Case History LH63

Rev. Fedir Kovalenko, b. 1925 on a khutir near Liuten'ka, Hadiach district, Poltava region, one of eight children of a farmer whose large family worked the land without hired labor. Narrator's third cousin was Otaman Levko Khrestovyi, who kept the Bolsheviks out of this area until 1921. Narrator's family was made social outcasts by the aktyv for their nationalist proclivities. "Surplus" land was seized from narrator's father in 1923 as part of the "dekulakization" program of that time carried out by the komnezam. Narrator's eldest brother, who had been a cavalry captain in Petliura's army, was also arrested in 1923. Narrator was expelled from school for a year because of a harmless joke and at the age of 12 was threatened with Siberia. Liuten'ka had three churches in the 1920s, one of them Autocephalous Orthodox. They were destroyed in the 1930s and rebuilt during the German occupation. Narrator entered the first grade in the fall of 1932 as one of 32 pupils, of whom only 14 finished in June. The rest died of starvation, except for a few who were exiled with their families. Narrator's family was swollen from starvation but survived on fish which narrator's father caught at night. In 1933 the family also joined the collective farm where bread was given out (most likely during the spring sowing campaign]. "They didn't take (the fish) because in the winter of 1932, in November and December, they had taken all the grain and potatoes; they took everything, including beans and everything there was, even the few dried pears, apples, cherries from the attic, they took it all... In our area it was our own Ukrainians, people from the village who went round, and those komnezams, the Committee of Non-Wealthy Peasants, from which the brigades were organized, and they went to the better-off peasants and took everything, and later they themselves also starved to death... When there was nothing left, nobody had anything, and the state didn't give them anything, and they also died. Not all, of course, but some of them also died, most of them also starved to death." Those who survived were able to save themselves by hiding dried fruit or potatoes, sometimes burying it far away from their houses, digging it up at night and being able to eat something every other day. In the spring people began to eat new shoots and leaf buds from trees. Children found and ate bird nestlings. There was also a torgsin in Hadiach, 25 km. away for those who had some valuables. One man on the khutir was arrested and executed for eating his wife. "No one said anything, and sons and fathers were afraid to say what they thought. And in school we were even told that if it came to our attention that our fathers were acting against the Soviet power or doing something, we were obliged to denounce them to the directors of the school. Of course, I don't remember any cases in the school or locally of people making complaints against or denouncing their relatives, but I heard that in other places children did denounce their parents and that those parents were sent either to the White Sea Canal or to the Urals or to Siberia as anti-Soviet elements." Narrator's father and brother were arrested in 1937.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Я в Федір Коваленко.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: Я народився в 1925-му році.
Пит.: В якій місцевості?
Від.: На Полтавщині.
Пит.: Значить, в селі?
Від.: В селі Лютенька.
Пит.: А якого району?
Від.: Гадяч, Гадяцький район.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хлібороби.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Остаточно не пам'ятаю, тому що в нас розібрали землю в 23-му році, забрали землю під комуну і я не знаю скільки. Знаю тільки, що батьки були самі господарі, не мали нікого з робітників, а самі обробляли землю своїми власними силами. В батька була велика родина, своїми власними силами обробляли землю.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: В нас було п'ять братів, п'ять хлопців і три дочки було, три сестри, з котрих лишився я лише один живий і одна сестра на Донбасі, решти нема нікого.
Пит.: То Ви згадували комуну в вашому селі, це значить...
Від.: Так, то нашу землю забрали під комуну, в батьків забрали землю. Не лише в моїх батьків, в тих більших селян, які мали більше землі, їм забрали в 24-му році землю і створили комуну.
Пит.: Це, значить, ще перед тим, як Ви народилися?
Від.: Ще перед тим, поки я народився.
Пит.: А вже як Ви народилися, то...
Від.: Я лише пам'ятаю голод, тому що я мав сім років, я пішов восени в 32-му році, у вересні місяці, я пішов до першої класи. У нас було в першій клясі восени, було 32 учні, а весною кінчали школу 14 учнів всього.
Пит.: А решта?
Від.: А решта померла з голоду, а яких вивезли на Сибір.
Пит.: Чи в Вашій родині були жертви?
Від.: В моїй, в нашій родині, де я був, в нас не було жертвому, що ми жили на хуторі й батько був рибалка, і ми вижили голод рибою. Голод, властиво, що він заторкнув нашу родину, бо мама була пухла і сестра була пухла, але смертних випадків у нашій родині не було.
Пит.: А рибу не забирали в батька?
Від.: Рибу? Батько був рибалка, ми мали свого човна, ми жили на хуторі понад річкою і батько ловив рибу, ночами ловив рибу тому, що вдень неможна було стільки працювати - ще ми не були в колгоспі, але мусили йти працювати. А вже фактично в 33-му році наша родина пішла до колгоспу, там давали хліб. Але батько лише рибою спас усю родину.
Пит.: Але рибу не забирали?
Від.: Ні, ніхто не знав, ніхто до нас навіть не приходив. Вони не забирали тому, що вони забрали в 32-му році зимою в листопаді й грудні місяці, забрали все зерно, картоплю; все забрали, включно з квасолею й все, що було навіть на горищі, які дрібні були сушені груші, яблука, вишні, все забрали.
Пит.: А хто це забирав? Місцеві люди?
Від.: В нашій місцевості ходили наші власні українці, свої з села люди ходили і то такі комнезами, Комітет незаможних селян, з яких організували ці бригади і вони ходили по заможних селянах і забирали все, які пізніше також самі померли голодовою смертю.
Пит.: Коли не стало вже нічого?
Від.: Коли не стало нічого, ні в кого нічого, і їм держава нічого не дала, і вони також померли. Не всі, звичайно, але частина з них також померла, і то більша частина, також голодовою смертю. І їм ніхто не хотів - навіть як хто і мав дещо заховане. А коли вже прийшло до того, то ніхто не хотів їм допомогти, навіть і лушпини з картоплі дати, за те, що вони ходили по хатах і відбирали, і в людей забирали все.
Пит.: Чи в Вашій дальшій родині були жертви?
Від.: В дальших родинах були жертви. В дальших родинах померла моєї сестри, то в моєї тітки, помер чоловік в голоду в 33-му році й двоє дітей померло з голоду. В батькового брата померла дочка з голоду також, батьків брат Пилип помер і дружина і два сини померли, одна донька лишилася, що вижила після голоду.
Пит.: А в школі, більша половина Вашої кляси?
Від.: З 32-ох учнів, що ми починали восени школу, нас 14 в червні місяці, що перейшли до 2-ої кляси, що було в школі 14 дітей.
Пит.: Ви спаслися тим, що Ваш батько ловив рибу, а як другі люди спасалися, інші люди?
Від.: Прошу?
Пит.: А як другі люди?
Від.: Інші люди? Багато, як почали ходити по хатах і визбирувати все, шукати, багато людей, особливо хуторяни, ховали зерно, ховали сушені овочі, ховали картоплю, як могли, десь закопували подалі від хати, щоб і закидали чим, щоб і не видно було, приховували і потім ночами собі, в ночі то відкопували, дістали трохи, а решту то забивали назад, щоб взяти лише на один день і з'їсти, і щоб не було, то незнали коли вони прийдуть, коли вони знову повернуться до хати вас контролювати і шукати за тим, за продуктами. Ну, лише люди, які приховали були щось, то вони брали на один день і щось їли, а на другий день були голодні, на третій день знову пішли собі. І так себе підтримували, але коли прийшла весна, тоді почали люди їсти зелень, на луках збирати різні трави, рвати молоде листя з дерев, готовити то все з корою, з листям, зо всім мішати і тим себе підтримувати.
Пит.: Чи хто-небудь з Ваших сусідів, скажім, до Росії, чи до міст їздив по хліб?
Від.: У місті був торгсин, де за золоті, чи за діаманти, чи за перли, давали відповідну кількість, декілька кілограм борошна, муки, отже, до Гадяча нам було 25 кілометрів і з нашої родини ніхто не їздив, ані не йшов до Гадяча тому, що в нас не було чого, не було таких речей, на які можна було обміняти хліб, не було золота, не було перлів, не було ніяких діямантів, нічого не було.
Пит.: Чи Вам що-небудь відомо про випадки людоїдства в Вашій околиці?
Від.: Так. На сусідній дорозі, як мені з хутора було йти до села, то була дорога проста, а то сусідня дорога невеличка, там жило двоє людей, чоловік і жінка. І коли жінка померла, то чоловік почав її їсти. І то дійшло до влади і міліція, чи НКВД, чи ГПУ тоді, арештувало того чоловіка, забрало, вивезли до Гадяча і пізніше я чув, що його розстріляли, як канібала. І то не лише з наших місцевостей, з усіх інших місцевостей, де таке траплялося, тих людей вони розстрілювали, знищували, навіть не судили, не висилали на Сибір, а в районі там, в Гадячі, їх зразу розстрілювали.
Пит.: Людей доводили до того і потім розстрілювали?
Від.: Самі доводили до канібальства і потім в такий спосіб їх знову розстрілювали. Що запам'яталося в моїй пам'яті - бо я мав вісім років у той час - пам'ятаю, що в нас, малих хлопчиків по вісім, по сім, по дев'ять років, як уже весною почали пташенята плодитися, то ми лазили по клунях і викидали ті пташенята з гнізд і розводили вогонь, і собі на шпичку настромлювали горобеня, чи що і та, тільки відпір'я, зо всим так засмажували і так його їли пташенята малі.
Пит.: А які порядки були в школі? Це неймовірно, що половина кляси вимерла. А як...
Від.: В школі? В школі на те ніхто нічого, не звертав навіть, навіть не питали коли, чи сьогодні, чи завтра не прийшло навіть декілька учнів, навіть не питав ніхто де вони поділися і де вони є, і чому вони не приходять до школи. Навіть у нас, я пам'ятаю вчителів. Я пам'ятаю в першій клясі нас була Татяна Юріївна вчителькою, то вона пізніше, в 37-му році, і її чоловіка також зліквідували. Але вона ніколи не запитала нас, помимо того, що знала, що ми, товариши, чи там ішли одне з одним і по дорозі було заходити до хати, не питала чому там Іван, чи Василь, чи Грицько, сьогодні не прийшов до школи. Тому, що був страх великий і, я думаю, вони орієнтувалися, старші вже вчителі, то вони орієнтувалися в цьому відношенні й не наряжали себе на небезпеку, хоч, все рівно, та небезпека їх не проминула й вони пізніше були зліквідовані, в 37-му році. Велика частина з тих учителів, яких я пам'ятав, 32-ий, 33-ий, 34-ий, 35-ий, і 36-ий роки, в 37-му році вони були зліквідовані.
Пит.: Чи Ви любили тих учителів?
Від.: Були, частина з них, були добрі вчителі, але частина також була прислужники, ніби вислуговувалися. Але не помогпо то нічого також, деяка частина з їх пішла слідом за тими, що і були добрі.
Пит.: Чи люди думали, чи говорили, що це таке з ними діється?
Від.: Там неможна було нічого говорити, там навіть син з батьком боявся поділитися думками, а батько з сином. А було нам в школі навіть наказано, якщо б щось зауважили, що батьки роблять проти советської влади, чи говорять, чи щось діють, то щоби ми обов'язково доносили до дирекції школи. Звичайно, що я не пам'ятаю в тій школі, де я вчився, не пам'ятаю випадків, щоби і взагалі в тій місцевості, не пам'ятаю, щоб діти зголосили на родичів до влади якусь скаргу, чи донос, але в інших місцевостях, чую, що таке було, що рідні діти доносили на своїх батьків і їх, тих батьків, забирали і чи то на Біломорканал висилали, чи на Урал, чи на Сибір, чи де, як невідповідний елемент для советської влади.
Пит.: То Вам постійно говорили, що скрізь діють “вороги народу” і так далі? Чи Ви вірили, що так дісно є?
Від.: Два рази вигонили мене з школи. Перший раз ми були в 5-ій класі, то в 37-му році було в 5-ій класі ми були на лекції географії й сусідня країна Туреччина, яка мала торговельні стосунки з Советським Союзом. І вчитель нам говорив про те, що до Туреччини з Советського Союзу відвозять різні шкіри, хліб, цукор, і йнші сировини, цебто міняють, торгують. Я до свого приятеля, який коло мене сидів - у нас по двоє сиділо на лавці - кажу: - До Туреччини відвозять цукор, а ми чай п'ємо без цукру тут. То вчитель почув і мене на перерві до директора школи, і мене позбавили права більше вчитися. То якраз було в п'ятій клясі перед іспитами. Звичайно, забрали книжки це найперше, конфіскували книжки, які не були державні, бо я за свої гроші купив, але забрали книжки. Я прийшов додому і вже матір повідомили про те. Я вже батька не мав, батько був забраний. І, звичайно, що тяжко прийшлося, я потерпів добре мати мене добре набила за те все і нічого не помогло: мене не прийняли назад до школи того літа, щоб я здав іспити - я мусив на другу осінь, в 37-му році вертатися знову назад до п'ятої кляси, щоб бути чемним, бо сказали, тільки я щось скажу, чи десь щось зроблю, то мене виженуть з школи взагалі, а коли мені буде 18 років, то я буду там "де білі ведмеді.” Так страхали тоді 12-ти літню дитину. Я мав 12 років. Але другий раз сталося знову, в 38-му році. Ішли зі школи донесли, що то я намалював, я навіть тою дорогою не йшов, і то тяглося довший час, якихось пару тижнів тяглося, мене вигнали знову з школи. Але тяглося й виявилося, що там вели допити, досліди, а я казав, що я зовсім там не був, і виявилося, що то я зовсім там не винен і тому мене прийняли назад до школи знову, в 38-му році, бо я там не був винен.
Пит.: А що було з Вашим батьком, що його забрали?
Від.: Мого брата, самого старшого брата Івана, розстріляли в 23-му році за петлюрівщину. Мій брат був у Петлюри, на фронтах, був на еміграціїй в Польщі в 23-му році, весною він повернувся з Польщі по амнестії Леніна, повернувся назад на Україну, а восени його, десь у вересні місяці їх семеро зібрали і розстріляли, під селом розстріляли, але вивезли в Гадяче і поховали всіх в одній могили на цвинтарі. Мені брат лише, бо мене ще тоді на світі не було, мені старший брат Василь показував лише могилу, де вони поховані. А батька забрали і старшого брата Василя в 37-му році забрали, в той час, коли "вичищали" весь “невідповідний елемент," який був національне свідомий, чи національне ворожий для советської влади. Тому і мого батька старого забрали, але коли його побили, його відпустили додому, він прийшов додому і за три тижні він помер вдома.
Пит.: Скільки років він мав?
Від.: Тато? Тато тоді мав, це було в 37-му році, тато мав десь 68-69 років, бо я був останній в родині, мама мала 50 років, копи я прийшов на світ.
Пит.: Чи Ви що-небудь чули про революційні часи, про петлюрівщину?
Від.: Так, я чув, навіть мій дядько, моєї мами троюрідний брат, навіть зорганізував повстанський загін, який оперував у наших місцевостях, Левко Хрестовий. До 21-го не пускав більшовиків у наше село. В нашім селі була українська республіка, самостійна, це Хрестовий, потім сусідні, в сусідніх місцевостях також були такі невеликі загони повстанців, але в нашій місцевості то був найбільший, найсильніший загін і ніхто не міг їх перебороти і забрати село, щоб встановити радянську владу. І якого комісара, чи кого прислали, то повстанці забили його вночі й забрали, і ніхто не знав де він і подівся. Тому в 21-му році, коли Будьоний, коли вже знайшли Будьоного, з Західнього польського фронту Будьоного армія, говорять так, що були переважно латиші, литовці служили червоноармійці, й вони перейшли через село з шаблями і з вогнем, і спалили все село, зруйнували, і багато тоді побили людей, дітей, жінок, чоловіків побили, але село боронилося до останніх можливостей і мусило піддатися, тому що коли вони влетіли в село, почали палити, бити всіх кого де зустріли, і спалили, сплюндрували все містечко це було в 21-му році. Самі повстанці, на чолі з моїм дядьком, троюрідним дядьком, втікали до лісу, на річку Псьол, а там була застава червононармійців і коли вони кинулися в води Псла, їх там багато побили, ніхто, здається, не спасся з тих, що був доостанніх хвилин в боях із цією будьоновською армією. А ті, що перші були, чи поранені, і вихватили їх родини, чи хтось їх зберіг і сховав у лісі, то ті навіть були і на еміграції, які ш розповідали про те, що я чув.
Пит.: А Хрестовий, це відома постать, я про нього чув і від других людей.
Від.: Ну, в наших місцевостях був Хрестовий, але в інших місцевостях були інші повстанці також. Зіньків був охоплений також повстанням, в Зінькові був також великий загін українських цих партизанів, чи бійців, які мали тісні зв'язки з нашим, з Хрестового, цим загоном і вони разом боролися проти більшовиків.
Пит.: Чи Ви що-небудь чули про таких найславніших отаманів, так як про Махна, чи про Марусю?
Від.: Я чув, але це вже чув на еміграції, вдома я не чув нічого.
Пит.: Про то не чули?
Від.: Нічого, нічого не чув, це я вже чув на еміграції. Це, що я чув про Хрестового, це я ще вдома чув, але решту про Зеленого, про Марусю, про Махна, це я чув. Навіть Махно в наших сторонах був і говорили вже на еміграції, що Махно дав для Хрестового три тачанки з кулеметами, щоб він більшовиків бив, бо в той час, коли Махно був на Полтавщині, то він був тоді в союзі з нашими, з петлюрівською армією, з Петлюрою був в союзі.
Пит.: А люди підтримували повстанців?
Від.: Звичайно. Все село було в повстанцях, не було навіть можливо, що деякі тільки не були, які, як комнезами ці, яких я назвав раніше, які нічого не робили, байдикували, лише чекали, щоб щось десь украсти, або десь когось ограбнти, чи забити, чи щось, то лише, можливі, ті що не були, але всі заможні, чи які мали хоч 5-6 десятин землі, ті зі зброєю в руках боронили свою землю і не хотіли її віддати.
Пит.: А таких, що були в регулярній армії, було менше? От, як Ваш брат був?
Від.: Це в петлюрівській регулярній армії. В нашому містечку було їх сім, яких у 13-му році розстріляли, всіх семеро. Можливо, ще були ті, що десь спаслися, що неповернулися назад у село про тих я не знаю.
Пит.: А чи Ви могли б ще дещо сказати про тих людей, що належали до Комнезаму, до партії, чи міліції?
Від.: Я дуже обмежено знаю, лише їх знав персонально в той час, бо мої родичі наказували, щоб їх остерігатися, не зачипати і обминати, тому що то “нечиста сила," як тато казав, то, каже: - В їх тепер влада і з ними немає нічого говорити, навіть не зачипай їхніх дітей і як хоче в тебе взяти картуза, віддай йому картуза, ліпше, каже, і не зачипайся з ними, а віддай ліпше те, що ти маєш і втікай від нього, щоб потім не відповідати і не мати неприємності з владою, тому що за ними влада стояла. В їхніх руках була влада і за ними влада стояла, їх влада боронила.
Пит.: Так що Ви з самого дитинства негативно відносилися до них?
Від.: З самого дитинства. Звичайно, я бачив ту несправедливість, бачив те все і коли трапилася нагода, щоб можна було вискочити з того пекла, то, звичайно, що я не лишився там, я поїхав на Захід.
Пит.: А тепер я хотів би перейти до церковної справи. Чи Ви могли би розказати про справу церкви?
Від.: В нашім містечку було три церкви, три приходи - наше містечко було велике: Лютенька. Воно й тепер є велике. А було два заводи, було три церкви: дві церкви було муровнаних і одна козацька церква з дуба, з тесаного дуба зроблена, і було двоє менших церков на цвинтарі, на цвинтарях. Отже, на все село було, було п'ять церков, три приходи було. Одна належала до Миколаївської церкви, одна належала до Успенської церкви, а голівна церква була - це була козацька церква - де і наша родина належала, воскресінська козацька дерев'яна церква, збудована ще в яких 500-их, 600-их роках, збудована козаками. І так вона й називалася козацька Воскресінська церква. При гетьману Іванові Мазепі збудували другу церкву гадяцький полковник Барахович, яку назвали Успенська церква і ця церква, Успенська церква, була, як пам'ятник, як заповідник, як пам'ятник українського козацького барокко, який зберігався до останніх часів як я виїжджав з дому в 43-му році, вона ще стояла та церква. Пізніше я дістав відомості з села через земляків про те, що її десь шість-вісім років тому назад зруйнували. І цю церкву зруйнували, це музей ну цю історичну пам'ятку, архітектуру, історичну архітектуру зруйнували. А Миколаївську церкву в 20-му році, коли стояли денікінці в нашій місцевості, вони ограбили церкву і запалили, спалили церкву.
Пит.: Денікінці?
Від.: Денікінці. Село було поділено, чи містечко було поділено на три приходи, був прихід, це парафія Воскресіння, козацька церква, Успенська церква і Миколаївська церква. Коли згоріла Миколаївська церква, в той час, я пам'ятаю, що поділили і половина містечка належала до Воскресінської козацької церкви й половина містечка до Успенської цієї, козацького барокко.
Пит.: А що, під якою юрисдикцією вони були?
Від.: Воскресінська козацька церква, ця дерев'яна, була в 22-му році - прийняла митрополита Василя Литовського, перейшла під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви. В тій церкві, як мені й на еміграції мої земляки кажуть: - Тебе і стрижений піп хрестив, - а я хрещений в Українській Автокефальній Православній Церкві, я у Воскресінській церкві. А ця церква, Успенська церква, в цій церкві служилося по старо-слов'янському, але мало-по-малу, людей на Великдень було найбільше в Воскресінській церкві, тому що тут співав хор по-українському і служилося все по-українському, і тому молодь і всі люди молодші, звичайно, ішли за українізацією, а старші, старики лишалися там при старо-слов'янській церкві. Але церкву, Успенську церкву, почали руйнувати в 34-му році - перше поскидали дзвони, а потім обідрали дах і все. Хрести не познімали, хрестів не могли познімати - вона так була збудована, що до хрестів не можна було добратися ні в який спосіб, а кранів ще тоді не було. Вони поскидали лише хрести і обідрали залізо на Успенській церкві, а Воскресінську церкву, прскільки вона була дерев'яна, то її розібрали і мали будувати школу, але з тієї будови нічого не получилося, так їх ті комнезами і партійці розтягли - той собі на хату, той на дрова, то й на те, і так Воскресінську церкву розтягнули і нічого не збудували з неї і нічого не осталося. А Успенську церкву, при німцях, люди, коли прийшли німці, люди зібралися самі й своїми силами укрили церкву назад, поскільки на ній хрести були, обновили і в середині, і служилися Служби Божі до останку, до її руйнації. Як ми виїхали на чужину, то в ній відбувалися богослуження, влада дала туди священика до тієї церкви і там відбувалося богослуження аж до її зруйновання.
Пит.: А яким способом Ваші батьки передавали Вам релігійне виховання, релігійну віру?
Від.: Ми жили на хуторі й в нас були ікони. Пам'ятаю, завжди перед іконами лямпадка горіла і мене мама завжди ставила наколіна і казала: - Поки йти, синок, спати треба помолитися Богу. Рано встав, треба помолитися Богу. Мама мене виховала в релігійному дусі. І моя мама дожила до того часу, що бачила мене священиком.
Пит.: А Вас висвятили в Німеччині чи в Бразилії?
Від.: Ні, я висвячений в Бразилії, я висвячений не-українськими єпископами, я висвячений митрополитом Антіохійської патріярхії, арабами. Я висвячений в Бразилії, в Сан Пауло, 19-го червня 1958-то року в диякони і 26-го червня 59-го року я висвячений в священики Антіохійської церкви св. Софії, в Сан Пауло, в Бразилії.
Пит.: Чи Ваша мати разом з Вами була?
Від.: Була разом моя мама, я виїхав з України разом з мамою, маму перевозив увесь світ, мама була зі мною в Австрії, мама була зі мною в Бразилії, маму привіз до Америки і поховав у Конектикат на цвинтарі, на православному цвинтарі св. Марії в Нью Бритені, Конектикат. Мама моя похоронена там. Мала 87 років, коли моя мама померла.
Пит.: А що Ви могли би сказати про Ваших ровесників в школі, значить про релігійність?
Від.: В ті часи не можна було нічого говорити тому, що ми один від одного ховалися. Я не можу нічого сказати тому, що все було законспіровано. Я сам, але я молився в хаті, я тільки молився тоді, коли або я сам був, або була моя родина. Як хтось чужий був у хаті ми ніхто ніколи не молилися. Те саме, я думаю, і в чужих людей було, те саме. Хоч вони і молилися, але коли хтось там був чужий, хоч і дитина була чужа, ніхто не становився на коліна, ніхто не молився. І тяжко було сказати якої вони були думки, зрештою я від своїх товаришів був відірваний, тому що нас називали “петлюрівці, петлюрівці, петлюрівці" і тільки "бандитами" і все іншої назви ми не мали. Так шо крім того, що ми мешкали на хуторі, я мав дуже мало товаришів і в дитинстві, і навіть коли і доріс, то я товаришів не мав собі.
Пит.: То, значить, була ворожнеча до Вашої родини через те. Так Ви залишилися в селі аж до...
Від.: Я залишився вдома до 1943-го року. В 43-му році при відступі, коли вже відступали, фронт ішов на Захід, я з моєю мамою виїхали також на Захід, виїхали добровільно на Захід, щоб не лишатися. Моя мама говорила: - Поїдемо, сину, поб'ють нас в іншому селі, щоб і не знали де нас побили, щоб вороги не втішалися і не радувалися нашій смерті. Господь милосердний дозволив нам, що відвідали світ і приїхали аж до Америки. Я ще й маму привіз до Америки, яка два місяці помешкала ще тут, в Коннектікут і померла в Коннектікут.
Пит.: А що Ви можете розказати про відхід советів, прихід німців в 41-му році?
Від.: Я мав 15 років, ми жили на хуторі, я абсолютно ніякої реакції, нічого не знав, що там творилося в селі. Я був відірваний від того всього і я не цікавився тим, я боявся, бо я не знав хто німці, які вони ті німці, що за німці я боявся того всього і тому я собі спокійно працював біля хати, біля свого господарства і нікуди ні в що не мішався. Мавши 15 років, я взагалі тим ніколи не цікавився.
Пит.: А в той час, значить, церкву відбудували?
Від.: З приходом німців відбудували церкву і люди вкрили своїми силами, вкрили, знайшли десь з якихось там колгоспних амбарів, зірвали залізо і покрили церкву, і відновили в ній богослуження. Спершу, поки церкву відновили, були богослуження в школі, але відновили церкву, перенесли богослуження до церкви.
Пит.: А в якій мові?
Від.: В українській мові тоді служилося.
Пит.: А як німці ставилися до Вас, чи вони Вас взагалі не чіпали?
Від.: Німці, звичайно мали на ввазі мене вивезти до Німеччини на працю, але поскіпьки в мене була старенька мама, нас тільки двоє було, більше нікого не було, вся родина, решта, знищена була, сестра одна тільки була на Донбасі, то мене місцева влада, за німців, що ми багато перенесли, постраждали за советської впади, то вони мене просто боронили і не висилали до Німеччини.
Пит.: Чи були випадки, що люди металися проти активістів?
Від.: І дуже багато, дуже багато випадків. Дуже багато випадків було, що мстилися. В нашому містечку за одну ніч забили і спалили 93-оє хат.
Пит.: Девятьдесят три?
Від.: Так, з помсти.
Пит.: Хто це зробив? Бачите, одні селяни других...
Від.: Ja, видавали німцям, а німці в той час тоді вишукували і так відразу... Звичайно, що наш нарід любе доносити, любе свого продати і тому так воно, на жаль, так вона, на жаль, було і то не лише в наших місцевостях, я чую і в інших місцевостях те саме було.
Пит.: А яким чином знищилася Ваша родина, бо в голод ніхто не помер?
Від.: Івана розстріляли, Андрій помер, Ольга померла, Оксана померла, Володимир помер - то accident-и були, нещасні випадки. Микола помер - останній тепер Микола помер і Василь помер на Сибірі. Решта померли, одна сестра лишилась іще, є на Донбасі. Одного Івана розстріляли, а то все решта померли, то в нещасних випадках, то своєю природньою смертю.
Пит.: А чого Василя в Сибір заслали?
Від.: Василя, я казав, старшого брата і батька забрали. Василь був засуджений на 25 років.
Пит.: А тата також?
Від.: Так, в 37-му році тоді забрали, бо тоді жив з нами Василь, я і мати і батько. То батька і Василя забрали, а ми з мамою лишилися, а сестра ця була вже на Донбасі, ця яка й сьогодні живе на Донбасі.
Пит.: А яким чином вона там опинилася?
Від.: Не хотіла йти до колгоспу, казала піду до міста і буду там працювати, не хочу йти до колгоспу.
Пит.: Чи Ваша мати працювала в колгоспі?
Від.: Так. Мати працювала в колгоспі і батько працював. Батько був садівником, великий садок насадив для колгоспу - 150 гектарів садок був - і він доглядав той садок і працював садівником.
Пит.: Чи Ви працювали?
Від.: Звичайно, що в літніх вакаціях я також допомагав родичам працювати і в колгоспі працював, був за погонича там, але хлопці малі були, звичайно восени ходили до школи, а в літні вакації мусили працювати. Не тільки я, всі мусили йти працювати, школа закінчилася і нам давали працю полоти, поганяти коні, воду возити в жнива там для в'язальниць та косарів, взагалі там таку роботу давали орати, на полі орати, коні, чи воли поганяти такої тяжкої фізичної праці не давали.
Пит.: А ви мали свій власний участок?
Від.: Нічого, все забрали, нічого не було. Лише маленьку частину лишили, пів гектара, чи 55 сотих лишили нам біля хатини город, що тільки для себе, що мали, а то все забрали садок, все відрізали, все пішло під колгосп.
Пит.: То, значить, коли створили колгосп, то ту комуну розв'язали, чи як? Чи Ви вже не знаєте що сталося?
Від.: Так, я думаю, що комуну розв'язали в 29-му році. Але в 29-му році почали організовувати колгосп з тих комунарів, з тої комуни почали організовувати колгоспи, тому що, бо ті всі землі, які вже були в комуні, то до тих земель долучали інші землі, не питаючись ні в кого нічого - сконфіскували і все. І орали, орали все підряд і творили колгосп.
Пит.: Ви говорили про ту ворожнечу, що існувала в селі. Чи Ви маєте якесь уявлення про співвідношення сил, які були групи, чи за комуністами, чи проти, чи петлюрівців?
Від.: В той час я немав жадної орієнтації, знаю, що була ворожнеча, але хто, де, за ким, за чим? Бо навіть родичі, батьки вони боялися перед своїми дітьми виявити якої вони думки, якого вони напрямку, а тим більше від чужих, ніде. І, звичайно, я ще був молодий, в тому я не орієнтувався, я в той час не орієнтувався ще.
Пит.: Але факт, що Вашу родину переслідували?
Від.: Так, почали переслідувати від 23-го року, власне, після того, коли Іван повернувся з Польщі, з еміграції, на заклик Леніна, на його амнестію повернувся додому, коли Івана розстріляли. Від того часу почали переслідувати, взагалі вороже наставлення вся місцева влада з цих комнезамів, комсомольців, все було вороже настроєно. То не лише проти нашої родини, а проти всіх тих родин, котрі були, хтось із їх членів мав сина, чи батька, чи брата, чи когось мав там у визвольних військах, особливо в Петлюри, особливо хто був у Петлюри.
Пит.: То той рахувався найбільш небезпечним?
Від.: Той рахувався найбільшим ворогом для совєтської влади. Навіть родина, хоч вони й знищили так, як і мого брата, розстріляли, але родину однаково переслідували. І навіть мені грозили: - Доживеш до 18-ти років, то ми тебе пошлем там, де білі ведмеді гопака танцюють.
Пит.: А як Ви в дитинстві сприймали цей факт, що Вас так переслідують, що то в Вашій дитячій свідомості?
Від.: З ненавистю. Бачив несправедливість, бачив ті всі відношення, ті всі переслідування, ті всі шукання, з ненавистю, але не мав нікому похвалитися, бо не було кому.
Пит.: Але, значить, Ви то не сприймали так, що ніби Вам щось бракує?
Від.: Я ще в той час, я, можливо, якби я був старший так, але в той час я ще так не переживав. Я сприймав, я бачив, що велика несправедливість, я бачив, що великі нагінки ідуть і то неспрадливо, тому що кожний старався жити так, як він мав жити, старався, щоб було якнайліпше для себе і для своєї родини. Тому, коли наводили такі непотрібні цькування, чи налоги непотрібні, бачили, що понад сили податки, що мусили платити державі. Ті інші платили менші податки державі, вже місцева влада вона вже сама розділяла, сама спеціально на такі родини, як інша, вони їх пригнічували тими, чи іншими спосабами, щоб тільки понизити, щоб тільки морально і матеріяльно цю родину зліквідувати, щоб вона не підносила високо голови вгору, щоб вона не думала про якусь національну ідею, чи навіть не мала ніякої національної свідомости.
Пит.: А Ваше містечко, так як Ви говорили, було досить велике?
Від.: Так, наше містечко сім кілометрів від сходу до заходу і сім кілометрів від півдня на північ в обшир.
Пит.: А чи були в селі приїжджі, значить, активісти?
Від.: Звичайно, на заводах, на цих заводах були всякі,керувалося все приїжджими, місцевих не було нікого ні на одному заводі. Навіть присилали перші роки і аж до 34-го року були ... до 35-го року були прислані й голови сільрад, навіть не було місцевих. В 35-му році став місцевий комуніст, Іван Перевале, став головою сільради, який був і до німецької окупації, а потім пішов у червоні партизани.
Пит.: А якої національності були ці приїжджі?
Від.: На заводах більше були жиди, а на голови управ присилали росіяни були. А директори, ця вся управа заводів, керівники заводів, переважно, були жидівської національності. І що цікаво, що батько в 33-му році - жиди люблять рибу - носив рибу до жидів і міняв на хліб, на білий хліб такий, як ми їмо оце в Америці. Ми вмирали з голоду, а вони мали хліб.
Пит.: А коли були Ваші перші контакти з росіянами?
Від.: В школі, вже з другої класи.
Пит.: Ще в школі?
Від.: Вже в школі, вже з другої кллси ми почали вчити російську мову.
Пит.: Але були діти росіяни в школі?
Від.: Були діти росіяни в школі, але вони неслися зовсім окремо, як каста; вони не мали з нами нічого спільного і навіть на перерві вони сходилися всі так до купи, так ніби ми для їх чужі, а вони для нас чужі, нічого, ніякого контакту з ними ніхто не мав з тими дітьми. В 34-му році, біля мене сиділа донька священика, Варка Ващенко називалася. І одного дня весною, в 34-му році, Варка не появилася до школи, на другий день нема, на третій день нема. І я просто поцікавився й пішов, бо я знав де цей священик мешкав, і я пішов туди, ще два хлопці пішли подивитися що там є, чи вони там мешкають, чи вона хвора, чи що там є. Ми прийшли, а там вікна повибивані, де той священик мешкав, отже виходить, що ту родину священика забрали десь і вивезли бо все було сплюндроване, вікна повибивані, двері повибивані і не було нікого там з родини.
Пит.: То, значить, настоятель Автокефального храму?
Від.: Так, настоятель Автокефального православного, цієї Воскресінської церкви, дерев'яної козацької церкви.
Пит.: А настоятель цієї другої церкви, чи то був українець, чи росіянин?
Від.: Я того священика навіть не знаю, тому що ми там не були, не належали до тієї церкви, до того приходу, я того священика навіть не знаю, а цього я знав священика, ходили до церкви, ходили паски святили, то я дуже добре пам'ятаю священика і що найголівніше, що його донька зі мною рядом сиділа на одній лавці в школі.
Пит.: І їх дальша доля Вам невідома?
Від.: Нічого не знаю більше. Я, коли обслуговував пластові табори на Бобрівці, в Коннектікут, я почув, що є Іващенко, прізвище Іващенко і донька священика Ващенка. То я думав, що я heart attack дістану, я біг там згори на долину, біг шукати ту Івашенкову і прибіг, кажу: - Де тут є дочка священика Іващенка? Мені показали, я підхожу, привітався, кажу. - Я такий, такий, а ви Іващенко, як ваше ім'я? Вона каже: - Оксана. О, вже інше! А тоді питаю: - А ваш тато священик? - Так, священик. А мене знову підкинуло, кажу - А ви маєте сестру? - О, я маю сестру. - А як сестра називається? - Катя. - О, кажу, ні... А де ваш тато? - О, каже, ми з старої еміграції, мій тато висвятився в таборах. А я думав, що, але Іващенко також. А та родина мешкає тепер в Бостоні, в Массачусетс. Я думав, що то може з тих Іващенків, що то були там, в тому, то було в 34-му році, як я останній раз бачив цю доньку священика, а це було в 62-му, в 63-му році на Бобрівці, в Конектикат.
Пит.: А щодо церкви. Чи існувала ворожнеча між парафіянами тих церков?
Від.: Я не знаю, не можу сказати, тому що в тих справах я ще був зелений, малий, молодий, не пам'ятаю цього нічого.
Пит.: А Ваші батьки, видно, були дуже свідомі національно і сина виховували.
Пит.: Так, батьки були свідомі національно, козацького роду ми були. Мій хрещений батько ніколи не був у колгоспі це мого батька брат, Кирило, наймолодший ніколи не був у колгоспі й був старостою церкви до його смерти, коли він помер.
Пит.: А то коли він помер?
Від.: Він у 35-му році помер.
Пит.: Чи в родині передавалися які-небудь перекази, чи традиції про предків?
Від.: Так, передавалися, але в моїй пам'яті нічого не лишилося, я не пам'ятаю нічого.
Пит.: Але, значить, що говорили?
Від.: Я навіть старався зв'язатися, бо був один батьків брат, який дожив до 98 років життя в селі. І я старався зв'язатися з ним ще з Бразилії, а потім з Америки. І я писав до його листи, але він мені ні на одного листа не відповів. І той помер батьків брат Олександер помер, маючи 98 років.
Пит.: А як давно він помер?
Від.: А вже, може, яких років 15-20.
Пит.: О, то вже старина, 98 років! А чи Ваші батьки були грамотні?
Від.: Батько так, батько був грамотний, мати ні.
Пит.: А які книжки були в хаті?
Від.: В нас був Псалтир, "Кобзар” і якась книжка, я не пам'ятаю “Житіє святих," щось таке так ... я не пам'ятаю, щось таке, то батько читав все.
Пит.: А Псалтир і Житів святих по-українському, чи старо- слов'янському?
Від.: По старо-слов'янському. Батько читав по старо-слов'янському.
Пит.: А Ваш брат, що був у петлюрівській армії, він був чим?
Від.: Він був офіцером.
Пит.: Офіцером був?
Від.: Так, сотником Української армії.
Пит.: Чи він мав школу?
Від.: Так, він мав вищу школу, він учився навіть у Полтаві.
Пит.: Так що батько спромігся на то, щоб його вивчити?
Від.: Всі, всі були з освітою, всі були. Родина батька, всі діти батька були з освітою, дістали хто більшу, хто меншу, але Іван мав найвищу освіту.
Пит.: Чи Ви знаєте на що він вчився? Чи знаєте приблизно скільки?
Від.: Я думаю, що він був військовик, бо він служив в кавалерії. Казали, що в нас були коні, й Іван осідляв коня, положе сідло на коня і поводи кине на сідло, а потім коня б'ють батягом, щоб він, кінь, галопом летить, біжить, Іван його на ходу нажене, вхопиться за сідло, вискочить на коня і шаблею виробляв різні то ... все. Я думаю, що він був в кавалерії, у військовому, напевно військову освіту він мав, бо вже як він прийшов до Петлюри і Петлюра йому дав сотника, цебто капітана, то вже виходить, що в петлюрівській, в українській армії, дістав такий чин, то він був офіцером в царській армії.
Пит.: То був офіцером у царській армії. Чи Ви знаєте скільки років йому було, коли його розстріляли?
Від.: Іван з 93-го року, а в 23-му його розстріляли, отже він мав ЗО років.
Пит.: А що Ваші батьки говорили про царські часи? Може.що-небудь чули?
Від.: Нічого не чув, нічого не чув.
Пит.: То, може, ми на цьому і закінчимо. То я Вам щиро дякую, отче.
Від.: Дякую і я.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz