Illia Mykytovych Demydenko, b. 1903 in large village of Storozhove, Chutiv district, Poltava region, son of an illiterate but intelligent and respected "prosperous middle peasant" with 32 ha. of land and who was dekulakized in 1932. Narrator gived a vivid, moving portrait of his father, an old-fashioned, highly honorable peasant. Narrator's uncle, by contrast, was "a real kulak" who during the revolution supported the Skoropadskii Hetmanate. Narrator gives information on pre-revolutionary and revolutionary periods, stressing the existence of "class" tensions and enmities from early on. In the 1920s, most people's attitude toward the Bolsheviks was passive, and "the village lived its own life." Narrator joined the komnezam in order to get permission to go on to higher schooling: "Then, sometime around '24, '23 it was not possible to go on to higher school without orders. These orders had to come from the Committee of Non-Wealthy Peasants or the Trade Union or Communist Youth League or something like that. Well, they organized this Committee of Non-Wealthy Peasants, of which the teacher was secretary, and one of those middle peasants was head, and they were very good people who never did anything bad for the village." Narrator makes it clear, however, that although this particular village had a decent komnezam, he considers most of the cadres riffraff. In any case, narrator's father was so respected that he lasted until plenipotentiaries came to the village and evicted him; the local komnezam would not do it. Narrator studied in Poltava, then graduate school at the Kiev Institute of Public Education (universities in Ukraine were then called institutes of public education), taught high school in the fall of 1932 began work as a biochemist in a research institute on the outskirts of Poltava, and joined the Communist Youth League. Arrests beginning with fall 1929 roundup in connection with SVU, described as "mass destruction" of scholars and scientists, especially the young, and is convinced that no such conspiracy existed. Narrator's parents, youngest brother, and niece starved to death during the famine. Narrator saw starving peasants in Poltava and bodies piled up at railroad stations on the Kharkiv-Poltava line.
Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Ілля Демиденко.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1903-му році.
Пит.: А в якій місцевості?
Від.: На Полтавщині, село Сторожове.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобстом.
Пит.: Чи Ви пригадуєте, скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Тридцять два гектари.
Пит.: Це рахується...
Від.: Ну, це заможний середняк в наших місцевостях. Заможній середняк, середняк.
Пит.: А батько цю землю набув ще до революції, чи аж пізніше?
Від.: Це до революції. До революції, так.
Пит.: Чи Ваша родина належала, скажім, до козацтва чи це...?
Від.: Це були, вони походили з козаків і коли вже кріпацтво заводилося, то так кріпацтва не було, а так звані казенні селяни, які виконували державні всякі обов'язки - возили військо, готували, отаке значить. То не, кріпаків там не було, вони не були кріпаками.
Пит.: Ну, а скільки Ви пригадуєте собі чи то, що самі пережили, чи то, що від других чули, а як Вашій родині жилося за царські часи?
Від.: (Сміється.) Знаєте, вони, селяни, назагал і в ті часи вони просто не ставили цього питання. Вони вважали, що вони народилися для того, щоб працювати і, значить, виконувати ті, супроти свого уряду, виконувати обов'язки без всяких критичних завважень і без нічого. Лише одиниці, я знаю з нашого села три особи були, які замішані були в революційному русі. Три особи, але що торкається мого батька - не були. Він далекий. Більше того, як коли був скинений цар, то він страшно ставив питання: "Як же то може бути без царя?" Але ніби дивлячися на те, що він, значить, такий ніби і заможний, він в наслідок того, що був, по-своєму він був побожний, був релігійний, але це не була лише зовнішня така зовнішня релігійність, а справжді внутрішний і він надзвичайно добре ставився до інших людей. Ніколи нікого не визискував. Більше того, скажемо, придбав він хату для майбутнього, для відстроювання свого сина. Жила там бездомна Мотря з донькою. Він ніколи жодної плати не брав, ні до чого не зобов'язував її, більше того, він обезпечував паливом її і таке інше. Коли, скажемо, весною в людей не вистачало там картоплі або що, а в нього багато було картоплі - він то виносив на вулицю ставив і беріть. І ніколи за це не вимагав так, як інші подібні, так звані куркулі, це щоб скажемо за мілку картоплю іди на полі пороби день. Він цього ніколи. І тому, коли почалася революція і далі, його всі обороняли під цим оглядом. Ніколи не було такого, щоб на нього сказали, що він там куркуль або що - ніколи цього не було аж до кінця 32-то року.
Пит.: А чи були справжні куркулі?
Від.: О, були, були, наприклад скажемо, мій дядько або його брат це були справжні куркулі. Справа в тому, що мій батько не був грамотний. То цікава історія була. Його послав батько учитися в елементарні школі, може типу дяківської школи, а він не хотів там учитися - десь сидів у кущах, потім з хлопцями йшов додому, а дід каже: - А, не хочеш учитися, то волам хвости крути.
Заможний був тоді, а менший брат Панько, той пішов учитися. Учився. Приходив додому: розкладе книжку, Євангелію, апостола голосно читав і батькові стало завидно, що той Боже Слово читав і він дав обіт Богові, що як Бог йому допоможе навчитися читати, то він буде читати Боже Слово. І він це дотримувався в той спосіб, що коли, наприклад, їхав зі мною до міста Полтави й там написана була вивіска, скажімо, там "гостинниця-теплиця" і то він: - Ілько, Ілько, а прочитай, що там написано, -хоч він добре сам, але він дотримувався слова, що він дав слово, отже він абсолютно відзначався чесністю. Надзвичайний, це всі знали. Якщо сперечалися сусіди, люди про якусь подію, то вони казали: - Ходім до Микити Григоровича, в нього перш за все колосальна пам'ять була, як він скаже, то так було, батько починав оповідати з історії. То було та соняшно було а він так далі цілі історії. Пам'ять у нього була колосальна.
Якщо скажемо до цього, але він ще вичитав у Божому Слові, що в Євнгелії, що Бог, значить, сотворивши ту першу людину сказав: - Іди і в поті, в поті свойому добуватимеш хліб свій, - і він це зрозумів буквально "в поті" і нас у поті гнітив. Нас синів, нас було значить, всього, п'ять синів - одного було забито на війні імперіалістичній. Він був жив старовинний звичаями - примітивними способами орали, сіяли й таке інше. Він це знаряддя сам робив - він був проти введення техніки будь-якої й буквально в поті.
Що ми особисто хлопці, сини, проклинали це господарство так, що я, наприклад, я його ненавидів це господарство все це разом.
Пит.: Ви говорите, що Вашого батька дуже шанували, чи його вибирали якимсь...
Від.: Його, не дивлячись на те, що він писати не вмів, його, наприклад, але то ще за царських часів, я знаю, його вибрали збирати податок і то я, значить, він відмовлявся: - Та я ж не грамотний, не вмію писати.
А йому кажуть: - Слухай Микито, та ти пам'ятаєш добре, краще ніж всі ті, що пишуть.
Він там якісь значки на сталі часом робив, а значить, а то збирав.
Я пам'ятаю ще таку історію. Там був такий Мар'яненко звали, я думаю, що він був пов'язаний до певної міри із революційними такими напрямками. І той щось таке п'ять карбованців винен був податку і ніяк не віддавав, а до батька приїжджав там з вищої влади: - Ти не вимагай, ти не вимагай, ти не хочеш, ти не хочеш.
Ну, і той іде до Мар'яненка знову. Ну, і потім каже: - Знаєш, що такий день прийде і я тобі віддам.
Ну, піду. Ще раз пішов. Той Мар'яненко розміняв ті п'ять карбованців на копійки, значить 500 копійок - цілу торбу - і дав батькові нести. І батько тоді часом, значить, їхав до міста Полтави у банк здати ці гроші, але назад, то часом, то значить, десь 25 з чимсь кілометрів було приблизно. Так, кілометрів, ішов уже пішки і то в один день він справлявся, а копійки то складали все для того, щоб земельки все придбати, все земельки, земельки.
Ще одна цікава річ. Він золота не любив, і тому, скажемо, якщо гроші збиралися, то він все переводив на папірці, бо золото, значить, то розкотиться, тощо. Не любив золота. Значить, можливо тут навіть таке настановлення, бо в релігії часто згадується проти того золотого кільця і такий чи щось у нього було це. Ну, і я пам'ятаю вже вже у час революції, то коли валюта була царська знесена, я якось заліз в піч, а там в коміні така дірка, всунув руку і витягаю жмути цих грошей паперових - катерининки, то значить, по 100 карбованців, таке інше. Там, значить, гроші - то все для земельки збиралися, все це пропало.
Пит.: Були в селі такі дійсьно бідні люди, такі, що бідували, голодували?
Від.: О, так.
Пит.: Я маю на увазі за нормальних часів.
Пит.: Були завжди під весну, що бідні всі голодували і тому йшли, скажемо, до багатших, просили там картоплі, чи не можна позичити, відробити й таке інше. Тому я кажу, батько мій ніколи не давав на відробіток, а просто виставляв.
Знаю сусід був такий Павлович, Панько Дедих, то він, бувало, то він уже мені сповідав, що то ж весною та уже нічим посіяти. На посів пшениці немає, то я звертаюся, кажу: - Микита Григорович, не можна там позичити пшениці?
А він каже: - Та подивлюся.
А на ранок я йду, а через тин переставлений там, скажім, мішок пшениці уже готовий. Він ніколи нічого, скажемо, словом, у нього не було такого, щоб він щось обіцяв, не зробив таке інше. Він скорше не обіцяв, але, значить, то зробе. І тому відносини з сусідами назагал були добрі, просто добрі, нормальні. О, бувало там жінки часом, мати з сусідкою сварилися. Баби часом із-за того курка перейшла туди там погреблася і за курку там зчинили, а скажемо, як чоловік... Пам'ятаю ще такий випадок. То було десь, думаю, в 1906-му році в ці часи революційних подій. Якось уходе батько вночі і каже, що під тином на вулиці, значить під нашим, а в нас так дерево складалося, бо в нас лісу трохи було. Дерево складалося, так що на дереві під тином сиділи. Голуб, який через одну хату був і той Мар'яненко сиділи і говорили і хтось із них каже: - Чи не пустити йому півня?
Це, розумієте, півня? Підпалити, бо в інших місцях, значить, а другий з нього, другий каже: - Ні, каже, він є добрий чоловік.
Можливо, що отой Мар'яненко, який розміняв значить, на копійки, можливо той сказав, але Голуб, який через одну хату, той, значить, такий він, між іншим його бандити потім у час революції забили. І таким чином, значить, мого батька знову не зачепили тоді ці сусіди.
Пит.: А чи, значить, чи Ви бачили признаки якоїсь клясової боротьби внугрі села, значить...?
Від.: У селі? Так, значить...
Пит.: Значить, Вашого батька шанували, хоч він...
Від.: Але, значить, по відношенню, по відношенню до інших, наприклад, скажім навіть до мого дядька, тобто брата мого батька - Панько його звали. Він ото грамоту свою використав у тому розумінні, що значить, збагачуватися. І він землю продав, там нагорі була, де й мого батька. Продав, узяв у кредит у банку - купив уже за селом велику площу землі і там став, значить, розростатися сильно. Я пам'ятаю таку історії батько оповідав. Так це все підслуховувалося, бо він для мене не оповідав. У нас був такий у батьків спільний ліс невеликий, десь, п'ять гектарів чи що. Там і ліс, і сінокіс, і озерце, і болото і його тяжко було тим братам поділити. І вони вирішили так: будемо спільно користуватися, коли сінокос, покосимо, поділимося копицями, коли треба дерево, підемо, значить, там і тобі вирубаємо. І то один, одного разу пішли вони до того на сінокіс. Поскладали копиці, ну і звичайно на одній копиці закрутка одна, а на другій копиці друга, щоби відмітити копиці ті сина. І той батько, значить, каже: - Слухай Панько, та що ти, каже, знаю, кому яка попаде?
Ще батько такі завваження зробив. Ну потім, значить, узяв там два тих шматочків дерева - так один сучечок, а там два сучечки. Ну, той Панько приготував. Батько: -Ну тягни.
Той витягає з одним сучечком, там де гірше. - От я ж, каже, казав тобі що, а ти так. Ну, то що, то бери другий раз.
Батько другий раз узяв. Теж те саме. Кинув шапку, розсердився, пішов додому. То було в суботу. Не спиться йому. Ранком в неділю - знов іди туди до той, осічник воно звалося. Іде на те місце, де витята, а там баче, що там оті цурпалочки тільки з одним сучечком. Розумієте сенс? Так що скільки він не тягав, то тільки витягав. Оце на це, що здібний був той навчений вже. І тому мій батько фактично мав упередження до тих, що вчилися. Він, правда, цей самий, скажемо, найбільш заслужену, найбільш розумну людину то він уважав - волосний писар, ото значить, бо фактично, якщо ви знаєте, то так навіть казали, що російською державою керують волосні писарі. Старшина міг бути неграмотний, але писар - то я добре читав і то слов'янською мовою. Мама каже: - От, якби ти, скажемо, так апостола в церкві прочитав.
А батько все: - Та що там читають, от, якби він писав, то може б коли-небудь писарем би був, то найвище.
Але я потім кажу: - Що, на жаль, кажу, в мене не вийшло ані дяка, ані писаря. Ну, а той же дядько Панько, то, значить, розрісся, коли за часів гетьманщини він записався в так звану партію хліборобів-власників. Син його був матросом, прийшов і записався в варту, то його і ту родину знищили уже десь, я думаю може в часі громадянської війни. У всякому разі перший етап розкуркулювання, коли почався може в 27-го, 28-го року, то їх усіх і всю родину. Більше того, учитель, який колись був такий, що навіть Кобзаря нам читав ще за царя нелегально, але потім за радянської влади то його зробили вже таким ніби відповідальним. То і був Комітет незаможних селян, то він записав мене також у Комітет незаможних селян, а в чому справа? Тоді Десь у 24-му, 23-му не можна було ступити до вищої школи без командировки. Цю командировку або із села Комітет незаможних селян, або Профспілка мусила бути Комсомол і таке інше. То мені цей Комітет незаможних селян оцей, а вони так зробили цей Комітет незаможних селян, що вчитель секретарем був, а один із таких середняків був головою і вони прекрасні люди були; в таким чином вони не дали ніколи, скажемо, нічого не зробили злого для села. А що торкається, значить, до того класової, то я кажу от як з дядьком, як значить, то виявилося і я чув по відношенні до інших, там Іщенко був і такі інші, якого люди ненавидили за те, значить, за визискування своїх сусідів. Це я, значить, бо я пам'ятаю, якісь сходини були, то на початку революції якісь вибори були, я хлоп'як був і я пам'ятаю, щось не виставляли кандидатуру і так щось хтось один сказав з кандидатів, а хтось, властиво, каже: - Іщенка виберемо, - а то, значить, сміх такий почав. Та ще в додатку його там, забув його прізвище, так що то, відчувалося така їхня ненавість, нетерпіння.
Пит.: А як це проявлялося під час революції і громадянської війни, чи були такі люди в Вашому селі, що вступали або до однієї чи до другої партії й до армії?
Від.: Партії чи що? Так, були. Що торкається, значить, до петлюрівської. У нас якось петлюрівська армія взагалі там на Полтавщині вона короткий час перебувала. Але більшовики більш опановували і то із нашого села якраз один, що був таким, навіть приїхав із міста, уже в чині якогось, я не знаю кого він то... Може полковник, може не полковник, але щось таке. Всякому, ватажок якийсь. Але це була така напів, як вам сказати, не бандитська, але значить родина така. Між іншим прізвище було Калабалів і вони дуже подібні були - татарського, очевидно, походження було. У них було землі десь шість-сім гектарів, але вони майже нічого не робили. От, отам скажемо або там щось він зробить, так аби як-так на хліб було, а цей самий Калабаль - здорові вони всі хлопці. Він здоровий і то, то він ото десь свиню купе, заріже там значить ото розпроджує поміж там попами жили.
Тепер у час громадянської війни особливо, то були це бандитизм такий розвинутий був, то якраз найменший хлопець Семен, який мого віку був, то якраз попався в одній банді де в вікно, значить його. Він мав як найменший, у вікно влізти, щоб скажемо, там щось - кого вони грабували і його там зловили, але то значить отаке. Тепер той старший, отой Іван, що приїхав набирати ту, значить, до більшовицького війська, їх записалося багато хлоп'яків.
За тиждень приїжджає, приїжджає один із них, каже: - У, знаєш, ми там стоїмо, а полк ім. Шевченка звався в Полтаві й стоїть він в бувшій духовній семинарії. А, каже, а книжок там...
Ой-йой-йой, я собі думаю - я дуже любив читати і я вирішив також записатися туди в армію, бо там книжок багато. Але мене попередили, що треба обов'язково з своєю ложкою йти. Ну, почав збиратися, а мама проникала і поховала всі ложки, і таким чинов я в армію більшовицьку не пішов. Тепер той самий той Іван Калабалін украв пізніше полкову касу і пішов там серед повстанців а остаточно повстанці його вбили, бо він мав видати тих всіх чисто. Так що до більшовиків советська влада. А взагалі наше село воно так стояло, воно велике село, от, село Сторожове, але воно якось із боку від того, від такого руху до доріг, так що якщо скажемо і німці проходили в 18-му році, то центральна така дорога була між Полтавою й Харковом, але Старожове то все збоку, так що ми навіть пізніше й не бачили. Але були, був такий випадок за німців, таке, зокрема отой що я сказав Калабаль потім іще таких там Говорушка його прізвище було, який прислуговувався, мельником був у поміщика, це вже поміщик за німців відновилися поміщики, і вони, хлопці, були такі бандіти, особливо на Великдень, коли збирається молодь, гуляє. А в нас така була звичка: на Великдень робили ті гойдалки, я не знаю, чи ви маєте уяву. То, значить, і вони ото там збираються, гойдаються, вони приходять і починають битися. Ну, побили, значить, тих хлопців а той батько пішов до поміщика, пожалівся, що то класовий підхід. Побили тому, що він служе в поміщика. І на другий день приїжджає німецький відділ. Скликає всю громаду і, значить, оточують, але на наше щастя, якраз донька отого, що був головою колись Комнезаму, приїхала з Полтави і вона уже, я думаю, що вона мала або вчительську семінарію в всякому разі і знала німецьку мову. Вона підійшла до офіцера німецького і вияснила в чому тут справа, що це просто бандитське таке походження, і це спасло селян. Оце, значить, ага! Ще коли якась збірка, сходини якісь були і там, значить, щось і вибори були, то щось із тих паничів стояв із боку і щось записував, можливо навіть прізвище, або-що. То жінки замітили, напали на нього, вирвали ту книжечку і, значить, поштовхали його й прогнали. Оце, значить, такі там були.
Я особисто, значить, революцію дуже сприйняв, ну, як вам сказати, найбільш радісно. Пам'ятаю, що тоді роз'їжджали по селах різного роду революціонери і пам'ятаю виступав один із тих, що повернувся з Сибіру і оповідав про декабристів і коли цей, здається, то в Муравйова зірвався з петлі і той пам'ятаю сказав, що каже, зірвався з петлі і сказав: -Нецщастная Россия, й повесить то честного человека не...
І мені так, знаєте, то в пам'ять врізалося з того часу. І єдине вони там, значить, такі що роздавали чи продавали за копійку, чи що такі медальйони, написано з головою того, Льва Толстого й написано: "Свобода, рівність і братство." І то я одне в житті, що носив навіть той медальйон, це я так сприйняв. Мене потім за роботу навіть було нагороджено, але то інша історія - я того не носив ніколи, але те, як я сприйняв, революція, дуже активно то сприймав.
Пит.: А як Ви окреслили б настелення селянського загалу? Чи пасивне про большевицьке, чи...?
Від.: Л думаю ..., значить, воно просто пасивне було, просто пасивне. Йому зробили уже в ЗО, значить десь у 29-му році, це оті, скажемо, більше почали це вносити, як то кажуть, поділ у суспільстві ті представники, які приїхали і силою це, значить, почали робити цей розпіл - тих записували, то значить, співчував чи там, скажемо, навіть почали організувати осередки партійні і таке інше і тоді вже почали натравлювання, але це вже почалося десь може у 28-му році, а до того часу це просто було пасивне село.
Пит.: Можна сказати, що село жило своїм життям?
Від.: Село жило своїм життям. Своїм життям жило. Своїм життям.
Пит.: А які були, скажім, зобов'язання відносно держави в 20-их роках?
Від.: Ну, звичайно, та виконували, виконували та й більш нічого. Я, значить, по своїм батькові знаю. Але ці, скажемо, то така річ із цими зобов'язаннями ще. То десь, може, 22-ий рік, то вже, значить, громадянська війна кінчилася і вже близько це ж, як той період звався після громадянської війни?
Пит.: НЕП?
Від.: Це ще не був НЕП. Перед НЕПовий період?
Пит.: Воєнний комунізм?
Від.: Військовий комунізм, от. І тоді була така система - при кожному районові, тоді не райони були, а ще волості були. При кожній волості такі організовані були відділи, то більше ніж, то не була лише міліція, а більш-менш військові, бо вони тоді ще могли те, шо вони називають бандитизм.
І вони займалися тим, що находили якусь причину і, скажемо, забирали майно в таких заможніх під якимсь предложенням. Пам'ятаю одного разу приїхав до нас той відділ і, пам'ятаю, такий високий в студентській шинелі, гарний пам'ятаю, Приходько був. Потім він у Харкові був - це Микола Приходько, а з його дружиною, з якою я вчився раніше потім зустрічався. Він у якомусь працював державному уряді. Потім, пізніше знищили. І каже до мене: - В тебе зброя єсть - пістоля й таке інше. Це була причина лише. От і там лазе і таке інше. В той час як вони бувало лазять, то вони шукають, що можна потягти взагалі, щоб потім забрати й таке інше. Батько на мене кричить, що то значить я винен і таке інше, а я як хлоп'як, то звичайно десь рурку найду та щось будую, ніби стріляти, оце ж моя була зброя отака. Ну, ті лазять, а той Микола сидить так. Потім глянув - книжки лежать. Узяв книжки, пам'ятаю, Гоголя, якраз було ще щось таке, а він каже: - А де ти береш кижки?
Я кажу: - У вчителя, Стаманчука.
- А він тебе знає добре?
Кажу: - Знає
Він тоді до хлопців: - Стійте.
Поїхав до того Стаманчука, щось з півгодини не було, приїжджає: - Їдемо.
Забрав усіх своїх хлопців. Це, значить, тоже. То знову тут такий індівідуальний підхід був.
Як вони вважали когось злісним, то вони шукали, значить, отако як скажемо того Панька, то вони його оббирали раніше, скажемо. І то хліб забирали або. Найголівніше тоді ще потрібно було взуття, одежа якась, кожухи і таке інше. Отакі речі, скажемо, забирали, от.
Пит.: Що Ви можете сказати про отаманів, про повстанців?
Від.: Отаман. В сусідньому селі була така група петлюрівська "Вовк" -його звали Володя Вовк і його помішник, знаю, Штепа був і там група була цих така напів-військова. Біля нашого села балки були і там ліс і ці хлопці так ото в лісі переховувалися, хоч тоді влади сталої такої не було взагалі, але вони щось у лісі, начить, але радянська влада всюди вже була. І вони там бували. Ну, потім коли, скажім, почали далі ліквідації того всього. Одне знаю, що якраз оці повстанці вони забили того Калабаліна Івана, бо він також був до них пристав і потім він відділився й йшов на станцію і вони це замітили і вони його догнали й забили по дорозі і список був тих людей кажуть. Це, що таке значить повстанці. Іншого, іншого в нас не було.
Пит.: А як населення ставилося до повстанців?
Від.: О, ну, та дуже прихильно ставилися, звичайно. Тільки і особливо не надавали значення. Ну, скажемо, через наше село одного разу я пам'ятаю, перейшов Махновського, хто, дехто казав, що то є Марусін відділ, ну і знаєте, вони на тачанках таких рухалися і спереді було написано "не втечеш," а ззаді "не доженеш." Ну, і пам'ятаю, що така річ. Один із них, з махновців тих, був очевидно ранений і йому тяжко було їхати вже на коневі чи я не знаю; в всякому разі він зійшов і в канаві себе дострелив. Тепер ускочили в село - вони коли вскакували в село, вони зразу питали: - Де голова комнезаму?
Вони їх вини... значить. Жидів і комнезамів. Ну жидів у нас не було, взагалі не було, там один, то й він і то досить пристійний і він виїхав раніше до міста Полтави. І казали, там, значить, Колісник такий був, його захопили. Подушки чомусь забирали, забирали ці знаєте. Подушок накладуть на ці тачанки. Вивезли, вивезли його теж за село і на могильці відрубали йому голову. А там населення було в основному, я кажу, пасивне таке і якось боялися взагалі виявляти себе супроти будь-якої влади. Найліпше, значить, так із боку, що ти нічого не помогаєш. Ну, ви може знаєте такий анекдот. Питає: - Яку ти владу підтримуєш?
- Та бий, каже, все рівно, бо якої не скаже, так все рівно починають бити.
Пит.: А як у Вас було з білими?
Від.: У нас білі пройшли мимо і якраз у тому лісі це було у жнива, десь у липні місяці і від них відстав один, значить, дезертирував хлопець - з Молдавії він був, молдаванець сам, і він, а ми жали там у полі, наше поле було таке між лісом 20 гектарів разом було там і він, значить, прийшов до нас і брат старший, який вже війну він був ранений був колись у дві руки - він йому поміг потім дістати якісь документи і пізніше він пішов. Але взагалі в нас тільки пройшли мимо - ми їх навіть не чекали; то я казав, що то німці прийшли, то значить, без того. Так ми навіть не відчували. Вони десь пройшли, а ми навіть не відчували їх.
Пит.: А що сталося з тим поміщиком, що жив?
Від.: Ну, він десь ізник. У нас грабувань фактично не було. Я кажу, що наше село не було поміщицьке. Поміщик був поза селом, за річкою, от. Так що навіть то, наше село не відзначалося якимсь грабуванням. Воно було так звано державне, не кріпацьке село, в нього свої традиції були такі; так що не відзначалося тим.
Пит.: А як селяни ставилися до міських людей?
Від.: То інший світ був. Інший світ був. І я ж кажу, як виходячи від мого батька, до речі, я дуже хотів учитися, тим більше, що ми ненавиділи те, значить, господарство своє, а тим більше я хотів учитися. То я потім утік - у село я дізнався. Спочатку була лише початкова школа в сусідньому селі - то Василівка звалася - де ото якраз і повстанці були, де колись мої учні, вчитель був і то, а потім я дізнався, що із тих колишніх моїх товаришів в Полтаві вчився в медичному педагогічному технікум імені Драгоманова. Я потім утік у Полтаву. Узяв хліба, узяв сала і, значить, пішов. Но, батько то значить, сказав так, як він казав "сукін син," не хоче робити, то нехай іде, нехай іде. І, значить, батько не дивлячися на те, що він мав, значить, і то ліс був все таке інше, то ніколи він не подумав про те, щоб привезти там скажемо дров або що, то байдуже. Він негативно взагалі. Значить, найбільш освічений це в нього був писар волосний, а ті то п'явки. Він знав, значить, що їм завжди хабаря треба давати. То навіть безглуздо було, але я бачив. Коли я, наприклад, в мене око було хворе і там може чули, Диканька, славна Диканька. Там вела, була велика, прекрасна, значить, чудова очниця, лікарня очей, і туди повіз мене батько з оком і я тиждень там лікувався, то я пам'ятаю, як він записував там мою справу в картотеку, то він відразу хлоп'яку дав п'ятдесят копійок, щоб він, значить, якось там. Хоча я кажу, що то безглуздо було. Картотека підходить, викличають там, але він звикся з тим, що всюди треба було хабаря і в нього таке зневажливе остаточно, бо то вважав, що то п'явки такі виростають і він вважав і я, і з мене теж, значить, буде такий приблизно так я думаю.
Але мама, в мами серце, було добріше, і я через тиждень приїжджав, вона мені знову то сала, хліба і таким чином, я тяг, учився.
Пит.: А в якому році Ви?
Від.: Пішов, учитися, думаю, то мабуть, в 22-му році, бо я пам'ятаю тоді, чекайте, помер, помер той, ай, Боже мій, той що написав?
Пит.: Короленко?
Від.: Короленко і потім же тоді близько помер той, що ,Хіба ревуть, як ясла повні" дивіться...
Пит.: Мирний.
Від.: Мирний, Панас Мирний. То я пам'ятаю, я тільки тепер забув, кого то тоді саме то ж хоронили...
Пит.: Короленко помер в 21-му році.
Від.: Щось ото. Так я тоді влаштувався, вчительом, бідність була, то з учтелями взагалі розплачувалися за науку тим, що призначали муки з селяна, а то була така створена школа для дорослих. Село Ряське, якщо знайомі трохи? Гуменної в ті чотори томи її книжки.
Пит.: "Діти чумацького шляху."
Від.: "Діти чумацького шляху," коли село ото рухнуло в місто вчитися. Оце якраз було. Це була школа для дорослих і село пішло туди. Вчителі були прекрасні. Це, значить, були тоді такий патріотичний підйом був надзвичайний, ну і ми утримували тих учителів, що там приносили муку зі села їм. Нам також легше було, бо грошей, не було, а то муку приносили - так розплачувалися.
Пит.: А як у Вас було далі з школою?
Від.: Далі з школою, в 24-му році то мені комнезам дав командировку. То там було: дві командировки. Або мистецьку школу, або сільськогосподарську. Мистцем я себе не вважав жодним, а сільське господарство я ненавидів. І всетаки я вирішив сільсько-господарський, но я перед тим ще, коли в тій загальноосвітній школі був, я дуже багато читав і я захоплювався революційними рухами, соціальними проблемами і мене зокрема дуже цікавила проблема кооперації, а там же ж був при сільськогосподарському кооперативний факультет і я поступив на кооперативний факультет.
В мене були дві тяги: або хемія, або кооперація: на хемію я не міг тоді дістатися, але кооперацію так пробував, потім серед курсів їздив до Харкова, щоб добитися, перевестися до іншого інститу, то не вдавалося, бо вони силою пхали, вони знали, що на хемію й на індустріальні то багато найдеться, скажемо, від сільського господарства то тікають, так що силою мене тримали. Но, але я кінчив потім кооперативний факультет.
Ну, це почалося в 28-му колективізація. Я ще був на практиці в деяких місцях там на Київщині, то я побачив. Значить, фактично кооперація втратила сенс уже. Я побачив, що я не можу виявляти, індивідуально своє, і кооперація, державний орган і таке інше і я втратив всякий інтерес, так що потім за якийсь час я потім вступив у 32-му році я до Харківського Хеміко-Технологічного Інституту, але там почалася перевірка документів і я тоді побачив, що мені не здобрується перевіркою документів і я залишив. Після закінчення у Полтаві кооперативного, я потім поїхав до Києва і при Києвському Інституті закінчив педагогічний відділ став викладати т. зв. правознавство(?). Там було широко поставлено хемія, як основа для крамознавства(?), і мене це, якраз я потім хемію далі удосконалював, працював тим. Пішов на медичну(?) працю. В технікумі викладав хемію, от, потім десь восени 32-го року, коли я ото пробував учитися -не вийшло нічого, я поступив працювати в Науково-Дослідний Інстітут там на околиці Полтави, так звана Шведська Могила, на Шведській Могилі були будинки і там, я працював в лабораторії й там я працював з одним професором американцем. В той час, у ці роки, починаючи може з двадцять з 29-го року, Советський Союз запрошував багато фахівців закордонних, яким платив золотом. От, скажемо, німці будували Дніпрельстан, інженери, американські фахівці. Це я якраз працював у ділянці "штучне, штучне запліднення тварин і позаутробний розвиток" таке й таке інше. То праця була голівно над тим, розробкою різних розчинів, створення відповідного середовище й таке інше. Ну, і мене туди, значить, науковий секретар, знати, закликав і каже: - Знаєш що, чого тобі сидіти в тій лабораторії - іди до того американця, він має від'їхати, бо золотом більше платити не будемо і ти будеш працювати це в біохемічній лабораторії.
Ну, я пішов, тоді працювати в тій біохемічній лабораторії. Ну, вони перевіряли завжди - бо це недалеко навіть місця народження. Перевіряли завжди відкіля я. Але все ото покривалося тим, значить, порядністю моїх батьків. Особисто мене вважали, що я не був заплямлений в ніяких таких справах. Вибачте, що так скажу, але все таки оце правда, і навіть мене ті ідеї соціалістичні вони мене захоплювали і я згідно намагався послідовним бути так як ото проповідують ідеї соціалізму. Навіть пам'ятаю в інституті підійшов якось секретар того комсомолу, інститутський - забув як прізвище, і каже: - Слухай Ілько, вступай в комсомол, чому ти не в комсомолі?
Я кажу: - Знаєш що, кажу, ти розумієш, я кажу, поділяю ідеї соціалізму чи що, але я коли, кажу, гляну на отих хлопців це ж ледарі, це ж просто нікчемність, кажу, і мене якось відштовхує чомусь.
А він це є Світалко, його прізвище, розумний, чемний, хлопець був. Каже: -Та в тому, каже, і справа, що порядні не хотять вступати.
Взагалі дав мені анкету для виповнення, а я жив приватньо. Приходжу додому, і приходе Микола - теж мій товариш, син священика, прекрасний хлопець був - його потім знищили. - О, каже, Ілько, я бачу, що ти вже хочеш стипендію отримати.
Стипендії давали комсомольцям; я взяв анкету порвав та й на тому кінчилося. Ну, і той Світалка мені теж не нагадував ніколи. Ну, я кажу, такий як ото і Світалко, секретар комсомолу такий чин. Він очевидно таки до мене мав позитивне ставлення, бо я не кривив душею, я, скажімо, чесно виконував свої обов'язки, я вчився, як слід. Більше того, коли я поїхав, скажемо, в Київ вже в педичний відділ в коопрінституті. На мене знову там донос, бо хтось із Полтави теж приїхав туди. На донос, що Демиденко є син куркуля і таке інше. Це питає мене ректор, каже, що є такий донос. Ну, а в нього є відомоство, як я вчився. Я кажу, що мій батько отакий, значить, вважається середняк, але я кажу ніколи найманою працею не користувався, ніколи конфлікти не мали. Подивився, іди, вчися. Так що розумієте, знову така оцінка була, бо я кажу, я вчився, значить, він бачив з мене користь якусь, а не з того ідіота, який іде доноси робити. І вже в інституті, коли я працював там, значить, були аспіранти, які приходили на практичну працю в лабораторі і назагал до мене, то добрі такі відношення були. Ну, і директор спецвідділа, це в кожній установі є таке, це фактично, значить, підпоручник НКВД, ГПУ і таке інше. Він одноразово й контролю веде й таке інше. Ну, він якось проходе й каже, що слухай, ти маєш зробити доповідь там, значить, на якусь тему. То взагалі гурток був для наукових робітників, гурток був діялектично матеріялізму, щось таке підвищення, діялективного матеріалізму. Ну, і я не пам'ятаю якихсь філософів, два філософи я мав проаналізувати і, значить, критичне ставлення Леніна до тих. Ну, той Мr. Rudoyko(?), той американець від'їхав - я залишився сам, мав командировки, їздив, не було часу. За два тижні приходить той, каже: - Ну, ти пам'ятаєш, що за два тижні ти маєш доповідь.
Я кажу: - Та слухай, та я ж сам залишився.
- От іменно, ти покажи, що ти сам і ти молодий і покажи.
Я йду до бібліотеки, беру філософський словник, а там коротесенько написано, значить, суть філософії тих двох. Я взяв, написав своєю мовою і повів. А критика і емперицизм, здається, його праця була, і там четвертий розділ якийсь філософський був, а то в мене з інституту було конспект зроблений, і я його додав і потім робив доповідь і виступаю.
Каже: - Так, от як треба робити.
Я потім, їдемо додому автобусом, бо ми в Полтаві жили, і бувший мій професор хемік - Віктор Петрович, то до мене каже: - Ілля Микитович, ну скажи, ну як то опанувати, як зробити?
Кажу: - Знаєте, що, як вам залишитися два тижні до доповіді, я вам скажу як, а зразу ні.
Бо в нього жінка теж працювала там в лабораторії, так то отакий язик був. Кажу, не дай Господи. Витягне таке інше.
Далі мене в 33-му році весною, а ті хлопці покінчали там аспірантуру, їм місце, і, значить, мене звільняють під предложенням, що ніби закриваєтсья лабораторія. Ну, але я переїхав в Одесу, той бувший науковий секретар переїхав туди, я добре влаштувався, але я мав завдання написати, літературно оформити два досвіди, які я перевів там. Літературно оформити, то тисячу карбованців, вони мені заплатили й таке інше.
Якось через деякий час я приїжджаю в Полтаву по якихсь справах. Заходжу в інститут, а там директор технічного відділу, який видає друками, Кузнєцов, росіянин. Кажу: - Ну, як там справа з друками?
- О, каже, знаєте, та там, там труднощі з папером і т.д., а має друкуватися в Москві.
Поїхав я. За якийсь час я знову приїхав, у нього питаю, а він: - "Илья Никитич, уходите немедленно отсюда, одинадцять человек арестовали." - Ви розумієте мене? - "Одинадцять человек арестовано - ваши друзья." – Розумієте, це значить росіяни й таке інше.
І знову я кажу: - В мене якийсь такий я ніколи б не прислуговувався ніколи, але я, відверто, чесно ставився і в мене такі-от, кажемо, контакти вони, очевидно, мене спасали. І він так як, кажу, росіянин, він, не мого фаху був, він мені каже, що "уходите" і я вже в якось. І так, виходжу з його дверей, а навскоси двері того спецвідділу, а в них двері оббиті шкірою такою і віконечко так є і думаю, якщо він відкриє вікно і побачить. Я вийшов через це... Оце, значить, такі... я кажу, я не знаю до чого це я приплів уже...
Пит.: Я Вас спитався про дальшу науку.
Від.: Коли я кінчив у Полтаві вчитися в сільскогосподарському, там приїхав з еміграції в 24-му році брат отамана Зеленого, Терпило їхнє дійсне прізвище. Терпило Пилип Іванович, пам'ятаю. І він викладав у Празі - закінчив якусь школу технологічну чи що - нам "переробки сільсько-господарських продуктів." Ну, він відчував, хто там відповідний студент, хто як ставиться й таке інше. Він добре ставився до мене. А потім він перейшов до Києва і вже працював у дослідному інституті також якоїсь промисловості, харчової промисловості, харчової промисловості. Ну, і з того інстітуту, ага, уже в Києві мені дали командировку, прекрасну характеристику, значить, якраз професор відділу крамознавства дав характеристику вступити в аспірантуру в цей інститут, а до того треба було написати працю літом.
Я поїхав до Харкова, там матеріял, питання було у мене таке: - Збереження вітамінів при переробці сільськогосподарських продуктів, - збереження.
В той час взагалі проблема була оці вітаміни. Я весь матеріал, який, в той час був відомий, я його використав, написав працю й послав до того інститути в Києві, але мене на іспити не запросили; я думаю тому, що це був 29-ий рік, коли почалися масові арешти. Ми пізніше тільки взнали, що СВУ. Тоді серед тих, студентів зокрема ми знали з них. Відносно мене, то ще була така історія. Я жив приватне в однієї сторожки при школі, звичайній школі. Там система - треба було записувати в подвірну книжку, але при школі не вільно було взагалі, щоб хтось жив і я нелегально жив і не був записаний в тій книжці. Отже, я в Києві жив, а фактично не був зарегістрований, а той Микола, який сказав, що: - Ти Ілько, хочеш стипендію отримати - стримав мене від комсомолу, жив у Михайлівському монастирі й там такі келії бувші, то перегороджені були такими диктами, стінками. Ті хлопці приходять і кажуть, що слухай, цю ніч приходили до Миколи, дивилися, значить, там перегортали папери, деяке листування, а в Миколи того були мої листи з Харкова, коли я в Харкові був на практиці в централі, там в одній центральній установі, то я йому писав дещо про харківське життя. Тоді столиця була в Харкові. Отже, там були такі приятелі, от, тоді ще дуже багато, знаєте, ще багато говорили, все вільніше говорили, і багато таких інформацій цікавих. Я дещо в листах писав йому, але казав, слухай Микола, але листів, кажу, ти не соли. А Микола таки солив листи, складав їх, і тоді дивиться, пришле. Він каже: - Я не знаю, десь приватно. - Ну, на тому кінчилося. Мені тоді сказали, значить, хлопці, що то питали й за тебе...
Почались арешти, ну й я думаю, що той Терпило, очевидно дав, не очевидно, а то так, він дав дуже добру характеристику для мене для того інституту, він підмочений був, то мене просто не запросили і то було щастя, я думаю, бо остаточно в Києві почалися масові ці винищування, особливо молодих. І на тому я потім кажу, пізніше я на педагогічній роботі був деякий час, потім ото науково-дослідньому інституті був, а потім після науково-дослідного інституту я працював, як мені не вдався регулярний хеміко-технологічний інститут, я тоді вступив заочний хемічний інстітут. Між іншим, вони були дуже поставле... Перш за все, що давали двохмісячний відпуск - оплачували. В лабораторію ми їздили до центру - в Харкові в лабораторії, потім такі центральні лекції проробляли й таке інше. А там у Полтаві крім того ми мали можливість користуватися лекціями інших інститутів, по інших предметах. От скажемо, вища математика, креслення було там, хемія, фізика була. Професори - вони не могли спеціальні курси ... а потім їхали ще до Харкова і таким чином, я уже остаточно наломився на хемію і потім працював уже при заводах хемічних. Ну, можна тільки ще сказати, якщо то стосується до практики на заводах, я працював на заводі харчових кислот - це, які виробляють молочна кислота, виноградна кислота, які вживаються для кондиторьської промисловисті й деякі до технічних цілей. Ну, і становище це було, скажемо 36-ий рік також такий. П'ять років за те, як ти погану продукцію дасиш. Отаке страхіття було. Ну, і на тому заводі не було сировини. Якось одного разу мені дзвонять із завода комбікорм зветься, то виготовляється комбікорм і харчі для тварин і там каже вони, ми отримали дві цистерни молясу, знаєте молясу, то коли цукор виробляється, то той відхід. Каже, ми отримали дві цистерни, але є підозріння, що, є отруя. Ви розумієте, я виготовляю продукт для харчування. Ну, але я взяв пробу. Ну, лабораторія в мене бідненька, я попробував це, але тих отруйних речовин тисяча з чимсь, то не можна. Ну, я вечером перед тим, як іти додому, я беру шматочок хліба, там коза ходе надворі, дав, намочив у молясу, дав козі - нехай їсть. Ранком приходжу, коза ходе, мекає і то впорядку. Ну, але думаю, то коза одне, але як людина буде відчувати? Я тоді лаборантці кажу справу - вона ще не знала. Я кажу, що є підозріння про те, що тут може бути отрую. Я, кажу, візьму собі й проготовим молоко. Між іншим молоко є один з предметів, і особливо кисла, яке зв'язує яд таких, значить, речовин. Кажу, якби щось трапилося зо мною не впорядку, значить молоко і викликать тоді. І я, значить, попробував на себі це. Ну, ви розумієте, знаєте, де це в світі є, де це в світі є? Бо я знав, якщо скажемо, щось трапиться, то, звичайно мене б знищили б. Значить, краще уже попробувати на собі зарання і таке інше.
Далі я переходжу на інші заводи - там підвищення - семічний завод теж - там три цехи. В трьох цехах євреї директори цехів. Старші люди - і всі вони прекрасні люди.
Один цех пластичних мас - молодий єврей - Абрам Соломок, такий інтелігентний мужчина. Цехи ідуть до і пластичних мас круглу добу - то не можна зупиняти процесу. Нагрівається пластична маса, яка згідно інст може(?) спалахнути, але мусить бути відповідне вогнестійке приміщення з кришкою, яка може накрити і таким чином, значить, ізолювати вхід. Але то може передбачили і от вночі спалахує там. Хтось гукнув: - Горить!
Вартовий там на контрольній будці почув "горить". Зразу викликає пожежню із міста. Поправді, там є, щоб почало горіти, то там земля буде горіти, бо там змазочні речовини виготовлялися, напитана земля. За часів німців я копав там землю і тією землею я опалював у себе хату, о, так що там дійсно. Ну, але то накрили дашком і все ліквідували. Приїхала пожежня інспекція, але вона раз виїхала - вона складає акт з свого виїзда в трьох примірниках і тут залишається один собі й третій прокуратурі, то автоматично, ну значить, на другий день вони забирають. Так що це побачили, які були щасливі ті всі директори на тому заводі. Тоді було гасло, про цю "бдительность", щоб шукати ворогів. Вороги всюди є. Як ви не найшли, значить ви не виявляєте "Бдительность," а тут, врешті, значить, найшовся ворог. Значить, уже вони, ніби вже так очищено запевнили, але на мене, це трапилося за єжовських часів. Ну, зразу мені за якийсь час мене там кличуть до слідчого, і в коридорі я сиджу. Написано, "Слідчий товариш Гевло". Я думаю, що таке за Гевло? Потім він закликає, о, знайомі, він: - О.
В чому справа? У тому тресті, до якого належне мій завод, то кажу: - В нашому заводі, якраз інспектором був відділу цей самий Гевло, син священика, комуніст, звичайно. І от почалося, так званий стахановський рух, ви це знаєте? Стахановський рух. І от саме він закликає директорів тих заводів і таке інше й починає.
- Так от почався, значить, цей самий стахановський рух, ви мусите, збудити ентузіазм робітників.
А мій завод, завдяки моїм євреям, завжди виконував свій план. Інші клакалися, а наші євреї вміли. Вони, як не вистачало, вони допишуть, вони докопували, докопували, ну, значить, це те що сьогодні виявляє оцю дописки. Ця система була така обдурювання, дописки. Ну, і виконувалися. Ну, я, значить, виступаю й кажу, що слухайте, ентузіязму не бракує в робітників, але й справа й те, що сировини не вистачає. Станки розбиті і там фарбувальний цех - станки ні до чого й то ми тому пресовальні станки пластичних мас розбиті, я кажу, що треба обладнання - це є, можливо, додати це, кажу. Нервами, жилами одними не потягнеш. І виступають: - Так от хто проти стахоновського руху.
Я кажу: - Якраз мої робітники в всякому разі мають достатньо того ентузіязму й таке інше, а ви намагаєтеся перекручувати.
Я кажу: - Не будем на це. А ті колеги - так справді, Демиденко такого нічого не говорив, о, залишайте то. Ну, я залишив. І от того самого Гевлу, я потім зустрічаю там. І розказую як там поки що. Він мені тоді то. О, то я показую на інструкції того міністерства, що то передбачено, бо далі заключення пожежної інспекції, що я виконував всі їхні вимоги й таке інше.
Мені належало то, значить, за намагання спалити, а економічна контрреволюція. Мені приписали, що я намагався спалити завод, а за це мені належало від восьми до одинадцяти років концтаборів. Але на моє щастя Єжова знято було за два чи три тижні, і тоді почалося інакше. Але цей самий, тому що він був син священика, він протягом року тягнув мою справу. Якби то був пролетарського походження цей слідчий, то він сказав б: -Э к такой матери, -порвав би й викинув. Він бачить, що то нічого не варта вся ця справа. А того самого директора пластичних справ, інтелігентний єврей, примусили бути свідком, проти мене що я дійсно не давав термометрів для вимірювання температури й таке інше і від мене через рік судять, значить, я сам, той адвокат у мене був - я відмовився від нього, я кажу, що свою справу знаю ліпше. У всякому разі система така, що оправдати, не було такого випадку, щоб оправдати. Мусили щось все ж таки йому дати, то мені дали хоч умовний присуд то на три роки, умовний. Як вони звалися ще? То він так і звався "умовний присуд."
Тепер той самий, цікаво далі. Цей самий Абрам Соломонович, дружина в нього була лікар, у час відступу, коли йшли німці, не втікали, залишилися в Полтаві й їх знищили. Значить, він був чесний, його примусили. Тепер один із тих директорів - тоже він був вихрест, мазочних речовин, він залишився, знаєте, мило там варив, тощо, залишився - його теж, значить, пізніше знищили. Ще коли прийшли німці, зобов'язали мене, щоб пустити в рух там дещо виготовляти на тому заводі для армії, отаке дрантя, вроді змазочної речовини й для чобіт, мила їм таке що, я кажу, що відпустіть там, значить, такого-то майстра - це я зайшов в міську управу українську. Вони кажуть: - Прийдіть за пару днів, вони там висловилися до когось з німецьких. Вони кажуть, якщо він хоче бути разом з ним там, то чи як він не хоче бути, ну то так його знищили.
Пит.: А як, чи Ви за той час втратили...
Від.: Я, здається, багато говорю вам.
Пит.: Ну нічого це дуже важливо, це нам дуже корисне, але за час Вашого навчання й практики чи Ви втратили зв'язок з родиною, зе селом?
Від.: У ЗО, уже 32-му, 33-му я втратив, то, бо річ в тому, що тоді на селі були ці вже уповновжені від, там уже не були господарями самі селяни, а були ці представники з центрів і вони вже не знали. Вони просто брали, скажемо, списки: - Ага, він мав стільки-то землі, ви його оборнявте, - тут уже ніщо не спасало. І тому моїх батьків уже в 32-му році, то уже до того часу в нас була велика нова хата, то коли організувався колгосп, а дві таких половини було: в меншу кімнату переселили батьків моїх, а в більшій кімнаті - управа колгоспу була. Значить, вони рахувалися ще й тоді, значить, батьків не викинули зовсім, але коли, із центру стали там порядкувати, то тоді кінчилося тим, що батьків, це як уже сказали мені, вивезли за річку. Там у нас річка Полома. На піски такі викинули - вони десь там яму викопали таку, ніби потгреб, і там загинули. Загинули від голоду - це значить мій менший брат, ще найменший брат Олекса. Той так виголодався. Старший брат працював у Харкові на тракторному заводі - у 32-му - 33-му році почався будувати тракторний завод. І тому, що робітники а то темпи мусили бути несамовиті, то там навіть кожний директор не звертав увагу звідкіля ти прийшов, які документи - мені треба працю. І тому оці, навіть що їх розкуркулили навіть, може з фальшивими документами, не дивилися, влаштувався. І мій старший брат також там мав якусь прибудував з дикти якусь хатину, значить, і вони всі отак рядом побудували собі отакі якісь скрині й там жили. Тепер найменший брат Олекса, він утік із міста - бачили, що тут безвихідний стан і я не знаю, чи нічим було жити, голодний був, зайшов до свого старшого брата, а та невістка наварила вареників, він наївся вареників і помер.
Тепер ще померла їхня донька, то значить, моя племінниця Аня ця померла, отже таким чином у моїй родині четверо, що померли від голоду.
Пит.: А як ті спаслися, ті що в них донька померла?
Від.: Що, що? О! Ну, та вони же на заводі працювали в Харкові. По містах давали, по містах давали, значить, невеликі ті, значить, приділи, але давали всі там що були. Всі в містах то щось отримували. В містах безпосередньо я не знаю, щоб хтось помер від голоду, бо всі могли працювати.
Пит.: А чи Ви бачили голодних селян у місті?
Від.: Я, значить, то що мені доводилося в Полтаві безпосередньо, то я бачив одну дівчинку, яка на вулиці під парканом була. Я її забрав потім там, де я жив, а як пішов на роботу, то я не знаю де її ті люди поділи. Треба сказати, що значить, то така жорстокість була. Кожний такий обмежений був приділ, нічого було їсти, що нічим було поділитися навіть чим. Так що я це що я бачив. Одного разу я бачив, як їхав, що на тому, на тій на лінії від Харкова до Полтави на платформі трупи були скидані, це значить, що то я бачив тоді.
Я кажу, що в місті жив. Була така дуже добра пара вчителів з-під Полтави, з під самої Полтави і вони приходили часом до нас, то вони згадували, що там в якомусь селі, я тепер боюся помилитися, але здається називали Петровці, де люди всі вимерли і туди навезені були з Росії люди.
Пит.: Чи Ви після того часу коли-небудь вернулися до свого села?
Від.: Jа, коли прийшли німці, то я потім поїхав в своє село і що я пам'ятаю, що деякі в тому кутку так - б нашому селі та частина була таким рівним ромбом розташована, як тут наша хата, то я знав там витягпости не знав про тих більше людей, їхній стан, а тут я знав: Ващенко, Моряк, Удовиченко, Димарі, і я питав і я не бачив нікого з них. Я тільки запитав: - Де ж ті люди?
-Нема, каже, вимерли.
Це значить, що я тоді казав до тих людей, більш я нічого...
Пит.: То значна частина Вашого села вимерла?
Від.: Я не можу сказати. Значить, якщо взяти той куточок, де якраз отам було, то приблизно четверта частина вимерла в тому куточку. Як далі було, я не можу сказати - я не був. Але в той куток, що як так узяти, то я бачу, що приблизно четверта частина вимерла.
Пит.: А по містах під час голоду чи були якісь розпорядження від держави відносно селян, відносно голодних селян?
Від.: По містах чи були якісь розпорядження чи що?
Пит.: Ага, як міліція трактувала тих людей?
Від.: Міліція? Отже, то загальне було таке, що причина це є шкідники, куркулі влаштували голод, що, значить, вони самі винні, не хотіли робити й таке інше. Отакий посилений. І ці папуги, міліція звичайна, лише повторювали. Лише повторювали і все, то, значить, брехня узаконювалася, вони мусили повторювати до певної міри ніби сами починали вірити в якійсь мірі.
Пит.: А ми, тут ще залишилося можливе питання церкви. Як було з церквою в Вашому селі після революції чи українізувалася церква, чи ні?
Від.: Ні, не в нашому селі церква не була українізована, вона просто ліквідовано була.
Пит.: У якому році?
Від.: Я думаю, що то було може в 24-му.
Пит.: То ще рано.
Від.: Ще, ще рано, ще рано.
Пит.: В той час, коли Ви самі захоплювалися соціалістичними ідеями, чи Ви бачили противоріччя, значить, між ними й церквою? Як Ви відносилися, наприклад, до віри Вашого батька? Ваш батько таки відзначався такою побожністю.
Від.: Я вам скажу, що-що торкається до віри, то мені всі оці, скажемо, повчання духовників, я наставлений критично до них. З давніх давен я собі усвоїв таке, що найважливіше це дотримуватися виконання заповідів Божих і цього цілком вистачає. Що торкається до інших всяких обрядів - я був проти того. Мене, правда, захоплювало в Києві в 28-му році я бував в Софійському Соборі, колядки виконували, там виступав цей Чехівський з проповідями, там була, значить, то це проповіді його можна було слухати, але він не говорив так простацькою мовою, "Боженька, Боженька;" він якісь ідеї вищі взагалі мав. І то було йшли студенти, професура й таке інше. Я ходив. В такому розумінні я завжди дивився і на релігію. Вона мусила бути до певної міри певною філософською системою, частиною філософської системи, поглядів, розрішення, що духовенство стоїть на таком низькому примітивному рівні, воно, значить, не здібне, о. Так що я кажу, я більшости критично дуже ставився до цього.
Пит.: Ага, і ще одне важливе питання. Який Ваш погляд на цілу справу СВУ? Чи це була чиста провокація, чи там щось дійсно дриге було?
Від.: Абсолютно провокація! Ви не знаєте?
Пит.: Я ті речі знаю Снігерьова.
Від.: Снігерьова, то я якраз надавав. Так, абсолютно. Іще така річ. Ви поставили питання, що оце внутрішній такий конфлікт, конфлікт з одного боку я мав соціялістичне переконання, а з другого боку як це направити? Чому це так? Я не міг ніяк со... чому це така суперечність і оце мене завжди дивувало й я не міг ні... В мене були добрі приятелі. Я знав, що там комсомолець був такий Павло - прекрасний хлопець. Думаю, що йому було доручено, щоб він наглядав за мною, бо він комсомолець був. Остаточно він був заарештований. Я знав, що деякі були заарештовані менш винні, ніж я. Який це ідіотизм? Який це ідіотизм; чому це робиться?
Цього я ніяк не міг усвідомити. З одного боку, я кажу, мав ті соціалістичні переконання, а з другого боку?
Пит.: За того самого Павла, то, скажемо, таку річ, що в часи НЕПу, а він був сирота з походження й таке інше. Написав статтю, щось таке проти тих визискувачів НЕПманів і ще питає мене й то, каже: - Послати до "Правди" статтю, чи ні?
Я кажу: - Знаєш, - а тоді редактором був Бухарін. Кажу: - Знаєш що, я думаю, що це не зміниться фактично. Це є урядова лінія, очевидно, таки. А він мене не послухав - послав. А потім, як то, Бухаріна зарештували, переглядали, архіви й таке інше, зустріли прізвище і статті не надруковано було. Клітний, він уже, забрали його у регулярне військо, зробили його старшим військовим директором, але забрали, і чи ж я цього ніяк не міг зрозуміти. В чому справа ціх історій? Такщо, цей конфлікт для мене став тільки під... а цей, про СВУ ми слухали ж тоді й по радіо передавалося й газети докладне вірили, це не може бути, тим більше, що вже багато надивилися перед тим цієї фальші, так що то, абсолютно не вірилосл тоді вже. Для мене це установлений погляд. Скажемо, із Снігерьовим, коли я взявся, я дуже радо також узявся за цю справу, бо то вже в мене вироблений був погляд як...
Пит.: Так що можна сказати, що Ви згідні з поглядами Снігерьова.
Від.: Чи я згідний? О так, абсолютно, абсолютно згідний. Абсолутно згідний. Так, так. Та ну, абсолютно.
Пит.: Ну, то могли би ще довго говорити, але це може іншим разом продовжимо. То дякую вам за розмову.