Anonymous female narrator, b. June 23, 1920, in village of Mlyny, Opishnia (now Zin'kiv) district, Poltava region, one of five children (of whom 2 survived) of a "middle peasant" with 15 desiatynas of land. Narrator's grandfather had 60 desiatynas; he and two of his sons were dekulakized and exiled in 1928. The following year, narrator's family was also dekulakized but not exiled because narrator's father died soon thereafter. In 1933 one of narrator's schoolmates was eaten, along with two siblings, by his mother. Narrator mentions another arrest for cannibalism and villages which died out completely. In her villages whole families died out. Maintains that at the same time the grain elevators were full. The policies which brought about the famine were conducted by local villagers. After the famine the family moved to Poltava.
Питання: Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: Nineteen twenty, 13-го червня.
Пит.: А в якій місцевості Ви народилися?
Від.: В Полтаві.
Пит.: В самому місті чи в районі?
Від.: Опішнє. Район. Опішнянський район. Село Млини.
Пит.: Ваші батьки займалися хліборобством?
Від.: Хліборобством, так.
Пит.: Чи Ви пригадуєте собі, скільки землі було в батька?
Від.: Мій батько мав 15 десятин.
Пит.: То рахувалося, що заможні?
Від.: Середняк.
Пит.: А скільки дітей було в Вашій родині?
Від.: Нас було п'ятеро дітей, але нас тільки двоє в живих осталося. Двоє. Я хотіла б більше сказати за мого grandfather-а, за мого діда. Дід мав 60 десятин землі. Я мала вісім років у ninety twenty eight, розкуркупювання прийшло й мого діда забрали. Забрали двох синів - Петра й Гната. Це я й можу сказати й прізвище, бо їх нема, anyway, в живих. Петро і Гнат. Вивезли на Сибір. Дядьки ніколи не вернулися і дід. Дітей, старшого брата, дядька Петра, вивезли дітей. То було зимою, я пам'ятаю, склали на санки дядину мою і тих дітей і вивезли в поле може яких сім кілометрів від села і так сказали (через плач): - Уставай куркульська морда і йди куди хочеш.
Я не можу навіть говорити.
Пит.: А хто це дідові зробив?
Від.: Тамошні. Тамошіні люди. Бідняки. А як прийшло розкуркулення, ну, й вони дістали від вищого, від government-у, дістали наказ, що таких і таких розкуркулити. Який мав землю - розкуркулити його, на Сибір вивезти. Ну, дядина прийшла. Ну, куди? Пішки вийшли, з хати вигнали, в хаті все забрали, навіть хату розвалили й зорали, щоб не було навіть того місця, де й хата стояла. Ну, дядина якось добралася до села з тими дітьми. Скільки вона мала? П'ятеро дітей. Вони дійшли до села й коло села там якийсь був чоловік, що такий дуже хворий був на туберкульоз, що ніхто не хотів коло нього й бути. Вона його запитала, й він пустив. Хатки які були? Отака одна кімнатка була. Під соломою. Таке стояло під городом. І він її прийняв. Він її прийняв, бо вона коло нього ходила. Як вона в нього стала жити, то він, як вона тільки щось зготувала з'їсти, каже: - Ей, хай діти виходять, хай куркульські діти виходять з хати.
Він навіть їсти їм нічого не давав. Це в 28-му році. Це ще хліба тоді було. Це ще тільки розкуркулювання почалося. Як уже настали колективи, тоді в нас усе забирали. Вона там пережила. Ну, якийсь час і він помер. Прийшла. Тоді це кінчилося розкуркулювання. Діда забрали, дядьків позабирали. Вони ніколи не вернулися додому. Родина ото їхня так розлізлася. Другого дядька тітка там десь пішла в друге село. Я вже за тих не знаю, я маленька була ще, але пам'ятаю. За цю родину, що я пам'ятаю, то за старшого дядька. Ну, й тоді прийшли колективи. Ой, як тоді почалося розкуркулювання! Нас пропустили й рік не забирали в нас. На другий рік і в нас все забрали. Але нас на Сибір не вивезли, бо тато мій скоро помер, і мати осталася з дітьми самими. То нас оставили. Але землю, те все забрали. Пізніше, як стали колективи організовуватися, мама не хотіла в колгосп іти. Тоді й в нас все забрали - які корови там були, пару корів, коні. І це все забрали. Не дивилися на те, що вона вдова й з дітьми. Це все позабирали. Ну й почалися колективи. Колективи прийшли до 32-го року. В 32-му році наступила в нас голодівка. Оце страшний суд був! Розкуркулювання було таке саме. Хто? Середняки й куркулі, які мали землю. А в 33-му році - без перебору, хто він був? У 33-му вже році то вимирали люди. Ви молоді, ви не можете повірити, що я можу казати. Я б сама, якби то не бачила, я б ніколи не повірилиа, що мені хтось казав. Ми ходили до школи. Школа була три кілометри від нас. Ми ходили пішки до школи. Діти йшли до школи. Хлопець був - як же ж його було прізвище, хвилинку, я тут десь записала - Горошко, називався Горошко. Першого прізвище я не пам'ятаю. Хлопець зі мною ходив в п'яту клясу. Як ми йшли, то треба було обходити село. А ми через такий маленький хутір, там п'ять чи сім хат було, й ми через цей хутір ходили, щоб скоріше до школи прийти. Ну, й то була весна. Йшли ми попри цих хат. Той хлопець, який був зі мною в клясі, він не йшов вже тиждень до школи, не був. Учителька питається, чого цього немає Горошка, Дмитро чи як, Дмитро здається. Каже, чого Дмитра в школі немає. А його сестра меншенька була, й сестри немає. Ми кажемо: - Не знаємо, чого немає.
Ну, нічого. Ми на той чи на другий день, чи на третій, чи на четвертий день ідемо до школи через його двір. Вона виходить - його мати - і такі знаєте петлі ті, що ото як ковбої накидають на телят або на щось. Ми йшли може з якихось 10 дівчат, і вона накинула й хотіла з моєї коліжанку одну, її так по плечі тільки. Вона хотіла зловити її. Ми прийшли до школи й до директора школи кажемо, що отака й така справа. Кажем: - Нас Горошкова мама, кажем, на ту накинула, на петлі хотіла зловити її, але ми не знали чого вона. Директор школи визвав міліцію і до неї. То вони вже найшли. Діти вже були. Самі голови понаходили. Вона вжє поїла дітей своїх. Чи це можна зрозуміти, чи це можна!? Ви молоді, чи це ви можете повірити, чи що я брешу, чи ... я б сама, як би мені хто так казав, я б не могла повірити. Але це на мої очі було, що воно мені ніколи не забудеться. Тепер, поїхав мій дядько, поїхав у Полтаву на базар як продають усе, бо так не можна ніде нічого дістати було. Каже: - Поїду хоч картоплю десь достану.
Він приїхав на базар, а один чоловік йому каже: - Знаєш що, зайди, каже, до мене до хати, я маю картоплю на продаж.
І він до нього зайшов до хати. Такий, каже, коридор довгий. Будинок такий підозрілий був, каже. Я так сів, каже, на стільці. А так стояло ліжко, каже, під другою стороною. Я, каже, якось так отак торкнув ногою під ліжко, а там рука випала, рука людська. Я тоді як злякався, каже, як вискочив з хати й давай кричати.
І тут десь міліція знайшлася. До того вони його арештували. Вони вже знали, що він робив із людей, робив ковбасу, яку люди купували й находили нігті в ковбасі тій. І його забрали. А що з ними зробили ми ж не знаємо. Тепер, у селі вимирали, такі були села, що цілком вимирали люди. Буряни такі. Цілі ті по вікна. Людей нема. Люди в хаті повмирали, ніхто не хоронив. А щурі великі, пооб'їдали вуха, пооб'їдали. Бо люди були такі слабі, не міг ніхто нікого хоронити. То вони тоді привезли відкілясь, давали потрошки хліба аби тільки похоронити тих людей. Такі були - їхав возом по селі й вкидав. То ще хто був живий і тих укидав. Каже: - Що ви!? Я що буду - два рази вертатися за тобою. Я відразу вкину й тебе завезу.
Оце я що бачила. Багато людей, що повмирали, тут у мене навіть й прізвища є, що повмирали, а діти полишалися там. Я знаю дітей - але я не знаю, чи вони живі ті діти - щоб їм не пошкодити тепер. Я знаю як ці діти називаються, бо зі мною в школу ходили разом, з одного села були. Повмирали, батьки повмирали, а діти пооставапися самі. То там, кого-яких вже повідсилали десь до міста в дітсадки, такі що де безпризорні діти були. То це не то, що ця голодівка була через те, що в нас хліб не вродив. Це неправда! В нас такий амбар був великий, що там звозили зерно, зсипали. Grain elevator. Вони повні були пшениці. Були замкнуті. Люди збиралися, кажуть: - Давай поїдем і відірвем замок і візьмемо, то там же їх і стріляли коло того. Вже відтіля ніхто не вернувся, хто туди пробував піти. Це була штучна зроблена голодівка. Так, знали! На Україні ми знали, що це спеціяльно, бо на Україні ж тільки росло. Збіжжя росло на Україні! І з України ж тільки везли кругом. А в Росії не було голодівки, а в нас голодівка була, їздили в Росію. Де сережки були золотенькі, де перстні були золоті - все повідвозили до Росії і міняли. Привезли відтіля не то муку, а вже висівки, що сіяли, просіювали й ото оставалося. Те тільки привозили на Україну. І тільки Україна зазнала голоду, не зазнала Росія. Оце, що я можу сказати, що це я пережила сама й дуже багато пережили ми в той час, бо моя мама лежала пухла з голоду. Ноги були такі, як я вся і вода йшла під них. Не було нічого їсти. Батька тоді забрали нашого. Мій рідний батько помер ще як ми були малесенькі. А вже як оце колективізація була й голод, то я вже батька мала як stepfather-a. Його були забрали за щось, що він там не робив добре, чи щось не хотів у колгосп піти, чи здавалося, що в колгосп, щоб не йшов у колгосп. Якщо не хочеш у колгосп іти, вони арештовували й забирали десь. І ми осталися - я осталася і мама й була сестра. Скільки ж Галі було? Три роки було тій сестрі. То я мала 12 років, і нас заставляли в колгоспі - якраз прийшли жнива - щоб косили - збіжжя косили - і ті снопи носити. Як я сама така була, їсти немає що, така слаба, ті снопи такі здоровенні, візьмеш той сніп, а сніп той тебе валяв з ніг. І що вони давали?! Давали не хліб. Я це не можу також по-американському, а ти може і не знаєш. Так як витискають олію із насіння, то так макуху давили. І розводили якихось висівок, у кип'ятку розводили, й то такий був суп. І то того супу дадуть одну чашку й кусочок тієї макухи. І я ту макуху обкусаю кругом, я ж сама їсти хочу, а мама вдома пухла лежить і сестра маленька в хаті, а батька немає. Я той суп виїм, а ту макуху (через сльози) несу своїй мамі. Ну, якось моя мама вижила. Ми, якось вижили так, що я не знаю як. У нас дядько був, який їздив. Живий був і був незасуджений. То він їздив у Росію. Вже повідвозили деякі хустки були, таке полотно, що самі люди ткали, такими своями, cotton якийсь, чи щось, як самі люди робили, самі робили люди. Те повідвозив. І ми якось із мамою вижили. Вижили. І та сестра вижила й я. То я, як то здумаю (через сльози), я не розумію. Мені вже 66 років. Як я не можу пам'ятати всього того, що було, я не можу пам'ятати. А як той, що 86 років і пам'ятає, то за того Дем'янюка розказувати. Як же він пам'ятає той чоловік?! Я тільки 66 років маю, і я не можу всього пам'ятати, що було. Я навіть тих сусідів позабувала, бо ганяли з міста на місто. Нас пізніше тоді вже з хати вигнали. Ми в своїй хаті не жили. Пізніше вигнали вже з нашого села, виселили нас на друге село. Ну, я сім кляс кінчила в селі, а тоді пішла в Полтаву й там вчилася в Полтаві. А тоді вже я підросла. Все те, воно не забулося, але що будеш робити? Нічого не нагадували нікому нічого, бо не можна нагадувати було. А куркулям то не згадуй і не нагадуй, що ти куркуль був. Бо я вже знаю, як мої двоюрідні сестри попідростали, вони не могли ніде документа ніякого достати. А без документа ніякого до праці вас ніде не приймуть. То вони об'їздили всю Росію кругом. Та моя тітка з тими п'ятьма дівчатами, вже попідростали, вже мусили десь до школи йти чи щось, вона не могла в своєму селі бути, бо то вже не пустять ні до школи, нічого. Оце таке що я можу сказати.
Пит.: В якому році Ваша родина переїхала до Полтави?
Від.: У 35-му році, якщо не в 36-му. Я це не пам'ятаю вже точно. Я кінчила сім клясів, і я пішла вже в Полтаву. І мама моя зі мною поїхала.
Пит.: Яку працю мала Ваша мати?
Від.: Домашню працю. Куди ж вона? Домашню працю мала. А тато не вернувся. Тата ми так уже більш не бачили. Сестра моя, я б сказала де вона працює, але я не хочу. Вона в Харкові, працю тяжку мала, писала вона, я листи діставала через Канаду, там через знайомих. Я навіть не хотіла листи, щоб сюди приходили, то я через Канаду. То вона писала: - Сестричко моя дорогенька, в мене за два тижня згоряють черевики. - Вона десь працювала в літейному заводі, під землею десь працювала. - Я працювала 20 років, а тепер вже на пенсії, але в мене руки не годяться, і я вже не годюся нікуди.
Мама моя померла давно вже, може 10 років, а сестра живе ще одна. Батька й того й того не маю. І то в мене тільки одна сестра осталася іще жива десь.
Пит.: А Ви згадували, що були такі села, що поголовно вимерли. Чи Ви пам'ятаєте які?
Від.: Поголовно вимерли - це було маленьке село Коржівка (a small village under Opishnia sil'rada). Оце я пам'ятаю. Таке маленьке село. Там небагато людей було. То страх було біля того села навіть йти. Бурян позаростав. Хат не видно. Буряки такі, що покривали вікна - такі в нас маленькі вікна були - покривали вікна. Людей багато вимерло. Там ще які села були? Далі там Лихачівка, Коржівка, я вже й позабувала. Це село Півні. Рублівка, Котельва - оце все туди за наш район, туди за Опішнє. Це отакі села. Я в них ніколи не була, але пам'ятаю, як ще батьки мої жили, як був НЕП. При НЕПові було alright жити, як ото віддали землю і кожний для себе. А тоді, як взяли в колгоспи. That's it. І все забрали. Все забрали, а тих на Сибір. Порозплачувалися і все. А мого діда так знищили - хату зірвали, все зорали й такі дерева, там були дубові дерева, пасіка, сараї були величезні. Добре дід жив. Було два сини ото, що я казала. І то зорали все, щоб не було нічого куркульському нащадку, там де він жив. То ми вже, як я вже оженилася і деякий час був, а то було в 38-му чи в 39-му році, ми поїхали, то я своєму чоловікові показала. Кажу: - Оце ось тут мій дід мешкав.
То тут не було нічого. Все зоране, все під колгоспом. Оце така моя історія.
Пит.: А що то за люди були в сільраді, в партії?
Від.: Оце, ви знаєте, й прізвища не знаю.
Пит.: Прізвища не треба.
Від.: Такі самі зі села. Із села. Були бідняки ті, що вони ніколи нічого не мали. Літо прийде, вони собі в холодку під деревом коца тягає з однієї сторони на другу. А як приходе зима, тоді ходе буряка просе, картоплю просе. Оті оце робили. Бо в нас особисто сам сусід вилазив на хату й штовхав. Така була залізна, що крізь солому де є заховано. По дворі по всьому ходили й тими залізними тими кололи, де є закопане може зерно. Вони шукали, що може де закопане зерно. Тепер, хрести познімали, церкви порозбивали. В нас було в районі може п'ятеро церков, то вони з верхів познімали. З однієї зробили школу, а з однієї то німці, при совєтів таке як клюб були зробили, а німці, як зайшли, то коні заводили. Отаке також робилося, також добнас. А ці з наших людей були. Присилалися з району. Там чужіші. Не з того села може, а чужіші, але всі вони ж були свої. Наказано було з Москви. Наказано. А ті вже робили те, що їм наказувалося. Може за те я не скажу, чи вони діставали що за те, чи приказ був. Я за це не можу сказати, бо я ж не знаю, чи їм платили, чи не платили. I don't know. Але то свої. В нас сусід улазив і червоний прапор вивішував, що вже тут усе, нема нічого тут, то вже що вони за радянської влади. А хто проти тільки щось сказав, уже й немає. Як забрали на другий день, то вже немає і його, вже не почуєш - ні листа не дістанеш, нічого. В хаті навіть своєю мовою не можна було говорити. Підслухали, доносили туди, щоб якийсь був доказ, щоб його арештувати й вислати кудись. Отаке робилося в нас на Україні. І воно й по цей час робиться. І там ніколи не буде спокою. Люди хочуть так як ми жити вільно, але ніколи, поки комунізм буде, нічого не буде. Ото таке й напишіть. Поки комунізм буде. Я і тут говорю навіть американцям. Кажу: - Щоб ви знали, яке там життя, щоб ви знали, як ті люди жили, ви б ніколи не підтримували комунізм. Ніколи! І ви б з тими совєтами ніяких зв'язів не мали б, вони такі хитрі політикою, їх страшно треба боятися і не треба їм простягати руки, бо повідрубають руки. Ну, ото трошки Реґен почав, було дуже добре, щоб з ними не йти в руку. Що він каже: - Давайте ми дружити. - Одурять. Ви знаєте, що одурять. Комуністи то паскудні, й паскудна їхня всяка пропаганда. Ви дивіться, висвітлюють у television-aх. Що ви показуєте?! Та мені то таке смішне, як вони показують. То ж вони ще вибрали найліпше. А ж ви таки бачили може, як вони там показують часом. Показують, замітьте, показують у Москві ті самі люди, так само повдівані. Кожний раз, що вони показують, ті самі люди. А вони показують у таких mink coat-aх. Хто їх має?! Там так. Як ви дістали один плащ і один костюм - то forever. Forever, вони ніколи не міняють. Ото вони в тому самому й 100 років ходитимуть і 100 років вам показуватимуть на television-і. То тут, в Америці, ви ж подивіться скільки тут усього є. І ще є люди незадовопені. Вони не знають, що вони missing. Як вони, не дай Боже, дуже будуть плакати за цим. Це така держава, що ще такого життя не знає. Ми приїхали, ми самі приїхали - двоє дітей було, без одного цента приїхали сюди. Я не бачила доляра, поки ми в Америку приїхали, тоді доляра побачила. Приїхали сюди - ми маєм хату нову, дітей обоє вивчили, і ми маєм собі - нікому не нaдоїдаєм. І я думаю, що з українців нікого немає на welfare. Це може якась хвора людина десь, таке якесь нещастя може сталося. Ну, ось у нас у церкві, ми ось стільки всі знаємося, з нас кожний хатку має, кожний все. А Америка це золотий край, і ми дуже happy, і дай Боже, щоб усі так жили, як ми тут живемо. Оце я таке сказала, хотіла сказати.
Пит.: Так, щиро Вам дякую.
Від.: Okay, прошу.