Anonymous male narrator, a carpenter, b. 1906 on a 120 desiatyna estate belonging to the nobleman Ivan Pavlovych Kharytonenko, village of Murafa, Krasnokuts'k district, Kharkiv region, where his father worked on the estate. Narrator's view of Kharytonenko is quite favorable. Narrator worked in military construction in the early 1930s. Narrator gives information on the persecution of the kulaks, and went to Viatka and Kotlas in August 1933 to take his aunt to join her exiled kulak husband because her chances of survival would be much greater with him than in her native village, where the authorities were intent on destroying her. He affirms that there was no famine in Russia. Narrator was barely able to save his wife and child from starvation: when he brought them food, he found they had temporarily gone blind from something they had eaten. His mother and siblings perished. Narrator also details the treatment of starving peasants in Kharkiv, why they were usually rounded up on Tuesdays, the parks where they were dumped, and retells the story of a friend who escaped from a grave pit. Narrator estimates that about 70% of the population of his village died during the famine. Those who survived did so "because they ate everything: animals, dogs, cats, women even ate their children." Counting uncles and aunts, 12 of narrator's relatives perished in the famine.
Питання: Свідок зізнає анонімно. Прошу Вас почати.
Відповідь: Я народився на Харківщини, в селі Мурахва, Наталіївка, де я виростав у маєтку поміщика Івана Павловича Харитоненка, який мав садибу 120 десятин, із садом і лісом, уключаючи господарство великої величини, як скотарство, молочні фарми, овцеводство та конні заводи з шести конюшень - маточний, верхівний, виїздний, родовний, і роз'їздний та манеж для робітників для навчання рисаків молодих породи англійської. Були наїздники і кучера, а що торкається робітничого персоналу, то багато сотнів було. Це був великий господар-поміщик, який мав і церкву з позолоченим дахом, дзвіницю, яка містила в собі 12 до 13 дзвонів, де голінний дзвін був у три аршини шириною. Він мав 22 цукроварні та 11 ґуралень, цебто спиртові заводи. Та в самих Сумах мав таке саме при садибі, а в 13-му році він помер, залишивши дружину Віру Андріївну і сина Павла Івановича.
Я був шкільного віку, співав у церковному хорі, який обрала Віра Андріївна із диригентом - 82 хлопчики. Нас привозили щонеділі в церкву до Наталівки з Мурахви, на службу Божу, а звідтіля привозили. А скільки там було всього, як фіги, оранжереї, фазаники, а в лісі кози й олені. Це все комуністи загарбали, Москва. Дзвіницю розвалили, бо золото забрали. А Євангелію з золотими палітурками, вага троє пудів, забрала так само Москва. Я мав тоді вісім років, бо не брали, як менші, а лише по 13 років. Мені й тепер кой-коли лише присниться моє юнацьке життя. А коли, доживши я свого віку, то одружився в 30-му році, то я зазнав горя і мук, коли прийшло в нас дитя, яке є зараз у Канаді, на ім'я Анастазія, яка має свою родину - чоловіка і четверо синів. Їй вже 57 років. А чому так? Комуністична влада несправедлива, не зазітхала на мою спеціальність та відкликали до паравої мельниці робити трансмісію для маслобойні, де проробивши шість тижнів, знову відкликали до міста Харкова для будови воєнстрою, як спеціалістів, де мені оплачено було за шість тижнів продукцією - мукою суржаною. Потім було не лише мене одного, а навіть всіх багато спеціалістів - каменщиків, штукотурів, потім теслярів, столярів, по спеціальностях. Це було восьмого травня, у розгорівшу голодівку. Я всеціло задумувався, як там моя є родина, бо то від Харкова 95 кілометрів. Праця не була мені до голови, коли родина десь з голоду вмирала. Був у мене побратим, акий працював писарем у канцелярії коменданта военстрою. Він дав коменданту, яка три місяці, як одружився, і мали дитину, де в нього не було у квартирі меблів. Йому мій побратим порадив, щоби я поробив йому меблі, бо в місті дорого коштувало. То він відкликав у канцелярію і говоре мені: - Потрібний стіл до писання і потім шафу та етажерку і стіл кухонний. Чи ви зробите мені оце, що а сказав?
- А чим це робити? Інструменти вдома в мене.
То комендант говорить: - Якщо ж робите, то я дам відпустку на шість днів.
А мій побратим говорить: - Та цей зробить, бо він моєму батькові зробив буфет для продажі спиртних напитків.
То комендант сказав: - Робіть.
А я прошу грошей на проїзд, білета. То він мені дав 45 карбованців, де я враз пішов до хлібного магазину і натрапив на знайомого, кажучи: - Поможи мені купити хліба і відвезти трамваєм до станції Південий вокзал - а це й було зроблено. А до станції Водяної в село мені 13 кілометрів, куди привіз візник де вона коштувала на чорному ринку 25 карбованців. То коли привіз знайомий, знесли suitcase-и до моєї хати, то увійшовши в хату, сидить моя дружина і мала дочка. Я говорю: - Добрий день вам.
То дружина говорить: - Ми тебе не бачимо.
Я говорю: - Що з вами?
Вона говорить: - Та ми не бачимо, бо ми є голодні і нам люди порадили натовкти рижикової полови і макухи, траву мішати, берестового листя звареного. То ми і наїлися і посліпли. То поведи нас на свіже повітря, може прозримо.
Та я прикопав те все, що вони з'їли, а сам, відпочивши, знову в Харків по хліб і знови привіз, а коли б не вернувсь, то таку поживу, яку вони споживали, я б був при постройці того будування, а родина померла би з голоду, а запитавши дружину: -Чи давно бачила сусідку Мелашку?
Вона говорить: - Її Іван зарубав і посолив та й з'їв, а десь хтось доказав, то він є в в'язниці, а те все закопали.
І багато таких випадків було. І щодо тварин, то по селах їх не стало, бо голодний люд все поїв, чим би рятуватися від такого голоду, де мені прийшло до голови спитати. Та спитав за свою рідну маму: - Як там вони єсть і братик Василь та сестра Марійка?
То дружина відповіла мені, що я ходила і носила кислої капусти і хлібних патиків, то мама сказала, що оце з'їм і мабуть уже не будемо бачитися, бо я вмру, бо нема що їсти, а коли я пішов на подвір'я батька, то мені сказали сусіди, що маму поховали он там, у бур'яні, і брата та сестри. Повели, показали, де це є - ні могили, ні хреста і не було нічого, лише три могильні ями. А коли я запитав сусіда: - А чи домовину зробив хто-небудь?
Сусід відказав: - Із чого її робити?
- Ми, говоре, позагортали у шмаття і позакопували, а хреста побоялися ставити, бо нас порахують ворогами народу.
А якого? Мабуть комуністичного.
Я схилив голову і заплакав та й пішов, знаючи, що коли скажу, що моя рідня вмирає з голоду, то мене відразу виженуть з воєнстрою й я потім також помру з голоду, то я мовчав і, стуливши зуби і ротом лише хлипав з жалю, що як то є, що сина взяли в військову будівельну службу, а рідня - рідна мати і брати та сестри з голоду вмирають. А батько зійшов із свого двору десь світ за очі, а ще родина моєї дружини вимерла з голоду, бо була заможного походження. То хто був молодшого віку, то позасилали в Сибір, місто Котлас під Архангельським, де ріка є Двина і Вичегда. Там я особисто був, коли, повернувшися з воєнстрою міста Харкова, і був у мене свіжий документ, то я відбув терчасть, то у нас була тітка моєї дружини Орина з трьома дітьми, малими дітьми, а чоловік висланий в Котлас, а тут голод страшний переживаємо, де один яничар-комуніст на ім'я Оврам, не давав родині жити на білому світі, де сказав, що я не буду активістом, коли цю родину не знищу, що мені донесла моя тітка. То я пішов та й сказав: - Тьотю, пакуйтеся - одежу, яку маєте.
То вона мені відказала: - Та в нас забрали все активісти, ми що маємо -тільки на собі, то й усе.
Я говорю, що я під'їду підводою в четвертій годині ранку і ми від'їдемо до Харкова через станцію Водяна, щоб так виповнити свій обов'язок. Від'їхав, за чотири дні достигли станцію Пінюг через В'ятку. То там за сім кілометрів і Котлас. То там я зустрів скільки духовенства з міста Києва - всі єпископи та священики, ходячи з сокиркою і просячи: - Дайте їсти, бо дуже голодні, а ми вам щось зробимо.
Ну суть такого порядку: по приказу НКВД - не давати духовенству нічого, а хто не виконає приказу - лишається продпайка, бо Котлас - Сибір перед Архангельським. То я, пробувши три дні, надивився, як духовенство страждало, то під потяг падало, щоб голову відрізало колесами, а потяг приходив звечора і стояв ніч, а в шостій годині ранку відходив з Котласа через Пінюг станцію. Наш рідний дядько був туди засланий, як п'ятипроцентовий куркуль. Ну, я віднайшов його і вручив йому родину, яку привіз - дружина і троє діток малих, бо на Україні страшний голод, а там хоч працював хто, то жили хоч сухою рибою та один фунт хліба на день і то виживали, а по відбутті п'ять років повернувся в своє село і не надовго бо знову заарештували і вислали до Новосібірського, де там осліп і був налитий водою. То привезли непрацьоздатного каліку, де і помер. Ну я міг повернутися лише, що я мав посвідку, де відбув тримісячний період служби військової, як невійськовозобов'язаного, а на будуванні як спеціаліст. А тепер змінилася курява в 41-му році - Німеччина напала на Совєтський Союз, де в 42-му році ми виїхали в евакуації в Німеччину, завезли нас потягами від станції Вінниці і до Мюнхену. У Мюнхені заколот, Мюнхен окупували аліянти, то ми враз усі Ost рушили на Імбасаду комуністів при Воренгавзі. То залишилося десь пів милі, як нас зустріли верховні на конях американські військові й давай розганяти кіньми. Я ніс великий плакат із партнером, а бачучи, що на нас наїжджає верховий, то ми кинули йому плакат на голову, де й завис на голові, а ми утекли. Ми, де нас було більше, як до тисячі осіб, і всіх розігнали, комуністи стали в спокої, а тепер що вони виробляють, де є заворушення, то робить тільки Москва. Хочу згадати про наше життя при комунізму. У період до воєнного часу я працював на будівельній фабриці як столяра, отримував продпайок на родину мізерний, а родина була з п'яти осіб, то я отримував грошей 350 рублів за місяць, а борошна коштував один пуд 140 рублів, то що можна купити ще, крім хліба і м'яса і кіло коштувало 35 карбованців, а на п'ять осіб далеко не заживеш у раю комунізму. І це було в час до війни і вже після 32-го й 33-го років, а голод і недоїдання не вибувало з хати. Наприклад, масляні харчі, як олія рижикова, це була найдешевша продукція, але коли хочеш, то зроби із бревна, якесь довжиною один метр і товщиною 26 сантиметрів на квадрат, то видовбай діру навскрізь і потім роби клини великі та роби олію, щоби було що їсти за комуністичного раю, рай пекла. Так було, а так і тепер є. Селяни-колгоспники, як то було перед приходом наїздника-німця, то що зробили для колгосп советські партизани при уборці жнивових робіт, мов щоби на полі видно було, де буде іти чужинецьке військо, то із колгоспів звезли снопи і наскиртували величезні стоги десь, можливо, по дві тисячі снопів. А коли німецьке військо було недалеко, то партизани-комуністи однієї ночі всі стоги попалили, то дотла, щоби нікому не зосталося хліба, що був у стогах. Отакі добродії комуністичні є для свого народу, які очевидно, що хотіли, щоби український нарід вимер знову з голоду, устроєний партизанами. І це пережили. Ну, що торкалося голоду, зокрема в 33-му році, де селяни ішли, хто здужував, до міста Харкова, щоби добути кусок хліба. Ось був на очах так званий Мусій Горяників. Бачучи, що з корови не проживеш, то він продав корову, а пішов на станцію Водяну, щоби їхати до Харкова. І поїхав, а приїхавши в окурат попав під облаву, яку робили з зброєю, в руках і вибирали селян, щоби не купували хліба, де і спіймали Мусія і кинули до вантажного авта, а тоді відвезли через Холодну Гору, де звезли масово в ями, які покопали зарані, й вкидали. Ну, Мусій був іще ж напів живий, а вдома залишив трос дітей і дружину. То коли кидали до авта, то він котився, щоб не бути на середині, а коли привезли до ями, то скинули, то він підлазив, щоби не бути на споді, а коли авто розгрузили і у'їхали, то Мусій зволік труп на труп і ще виліз з ями та і втік з міста Холодна Гора. А підкупив трохи хліба, де його люди направили, то привіз мовчки, аж пізніше розказав близьким сусідам своїм, як то його вкидали у яму і як він втік, що не донесуть комуністам. То я знав той випадок, ну, хоч я й мовчав, то був у військовій формі. Ох. То комуністи не чіпали, а хтось із цивільних, то виловлювали і зволікали та згонили до трамвайної будки і замикали, бо щоб було, і напівживі, так було, що на тиждень робили дві або три облави, бо люди голодні думали зрятуватися в місті Харкові, й там облави ловили і виганяли й викидали. Ото таке було.
Пит.: Так що в мене є цілий ряд питань що до цього, що ви читали, що я хочу Вам задати. Ви кажете, що Ви народилися на...
Від.: На Харківщині.
Пит.: На маєтку поміщиків Харитоненків. Чи Ваші батьки працювали на...
Від.: Так. Мій батько працював там також.
Пит.: У поміщика?
Від.: Так.
Пит.: А ким він був?
Від.: Тесляром.
Пит.: Так що ваша родина жила з того заробітку.
Від.: Із заробітку.
Пит.: Чи Харитоненки втримували, скажім, будинки для своїх робітників?
Від.: Утримували, втримували. Там було 120 десятин землі, втримували. Там і церква своя була.
Пит.: Школа?
Від.: Школи не було, до школи возили до нас, у наше село Мурахва. А церква була, бо там багато було в самого Харитоненка, самих мужчин-лакеїв було 72 лакея, а вже там жінок-лакейш, я вже не знаю, скільки там було їх.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: У 1906-му році.
Пит.: Яке Ваше наставленая до поміщиків, до Харитоненків?
Від.: Було я жив там, як у раю. Жили люди добре. Він нам поставив у нашому селі Мурахва, поставив церкву велику і зробив школу двохповерхову. Так що він не щитався, що значить, він утратиться, а наші люди в нього багато робили, а він їм відплачував, а тоді для своєї пам'яті, щоб його люди згадували, то він зробив і церкву, і школу. І ото з тієї Наталіївки возили дітей до школи.
Пит.: Я хотів ще Вас запитати щодо Харитоненків. Як це сталося, що Ваш батько там знайшов роботу.
Від.: У Харитоненка
Пит.: Так.
Від.: Бо там будували будинок. Будинок будувався величезний. В тому будунку було 74 кімнат. І були кімнати всякого роду - і дзеркальні, і підлога дзеркальна, і дзеркало, і кругом стіни дзеркальні. То дуже розкішний будинок був і батько там робив, бо батько був добрий тесляр.
Пит.: А скільки було дітей в Вашій родині? Братів і сестер?
Від.: Було восьмеро дітей і батько й мати.
Пит.: І вже ніхто з вас не став господарем, селянином? Значить вже ви всі працювали по спеціальностях.
Від.: Ні. Ніхто не був, ніхто не був. Я ввесь час працював на вихідництві, на проізводстві.
Пит.: А чи це в вас в роді було, що тесляри, чи ваш батько перший?
Від.: Ні, багато, багато було.
Пит.: Значить вже довший час так водилося?
Від.: Мій батько був як старший, як бигадир.
Пит.: А я кажу, чи Ваш батько народився на тому маєтку, чи він з села?
Від.: Ні. Ні, він не там народився. Він народився в Мурахві, тільки їх було в батька три брати, то найстарший брат оженився, а цих повиганяв, другого брата вигнав і мого батька вигнав. То мій батько пішов тоді вже шукати працю собі сам.
Пит.: А в якому віці ви почали працювати самі?
Від.: Мені було вже 18 років, як я почав сам працювати, а до цього я ото в Харитоненці співав у церкві.
Пит.: Ви згадували. А що Ви пам'ятаєте про революцію?
Від.: Як революцію, як я там був, я її дуже добре знаю. У нас тоді як перейшло, так не дай, Боже! Тоді стільки тих було голів. То ж були і Родзянко, і був цей Махно, і був цей Корнілов, Керенський, Катерина була, жінка була Катерина головою, свою армію мала також. О, і то, які приходять - і гроші свої дають, свої роблять, ті викидають, а другі дають.
Пит.: А кого люди підтримували?
Від.: Боялися.
Пит: Боялися?
Від.: Боялися. Ніхто не хотів, щоби комуністи були, ніхто не хотів. Аж, як було в 21-му році, як той головатий Ленін явився й він зробив, значить, ото революцію й він хотів, щоб перевернути владу. І він провів мітінґ такий. Я вже його там не був на мітінґу, не бачив, а тільки бачив кіно показували, совєтське кіно показували. Я бачив, як його одна єврейка-жінка підстрелили на тому мітінґу і вона пістрелила сюди його. Вона хотіла в голову, але рука здрожала і вона сюди дала. А там ще був його тіло-охороник, Василів звався, то вона втікала і він її вхватив і її тоді кинув об забор і ухватили тоді вже прибігли ще такі комуністи і її ухватили. А тоді Ленін сказав, що каже: - Ви ту жінку пустіть, вона, каже, не винувата, бо то, каже, її жеребок випав мене вбити.
Ото таке було.
Пит.: А хто це знищив маєток Харитоненків, чи то місцеві люди, чи приїжджі, що зграбували?
Від.: Комуністи, комуністи. Комуністи, то з Харкова все. В Харків усе забрали.
Пит.: Значить, це не були старі люди?
Від.: Ні, ні, ні. Місцеві туди ні. Були одного разу, значить, рискнули, їх три чоловіки, вони не разом, а той тоді, а той тоді рискнули, але їх половили і постріляли. Постріляли вже, як ті прийшли, армія цього кадета. І тоді кадети постріляли. А зібрали сходу до сільради і на сходці викликали: такий, такий, такий, і тоді відвели і десь постріляли.
Пит.: А чи в Вас щось знали про Петлюру?
Від.: Про Петлюру? Про Петлюру знали, знали. Також було скрізь розкидані афіші тощо; то знали, про Петлюру знали.
Пит.: А ви нікого не підтримували?
Від.: Петлюру?
Пит.: Чи Ваші підтримували Петлюру?
Від.: Петлюру підтримували наші, але що ж тепер вийшло, це у 37-му році, після голодівки вже? Вибрали всіх людей тих, хто був у Петлюри замішаний. Вибрали і на Соловки позасилали, ото таке.
Пит.: А ви казали, що Ваша дружина з заможньої родини?
Від.: Так, із заможньої.
Пит.: А скільки землі було в Вашого тестя?
Від.: У тестя? Та їх було аж шість братів, то в тестя було чотири десятин, чотири гектарів.
Пит.: А їх розкуркупювали?
Від.: Розкуркулювали, так.
Пит.: А з яких людей складався партійний апарат у Вашому селі? Значить, сільська рада і так далі? Що то були за люди?
Від.: Тільки з комуністів.
Пит.: Але місцеві, значить селяни?
Від.: Ні. Голова сільради, його присилали з міста, з міста Арнауга, а ті остальні люди, то місцеві були: там секретар, то діловод, то ще конторщик, то ці, значить, були місцеві. А тих - тільки, значить, такі - або комсомолець, або кандидат партії, отакі.
Пит.: Чи існувала ворожнеча внутрі села?
Від.: О, було; ворожнеча була. То в нас більш, як заганяли в колгоспи, то жінки, як захватали жінки - що попало: граблі, вилки, лопати і били комуністів. Було це, бо то нечиста сила явилася. То тільки сказати комуністи, а то я ж кажу нечиста сила. То не Послано від Бога, а від диявола.
Пит.: А які були наслідки того, що баби напали на комуністів? Чи їх покарали, чи...
Від.: Кой-яку зловили, то покарали - давали шість місяців примусової праці, а ті розбіглися, то, значить, усіх не половили, бо як зловили, то карали.
Пит.: Значить, Ви весь цей час працювали на будівництві?
Від.: Так, на будові.
Пит.: І ви ніколи не займалися сільськогосподарством?
Від.: Ні, ні.
Пит.: Чи до Вашого села приїжджали агітатори, пропагандисти з других міст?
Від.: Було, було. Приїжджали, а потім як стали церкви закривати, то так само було. Та двоє дівчат прийшли на ту фабрику, де я працював, то двоє дівчат прийшли. Вони прийшли ноччю, але вони хто-знає, де ночували, а тоді, знаю, на ранок сюди явилися й явилися так, щоб їх ніхто не впізнав, а вони з другого села, це ж далеко. Бо їм що зробили? Вони голосували, щоб церкву закрити, а хлопці молоді їх вечером зловили й тоді взяли та сорочки позагортали на голові, а тут написали: - Церква закрита, а це відкрита, - і повпускали. І вони не могли розв'язатися, бо й руки пов'язані і на голові це все зав'язане та тоді аж уже люди йшли та порозв'язували, так вони з села й повтікали та в наше село і хтось доніс та й в нас те зробили. Було.
Пит.: То коли в Вас закрили церкву?
Від.: У 31-му році, розвалили церкву Миколаївську, яка була ще козацька церква, а ту, що Харитоненко построїв, то ту в 34-му, після голодівки розвалили.
Пит.: Чи люди спротивлялися тому?
Від.: А хто що скаже? Боялися всі, то комуністи. То так - люди йдуть до церкви на Великдень, ідуть до церкви вечером до Вечерні, а вони в школі включать радіо і кричить радіо на все село і грає музика і кричить радіо, значить, проти церкви. То витворяли, то страшно було дивитися, що вони виробляли.
Пит.: Чи ви могли би описати розкуркупювання Вашого тестя, як то виглядало?
Від.: Воно виглядало отак. Хотіли його зловити і розкуркупити, але, значить, я вже, ж був робітник, то я від нього ноччю забрав багато кой-чого на квартиру, де я жив на ренті, я туди забрав. А він тоді, значить, його хотіли зловити, то він утік. Утік і десь аж за тим, десь за Водяною станцією в маєтку, там пристав до праці й воду возив. Це, як водовоз, значить, ніхто його не питає хто, що він такий, що воно таке. Він від розкуркупювання він утік, але це все в нього забрали: забрали дошки, він хотів будувати нову хату, забрали, залізо забрали таке цинкове і тоді забрали дошки, залізо і матеріал, з якого він хотів будувати, бо в нас будували не з two-by-four-ів, а в нас будували таке втовшки, таке ввишки дерево товсте, то дуб, і вони це все забрали. Забрали й поробили для комуністів, поробили для комуністичних дітей дітясла із цього матеріялу. То забирали. А був у нього ото кінь і корова була, то на корову накинули заготівку м'яса 65 кілограм, дай хоч здохни сьогодні, а коня в колгосп забрав, не дали йому... а він утік.
Пит.: Ви, здається, сказали про тестя, що він був п'ятипроцентовим кулаком, чи як?
Від.: То був жінчин дядько.
Пит.: А що цей термін значить - п'ятипроцентовий?
Від.: Це значить, як стали розкуркулювати, так вишукували, хто найбагатіше жив. І отих вишукували і ставили, що це п'ятипроцентовий, а як трохи бідніший - тоді ставили чотири проценти, чотирьохпроцентовий і до третьопроцентового розкурупювали, як і третьопроцентовий, а ці п'ятипроцентові - це чого його поставили, що він богато жив, а тоді купив собі трактор і купив машину-молотарку велику і снопов'язалку і ото за це причепилися, поставили п'ятипроцентовий і вислали його.
Пит.: Чи Ви були в селі в той час, коли активісти забирали хліб у людей? Чи Ви були на селі?
Від.: Був я в селі, мені соромно й сказати, як? Я ж був робітником, жив на ренті. Вони прийшли до мене, активісти. І вони як забирають? Прийшли до мене, вони знають, що я робітник, але вони прийшли й кажуть, що: - Ти переховуєш розкуркулений хліб.
Ну я не був вдома, а жінка була. Вона каже: - Та шукайте, де ж у нас той хліб? Ми ж, каже, тільки користуємося пайком, що чоловік получає. Як дають півтора фунта муки на п'ять душ, ото ми тим і користуємося.
А вони кажуть: - Ні, ми не повіримо.
Полізли на чердак і буравок, той, що дим іде із хати, а в нас так дим іде, а тоді ще коліном, так вони оце все й розкидали, там де дим іде, шукали хліба. То ж доварили люди. Хіба ж хліб в диму буде? Та він ж прокоптиться, не годиться нікуди.
Пит.: А хто це так шукав, чи то були селяни?
Від.: Та ті активісти, активісти.
Пит.: Місцеві, чи з міста?
Від.: Місцеві. То була комуністами зорганізована бригада і то та бригада носила палки. Палка була в два yard-и вишиною і молоток. І то значить по садибі ходять і тою палкою ширяють і молотком б'ють, чи не закопав був де хліба, шукали. Ото так вишукували той хліб. Ховали були люди, бо бачуть, що забирають, то ховали, думали: - А може спасуся, може спасуся. Але як знайшли, то зразу ж на висилку висилали за це, що він заховав собі хліба.
Пит.: Якими способами люди ховали хліб?
Від.: Якими способами? Було так, що бочка є, то вони насипали в бочку і тоді закупоре ту бочку зовсім і тоді яму викопає і туди соломи накладе і тоді на солому в яму бочку покладе і ото закидає. Ото так ховали. Інакше не ховали, тільки ото в бочки.
Пит.:А ви оповідали про те, як Ви зробили велику подорож до Вятки, до Котласа
Від.: Це, значить, того, що цього, п'ятипроцентового, жінці активіст не давав жити, він хотів, щоб, значить, вона померла. Бо то ж голодовка. То він і сказав, що: - Не я буду активістом, як я тебе не знищу.
То він, значить так. Вона затопе, варить дітям їжу, а він десь сидить, а тоді сидить, сидить, бачить, що вже дим перестав йти, він тоді прибігав і бере те, що вона зварила, він бере і висипає геть, а дітям не дава їсти. Ото так, такі були люди. А як прийшли німці, то він отруївся, він собі викопав окоп, щоб як будуть стріляти, щоб його не вбито, а в окопі тоді взяв та й отруївся. Що він випив? Хто зна, а отруївся.
Пит.: Боявся помсти, чи що?
Від.: Боявся, щоб його не покарали.
Пит.: А під час цієї подорожі, чи ви бачили, чи в Росії був голод у той час?
Від.: Не було.
Пит.: Не було?
Від.: Не було. Я приїхав до Вятки і аж здивувався, що в Вятці базар величезний і на тому базарі чого хочеш, то market такий був і там, що хоч купити і все дешеве. І корова, у нас корова коштувала 1200-1300, а в Вятці я побачив - 450 рублів, або 500 рублів сама перша корова, а то 300 рублів, 350, отакі корови були. У Росії зовсім не те було, що на Україні.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте, в якому місяці це було, коли Ваша подорож до Вятки, до Котласа?
Від.: О! А це було в серпні місяці.
Пит.: В 33-му?
Від.: Так, у 33-му році, в серпні місяці.
Пит.: А Ви оповідали про це, як міліція переловлювала селян в Харкові? Чи Ви це самі бачили, чи Ви про це чули?
Від.: Бачив, бачив, на лице бачив. Навіть нас гнали в клюб, нам уже не до клюбу було, а вони нас гнали в клюб, так ми бачили, що на Холодній Горі там є, значить, такий цирк і повний той парк народу лежить пухлого, голодні. Це я все бачив, це на моїх очах ще все було. Я тільки боюся виявляти свого прізвища.
Пит.: Звичайно, то не треба казати.
Від.: Бо в мене там ще в другі.
Пит.: А Ви також оповідали про облаву в Харкові, як робили облави на селян?
Від.: Так, робили, робили. Ото робили, як тільки приходе понеділок, вівторок, обов'язково в вівторок у десятій годині уже вибігають облави і де б то не було, де був магазин і там обступають і виловлюють селян і тоді відправляють у авто, в вантажне вто, а вантажне авто везе на Холодну Гору, а там є така велика будка, де трамваї обверталися, а вони випорожнили ту будку і в ту будку ізвозили з авт і тоді скидали і замикали їх там. Хто ще, значить, був живий, а хто, значить уже... Але пухлі всі були, багато пухлих було. Так вони замикали і тоді ото до другої облави, коли буде друга облава, а вони на тиждень двічі робили облаву. Як другу облаву привезли, то цю облаву, що раніш привезли, цих забирали і везли до ям, закопували, а цих сюди і ці також тут -вмирають. Не пускають нікого додому, ото один Мусій, як утік то щастя його таке було, що втік. І ще прийшли німці, то ще той Мусій жив і жив і розказував. Каже: -Бач, я, каже, мені прийшлося, я думав, що вже я на тім світі буду, але, каже, Бог мене спас і я і люди добрі там же, каже, мене на Холодній Горі зразу побачили, що я, значить, з ями виліз і втік, люди за цим слідкували.
-І одна тітка гукнула до себе його, гукнула його, дала їсти і тоді направила його, де йому треба купити хліба та щоб ішов за місто, щоб у місті не являвся, бо в місті, каже, тебе знову зловлять, а за містом отам, каже, є магазинчик невеликий, купи там, каже, собі хліба і з Богом їдь.
І ото таким чином він спасся.
Пит.: А скільки зарплати Ви получали під час голодівки?
Від.: Під час голодівки? Підчас голодівки, то було так. Я не получав дуже "багато, а получав так: 280, 300 рублів, а то вже після голодівки, то вже мені дали 350 рублів.
Пит.: А скільки хліб коштував?
Від.: 140 рублів один пуд. ,
Пит.: А скільки коштував за нормальних часів?
Від.: Нормальних? Як нормально купувати, то нормально купував, значить, 85 копійок пуд, по державній ціні.
Пит.: А тоді 150?
Від.: Так ніхто ж не купить, бо ніхто не продасть. А на чорному ринку, то 140 рублів.
Пит.: Пуд чи кілограм?
Від.: Пуд, цебто, по-нашому, це, значить, один пуд 16 кілограм.
Пит.: А державна ціна була 80.
Від.: Вісімдесят копійок.
Пит.: Ви також описували Мюнхен під час аліянтської окупації і казали, що Ви несли плакат?
Від.: Так.
Пит.: Що було на тому плакаті написано?
Від.: До советської амбасади ми несли, то комуністам гостинець несли і там написано було проти комунізму, але хто то вже направив, що американське військо на конях вирушило і прямо на нас і кой-кого там поранили кіньми, а я ішов передній, то я, значить, кинув плакат і втік собі геть, бо бачив, що це вже біда буде.
Пит.: Значить, люди думали напасти на советів?
Від.: Думали на советську амбасаду, значить, прийти і там вимагати слободу: - Дайте нам слободу!
Що вже вони скажуть, а щоб, значить, требувати слободу.
Пит.: А щодо облави, ви казали, що чогось у вівторок обов'язково облава? Чому це було в вівторок?
Від.: То в Харкові - за хлібом, то в вівторок.
Пит.: А чого в вівторок?
Від.: Того, що люди в неділю їдуть у Харків, неділя й понеділок, а в вівторок люди харківські тоді вже понабирали хліба в магазинах, а хліб тоді вже є по магазинах, то люди, значить, ото забігають і купують, у кого гроші є. Але ж вони, значить, прислідили, що в вівторок багато наплив людей є, так вони ото робили облаву.
Пит.: Чи Ви хотіли би що-небудь додати до цього?
Від.: Та що я можу додати? Я можу тільки сказати, що моєї дружини п'ять дядьків, ще кроме того, що я йому родину відвіз, п'ять дядьків забрали, повисипали і по сьогоднішній день нема.
Пит.: А скільки було жертв у Вашій родині?
Від.: У кого?
Пит.:? Скільки було жертв голоду в Вашій родині?
Від.: О, з голоду? З голоду. У моїй родині було троє рідних, а то, значить, дядьки були, то дядьків, то 12 душ із голоду.
Пит.: Чи Ви могли б сказати приблизно, яка частина Вашого села вимерла з голоду?
Від.: Та вимерла з голоду частина так що мабуть процентів 70, вимерла, це з голоду, а тоді вже, як трохи люди відлягали, бо то їли усе: і тварин їли, і собак їли, й кішок їли і навіть і своїх дітей жінки їли, а тоді вже, як, значить, пережили це, як уже став хліб, жито стало поспівати, то люди ходили на поле і рвали це жито, не дивилися, чи там уб'ють, чи не вб'ють комуністи, а, значить, рвали жито, до дому приносили і тоді в ступі товкли і ото їли і так повиживали. А то якби ще не поспів той хліб, то може процентів 10 осталося б, а то трохи люди відлигали вже тоді. Уже тоді не стали на Харків їздити, не стали їсти що попало, а я ж кажу, що моя дружина наїлася й посліпли. Добре, що я нагодився та хліба привіз. Та й хліба, вже як люди голодують, то не можна було хліба багато їсти, тільки один пів фунта за один поїздок з'їсти й більш не їсти, та холодної води випити, а більш нічого не їсти, тільки хліба й холодної води. То так днів три треба, а тоді вже можна добавляти. Ото так.
Пит.: Ага. Ну то я Вам щиро дякую.
Від.: Okay. All right.