Case History LH62

Panas Dilovs'kyi, b. August 21, 1912, in the village of Oleksandrivka, Novotroits'ke district, Kherson region. Ca. 1922 the family was voluntarily resettled and given land near the railroad station and town of Novooleksiivka, Heniches'k district, Kherson region. Narrator describes the personnel and relationships in the Novooleksiivka MTS. In 1932 narrator's stepfather was exiled to Siberia for publicly refusing the join the kolhosp, spending 7 years there. During the famine no one in narrator's immediate family died, though relatives perished in Oleksandrivka, where 10-25% of population perished and bodies lay with no one to bury them. In the village of Novodmytrivka, where r his wife's family lived, the peasants set fire to the kolhosp stables in order to get the horse meat. In Novooleksiivka, narrator also saw dead bodies, especially of peasants who came to the railroad station and died there. Narrator gives character sketches of a number of true believers, including one activist who during the famine used to say, "We are experiencing temporary difficulties." He also gives information on the revolution, 1937 purge in the Navy, and World War II.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я та прізвище.
Від.: Панас Діловський.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1912-му рові, 21-го серпня.
Пит.: А в якій місцевості?
Від.: Село Олександрівка.
Пит.: А якого району, області?
Від.: Може там міняється район, знаєте. Тоді воно було Дніпропетровської області, і потім Запоріжзької - розукрупнення було, чи щось таке. Ну, можна писати Дніпропетровської області, бо то більш при мені, то там ще була Дніпропетровська. Тоді воно міняється. Отже, а район був тоді Новотроїцький.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Селяни.
Пит.: Чи пам'ятаєте...
Від.: Хліборобством.
Пит.: Чи пам'ятаєте, скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Село Олександрівка, це де я родився, але в 21-му році ми з села з того виїхали. Значить, виїхало щось ЗО чи 40, 42 родини, я думаю, до станції Новоолексіївка. Там були землі якісь державні, чи щось таке, і там, значить, поселилися. То я вже там і так інше, коли був 21-й, 22-й рахуйте, мені 10 років тоді було. Отже, як ми з села виїхали. Але родичі там, діди, і тітки, і все, то в тому селі були весь час. То до родичів їздили - там коси, чи щось таке, то їздили туди, а отже. Так. Ну, щось ще там.
Пит.: Але чи пам'ятаєте, скільки землі було в Вас в Новоолексіївці?
Від.: У Новоолексіївці в нас було... Тоді "відруба" там давали. Не знаєте, що таке “відруб”? І то по селах і такі, що були: там пару десятин, там пару десятин, там пару. А тут, коли це вже нові поселення, то їм дали "відруб." Значить, у нас було щось 10 чи щось десятин. Десять-дванадцять десятин, не більше. А ще це там: сіяти пшеницю й пасти скотину і все, то значить один кусок такий.
Пит.: Це Новоолексійївська станція, то також на Дніпропетровщині, чи то далі?
Від.: На Дніпропетровщині.
Пит.: А скільки дітей було в Вашій родині при тій системі?
Від.: У нашій родині? Значить, зараз є там три сестри і один брат. А то вмерло, майбуть, четверо.
Пит.: Під час голодівки?
Від.: Ні. То років багато. Поперед мене була Ганя і Василь. Померли малими. То я найстарший остався. А тоді народилася дівчина Ганя. Ганя її назвали так, як ту сестру, що померла. Я думаю Вам це потрібне? Бо я батька рідного зовсім не знаю, тільки з фотокарточки бачив його. Я родився 12-го року, а його - в 14-му війна почалася, перша світова війна - то його, як забрали, і він ніколи не вернувся. Я на фотокарточці разів два чи три бачив. А Криштифор Буркат, Христофор, значить, правильно по-російському, то Криштифор він, як вернувся - він вернувся живий з війни - але дві доньки, двоє чи троє, двоє було дітей і жінка померли. Тоді багато людей померло - тиф був тоді. Медицинської допомоги майже ніякої не було. Отже, він приїхав додому - ні жінки, ні дітей не застав. То він - то вже батьки розказували пізніше, прийшов до матері й каже: - Я згубив жінку і двоє дітей, а ти - чоловіка. Зійдемося й будем жити. То Ганя і я - Діловські, а вже та Параска, Марійка і Іван, то це, значить, мати в нас одна, а батько - цей другий. Це ми, я думаю, що там не треба уточняти аж так.
Пит.: Ні. Це важливо знати про членство родини і так далі, щоб знати, які були жертви під час голоду.
Від.: У нашій родині ніхто не вмер. Я кажу, що то були з одного села 42 двори, чи щось таке, виселені, то люди один за одним стояли за якийсь двір. Але батько, цей вітчим, то його в 32-му році забрали, і він був 7 років на Сибірі, на каторзі, то матері давали працю в колгоспі крадькома. Там за свинями вона ходила і ще десь. Ну, деколи вузлик - щось принесе: давали чи, може, крала в свиней, я не знаю. То дива не було в той час. То мої дві сестри, ці менші -Маруся і Паша (Параска) - то вони вже пухли. І Ганя вже опухла - пухнути почала, але, що більше трохи содила - щось там матері поможе. А ці вже дві, то так у коридорі сиділи в куточку і то пухли. І так там якась одежина була, то прикриті. То прийдеш, то вони по очах бачать, чи приніс щось їсти, чи ні. Навіть не гляну, опустив голову, то вони вже розуміють, що нема нічого. Я був, як щепка, худий, і брат. Тільки вуха отакі стирчали. Ну він там бігав - матері помагав, десь поросят пасти, чи щось таке, то він уже там. І так ми випхалися всі живі. Отаке. Це наша родина. Але в селі, де я родився, мамина сестра Горпина. Отже, вона вийшла замуж за вдівця. В його було двоє дітей: Ганя й Лисавета. А тоді вони прижили двоє дітей: хлопець, дівчина Віра і хлопець. То я, коли трохи зібралися десь, чи мені мати дасть якогось вузлика, де жменю пшона якогось чи щось. І я ходив туди в те село дав рази. То я, другий раз як прийшов, то тітка вже не вставала, дід помер, дядько помер, а ті дві дівчини, то в їх родичі були по першій жінці, то вони десь їх розіпхали, то вони живі осталися, я не бачив їх після того. А Віра ця сидить на вікні і, як дід старий, заросша, тільки очима отак і дивиться і нічого не говорить. Я їй навіть дав щось їсти - вона взяла і так. Але тоді я пішов до дядька до свого, значить, по матері на старий двір. Він оставався сам там. То я його не застав. Став розпитувати, знайшов. Він уже збирався, покинув хату, все, десь утікти. Ну, і коли я його знайшов, я з ним поговорив, то він каже, що вночі чи щось там, піде. Значить, він навідується туди до сестри, до тітки моєї, то він цю Віру віднесе, там десь цей дитячий приют був. Значить, там її десь оставити. І ця Віра осталася жива. Отаке. А в селі Олександрівці, тітка померла з хлопцем, так як я казав, що я її не застав. Дядько той - Сергій - менший материн брат, цей ще - нема, а тоді появився у нас на станції. Пам'ятаю, що пішов десь там робив у якомусь совхоз якийсь там організувався, чи щось, і приніс трибуху з корови, чи щось таке є. Добрий вузол приніс. Пам'ятаю, як він об'ївся, думали, що вмре. Але тоді це велика підтримка була. Мати то взяла і нам по кусочку дасть, і то була підтримка. Ну, то я вже більший був. Я два рази хотів їхати в світ-за-очі. Проїду дві, три станції зайцем. Не знав я, що робити. І ніде права такого не ... вже... Питають, звіряться в сільуправі, "Батько репресований." То цей Буркат. Зробили з його ворога народу і політика. А він хрестиком розписувався. Господарі там були. Ну, вижили. То казали, що в тому селі що найменше 10-15%, а може, й 25% людей вимерло з голоду. В селі Олександрівці. Як я був останній раз у тітки, я вже казав, і я йшов додому, не додому, до дядька, а винось по вулиці їде підвода, двоє чи троє коней, здається. Виносять діда Порицького, такий - я його знав, бо на тій вулиці ми ж жили тоді, як жили ще в селі. А мені 10 років було, як ми звідти вибралися. Він помер з голоду. А він ще не вмер. Його несуть, а він живий ще. Ну, і хтось там каже: - Та нащо ж ви, нехай би дойшов. -Ну, каже, він вже ж і ночі не переживе, а завтра другий раз сюди коней я гнати. І тоді коні худі були і люди худі. І поклали із цими.
Пит.: А хто ці трупи збирав?
Від.: То була сільрада, командири села. І там був в тому селі. То село, здається, було розбите на два колгоспи, чи щось таке. То, значить, голова колгоспу, очевидно, і голова сільради. Вони, очевидно, у контакті були і посилали час від часу збирати ті трупи. Але зимою, то навіть на вулиці валялися трупи. Ніхто не брав... Це розказували. А я сам бачив тут на станції Новоолексіївці: люди прийдуть із села - на потяг зайцем їхати кудись безкоштовно. Хто поїхав, а хто - ні. Багато вмирало прямо на станції на пероні. Ну, то їх підтягували під тони - земля мерзла, то навіть не закопували спочатку. Та то страшне було. Страшне. Це тут, а потім я чув там села якісь, то були такі села, оточені солдатами чи НКВДистами, і нікого зі села не пускали і в село нікого не пускали. То казали, що вмирали до ноги. А потім був такий. Іван Багряний, може, чули, був такий письменник український. Він помер. То в якійсь брошурі чи в якійсь у його книжці є описане одне село, як воно було оточене, і як там вимерли люди до ноги.
Пит.: Ви не пам'ятаєте, які це села були?
Від.: Я не пам'ятаю. Не пам'ятаю, бо як тут я книжку ту читав... Ви то читали? В той час Ви про це не чули?
Від.: Ні, ні.
Пит.: Пізніше?
Від.: То, знаєте, село, то багато не чуєш. Кругом села, знаєте, там, де родичі є, або щось таке, знайомі, куди їздилося чи що. Це місто Генічеськ таке, 12 кілометрів, здається, то від залізної дороги, що йде Москва-Севастопіль- Симферопіль, на Крим туди - а то такий рукав 15-12 кілометрів. Це район, районне містечко в цій місцевості - Генічеськ - то люди туди йшли, там риболовство дуже розвинене. Але в ті часи, то ні вонючої, ні свіжої, ні вонючої риби - смердючої - не достанеш. Але люди йшли туди. Я був весною вже там дайми тепло, то такі, що вже рачки лазять або не ворушуться... І з дітьми були.. То збирають гнилу рибу, що можна в рот упхати, те їдять. Та то страшне, то не можна висловити, що бачив.
Пит.: Що то були за люди в партійному апараті, в сільраді, скажім, у вас?
Від.: Ну, бачите, а люди, як люди там. І будете розуміти а тут взагалі американці, то вони кажуть так: - А чого вони перебрали, а чого Ви це? А... Членів партії вербують, тобто зазивають. Комсомольська організація, скажем, це значить піонери, потім жовтенята називаються, по-українськи висловлюючись. Піонери і комсомольці, а з комсомольців тоді люди продвигаються в кандидати партії, а з кандидатів партії - в члени партії. Але отак у районах, то ті районні НКВДисти, значить директиву, їздили і вербували по селах людей. Чи заслужив він бути членом партії чи кандидатів більше було. Отже, то якесь трохи ніби привілеїв дається. Але, фактично, цих людей використовували грабити села, розумієте. Наприклад, у нашій місцевості, то був Варавва такий. Він із села Громово, а чи Воскресенка, я вже забуваю. Громово, здається. То від нас десь кілометрів, може, 50-60. Але він був на нашій станції. Це швидка така людина. При німцях він був - скидав передо мною шапку. Але я йому сказав, кажу: - Знаєш що...? Бо він багато шкоди людям наробив; я колись був, як учився, то у відпустку літом, то я робив у колгоспі. Мене дали помічником до конюха: як посильного, знаєте - молодий хлопець. То він приїхав у колгосп і каже, щоб я їхав до сільради, розсильним там був, чи що. Я кажу, що я цілу ніч робив, я мушу відпочити. А він мене на руки й в тачанку. Ну, привезли мене в ту сільраду насильно. А але я не робив. Я там погризся, то другі люди кажуть: - Та відпусти. Там найшли кого другого, чи щось таке. То я його при німцях зустрів, а він шапку скидає передо мною. Але він, як побачив, що люди з голоду мруть, і то навіть партійці є, що були кандидати, пухлі від голоду. Але він фанатик такий, що, мовляв, труднощі переживаємо, і терпить. Голодує і того квитка цілує партійного.
Пит.: Значить, він в то вірив?
Від.: Jа. Він у то вірив. Були такі темні люди. Ви ж розумієте. І цей Варавва десь дівся, притих, а тоді зовсім десь притих але тих, що виконували це, то уряд, очевидно, розпорядився, декількох їх арештував. А тоді Сталін кричав, що "головокружение" - так виражалось воно - "от успехов коллективизации,” щоб трохи припинили: уже вимордували мільйони людей з голоду. І той притих. Приходив вибачатися де перед ким, кого під його командою грабили по селах. А до нас Репецький приходив. Батько був проти, а він у батька грубу розвалив - то пшеницю мішок забрав. То при німцях я зустрів одного разу - скидає шапку. Я кажу. - Слухай. У флоті служив на підводних човнах чотири роки. Я кажу, не ти. -Ми -всі українці -мусимо бути разом. Чи ворогуєм між собою чи ні, а коли треба боротися з людьми, що скуповують нашу батьківщину, тоді ми єдині єсть. Я тебе покараю зараз. Це, фактично, не я покараю, а німецька влада моїми руками, бо ми під німцями тепер. Отже, я тебе не хочу, щоб німці тебе повісили, чи щось таке. Живи! А він каявся, колись заходив та перепрошував людей, кого колись обдирав.
Пит.: А за що він так вчепився за Вашого вітчима, що "враг народа?” Чи то не він?
Від.: Його Буркат прізвище. Моє Діловський. Через те я служив у флоті. Я не зв'язаний з ним. То дуже довга історія, бо я з флоти пішов на торпедну фабрику, і тоді, коли вже пахло війною - другою світовою - то вони рознюхали, і коли визвали в відділ найма і звільнення з роботи там, то мені просто сказали: -Ну, то твій вітчим, але не той батько, що зробив тебе, а той, що хлібом тебе викормив. Тебе вітчим викормив хлібом. Ну, значить, їм треба було мене прибрать з фабрики, бо то вже війною пахло, ще й не можна було й говорити навіть за це. Але директива, очевидно - там НКВД і таке інше - то вони знали, що війною пахне. Тоді багато людей позвільняли. Робилася якась пертурбація. І, значить, я вилетів звідтіля, але я, значить, казав, що нехай жінка живе тут, то він - голова наймав й звільнення на роботу - то він мені сказав так: - Ти вже сюди ніколи не вернешся. Бо я був засуджений на рік. -Ти вже сюди ніколи не вернешся. Бо я був засуджений на рік. -Ти вже сюди ніколи не вернешся. Жінка хай іде до батьків. Ситуація така. А тоді, коли мене звідтіля хотіли направити на Сталінград, де проти німців совети зробили найбільший опорний пункт - Сталінград. Ну, то я через знайомих достав там інші папери, і цей напрям на Сталінград. То я на Сталінград не їхав -я їхав прямо додому. Попадуся, значить, капут. А доїду додому, то буду живий. І в Москві вкрали в мене гаманець. Виморений я, задрімав десь, я не знаю. Там босяки такі, що з рота витягнуть. Але коли я став там звірятися, і то слід ніби надибав, але пішов в убиральню: в убиральні лежить. Значить, була капля грошей, то забрано, але документи всі лежать. Я взяв їх. Ну, значить, напряму. Я добився додому і ховався ще майже місяць - 22 :и 24 днів. Я там ховався, бо я не з'явився нігде зареєструватися, бо я не маю права. Дослідять - направлений на Сталінград у документах. Я не можу проказуваться. Ну, там свої все села і так інші, то я завжди знав, де, коли за мною дивляться, коли шукають, що там за мене говорять. Але вже таке було, щой партійці там і поліція повтікають десь в районне місто, там де могли вони тікати далі - сідати на пароплав на якийсь. То вони розпитували, то, очевидно, якби я попався, їм, то очки поставили б - пристрелили б або що-небудь. І ось, одного разу, я йду з станції Сальково, там маленька станція така, але там жив мій тесть і теща. Це я йду з села, де тесть і теща і моя жінка родилися. Але вони виїхали з того села. А цей Звідзан - голова поліції станції Новоолексіївка, де я жив, їде бідаркою на коні. І якраз він піднімається вгору - могила там, велика така могила в нас - але це то там дороги земляні. Дощ пішов, і їздити тяжко. Зрештою так: - Я йду, а він їде, і майже на тій могилі зустрічаємося. І я, значить, поздоровкався гарно. Він став прикурювати, ніби, щоб, значить, їде на вітер. Дивитися на мене. Ну, Звіздар. Я знаю. Бачу, що нічого не тронув. І я, коли він окрився заїжджав там за півкілометра в якесь маленьке поселище. То мені пізніше розказували цю історію, що він там говорив про мене і таке інше. Але я, коли він скрився, то я не на станцію Сальково пішов, а пішов на посьолок де я жив, Привілля називали. І там сестра моя жила. І от, значить, я виплутався з того, ховався, мені кажуть: - Ти не дуже його бійся, якщо один на один, бо він боїться, щоб ти йому очки не вставив. І про мене пустили там поголоску, що в мене двоє пістолів. Я взагалі не люблю тих речей. Ну, то, може, забагато говорю?
Пит.: Ні. Я ще маю кілька питань. А за що так на Вашого вітчима напали в 32-му році? Які були конфлікти?
Від.: Це тоді, як була колективізація масова. Він сказав там, чи на зборах, чи десь. Я не такий старий був. Каже: - Бо то треба було подавать заяву, щоб прийняли в колгосп. А він каже, що - він розписувався хрестиком - він каже: - Я буду робити по 10, по 20, - здорова людина така була, що це з ним сили, - але я, каже, не розпишуся. Він хрестиком розписувався. -Я хрестика не розпишуся. Хрестика не поставлю, що я хочу йти. Я буду робити ясу завгодно роботу і по скільки хочете годин на день. Оце за те його на сім років запакували. І коли він вернувся, то вже тоді там Ягода. Ягода тоді був, а тоді став Єжов, то там, значить, він прийшов додому. І я приїхав в останній, чи в другій, в останній, а думаю. Я дослужував у флоті. Я приїхав додому, бо все рівно цей Кристофор Буркат... !
Пит.: То він був з німців?
Від.: Ні.
Пит.: Українець? Від
Від.: Українець. По-українському розмовляв. Буркат, якесь прізвище, скоскоріше, чи італійське, чи щось таке. Але, значить, то з діда, з прадіда, то укрукраїнці. Пит
Пит.: А як Ви виростали, чи Ви що-небудь чули від старших людей про ревреволюцію, про отаманів, про таке? Від
Від.: Jа, але таки слухи, наприклад, колись, як я чув, як мій вітчим і суссусід - Крук (Круковський,) але в нас Крук називали. Він подібний ... Кузьма. ТойТой трохи грамотненький був. То вони говорили. Каже: - Треба було слухати ПетПетлюри, то не було б цього. Отж Отже, значить, таке можна було чути. І можна було таке чути, щоб не було МахМахновщини. Знаєте, хто такий Махно? Батько Махно. То Гуляйпільський Одіодірвиголова, дуже добрий організатор був, і він ганяв по степах, ганяв усі гаргарні люди. Алеж, то, значить, так називають Махновщина - всі ті, що не налналежали до центральної армії. Треба було триматися Петлюри всім цім. Там булбуло двоє Марусь. Мали свої армії. Ганяли, боролися дуже. Дві Марусі, Зубко, ЗелЗелений, Глива - щось сім чи вісім. То найсміливійший, найсильніший між ними то був цей Махно - батько Махно, так називали.
Пит.: Ви чули які-небудь анекдоти про нього чи про других отаманів?
Від.: То треба збиратися з думками, знаєте. Багато анекдотів про них.
Пит.: Подумайте.
Від.: Про Петлюру анекдот. Не можу зібраться з думками.
Пит.: Може, пізніше, як будете пам'ятати, то скажете. А як було з школою у ВашВашому селі, чи на тій станції?
Від.: Школа була. Коли ми прїхали, туди, як переїжджали, то їм там школу побудували.
Пит.: А яка?
Від.: Земляна була, але чимала і стояла біля вигону. Отже, була школа. Кімната там, чи дві, для вчительки, для вчителів були. Отже то ходили туди старші, значить, ну, й діти. А я вже в перерослих рахувався чи щось таке. Зрештою, школа була. Але там якоїсь семирічки чи щось, то не давали, не було. Вже, коли випхались діти, то в третю, четверту клясу чи що; це пізніше вже навіть було, то ходили на станцію Новоолексіївку. То, може, півкілометра, чи навіть того нема, не було. То там була школа постійна, камінна школа з давніх давен. Отже, то ходили туди в основному. А я, то ходив в селі, то я ходив рік чи два, не пам'ятаю. А тут була така вчителька - Серафима Яківна Козленко. То я і Ванька Ріпінський, товариш мій - з одного року ми були обидва. Там і другі були, але той Ріпінський, коли походив тут, то став ходити на станцію. Там щось платити треба було комусь, чи помагали йому, чи щось таке, вже позабувалося. Ну, і тоді він мені каже. А я, крім того, що я ходив у школу, я читав багато. Я й тепер з книжкою не розстаюся ніколи.
Пит.: А що Ви читали спочатку? Що Вас цікавило?
Від.: Я кажу, що Біблію, то я, може, четверту частину на пам'ять зараз знаю. Я читав дуже багато. І плакав. І на коліна ставав, це саме, як поставиться то тепер, як згадаю. Ну, і читаю другі, "Кобзаря”. У нас "Кобзар" був, хоч і мати неграмотна була, але "Кобзар" був. Від дядька Епіфана, чи щось таке, як той помер. "Кобзар" був. Я "Кобзаря” читав і деякі книжки, як доставав, то я читав. Я любив читати. Але це трохи в дому не дуже долюблюбали. - А! Начитався! Як щось я стану казати, що я знаю чи не знаю. Ну, і тоді Ванька цей Ріпінський каже: - Буду їхати, пробувати екзамен здати, підготовча група в кооперативний технікум - набирають студентів. Дві групи, чи щось таке, мали набирати. Я розказав те вчительці. Ванька каже: - Ти їдь зі мною, попробуй. То я кажу: - То ти на станцію в школу вже ходив рік чи два. Що ж я? - Е, попробувати. То недалеко - 15 кілометрів чи 12. Я розказав Серафимі Яківній - вчительці. А вона каже: - Я буду тебе через літо, скільки зможу тобі... Ну, але я вчився добре. Ну, скажем, математик, то цей мій товариш найліпший в нас. І тоді, як уже в технікумі були кооперативному, то він був перший. Ходив перший рік, а до нього приходили рішати задачі з другого, з третього курсу. Математика це йому була нічого. Та як мене підготували, так я й поїхав. Документи, все там оформили і, значить, на екзамени. Мене прийняли. Я і просився там, і ходив, щоб прийняли. Кажуть: - Не хватає в тебе щось трохи. Дуже розгублено. Okay! То кажуть так: - Умовно, на три місяці вони мене беруть. Як я за три місяці - чи два чи три, я вже не пам'ятаю - як й підтягнуся до рівня хоч би найгірших. Але мені вдалося підтягнутися до рівня десь так аж вище середини за ті місяці. І мене затвердили студентом у цьому, в кооперативному технікумі.
Пит.: Як довго Ви там були?
Від.: Я там був, я не закінчив його, але пробув майже близько двох років, а тоді, голод коли начинався страшний, я пішов на станцію їхати додому на відпуск. Чую, хтось гукає. Я подивися, а то якраз тоді арештували мого вітчима. Він поплакав, а я прибіг до вагону, а watchman сказав мені: - Що ти туди хочеш? Убирайся звідси. Тоді якраз його вели, забрали. Я приїхав додому. Отакі діла.
Пит.: А як Ви попали до флоту на підводні човни.
Від.: На підводні човни?
Пит.: Так.
Від.: Я колись у місті Сосниці... Зрештою, мій дядько один, то він робив у МТСу по боротьбі з шкідниками сільсько-господарських рослин. І я рік учився на те в Чернігівській області. І рахувався по документах агроном-ентофітопатолог. Тобто, ентомологія, то це мухи, черв'яки і таке інше - боровся з ними, а фітопатологія це хвороби рослин. І це тільки воно начиналося, то, значить, я це робив. І пізніше при МТСі був трохи. А флот, бачите, я казав на початку, що я Діловський. Отже, коли я пішов зі села вже в місто, став учиться там і так інше, я Діловський, скрізь Діловський. Сільраду спитають: - Сирота. Батька нема. Сирота. Ну, і так я йшов. Так я й у флот пішов. А тоді вже, на кінець я розказував що кажуть, що ніби я сховав. І то вже на військовій фабриці після флоту, то мені казали: - Не той батько, що зробив, а той, що ніби я сховав. І то вже на військовій фабриці після флоту, то мені казали: -Не той батько, що зробив, а той, що хлібом викормив. Їм треба було позбутися мене, бо як щось би там сталося, то як начнуть там їх, то треба мені було дати, якусь кару, бо тоді, як почнуть їх трусити, то скажуть: - Ви тримали тут ворогів народу захованих.
Пит.: А що Ви можете сказти про порядки в МТС? Це дуже важлива справа.
Від.: Як?
Пит.: МТС.
Від.: МТС це машинно-тракторна станція, якщо розшифрувати її. Там трактори й інші машини, голівне трактори. І обслуговують колгоспи. От з колгоспу там імени чийогось там з Одеси приїжджає агроном. Дивиться. Там розплановують з директивою колгоспним. Приділяють туди два трактори їм на два тижні чи на тиждень, чи що в першу чергу треба там переорювати і таке інше. Це МТСівський обов'язок. А тепер при МТСі є механіки, що були роз'їзні механіки. Де щось поламалось, чи щось таке, то МТС посилає механіка, і тую там полагоджують справу. Отаке. Там, значить, директор МТС, ну, канцелярія, там замісник чи щось таке, і голова політвідділу. Це, значить, фактично НКВД. Це найстарша людина там - з ким, що схоче, то й зробе. Отже, при мені був такий Єфремов, так пізніше оказався "ворог народу." Коли чистка там йшла по МТСах, то його теж прибрали. Ну, звернулося на другого і так інше. Ну, оце голівне, що МТС робив. Машинно- тракторна станція. Це, значить, обслуговують колгоспи.
Пит.: Там звичайно були місцеві люди, чи...?
Від.: Місцеві. При мені, наприклад, Кузьменко був - місцевий - директор МТСу, а пізніше я його занехайного, обдертого, брудного, як bom-а, зустрів, коли приїжджав у відпуск із флоти. То то він каже: - Не стій за мною і не питай навіть нічого. -Полетів, кажу, значиться. -Добре, каже, що тільки судити хотіли. Значить, пізніше спився, казали, що так пропав. Але його, значить, в МТСі скинули, не було підстав засудити його на Сибір, чи щось таке, очевидно, і його тільки, значить, вигнали. Значить, ну на підставі того, що людина спилася, соціяльне положення його було заслужене якесь там. Може, він помагав совєтську владу завойовувати, чи щось таке чи може його родичі. Значить, на Сибір його не затаскали.
Пит.: Чи в тому МТСі були другі люди такі, як Ви, що діти репресованих чи самі репресовані, розкуркулені?
Від.: Були. Але вони ховалися за якісь чужі документи. Бо я пам'ятаю, що двох звільнили, і мені казали, що хоч у них документи були - діти репресованих батьків, чи щось таке, чи розкуркулених, чи щось таке.
Пит.: А як у Вас...
Від.: Бачите, то більше по МТСах було так: з колгоспу майже не можна було в місто піти. Десь комусь щастя вдавалося: треба було робітника якогось, чи щось таке, грамотненьку людину, і вона з села попала, то директива, як схоче, то зробить щось. А назагал, то закон був: до колгоспу прикріплений і баста. Не маєш права колгоспу покидати. Це рідкісний випадок там, хто з голоду, як я кажу, сказав. Ну то більше таких, значить, що були при МТСах робили, то вони селюхи переважно або пройдисвіти з міста. Але селюхи переважно, що були з підробленими паперами. Ну, шкоди ніякої не зробила, то людина, як робила добре, то хто там до неї придивлявся, чи на роботі, чи замітав, чи щось таке. Не думали. Треба було.
Пит.: Чи Ви працювали на МТСі під час чисток, чи Ви вже були в флоті?
Від.: Я вже був у флоті. Там нам коридор дали при МТСі. Приходжу в контору, дали мені - Дикий, при МТС робив - ровера і коняку. Там, де я був, було 27 колгоспів.
Пит.: Де це було?
Від.: При станції Новоолексіївки. Це так і називався Новоолексіївський МТС. При станції Новоолексіївки. Ну, то звідтіля я пішов. Але я призова 1935-го року. Призов. Призов в армію. І я коли пішов, то в Севастополі був, перехідні комісії там тільки проходив і так інше. І тоді я попав у Ленінград, а школу підводного плавання, ну й закінчив її. А служив у Севастополі. Торпедист я. Торпідо то моя об'язанність, мій фах був. Дослужився старшого торпедиста. Міг остатися на зверхурочну, але було б гірше, якби я був остався але я не люблю, як би мені там не було. Я не любив дисципліни, я дуже вільна людина.
Пит.: А як відбувалася чистки по флоті? Чи Ви пам'ятаєте, що людей перевірювали?
Від.: О, Ja. То було в 37-му році особливо. Зараз то пригадувати тяжко. Був командир бригади Василів. Зашумів. “Враг народа.” Казанов командуючий Чорноморським флотом - найвищої ранги. Теж оказався троцькистом, чи хто його знає. Ну, а значить, коло такого дерева, то там ще й овочі, і листки, і листя - то скільки там запам'ятаєш. Особливо 37-ий рік у Чорноморському флоті, та й скрізь, здається, багато люей поарестували, багато, хто командував, поарештували, а "враги народу,” мовляв, поховалися старі офіцери, це підроблені документи і таке інше... То все барахло, брехня.
Пит.: Чи були такі люди, що вірили в те все, що є “враги народа" і так далі?
Від.: О, більшість вірили.
Пит.: Вірили?
Від.: А що ж...
Пит.: Народ вірив, значить?
Від.:Ja. Ніхто не скаже, що я не вірю. Це, може, два друга такі, що відверті один до одного, чи родичі можуть собі подискутувать. А так ніхто не скаже, що Василів. Василів не був офіцером Білої Армії. А він, чи був він, чи ні, ну вже "враг народа." Там, у цій системі - то мусите розуміти гарно так -вона не може існувати, якщо час від часу не буде отакі "пули” робити, виарешовувать тисячі, десятки тисяч людей, засилати на Сибір, об'являть, що то люди, значить, такої й такої шкоди наробили, народ засуджує. А фактично, то, якби дали завтра волю народові, то весь народ виступив би проти цієї влади і проти цієї директиви. І в селі, і в місті, бо багато в місті носять партійні квитки - робітники - а вони, щоб жити, то не той... У кожної людини в свій характер і свої порозуміння. Ну, так багато там партійців таких, що до корита краще достанеться. Ну, забагато, може, наговорили. Село Дмитрівка, там моя дружина родилася. В родині Яченків. То в цьому селі багато людей померло з голоду. Поїли - я сьогодні з нею говорив: вона мешкає у молодшої доньки в Пітсбурзі - страшний ревматизм, то я кари не маю, а вона - донька - має дві, а дружину треба возити кожний місяць раз до лікаря. Ну, то вона мешкає там. Село Дмитрівка. Колись незивалося Джимбулук. Очевидно, татарське старе ім'я. Бо там Джимбулук, Кишкент, Сарабулат, десь, старі назви. При Совєтах, то їх поміняли. То вона тепер Новодмитрівка називається. Дружина моя родилася там. То вона казала, що ні одного пса - то в багатьох селах було таке -і ні одного кота не осталося, їли люди наперебій. Там, правда, ще було й таке, що зробили пожежу в конюшні. Там коні погоріли і так інше. Нарочно розбирали те на їжу. Значить, така історія була. То Михайло, Макар, Іван, оце Василь був ще, брат Василь, четверо дітей. Одне вмерло на вулиці. Валялося, поки підібрали. А він з трьома дітьми в хаті в себе помер. Моєї жінки брат. Отаке. Ну, дядько Сергій, що я казав...
Пит.: Молодший брат?
Від.: Молодший брат матері, як побув у нас, і тоді десь дівся. Сказав: - До побачення, - матері, значить, і зник. І ми не знали, де він. Як у воду впав. Рахували більше, що десь пропав з голоду. Та ще після того, як об'ївся трибухи. Страшне було, що йому робилося. І в скорості пішов, зник десь. Так я служив у Севастополі, в флоті. Одного разу мій товариш Мішка Шаповалов - з Донбасу він - каже: - "Пойдём на Крийские казарми”. Це, значить, казарма, де колись при цараті солдатські казарми були. Там школа була і так далі. - Там, каже, у мене знайомі єсть. Ми пів години звідти. Підем, підем у відпустку. Там у мене, каже, є друзі такі, що вони принесуть, навіть самі куплять. Приходимо туди. Ну, я там поздоровився з одним, з другим - мене познайомив. Ідемо. Кругла така там багатирка-піч стоїть, а за нею ліжко стоїть. Приходим туди, а то мій дядько, той, що трибуху приносив. Він чуть не впав, а він зразу ж прикусив язика. Ну, то й почав знайомити, і тоді ми з ним зустрічаємося. І він зразу каже: - Ну, вибачте мені, я зараз. Він пішов до... Польський там був Олекса з того самого села. Він йому сказав і ще комусь там з наших з того самого села, що тут Панас є. Річне хрещення Афанасій, і я мрію в томусь ... Афанасій, що Фанаськов тут є. Так у селі звали: не Афанасій, не Панас, а Фанасько. Ну, то він десь-то пішов там справитися. Ну, а пізніше, то той Шаповалов взнав, що то мій дядько. Бо то не можна було скривати спеціяльно. Може, якась підозра бути, а він комсомолець був, той Шаповалов. Але він комсомолець "липовий,” біда, як кажуть є таких багато партійців і так інше.
Пит.: Так Ваш батько, цебто Ваш дядько переховувався, чи що?
Від.: Він тоді якісь документи ще в селі. Я ж кажу, як я ходив туди, а тітка вмерла, то тоді йому-там Василь Білецький, командував ото після півсироти там оставалася якась родина. І той Білецький, Никифор здається, чи Василь? Я думаю, Никифор. То він був головою сільради. І він йому видав, очевидно на свою відповідальність та й вже, що відпускається на працю в Крим там, чи я знаю. Значить, із села був у його дозвіл виїхати десь на працю. Таким чином він попав у флоту.
Пит.: Чи Ви маєте ще щось додати про дядька?
Від.: Ні, не маю.
Пит.: Дякую.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz