Калиниченко. Найбільше люди нарікали. Дійсно вони може не були свідомі, бо я не знаю, хто там був у районі. Я тим не цікавився в моїх роках, але виконавці були 100%. Поза тим був комнезам. Загально то була голота, бо батраки і вони їх використовували, розумієте, актив. Був комсомол. Яка вона велика організація, я не думаю, на 300 дворів у селі. В той час я. Були піонери в школі, і комсомол. Було. Чи була взагалі навіть, я не знаю, чи був комсомол. Я знаю. Бо то було селяни, і та як завжди роблять, що то є куркулі і ми працювали на їхнє. Пізніше, як ми їх то зліквідуємо, то вам буде ліпше, а пізніше і ті в комнезамі померли з голоду; розумієте, в 33-ім році. І ті, що великі ті активісти, то наш один, то я пам'ятаю, що вже в 34-ім році, то його засудили. Знали, що він показував петлюрівцям дорогу, і за то його арештували і там він і пропав у в'зниці. І вони були, то були бідні, була куча дітей. То в приклад. Значить, більше прикладів є багато.
Пит.: Так. Чи взагалі були чужі люди в селі прислані?
Від.: Отже, як вони то називаються? Двадцяти п'яти тисячники. Отже, присилали, присилали на село, організували збори, і приїжджав якийсь - як не жид, то росіянин - кацап. Приходили або старші люди, або чоловіки посилали жінок, розумієте. Ну, на тих зборах я ніколи не був, значить, але вони там дискутували. То, що я знаю. Приїжджали скільки разів, але в які роки; вони агітували до колгоспу, з одного доку, з другого боку вони вимагали, щоб здати заготовлю хліба. Наприклад, відносно заготівля, заготівлі, то мій батько всі ті продналоги і ті "пляни до двору," так називалися, він то робив, один найперший. Він не був багатий. Як вони називалися?
Пит.: Бідняки чи середняки?
Від.: Середняки. І він то перед урядом, я б сказав, робив чесно. Може один на тих 300 дворів в тім селі. Отже, після того в 31-ім році, в тридцять першім році, значить, він той план, рік перед тим або щось таке, він виконував, нє. Але, мабуть, хотів багатшим, багатим, нє, купив молотарку. Отже, ті мудріші, розумієте, а вони продали йому. З тою молотаркою і батько походив один рік і пізніше найшов, що там damage був і подав то в суд. То молотарку десь у городі лишили, і позатим на тому скінчилося. В 31-ім році прийшли місцеві; комісія описала все. Між іншим, у нас уже не було в дворі. Один кінь тільки, а решта ми нічого не мали. Описали все - кожухи, посуду, все, що і через місяць, не пам'ятаю, три тижні, оголосили, щоб вийшли з хати. Прийшли ті комсомольці викидати з хати, ті речі. Я вже не пам'ятаю, в який спосіб то робили - чи вони продавали там ті речі на якійсь підставі, так само, я думаю, що або продналог, що найбільше. Марко може більше пам'ятає. Отже, ті речі, я думаю, що вони після того продавали або щось таке-о. Батьки десь пішли з хати. Нас було троє дітей. Не знаю, день, два, три їх не було вдома, але вечером підійшли ті комсомольці: - Виходьте! Ми сиділи там. Взяли познімали двері. То була зима, сніг, розумієте, і так далі. Вирвали ту плиту. Пізніше, коли вони вийшли, то я ще з ними воював. Кинув цеглину в голову одному, але сили скільки в тебе, я не знаю, 20 років, 11 років. Після того сусіди прийшли, поставили на місце ті двері, і в той спосіб, в той спосіб протягом зими, ті кожухи, дещо лишили, бо моя мати вмерла в 27-ім році. Хтось там трохи висловився, що мов ті сироти, і щось там вони лишили, але відносно харчів, то я взагалі не пам'ятаю. Весною вони знову прийшли, щоб ми залишили хату. Отже, вони робили в той спосіб; ту хату, між іншим, я тепер пам'ятаю. Мою хату продали там. Як то називається? Маленька залізничка така, що до заводів роблять?
Пит.: Вузькоколійка.
Від.: Отже, вузькоколійка купила нашу хату на шпали.
Пит.: Шпали.
Від.: Шпали. Вони, вони викинули з моєї хати і пустили в сусідську хату, через один двір. Тих вигнали, а нам дозволили там жити, власне, щоб просто не було власності. Після того ми жили в тій хаті до 33-го року. Наприклад, було, що мій дядько, він заховав хліб, але та голота, навіть не активні, але просто із порядної родини, він є такий елемент, з тих, що крадуть, які тільки вночі, бо вони знають, що в той час куркулі десь щось ховають. Наприклад, мій батько десь їздив. Купив там мішок хліба і сховав у снігу, бо то хоми ходять кожного дня і заглядають. Чому ті, як вони нас називали?
Пит.: Середняки.
Від.: Ні, ні, ні, чорти, як ті гади живуть?
Пит.: Як ті гади, що вони їдять.
Від.: Чим вони живуть? Отже, батько сховав той хліб і то найбільше він може плакав. Він сховав то в сніг і той видно бачив і забрав, розумієте. То вже було, то вже було найбільший критичний час, що вони зробили. Десь мій дядько дістав лоша, мав десь півроку або щось то, а в їхній родині було троє дітей і нас троє. Значить, батьки то не їли, бо то щось таке проти релігії.
Пит.: То не бувало.
Від.: Але там були...
Пит.: Звичаю не було. Кд.: Я. В нас були татари. І вони найліпше жили, бо десь там щось, худобина поломала ногу або щось таке, лоша чи кінь, то вони забирали задарма, і як їдеш, їдеш то такі ковбаси висять (сміється), а люди іржають, а то фактично може найкраще м'ясо, розумієте. Значить, власне, тоді діти трохи, пару тижнів, значить, мали свято. Ми можемо це далі говорити?
Пит.: О, так. Кд.: Отже, в 32-ім, власне, 33-ім році то був критичний час. В п'ятій клясі я учився може в групі найліпшій, і ті вчителі вони жаліли, до певної міри, хоч школа моя не мала щось порядного, щоб помогти, але вони мали капусту, розумієте, квашену, і сніданки для школяриків. Були спеціальні ті учениці які значить, казали вчителька, чи щось таке що, тому дайте ту капусту квашеної і там тому. Що є капуста, розумієте? Якби було два кілограма хліба то поки я дійшов би до дому я з'їв би, розумієте. Отже одного дня їли вже в той час мерзлі буряки. Взагалі, нічого не було в хаті. Ну, я думаю, що десь приблизно в березні я вийшов зі школи і знаю, що в хаті немає нічого. Прийшов на станцію Коломак, передав книжки сусідам, сів на потяг зайцем і поїхав у Харків. Я був може два, три дні. Чи я просив їсти, так само не пам'ятаю, але ті пасажири на потязі давали щось їсти, співчували багато. То інтелігенція, то тим більше то швидкий потяг. І коли мене турбував той кондуктор, вони навіть заплатили за мене квиток. І я приїхав до Харкова. Отже поїхав, купив хліб, кілограм хліба і так само половину кілограма з'їв, другу половину продав, нє. І купив на другий день кілограм хліба приїхав зайцем. То є якихось 75 кілометрів від Харкова. Я вечером виходив з потягу. Дивлюся, мій батько виходить і несе мого брата, мертвого. Отже, то перед тим, що я вже сказав. Приїхав додому. Поховали брата і після того, чи я був день чи я був два, я вже в школу не пішов і поїхав у Харків. Отже, Харків я не знав добре, але куди ішов, я не знав. Я там сидів коло станції й сидів на сходах. Хтось давав кусок хліба або щось таке. Ніби просив або щось таке. Отже вийшов на те місто. В той час уже збирали дітей. Ті що мертві, то вони їх підбирали. Ті, що недоходяхи, дітей, так само збирали на то як сказати?
Голос другої особи: Ну на машини на підводи.
Від.: Но, то був truck. Ну, як по-українському сказати... менше з тим.
Пит.: Вантажне авто.
Від.: Вантажне авто. І всіх тих привозили в міліцію. Пізніше тримали там десь три, чотири дні. Між іншим були діти. Просто матері приїжджали до Харкова і дітей троє, четверо до п'ять років, кажуть, що: - Дітки, ви почекайте, а я піду куплю хліба. Я прийду. І мати десь, десь пішла, розумієте. Аж пізніше та поліція забирали тих дітей і в значить, в міліцію. Ніколи не забуду одну татарку. То була молода дівчина, може 14 років мала, може 16 років. Від голоду вона уже була помішана. То вона збирала тих дітей, що рік, півроку і вона носила на руках і кричала: -Товариш міліціонер, дай кусок хліба! Вона навіть не вміла говорити ні по-російському, ні по-українському. Отже, після того, після того тих дітей в дітдом. То десь там, де "Серп і Молот" у Харкові. Там ззаду були бараки, і тих дітей поміщали. Я зустрів там із мого села двоє дівчат, і вони мене підтримували, але, що наскільки мудра була їхня мати, що вона покинула село відразу, і вона помістила тих дітей в дітдом. І мати пральничкою була, прала то десь по людях, і вона тут, і діти недалеко, і вони вижили, розумієте. Вони виглядали провінюючи мене. Отже, але я там був. То якраз в той час ходив тиф, і то сталось може, може тиждень, може більше. Я дістав сипний тиф, звичайно. Ті забирали б у ті дитячі госпиталі. Я називаю то так, як вони там говорять, по-англійському, то не поліклініка, або то в той спосіб. Отже, але через те, що ті, наскільки ті поліклініки, дитячі поліклініки, наскільки були переповнені. І то власне, може ті діти найбільше там померли. Але через те, що я мав 12, 14 років? Десь уже в 30-ий рік, то я мав щастя, розумієте, що не було місця там у тому, у дитячій поліклініці, то мене помістили в дорослих. Отже, не знаю, чи я був наскільки досить хворим, що може лежав один, два дні. Значить, я був дуже марний, самі кістки, розумієте, але, що то всі, всі були дорослі, всі. ТІ, ті я не знаю, скільки в тій палаті було людей. Я думаю, може так, як нормально - вісім людей, може десять людей але не так багато. І, очевидно, ті, що старші, то були ті всі, бо то був тиф, тільки то сипний тиф. Отже, я їм там кусок хліба й кажуть: - Ти мені щось принеси - і так я там був у довгій сорочці; там хтось, люди приходять, бо людей не впускали всередину, тільки можна було говорити через вікно, бо була сітка така і там щось, то я переказував. Отже, я був здоровий, я був здоровий вже через три дні, через тиждень, але лікар мене тримав цілий місяць, щоб я поправився трохи хоч на скільки я поправився фізично нічо мені не бракувало, тільки тіло треба. Одного дня нас відправили знову в ті бараки, де дітдом. Я подивися на поле. В той час уже були копи. Уже косили жито і я чкурнув додому. Приїжджаю в село, то був жах. Я в тім селі йду вулицею: бур'ян вище мене десь на півтора метра, і тею вулицею йду так, як миші десь там бігають. Там була така стежка де люди ходили. Людей ходили дуже мало. Я не рахував. Ця вулиця моя, то була третя сотня, розумієте, але підряд вимерли сім - дві підряд.
Пит.: Людоїдство.
Від.: Людоїдство. Отже, хлопець, який був у моїх роках і ще було двоє чи троє дітей менших. Мати була слаба вже. Батько десь поїхав чи в Росію, чи десь. То старший син узяв осю. Мати вже лежала. Вони, значить, положили ту осю на шию. Один сів з одного боку, а другі діти з другого боку - задушили матір і начали їсти матір. Очевидно, що хтось то бачив, і донесли в колгосп. Тих дітей забрали. Де їх діли, я не знаю, але то в факт. Поклонський прізвище. Тепер, як я прийшов до своєї квартири, спеціяльно вночі, бо якраз потяг приходив десь в одинадцятій годині, і там ще пішли робітники і я йшов додому. Приходжу до хати - закрито. Звичайно, я вже знав, як то треба влізти. Я відкрив вікно, зайшов до хати. Приходжу і немає нічо - жодних лахів. Щось таке старе було на печі а не звернув, що я буду робити. Спав може до десятої години, може дев'ятої. Хтось заглядає, чи там хтось є. То була сусідка, то була вдова, в них було троє, четверо дітей. Вони були старші, і я встав. Вона постукала. Начав говорити. Дала мені щось таке, кусок коржа. З чого воно зроблено, я не знаю, мабуть якийсь процент там був хліб, якесь листя і так далі. Досить, що їхня родина, бо вони, їхній батько, її чоловік, він був загинув на Першій світовій війні, і вона сама то працювала, і ті діти помагали. Вони були, значить, комсомольці, бо той старший, то він в селі, він пішов в армію. Власне, він в колгосп не вернувся. Чи та стара працювала? Мені здається, вона працювала в колгоспі, але молодший син - ми разом ходили до школи. Він молодший на пару років. То власне був байстрюк, розумієте, але то менше з тим, значить. Ми дружили, і він мені підтримував десь там вже, ще в 32-ім році, як то закон, то значить, більшовики. І тепер вже як була війна, то він був тим бухгалтером в колгоспі. Отже, так сусідка розказує. Я кажу: - Де батьки? Чи померли, чи ні? Каже, що: - Твоїх батьків тиждень тому засудили по вісім років за колоски. То земля, я не знаю, здається батько сіяв. Але то, що вони не дозволяли. Чи звідки вона взяла ті колоски, я не знаю, але вони в формі були колоски, розумієте. Отже, вони їх, вони їх судили й кажуть, що якби я приїхав. Я кажу: -Де ж моя сестра? Каже: - Сестра, власне, вона поїхала в Харків і вони не знають до сьогодні, значить вона вмерла з голоду. Тепер за власне вони судили і брата, мого дядька; здасться разом судили. Отже, та тітка їхала. То було в Валки, в в'язницю. Я їхав, вона їхала; я поїхав зі своєю тіткою Але в мене ж грошей немає. Там та сусідка дала два чи три коржі. Ну, і я поїхав автобусом - то є 10 кілометрів з Ков'яги. Отже, поки я доїхав у радгосп, в міліцію чи в в'язницю, то я той хліб з'їв. Там щось, мабуть, щось лишилося, але з'їв більше. Отже, ми прийшли, та мачуха, прийшли туди в двір. Мачуха кричить: - Дай, сину, дай мені кусок хліба! Батько так само вийшов пухлий - ледве ходить. І мачуха, вона була більше активна, але обоє були голодні. В той спосіб ми після того побачили, взагалі я в такі ситуації був, що мені нічого не було мило, нічого не цікавило. Але треба було йти 10 кілометрів до станції, а ще туди якось проїхав зайцем, але назад було йти пішки, а Валки в Ков'яги. Приїхав додому і моя по матері наймолодша сестра. Вона мала двоє дітей, а чоловік був хворий дизентерією. Отже, то було в полі. Балка, так вони називали, якій було дозволено, що хто хотів може будувати на своїх землях хати і то було в полі. Отже, моя тітка ходила в колгосп, працювала, а я варив суп. Годував двоє дітей. Я думаю, що старшому було десь п'ять, шість років, п'ять років, а меншому десь три роки. Вночі я зрізував колоски, то було в колгоспі, і я вже був мудріший. Між іншим, як я тільки переб'ю, бо то є важне. Як я тільки приїхав з Харкова, і там спав у тому, то хтось мені сказав, що ти піди наріж колоски на своїй землі. То той об'їждчик, як він мене зловив, то він мене так бив, вибачте, що мої штани були жовті, і то, власне, його, Поклонський, то їх два брати були. Отже, я міг розрахуватися в 41-ім році, в 42-ім. Я мав зброю. І взагалі я мав руку скрізь, бо ті, вся та поліція, всі ті управи з моєї школи. Отже, то менше з тим. Отже, в тієї тітки, я поправився досить, бо там було що їсти, особливо ніче, але то жорни, я молов, я варив. І одного разу там дядько мав дизентерію, я не знав, напів пухлий не захотів молока і я пішов. Де, де він дістав - но десь, десь він послав, щоб я поміняв за жито. І я пішов по селах. Батько є. Отже, я вже пізніше взнав, що вони в в'язниці. Там був міліціонер і батько ходив разом з тим міліціонером до школи. Вони були знайомі. Вони посилали працювати, щоб то бур'ян. Проривати. Він йому сказав: - Знаєш що, як тобі треба в ліс, то йди і не вертайся, - і в той спосіб вони списали, що він умер. Отже, батько там нарікав, що я там, він у тітки жив, власне, він казав, що я там людей годую. А ти мені не хочеш помогти. Там десь я пішов украв щось з кукурудзи чи щось таке, приніс, нарвав, хоч воно було зелене так. Отже, після того я батька не бачив. Десь у вересні чи перед вереснем, я в якийсь спосіб пішов у ту школу, де я ходив у цей, як то називається, піонер вож...
Голос другої особи: Вожатий.
Від.: ...Вожатий і я йшов недалеко сільради, і він мене бачить, що я живий, бо вони не вірили, що я то витримав, бо ті люди вмирали чи що молодші - 15 років, 14 років, 20 років, розумієте, і взагалі, але то дитина, розумієте, підліток, і я витримав. Каже: - Де ти живеш? Той...
Голос другої особи: Піонер-вожатий.
Від.: Піонер-вожатий. Отже, той каже: - Де ти живеш? Я кажу: - У тітки. - Де ти був перед тим? Я кажу: - Був у тому дітдомі. То був, він називався Кіндра...
Голос другої особи: Кіндрацький.
Від.: ...Кіндрацький. Я думаю, що то із тих, я так думаю, що з отих, знаєте, що з отих... Хвильовий, що то там ті... Шумський, розумієте, і так далі. О, там ті, симпатики, бо то людина десь попала в село припадкове, бо вже, йому там не було місця. Він, фактично, він є може початковий письменник, або, вчитель якийсь, або щось таке, отже, то в якийсь спосіб, anyway він там був, той Кіндрацький. Він мені каже: - Знаєш що? Ти мусиш іти в школу. І ти в своєї тітки не живи. Провів мене у сільраду і сказав тому голові сільради, щоб він дав мені справку, що я є сирота і щоб я їхав у дітдом, нє, в Харків, нє. Отже, я то так прийшов додому, трошки було шкода, бо тітка і двоє дітей. Я подякував, і кажу, що я йду в дітдом. Мені треба йти в школу, і ви тримайтеся. Поїхав зайцем у Харків у той самий спосіб. Я ходив по вулиці. Міліція мене заарештувала. Привела в район, з району послали в ті бараки. Уже тоді, ще голод був, ще я міг з'їсти два кілограма хліба, але не так, як було раніше. Зав'язка вже була в той час, значить, що вже не має. Отже, разом з тими цих дівчатами я зустрів своїх земляків. Вони мене там "тьотінька," і то вони вже знайомі і вони там, ж в борщ. Отже, після того пройшло може три тижні. Була переписувала. Хто є з якого району. І одного разу дали нам уніформу - черевики, штани, сорочку, плащ, шапку, зубний порошок, щітку, торбу до школи, і забрали тих, які з того району, дали провідника. І ми поїхали на станцію в наш район Коломак. Ну, не втечу в район, бо то було більше. Привезли в район - там був дітдом. Отже, там був, як то сказати, ти бачиш каратин, щоб пробути, якийсь певний час. Отже, карантин. Там були всякі, що кидали дітей. Які там. Голова така - о. Знавте, як то називається? Такі хворі, що каліки що то всякі. Отже, там карантин ми мали. Ходили, що як тільки найбільше. Чому, значить, то не цікаве, але то було цікаво, що на скільки "дай солі" І не раз піду там до, до того, до пекарні: - Не даш солі? Я такий, що не встидався просити. Приходжу, діти дають кусок хліба за сіль, і їли сіль. Кукурудзу там варили. Одного дня приїжджали в район підвода. Підвода одна чи дві. Отже, і нас оприділили в одне село рядом. То був може один найкращий колгосп, і то маленький, то я б сказав, то вже була межа - Полтавська область. На межі, Сурдівка. Отже, я ще був в Пащинівці - то є Харківська область - а то маленьке село там і то був найліпший колгосп. То вони туди оприділили, ті підводи взяли привезли в той колгосп. Там була якась велика куркульська хата. Хотів скоро сказати. Значить, він є. Помагай Марко! Отже, як називається? Як то називається?
Голос другої особи: Завідуючий.
Від.: Завідуючий.
Голос другої особи: Чи директор.
Від.: Завідуючий. Отже, то було два брати - вони були партизани. Три брати. Вони не були бідні, але то були партизанами. Скільки вони були там в партизанах, я не знаю, чи то був один з них хтось був членом партії, так само не знаю. То мене не цікавило. Отже, то є факт, що він знав хто я і знав мого батька, бо вони разом ходили до школи. Нічо він там доброго, нічого там не помагав мені і не треба було, бо я вже тоді мав може сорок кілограм, а може більше. Я не важився в той час. Отже, я там жив. При чому, там було двоє дівчат Петлюри. Мусій Петлюри, Петлюра. Я думаю, бо там Петлюрів багато немає. Коли б не, не цього, не нашого Петлюри, я, родичі, можливо. Значить, то був старенький. Старенький, він був сторожом у колгоспі, його син умер і в дітдомі було двоє дівчат. Одна дівчина років три, чотири, розумієте. Отже там було дітей, може, щоб я сказав, 18, 20 дітей. То було і місцеві й ті, що привезли то. Були такі, що просто вони навіть не знають, як прізвище й ім'я. Якщо він з Росії, чи не знаю, але то менше з тим. Отже, то не є важне, хто там і так далі, але то був факт, то є Сурдівка, що людоїдство, то була Пащенівка, розумієте, там Коломак чи Пащинівка, а це Сурдівка. Була дівчинка - чотири роки, яка вже добре говорила, може чотири і пів. Чорнява, але ті очі ходили, розумієте, як в дикого кота. Отже, та дівчина була в дітдомі. Мати приходила, але її не пускали і я знаю, що ті всі ті діти, що були, всі там називали людоїдка на ту дівчину і ту матір, кажуть, що вона їла м'ясо людське. Значить, когось там чи то племінницю чи когось там вона закликала і забила в той спосіб. То є людоїдство. Тепер, отже, після того я ходив до школи. І одного разу десь ранньою весною приходить повідомлення: моя двоюрідна, троюрідна сестра, то вже побатькові, каже, я з ними не дуже родичався, бо ми так, так само надоїдали. Він був старий партизан, розумієте, і ото там щось таке олійниця, то він багато помагав. Отже, він жив недалеко, і батько одного разу в школу приходже - у них було двоє дівчат. Я проходжу до школи. Думаю такого ще ніколи не було, щоб запрошували. Приходжу. Сидять за столом - випивають. Батько вже поправлений і мачуха. Я за столом почали плакати. Отже, пізніше я взнав, що він утік; той послав, поміг той міліціонер, і батько працював у радгоспі - прийняли його до роботи, а пізніше мачуха туди, і вони влаштувалися. Батько запросив, щоб я приїхав. Одного разу, значить я відвідав батька, і ходили в школу, як школа скінчилася, то той завідуючий каже: - Я знаю, що ти маєш батька, каже, ті колгоспники й так нарікають, що ви обірвали вишні й там десь то, каже, ти їдь до свого батька. Отже, на цім той дітдом закінчився. Отже, тепер відносно, люди вже в своєму власному селі вони. Ми мали цементовий колодязь - були кольці такі о. Отже, ж то вже мені розказували б я то, я не бачив, але такий дід Денис, вони були багатші й може вміли краще жити. Такщо їхня родина вселилася, бо той св'язь і той найстарший брат, то він був св'язень і він там працював і діставав якесь приділеная. Отже, цей його батько Денис, він не голодував. Він ховав тих мертвих, які топилися. То була така залізна ключка, і він брав за то і тяг, і той мій, наш колодязь був забитий мертвими. Йому за то давали один кілограм хліба за кожну одну особу.
Пит.: Чи Ви можете розказати про смерть Вашого брата, щоб було записано. Ще, як вернулися з Харкова на станцію.
Від.: Батько був у Аркові, а то є під Харковом, то є Баварія, і там так само продавали, як той хліб називався?
Голос другої особи: Комерційний.
Від.: То в комерційний, воно і ще інакше називалося, але то менше з тим. Можете називати "комерційний," anyway, що як я, як я поїхав в Баварію один раз з батьком, там була черга, значить. Черга кінця не має, ну і батько каже: - Ти попробуй, може там десь проскочиш, але то були в більшості спекулянти - як рік, починається черга, то приходе 20 людей, ЗО людей, бо займають чергу, і пізніше всі ті їх колеги, ті приходять з боку і пускають. В такий спосіб ті селяни, вони пхають вбік і вони стоять цілий день, і в той спосіб іде натик і там продають, бо то був комерційний хліб, що 90 копійок, правда?
Голос другої особи: Я вже не пам'ятаю. Я забув. Я був на Донбасі.
Від.: А набір, мені здасться, в тих кілограмах чи кілограм або 10 рублів, або 200. Отже, в той спосіб. Отже, то була міліція на конях. І я стояв збоку і вони як притиснули, а то було болото, і вони мене турнули і через мене і не пам'ятаю, чи вони ходили по мені, але що то був плащ, і в болоті, то той міліціонер, і я мабуть так само і притворювався трохи. Той міліціонер взяв за той і (сміється) думаю, біда з тим, що то болото, але дістав кусок хліба. Значить, кілограм хліба. Бо то, власне, вони мене турнули, бо то було 10.000 людей вже. Я не знаю. Найбільше селяни, то вони найбільше знають Баварію, бо Баварія знайома тим, що там виробляють пиво. То знамените пиво, значить вони поставляють на цілий Харків. Отже, так і називається Баварія.
Пит.: Чи Ви могли просто докінчіте, як це було з Вашим братом, що застрик йому дали?
Від.: Отже, я не був свідком. Ми їхали тим самим потягом, тільки я їхав з Харкова, а то є Мінутка і пізніше Баварія. Отже, я сів у той, в Харкові, а батько сів у Баварії - то може п'ять кілометрів, я не знаю, 10 кілометрів, може сім, бо то пригород, і я не бачив. І як я вийшов на станцію Коломак, наша станція. Виходжу. І батько виходить і брата несе на руках. Каже, що: - Сину, Федько умер. Я навіть не переживав, коли я сам голодний. В той час люди були дикі. Розумієте, бо то є голод - навіть не раз голод, то є щось найгірше, бо ті, що наприклад, ті, що в в'язниці, або щось, чи в родині, як їдять вся родина, то дивиться, щоб ніхто не з'їв липню ложку, розумієте. Отже, колись моя знайома в Бельгії як ми були, то вона розказувала як вона їздила зі села в Харків, чи десь там, не знаю. Він працював там, вона там ночувала. Як каже, приходить із того із хлібом там то є, як то називається, що дають, ну? Пайок, пайок. По ложе, ну і він каже: - Тільки вийди з хати, а я трошки відріжу. Ні, й він каже, він бачить, але всерівно я сиджу і дивлюся на той хліб, розумієте, і вона сиділа плакала, що я так-о бідний, обіжала. Отже, що ще? То є факт. В школі, між іншим, то було досить цікаво. У нас збудували школу за селом, то 300 дворів. Я думаю, що то було в 29-ім році. То було на чотири кляси, і люди, і діти ходили в школу, дві зміни - до обіду і після обіду. То було чотири кляси. Отже, але то було цікаво, що завжди була війна, бо ж ті комнезами з одного боку. Значить, вони були пасивні й були слабенькі, але, очевидно, я був найслабіший порівнюючи з тими козаками, бо то цілий аршин, I mean, як називається той...?
Голос другої особи: Сажень, що міряли.
Від.: ...Сажень, то там стелі, ну а я вже ззаду, вони завжди мене боронили, як але були такі, що взагалі, хулігани, розумієте. Батьки не пильнували, і інакше дивилися на школу. Я вчився, може був один з найліпших в першій клясі. Наприклад, мій колега, недалеко жив. Я пішов у першу клясу, бо я був народжений в жовтні, 25-го. Отже, там всі ті хлопці, які були мого року, вони пішли, а батько затримав, каже, що на другий рік, ще замалий. В який спосіб, значить, воно напевно було б краще, але так він то зробив. Отже, то тепер так: я пішов в першу клясу, мій колега так само йде, тільки він не перейшов. Тепер, в другій клясі - ми ходили, в третій клясі - я перейшов, а він остався (сміється). Але матрос був. Він так мого росту, але того. Ну, і то одного разу ідуть то, то він нераз приходив до школи, тільки приходив битися. І вони там, як побили там одного, то знаєте, в той час, як зимою кіньми їздили, то, що летить від копита. Одному вдарили сюди, і другому з тих активістів; то пізніше вони штрафи дістали - батьки того й другого. Десь трьох чи чотирьох.
Пит.: Це комнезами з другими.;.
Від.: Ja, куркулі.
Пит.: Куркулі з комнезамами воювали.
Від.: Ja. Взагалі, наш народ в такий. що степ великий, місця є досить, і кожний сам собі: моя хата скраю, в той спосіб. Голос з боку: Аби мені тільки було.
Пит.: Чи можна одне питання вставити на закінчення?
Від.: Прошу, дуже, прошу.
Пит.: Як то було, в вашому селі існувала церква? Чи взагалі була в Вашому селі церква?
Від.: Церкви не було. Отже, церква була в районі Коломаці. Було, щоб не збрехав, було четверо чи п'ятеро церков, що є й сьогодні пасивний, але мій дід, з п'ять кілометрів, ішов в суботу, вечеряв, там в когось ночував і аж на другий день приходив додому в обід, а я його зустрічав. А в нас було кролів багато і той отець Василевській каже, то в піст він ходив би з молитвою, і каже дід до батька каже: - Я не знаю, чи то мені говорити, чи я можу сказати, чи ні? Каже: - Кажи. Каже, що, каже що: - Якщо то так, каже, то як глибокий піст, і я в піст навіть не їм там тою ложкою, що я їм то скоромне. А отець Василевсцький замовив, шоб приготовили кроля. Вони зробили. Я щось пам'ятаю, мабуть я сидів там у на лежанці. Правильно. Дуже дякую, лежанка. Я сидів там.
Пит.: А коли церкву, церкву закрили?
Від.: Отець поїв кроля, і той каже: - Ну знаєте, отче, то і то. А він каже: - Слухайте, в мене шлунок хворий, я не можу пісне їсти. І каже: - Ви не дивіться, що я роблю, я грішний, а ти роби то, що я кажу.
Пит.: Не пам'ятаєте, що зробили з церквами?
Від.: Отже, ті в районі, ті всі чотири церкви, бо то є біла церква, червона церква, жовта церква. Я думаю, що чотири церкви то в районі. І всі вони були закриті. Одна церква - зробили клуб, але ж то, я думаю, не пам'ятаю, бо то є район, я там не жив, бо фактично то є від залізної дороги, якихсь п'ятеро кілометрів. До церкви мене возили раз на рік, і взагалі то я не любив церкву. Від одного року привозять, душно стояти і то після того причастя, щось там французькі булочки їсиш, води немає, щоб пропити. І то від самого початку. Я не знаю, чому я є віруючий, я є православний, але поскільки-пооскільки розумієте. Церкву треба підтримувати, бо є одна річ, що бути, ніби, віруючим і так далі... Я маю свою систему. Треба, щоб душа була чиста. Треба бути чесним, розумієте, справедливим - то є найголівніше. То є моя релігія, а то що я там поставлю 20, свічок і кину може нераз міг би дозволити більше, але кидаю. Отже, то є моя релігія. Скільки я помагав. Я сюди в Америку приїхав - я родичів не маю, я ще ніколи ні від кого не просив, хоч мені було тяжко. Дитина народилася і так далі. Не винен ні одного цента. Скільки я помагав. Там у Пасау, в Німеччині, прийшов з РОА один українець, а другий росіянин. Один полтавський, а другий десь з Сибіру. Приходжу, а я спекулянт сильний був там коло УННРА. Приходить і сидять такечки-о. Я кажу - Що журитесь? - Та що, каже, були на фармі, в фермера, і треба їхати на родіну. Але я мав пару коней із дідом пів на пів. Той дід їздив, я трохи говорив по-німецькому, і там, щоб чим годувати кіньми. Той дід робив. Отже, я кажу, хлопці, чи ви вмієте їздити на конях? Він емігрант з Чехословаччини. Він мав пару коней. Я відразу поїхав туди. Кажу. - Шевченко, треба по-українському говорити, але по-російському, я так само добре говорив, як і він. - Чи вам треба погонича? - Ja. Я кажу. - Є двоє хлопців і їх треба урятувати. Так візьмемо обох. То після того вони дістали той сертифікат, нє, і дістали, значить, документи. То, як той, особливо там той, українець, то він більше не говорить багато, але той росіянин, то він завжди казав, що ти мій спаситель, ти є мій спаситепь. І вони виїхали обидва в Австралію.
Пит.: Ви казали, що коло Вас жили татари.
Від.: Ja, було пару родин. Значить, вони на станції урядували, там був буфет, розумієте. В який спосіб, чи то було державне, чи то було приватне, але вони значить, торгували. Татари політикою не займались, але я б сказав, що вони використовували не то що використовували, от наприклад, там лоша десь, чотири місяці, влетіло в борону, нє, зламало ногу. Ja, й вони дають троє рублів, і забирають. То steak-и. Отже, одна з них ходила в школу в нашій групі. Вона говорила мабуть по-українському.
Пит.: Це були приїжджі, це не були місцеві?
Від.: В нашім районі немає татарів.
Пит.: Чи були росіяни в Вашому районі?
Від.: Ні Вони десь приходили, то що "подработать,"
Пит.: Як селяни ставились до росіян?
Від.: Ворожнечі, я б сказав, не було. Може більше люди свідомі, інтелігенція - може думали якось інакше. О, в нас говорили, що то є кацап. Кацап є кацап. Перший раз ми пололи овес в радгоспі в якимсь, я думаю, в 31-ім році, або щось таке. Ну, дивлюся, то перший раз побачив тих-кацапів. Вони приїжджали копати буряки. - О, это маленький хахольчик идёт. Ну, а ми, в той спосіб, значить, відносно того антагонізму не було, я б сказав. Свідомості нам може так само, але, я був в армії, між іншим в Ленінграді, два роки. Були росіяни і українці. Щоб в тому відношенню. О, то той хохол, той є кацап: кожний знає, хто є хто. Ну, а тепер другий призов, ті старші, що кликали до армії, то були переважно росіяни, а на другій рік набрали самих українців. Ну, і ті вишколили тих молодих офіцерів, "младший состав." Ну, той бачить, що то сибіряки. Ну, і то, знаєш, командир ротити і молодші офіцери кажуть: - "Хотите хороших ребят? Ну, не понимай." (Сміється.) А ті навмисне. А взагалі, той 19-ий вік, то було, знаєте, в полку судили може 10 людей і кінець-кінцем перестали судити, за дисципліну. Каже, що я служу 25 років - полковник каже - ще таких не бачив. Отой голод. Каже: - Що то за народ? Каже: - Як захочуть, то потягнуть віз на гору, а як не захочуть, то з гори не поїде.
Пит.: Так про українців?
Від.: Ja. Впертість така. Між іншим я був трохи, як мене брали до армії, думаю, це думаю, де ж ви мене тепер бачите, що я є, бо я вже маю 18 років чи 19 років. Чому ви тоді не бачили, як я голодував? Тепер вам треба солдатів. Між іншим, я читав, що вони взагалі і в якісь інші частини не брали в армію тих, в кого померли в родині. Між іншим там був такий Зайцев. Він був, я не знаю, з Золочева. То є Харківської області. Він був з Золочева. То є Харківської області. Він був вірний, як собака, знаєте. Що я роблю, і він робе, бо я там трохи займався політикою, груповід. Значить, то робив лейтенант, то він все на мене. І для мене то було добре, бо я міг один день на тиждень, що я приготовлявся на пропаганду. Дітей і так щось і не ганяють там на полі. Отже, я роблю і Зайцев і він був комсомолець, але скільки ганяли його за то, штрафували. Як у наших частинах посилали в партизани, коли він прощався, то він віддавав, що він мав. Правда, мені завжди батьки присилали гроші і він завжди пасся в мене, але віддав усе. Але факт, що як почалася війна, я в партизанах не був, але то був полк. Мали йти партизанити, а там прорвалися німці й нас як кинули. Із мене зробили адютантом в комісара. Але шкода, що його ранили. Я його витяг із бою - то було другого чи третього дня, і в такий спосіб я його більше не бачив, а свою групу я привів із 60-ти з фронту, моїх кардрових привіз до полка і було підозрівання, то так буває, то, може не дуже цікаве. Але факт, що коли там окружили, я навіть не знаю, десь в вересні, бо то було друге окруження. Одне там десь з півночі, захід, нє озеро там є. А друге коло зробили сюди в сторону Білорусії, то Калинінська область. Отже, я був в розвідці цілий час, але він віддасть мене в СМЕРШ, бо він приїхав голодний, я не пішов, просто був не мав сили, і я нічого не приготовив їсти. Він був росіянин. Дуже відважний, і то просто голод, людина робиться як, як то...
Голос другої особи: Як варіят.
Від.: І я йшов, ішов за ним, а пізніше я не пішов і він вернувся й каже: -Чого ж ти не йшов? Я. кажу: - Бо згубили. - Голову згубиш. Але то його перегоріло, і пізніше на другий день після того, як з тим своїм сержантом відносини попсувалися, я пішов у ліс, покинув рушницю, оставив пістоль, і сказав: - Good-bye, bye. Пішов по селах. Приходжу в одне село - повно солдатів. В уніформі всі. Тут і пілоти і артілерія і всякі. Отже, в той час уже ми не знали, що ми є окружені. Ленінградська область є бідна і там взагалі, щоб я не знаю, може десь там роде хліб, але дуже мало, бо там є більше лісів і там де хата, там є кавалок землі і вони садять картоплю. Там є і баня на кожній садибі. Ну, в той спосіб, я прийшов варити. Запрошують, нє. Печуть картоплю, і ну і я там ночую тиждень, 10 днів. Прискоче, так як чорт такий, якийсь росіянин з Волги. Якийсь інженер. Як чорт такий худий, і я швидкий і якийсь інженер і каже: - Ребята, в плён не сдаваться. Я кажу: - Чому? Я вже був 16 днів коло Луги, той, каже: - Свині ті німці, зробили дротом коло річки, значить табір такий. В болоті, їсти не дають, і я, каже, втік і я йду додому до Волги. А Волга ніколи не була зайнята. -А ты, а ты откуда? Я кажу: - 3 України. -То что ты тут сидиш, Украйна уже давно забрана. (Сміється.) І він мені дав ідею. Бо то від Ленінграду до Харкова я б сказав, ... і то добре, що я знав географію добре. Я був на пошті, і там в такий поштовий вагон. То було спеціяльно вишколено. Я був добрий сортіровщик. І то потяг їде, я там працюю, в такий спосіб. Так що я прийшов на південь. Отже іду на південь. Іду сам. То є моя ідея. Якби я не був сам, я б ніколи не був би вдома і в Америці. Ішов один в уніформі. Зустрічають німці. Два солдати ззаду на мотоциклі. Говорить: - Ausweis. Я кажу: - Десять кілометрів додому. Ха ... і пішли. Ніч переспав у когось в хаті в тих росіянів і пішов. Другий раз їхали ті, то так само солдати. І ті мене не зачіпали. Ну, і я йду. Отже, іду значить селами, обідаю щодня, як замало дають - в друге, в другу хату - всі борщі близько до Білорусії. Я, значить, вирішив змінити свою шкіру, ті військові, дали мені щось, кацапський кожух такий, іду. Отже, іду, але уже почали дощі й то болото селами тяжкувате йти. Переходжу, ну, і вийшов. Житомирський шлях, шосе. Іде якась жінка. Я кусок шоце ішов. Каже: - Сідай! То якась кобилка ледача, ну, я й підганяв аж до ночі. Вона поїхала де-де, я то там по шосе. Отже, зустрів колегу. Іде звідти, з Житомира. Я кажу - Звідки йдеш? - З Житомира. - Як? Каже по соше, і я кажу: - Тебе ніхто не чіпав? - Ні. - А як, німці не чіпали? - Ні. Ну, і я по шосе. Ось, якийсь колега ішов. Чи я нагнав, бо я переважно сам ішов. Ми тільки заговорили - truck вскочив, і ausweis! Нема. І зразу на куз, і до комендатури. Приїхали, то є уже близько, а я думаю, Гомель або щось таке, то Білорусія, Вітебськ. Отже, там у районі побули, нам допитували. Якийсь чех перекладач, і взагалі там то той комендант, якийсь SS. Вони допрошували. Питають: -Де ти був? Кажу: -У в'язниці, але вони не повірили, і відразу на другий день чи на третій на truck-a, і в як я сказав те місто?
Голос другої особи: Гомель.
Від.: Ні, то друге.
Голос другої особи: Вітебськ.
Від.: Вітебськ. То був аеродром і багато було тих бараків військових. То був табір тих полонених. Як вони привезли відразу, як глянув. На воротах один забитий, другий забитий. Як я то побачив, то було страшне! Одні вже слабі, в коридорі там, торгівля, ті продають, той має махорку. Отже, рано я вийшов. Команда, "Украинци, строиться!" Тисяч п'ять відразу "строиться." Вони взяли 200 людей, у бараки. Треба дерева для кухні. Ми несли. І то, що в уніформі поліцаї, у советській. - Я взяв кусок дерева і я несу, а він тим, пліткою, до кожуха. Воно мені пекло і боліло.
Голос другої особи: Боліло в душі.
Від.: Ja. Ну то на другий день я приготовився на працю. Дістав порцію робочих. Отже, на третій день думаю, що я мушу втікати. Аж одного разу, в третій день, я думаю: - Строиться, украинцы, строиться! Почали провіряти чи є пістолі. Жида впізнали. Я б не хотів бути ним. ТІ собака б'ють, де попало, бо то собаки рвуть, розумієте. Нарахували нас 2.500. Ведуть на Вітебськ, на станцію. Порожні вагони, і вони відкриті. Я як подивився, я сказав: - Нас будуть садити. Ну, посадили. Іде перекладач. У нашій уніформі. Той комендант оголошує, що ми будем їхати. Куди? Вони не кажуть, але вже знають, що йдуть на Латвію чи в Естонію, чи щось таке, туди, де ті порти. Кажуть, що ми будемо їхати, але як ви будете втікати - будем стріляти з усіх боків. Я тільки подивився - там два пости. Бо я фактично не знаю в який спосіб. Були такі куркулі. Я знав тих, що були в Азії. Мене в районі знали, бо я робив на пошті, і був стахановцем. Пошту розносив. І вони дали мені мою ту, характеристику, розумієте. Я там робив щось шість місяців чи що, пізніше пішов в школу і знайшов уже на залізній дорозі. Курси були. То було два роки, але нас випустили найкращих за шість місяців через те, що тоді в Польщі була війна, розумієте, і треба було робітників, бо тих людей взяли туди в Західню Україну й Білорусію, і робітників своїх. Значить, очевидно, що вони добрих комуністів не беруть так само, не посилають. Якшо ви думаєте, що то в Галичину посилали тих комуністів номер один, то є неправда. Брали останніх, бо я бачив по тій роботі, що в залізно-дорожній пошті. Посадили на цей потяг. Я тільки побачив ті пости. Один попереді, а другий аж із-заду. Про те, що я втечу, я був гарантований, але тільки я просив, може навіть молився, щоб той потяг не поїхав рано, щоб той потяг рушив, як починало темніти, щоб я від'їхав десь, я плямував десь 20 кілометрів від міста, і тоді треба втікати. І то сталося, то що я хотів. Потяг рушився, а там ті болота ті, знаєте, то потяг ішов помало. Як виїхали, то від Вітебську відразу там кацапка мені дала рукавиці. Я там працював десь тиждень, а тоді в'язнів приїхало SS і забрало. Я не був вдома, то мене б також забрали. Так що вже женилися там вже загально, але я говорю сам за себе. Отже, то я на другий день пішов. Були рукавиці. Я подивися, потяг іде помало. Перекидаю ногу, а там переважно... - Ну, на що ти будеш тікати? Та війна скінчиться і пізніше тебе відпустять. Я кажу: - Ти чекай, коли скінчиться війна, то я хочу бути вдома цього року. Я перекинув ногу і там ще лавка була внизу. На щастя, я навіть не бачив, бо я хотів стрибати такички. Я стрибнув і втікати. І значить від залізної дороги, а там була така посадка. То вже було темно і я думаю, щоб то сніг не замиляв, щоб не йшло на залізну дорогу. Я як розігнався, як пролетів туди і думав, що там провалля, якась яма величезна. Я впав і лежу. Тільки хвіст проходив - почали стріляти. Стріляють, стіляють, їхав. Лежав, може 10 хвилин, а серце то тьох-тьох-тьох, але я вільний. Через якийсь час виходжу на залізну дорогу, іде троє, й я з ними іду. Зійшли на село і там переночували. Кажу: - Знаєте що, колеги, тепер до поба... -А що??? Я кажу: - Ні, я йду сам. І я пішов. Якраз була Двіна, велика річка. В однім селі мене перевезли, нє, і я пішов. І після того, то було страшне. По залізній дорозі не вільно йти, бо вже тоді були партизани. В лісі - партизани зловлять. На залізній дорозі - німці. То я йшов, аж поки мене там через Дніпро, я чуть не втопився. То там один білорус. Якесь було свято і я йду селом. Якийсь росіянин в'язень там. Чи в'язень, чи ні - цивільний. Він мабуть, в когось працює, чи щось таке і каже: - Знаєш, ти йди в цю хату. Тут голова колгоспу, і він, каже, мав все, він тебе нагодує. Іди, сьогодні свято. І я зайшов. То я вдома скільки не їв, то було, що то, я думаю, коли б не Покрова, або щось таке. Я їв, може, з 10-ох, 12-ох тарілок, розумієте, і я їв - значить, я не був голодний.
Пит.: Але смакувало?
Від.: Та смакувало. Чарку ще випив. Але найгірше було то щось що я ніколи не забуду, хоч і пройшло десь 40 років, чи скільки, на печі спав. А що жінка, мабуть, топила багато, було так гарячо, що я майже не спав, але подякував рано і пішов. І пішов до того, до того, що самі ті, лісництво, 10 кілометрів. Нема сел. І найбільше партизанів. Приходжу в одне село - в мене була така вірьовка, воно подібне до пістоля. Приходжу і кажу до хати і кажу: - Дай їсти. Він каже: - А хто ти такий? Я кажу: - Слухай, ти... - Ти є арештований! Я кажу: - То, то... А він: - Ти є арештований! Я - а то був поліцай - кажу: - Слухай, чому ти мене арештуєш? - А ти що то маєш? Я кажу - Ти маєш оружіе? Обшукай мене. Я хочу жити так само, як і ти і як би я мав зброю, я б з тобою інакше говорив би. Поза тим, такий самий, як і ти. Правда він дав їсти і каже: - Слухай. Я питаю: - Чи ти далеко Дніпра? Він каже, що ЗО кілометрів. Я кажу: - Чи по другій стороні Дніпра так само багато лісів, як тут? -Ні, там є, каже, ліси, але там є більше полей. Я кажу: - Як я можу найближче? Він каже: - Оце залізна дорога проходе. Тут переліз є. Як ти перейдеш, ти будеш живий, бо там є пости. Там якраз був туман. Не знаю, наскільки він, але я пішов. Пішов, думаю, ну, що ж я буду? Вночі я не буду лазити, бо десь напорюся на щось. І я пішов. Забув те містечко, але пішов. Прийшов туди і то була баня коло Дніпра. То вже коло Дніпра. Я приходжу, іду понад Дніпром, бо я хотів далі йти. Каже, що будем гуляти. А він самогонку варе - білорус. Ну, і я там випив, і пізніше я кажу: - Я хочу туди в те містечко, щоб перевезли. Він каже, що бери човна і їдь, чого ти будеш іти? І я відразу сів на човна. Взяв велику лату і сідаю і як пустився, а то спортова така, я ніколи тим не їздив. І сюди-туди і вже мій зад у воді, і несе Дніпро. Я сюди. Бачу, я випив там може пів стакана, бо то є сильний самогон, а то відразу вискочило. І я помаленько, помаленько до берега, і несе. І не знаю скільки там, може там 20 метрів. Але дивлюся було дерево, бо то зробили проти танків, армію зробила. Обкопали, щоб вони не могли виїжджати з Дніпра, бо той берег на стіг. Але, бачу, що там щось є. Я думаю, що якесь дерево, або корінь, або щось таке, я не пам'ятаю, але помаленько, знаєте, щоб мене не минуло, бо той човен танцює. І я там схватив за корінь, думаю, не може бути, щоб було тут п'ять метрів глибини, бо корінь. Того човна пустив і почав. То швидко виліз, то болото. Перейшов і пізніше пішов. Став спиною до того, до Дніпра, щоб не зблудив, бо вітер в це вухо і пішов. І якраз прийшов отак: одна дорога туди, а друга сюди і я якраз тут на хрест прийшов. Значить, після того мені стало легше. Як я прийшов на Україну, то там я не голодував як у Білорусії і в Росії, на Україні я голодував, бо по залізній дорозі вже зовсім інший світ. Тих в'язнів ведуть десять, п'ять. От тільки я один ішов. І я як прийшов, увійшов уже в Чернігівську область, то я пішов. Прийдеш, села понад залізною дорогою. Кажуть люди: - Ідіть далі від села, там відійди п'ять кілометрів - тебе попросять, щоб ти то, а нас уже об'їли, немає що давати. Ну, то я вірив, але я пішов. То я якогось дня приморозив вуха. Бачу мої чоботи не дійдуть. І я там в однім місці переїхав, під'їжджав 100 кілометрів до Прилук. Там, де Бахмач, тютюн.
Пит.: Бахмач.
Від.: То Бахмач, то містечко де тютюнова фабрика?
Пит.: Прилуки.
Від.: Прилуки? Прилуки, а ще як?
Пит.: Я не знаю.
Від.: Той звідки Тарасенко?
Пит.: Ну, то Тарасенко з Полтавщини.
Від.: Ну, так. Але звідки? Прилуки.
Голос другої особи: Село Портянка, а район, я не знаю.
Від.: Я думаю, що то...
Голос другої особи: Прилуки.
Від.: Ну, я купив, я купив 10,15 чи 20 тих пачок махорки, і я не пам'ятаю, anyway, що то був Бахмач, Ромодан, а від Ромодана, мені здається, йшов по залізній дорозі і пізніше Решитілівка і так далі. Пішов на Полтаву, і я плянував, що я буду ночувати після Полтави, в Свинцях, але бачу, що може погода інша і я перейшов Полтаву-Північу.
Голос другої особи: Ну, так ото я не знаю, я в Полтаві не був, я тільки у війні переїхав.
Від.: Ну, я перейшов Полтаву з північної частини до східньої, бо там залізна дорога іде, одна залізна дорога іде, здається, до Харкова: Полтава, Кременчук, і так далі.
Від.: Anyway, то я перейшов цілу Полтаву і прийшов. Отже, я прийшов у Свинцінське, прошу, щоб переночувати. Каже, що ми є бідні, то. Кажу, слухайте, візьміть, я не хочу їсти нічого. Я вам дам пачку махорки, нє, бо я буду взавтра дома, нє. Я переночував, встав рано. Сонце тільки починало сходити, і я пішов. Іду, обганяю, приходжу в свою станція Коломак, і бачу, що ті люди, яких я знаю, сам іду навпростець. Приходжу через роз'їзд, хтось робить. Приходжу, треба пройти лісом може, десь block-ів два, три, там хтось снопи збирає. Кажу: - Семен, чи чи мої батьки живуть? Каже: - Живуть. Кажу: - Як вони? Добре, вони мають все. Я підскочив, подякував. То вже пів кілометра додому чи кілометер від станції. Ідю, іду, так, так хутір, там колгоспу не було, бо батько в Люботині робив і то я так само іду, а там сусідка стоїть, а батько й мачуха ріжуть ті, дрова. Сусідка стоїть і каже, то є ваш чоловік, що іде, а то знаєте, як то по- слов'янському: - "Не гавкай." Бо батько був там старостою на тому, то і вони завжди посилали, бо вони дозвояли, щоб хтось дозволив, бо то вже уряд був. Я підходжу, кажу. - Чи я можу в вас переночувати? А батько, і в сльози. Я прийшов до хати, поїв, і я цілий день може не їв, як з'їв там, випив чарку, ліг спати. Крутюся. Встаю рано - не вірю, що я вдома. Знаєте, не вірю. Батько каже, що спи, відпочивай. Я встав, поснідав, походив там. Пізніше через тиждень пішов туди в район, дістав пашпорт.
Пит.: Посвідку дали.
Від.: Ja.
Пит.: Такого села.
Від.: Ja, то був уже паспорт по-українському. У нас був фольксдойч, і він був перекладачем у районі й почав мене сватати, щоб я був тим, що є в поліцї? Хто є?
Пит.: Ну, та ще в поліцї...
Від.: Ні той що допитує.
Пит.: Я на знаю.
Від.: Що допитують.
Пит.: Ну, то допитувати кожний може.
Від.: Ні, когось арештованого, довіря. Допитують.
Голос другої особи: Ну, ну, ну.
Від.: Anyway, батько каже: - Ну? Каже: - Ти там не підеш, пізніше 15-го лютого вже 43-го року пішли червоні знову. І я відразу, як тільки оголосили, що мобілізація, а в нас стояв лейтенант мінометний взвод, і каже, почав говорити, каже, що: - Ти кадровий так, каже, знаєш, що. Був політрук у нас на квартирі той старший лейтенант. Каже: - Знаєш що, ти, ви добрі люди. Каже: - Ти будь зі мною. Ти йди в мою батарею, каже: - Ти будеш, будеш ще...
Пит.: Покараний.
Від.: Каже: - Будеш вдома, можеш побути ще два, три дні, то буде цивільний уряд, і то смерш прийде, буде допитувати. Я тебе не питаю, хто ти, хто що ти робиш, що ти робив, коли ти прийшов, але ті будуть, ідіоти.
Голос другої особи: Питатися.
Від.: І я пішов. Пізніше я воював. Наступ на Полтаву, там, де Іскрівка та там, де половина українців, половина циганів. І після того почали відступати. Уже в розвідці їздив - три, чотири рази, розумієте. Відступився на свій двір, лишив кобилу, бо вона вже підбилася. І то молода. І після того відступив до того, до Мурахва, і сказав: - Bye-bye.
Пит.: Ну, то на цьому закінчимо. Ну, то щиро дякую Вам за ці інформації.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz