Case History LH64

Viktor Kharchenko, b. January 21, 1921, on a khutir near Khmel'ove, Mala Vyska district, Kirovohrad region, son of peasants. In 1929, while narrator was in school, the family was exiled to a special settlement near Archangel for failing to collect all the taxes levied on the peasants. At that time 3 of the khutir s 12 families were exiled, and narrator gives a moving account of their eviction, transport, arrival in the far North, the building of their special settlement, life there, the death of his parents and two sisters, and of his life in an orphanage. Narrator was allowed to return to Ukraine in 1936 and worked in the Donbas. Narrator did not witness the famine, but account illustrates the experiences of those exiled in the period.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Мов прізвище Віктор Харченко.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: Народився 21-го січня 1921-го року.
Пит.: А в якій місцевості?
Від.: Тепер Кіровоградська область, раніше вона була Хмелівський і Копанський сільради. Батьки мої були земледіли, займалися земледілом, до 29-го року. В 29-ом році нас вислали. Всю родину. За що нас вислали - як будьто за те, що не виповнювали Податків, яких накладали на селян. У 29-ом році хотіли за невиконання податків хотіли арештувати батька, але батько був старший, то вони замінили сином, який називався Григорій. Але ж через яких три, чотори місяці те не помогло, що вони арештували, забрали сина, і забрали всю родину. Через три, чотири місяці пізніше. Я якраз був у школі. Приходжу зі школи, то стояло двоє чи троє возей і нам сказали, що як найскорше збиратися і тільки брати те, що можна, що надінеш на себе. І харчів давали, казали, що на три дні щоб харчів узять. З нашого хутора, тобто 12 хат, було вислано три родини. Приїхали до сільради із сільради одну родину повернули, бо не було голови родини, тобто батька. То одну родину вернули, а нас повезли до району, дві родини. В районі нас погрузили і майже два тижні, поки довезли аж в город Архангельськ. По дорогах, дорогою було дуже тяжко, бо вагони були дуже переповнені й не випускали людей нікуди - ні по великому, ні по малому. Тільки на деяких станціях давали відро води гарячої або супу - водички. Коли нас привезли в Архангельськ, то там було вже снігу чотири а може й п'ять feet-ів снігу. То нас також викидали з вагонів і ті мешканці, що там живуть, вони приїжджали підводами і забирали і возили до воєнного городка. Там військовий городок був, але військових там не було, а побудовано було вже в кожних кімнатах трьох-етажні нари. І ми там були. Через пару днів там хтось розлив на когось горячу воду і начали кричати, що пожежа. І моя сестра злякалася і після того захворіла. Захворіла, забрали її до шпиталю. Через деякий тиждень вона померла. Нас там тримали майже до весни. Старих і малих. Ті, що були по 15, по 16 років і старші - їх всіх забрали на працю в ліс будувати посьолки для цих уже висланих. Коли ще не було весни, вже ті бараки були побудовані. Ті бараки були побудовані, як кажуть, дуже скоро. Розкидали, розчистили сніг, викопали може на foot землею і снігом на верх накидали і поставили бочку для обогрівання. Коли вже прийшла, правда, справжня весна, а весна там приходе десь укінці травня, то все почало валитися, бо було накидано на верх сніг із землею, то все почало падати в середину. Але ж ніхто на те не звертав уваги і так дожили, пока ті робітники, що від родин забрані були, побудували посьолки, великі посьолки, де находилося приблизно в кожному посьолку від 7-10.000 людей. Це було від Архангельська іще 200 кілометрів далі. То тоді нас, як уже були бараки готові, забрали знову вже на баржі й нас вивезли туди в ті бараки. Коли приїхали туди в ті бараки, то мій батько теж в скорості помер. Один що з голоду, а друге, так як говорили дорогою, що добрих господарів забрали і везуть на ліпші землі, щоб вони показали, як господарювати. Але як побачив він куди вже привезли, то він вже майже розрив серця Достав. Після того як там пробули зиму, то літом трошки було легше. Літом ходити можна було. Охорони близько не було, але ж там ніде не можна було піти, крім доріг. Доріг дуже мало з посьолків було і на кожній дорозі були патрулі з собаками. Так що лісом ніде не підеш, бо утопнеш або заблудиш. Ну то літом було можна, я ж кажу, в ліс ходити недалеко - гриби, ягоди і траву, то інше люди не так дуже мерли, але ж все рівно в літній час як взять на посьольці, то вмирали кожний день по 300, по 250 людей. Зимою іще гірше було, бо холод і їсти нема, трави немає, грибів нема, то було і до 500 і до 700 осіб умирало денно. Таких посьолків там було три. Вони названія не мали, а називався 29-ий посьолок. Двадцять девятий посьолок - це ми були. Двадцять дев'ятий посьолок чого він називався? Двадцять дев'ять кілометрів від села. Тоді 31-ий посьолок, так же само 31 кілометр від села. А третій називався Сюзьмовське поштовий відділ, то якесь село там друге іще було, то воно назву те мало. І на кожному посьольку так від 7-10.000 було людей. Дійсно, як люди повмирали, то на рік два, три рази привозили нових. Відкіль їх брали - це я не знаю. Чи з України теж, чи з других посьолків, але витримати там дійсно було дуже тяжко. Спасся і я, тобто сестер старших забрали на працю. Батько перше вмер. Тоді через рік мати померла. Старших сестер забрали на працю. Остався я і менша сестра зо мною. Але нам одне пощастило те, що як ми малі були, то ми лізли десь до теплого і один раз жінка із пічки витягувала воду і перекинула і нам опалило груди паром і ноги. В мене навіть іще й зараз знаки є, що волосся не росте на ногах від того. То нас тоді після того забрали до села і вилікували. Ми там побули можливо тиждень. А як вилікували, то нас тоді направили до дітдому і був ото з сестрою шість років у дітдомі. Це було Красногорський монастир, Пінієська область. Після того в мене рука, ліва рука почала боліти, якийсь нарив став. І я звернувся до голови дітдому. Він сказав, що пошле до доктора за 15 кілометрів - було село велике. І він мене послав туди. Коли провірили там доктора, сказали, що нариву ніякого там немає, але, кажуть, наростень росте і його треба вирізати. Коли вирізали його, на другий раз мені сказали коли прийти. Я прийшов, мені вирізали, і я там побув може два три дні й вернувся назад знову до дітдому. Але з рукою в мене дуже погано було, начало гноїтися і не заживало дуже довго. Коли мені вже стало 15 років, 16-ий, то таких уже, як не учишся вже не посилають у школи на якісь професіональні школи, щоб закінчувати, а я так як мав уже і роки, але не мав семирічки, то мене послали при дітдомі робити, дрова возити на зиму для дітдому, ну і коло дітдому там і підмітати, все, як кажуть, праця при дітдомі була. Тоді в 35-ом році я почав так як в мене рука не загоювалася, я знову ото пішов до докторів і кажу, що так і так. Бо лікарі мені наперед сказали вже, як вона довго боліла, сказали, що треба перемінити клімат, а мені сестра, в дітдомі ще як був, то писала, що вишле папери, що візьме на свої поруки нас обох із сестрою. І прислала документи. То перед випускали з дітдому дітей таких, кого беруть на поруки, а тоді як ми дістали ті папери, то вже тоді не випускали. Але ж так як мене послали, сказали, що перемінити клімат треба, і послали мене знову в Архангельськ, а сестра осталася там у дітдомі. То я як поїхав у Архангельськ, то вони сказали, що вилікувати не можна, бо то, кажуть, остомеліт - кістка болить. Тобі тільки треба їхати в теплі країни і вигріватися, то може поможе. Порадив мені один дядько українець, щоб я пішов до НКВД і щоб йому розказав це заключення докторське і що мене хоче взяти сестра, каже, НКВД може отпустити. Я так і зробив, мавши яких я вже, як кажуть, неповнолітній, але вже десь 16 років мав. То я пішов ото в НКВД, розплакався. Ну і він записав прізвище мов і все, сказав, щоб прийти на другий день. Каже, він постарається зробити це. Правда, я на другий день прийшов, то він ото мені дав папери, в паперах написано було, що Віктор Харченко, спецпереселенець, дозвовляється виїжджать з північного краю на поруки сестри такий то й такий то. І ото з тими паперами я в 36-ом році вернувся на Україну, але вернувся до брата, той що брат був арештований перед висилкой. То він був на Донбасі і я приїхав до нього і став у його жити, але ж тоже вже 16 років мені було, а я скінчив тільки five клясів. У школу був у шосту клясу іти застарий, а на працю замолодий. То теж саме мені брат порадив. А там у нас було ото на руднікові горпромоч - горна промисловська школа. Для копальні підготовляли робітників. То я знову же пішов в НКВД. Я не міг скривати, хто я такий, бо в мене папери є, як я приїхав, що спецпереселенець. І я їм розказав, кажу, у школу не приймають, бо переросток, а в горпромоч не беруть, бо треба сім клясів, а я тільки п'ять мав. То НКВД написало знову же до горпромоча, що прийнять, як ісключення. І мене приняли в горпромоч в 36-ом році, на кріпельщиків, на один рік. Я скінчив один рік, учився добре, навіть дістав гітару, як премію. Але ж 17 років в копальню тож іще не могли взять мене, то директор був дуже добрий і позвав у кабінет до себе і сказав, що я тебе оставлю ще на два роки на електрослюсарів. І оставив мене і я провчився, скінчив школу два роки електрослюсарів, почалася, пішов уже на самостійну роботу, добре вже заробляв, у військо мене брали, але ж мене рука боліла, і оставили по состоянію здоров'я, не взяли до війська. А тоді коли війна почалася вже, то мене шукали, але я виїжджав - то на окопи поїду в одне місто, пока туди приїдуть, я вже в другому місці. Але я пропустив, правда... Як я приїхав, то після школи шахти були вже починали закриватися, то я поступив на залізницю, старшим стрелочником, тобто вчиться, на практику тільки. Повчився я 19 днів, коли я поступав, то в мене стпитали справедливо, де я родився й де я проживав. Я свою адресу дав і через 19 день мені сказали, що ти не здав екзамен і ти не можеш тут бути. Але той інженер, що підготовляв мене, погукав мене до себе в кабінет і каже: - Чи в тебе все вдома добре? Я йому, правда, не сказав, кажу: - Так, все добре. А він каже: - Ти бери росчот і тікай відсіля. І я виїхав відтіля в Доброполє, а вже в Доброполі там началася війна і забрали мене на окопи. То після війни ще дві сестри вернулися з півночі - та менша мене і одна старша мене. А ще одна сестра там і померла також. Так що я згубив там дві сестри і батьків Страшне було. Ідуть люди за пайком, як воно казалося там, приходять туди - черга стоїть. То зразу ж там за кожним днем у черзі до десятка-п'ятнадцять людей впаде і вже не встане. Хто дістав пайок, хто не дістав - і погибають. А найбільше погибало, тобто в бараках зимою. Не топлено, без отоплива бараки, і холод, і голод, лягаєш на ліжкові, не на ліжкові, а на нарах, то рано волосся примерзає, треба відривати від нарів голову, щоб устати. Було там іще й таке. Коні були, які привозили там то дрова, то харчі привозили до магазинів. Пропадали коні, їх обливали або бензином, або ізвісткою пересипали і стояла міліція, пока не закопають. Але ж тільки відійшли, то сотні людей біжать туди, хто з чим. Хто з сокирою, хто з ножом і відривають і за пів години уже коняки немає. А дехто прямо там хватав кусок і сире так же не готував, а їв сире. Кому досталося м'ясо, а кому тільки кістки, бувало, доставались. Отаке я бачив і пережив.
Пит.: Чи можна задати питання?
Від.: Прошу.
Пит.: Я маю багато питань.
Від.: Прошу.
Пит.: Ну, скажім, щодо цього, до посьолка. Скільки людей було в бараках? В кожному бараці.
Від.: Не можу сказати, бо, я ж кажу, що бараки десь не менше 100 метрів і в три ряди нари, з обох боків, а посередині тільки проход, як коридор. Там ніякого коридору не було, а нари на цю сторону, на цю, а тутечки посередині прохід і ото із бочок стоїть одна, або дві, а саме найбільше - це три бочки стоять і так то: не то виведяний димар, а то й курить усередину, прямо в барак. Дрова були мокрі, дрова не горять, так що вони не давали тепла ніякого, тільки дим давали.
Пит.: Значить, всі разом жили - і жінки, і чоловіки, і діти.
Від.: Родинами, а в кого родини нема, значить, був і сам, але не розділялося, всі разом, їх було таких може з 15 бараків тамечки. І ото ж, я кажу, що десь від 740.000 було. Тяжко було, як кажуть, значить, бо ніхто не казав, коли привозять, скільки привозять, або скільки померло - ні від кого не можна було нічого взнати. А друге те, що я не цікавився, бо замолодий був. Тринадцять, дванадцять років.
Пит.: А хто управляв тими бараками?
Від.: Там комендант був і при коменданті два бараки було міліції, тобто, як кажуть, вони дежурили з собаками безпереривно на дорогах, а без дороги там нікуди не підеш, бо скрізь такі болота, що як підеш, то все рівно не вийдеш -загрузеш десь і все. Ходили по гриби люди, так також ж де ближче. Далеко не могли іти в ліс.
Пит.: А скільки давали Вам їсти?
Від.: Давали їсти -це 300 грам, але ніхто не доставав 300 грам, бо ті, що й привозили, ті, що приносили від міліція відривала для себе, то доставалося може яких 150 грам, а 200, то це й ще й забагато на день. Тим що не робили. А ті, що робили, то тим 600 грам давали, які в лісі робили на тяжких працях.
Пит.: То значить, то головна робота по лісах.
Від.: По лісах.
Пит.: А Ви в той час ще не робили, замолоді були...
Від.: Так, я не робив, але як забирали сестер, бо то ж вони вперед будували бараки, то були в одном місці, а тоді як приходило літо, то їх забирали на подсочку в друге місто. То я і сестри порадили матері, щоб і я з ними поїхав, із тими старшими двома сестрами. Але я був замалий, так що ніяк мені не можна було з ними їхати, а тільки треба було ховатися. То їх забрав конвой і погнали, може яких до 200 людей забрали тоді з посьолка і гнали до річки грузити на баржі, а я ззаді за ними йшов, той ж дорогою. А міліцонер, той що ззаді їхав, побачить мене - вернеться. Вернеться - я у ліс зійду з дороги. Він коньом не поїде. Я постою, постою, бачу, що він поїхав знову, я виходжу на дорогу і я то за ними іще йду. І так декілька разів було, поки я зайшов у лісі та один раз не міг навіть сам вийти вже до дороги, то брів аж по пояс через болото і таки вийшов на дорогу. Пригнали їх до села, до річки до тієї, то я вперед ходив далеко від їх. Вони були обгороджені міліцією, а я ходив далеко від їх понад лісом і хотів, щоб зайти в гурт у той і я як будто рвав траву, нагинався, і так помаленько підходив, підходив і я підійшов у гурт, що мене не могли б не побачити, а може й не бачили. І тоді, коли грузилися на баржу, то і я з гуртом сховався і так і зайшов на баржу також. То нас вивезли, не знаю уже навіть яка й назва того лісу на підсочку, але я сам не міг ходити добре, а тільки з палицею вже, а то й ще давали нам відра, тим робітникам, такі як тутечки пластикові відра, що на п'ять ґапонів, збирати цю смолу з дерева, з сосни. То я походив -збирати не збирав, а тільки походив два дні і сестри тоді почали самі вже домовлятися, що робити, що мені пайку не дають, бо не можна мене записати. А вони від себе відривають, то вони кажуть: - І ми помрем з голоду. То вони так і сказали мені, що: - Йди, куди хочеш, ти не пропадеш - люди є добрі й іди по селах; тебе хтось там підбере. Ну і так, правда, і сталося, що я ото пішов понад річкою, а там більше люди живуть понад річками, і я ото був в одном хуторі, де прожив я може два тижні й ніхто не знав, бо той господарь сказав, каже, що це секрет. Каже, тебе все рівно заберуть, як тільки взнає НКВД, заберуть. Але він дуже до мене ставився добре. Він був не таких старих років, може до ЗО-ти тільки був. І в його мати була. І завжди тільки встане, і питає: - Мамо, а чи ти давала йому їсти? Вона каже, що давала або ні. То він каже: - Дай йому молока. І так то я за два тижні може там, я то підкріпився, що вже міг ходити. Тоді щось мені стало недобре. Як будь-то захворів, то він повів мене в шпиталі почали питати мене, хто я такий і все. Він мусив сказати, а після того, сказали, щоб він то відвів мене в НКВД. І мене відвів він у НКВД. НКВД оставило при тому же дворі, при конюхові мене. А десь за два тижні їхали на той посьолок, в той лагер, де моя мати, і забрали і відвезли мене знову туди і там і оставили, аж поки то я, кажу, не виїхав до Архангельська, а з Архангельська, уже по хворобі, вернувся на Донбас.
Пит.: Чи Ви могли би описати порядки в дітдомі?
Від.: Порядки. Порядки були там, як кажуть, проти посьолка, то дуже добре. Наїдатися ніколи не наїдався, щоб скільки ти схотів, але вмерти - ніхто не вмирав з голоду, ніхто там. Удівати удівали дуже добре. Давали на зиму теплі валянки і теплу одежу давали. Літом так само - міняли одяг літній. Короткі штани давали і сорочки. Дуже добре нащот одежі було тамечки, їсти давали також - рано 200 грам хліба, на обід і чай, цукру одну пиляну грудочку і масла такий же кусочок, як пиляний цукор. Кусочок такий масла. На обід давали 100 грам хліба. Сто грам хліба, якийсь суп або навіть було таке, що варили таке як борщ, хоч воно то не подібне було на борщ, і каша якась була. Овсяна каша або більше ґречна каша або перлова також, на обід. На вечір знову 200 грам хліба і чай і цукор.
Пит.: А чи ті, що працювали в дітдомі, добре ставилися до дітей?
Від.: Це - вихователі. Вихователі були різні. Деякі були добрі, деякі ні. А, наприклад, ті, що обслуговували, як кухню, то це ті ж самі обслуговували діти, що там мешкали, але яким уже, як кажуть, понад 12 або 13 років, що вони вже можуть подавати тарілку або чашку на чай, каву горячу і все, то таких, старші, уже обслуговували кажний день, їх вибирали по шість осіб, що вони мусили рано нагодувати всіх. Кухарка була то Іня, то вона варила обід, а ми роздавали, і наша справа було помити посуду і поприбирати вечером усе на кухні, щоб оставити чисто на другий день другої зміни такий же самий. То тоді як на кухню попадаєш робити, то тоді наїсися уже скільки схочеш і чого хочеш, те що там є. І м'ясо буває ото в супові, то м'яса вже ми більше з'їмо, і масла більше з'їмо, і хліба вже наїсишся скільки схочеш. Але то припадало раз або два рази на місяць таке дежурство.
Пит.: А скільки дітей було в дітдомі?
Від.: В дітдомі було десь до 270 дітей. Були такі від трьох років. Навіть одна іще була меньша, може два роки, що не знала свого ні прізвища, нічого, то її голова дітдому дав ім'я своє - Катя Гора. Ну і до яких 15-16 років, якщо він не вчиться на якусь professional, але там professional школи не було, а до семилітки доучуєшся й тоді або до праці відправляли десь або до школи, к на професійну школу якусь електрику чи там машиніста якого, то вже відправляли в село, яке було від дітдому 15 кілометрів.
Пит.: А як Вас вчили в дітдомі?
Від.: Учили тільки по-російському. І читати, і писати - все. Дуже тяжко було тоді нам, поки не вивчили російської мови, бо в школу як ходили, то ті діти, що там , живуть, то збиралися й каміннями кидали на нас, казали: - Хохол, хохол, - і все. А мусили, як кажуть, учитися тієї мови, хоч і тяжко прийшлося. Коли я повернувся з півночі, то мого брата жінкина сестра училася на Донбасі в 10-ій клясі. То як я приїхав, то як я почну говорити, а на Донбасі, правда, то там говорили більше мішаной або більше подібно на російську мову. Деколи вкидали українські слова, але більше російської. То як я почну говорити, то брат і братова жінка розуміють, а сестра зі села приїхала, яка вчилася в 10-ій клясі, то тільки рота розз'явить і каже: - Нічого не зрозуміла. Тоді її вже сестра, братова жінка, розказує, що я казав.
Пит.: Чи брат Вам говорив про те, що з ним було після арешту?
Від.: Yeah, він говорив і навіть пізніше вже, як кажуть, узнав я, як встрітився з ним, де він був. Він був у Комі область, город Устєсольськ, це було також ж там, тільки правіше від Архангельська набагато. То він то в лісі робив тоже.
Пит.: А яким чином він вернувся?
Від.: Яким чином? Він чином вернувся тим, що обдув три роки. Бо йому дали ото як будьто три роки за невиконання податків.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, скільки землі було в Вашого батька?
Від.: Землі було в батька 25 десятин. Було останнє троє коней, дві корови, овець не знаю - може дві десятки може було, курей, гуси були то таки багатенько було. Може сотня курей, може яких 20-30 гусей було. Отаке. І 25 десятин землі.
Пит.: Чи він уважався куркулем?
Від.: Так, він уважався куркулем.
Пит.: А скільки було в Всю в родині дітей?
Від.: Нас було в родині з батьком, з матір'ю 11-ро - дев'ять дітей, батько й мати.
Пит.: А діти вже дорослі були?
Від.: Одна сестра вийшла заміж перед висилкой, тобто, до 29-го року, то вона не попала на висилку. Брата раніше арештували, також він з нами не був. То було семеро дітей і батько й мати, але по дорозі як їхали і роз'їзд Шелікса - я не знаю, правда, чи перед Вологдою чи після Вологди - дві сестри втікло із дороги. То вони також на Донбасі були увесь час, як втікли з дороги, то вернулися і вже в своє село, хутір не їхали, а на Донбас.
Пит.: А вони були старші?
Від.: Старші були, так.
Пит.: їм вдалося, значить...
Від.: Вони як втікали, то вони приїхали до тієї сестри, що була замужня і вони деякий час у неї були тамечки. Не довго, правда, поки достали нелегальні документи, а тоді від тієї сестри втікли також, щоб підозріння не було ніякого, на Донбасі.
Пит.: А де мешкала та сестра, яка була замужем?
Від.: Та сестра від нашого хутора 25 кілометрів було, село Кураховка. Правда, не знаю, яка сільрада або район. То не знаю.
Пит.: Чи Ви після повернення з півночі, чи зустрічалися з сестрою?
Від.: Тоді, як ще до війни зустрічалися, а після того вони вже не зустрічалися.
Пит.: Чи вона Вам що-небудь оповідала про те, що діялося після висилки?
Від.: Те ж саме розповідала, що і другі розповідали, що в 33-му році. В 32-му, в 33-му великий був там голод на Україні. Але, я кажу, що я в той час був на висилці, так що я того голоду, що на Україні було, не бачив. Але там голод був такий же самий, що я не міг ходити навіть з однією палкою, а носив дві палки, поки мені не давалося в село піти з сестрами, як їх на працю посилали. І я трохи віджив там, бо то в селі, але вони тоді, як я пішов по селах, то вони почули, що якогось хлопця знайшли під човном, і в такій одежі, то вони тільки думали, що то я, бо одежа була подібна на таку як я мав - свита. То вони думали, що я згинув. І аж після війни тоді вже взнали, що я іще живу.
Пит.: Чи Ваш брат мешкав легально на Донбасі?
Від.: Так, він легальне тоді. Повернувся; відбув свою кару і вернувся, то легально був.
Пит.: А чим він займався?
Від.: Він був електромонтьором по високовольтних лініях.
Пит.: А щодо висилки, чи Ви пам'ятаєте, скільки податку наклали на...
Від.: Не знаю. За те не знаю. Мені було тоді дев'ять років, то не знаю, але тільки декілька разів чув, як говорили і батько, і мати, і другі люди приходили. Одні доказують, що за те і за те висилають, а другі говорять та ні, не за те. То, кажуть, добрих гоподарів беруть і щоб вони показали там на півночі як треба господарювати. Там добрі землі, але люди не вміють господарити. Отаке. Були різні розмови і за ті ж податки також розмов було. Одні кажуть, що виплатиш один, дадуть другий. Виплатиш другий - дадуть третій. І кажуть тому кінця не буде. І так воно й було. Я не знаю - два чи три рази батько виконував ті податки, а тоді вже, чи може і не було, чи може облишив і платить уже, бо так як люди казали, що тому кінця не буде.
Пит.: Люди дійсно вірили, що їх пересиляють на ліпшу землю?
Від.: Так, деякі вірили в те, поки не побачили самі. А як приїхали туди, як побачили ті бараки і як дають їсти, то тоді вже і говорити не треба було, для чого їх привезли туди.
Пит.: Чи Ви могли б описати ту сцену, як Вашу родину з хати вигнали?
Від.: Можу розказати те. Я ж почав був з того, що я прийшов з школи, то двоє чи троє підвод стояло і повно було НКВД і в цивільном були. То тягнули все - вівці зразу виганяють, гонять, коров забирають, коней забирают, із двору все забирають нагружають, хліб увесь забирають. А нас не випускали з хати і казали як-найскоріше щоб, що вдінеш - то твоє. То я надівав братову одежу, бо що в мене було? Сорочки навіть доброї не було, а полотняні сорочки. А брат таки уже ж старший був, то в його ліпша одежа трохи була. То на мене надівали деякі жінки знайомі помагали, то вдівали й на мене сорочки братові вже. І, я ж кажу, що за яких дві години сказали виходить, сідать на підводи і повезли нас у сільраду. За дві години все... А там ото осталася міліція й їхні помошники. І забирали все. Шукали там, і по горищі лазили, і все. Що находили - все забирали. А тоді в скорості ж той хутор, я ж кажу, був. Було 12 хат той хутір, звалили увесь, садки порубали і поорали і стали сіять хліб там.
Пит.: Чи то робили тільки люди приїжджі, чи то місцеві люди також?
Від.: Ні, були й свої. Був один там сказати, він дуже був бідний, бо мати була старша і йому було років 16, 17 може. І ще один, в його сестра була одна. То він у наймах був, пас для цього хутора скотину. То йому так - кожний день хтось мусив носити - якийсь господар один - мусить цілий день годувати його. То носять йому як забирав скотину - дають йому сніданок. На обід виносять йому гаряче там усе, що наготують, і на вечір, як приганяв скотину, знову дають йому їсти. І для його і для родини дають. А в кінці року тоді він уже умовляється вперед скільки він хоче хліба за кожну корову, скільки грошей, і тоді на осінь розплачується, або як скаже, що йому потрібні гроші, то йому й раніше дають за цілий рік скільки він заробив. Ну то перед 29-им роком він поступив у комсомол, і такий же як він, з других сел поприганяли, і ото їх заставляли, щоб вони ото все робили, те, що їм скажуть. То й же годували його, все, але він викидав, помагав викидати.
Пит.: Чи то ще за Ваших часів церкву знищили?
Від.: У нас не було церкви. За 7 кілометрів у нас церква була, то, я пам'ятаю, два рази або три рази я тільки був у церкві. Батьки то їздили частіше в неділю до церкви, в такі дні не могли, бо праця як то, зимою то їздили більше, а літом то дуже мало їздили також в церкву, а я був при моїй пам'яті, пам'ятаю чи два чи три рази тільки в церкві.
Пит.: Чи Ви що-небудь чули про Красногорський монастир? Куди дінули монахів?
Від.: Коли дітдом там був, коли то його ліквідували, то я не можу сказати, а він тільки називався Красногорський монастир, а там була комуна. Таке як колхоз. Комуна Люксембург, то воно займало. Але ті приміщення були Красногорського монастиря Порожні. Ніхто ними нічо не робив, але тільки церкву розбирали на топливо, а будинки там були такі, то ті будинки стояли, а як дітдом зробили, то тоді воно все належало до дітдома.
Пит.: То там вже нікого з монахів...
Від.: Не було і не знаю, коли вони там і були, їх давно відтіля вигнали. Як ще комуну зробили, то їх вигнали відтіль.
Пит.: А чи багато з Ваших таких репресованих було на Донбасі? Там де Ви працювали?
Від.: На Донбасі дуже багато, бо тільки можна було хто яким шляхом вертався або з висилки, або з тюрмів, то не можна було десь достать роботи якоїсь, а в Донбасі найліпше, найлегше можна було достати працю і там не дуже питали документів, а як і питали, то там було багато спеціялістів таких що підробляли документи. Так що їдуть на Донбас, поробив трохи, документи достав, а тоді можуть їхати скрізь по Україні, десь в друге місто і шукати праці. На Донбасі легко було документи достати.
Пит.: А як народи жили між собою на Донбасі - українці, росіяни, білоруси?
Від.: Можно сказати, що там різниці не було. Різниці не було. Ну, як хто дуже такий тільки приїде зі села, то з його сміються, що він не вміє по-російському говорити, з його сміються тільки. А то довго не буває, буває там пару тижнів чи місяців, а тоді обвикають. Уже він себе покаже, який він -він friendly чи ні. Як friendly, то ще буває ліпший, як його національность - росіянин до росіянина або що.
Пит.: А яка була дисципліна для робочих?
Від.: Дисципліна була. Не можна було запізнитися і на п'ять хвилин, бо як запізнишся на п'ять хвилин, то перший раз, значить, давали 25%, забирали від твого заробітку. Як більше, як на 15 хвилин запізнишся, тоді забирали 35%, а як іще третій раз повториться, то навіть забирали в лагеря і робив. Саме менше рік треба відробити було те безкоштово і на харчах, як кажуть, prisoner-а.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про чистки у 37-ий, 38-ий рік?
Від.: Не знаю, не знаю.
Пит.: То Вас не було?
Від.: Молодий був.
Пит.: Зовсім молодий.
Від.: Yeah. Знаю тільки, що був іще брат у мене найстарший. То часами тільки говорили, що його вбили в 18-ом році, але навіть не знаю, хто, бо тоді були і денікінці, і махновці, красні й білі. Так що хто його вбив - навіть не міг знати. А вбили в 18-ом році брата.
Пит.: Вашого брата?
Від.: Yeah.
Пит.: Чи Ви поза тим чули які-небудь анекдоти про, скажім, про махновців чи про революцію?
Від.: Таких чув, але позабував. Не можу зараз сказать, бо їх ніколи не вживаєш тут.
Пит.: А що Ви могли б розказати про безпритульних дітей, пацанів, на Донбасі? багато таких?
Від.: Таких було і немало. Також же бувало так, що поарештовують батька або матір. Біда, не можуть жити, тобто мати не може втримати їх, то ходили, крали, спали десь у бочках, десь у трубах. І оттакі то безпритульні були. Навіть було таке, що й й з дітдому деякі. Також не було жити, ховалися від міліції, то було багато безпритульних, що їх ловили й також же відправляли знову в дитячі доми. Пит: Ну то я Вам дуже дякую за розмову.
Від.: Нема за що.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz