Maria X., b. 1922 in Zaporizhzhia region, daughter of a farmer-fiddler. Both parents had been married previously and had 12 children altogether. Ca. 1930 narrator's father fled to the Donbas to escape dekulakization and later collected his wife and six children, who lived with him in workers' barracks. Narrator lost 3 sisters in Donbas, where the children begged for bread, and gives a very detailed account of her escape from a man she presumed to be a cannibal. Narrator also tells of a harvested field being burnt to prevent people from gleaning. Narrator went to work in the mines m 1934 at the age of 12. She recalls being scorned for speaking Ukrainian in the Donbas. She also gives information on the Great Terror of 1937 and its effect on Donbas workers.
Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, подайте Ваше ім'я.
Відповідь: Марія.
Пит.: В якому році Ви народилися?
Від.: Я в 1922-му.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: Я з Запорізької області.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій тато був фармер і на скрипці грав. Мама була господиня.
Пит.: То Ваш батько також грав, значить...
Від.: На скрипці грав. Там то як то весілля було в селі, в другому селі, було покличуть, і мама, я пам'ятаю, як вони їздили, часом і вдома не спали, бо в другому селі там грали на весілля чи на хрестини, що там було.
Пит.: А скільки дітей було в Вас?
Від.: В нас було, значить, тато був вдовець, мама вдовиця, значить чоловік пропав у війну. Нас всіх, скажемо, дванадцятеро дітей було.
Пит.: А скільки землі було в батька?
Від.: Я навіть не скажу, скільки землі, бо я знаю що воно. При двору було, тоді ще було, я знаю, ніколи не подумав, що так станеться, щоб я запитала батька хоч уже після... Другої війни і щоб запитати, скільки землі, а те я не знаю.
Пит.: Але, що було, значить, досить, щоб...
Від.: Було добре й ми мали, пам'ятаю, коней, багато пшениці було. Останнє це ще пам'ятаю, кабана закололи, кавунів досить було. Татові два брати з жінками прийшли помагати і мої старші брати, оце що останнє пам'ятаю, а тоді вже зачали забирати пшеницю, а хотів тата арештувати. І тато поїхав до міста, називається Донбас і там якраз, що померли мої троє сестер: Василині - було чотири років, Анні було два роки, Ірі було шість місяців. При кінці 33-го вона народилася, в травні 34-го померла - не було в мами що їсти й так вона й померла за п'ять місяців. А брат помер у селі Запоріжжі. Оце ми вже в Донбасі, а брат з маминої сторони лишився на Запорізькій стороні, Запоріжжя там є. Там брат Олкесандер помер - було йому 15 років.
А в моїм селі моя братова, мого брата жінка, то її тато і вона називається Настя, вона хоч зараз умерла, не можу сказати ім'я, а її тато помер, мама і сестра. І пізніше наша хата була друга від краю, а ця перша хата, тоді так поле, чиясь хата далеко, тоді ця моя подруга Настя - її помер тато, мама і сестра Марія і брати Михайло - ми ше зараз з ним бавилися, він таку тут ямочку мав і він теж помер. Тоді моєї подруги Дусі в Донбасі помер і тато і брат, а це вже в 37-ім році мій хрещений батько. Тоді мамина двоюрідна сестра мала такий кооператив невеличкий, що продавала там речі чи ляльки, все. Вони не мали дітей, вони також померли. А моя, значить, хрещена мама і її чоловік - це в нас у селі це Запоріжжя - вони померли. А так також повно людей мерло в селі, як ми вже приїхали пізніше в 42-му році додому, то багато вмерло, але ж я їх імен не знаю.
Пит.: То значить, батько всю родину взяв зі собою на Донбас?
Від.: Ні, тато взяв нас, значить, менших. Забрав мене, сестру одну, брата два чи п'ять, шість нас забрав. А ті брати, одного брата не було вже, в армію забрали, а старший брат уже був у Донбасі, а ці два брати маминої сторони осталися в селі в Запоріжжі. Так один приїхав до Донбасу - остався жити, а другий лишився, це менший, бо мамин перший чоловік мав брата і він жонатий, не мали дітей, то вони забрали цих двох маминих синів до себе. Ну, й один приїхав у Донбас - остався живий, а другий лишився там і помер - 15 років.
Пит.: Він працював де?
Від.: Ну в селі, на фармі, якщо було, там не було що робити. Тоді тільки починалася голодівка, там не було де збирати. Ми було йдем у село збирати колоски, а нас той, як називали, той на конях об'їжчик, нас виганяв, а мама каже: - Ідіть, ідіть діти, ви збирайте, може вам нічого не буде.
Ми підемо, а нас той на коню той охоронник ганяв, а ми тікаємо. Ну, нам тоді може вісім років, це певно було, а тоді, вони бачуть, що ми все зі села; діти тим там на колоски лишалося, збираємо, а тоді вони взяли запалили ту землю, щоб колоски горіли, щоб ми не збирали. І мама тоді й ікони в церкву. В нас церква велика гарна була, вона подібна до цієї. В нас тут дорожка, тоді друга сторона і так там вода, фонтан тече і церква така на п'ять куполів стояла. І там уже стали, мама каже, ікони биті, церкву розбирати. Мама каже: - Боже, Боже, що то буде, як, вже Бога під ноги топчать, то добре не буде.
Так і сталося. Виїхали і так воно сталося. Тоді каже за час я вже не була там 10 років, як ми приїхали, вже совєти як стали на руки, то був клюб у той час, а піз..., як ми прийшли в сорок другому році, знов стала церква, а я була всього 10 місяців і виїхали, забрали німці до праці.
Пит.: Вас саму одну взяли німці чи цілу родину?
Від.: Мене одну. Ja, бо мусите їхати, хто молоді. Вони хотіли, тато каже, я поїду. Кажу, ні, ви не поїдете, кажу я сама, що буде зі мною, то буде. Поліцай тако стукав, тато двері не відкривав, відкрити дверей ми не можемо, нашу хату вже розвалили, клуню, все. Ми не мали нічого. В невістки, так в одній кімнаті нас було аж шестеро, шість осіб. А сестра вже пішла замуж одна, наче двоє, троє, четверо, шестеро, і тоді ми пополам; тато там кімнату направив і ми там жили, поки забрали. І хати нічого не було.
Пит.: Чи Ви до школи ходили ще в селі чи аж на Донбасі?
Від.: У селі я була два роки і в Донбасі один рік - всього три роки школи.
Пит.: А як було в селі?
Від.: Школа, значить, була при церкві, там кімната - збоку так хатка. Я, два роки, тоді вони ж вчителів позабирали, певно школу закрили і школи нема - Бог знав там що робилося, поперше там робилося щось страшне. Ховалися, один другого боявся ночю вийти.
Пит.: А ті люди, що хліб забирали, чи то були місцеві селяни чи...?
Від.: Не маю поняття в то чуже, чи чужі чи свої, чи з села, чи вони з міста, чи десь їх хтось наслав - вони ще так і в нас одна хата довга, то кімната, як вже пшениця була, вони, тато перш то висипав, пізніше на стріх понесуть, і вони то все забрали і там миші нанесли на підлогу, а там уже в нас як то тут в Тексасі чи в теплій країні, пивниці нема, то там миші то натаскали туди, значить. Вони прийшли до хати, я пам'ятаю, я з мамою ще стояла з цієї сторони й вони ломами довбали землю, каже: - Отут, отут пшениця є, отут-отут пшениця є, - а вони довбали, а там нема, а мама так дивиться, а потім вони кажуть: - А, тут не було, може миші нанесли.
Це я пам'ятаю й ніколи не забуду.
А це найменша сестричка, що вмерла на Донбасі, як ми на Донбас переїхали, то дітям від року й до шести років давали трохи каші маної і трохи молока з водою. В одинадцятій годині одну літру - до таких дітей до шести років. Ну, я як вже дев'ять років мала, вже десятий пішов, то в одинадцятій годині йшла там де спеціяльний дім був, то їм давали.
Ми тоді, як ми жили на Донбасі в одного там квартиранта Шалімова, і ми так на підлозі всі разом спали і сестра та спала з цієї сторони, тато й мама на такому ліжку на козлах, вони там спали і вона перед ранком просе їсти: - Мама, дай мені їсти, дай мені їсти, - а я сама, Боже мій - та зараз, та ось скоро розвидніється та я встану: - Дай мені їсти. - А мама чує, тато тут, як нема що їсти. А я тоді, в нас так вона мені шкарабно мені ще тоді, каже: - Пішла ти до чорту.
Словом, мені ніколи з голови не вийде, я завжди кажу, молюся Богуй плачу, щоб Бог мені простив. І тоді мама чує, що вона того просила, мама встала й каже, вставайте, каже, Василина вмирає. Мама засвітила свічку і вона на ранок кінчилася. Тоді моя ця старша сестра питав цю двох річну Анну - Анна, чи тобі не шкода, що Василина вмерла?
- Та, мені шкода, завтра я вмру.
Анна, то брунетка, гарна була дитина, там Василина красуня, від мами мали голубові очі - за два тижня вона вмерла. А тоді, значить, це пройшло вже може якогось пів року, народилася Віра в січні - у травні вона вмерла. Мама каже: -Іди. Манюна така, каже, ідіть, поцілуйте, вже більше не побачите.
Й тато сам навіть з дерева зробив труну, положили туди і пішли в яму закопали. Вони там яму копають, то там уже хтось був, бо кістки викинули. Я, навіть, пам'ятаю, де вони поховані.
Тоді в 34-му році десь у літі я пішла туди тоді, могила така високо: ні пам'ятника, ні ім'я, ні хреста - нічого нема. Просто земля вгору. Я пішла так плакала над сестрою і я там зімліла. Я пам'ятаю, я лежала на цій стороні й я земліла й не знаю, як довго там була. І я просипаюся й думаю, де я є? Де я є? Не знаю, де я є. А тоді ми так жили там у тих трирядних бараках, отже, той Шалім у нас; тато не мав грошей, а він так узяв та й дах зняв. А ми тоді мусим іти - там деревяні коли кажуть в полі були, як перша світова війна була. Я думаю, де я є? Ага, а я там, знаєте, я встала, а я плакала, просила, кажу, ти не мусиш тут бути, я мусю тут бути. Я так плакала, мені було 12 років і я просила її, щоб вона мені вибачила, що я таке слово сказала. Я прийшла, а мама каже: - Де ти була?
Я нічого не сказала, де я була і по сьогоднішній день. Вже мами двадцять років, оце було в січні, на світі нема - померла. Тато в 46-му році помер з голоду. Я питалася якже тато, бо я нічого не знала - я мала доньку - чомусь мені приснилося, що тато впав в яму, а моя маленька сестричка, яку я лишила, була маленька і тато впав та кричить: - О, о, о, ой.
Я до 60-го року нічого не знала, що з моєю родиною, я переписувалася через другіх людей. І так тато помер в 46-му році, 29-го червня. І мені сестра написала, як же тато помер? Мені тато сниться, я йду, хата, світло, зайти - мене не пускають. Каже, то така, як сестра Василина, а не вірить, так і тато. Так що і сестра згубила чоловіка з голоду, два сина - 10-тимісячного і п'ятилітнього. П'ятьлітного я знаю - було півроку, як мене забрали. У нас було з голоду і в те 46-му році. І то для мене там дитячого життя немає, я скільки живу, я тих ненавиджу комуністів, тих кацапів. Ми жили на Україні, а вони кажуть: - Говори по-русски, я по крайней мере русская, а ти что?
Я кажу: - Ти на Україні, не в Росії.
Ми в своїй країні й не мали права говорити так як нам належить, а треба по-їхньому говорити. Я кажу, то німці прийшли - це думаю щось буде, бо то як на фабриці люди робили, як запізнися один там п'ять хвилин перший раз, тобі скажуть: - Ти не зазнавайся! Вдома ж годинника деякі люди не мали, а другий раз скажуть: - Штрафу там скільки рублів заплатити, а третій раз уже як ти запізнися та ще пів року в'язниці давали. Мама каже, це щось буде, щось буде, щось буде, що так людей карають. І так сталося - в 41-му році війна. Так люди відчували -щось має бути.
Пит.: А, значить що, на Донбасі відносини між українцями й росіянами не були добрі?
Від.: Ні, та й в селі в нас. Як ми вже приїхали в 42-му році, вже наша хати, або чужі хати вже найняті, вже хтось там жив. Люди виїхали, а тоді приїхали. Також там повно росіянів, там билися. Та каже: - Виходь, моя хата.
А та каже: - Я тут жила 10 років.
Бо як уже пів села вимерло, а місто порожнює, їм треба робочих, то вони прислали тоді з Росії, росіянами Україну населювали і тоді люди деякі лишилися живі, як моя родина все ж таки врятувалася. Знову шість осіб вернулося, а хати нема - добре, що братова осталася жива, то вона прийняла. Брата мого не було -він жидів евакуював, був шофером, евакуював жидів. І люди билися там, страшне було. Дуже було зле. Тепер не знаю, що там робиться. Такі будинки в Чорнобилі -20 поверхів - я їх вдома зроду не бачила, таких не було.
А мій чоловік з Полтави, з Сумської області він, тато його й значить мій чоловік. У них умерло п'ять чи шість осіб написала. Мій свекор умер тут у Канаді й мій чоловік помер чотири роки тому. Оце мого чоловіка помер брат, свекра Яків, тоді Єлисавета. Яків, то його тато в Єлисавети, то свекор мамин, а тоді Наталка, Макар, і Параска, Клим, Хімка, Тимофій, Олена і Павло.
Ми все казали: комуністи шукали золото в їх і вони не мали золота і вони били, значить, це мого чоловіка діда й бабу били: - Де золото в тебе е?
Каже: - Я не маю золота.
Так їх побили, що на другий день вони померли. Він так плакав. Як німці прийшли, що я за онук, що я, каже, не помстився за мого діда й бабу, що я, каже, не побив тіх комуністів, що забили мого діда й бабу.
Каже: - Іван, з однієї сторони ти добре зробив, ти гріха не маєш, був молодий, каже, добре зробив, що нічого не зробив, каже, ти гріха не маєш. Так само й батько. Каже, якраз ішов і каже, той чоловік ішов, що їх розкуркулював:-Я, каже, це поколов на городі там що там картопля чи що. А тоді, каже, щось мені вдарило я, каже, почихавсь, та каже, хай Бог заплатить.
І батько нічого. Каже: - Ви не будьте, каже, гріха мати, що нічого не зробили.
Кажу - Та помучили нас, ми осталися сирітки живі від того страшного голоду. Я сиділа між пухлими - в магазин ідем. Мій брат один, два менші мене, ми йдем в магазин і просимо, а там такий куміс, вони мали свої карточки, вони по, получали там хліб чи вони там риж чи що їм давали. Вони спеціально магазин мали, а ми манюні були, йдем: - Дайте, раді Христа, кусок хліба, то якісь добрі люди кусочок дали, там цілу буханку дають, відламав кусочок, дасть мені чи братові одному, другому і ми так пошти цілий день ми там стояли й просили хліба і деякі так відпихали нас - не дають нам хліба і один раз один дядько який одне око мав, а він тоді пізніше взнав, де ми жили і він до мене раз каже: - Ти знаєш що, йди зі мною, каже, там у нас театр 118-ий був.
А там так, як ідете, то театр наліво, тут такий тут закопаний рів, feet-ів ЗО, а тут двері до ресторану, а ззаду є кокса піч і залізна дорога. Він до мене каже, я тобі дам кусок хліба, ти за мною, я піду туди, каже, а ти там іди ззаду і, каже, я вийду, тоді ми з тобою підем у ресторан. Я мала дев'ять років і я кажу як Бог дав мені здоров'я - він мене би з'їв. А я тоді взяла той хліб і дивлюся - там гора, тут гора, нікого нема, думаю, чого він поза... Як я назад, я там бігла, прийшла до хати ще в цього Шалімова ховався, під козлом - він туди. Він каже, що з тобою, що з тобою?
Кажу: - Нічого. Я врятувалася з того місця - на другий день ми пішли знову в магазин просити хліба, а брат і каже: - Марія, іде той дядько.
Я за двері сховалася, а там також ще мої ноги видно. Він взяв той хліб, вийшов надвір, прийшов назад, а я стою за дверьми і в щилину дивлюся. Я кажу, як Бог мене врятував.
Тоді пішла в магазин - там хліба нема. Люди в черзі стоять в Дванадцятій годині ночі, ми маленькі стояли, а мужчини стоять, кажуть, ти тут не стояла, впихають нас і прийду додому плачу, нема хліба і брата. Ішли по тому, по смітниках, де комуністи їли, викидали лушпиння, зимою там риб'я головка. Ми принесем, не миємо, нічого, а Донбас - такі печі, що ви, як тут ото grill називається в Америці -тут залізо, а тут ви палите, так ми кімнати огрівали. Отак не мили, нічого. Нагрію зверху, їли, як звіри. Я недавно, я там біля того такій грубий лежак - нащо я попала в нього, чого я сиділа ночю, я вже сама зімліла, я не пам'ятаю, тільки пам'ятаю, так уже не рухався.
Магазин відкрили, а там порожньо - хліба нема. Люди пруться, скільки я в черзі стояла, кажу, яке моє щастя було в молоді літа. Я така була талантовита до співу, до танців, до науки, але відібрали все. Ну, слава Богові, в Америці я ходила шість років в вечірню школу. Мій чоловік мав сім кляс школи - помогав мені то писати, читати по-своєму краще. Сьогодні мої доньки дві дуже грамотні, а я осталася собі так малограмотна, сказати. Слава Богу, читати, писати все розумію, все книжки виписую, газети виписую з Канади, так що мені помагає, я не можу без того бути, а мушу знати, що в світі робиться.
Пит.: А що Вам відомо про такі магазини, торгсини, чи то в Вас було на Донбасі?
Від.: Ага! Це торгсини бували то ті в Москві, в Ленінграді там, по великих містах, Донбас таке там, шахта, шахтарі, що колись люди приїжджали, бо на Донбасі одна шахта називається навіть "Шмід," то не є українське, то є німецьке; прив тій шахті була колись, а я їх зроду не бачила ті торґсини. У нас ще пісню співала: "Разве тебе, Мурка, не была житуха, разве тебе не хватало барахла, раньше ти носила платья из торгсина, а тепер ти носить драные калоши," то ж кацапська пісня. Я ніколи не забуду, це вже я 44 роки з дому, їй Богу, тоді той, а я їх не бачила, навіть в нас маленькі такі жидівські магазини й один ресторан був там де ми були, магазин то на горілку продавали, тоді так один довгий, що там взуття продавали - я завжди ходила в чергу; то я сестрі, мама забирає, а я плачу. Я не мала в що взутися, в шо вдітися - я плакала, мені соромно, я не могла вийти в театр, тоді я була в молодшого брата чотири роки. Я його брала жакет надівала й ішла до театру, а в нас до театра не пускали до 16-ти років, так що ми не могли в такому, хотіла так. Брати корову пасли, а я в радгоспі робила, пізніше тоді в шахті робила, після шахти знову в радгоспі, а тоді вже війна застала.
Пит.: А де був радгосп?
Від.: Прошу?
Пит.:? Де був радгосп?
Від.: У тому в Донбасі, отам, отам і села є великі там - радгоспи, це називаються колишні багаті хутори, а, значить, уже радгосп, бо то є менші, а колгоспи - це е села. І там три кілометри я кожний день пішки ходила.
Пит.: А родина?
Від.: А родина там, значить, у Донбасі там у тому, де померли сестри. Тато робив також у шахті, мама робила там, прибирала. На ту шахту, там також заходять, як тут називаються, той waiting room, почекальня, там де йдуть то в шахту то. Тут шахти американські - наші шахти зовсім інакші. В нас нагору, наприклад, то навод в ціла міля чи два під сподом, а як пускаетсья таким elevator-ом, а тут якось шахта прямо йде, то тут її й копають, то йнакше зовсім шахти. Мама там робила, а брати корову пасли, сестра також у шахті робила. Я ще маю десь покалічену тут шию і палець. Як ви покалічите, то будете мати шрам на життя. А так лопату, вугілля йшли сюди, а я взяла лопату й так тут довбаю щось і так урізала й тут порода мене вдарила.
Я тільки заробляла 60, 120 рублів на місяць і получала тільки два рази на місяць, а хліб коштував півтора рубля буханка, а тоді як я робила в радгоспі, то вже помідори там були, огіркі з капусти, буряк, морква то в осени - ми вже там їли. Хліба з дому візьму, помідори, чи солі, чи цукру - ото наше було все життя там. Мені добре було. Мені добре, і нічого я не бачила там.
Пит.: То вже в якому віці Ви працювали?
Від.: А це до 40-го, до 41-го року. Це я почала робити від 34-го року -мені було 12 років. Послали мене в лісовицтво робити, а то дошки складати. Один раз один вар'ят, дурна сюди складаю на гори, мені то все подають - чи мені платили, чи де я була а що робила, спитайте - я нічого не знаю - хто мене туди поставив, чого мене послали робити. А пізніше я ще пішла в школу в 36-му році вдома ходила до голодівки, тоді в 36-му році ще пішла в школу, тоді після школи може років, 15 було, 16 - пішла робити я вже в шахту. Тоді поробила два роки, я хотіла йти додому, більше грошей, а тато вже дістав язву шлунку і каже: - Ти хочеш жити, то будь на горі, де ти є.
То я тоді покинула зовсім шахту, пішла в радгосп робити в село - три кілометри від нас. Таке моє життя було.
Пит.: Ну Ви оповідали про це, як той дядько хотів Вас зловити.
Від.: Я, і він прийшов до нас, шукає, шукає, не найде мене. Брат каже: -Приїде дядько.
І він три рази прийшов, одне око мав, крутиться, вертиться і гляне, віддійде і прийде, а я стою ззаду й трусюся тако і пізніше я його не бачила вже. Тоді вже в 34-му році, а десь уже, в березні, в квітні стали давати хліба - ми підем з братами - стою-стою - нема хліба - прийдемо, плачемо, ну нема хліба. А тоді вже ми стаємо в чергу - нас тут троє - три буханки принесли. Пішли на другий раз, стали в чергу - іще буханки принесли, пішли третій раз, ще буханки, то вже дев'ять буханок, мама каже, це, певно, дітки, вже хліб буде. А ця маленька Віра, що півроку була вмерла, так мама підуть в чергу стояти, а вже ж вона не їсть, нічого, ні пелушки нема чим замотати, не знаю. Я сиділа так на підлозі і положу маленьку подушку й мою сестру так катаю. Я сама засну, повертаюсь, а моя сестра догори ногами й на підлозі. Я скоро на мої ноги положу, знову катаю, катаю й знову встану. Боже, що я намучалася бідна. І та дитина й так умерла бідна. Нічого не було доброго, нічого я не бачила доброго. Життя пройшло; тільки робити там. Мама казала, каже: - Колись був такий час, каже, ми все мали, все, але, каже, прийшли такі люди, забрали в нас усе, самі не мають і ми не маємо.
Кажу: - Та що з того, що ви мали, я не маю.
Так я мамі казала. Кажу: - Налупили дітей, - а мама каже: - Боже, Боже, чекай, ти замуж підеш, узнаєш як є.
-Я не буду йти заміж.
Плакала, нарікала а тоді писала мамі, щоб мама вибачила за ті мої слова, що я їй казала. Я мала 18 років, не було сімнадцять і то обід давали, добре, що ми робили, іначе зраня й до вечора робили, то давали обід і я мусила в друге місто їхати, і я не маю чоботів, то одна жінка позичила чоботи й мама поза її чоботи й ма поїхала - то нас той радгосп віз. У нас возчики та є хлопці молоді, такі як ти. Що мені було 17 років, хлопцям також по 17, 18. На віз - ми поїхали там говорят, називаються стахановці; знаєш, що за стахановци? Ті робочі то кричать: - "Работай больше, давай, бо премию достанешь".
Під шию достане премію. Так, а ми молоді! Нам дали картоплі, і ложку, дали нам котлету, дали кусок хліба й горілки. Я ту горілку в 18 років перший раз попробували. Більше ні в рот і казала не буду брати і не брала. Аж уже в 47-му, 48-му році по війні десь у нас у таборі було трошки, то я попробувала. Я сказала: - Це я?
Я не знала що то горілка людині так робить. Я собі то це я? То горілка так робить? А я ще на то шклянку налила горілки. Там не було коли хлопцям, дівчатам гуляти, як тут у Америці -мають усе, my God, там не було ні television-а, ні годинника, ні радіо - нічого не мали. І так робили з рана до вечора - не питали, що нам заплатять, коли заплатять, скільки заплатять? Роби, закрий рота, іди додому. Відкриєш рота, підеш, як у нас називали, в ту чорну ворону. То чорне авто - забирає людей в в'язницю. Називається чорна ворона, як то то похоронне заведення, тільки велике, а то чорна ворона - вікон немає, кажуть: - Без вікон, без дверей, повна хата звірей.
Вони там людей наберуть, забирають уночі й ніхто не знає, де хто дівся. То всі мовчали - страшне.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, як то відбувалося в 37-му, 38-му році арести?
Від.: Так, так. Я пам'ятаю дуже добре. Мого хрещеного батька забрали.
Пит.: За що?
Від.: Бог знає. Забрали, забрали ночю та і сліду не стало. А моєї подруги Дуні забрали тата й брата, і мого тата брали на допит також, але тата забрали. Цілу ніч мама каже - Поцілуйте, може тата більше й не зобачите. А ми поцілуємо, а коло четвертої рано та в одній кімнаті ми жили, тато стукнув, мама каже, слава Богу, тато вдома. А тоді, значить, тіх людей забрали - вони ніколи не вернулися. Одна жінка ще, значить, вона з наших країн але в Донбасі також була. Бона була сердита на нас, бо чого тато остався живий, а її чоловіка й сина забрали? Ми не винуваті. Абсолютно. Тато й мама кажуть: - Що ти? Каже: - Я нічого не казав, я казав все так, як було. Тоді ще два хлопців, один називався Олексій, а другий Дмитро ще мене любив, такий чорнявий. Гарні хлопці були, всі дівчата, my God. Його тата забрали. У Дмитра тата забрали і в Олексія тата забрали. І тоді я ще одного хлопця мала в Донбасі, він був з Києва, Іван Молотобоєць - його тата в 37-му році забрали - такий гарний ще вночі. Війна - тут бомби летять, літаки, а він показує мамину фотографію, татину, сестри. Каже, поїде в село Васильки, де це Чорнобиль тепер, каже, село Васильки таке гарне місто, Марія, будеш любити, каже, мама буде тебе любите. Кажу: - Боже мій, я тебе ще не знаю.
І той, і він оповідає, показує, фотографії, тоді, значить, як уже німці ось-ось уже прийшли і забрали всіх накупу. Я прийшла до рудника, а вони забрали на купу і пізніше він приїхав на закути, а ми отой радгосп, але я вже пішла то де ми жили, він мою адресу не знає. Каже перед того надієвся, каже, коня мав, шинелю, чоботи і віз. Каже, як приїхав, питає всіх, де я є - ніхто мою адресу не знає. Я там робила - мені ніхто не писав що до чого. Так робили, пішли додому та на тім і кінець. Каже: - Передайте Марії останній привіт, каже, я їду, каже, до свого села Васильки.
Я по сьогоднішгій день його так дуже гарно... Хлопець був чемний такий, дуже чемний, гарний. Така моя доля.
Пит.: То його батька забрали й Вашого хрещеного?
Від.: Його батька забрали, так. Мого хрещеного батька забрали, мою подругу Дусю, вона вісім кілометрів від нас, її тата й брата забрали. Дмитра, значить, і Олексія тат забрали, страшне. Забирали; я вже мала 16,17 років, в 38-му було 16, 37-ий, jа, 16,17 років. Це я дуже добре знаю.
Пит.: А що люди, що Ви про то думали, що?
Від.: Ми не знаємо. Люди там боялися один другому говорити. Те саме одні греки були біля нас жили, їх було п'ятеро дівчат і один хлопець, то їхнього тата також забрали, то ми те бачили. Уже війна прийшла, все і ніхто не вернувся. А тепер ми знаємо, де вони є. Ми не знали, де вони були. Тепер ми бачимо, де вони викопані, де вони по парках, потім в садках, по тих гулянках. Люди не стали -ніхто не шукає, ніхто не знає, що каже, де він жив. Тепер ми знаємо - там нічого не знали. Ми не бачим коли їх - вони вночі забирають. Вночі забирає і вночі все роблять - ніхто не знає, що робиться. Це, як мого тата, бідного, питали, а він каже, та я нічого не знаю. Люди сердилися на тата, що тато остався, а тих позабирали. Я все думаю, як вони голодували, а все ж таки, думаю, я маю тата й маму. Вони відповідають, шукають, щоб нам їсти, ми самі. А другі, де бачите, як ось Дмитро остався без тата, Олексій і другі дівчата осталися без тата. Дуся, друга Дуся, що тато і брат помер з голоду однієї Дусі, а другої тато й брата теж забрали. Я собі думаю, я все ж такі добре, що мені тато й мама є.
Пит.: А ті, що їх забрали, чи то були розкуркулені, чи?
Від.: Я навіть не знаю відкіля вони були, бо в Донбасі ви не знаєте, хто. Люди тікали від всіх сусід. Ви знали, вони не скажуть.
Пит.: То люди про це не питали?
Від.: Вони люди не говорили; ну ми діти, дітвора була, то значить разом росли. Наприклад, будинок. В будинку один коридор, у коридорі двоє родин. А син тут, а тоді знову той самий будинок, знову той коридор - одна родина направо, друга наліво. Тоді так само з тієї сторони коридор - одна родина, з тієї сторони теж коридор - родина, так було це колись, так називали кацапи "общежитие," що люди приїжджали на заробітки й там чоловіки спали. А тоді, ж нас, значить, біда туди запхала, то родинами ми жили. Не було добре. Ніколи я не забуду, я скільки кожний вечір молюся Богові, щоб та проклята комуна зникла, здохла. Не знаю, чи коли тому буде кінець, уже не дочекаюся.
Пит.: Щось не видно.
Від.: Ja, щось не видно, що буде. Тяжко. І так серце буде при смерті, що Бог мене не врятував, щоб побачити моїх сестер, братів, племінників, племінниць. Не знаю, що буде.
Пит.: Дякую за розмову.
Від.: Дуже дякую тобі.